Аннотация: Бiльшiсть подiй цього оповiдання не вигаданi, вiдбувалися в реальному життi. Автор використав документальнi матерiали, а також розповiдi своїх рiдних i близьких, якi пережили ту важку пору.
Апокалiпсис
оповiдання
"I земнi царi, i вельможi, i багатi, i тисячники, i сильнi, i кожен раб та кожен вiльний, поховались у печери та в скелi гiр, i кажуть до гiр та до скель: падiть на нас i закрийте нас вiд Сидячого на престолi, i вiд гнiву Агнця; бо прийшов великий день гнiву Його, i хто ж може встояти?"
Одкровення Iоанна Богослова
Гуркотiли грози далеко за горами, але тут, у невеликому степовому мiстечку, дув сухий гарячий вiтер. Вiн нiс пахощi трав i горiлого степу, а також тоненькi струменi вологи. Через задуху вiкно було вiдчинене, i Васильченко, сидячи на пружинному лiжку, дивився в небо.
Давидов спостерiгав за його сухорлявою згорбленою спиною i згадував розповiдi про пережите. Завдяки їм його журналiстський блокнот з аркушами у клiтинку поповнився цiкавими записами, якi просто просилися перетворитися в оповiдання.
Петро Трохимович Васильченко розповiдав свою iсторiю вже кiлька разiв рiзним людям. Спочатку робив це гаряче, по -запальному , але, згодом, потроху знiчувався, коли вiдчував недовiру спiврозмовникiв, голос його ставав спокiйним i байдужим, позбавленим гарячої енергiї i переконливостi.
Давидову вiн повiрив з самого початку i оповiдав про своє життя не раз, час вiд часу згадуючи всiлякi подробицi. Розповiдав довiрливо, напевно, тому, що журналiст вмiв його слухати - тактовно, спокiйно, не перебиваючи, часом з якимсь дитячим молодим запалом, з iскоркою iнтересу в очах. Петро Трохимович це цiнував, його обличчя сяяло.
Поступово цi уривчастi свiдчення згуртувалися у важкому блокнотi у зв'язну розповiдь.
1. ЖИТТЯ
"Народився я в невеликому мiстечку, на березi невеликої рiчечки Трав"янки, що впадає в Днiпро. Мiсця нашi дуже мальовничi. Ми жили на околицi мiста, серед запашних лугiв, покритих ромашками, кульбабами, диким кропом, молочаєм, конюшиною, дзвiночками i безлiччю iнших квiтiв i трав. Перед грозами, якi часто вiдвiдували мiсця, пронизливо пахло гiркуватою трав'янистої свiжiстю.
На зелених горбах, в оточеннi довгокосих верб та кучерявої вiльхи, стояло кiлька побiлених, пiд солом'яною стрiхою, хат. Поруч, в очеретi та верболозах хлюпотiла i плавно текла рiчка, на якiй ми завжди вудили з човнiв спритну i гнучку чорно-срiблясту рибку. Iнодi ми запливали за поворот рiчки, в мутнувату затоку, де в паростях мешкали важкi крикливi качки. Тут плавало латаття, а по дзеркальнiй водi ковзали спритнi водомiрки.
А далi, за нашим будинком, пролягала вулиця, мощена сiрим битим каменем. Там стояли невисокi цеглянi будинки, виднiлася церковка, куполи якої поблискували на сонцi. Коли був свято, лунали дзвони, i звуки їх пливли, зливаючись з пiснями птахiв i тихим дзюрчанням рiчечки.
Читати я навчився завдяки нашому паламаревi, та так добре, що читав вголос моїм батькам, якi дуже любили мiй веселий голос, i з задоволенням слухали взятi в мiсцевого вчителя романи про море.
Про море я мрiяв ще з дитинства. Менi про нього багато розповiдав наш сусiд, матрос Чорноморського флоту Якiв Стрилко, якого всi називали просто Яцьком.
Як-то ми пливли з ним на човнi i почули крики про допомогу. Пам'ятаю, як Яцько, передавши менi вудки, почав несамовито гребти в той бiк, звiдки лунали вигуки. Виявляється, з дерев'яного мiстка в рiчку впала одна з наших дiвчат - Полiнка. Яцько пiрнав, а потiм пiзнiше, на березi, я бачив немов неживе тiльце врятованої їм дiвчинки, облiплене мокрим одягом. Полiнка каламутними очима обвела схилившись над нею людей.
Вже в гiмназiї я виготовляв з дерева макети кораблiв i вигадував рiзнi iсторiї про пiратiв.
Я дуже заздрив Якову, який привозив iз чергового плавання всiлякi чудасiї, а потiм, зi своєю дерев'яною скринькою, знову йшов у море.
Я уявляв себе моряком. З мiсцевими хлопчиськами ми спорудили плiт, з щоглою i вiтрилом з простирадла, i пiд чорним прапором вирушали по нашiй рiчцi, густо вкритiй очеретом, в пiратський рейд. У заплавi ми, обмотавши навколо голови хустки, як справжнi корсари, влаштовували бої з човном сусiдських хлопчакiв, фехтуючи дерев'яними шаблями. Нашi поєдинки часом набирали вiдчайдушного характеру, бо доводилося битися з мiсцевою шпаною. Але усе це мало й свою користь: з дитинства я навчився добряче битися i не звертати уваги на синцi, садна та забої.
У сiмнадцять рокiв, мрiючи про море, я втiк з дому i завдяки Якову, влаштувався на пароплав помiчником кочегара. У тi роки я був досить високим, жилавим i худим, хоча й до цих пiр дивуюся, як мене узяли.
Весь свiт розкрився передi мною, немов таємнича старовинна карта. Я ходив у далекi рейси, бував у декiлькох iноземних портах, навiть почав самостiйно вивчати мови, сподiваючись у майбутньому стати капiтаном. Пам'ятаю, як я купив на ринку в Одесi росiйсько-iспанський словник, став займатися... Але одне менi заважало - я не витримував сильної морської хитавицi, i при найменшому штормi страждав страшенно. Як Якiв мене не пiдтримував, як не привчав - усе було марно!
Помiчник капiтана сердився на мене, i пообiцяв, пiсля закiнчення плавання, висадити на берег.
- Тошнотики менi на кораблi не потрiбнi, - казав вiн.
Для мене це був сильний удар, але про себе я розумiв його правоту.
Ми вирушили в останнiй рейс, i вiн виявився доленосним.
Наше судно стояло пiд завантаженням в Пуерто - Нуево - порту Буенос-Айреса. Був вечiр. Гавань цвiла прапорами кораблiв рiзних країн. Над прапорами пливли темно-синi та рожевi хмари, якi, здавалося, торкалися верхiвок щогл яхт i труб пароплавiв. У мутнуватiй водi погойдувалися апельсиновi кiрки, недопалки. Прибiй шумiв у хвилерiза пiд вiтром, трохи пахло рибою i кавунами.
