Над гніздом зозулі

Тема перебування головних героїв в психіатричній лікарні та їхньої боротьби з усілякими психічними розладами є однією з найцікавіших та  найуспішніших не лише в літературі, а й в кіно. Хто з нас не бачив "Людину дощу" з Дастіном Хофманом, "Перерване життя" з Анджеліною Джолі або, один з найкращих на мою думку фільмів, "Острів проклятих" з Леонардо ді Капріо. Але є один твір, який вже давно встиг стати класикою, - "Політ над гніздом зозулі" Кена Кізі. Сьогодні я хочу розповісти саме про нього. Вся оповідь у книзі ведеться від імені очевидця тих подій та їхнього безпосереднього учасника - давнього пацієнта психіатричної лікарні велетня-індіанця на прізвисько Вождь. Всі мешканці лікарні чомусь впевнені що він глухонімий, тому не приховують у його товаристві ані своїх думок, ані висловлювань. Людина-стіна, яка натомість має повноцінні вуха і не до кінця пропалений "лікувальним" струмом мозок. Розмірене лікарняне життя перевертається з ніг на голову з появою у відділенні нового пацієнта - нахабного афериста та забіяки Рендела Патріка Макмерфі. Відбуваючи чергове покарання у виправній колонії, він зчиняє там бійку та потрапляє до закладу дещо іншої "спеціалізації". На перший погляд такий варіант є навіть більш привабливим - триразове харчування, м'яка постіль, жодно важкої праці, та ще й можна влаштовувати турніри з покеру у післяобідні години. Проте... керує усім цим продуманим, роками налагодженим механізмом старша медсестра відділення, владна тиранічна місс Гнусен. І вона не потерпить на своїй території жодного зухвалого спротиву...

Історія надзвичайно цікава, захоплює практично з перших сторінок. Але, на відміну від перелічених мною вище кінематографічних творів, головною темою цієї книги є не боротьба з шизофренією чи параноєю, а намагання відвоювати у "владодержателя" клаптик особистої свободи. Разом з "1984" Оруелла  "Політ..." увійшов до топ-10 книг про боротьбу людини із системою. Ця книга справді проектує модель закритого недемократичного суспільства, де здоровий глузд наштовхується на непробивну владну стіну. І якщо потрапити в це суспільство нескладно, то самотужки вибратись назовні майже неможливо. 

Порівнювати книгу з фільмом важко. Цю історію треба як прочитати, так і подивитись. Обов'язково. Роль Рендела Макмерфі наче "скроєна" під Джека Ніколсона. Та й сам фільм вже давно став класикою. Але спершу, все ж таки раджу прочитати книгу, оскільки кінцівка історії доволі несподівана, а сама історії розказана значно детальніше, та й Вождь тут відіграє не останню роль, чого не скажеш про кінематографічну версію.

Усім "смачного" читання і хороших вражень!

Дама та Єдиноріг

"Дама та Єдиноріг" - це ще один доробок чудової американської письменниці Трейсі Шевальє, автора "Дівчини з перлинною сережкою", про яку я вже писала раніше. У цих книг дещо схожа тематика (здається, це "фірмова" фішка Шевальє, як автора мистецьких історичних романів): в обох історіях ключовим персонажем є не головні герої, а твір мистецтва. В "Дівчині..." це була однойменна картина голандського художника Яна Вермеєра, а в "Дамі..." мова йде про серію з шести шпалер (тканих килимів), створених наприкінці XV століття. Шпалери й справді надзвичайно красиві, їхнє зображення можна легко знайти в інтернеті, а от оригінал можна побачити у Франції в музеї Клюні.

Розповідь в романі ведеться почергово від імені кожного з героїв. Хронологія подій чітко витримана, але завдяки такому прийому читач має можливість поглянути на історію створення "Дами з Єдинорогом" з усіх можливих кутів, до того ж паралельно в тло розповіді вплітаються долі персонажів - делікатно й ненав'язливо, але ось вони вже нерозривно пов'язані з історією шпалер.

