Теплі історії у стилі Блюз

Починалася моя відпустка, було дуже багато нагальних справ перед запланованою мандрівкою, але про легку літню книжку для неквапливого читання на лежаку я забути ніяк не могла! Тому виділила на її придбання годинку дорогоцінного часу і пішла в книжковий магазин, хоча конкретних побажань до змісту й не мала. Хотілося чогось такого – щоб прочитати й нічого особливо не аналізувати, а просто заповнити свій вільний час. І я знайшла таку книжку! Збірка оповідань «Теплі історії у стилі Блюз» чудово справилася із своїм завданням – ненав’язливі життєві історії читалися легко і швидко: таке собі перезавантаження мізків. І скажу вам, що саме це мені й було потрібно!

Всі оповідання в цій збірці короткі, тому читати їх краще не підряд, а з перервами, щоб не заплутатися в персонажах і сюжетах. Авторів багато, причому майже всі – нові для мене імена. Щодо самих історій – були такі, які не вразили, але траплялися й такі, що викликали справжні емоції. Найбільше сподобалися оповідання «Vita» Ганни Коназюк та «Бог додасть» Галини Яценко. А ще сподобалася обкладинка приємного бірюзового кольору!

Взагалі-то, мені здається, що книги можна порівняти зі стравами: інколи хочеться густого й ситного борщу, а інколи – лише легкого безалкогольного напою, основна функція якого – освіжити. Так от, «Теплі історії у стилі Блюз» - це книга-«мохіто». Читайте й відпочивайте!

Еріка Бауермайстер. Школа основних інгредієнтів

Книга Еріки Бауермайстер «Школа основних інгредієнтів» потрапила до мене неочікувано – подруга просто дала її мені в руки з єдиним коментарем: «Почитай, дуже смачно написано!» Про цього автора я ще не чула, а з кулінарією в мене відносини на «Ви» (ну, так вже склалося), тому перед тим, як бути прочитаною, книга вилежалася в мене десь тижнів зо два. Зате, коли до неї, нарешті, дійшла черга, то це був справді приємний сюрприз! Настільки приємний, що аж захотілося щось смачненьке приготувати – хто мене добре знає, той оцінить всі масштаби позитивного впливу цього роману ))) Та що я тільки розказую, краще наведу кілька соковитих цитат, і ви самі все зрозумієте:

«Том наклонился к блюду и почувствовал запах холмов, разогретых солнцем, горячей земли и каменной кладки.

– Орегано. – сказал он, открывая глаза».

«Прованс, когда Хелен с Карлом прибыли туда в конце августа, был насквозь пропитан лавандой – воздух, простыни, вино, даже молоко в утреннем кофе – легчайшие нотки, акварельный мир бледно-фиолетового цвета».

«Когда все смешали, сальса получилась симфонией из красного, белого и зеленого, холодного, свежего и живого. На лепешке, с кусочком раскрошенного белого сыра, сальса дарила покой и вдохновение разнообразием текстур и неожиданных вкусов – словно собственное детство покоилось на ладони».

Написано справді чудово – читаючи, майже фізично відчуваєш всі ці божественні аромати й неповторні відтінки смаку. А ще, хоча дія роману відбувається в Америці, я постійно уявляла собі той самий Прованс, сповнений бузкових відтінків лаванди…

Переказувати книгу немає сенсу – її треба читати. Сюжет там, звичайно ж, є: мова йде про кулінарні курси в невеличкому ресторанчику і про людей, які їх відвідують. В кожного своя доля, свій біль, свої приємні й не дуже спогади… Але в моменти, коли всі вони чаклують на кухні під вмілим керівництвом власниці ресторану Ліліан, їхні турботи відходять на задній план, залишаючи лише справжню сутність життя.

Скажу вам чесно – ця книга мене справді причарувала, а це останнім часом відбувається зі мною все рідше й рідше. «Школа основних інгредієнтів» вчить насолоджуватися простими речами, заспокоює та врівноважує і буквально «показує» красиві картинки, немов з якогось легкого романтичного фільму… Мабуть, на даному етапі мені це дійсно було потрібно, тому ставлю цьому роману найвищий бал і рекомендую його насамперед тим, кому треба зупинитись і перевести подих посеред бурхливого ритму сучасного життя.

Джеймс Бовен. Вуличний кіт на ім’я Боб

Признатися чесно, я не дуже люблю книги про тварин – це мабуть, так на мене ще в дитинстві вплинули «Білий Бім, чорне вухо» і «Муму». Переважно всі подібні розповіді мають сумне закінчення, так що я свідомо не читаю такого, щоб потім не плакати. Але так як повість Джеймса Бовена «Вуличний кіт на ім’я Боб» мені просто вручила моя подруга, то довелося прочитати, щоб потім можна було поділитися з нею своїми враженнями ) Так я й зробила і не шкодую, тим більше, що ця повість має особливу передісторію.