Походжаючи в порту, на пiрсi я помiтив дiвчину. Вiтерець обвiював її струнку фiгурку, пiдкреслюючи опуклi дугоподiбнi стегна. Мiцнi засмаглi ноги, якi лагiдно пестив вiтер, грiлися голими п'ятами на гарячiй кам'янiй площадцi, а неподалiк стояли самотнi туфлi. Чорне густе волосся пiд рiзкими поривами примхливого вiтру злiтало, неначе крила. Дiвчина годувала чайок, а потiм, пiдiбравши туфлi, повiльно пiшла з гаванi до мiста. Пiдкоряючись якомусь внутрiшньому потяговi, я ступив за дiвчиною, милуючись її пружною ходою. Ще, коли вона проходила повз, я вловив запах її парфумiв.
Коли чорнява дiвчина наблизилася до таверни, до неї почали приставати американськi моряки, що були напiдпитку, зазиваючи приєднатися до них, обiцяючи веселенький вечiр. Вони смiялися, сунули їй сигару, пропонуючи закурити, пускали дим в обличчя, а потiм просто почали тягти за собою. Дiвчина вiдбивалася, нiби спiймана чайка, i я, не витримавши, згадавши всi свої дитячi запеклi навички, смiливо кинувся в бiй.
Ох, i дiсталося менi! Якби не Якiв, не матроси нашого екiпажу, не говорив би я зараз з вами! Я лежав пiд квiтучими гiлками сейби на матроськiй штормiвцi весь побитий, але дiвчина не втекла. Протиснувшись крiзь натовп, вона схилилася надi мною i хустинкою витирала кров з мого розбитого обличчя.
А потiм ми вже не могли розлучитися з Марiелою.
Поки судно стояло в порту, ми бачилися щодня i не могли вiдiрватися один вiд одного. Ми танцювали на вуличних вечорах танго "портеньо" (тобто портове танго). Ми гуляли по гомiнливому мiсту, заходили в мiськi парки, вiдпочиваючи пiд густою тiнню дерева омбу. Ми лежали на теплому пiску сонячного пляжу, вiдчуваючи запах вологої морської солi. Ми пливли назустрiч вiтрильникам, навантаженим аргентинським зерном або чилiйською селiтрою. Нашi уста зливалися в палких поцiлунках. В старiй дерев'янiй халупцi пiд шифером, за старою циновкою, що закривала нас вiд усього свiту, ми вдавалися до жаркої i шаленої любовi.
Але менi пора було вирушати в дорогу.
Марiела лила сльози. Вона запевняла, що не зможе жити без мене, що вона одна-однiсiнька на цьому бiлому свiтi. Пiсля того, як закрився консервний завод, дiвчина залишилася без роботи i змушена була заробляти у креольському ансамблi у прибережних тавернах. Там її i помiтили американськi моряки. Сальнi жарти, поплескування по спинi, принизливi прохання, наполегливi залицяння, стали образливою буденнiстю.
Марiела часто йшла у гавань. Сидiла на причалi, бездумно дивилася на тиху синю воду i давала волю сльозам. У неї був брат Санчо. Але вiн пiшов працювати на цукровi плантацiї, i про нього давно нiчого не було вiдомо. Я не мiг уявити без цiєї чорноокої дiвчини подальшого життя.
А вона зi сльозами на очах говорила: "Ох, мiй бонiто Педро, я зовсiм одна! Забери мене з собою!"
Я розумiв, що ми не в змозi розлучитися, i став благати Якова, який мав вплив на капiтана, взяти Марiелу на пароплав. Вона може виконувати будь-яку роботу!
Пiсля рiзних труднощiв i залагодження формальностей, нам все ж вдалося поїхати разом. I ось ми стоїмо на палубi мiцно обнявшись, i солоний морський вiтер пестить нашi обличчя!
I ось нарештi з туману з"явилися рiднi береги. Ми оселилися в нашому мiстечку.
Коли я повернувся, батька вже не було в живих. Гiркота вiд втрати батька трохи пом'якшувалась тим, що моя кохана була поруч. Найбiльше я переживав того, як моя мати прийме iспанку. Але мої хвилювання виявилися марними! Мати ласкаво ставилася до Марiели. Своїм веселим характером iспанська дiвчина викликала симпатiю у всiєї моєї рiднi. Вони назвали її Марiєю.
Поступово Марiя-Марiела опанувала нашу мову, хоча спочатку говорила гортанно, роблячи багато жестiв. Вони з матiр'ю зайнялися господарством, працюючи на нашому маленькому городику.
Я залишив море, але дуже сумував за ним, так само, як i Марiела. Ми часто плавали по рiчцi на човнi, купалися, ловили рибу. Я з захопленням розповiдав Марiелi про "морськi баталiї" нашого дитинства, вона завзято смiялася, але часом в її очах проглядав смуток. Вона тужила по морю, по сонячнiй Аргентинi, по зеленим пальмам i лазуровому прибою, а нашi осiннi дощi викликали у неї глибоку печаль.
А от снiгу вона радiла! Для неї бiлi снiговi пластiвцi, замети великi, наче ведмедi, льодяна, нiби скляна, рiчка, були як диво! З легким вереском вона каталася по кризi, грала в снiжки i легко дихала свiжим морозним повiтрям, що пахнув димом пiчних труб i свiжовипраною бiлизною.
Особливо важко доводилося Марiелi з її вiрою. Вона була католичкою, а в тридцятi роки в нашiй країнi були закритi католицькi храми, багато iєрархiв опинилися в таборах. На всiй європейськiй територiї країни католицьких священикiв ледве налiчувалося двадцять чоловiк. На щастя для дiвчини один з таких священикiв жив у сусiдньому мiстi.
Час вiд часу Марiела їздила на молiння в його таємну громаду, але ми з мамою, як могли, вiдмовляли її вiд цих поїздок. Тим бiльше по країнi проходила шалена атеїстична пропаганда i до кожного вiруючого ставилися з пiдозрою. Марiела лагiдно i спокiйно переконувала мене в необхiдностi, хоча б час вiд часу, нехай i в домашнiх умовах, в думках своїх звертатися до Господа, але я тiльки посмiювався над її забобонами. Чи знав я тодi, як саме життя спростує мої помилки?
В тi роки я вже щосили працював на невеликому заводику сiльськогосподарських машин, побудованому в одну з п'ятирiчок. Незабаром у нашiй родинi сталося поповнення - народилася чудова донечка, яку ми назвали Лаурою. Чорнява, з вiчками горiхового кольору, як у мами. Ми розгорнули господарство, купили корову, i наша мала росла i радувала нас. Заповiтною нашою мрiєю було побувати бiля моря, подихати його повiтрям, попiрнати у барвiнкових хвилях. Назбиравши грошей, ми, до шестилiття Лаури, поїхали до Євпаторiї.
Довгоочiкуване море вiдкрилося перед нами в слiпучiй блакитi. Пiвденний вiтер принiс з моря великi лiловi брижi. Ми думали, що наша маленька донечка злякається важких, темно-зелених хвиль, але Лаура бiгала бiля самого прибою, радiла чайкам i мiцному свiжому солоному вiтру. Море запаморочило голову Марiелi. Ми, немов два дельфiни, гралися на хвилях, а ввечерi дихали морським повiтрям, втрьох сидячи на березi, i вiтер розвiював наше волосся.