Легкою, але такою багатою, мовою автора я захоплювалася ще в "Дівчині...", але й тут Трейсі Шевальє собі не зраджує. Історія сповнена безлічі цікавих деталей та описів. Коли читаєш текст, то наче й справді опиняєшся на вулицях середньовічного Парижа або в бельгійській ткацькій майстерні. Детально (але напрочуд цікаво) описано процес створення килимів, правила, за якими жили гільдії, побут знаті та майстрів. А ще, тут я насправді була вражена, дуже яскраво вималюваний персонаж сліпої дівчини, яка бачить світ навколо усіма іншими своїми органами чуття. Я навіть не уявляю, як це вдалося зробити людині зрячій, але це насправді дуже яскравий персонаж.

"Даму та Єдинорога" я дуже раджу почитати тим, хто любить насправді хорошу якісну літературу. Не пошкодуєте!

Води слонам!

"Води слонам!" - це роман американської письменниці Сари Груен, присвячений історії американських цирків-шапіто першої половини 30-х років. Це красива сумна історія, сповнена химерних персонажів і фантастичних циркових легенд, видовищних вистав і важких закулісних буднів, відчайдушного кохання і щирої дружби. За мотивами роману "Води слонам!" у 2011 році був знятий однойменний фільм з Робертом Патінсоном та Різ Уізерспун в головних ролях. Але про нього дещо пізніше.

Головний герой - студент-ветеринар Якуб Янковскі - через трагічний збіг обставин потрапляє в пересувний цирк-шапіто "Братів Бензіні - найкращий цирк у світі". Цирк подорожує залізницею, везучи з міста у місто свій чудернацький крам - артистів та дармових робітників, коней, левів та жирафа, а ще чимало контрабандного алкоголю (в державі як-не-як "сухий" закон). Бракує цьому цирку лише хорошого ветеринара. Ну і ще слона. Саме з появи цих двох в цирку Братів Бензіні і починається найцікавіша сторінка його історії.

Порівняно з книгою фільм суттєво програє. Він надзвичайно красивий і видовищний, актори підібрані доволі вдало, особливо дресирувальник Август (Крістоф Вальц), але занадто динамічний. Окремі сюжетні лінії дещо видозмінено, багато насправді цікавих моментів вилучено. Можливо це пов'язано з лімітом допустимої тривалості стрічки, а може й зі своєрідним режисерським баченням образів героїв. Їхні історії дещо відкореговані, характери трохи змінено. Не завжди достатньо вдало. Але, тим не менш, фільм варто переглянути. Хоча б для того, аби уявити собі, яким був американський цирк в часи Великої Депресії.

Книгу "Води слонам!" щиро раджу до прочитання усім, хто любить гарно продумані історії з цікавим сюжетом, яскравими героями, несподіваним розвитком подій, і навіть тим, хто анітрохи не цікавиться загадковим світом цирку. Перш за все це історія справжньої дружби. І не тільки між людьми...

Чайна на Маллбері-Стріт

Літо надзвичайно приємна пора: день довгий, вільного часу багато, рука так і тягнеться на книжкову поличку. Тож протягом останній двох тижнів мені вдалося прочитати одразу чотири цікаві книги. Про них я сьогодні і розповім. Почну, мабуть, із найменш цікавої з них - "Чайної на Маллбері-Стріт" Шерон Оуенс.

В передмові до "Чайної..." було написано щось на зразок: "Загорніться зручненько в улюблений плед та пірніть в атмосферу справжнього Різдва". Заманливо, але й оманливо... 

Усі події в книзі розгортаються навколо маленької сіменької чайної на одній із вуличок Белфасту. Герої або добре знайомі одне з одним, або волею долі опиняються за столиком цього кафе, вплітаючи свої історії в загальну канву оповіді. Тут вам і подружжя власників чайної - він працьовитий скнара, який навіть дітей заводити не хоче, оскільки це дуже дороговартісна стаття видатків з сімейного бюджету, вона - мрійниця і романтик, яка тим не менш ось уже вісімнадцять років ділить і своє життя, і своє кафе з цим дивакуватим чоловіком. За столиком дівчина-художник із сумнівною репутацією та не менш сумнівною творчістю, до безтями закохана у Ніколаса Кейджа. Поруч - пухкенька жіночка бальзаківського віку, чий чоловік погулює наліво з молодою довгоногою керуючою сувенірної лавки. Вона страшенно комплексує через свою огрядість, але не може відмовитись від горнятка капучіно та запашного чізкейку. 