Розповідь по дружбу рудого кота Боба і напівбезпритульного колишнього наркомана Джеймса написана, так би мовити, з перших вуст. Джеймс і Боб справді існують, заробляючи собі на прожиття на вулицях Лондона. Їхня історія правдива, написана по простому і без прикрас, але якось так дуже щиро, що й зачіпає за живе.

Джеймс і Боб

В книзі Джеймс розповідає про свої поневіряння і злидні, з яких він поступово почав виходити завдяки знайомству з харизматичним рудим пухнастиком. Відчувається, що музикант справді дуже любить свого кота, і читати про це дуже приємно (принаймні, мені, бо я котів теж люблю). Ще один плюс цієї книги: тут немає поганого закінчення, а навпаки – сяє проблиск надії на краще життя. Одним словом, дуже світла і добра розповідь, прочитати яку варто кожному. Хоча би для того, щоб не забувати, що ми, люди, повинні бути людяними.

До речі, цей роман, написаний, фактично, безпритульною людиною, вже вважається бестселлером, а недавно по ньому ще й зняли фільм. А ви кажете, чудес не буває! Так що читайте книгу і цінуйте дружбу, нехай навіть і з котами ) 

Алессандро Барікко. Шовк

Коли італієць пише про пригоди француза в Японії, то це не може не зацікавити, ви згідні? І хоча на перший погляд все це виглядає як якийсь сумбур, насправді роман «Шовк» авторства Алессандро Барікко вийшов досить інтригуючим, принаймні, мені сподобався!

У передмові до цього роману автору закидають надто вільне розпорядження історичними фактами: мовляв, і роки описаних подій не відповідають дійсності, і торгові шляхи в той час були інші, і політична ситуація теж…  Але хіба цінність художнього твору вимірюється в тому, щоб він стовідсотково відтворював реальні події? Я вважаю, що ні. Треба просто читати і насолоджуватися красивою історією!

А історія й справді гарна, хоча й має певні недомовки: молодий француз, який розводить шовкопрядів, їде за ними аж у далеку Японію. І зустрічає там дівчину із зовсім не азіатським розрізом очей, з якою за всю книгу не перемовиться й словом. Ні слова, уявляєте? Якщо чесно, то спочатку навіть важко зрозуміти, що між ними виникає кохання – настільки рідко вони бачаться і практично зовсім не спілкуються. Але кохання, як виявилося, таки виникло, і пронесли вони його через усе своє життя…

Окремо розповідається про не менш сильне почуття дружини головного героя, Елен. Ця жінка терпляче чекала на свого чоловіка місяцями, хоч і здогадувалася про його амурні справи. От такий-от любовний трикутник.

В книзі багато недосказаного, тому кожен читач може уявити собі відсутні деталі по-своєму. Наприклад, так і незрозуміло, звідки в Японії (такій закритій для чужих) взялася ця жінка іноземного походження; ким був «хлопчик-любовне послання», і як вдалося головному герою кілька разів самостійно з’їздити в далеку країну з величезною купою золота і повернутися живим? І чому «японка» так і не знайшла можливості з ним нормально поговорити, та ще й підсунула йому іншу дівчину? Дуже все заплутано!

А взагалі – книга дуже приємна до читання і якась така… світла, хоч і сумна. Прочитавши її, замислюєшся над тим, яку владу над людьми інколи мають правила і упередження. А ще після цього роману захотілося доторкнутися рукою до справжнього шовку – холодного, тонкого і невагомого…

Тетяна Брукс. Бережіть янголів своїх

Що потрібно для того, щоб книжка сподобалася читачеві? Розповім на прикладі книги Тетяни Брукс «Бережіть янголів своїх» (видавництво «Віват»), яка нещодавно випадково потрапила в мої руки. Отже, для успіху потрібні наступні інгредієнти:

По-перше: приємна і стильна обкладинка – тут ставимо плюс. Оформлення в ніжних бузково-салатових тонах (моя улюблена комбінація кольорів), зручний формат, якісний папір – тут все це присутнє, тому книга звертає на себе увагу.

По-друге: ім’я автора. Про Тетяну Брукс я ще не чула, але це й не дивно, враховуючи, що це її перша книга. В принципі, я зовсім не проти знайомства з новими авторами, якщо вони дійсно того варті.

По-третє: сюжет. Він, звичайно, є – книга містить один роман і кілька оповідань. Але складається враження, що у всіх своїх творах автор пише про себе. Це нагадало мені стиль Надійки Гербіш або Лесі Романчук, коли у героїнях чітко вгадується сама авторка. Читаєш як щоденник, а в деяких випадках розумієш, що навіть імена головних героїв не змінювалися. Майже у всіх історіях головна дійова особа – жінка середнього віку, якій не пощастило з чоловіком першого разу, але яка має дорослого сина і любить собак. Як варіант – героїня, власне, собака! Є ще історія дружби між собакою і літнім чоловіком… Також багато розповідається про другого чоловіка героїні та її виїзд за кордон, аж на далеку Аляску. Коротше, історія власного життя авторки. Читати, в принципі, цікаво, адже історії прості, життєві – з тих, які трапляються поряд. Але якихось карколомних викрутасів та великої інтриги тут не буде.