Ласкавим травневим ранком ми вийшли з дому дуже рано. Море було спокiйним, i ми хотiли вийти на шаландi зi знайомим рибалкою, половити скумбрiю.
Але щастя нiколи не буває безкiнечним, i доля приготувала нам страшнi випробування.
Звiстка про початок вiйни, немов батогом, боляче вдарила нас... Я дуже переживав за матiр, яка залишилася одна на господарствi.
Пам'ятаю, нам вдалося виїхати з великими труднощами. На вокзалi була метушня, бiля кас - тиснява i квиткiв не дiстати! Нам продав квитки дуже дорого циганкуватого виду спритний хлопець; вiн обiцяв, якщо необхiдно, дiстати ще стiльки ж...
Ми їхали, дивилися на навколишнiй свiт: iншими стали пейзажi, що проносилися за вiкном, дерева немовби завмерли у тривожному очiкуваннi, гiрко плакали птахи, небо покривалося чорними хмарами, за якими миготiли примарнi спалахи червоної заграви ... Обличчя у людей були тривожними, очi жiнок блищали вiд слiз.
Повiстка з вiйськкомату не змусила себе довго чекати...
Сльозинка скотилася по моїй щоцi, тривожно кольнуло у серцi, коли ешелон з червоноармiйцями йшов на фронт... Гримiли труби оркестру, несамовито заливалася гармошка, я тримав зiбранi в дорогу харчi, а перед очима на перонi, що поступово плив у далину, стояли дорога моя мама, улюблена Марiела та чудова квiточка моя - Лаура. Ось, щоб не розтоптали грубi нiмецькi чоботи цю квiточку, щоб зберегти свiй дiм, своїх коханих, вiдстояти свободу своєї батькiвщини я i стискав рушницю у поїздi, який насичений смородом тютюну, поту та чобiт, мчав на захiд...
I не знав я, скiльки ще горя менi вiдмiряно жорстокою долею!
Не буду детально розповiдати про прибуття на фронт i про перший бiй - про це добре й багато розповiдають бувалi солдати у своїх вiйськових спогадах. Скажу тiльки, що перший бiй з фашистами приголомшив мене. Як це було не схоже на нашi дитячi битви на плотах!
Але все ж я згадував їх! Закипiла кров у менi, взявши на гвинтiвку напоготовi з примкнутим багнетом, виступив я у першу в своєму життi атаку. З горла мого виривався страшний крик - вираз ненавистi до ворога, який прийшов забрати у мене все найцiннiше, що є на бiлому свiтi - моїх близьких, мiй дiм!
Пам'ятаю, як безжально пронизав я багнетом першого нiмця, i побачив його здивованi, вкритi плiвкою страху та подиву очi...
Воювати нас вiдправили на схiдний фронт. Добиралися ми туди довго, в кузовi великої машини. Їхали похмурi, неговiркi, пропиленi, просоченi потом наскрiзь. Там я i познайомився з одним хорошим хлопцем - Васильком. Усi бiйцi називали його Волошка. Очi в нього були синi, свiтле волосся - наче пiр'ячко бiлого лебедя, i сам вiн був тендiтним, ще зовсiм хлопчиськом. Вiн був самим веселим та безжурним з усiх.
Їхали ми довго, говорили мало. Але вiн якось зумiв розворушити мене. Я довiрився йому, розповiв про все - про своє життя, про Марiелу, про маленьку донечку Лауру, про маму.
Василько теж став розповiдати про себе. Вiн пiшов на фронт добровольцем прямо зi студентської лави, додавши собi рiк, щоб здаватися бiльш старшим. Були у нього мама i сестричка, батько давно сидiв у таборi, за словами Волошки, за злим наклепом.
Я дивувався терпiнню та оптимiзму цього хлопчини. Ми вже пожилi i досвiдченi чоловiки, були сiрими та понурими. А вiн був упевнений у перемозi, переконаний, що врештi-решт зломимо хребет вороговi!
Але договорити тодi ми не встигли.
Немов залiзнi джмелi загули над нами лiтаки з хрестами на крилах.
Машина зупинилася, i ми розсiялися по пахучому безкрайому степу. По травi заклацали кулi, загуркотiли навколо вибухи. Розбомбивши вщент нашу машину, витративши запас бомб i куль, ворог зник.
Побачив я мого дружочка Волошку - куля влучила йому в обличчя! Вiдчай душив мене, я вiдтягнув свого друга подалi, але вже було пiзно, подивився Волошка востаннє мої очi, i пiшла його душа в небеснi висоти.
Так воював я до осенi. Навчився переносити труднощi, не боятися стрiлянини, вибухiв снарядiв, холоду та спеки. Я все чекав листiв вiд моїх рiдних, але, пiсля перших трьох, пропахлих сльозами листiв, вiстей бiльше не було.
Все бiльше надходило чуток про насильно i жорстоко сплюндрованих, змучених ворогом рiдних мiстах i домiвках...
Ми вiдступали, а коричнева нацистська чума все сильнiше розтiкалася по рiднiй Українi. I страшно менi стало за матiр, мою дружину i донечку мою, кипiли сльози в менi... Як, чому, навiщо, чиєюсь злою волею вiдiбрано у мене це просте людське щастя? Чому мирний i тихий рай земний був пiдiрваний нацистської нечистю прийшла з заходу? Чому Бог допустив таке?
Так у злу й жорстоку годину згадав я про батька небесного.
I вирвалися у мене слова Кобзаря, вiршi якого напам'ять знав мiй батько передав менi:
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойдi я
I лани i гори -
Все покину, i полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю Бога.
Я подумав про це - закипiла в моєму горлi ненависть, сльози побiгли струмком з очей моїх...I раптом потемнiле небо осяялося сполохами вибухiв, здригнулася земля, загуркотiли гармати. I впав я на рiдну землю, i набилася в рот земля менi, i волосся моє змiшалися з землею, i тiло було накрите нею... I я лежав,дивлячись незримими очима в темно-синє небо, доки не схилився надi мною ворог.
2. ЗЕМНЕ ПЕКЛО
Свiт, що рухається в несамовитiй земної круговертi i крижанi очi людини в сiрому мундирi - це перше, що я побачив, прийшовши до тями. Смерть холодно дивилася на мене з чорного зiву гвинтiвки, руки самi собою пiднялися до високого вiчного неба.
Що було далi? Брели пiд ударами батогiв, пiд рясним дощем, по розкислому бездорiжжю до загубленої у безмежному степу станцiї, немов жертовна худоба на заклання. Перелiски з березами та ялинами дивились на нас з докором.
Вахмани - зрадники, що ревно служили ворогам, цинiчно роздягали нас пiд струменями дощу, залишаючи лише натiльнi сорочки i кальсони, били прикладами непокiрних, вибивали золотi зуби, заганяли до пошарпаних вагонiв.
