[Все] [А] [Б] [В] [Г] [Д] [Е] [Ж] [З] [И] [Й] [К] [Л] [М] [Н] [О] [П] [Р] [С] [Т] [У] [Ф] [Х] [Ц] [Ч] [Ш] [Щ] [Э] [Ю] [Я] [Прочее] | [Рекомендации сообщества] [Книжный торрент] |
Наближення. Наркотики і сп'яніння (fb2)
- Наближення. Наркотики і сп'яніння (пер. Роман Петрович Осадчук) 1663K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Эрнст Юнгер
Ернст Юнґер
Наближення. Наркотики і сп'яніння
Редактор Л. Пішко
Відповідальний редактор О. Жупанський
Цей текст захищений Законом України «Про авторське право і суміжні права».
Виключне право на видання цього тексту належить Видавництву Жупанського.
Будь-яке цитування тексту, його відтворення чи публікація можливі лише з дозволу видавництва.
Перекладено за виданням: Ernst Jünger, Sämtliche Werke, Bd. 11, Essays V, Annäherungen. Drogen und Rausch, Klett-Cotta, Stuttgart, Zweite Auflage, 1998.
© 1970, 1974, 1978, Klett-Cotta — J. G. Cotta'sche Buchhandlung Nachfolger GmbH, gegr. 1659, Stuttgart. Ernst Jünger, Annäherungen, Sämtliche Werke (PB) Vol. 13, Klett-Cotta, Stuttgart 2015.
© Видавництво Жупанського;
P. Осадчук, переклад, примітки;
О. Баратинська, художнє оформлення, 2023.
Вступ
Черепи й рифи
1
«Мессер Лудовіко, що це ви тут понавигадували?» — приблизно так сказав кардинал Іпполіто д'Есте[1] після того, як прочитав «Несамовитого Роланда» свого підопічного Аріосто.
Цей «Несамовитий Роланд» разом із віршами Байрона належав до моїх улюблених творів; я познайомився з ним у чотирнадцять чи п'ятнадцять років, а саме в імпозантному томі формату фоліо з ілюстраціями Доре. Це був переклад Германа Курца. Менше захопив мене переклад Ґріса у двотомному виданні «Реклам», яке я постійно носив із собою. Я читав його весною 1917 року на позиції Зіґфріда[2] і привіз обидва томики додому. Мені здається, що протягом воєн я читав більше, ніж за інших часів; і таку думку я вже чув також від інших.
Читання Аріосто небезпечне, про це знав іще Сервантес. Загалом літературна освіта ставить масштаби, які в реальності годі досягнути; поле гри стає надто широким.
Скептичне запитання Іпполіто д'Есте є не лише кардиналовим, але й кардинальним питанням. Воно часто цікавило мене, також і під час роботи над цим текстом. Знову і знов я ставив собі питання, чому я роблю або робив те або те — і що про це говоритимуть інші. А ще запитував себе про відповідальність.
2
Навряд чи варто перейматися тим, що, як казали раніше, «епікурейські свині» залізуть у маковий або конопляний садок. Епікуреєць не схильний до надмірності — вона може тільки зіпсувати насолоду. Епікуреєць насолоджується часом і речами, а тому є скорше протилежною фігурою до людини із залежністю, яка потерпає від часу. Між епікурейців годі знайти тип «ланцюгового» курця, серед них радше поширений тип гурмана, який завершує гарне частування імпортною сигарою. Насолоду він тримає в руках і вміє її приборкувати — менше з причин дисципліни, ніж самої насолоди.
Колись старі китайці подібним чином дозволяли собі час від часу люльку з опієм — можливо, так є й досі. Здається, що після багатьох страв людина виходить не лише на терасу і в парк, а й ніби із самої клітки часу й простору, дещо розширюючи таким чином можливе. Все це дає більше, ніж їжа й напої, навіть більше, ніж вино й добра сигара; воно виводить людину далеко назовні.
Саме тому з певного віку, наприклад тоді, коли вже можна виходити на пенсію, не повинно більше бути жодних обмежень — адже для тих, хто наближається до безмежного, межі слід відсунути якомога далі. Не кожен може тут ще щось вибудовувати за прикладом старого Фауста, проте кожен має бути вільним у плануванні незмірного.
Особливо це стосується того періоду, коли ultima linea rerum[3] підступає ближче й стає чіткішою. Трапляються старі винороби, які місяцями й роками живуть лише на хлібі й вині. Конрад Вайс[4] згадував про них.