І четверте: якість перекладу і загальна грамотність – а ось тут ставимо великий мінус. Особисто я знайшла в цій книзі декілька граматичних помилок, а також нові для мене слова «паняй звідси», «нюшила» і «собачий шелтер». По змісту можна, звичайно, здогадатися, про що мова, але навіщо ж ускладнювати? )         

Висновок: видавництву потрібно найняти хорошого коректора, а так все більш-менш. Для розслабленого читання на один-два вечори книга підійде ) 

Грем Сімсіон. Проект «Розі»

Вже вкотре переконуюсь, що книжки, які потрапляють мені в руки випадково і дістаються «на шару», вражають значно більше, ніж ті, які вибираються довго і коштують недешево! Ось і зараз – яскраве тому підтвердження. Романтична історія «Проект «Розі» – дебютний роман австралійського письменника Грема Сімсіона – був придбаний мною по акційній ціні в одну копійку. Одну копійку! Вибирати треба було швидко серед кількох різнопланових книжок, тож я практично навмання взяла саме цю книгу і не пошкодувала – вона виявилося саме тим легким і приємним чтивом, яке ідеально пасує для розслаблених новорічно-різдвяних канікул. 

Львів. Смаколики. Різдво

Свято наближається… Ви вже відчуваєте в повітрі аромат теплого глінтвейну, хвої та мандаринів? Ну, якщо ще не відчуваєте, то скоро відчуєте, бо щедрий на подарунки новорічно-різдвяний сезон вже не за горами. І раз таке діло, то й збірка тематичних зимових оповідань «Львів. Смаколики. Різдво» стала для мене логічно виправданим вибором, хоча й не дотягнула до найвищої оцінки. Чому не дотягнула? Розказую!

Ця книжка, наскільки я розумію, продовжила цикл «львівських» оповідань від різних сучасних авторів. Перша частина – «Львів.Кава. Любов» – мені дуже сподобалась, а от ця викликала якісь неоднозначні враження. Не можу сказати, що погано, але і не зовсім те, чого хотілося. Останнім часом я взагалі помічаю, що я роблюся дуже вредною читачкою )) Але маємо те, що маємо – мої вимоги до того, що я читаю, з кожним роком стають все суворішими, це правда. Та у вас, напевно, теж так!

Більшість розповідей, що увійшли в збірку, і справді пронизані духом Різдва – особливо гарно це свято описане в найпершому оповіданні авторства Дари Корній. Також сподобалися розповіді Алли Рогашко (про кохання львівської пані з елементами містики), Любові Долик (історія з сумним закінченням, та ще й заснована на реальних подіях) та Ніки Нікалео (дуже пронизливо і щиро написано про бабусю). Решта оповідань – ніби й непогані, але якось… не зачепили. Було навіть таке, яке залишило по собі досить неприємне враження – це «Різдвяна фантасмагорія» Вікторії Гранецької. Більше схоже не на Різдво, а на бал якоїсь нечисті. Цікаво, що в попередній збірці «Львів. Кава. Любов» оповідання цієї авторки мені якраз і сподобалося, а тут таке… Ну, раз на раз не припадає.

Можливо, певну роль в моїй оцінці цієї книги зіграло те, що читала я її не в паперовому, а в електронному варіанті. Так вже вийшло, але на сприйняття воно таки впливає – ну не та атмосфера, не та! Зайвий раз переконалася, що електронні книжки – не моє. А «Львів. Смаколики. Різдво» при нагоді, все-таки, почитайте – можливо, у вас складеться зовсім інше враження. Поділитеся потім?     

Джоан Роулінг. Гаррі Поттер і прокляте дитя

Ви читали семитомну сагу про Гарі Поттера? Тобто, стояли в чергах за кожною новою книжкою (трішки соромлячись свого дорослого віку), по кілька разів заходили в книгарню, намагаючись натрапити на останній том, а потім ковтали цей том за кілька годин? Якщо так, то ви мене зрозумієте, бо саме так робила і я! Тому, коли нарешті вийшов з друку український переклад восьмої книги Джоан Роулінг «Гаррі Поттер і прокляте дитя» мого улюбленого видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», я поспішила придбати і його, хоч вдалося це мені не з першого разу (книги розбирали, як гарячі пиріжки).

Ну що ж, книга куплена і вже прочитана, тому ділюся враженнями!

Що відразу впало в очі – це стиль оформлення обкладинки, який відрізняється від дизайну перших семи томів: якийсь такий дорослий і навіть трішки суворий. Але це, мабуть, загальноприйнятий варіант оформлення для всіх видавництв світу, бо закордонні книги про Гаррі вийшли в аналогічному вигляді. Але всі приємні фішки попередніх книг – якісний папір, відтінок якого чудово пристосований для читання, чудовий переклад і стильне оформлення – на щастя, залишилися. Тому оформлення зарахуємо в плюс!