Набилося нас - як оселедцiв у дiжку! У довгiй дорозi дехто з нас, позбавлений елементарних зручностей i медичної допомоги, гинув вiд задухи i спраги.
Поруч зi мною їхав Зейдельман - професор - фiлолог, який невiдомо звiдки з'явився в степу. Про себе вiн нiчого не розповiдав. На зрiст вiн був невисокий, але фiзично дуже мiцний. При знайомствi похмуро потиснув менi руку, немов залiзними рукавицями здавив! Йому вдалося вiдстояти свої окуляри з товстими скельцями, i вiн все озирався, спостерiгаючи за дiями конвою. А потiм пiдморгнув, i спритно блиснув срiблястою рибкою ножа, витягнутого звiдкись з рукава. Людина виняткової вiдваги, вiн, майже весь шлях виколупував дiрку в стiнi дерев'яного вагона. Усi шикали на нього, побоюючись покарання, але вiн робив свою справу наполегливо i методично, i потiм ми лише спостерiгали i не заважали йому. Зейдельману вдалося задумане. На повному ходу вiн стрибнув пiд укiс, але вахмани тут же помiтили, вiдкрили вогонь. Професор впав у паростях, поблизу заболоченої рiчки. Потiм пiдвiвся, закривавлений, i знову повалився в траву... Його так i кинули вмирати, хоча, можливо, йому i вдалося вижити - цього менi не вiдомо. Дiрку у вагонi забили фанерою, i наш поїзд з нещасними бранцями нiсся в невiдомiсть...
I привiз вiн у нас такий пекло - не дай Бог кому ще пережити таких випробувань!
Це був табiр смертi, який знаходився на Захiднiй Українi. Тут утримувалися в ув'язненнi росiяни i поляки, українцi i бiлоруси, чехи i євреї, французи й iталiйцi... "Фабрика смертi" включала в себе мiсце, де утримувалися ув'язненi для роботи, мiсця, в яких складували речi знищених людей, а також газовi камери.
Побачене i пережите в цьому загородженому колючим дротом страшному мiсцi сильно похитнуло мою вiру в людство! Бо де ще можна було так наочно побачити, як люди знущаються над людьми, придумуючи все бiльш витонченi тортури i покарання.
Практично щодня гуркотiли пострiли. Убитi шматочками свинцю з чорних трубок смертi люди падали в яму, спрямувавши незрячi очi в далеке мовчазне небо. Потрапивши в робочу команду, я був змушений закопувати трупи загиблих в так званiй "долинi смертi" ... З тих пiр промайнуло багато рокiв, а перед моїм поглядом стоять обличчя загиблих, у вухах лунають їх страшнi крики.
Приреченi на смерть слухняно, наче смирнi вiвцi, брели до ями, роздягалися наголо за наказом лощених людей у випрасуванiй формi. Оркестр в'язнiв грав "танго смертi", а потiм у справу пускали гвинтiвки та автомати.
"Танго смертi" обожнював комендант табору штурмбанфюрер Рiхтер. Вiн купався в кровi, його настiльки захопила гра у вищого суддю, що вiн ще й розважався смертю - стрiляв у в'язнiв прямо з балкона своєї канцелярiї. Причому вибирав тих, хто йдуть з роботи якогось негарно - кульгають, явно хворi, зломленi непосильною працею.
Для нього це був вже вiдпрацьований людський матерiал, доведений до стану вичавленого лимона, використаний повнiстю для потреб великого царства - "третього рейху" новоявленого сатани. Потiм Рiхтер передавав автомат своїй дружинi, i вона теж стрiляла з насолодою. Їх дочка, бiлява дiвчинка рокiв восьми, плескала в долонi, радiсно кричала: "Татку, мамо, ще, ще!" Найближчий помiчник коменданта обожнював висмикувати плоскогубцями нiгтi у своїх жертв. Варто було тiльки людинi захворiти, просто спiткнутися, показати слабкiсть або немiч - вона негайно знищувалася!
Кожен з офiцерiв охорони табору, немовби змагаючись один з одним, вигадував свої способи вбивства людей. Можна втопити людину в рiчцi або заморозити у бочцi. Кинути в казан з киплячою водою. Пiдвiсити вниз головою i запороти батогом на смерть... Один з офiцерiв - Грубер обожнював пiдкидати вгору грудних дiтей, вiдiбраних у матерiв i стрiляв по них, як по рухомiй мiшенi. Дiти падали важкими грушами... При цьому нацист цинiчно зазначав, що якщо вiн до снiданку не вб'є десятьох в'язнiв, то втратить апетит!
Страшно згадати про "смертельнi перегони"! Їх есесiвцi влаштовували для розваги. Наляканих людей примушували бiгти, їх труїли хижими собаками, пiдставляли пiднiжки. Тих, хто падав, вбивали!
Був у нас в таборi лiкар - "собачий фюрер" Кляйн. Його так прозвали, бо вiн мав цiлу зграю лютих псiв. Вiн проводив експерименти - нацьковував цих голодних i злих псiв на роздягнених догола ув'язнених. Нещасних звiрi розривали - тут же, на очах! Одного разу, коли один в'язень захворiв, Кляйн нацькував на нього собак, якi його моментально розтерзали. "У таборi немає хворих, є лише живi i мертвi", - часто любив повторювати фашист.
Мало було просто жити i працювати - важливо було пройти перевiрку. Слабких i хворих в'язнiв тут же розстрiлювали перед строєм, iнших вiдправляли на роботу.
Якось занедужав i я. Стояв, хитаючись, i товаришi, жалiючи, сховали мене, поставивши у другий ряд.
Був дощовий вересневий день. Низько над горизонтом повзли свинцевi хмари. З дерев вже падало перше мокре, пожовкле листя.
Я стояв i дивився в сiре небо. Я пригадав останнi хвилини, коли бачив своїх близьких. На перонi стояли мама, Марiела i маленька Лаура. Все це немовби картиною стояло перед моїм поглядом...
I раптом мої очi зустрiвся з очима нiмецького вартового, що стояв неподалiк на вишцi. Я пригадав, що вже бачив цього єфрейтора ще при вiдправцi бранцiв на поїздi, а потiм - у групi солдатiв охорони, якi супроводжували в'язнiв на роботи. Цього нiмця здається називали Гофманом. Вiн був уже немолодий, невисокого зросту; запам'яталися його широкий рот i довгий нiс, а також великi побляклi, нiби вицвiлi очi, немов байдужi до всього навколишнього. На вiдмiну вiд iнших фашистiв вiн був бiльш спокiйним, стриманим, прикрикував на нас як-то вдавано, неохоче, бiльше для порядку.
Вiн нерухомо стояв на вишцi, стискаючи в руках "шмайсер". Його очi уважно вдивлялися в мої, по спинi в мене пробiг холодок, але вiд його погляду нiби ставало теплiше i спокiйнiше. Менi здалося, що вiн навiть заплющив повiки, нiби злегка, ледве помiтно, киваючи. Я також майже непомiтним рухом кивнув йому у вiдповiдь, i в цей час огляд закiнчився, мене благополучно проминули.