На перший погляд - цікавий сюжет. От тільки ані карколомних подій, ані по-справжньому цікавих персонажів тут немає. Герої якісь "пласкі", наче фігурки, вирізані з картону. Автор начеб-то й старається виписати їхні характери, звички та настрої, але це їй не дуже вдається. Книга нагадує дешеву романтичну комедію з незмінним "притягнутим за вуха" хеппі-ендом. Читати її можна, і навіть треба - якщо зовсім немає на що вбити час, а забивати голову серйозними думками не хочеться. В "Чайній..." є вдосталь доволі комічних ситуацій, вона сповнена добра і віри в те, що ніколи не пізно жити собі в задоволення. Але купувати її в паперовому варіанті не раджу - достатньо закачати в електронну "читалку", гадаю, вдруге ви її не читатимите. 

The Rain Before it Falls

Сьогодні хочу розповісти про книгу, яка минулого тижня -потрапила мені до рук. Точніше, на екран монітора. Вранці, заваривши на роботі горнятко кави, дала собі слово: "Прочитаю дві сторіночки, так, для настрою, і все - берусь до роботи." І... не змогла зупинитись, поки не дочитала до останньої крапочки.

Книга називається "Поки не випав дощ", хоча англійською 'The Rain Before it Falls' - звучить правильніше. Автор - британець Джонатан Коу (чоловік! що найдивніше, бо книга написана про жінок, від імені жінки і... по-жіночому - в хорошому значенні).

Історія, яка описується в книзі, охоплює період з 1941-го року десь до середини 90-х, а може й до початку 2000-х, я точно не зрозуміла. Це сімейна сага про три покоління жінок - бабусю, маму та доньку. Історія трагічна, сповнена ілюзій та розчарувань, кохання та самотності, дивних поворотів долі та неочікуваних співпадінь. Це книга спогадів, записаних на магнітофонну плівку, спроба описати в барвах чорно-білі фото та перенести читача (чи слухача) в його уяві майже на півсторіччя назад.

Текст дуже приємний для читання, спокійний, розмірений, але й достатньо динамічний. Коли читаєш складається враження, що очі бігають не чорно-білими рядками тексту, а дивляться гарно знятий фільм - цікавий, добре зрежисований і аж до останньої хвилини не розгаданий. Кінцівку передбачити неможливо.

В книзі є такий діалог. Головна героїня запитує у п'ятирічої дівчинки Теа: "Який твій улюблений дощ?", на що та відповідає - "Той, який ще не випав". "Але ж якщо дощ ще не випав, то його й не було", - намагаться спиратись на дорослу логіку героїня. "Саме за це я його й люблю", - відповідає маля. І спробуйте сказати, що вона не права.

Чорний Ворон

Книга Василя Шкляра "Залишенець" про холодноярівського отамана Чорного Ворона потрапила мені до рук завдяки чудовому явищу буккросингу. І з першої ж сторінки захопила мене настільки, що відірватись я від неї вже не змогла. З історією отаманів Холодного Яру я, зізнаюсь відверто, знайома не була. У нас якось більш прийнято говорити про національно-визвольний рух тут, на Заході України, а от про Лівобережжя чомусь забувається. Але боротьба тривала не лише на теренах Галичини. А історію своєї держави слід знати.
Сюжет дуже цікавий, вщент насичений подіями, але без надмірності. Опис подій ведеться то від імені отамана Чорного Ворона, то від третьої особи, а іноді - і мовою офіційних документів "комуни",  що дає читачу змогу поглянути на події, описані в книзі, зі всіх можливих сторін. Мова роману - це взагалі особлива тема. Серед книг українських авторів, які мені довелося прочитати останнім часом, можу порівняти мову Шкляра хіба що з Володимиром Лисом в його "Соломії..." та "Столітті Якова". В "Залишенці" слова настільки ж приємні до сприйняття, описи та порівняння - соковиті, і навіть лайка красива )). Сюжет не відпускає вас ні на хвилину, і хоч нам усім добре відомо, хто переміг у тій боротьбі, та крихітна надія на вдалий фінал не залишає.

Книга є обов'язковою до прочитання усім, хто називає себе українцем. Історія народжується щодня. А нерідко вона ще й повторюється...