Друге, на що звертаєш увагу – це незвична для Джоан Роулінг форма твору: не прозова розповідь, а п’єса, де дійство розігрується в ролях. Та ще й співавтори нові з’явилися… Якщо чесно, мене такий виклад трохи піднапружив – п’єси треба дивитися, а читати їх не дуже зручно. Не знаю, чому було прийнято саме таке рішення – чи не хотілося переробляти п’єсу в роман, чи часу не було, а може, автори вирішили бути оригінальними, але, на мою думку, книга через це значно програє. Ну і втрачається багато моментів, які в звичайному романі можна було би розкрити глибше, але то таке – тільки моя думка. Хоча за це ставлю мінус.

Ну і третє – сам сюжет. Тут вже впізнаю Джоан Роулінг: інтрига є, конфлікт поколінь теж в наявності, багато добрих слів про силу любові і дружби, і, звичайно, присутні різні магічні прибамбаси. Трохи незвично, але Гаррі Потер в цій книзі постає вже дорослим чоловіком під сорок, а головні події розгортаються навколо одного з його синів, Албуса. Албус подружився із сином Драко Мелфоя, разом вони викрали часоворот і почали подорожувати в часі – звісно ж, із благородною метою. Але подорожі в часі – річ небезпечна, тому пригод там буде чимало, не сумнівайтеся. А закінчиться все добре ) За сюжет – теж плюс.

В загальному, книга справила хороше враження – читається легко, історія цікава, тому однозначно рекомендую її всім поттероманам! Єдине, що не сподобалось – цей п’єсовий стиль. Думаю, що якби письменниця написала її так, як і попередні свої книги про пригоди Гаррі, то вона би була ще цікавішою. Чогось в мене таке враження, що саме ця книга робилася, так би мовити, в півсили. Джоан, ти можеш краще!

Аньєс Мартен-Люган. Щасливі люди читають книжки і п'ють каву

Коли я вперше почула назву «Щасливі люди читають книжки і п’ють каву», то відразу подумала, що цей французький роман мав би мені сподобатись. Але враження після прочитаного були якісь неоднозначні: з одного боку, цікаво було дізнатися, чим же все закінчиться, а з іншого – під кінець книжки головна героїня мене вже просто дратувала. Але про все по порядку.

Отже, сюжет книги зав’язаний навколо важкої депресії жінки, яка втратила в аварії чоловіка і доньку. Дуже довго вона не може прийти до себе, а потім раптово вирішує поїхати на кілька місяців в Ірландію – країну, яку любив її чоловік. Приготуйтеся: буде дуже багато кави, цигарок і кухлів темного ірландського пива, а ще неприязний сусід та його собака. По законах жанру від ненависті до кохання всього один крок, тому неважко було здогадатися, що героїня все-таки запалає пристрастю до неголеного дядька з фотоапаратом, який живе неподалік. Але описано все якось уривками, нелогічно і поверхнево: ось вчора вона його люто ненавиділа, а сьогодні вже не може без нього жити. При цьому Діана (ім’я героїні) веде себе жахливо – постійно п’є, курить, лежить на мокрому піску знову ж таки п’яна, наривається на неприємності і т.д. Я розумію, що жінка в депресії, але тут вже трохи перебір. Тим не менше, сусід її теж полюбив, після чого вона його успішно залишила і повернулася у Францію. Ось така історія, як на мене – трохи дивакувата і непослідовна.

Ще один нюанс, який справив не дуже хороше враження – переклад. Скільки книжок на українській мові я вже перечитала, але такі слова як «психіятр», «фотель» і «трохи сексуальности» чомусь таки ріжуть мені око. І нагадують про університетську викладачку, яка на хімію казала не інакше як «хемія», а ще не любила дівчат з яскравим макіяжем. Коротше, переклад на любителя.

  Навіть не знаю, як би культурно підсумувати все вищесказане. Скажімо так: книга зовсім не відповідає позитивній назві, тому майте це на увазі, якщо надумаєте її купувати. 

Золота колекція зібрана!

Сьогодні я пишу не просто так, а з гарним приводом – нарешті дочекалася виходу з друку останніх двох книжок «Золотої колекції української вишивки» під моєю редакцією, Голубого і Оранжевого випусків. Книжечки довго друкувалися, але зараз вже тримаю їх в руках, тож тепер можу офіційно сказати: Золота колекція, присвячена десяти різним кольорам у вишивці, зібрана!

Леся Воронюк. Записки на зап'ястях

Не так давно мені пощастило побувати на тернопільській прем’єрі документального фільму про вишиванку «Спадок нації». Фільм дуже сподобався – справді викликає багато щирих емоцій, тож раджу переглянути його всім. Про цю кінострічку я вже писала на порталі «Діана-клуб», тому повторюватися не буду, а ось про творчість однієї з авторів фільму, чернівчанки Лесі Воронюк, сказати маю що!