На душi стало легше, нiби надiя якась з'явилася. З цiєю легкiстю, я i вiдправився на роботи в найближчий лiс, у мене навiть i сил додалося. А доводилося пiднiмати i вантажити величезнi колоди до кузова машини. Я помацав чоло - воно був пiтним i холодним, в ногах ще залишалась слабкiсть, але я долав її, щоб нiхто з конвойних не помiтив хворого. Менi чомусь здавалося, що це той нiмець на вишцi менi допомiг.
З тих пiр ми часто переглядалися з тим довгоносим лiтнiм нiмцем. Про себе я називав його Гофманом. Напевно, вiн дiйсно носив це прiзвище. Я згадував гiмназичнi уроки нiмецької i навiть прояснив для себе значення прiзвища Гофман. Менi здається, що воно утворене вiд нiмецьких слiв "hoffen" ("сподiватися") i "Mann" ("людина") i перекладається як "людина надiї". Хоча, мабуть, можливi й iншi пояснення. Чомусь пригадалися уроки музики в гiмназiї, i вчитель грав нам сонату Ернста Теодора Амадея Гофмана, нiмецького композитора i письменника минулого столiття, i запевняв нас, що як композитор Гофман куди сильнiше!
У нашого табiрного Гофмана був дивний, майже магiчний погляд i бездоннi очi, що немов дзеркало вiдображали цiлий свiт.
Глянувши в його очi поблизу (а це бувало пiд час робiт, правда, тривало лише митi) я поринав у вицвiле море, i нiби бачив вiдображення навколишнього свiту i рiзнi видiння. Стояли якiсь будинки, рухалися люди, смiялися i плакали, скакали конi, їздили карети, грали оркестри - все це переплiталося, осяювалося помаранчевим i блакитним свiтлом.
Незважаючи на мовчазну пiдтримку якогось Гофмана, моє ув'язнення в таборi поступово приводило мене до розпачу. Я все бiльше розумiв, що шансiв вижити у мене практично немає, надiй на те, що звiльнять свої, було теж небагато. Адже потрiбно було ще якось дожити, дотягнути до того часу.
I я почав обдумувати спосiб втечi. Випадки втечi з тiєї в'язницi були, але вкрай рiдко вони закiнчувалися успiхом. I все ж я вирiшив зробити спробу. Моїм супутником, товаришем в цьому небезпечному заходi зважився стати Сантьяго Фернандес, антифашист, iспанець за нацiональнiстю, який воював у французькому Русi Опору. Незрозумiло яким вiтром його занесло саме в цей табiр, я не так блискуче знав iспанську, щоб заглибитися в складнi перипетiї його долi, а вiн недостатньо володiв нашою мовою, щоб усе детально пояснити.
Сантьяго був уже немолодим, довготелесим худорлявим чоловiком зi щедрою сивиною у волоссi, яке колись було чорним. Вiн носив гостру борiдку i вуса, i чимось нагадував менi Дон Кiхота.
Табiр стояв в глушинi, оточений змiшаними лiсами.
Останнi чотири днi нас з Сантьяго приєднали до команди, що працювала на заготiвлi лiсу. Рубали дерево, воно здригалося, зовсiм, як людина, потiм стогнало, повiльно схиляючись, а потiм валилося на землю i завмирало. Вже мертве воно очищувалося вiд гiлок, а величезний стовбур розпилювали на частини.
Оброблене дерево вантажили у вагони. Через лiс проходило залiзничне полотно, їздив поїзд, що прямував потiм кудись на схiд, у бiк фронту.
Наш з Сантьяго план був простий: залiзти до вагону, у який вантажили дрiбнi гiлки. Поїзд охоронявся слабо, i ми розраховували зробити це непомiтно.
В той день виглянуло руде сонце, яке немов танцювало на вiтрi, розкидаючи по осiннiм фiолетовим хмарам золотi iскри.
Спочатку ми мерзли на холодному вiтрi, але згодом iнтенсивна робота розiгрiла нас. З самого початку ми намагалися потрапити в ту групу робiтникiв, якi грузила стовбури i гiлки до поїзда. Для навантаження гiлок сьогоднi використовувався товарний вагон, i, через деякий час, вiн був майже повнiстю заповнений.
Зазвичай старший з охорони давав знак машинiсту про вiдправку i для цього вiн проходив вперед, вздовж залiзничного шляху. Так було i цього разу.
Ще за роботою стежили двоє нiмцiв з автоматами, один з яких, рудуватий, з невеликими вусами щiточкою, пiднявши комiр шинелi, щоб захиститися вiд вiтру, сiв пiд деревом i запалив цигарку. А другим охоронцем був той самий Гофман, знайомий менi довгоносий лiтнiй нiмець, який з абсолютно байдужим виглядом спостерiгав за роботою, час вiд часу повертаючись на мiсцi.
Цим ми i скористалися. Коли вiн в черговий раз глянув на ту партiю в"язнiв, що працювала в лiсi, то його увагу щось привернуло. Вiн зробив до них кiлька крокiв, а ми з Сантьяго швидко залiзли у вагон, i, не звертаючи уваги на неминучi подряпини i синцi, повзком пролiзли в заздалегiдь пiдготовлену нiшу в кутку i сiли в неї, замаскувавшись гiлками. Якийсь час поїзд ще стояв, чутно було голоси, а потiм чiтко пролунали кроки. Ми затамували подих.
Бiля дверей хтось стояв, пильно вдивляючись у вагон. Ми зiщулилися у своєму сховку. Жовтуватий промiнь лiхтарика почав ковзати по гiлках, вони замиготiли в наших очах срiбними смужками.
Вiд свiтла, що потрапив у щiлину мiж гiлками, я зажмурився, а потiм вiдкрив очi. Бiля дверей вагона стояв Гофман. Я й досi не можу зрозумiти бачив вiн мене чи нi. Але, раптом пролунали голоси команди, дверi зачинилися, i ми опинилися в повнiй темрявi. Голоси затихли, i у мене закрався страх: як же ми звiдси вийдемо, якщо вагони замикаються зовнi? Ми могли розраховувати лише на вiкно, що закривалося зсередини, але повнiстю було завалене гiлками.
Голосно заревiв паровоз, i поїзд повiльно рушив, перестукуючи на рейках.
Сантьяго двинув мене лiктем, i в темрявi я бiльше вгадав, нiж побачив його усмiхнене обличчя з борiдкою i вусами в рiзнi боки: вдалося!
"Чекай-но, друже", - подумалося менi, - "рано ти радiєш".
Ми розташувалися зручнiше, вийняли заздалегiдь припасенi сухарi i почали смоктати їх, щоб вгамувати почуття голоду. Пахло зрубаними гiлками, листям i хвоєю.
Вiд напруги у мене заболiла голова. I я намагався вгамувати бiль, масажуючи скронi.