Як так вийшло? Дуже просто: після прем’єри фільму я придбала Лесину книгу «Записки на зап'ястях», та ще й автограф попросила. Прочитала, тепер пишу рецензію )

Маркус Зузак. Крадійка книжок

Христос воскрес! Всіх вітаю з Великоднем!

Ви ще святкуєте? Ну а в мене все, не як у людей. Хтось на обливний понеділок ще доїдає паску і продовжує відвідувати родичів, а хтось (я) реве над книжкою. Хоча не все так сумно – паска в мене ще теж є, та й родинні зустрічі завтра продовжаться! Ну а сьогодні – моя рецензія на роман Маркуса Зузака «Крадійка книжок».

Львів. Кава. Любов.

Що для вас означає Львів? Для мене це місто уособлюється, звичайно ж, у смачній каві, а ще – в старовинній бруківці на заплутаних вуличках, в привітних людях шляхетної зовнішності, в неймовірному поєднанні минулого і сучасного… Львів – це моя слабкість: скільки б разів сюди не приїжджала, весь час відкриваю для себе щось нове. Якщо чесно, інколи я й сама не розумію, звідки в мені береться таке захоплення Львовом – я ж народилася і живу в Тернополі! ))) Мабуть, озивається якесь спільне галицьке коріння, а може, правду кажуть, що Львів – місто, яке закохує в себе назавжди… І, до речі, про любов – здається, що саме тут вона особлива: наділена присмаком вишуканих історій та легенд, оповита мистецьким ореолом і приправлена тонким почуттям гумору львівських панянок і панів… Тому ви зрозумієте, чому збірку оповідань «Львів. Кава. Любов.» я ніяк не могла залишити без уваги!

Марина Гримич. Фріда

Для кожної книги – свій час.

От, наприклад, бувають такі книги, які потрібно читати тільки в дорослому віці, щоб мати можливість порівняти їх із власним досвідом. А бувають такі, які слід прочитати рано – і саме для того, щоб навчитися чомусь корисному, що не вилилося б потім у власні сумні помилки.

Є книги, до яких можна періодично звертатися протягом усього життя, а є й такі, яких і розгортати не варто. І ще я вірю в те, що деякі книги просто чекають свого зіркового часу, тобто моменту, коли вони сприймуться найкраще. Саме так у мене сталося з романом «Фріда» Марини Гримич.     

Ця книга поповнила мою домашню бібліотеку вже давно – ще минулого літа її мені подарувала одна з друзів-блогерів Таня Кущук. Вже не пам’ятаю, чому, але відразу я роман не прочитала, а залишила «на потім», і це «потім» настало аж тепер. І аж тепер я змогла відкрити для себе нове цікаве ім’я в сучасній українській літературі – Марина Гримич.

Розповім детальніше про книжку. В ній йдеться про своєрідну кризу особистості сучасної бізнес-леді, яка несподівано для самої себе повертається з Києва в рідне місто Бердичів. Повертається і розуміє, що свідомо згубила дуже цінну частину власного життя – історію власної родини… Жінка потрапляє в будинок, де колись виросла, і буквально крок за кроком відновлює в пам’яті події минулого, що складаються в цілісну картину, наче пазли.

Хитрі євреї і шляхетні поляки, підприємливі вірмени і «соціалістично-грамотні» росіяни – всі вони якимось чудом вживаються в українському Бердичеві, здавна відомому своїм інтернаціональним складом населення. Загадковий будинок-химера на вулиці Торговій переповнений привидами і спогадами, які накопичилися в ньому за довгі десятиліття його існування. Він приховує в собі хитромудро переплетені чорні ходи, підвали і сховки, а ще безліч особистих таємниць його різношерстих пожильців, що з часом зрослися в одну велику сім’ю… Були тут і небезпечні оборудки, і заборонені пристрасті; і ризикований обман, і людське великодушшя; і біблійні притчі, і містичні легенди – словом, коктейль на виході читач отримує просто вибуховий!

Особливо сподобались деякі вислови з цієї книги. Наприклад, такий: «Будинки не можуть жити без людей». Ну правда ж! А як вам ось такі зворушливі слова закоханого «не в ту» дівчину польського парубка:

«Панянко Клеопатро! Що це було? Я й досі не можу прийти до тями! То був буревій трояндових пелюсток? То було запаморочення від сонця? То був ніжний бриз з моря? То було тремтіння крилець метелика? То була пара від гарячого шоколаду з молоком? Чи то був танець з Вами? Ваш Гермес». Аж на бал захотілося!

Резюме: книга цікава й нестандартна, захоплює, тримає увагу і примушує задуматися. Ну, принаймні, мене. А ще захотілося на власні очі побачити Бердичів! Тому, Таня, якщо я таки завітаю в твоє рідне місто, то доведеться тобі проводити для мене екскурсію – сама напросилася )) А якщо серйозно, то ще раз дякую за гарний подарунок! 