Пройшло досить багато часу. Ритмiчно i мiрно гупали вагони, навiваючи дрiмоту. А потiм прийшов i сон. Прийшло якесь почуття байдужостi до того, що станеться: як буде, так i буде!
Їхали ми досить довго. Минула, напевно, цiла доба, коли, прокинувшись, ми зрозумiли, що поїзд стоїть, ймовiрно, на якiйсь станцiї. Чути було гудки паровозiв, далекi голоси людей. Скорiш за все була нiч, тому, що крiзь щiлину у вiкнi не просочувалося нiякого свiтла.
Обговоривши ситуацiю з Сантьяго, ми вирiшили покинути вагон, побоюючись, що вранцi, при розвантаженнi, нас негайно виявлять. А раптом це кiнцева станцiя... Ми, як могли, уминали гiлки, ламали їх на дрiбнi частини, намагаючись дiстатися до єдиного вiконця. Незабаром нам, з великими труднощами, втомленим i подряпаним, вдалося це зробити. Але раптом виявилося, що вiкно забите дерев'яним щитком. Почалося найважче - ми пробували пальцями виколупувати цвяхи.
Бажання вирватися з пастки зробило свою справу: ламаючи нiгтi, порiзавши пальцi, ми пiдчепили i вийняли два цвяха, залишався третiй, найбiльш мiцно вбитий, вiн не пiддавався. Ми почали вставляти в отвори, щiлини найбiльш мiцнi стовбури гiлок, i, з великими зусиллями, зламали щиток. Це ми зробили з таким хрускотом, що одразу ж зачаїлися, злякавшись неминучою реакцiї охорони. Але було тихо. Мабуть, у нiчний час нас просто нiхто не почув.
Однак, коли ми визирнули назовнi, то визначили наближення ранку.
Густа темрява ще огортала околицi. На нас дихнуло свiжим дощовим вiтром, що принiс запахи трав. Але втекти з нашої схованки ми не встигли, бо раптом зашипiвши, брязнувши, поїзд рушив з мiсця. Колеса загупали по стрiлках, поїзд розганявся, вагон кидало з боку на бiк. Замиготiли вогнi, ми минули станцiю... Потяглися сiрi темнi будинки - нашi рiднi мiсця, якi поки що були загарбанi проклятим нiмцем.
Набравши темп, поїзд минув селище i вирвався у широкий степ. Стрибати на залiзничний насип в незнайомiй мiсцевостi на такiй швидкостi було небезпечно. Ми стали чекати слушної нагоди.
Свiтлiшав обрiй, i ми побоювалися того, що тiкати доведеться вдень, коли можна потрапити пiд прицiли охоронцiв ешелону.
На щастя, через деякий час, поїзд значно уповiльнив хiд, i на поворотi, ми зважилися...
- Не будемо зволiкати, пора, - сказав я.
Висунувши в вiконце ноги вперед, я стрибнув у сiрий присмерк i, боляче вдарившись об камiння, покотився в траву.
Слiдом за мною вiдважно стрибнув i Сантьяго, скотився з насипу, заохав, насилу пiдвiвшись, зашкутильгав до мене.
Я обмацав голову. Вона болiла, рука була в кровi. Тiло ломило вiд сильного удару.
Сантьяго вiдразу повалився поруч в густу польову траву, кривлячись, стогнучи вiд болю у нозi.
- Перелом? - з тривогою запитав я.
Сантьяго спробував встати, але скрикнувши, упав...
- Вивих, здається, - тихо промовив вiн.
Вдалечiнь вiд нас летiв поїзд. Незабаром його вогнi зникли в туманнiй пеленi ранку.
Ми довго брели по безкрайньому степу, назустрiч червоному сонцю, променi якого прорiзували сiрий туман. Я пiдтримував Сантьяго, який щосили кульгав, мужньо витримуючи бiль, а сам думав, що нам робити далi.
В душi змiшалися радiсть набутої свободи, скорбота за близькими й тривога за наше майбутнє.
Ми вирiшили дiстатися до найближчого поселення, попросити дах i їжу, а потiм або пробиратися до лiнiї фронту до своїх, або сховатися на деякий час пiд пологом густих лiсiв... Але я добре розумiв, що ховатися довгий час без допомоги людини ми не можемо.
Зiйшовши на свiй престол яскраве сонце зiгрiло нас. З'ївши останнi сухарi, ми попили води з струмка, а, потiм, зморенi, попадали в траву бiля густого чагарника. Лежали, пiдставивши виснаженi тiла сонячним променям i польовому вiтру.
Смертельна втома охопила нас. Сон був мiцний, наче старий аргентинський ром. Примарився такий дорогий i милий менi домашнiй затишок, мої близькi й рiднi. Добрi очi матерi. I пахучий хлiб, глечик свiжого молока в її руках. Ласкавi руки Марiели, її м'якi пристраснi губи i пружнi перса. Маленька усмiхнена Лаура, яку я несу на своїй шиї, i ми мчимо кудись радiснi, задоволенi життям...
Отямився я вiд якогось внутрiшнього неспокою i спочатку побачив небо. Низьке, щiльне, воно загорталося пухнастими повiтряними масами, що свiтилися то синiм, то червоним. Сонячнi променi ледве проривалися золотими краплями крiзь хмарну пелену...
Вiддалений грiзний гавкiт злючих собак, такий знайомий i ненависний, змусив нас швидко пiднятися.
Сантьяго щось говорив по-iспанськи, вказуючи на горизонт, i ми побачили, що вiд лiсу крокує шеренга нiмецьких солдатiв.
Нас охопив жах!
Пересилюючи бiль, ми кинулися бiгти, як можна швидше, на скiльки вистачало сил! Здобута свобода закiнчувалася, позаду нас була страшна, невiдворотна влада зловiсних iстот, монстрiв (їх не можна було назвати людьми), i сльози стали заливати моє обличчя.
Знесилений, страждаючий вiд болю Сантьяго впав, а потiм пiднявся назустрiч шерензi в блiдо-сiрiй формi.
Вiн щось загрозливо кричав по-iспанськи, i, стараючись триматися мiцно i гордо, а потiм, накульгуючи, пiшов прямо на них. В його руцi був камiнь. З усiєї сили вiн жбурнув його в бiк нацистiв. Застрочили автомати, заспiвали гострi шаленi кулi, i мужнiй iспанець впав у прив"ялу траву, заливаючи її темно-червоною кров'ю.
Я схилився над своїм товаришем, але душа вже покинула тiло цього безстрашного лицаря нашого столiття... Розпластаної птахом мiй товариш лежав на скривавленiй землi.
Тепер я, безпорадний i слабкий, стояв i чекав, коли один з гудючих гострожалих джмелiв зачепить мене, i я роздiлю долю свого товариша, бо повертатися знову в те страшне земне пекло менi не хотiлося.
Цi хвилини здалися менi вiчнiстю, i я побачив усе своє життя, вiд самого народження i до сьогодення, i просив Бога прийняти мою душу до себе.