Люко Дашвар. Покров

«Уранці сьогодні чув дивну молитву я – ви, ясна й гожа, світла панночко, просили сонце, щоб воно освітило вас. Почув я ті слова, та не зрозумів, бо ви сама – сонце! На кого глянете прихильно – тому вже й щастя. Душа моя грішна впала в чисте море ваших очей, серце моє шепоче ваше прекрасне ім’я – Перпетуя, думки мої тільки про вас, моя дорогоцінна панночко. Мрії мої тільки про те, щоб і мене освітив ласкавий погляд очей ваших ясних.

Вірний до скону раб ваш

Ярема Петрів Дорош»

З такого надзвичайно чуттєвого листа починається заплутана історія, розказана в новому романі Люко Дашвар «Покров». Ну і як після цього не проковтнути цю книжку буквально за дві доби? Саме проковтнути – як зробила я; як зробила моя хороша знайома, яка і дала мені цю книгу; і ще, я впевнена, точно так само роблять тисячі прихильників творчості цієї талановитої херсонської письменниці! Бо коли тобі в руки потрапляє будь-який роман Люко Дашвар – ти просто випадаєш з реальності, поки не дізнаєшся, чим же все закінчилось.

А історія й справді вийшла дуже заплутаною, бо грішна любов старого Яреми Дороша до молодої коханки принесла свої гіркі плоди: ревнива законна дружина козака прокляла увесь його рід аж до сьомого коліна. І щоб зняти страшне закляття, нащадкам Яреми доведеться дуже постаратись…

В романі тісно переплітаються долі багатьох людей, але події виписані так майстерно, що слідкувати за сюжетом надзвичайно цікаво. Основні перипетії розгортаються уже в наші часи, і розвиваються вони на тлі трагічної Революції Гідності 2013-2014 років. Відразу зроблю ремарку для тих, хто (як і я) не дуже любить читати історичні пафосні тексти: Майдан тут не є головною темою і описаний лише поверхнево, хоча нагадування про ті страшні для країни часи і викликає непрохані сльози. Основний меседж книги – Любов і ще раз Любов, яка вища за будь-які земні багатства. А ще в романі присутні містика, неймовірні збіги обставин і легка недомовленість – деякі ключові події залишають читачеві місце для роздумів.

От що мені подобається в творчості Люко Дашвар (і вже про це писала), так це надзвичайна реалістичність створених нею образів. Кожний її персонаж – далеко не ідеальний, і навіть має приховані чи явні грішки за душею. Шляхетний і чесний козак Ярема зраджує законну дружину, наша сучасниця і головна героїня роману Мар’яна інколи веде себе дуже навіть грубо, і навіть Ярко – хлопець майже без недоліків – все-таки примушує страждати свою кохану дівчину. Можливо, саме завдяки такій правдивості людям і подобаються книги Дашвар? Адже багато хто в її персонажах з двозначною поведінкою, комплексами і муками совісті часто впізнає себе…

Книгу рекомендую всім: однозначно, це найкраще з того, що я прочитала останнім часом. І аплодую Люко Дашвар стоячи. Браво!

Стівен Кінг. Воно

Мабуть, я міняюся. Або дорослішаю. Або просто маю менше вільного часу, не знаю… Але факт залишається фактом: мені чомусь дуже важко далася книга «Воно» мого улюбленого (улюбленого!) автора Стівена Кінга.

І це при тому, що величезна кількість сторінок (а тут їх аж 1340) завжди будить у мені читацький азарт.

І при тому, що сюжет в романі досить непоганий.

І при тому, що Кінг – це ж Кінг, його книги я завжди купую, навіть не дивлячись в анотацію!

Але, закінчивши читати цю товстенну книгу, перша моя думка була: «Нарешті!». Бо мучила я її кілька тижнів (!), паралельно підчитуючи ще кілька інших книжечок. Не знаю в чому тут справа – в мені чи, все-таки, в Кінгові )))

Ну ось, виговорилась. А тепер конкретніше по темі.

Отже, в романі «Воно», який вважається найбільшим та найамбітнішим за всю кар’єру Стівена Кінга, йдеться про сімох друзів, які жили в невеличкому і моторошному містечку Деррі (штат Мейн, звичайно ж). Будучи ще дітлахами, вони зустрілися з уособленням зла, яке оселилося тут ще з прадавніх часів, і періодично вбивало людей. В дитинстві перемогти його вони не зуміли, тож робота для них знайшлася уже в зрілому віці: через 27 років вони вимушені були знов повернутися в рідне місто і дати бій чудовиську. 