3. СТРАШНИЙ СУД I РИБАЛКА У ЧОВНI
Я стояв пiд нависаючим простирадлом неба, яке повiльно оберталося фiолетовими рукавами. Над ним вирiзнялися грiзнi, чорнильного свiту смуги, i багрянi вiдблиски падали в суху траву, змушуючи її димiти. Величезнi стовпи чорних хмар пiдпирали важке небо, похитуючись. Земля ворушилася, нiби в тiлi її мiстилися схованi чорнi дракони, що бажали звiльнення. Твердь стала тремтiти, наче вiд розривiв снарядiв, спучувалася, тряслася, вивертаючись величезними пластами. Запах землi, трави i шаленої електрики вдарив у нiздрi, а вiд пилу почало дерти в горлi.
Кущ полоскався, тремтiв пiд вiтром, наче прапор, а деревце зламало, наче сiрник й понесло геть. Чорнота поступово небесну блакить, змикаючись з молочно-багряними рукавами хмар.
Земля знову сильно здригнулася, я подумав навiть про землетрус або ураган; крiзь чорнi пузатi хмари раз за разом визирали сяючi величезними свiтляками зiрки. Хмари клубочилися i рвалися, грона зiрок тряслися, падаючи окремими грiзними блискучими стрiлами, нiби i справдi настав кiнець свiту! Прокотився грiм по всьому небу, нiби швидка, величезна колiсниця проїхала по кам"янiй дорозi. Сонце стало бронзово-жовтого вiдтiнку.
Озирнувшись, я побачив, що стою на розлогiй рiвнинi, всiяною безлiччю людей. Жах, хвилювання i якийсь побожний трепет поступово опановували людьми. Гул численних голосiв перейшов у дику какофонiю звукiв, що коливалися хвилями над свiтом.
Краї хмар згорнулися, наче стародавнiй папiрус, а потiм крiзь них почало переможно пробиватися слiпуче бiле сяйво. Здавалося, що хтось величезний, могутнiй i сильний, надiлений неземною владою, в просторих бiлих шатах, стояв над нами, над усiм свiтом, над розбурханим жалюгiдними голосами натовпом людей. В той же час нiчого схожого з людиною не було видно в цьому сяйвi, але я i оточуючi вiдчували гострий погляд чиїхось уважних Очей, пронизливих, до самої сутi, до самого денця душi. I нiкуди не можна було сховатися вiд цих Очей, i втекти не можна було, багато людей закривалися руками, падали на землю вiд цього Погляду, але не могли врятуватися!
I люди впали ниць навколо мене, i я разом з усiма, i ще сильнiше було чутно страшне людське виття. Я подивився в той бiк, звiдки лунали найстрашнiшi, болючi крики i побачив безлiч людей, яких покрило чимось червоним, немов кров'ю, й вини стали подiбнi насиченим кров"ю п'явкам. Серед цих людей я вирiзнив своїх мучителiв. Жалюгiднi криваво-червонi постатi Грубера, Рiхтера, Кляйна та їх подiбним буквально рвало на частини; вони вдавлювали пальцi у свої власнi зiницi i виривали їх, щоб не бачити Очей, Того, що стояв над свiтом в небесному сяйвi. Видертi очi вони тримали в закривавлених долонях, скоцюрблених пальцях та вили страшними утробними голосами, але не могли врятуватися.
I, як я тепер розумiю, вмирали вони вiд пекучого сорому за свої дiяння... I почав трiскатися i опадати їх одяг, а потiм лопатися шкiра, перетворюючись в струпи, i тут же, в одну мить, голi кiстлявi руки i безокi черепа розсипалися у прах! Так гинули тi, хто знущався над людьми, а iншi стояли й з благоговiнням i хвилюванням дивилися на все це, i їх були мiльярди...
Я глянув угору, на сяючих слiпучо бiлим небеснi висоти, затуманило мою свiдомiсть, i я побачив золотий промiнь, падаючий з неба, який провiв на землi золоту дорiжку, як би пропонуючи ступити. I я зiйшов на неї...
Отямився я в слiпучо-бiлiй хмарi. Придивившись, я зрозумiв, що цей бiлий колiр створюють квiти на найгарнiшому в свiтi лузi. Пелюстковi сукнi ромашок кокетливо загиналися донизу, квiти нiби вклонилися, а бiлi головки поповника вiтали мене своїми пiднятими в рiзнi боки пелюстками, наче коронами. Я обережно помацав опуклий жовтий ромашковий кошик, немовби перевiряючи на дотик розсипану навколо красу, потiм зiрвав листочок деревiю. Вiн лежав на руцi, немов пiр'їнка птаха, легкий, як пушинка, i така мудрiсть Творця менi побачилася в цьому листочку, що я вiдчув незвичайну, давно втрачену легкiсть i свiжiсть.
Я погладив нiжну зелену траву, моя голова сховалася в нiй, як у чарiвному царствi. Вiдразу вiдчув духмяний запах, знайомий з дитинства.
На руку менi сiло "сонечко", i прилiт маленького яскравого жучка викликав велику радiсть у душi.
"Це до радостi i щастя", - промайнуло в головi. Я порахував цятки на панцирi "сонечка". Божа корiвка вибралася на вказiвний палець, розправила крила i полетiла.
Шелестячи травою, я пурхав - легкий, майже невагомий, над лугом. I квiти, i трави пiднiмалися за мною, кивали менi, нiби бажаючи доброї дороги.
Я пiдiйшов до синьої чашi озера.
Верби полоскали свої коси у свiтло-зеленiй водi. Вода була порiвняно теплою, i я легко провiв долонею по м'якiй її поверхнi.
Протилежний берег зарiс широкою стрiчкою очерету, комишу та рогози.
Посеред озера застиг у бiлому човнi рибалка.
Я сiв на пiсок, i дивився на нього, на фiалковi хмари, слухав, як шумить пiд вiтерцем мiцний дуб.
Зустрiвся очима з рибаком, вiн посмiхнувся менi, й спрямував човна до берега.
Я запитав його про улов. Рибалка похвалився лящем, окунем, минем, язем, пiчкурами, фореллю i навiть щукою.
- Зараз юшку зваримо, - сказав вiн. - Яка ж юшка без щучої голови?
Ми сидiли на травi мирно розмовляючи, дивлячись на вiчний вогонь, передчуваючи царське блюдо, вдихаючи пахощi.
Про що йшла розмова? Не пам"ятаю, впевнений лише у тому, що вона була легкою та теплою, як лiтнiй вiтер в полi.
Звали мого спiврозмовника Фелiксом.
Вiн акуратно процiдив бульйон, повернув його в казанок, додав трохи крупної риби, а мене попросив нарiзати цибулi i моркви.
Заправивши юшку зеленню i перцем, спробувавши на сiль, ми сидiли вже мовчки, милуючись навколишньою природою, слiпучою атмосферою полуденного дня.
Коли рибна юшка настоялася, i Фелiкс розлив її з металевим тарiлках, та виказав подяку Всевишньому за смачнючу страву.
- Покуштуйте. I все у вас буде добре.