В плані зображення подій Кінг, звичайно, професіонал: уявити все те, що він описує, можна дуже яскраво. В нього є свої стилістичні прийомчики, як-от, наприклад, повідомлення якихось цікавих подробиць про другорядних персонажів чи паралельна розповідь про події в минулому і теперішньому часі. Але саме цей його роман, на мою думку, занадто перенасичений зайвою інформацією. Тут настільки багато основних і неосновних дійових осіб і побічних розповідей про них, що особисто я під кінець вже просто заплуталася, і читаючи якесь чергове ім’я, не розуміла, про кого йде мова. Думаю, що від деякого скорочення об’єму і викидання зайвих персонажів книжка тільки виграла б. Тому моя оцінка їй, скажімо так, не найвища.

P.S. Хоча, ну не може ж бути все ідеально, правда? Щось вдається краще, щось гірше, Стівен Кінг же теж людина! Все рівно його люблю )))

Кайса Інгемарсон. Лимони жовті

«О превратностях любви и ресторанного бизнеса» - саме так було написано в короткій анотації до цієї книги. Ресторанний бізнес – тема не зовсім «моя», а щодо солодкавих любовних романів, то в мене до них, скажімо так, поблажливе відношення – раз їх пишуть, значить комусь це цікаво… Але саме в той день, коли я стояла в книгарні і розмірковувала над тим, що пора би вже розбавити свою стівено-кінгівську бібліотеку чимось більш життєрадісним, мені на очі потрапила соковита обкладинка цієї книги, і я ризикнула. Тим більше, що два попередніх прочитаних мною романи з серії «О чем говорят женщины» (враження тут і тут) виявились досить непоганими. Коротше, книгу я придбала і… не пошкодувала!

Тих, хто все-таки очікував на типовий жіночий роман, попереджаю відразу: банальних фразочок типу «він поставив руку їй на плече і вона перенеслася в світ солодких мрій» в цій книзі  немає. Це було перше приємне відкриття. Друге: виявляється, в холодній Швеції (а авторка – сучасна шведська актриса і радіоведуча) живуть люди з непоганим почуттям гумору – роман читається легко і просто, а смішні ситуації, в які потрапляють персонажі, описані досить невимушено.

Сюжет – історія шведської Попелюшки. В один день дівчина втрачає роботу і хлопця, але знаходить в собі сили і на пару з колегою відкриває ресторан «Лимони жовті» (класна назва, правда?) На шляху до мети героїня переживе ще одну серйозну втрату і немало життєвих сюрпризів, але все закінчиться добре ))

Читати книгу цікаво – це так, ніби дивишся якусь затишну закордонну комедію. А стиль життя шведської сім’ї чимось навіть нагадує наші традиційні родинні посиденьки. Коротше, враження про роман залишилися приємні – рекомендую його для тих, хто шукає легкого чтива для «розвіювання» від щоденних турбот.

P.S. І не можу не додати як редактор: вигляд обкладинки таки відіграє важливу роль. Зовсім невідомий автор, чужа для мене тема, але ці лимони на титулці… Дизайнери саме цієї серії - молодці, знають, як зацікавити читача!

Жовто-синій фейєрверк!

Як казав Чебурашка: «Мы строили, строили, и наконец построили!», ну а ми чекали, чекали і дочекалися нарешті довгожданного виходу з друку чергової пари книжечок під моєю редакцією: Синього і Жовтого випусків «Золотої колекції»!

Юлія Смаль. Хто повірить Елеонорі Чайці?

Рецензія, яку ви зараз читаєте, є не зовсім звичайною, а точніше – зовсім незвичайною для мене. Справа в тому, що книжка, на яку вона написана, ще не вийшла з друку, хоча обкладинка до неї вже й тиражується в інтернеті )) Моє знайомство з цим романом має свою цікаву передісторію, про яку я таки мушу написати кілька слів.

Почалося все з того, що мій відгук на роман «Теплі історії з корицею» несподівано прокоментувала Юлія Смаль – автор цієї книги. Ще більш несподіваним для мене стало те, що вона запропонувала прочитати її нову повість! Я, звичайно ж, погодилась (не кожного дня відомі автори пропонують мені однією з перших прочитати їхні нові книги), тож Юлія надіслала мені файл, ну а я пообіцяла поділитися своїми враженнями, що з задоволенням і роблю!

Отже, нова книга Юлії Смаль «Хто повірить Елеонорі Чайці?». Назва відразу заінтригувала, хоч і навела на певні асоціації з детективами від Дар’ї Донцової – відразу уявилися якісь заплутані сюжетні ходи і захоплюючі розслідування )) Та все виявилось зовсім не так – насправді це позитивна «дівчача» історія про людську доброту, суперечливу любов і родинний затишок, втім, не позбавлена певної інтриги. Щоб було зрозуміло, про що мова, зроблю невеличкий анонс: життя самотньої тридцятирічної жінки круто змінюється буквально за тиждень, і вже до кінця роману вона отримує не просто кохану людину, а цілу сім’ю з трьома дітьми (двоє з яких – не її). Все, більше карт розкривати не буду – не маю права )

А тепер про свої враження, спочатку про позитивні. Як і казала авторка, ця її повість відрізняється від попереднього «клаптикового» роману головним – тут є непоганий цілісний сюжет. Тобто це вже не просто художньо-есеїстичні замальовки «ні про що», а цілком конкретно розказана історія. Ще один вагомий плюс – легкі нотки гумору, які, на мою думку, завжди роблять читання книг приємнішим. Ну і красиві описи сцен родинного затишку – куди ж без них? )) Найбільше сподобалось читати про підготовку до Нового Року і безпосередньо його святкування аж з трьома Дідами Морозами. Словом, прихильники «Теплих історій» не будуть розчаровані – книга таки викликає позитивні емоції.      