Пiсля цих його слiв я вже нiчого не пам'ятаю.
4. ПОВЕРНЕННЯ
Моїм новим небом був закопчена стеля старого будинку. Надi мною схилилося обличчя вже немолодої жiнки. Її добрi синi очi дивилися спiвчутливо i тепло. Панi Тереза, проста польська селянка, дала менi притулок i їжу. Всi мої розповiдi про видiння вона сприймала як наслiдки хвороби. Виявляється, мене знайшли пораненим на околицi мiсцевого лiсу, i я пролежав у гарячцi вже бiльше тижня. Як я дiстався вiд поля до лiсу - до сих пiр зрозумiти не можу! Та й чому тут дивуватися? У нашому життi буває безлiч дивних i незбагнених речей!
Всю осiнь i початок зими я ховався в домi панi Терези, а посеред зими, коли я вже трохи змiцнiв, до мене прийшов її брат Генрiк, оглянув мене строго i прискiпливо, а потiм запропонував брати участь в Опорi.
Я погодився. Так я став бiйцем Армiї Людової, створеної на початку зими сорок четвертого.
Моє бойове хрещення вiдбулося пiд час сутички з нiмцями в Липських лiсах. Ми проводили бої з нацистами, руйнували мости та залiзницi, органiзовуючи аварiї нiмецьких ешелонiв, зриваючи їх просування на фронт, нападали на склади, на невеликi каральнi загони, визволяли полонених з в'язниць i таборiв.
Свою першу особисту зброя я здобув у бою, пiд час знаменитого нападу на склад зброї в мiстi Марки. Влiтку, пiд час боїв у Яновських лiсах, коли нiмцi проводили антипартизанскую операцiю "Штурмвинд", я був поранений, але ми зумiли прорвати оточення, i мене, буквально на руках, винiс мiй новий друг Генрiк - суворий i непохитний боєць, готовий покласти життя за свою батькiвщину i товаришiв.
Вже в кiнцi лiта i восени я брав участь у нових боях. Моя вiйна закiнчилася в сiчнi сорок п'ятого, пiд час боїв за Варшаву. Я приєднався до радянських частин, й одразу ж потрапив до госпiталя з розхитаним здоров'ям.
Додому я повернувся навеснi сорок п'ятого, побоюючись не застати своїх рiдних в живих.
I ось стою я бiля рiдного дому, вiд якого залишилися лише самi руїни, бо його було спалено есесiвцями. Я дивлюся на згарище, охоплений чотирма люблячими руками, i сльози радостi Марiели i Лаури, падають на мою пропахлу порохом, тютюном i лiками шинель.
Найтрагiчнiшим подiєю для мене була загибель моєї матерi - її забрали на примусовi роботи в Нiмеччину, де вона померла вiд лихоманки через рiк.
Моїй дорогiй Марiелi i коханiй донечцi Лаурi вдалося вижити пiд час нiмецької окупацiї. Марiанна була iспанкою, i ще не забула рiдну мову. Тi три нiмецькi офiцери, що зупинились на постiй в нашому будинку, сприймали iспанцiв, як союзникiв Нiмеччини, i поводилися з моїми рiдними порiвняно коректно. Але це не заважало їм згодом перетворити мою дружину i доньку в служниць, всiляко знущатися над ними. Iнодi спати доводилося по два-три години, обслуговуючи i обстируючи непрошених гостей.
Але все змiнив сорок третiй рiк.
За рiчкою загримiло, йшли радянськi вiйська, i нiмцi в панiцi почали збори. Спецiальнi частини отримали наказ спалити будинки мирних жителiв, знищити всi їх домашнє господарство.
Марiелу i Лауру вигнали з дому i пiдпалили його, i вони змушенi були тулитися в землянцi, абияк обладнаної моїм дядьком Миколою. Там у землянцi я їх i знайшов, коли повернувся.
Дивно, що наша корова, наша любима Жданка залишилася в живих! Як розповiла Марiела, коли розстрiлювали домашнiх тварин, то в одному дворi, то в iншому лунали сухi пострiли i вереск конаючої худоби.
- Зайшов i в наш двiр нiмець в чорнiй формi, з автоматом. Виглядав вже немолодим. Побачив, що я з маленькою донькою, усмiхнувся, вийняв i показав нам фото, де зображена i його донька, що залишилася в Нiмеччинi. Тiльки вже велика. Похитав головою, сказавши при цьому "погано" i "Гiтлер капут", велiв вiдвести корову в малинник i дав пострiл мимо. I спокiйно пiшов. Так ми залишилися з коровою i багато хто тепер у нас беруть молоко, - розповiдала Марiела.
Я попросив описати нiмця, як вiн виглядав. Знаєте, що мене вразило? Це був присадкуватий довгоносий людина зi свiтлими, нiби пустими очима! При описi я впiзнавав нiмця, який служив охоронцем у нас у таборi! Дуже схожий на Гофмана! Як це могло статися? Може це збiг? А може мене i мою сiм'ю охороняв який-небудь добрий ангел?
Пiзнiше я став розповiдати iсторiю, що сталася зi мною пiд час вiйни, про те як я бачив страшний суд, i смерть моїх мучителiв, але менi нiхто не вiрив. Та й я, зiзнатися, iнодi думаю, а не привидiлося менi все це, чи не було це передсмертним маячнею?
Ну, що було далi? Далi ми стали жити i працювати на своїй землi, вiдбудовувати її, вiдновлювати дiм, ростити сад, пiднiмати дiтей, а потiм й онукiв, i молитися, щоб не повторилося те, що було в тi страшнi роки з усiма нами".
***
Давидов дивився в очi Петра Трохимовича i бачив скупу сльозу. У вiдчинене вiкно влетiв степовий вiтерець ворушив срiблясте волосся старого.
У палату увiйшли лiкуючий лiкар i медсестра.
- Ну, хворий, прошу на огляд. Лiкар новий з мiста в наш район приїхав. Молодий, але кажуть дуже здiбний i перспективний, просто чудеса творить... Ходiмо, - сказав медик, погладжуючи вуса.
- А, нехай собi їде назад, мене все рiвно вже нiчого не врятує, - сказав Петро Трохимович, махнувши мозолястою рукою. - Адже я знаю, пiсля такої хвороби не виживають.
- А ми спробуємо, - пролунав чийсь голос вiд дверей.
Ми озирнулися.
Бiля входу в палату стояв невисокого зросту молодий чоловiк з довгим носом i свiтлими очима. Обличчя його було серйозним, а в свiтлих очах сяяли вогники надiї. Петро Трохимович навiть пiдвiвся назустрiч. Молодий лiкар тримав руки в кишенях бiлого халата, на якому прикрiплена вiзитка. На нiй значилося прiзвище лiкаря: Т. Гофман.
Жовтень - листопад 2015 року.
* Примiтка.
Бiльшiсть подiй цього оповiдання не вигаданi, вiдбувалися в реальному життi. Автор використав документальнi матерiали, а також розповiдi своїх рiдних i близьких, якi пережили ту важку пору.