Хоча дозволю собі зробити і кілька зауважень (бо точно знаю, що Юлія нормально сприймає конструктивну критику). Були моменти, коли під час читання втрачалася, як то кажуть, «нить повествования», особливо під час перескакувань від думок одного персонажа до іншого. Мені подобається такий прийом, коли одні й ті ж події висвітлюються з точки зору різних людей, але тут дуже важливо не заплутати читача у часі, не дублювати описи цих подій і взагалі – вчасно дати зрозуміти, що мову веде уже зовсім інший персонаж. Одним із дуже вдалих прикладів застосування такого літературного прийому є книга Поли Гоукінз «Дівчина у потягу» – там події описуються аж трьома різними людьми, та ще й з великим розривом у часі, але читаючи книгу, цього зовсім не помічаєш – навпаки, починає складатися цілісна картина.

І ще одне – в деяких моментах було не зовсім зрозуміло: хто, на кого і за що ображався, чому діяв чи діяла саме так, а не інакше. Можливо, щоб уникнути таких пробілів, було б варто більш детальніше розписати мотивацію персонажів.

Загальний висновок: ця книга однозначно цікавіша за попередню, хоча багато в чому вони й схожі – ті ж самі маленькі сімейні радощі, затишок, тепло, вагітність, посмішки і багато-багато гарячого чаю ))) І навіть трішечки кориці!

Дякую Юлії Смаль за надану можливість прочитати книгу ще до її виходу і бажаю подальших творчих успіхів!

Пола Гоукінз. Дівчина в потягу

Не знаю, як у кого, але в мене в житті зараз такий період, коли часу хронічно не вистачає ні на що, не кажучи вже про розваги й читання. Але себе не надуриш, тому мій черговий «випадковий і ні до чого не зобов’язуючий захід в книгарню буквально на кілька хвилин, просто подивитися» традиційно завершився покупкою, і не просто книги, а нашумілого бестселера від Поли Гоукінз «Дівчина в потягу». Я дещо чула про цю книгу, але придбати її вирішила після того, як прочитала на палітурці відгук Стівена Кінга: «…Справді чудовий роман, який тримає в напруженні. Через нього я майже всю ніч не спав. Оповідачка – просто супер…» І ви знаєте, я повністю з ним згідна – книгу дійсно варто прочитати!

Історія починається з того, як одна не зовсім щаслива в особистому житті жіночка на ім’я Рейчел щоранку і щовечора, їдучи в потягу, спостерігає за ідеальним життям молодої сімейної пари, чий будинок добре видно з вагону. Рейчел заздрить їхнім обіймам та щасливим усмішкам, навіть дає їм умовні імена, уявляє їхнє пристрасне кохання, аж поки одного дня випадково не помічає, що ця жінка зраджує своєму чоловікові. І буквально на наступний день зрадниця з будинку біля колії безслідно зникає, а потім її знаходять мертвою.

Рейчел вважає, що може допомогти поліції – можливо, жінку вбив її коханець; співчуває її чоловікові (бо вона теж обманута дружина, яку чоловік покинув заради іншої), але так як сама вона хронічно випиває і страждає на провали в пам’яті, то й серйозно її ніхто не сприймає. До речі, колишній чоловік Рейчел теж живе на тій же вулиці біля колії, тож інколи вона навідується підглянути і за його життям, що дуже дратує його нову дружину. Всі ці персонажі ніби-то не дуже і пов’язані між собою, але розв’язка роману виявляється зовсім неочікуваною, в чому особисто я вбачаю величезний плюс ))

Роман написаний в улюбленому мною «щоденниковому» стилі, але мова ведеться почергово від імені трьох героїнь: самої Рейчел, нової дружини її колишнього чоловіка, Анни, а також Меган – жінки, яку потім знайшли вбитою. Інтрига зберігається аж до самого кінця, тож нудно вам точно не буде. І ще – після цього роману, наскрізь просякнутого холодними англійськими дощами і безліччю спиртного, яке постійно вливають у себе всі три героїні, а особливо Рейчел, і самій хочеться випити! Ну просто, щоб зігрітись, не сприйміть за керівництво до дії )))

Резюме: чудово написаний напружений трилер з непередбачуваним закінченням. А це ж дебют Поли Гоукінз! Авторка молодець, буду слідкувати за її творчістю.

P.S. А зловживати алкогольними напоями, все-таки, не потрібно. Краще розслабляйтесь за читанням хороших книг )