Для страдника, години якого швидко добігають кінця, притишити біль, звісно, недостатньо. У його самотньому осідку ми маємо ще раз підвести його до багатства світу.
У годину смерті доречними є не речовини наркозної дії, а радше препарати, які розширюють та загострюють свідомість. Якщо людина має принаймні підозру, що ще може бути продовження й на це є певні причини, тоді краще залишатися пильним. Звідси випливає припущення, що існують різні якості переходу.
Навіть незалежно від цього деякі люди надають перевагу своїй індивідуальній смерті, щодо якої вони не хочуть почуватися ошуканими. Для капітана є справою честі останнім залишити борт корабля.
Врешті треба подумати й про те, що не тільки біль смерті можна взяти із собою, але також і її ейфорію. Можливо тоді, коли звучать останні акорди, нас чекають важливі послання — прийоми, передачі. Маски смерті демонструють відблиски цих послань.
Півень Асклепія[5] має строкате пір'я.
3
Окремо від насолоди слід розглядати духовну пригоду, спокуси якої відкриваються вищій та субтильнішій свідомості. Зрештою будь-яка насолода є духовною; в ній криється невичерпне джерело, яке підіймається, фонтанує у вигляді пристрасті, й будь-яке задоволення є тут недостатнім. «І в насолоді я жаги жадаю[6]».
Будь-яка реклама знає про контекст. Коли взимку з'являються каталоги із садівництва, їхні світлини збуджують жвавіше задоволення, ніж улітку квіти, що квітнуть на газоні. Так само й у природі на рекламу витрачається більше вміння й спритності, ніж на саме виконання. Візерунки крила метелика та оперення райської пташки служать тут доказом.
Духовний голод годі втамувати; фізичне має вузькі межі. Коли римський ненажера на кшталт Вітеллія[7] заковтував за день три величезні страви і внаслідок переїдання облегшував себе блювотним засобом, то це означає, що він страждав через диспропорцію між очима й ротом, хоча й цілком примітивного штибу. Диспропорція має свою шкалу; око також прикликає дух на поміч, якщо йому недостатньо видимого світу.
Більше за Вітеллія та йому подібних вмів насолоджуватися Антоній[8], що було можливо не так завдяки його сильнішому фізичному стану чи більшому багатству, як завдяки сильнішій духовності. У «Спокусі[9]» Флобера уявні тарелі повняться стравами, свіжішими й барвистішими, ніж їх могли б створити садівники чи кухарі, ба навіть художники. Антоній у своїй пустельній печері бачить джерело достатку, там, де воно безпосередньо кристалізується у з'яву. Саме тому аскет є багатшим, ніж загрузлий у насолодах Цезар, володар видимого світу.
4
Тип духовного шукача пригод я спробував змалювати в образі Антоніо Пері[10]:
«На перший погляд, Антоніо майже не відрізняється від інших ремісників, яких можна скрізь побачити в Геліополісі, що заклопотані своїми справами. А проте під цією поверхнею крилося щось інше — він був ловцем снів. Він ловив сни так, як інші за допомогою сачка ходять ловити метеликів. У неділю чи на свята він не їхав на острови й не шукав шинків на краю Пагосу. Він зачинявся в кабінеті для того, щоб вирушити у мандри сновидними краями. Він казав, що всі країни та невідомі острови вплетені в його мапу на шпалерах. Наркотики слугували для нього ключем для того, щоб входити в кімнати й печери цього світу.
Він також пив вино, але до цього його ніколи не спонукала насолода. Його переважно підштовхувала спрага до пригод і до пізнання. Він не подорожував для того, щоб колонізувати невідоме, а радше як географ. Вино було для нього одним із багатьох ключів, ключем до однієї з брам у лабіринті.
Можливо, це був лише спосіб, завдяки якому він оминав катастрофи й марення. Вони часто його заторкували. Він вважав, що кожен наркотик має формулу, яка надає доступ до певних загадок природи. Окрім того, він вірив, що можна дослідити ієрархію цих формул. Найвищі мали би дорівнювати філософському каменю й відкривати універсальні таємниці.
Він шукав головний ключ. Але хіба найсильніший аркан не повинен неминуче бути смертельним?»
Те, що невтомна гонитва за пригодами, далекими й чужими, означає дещо інше, стане зрозумілим лише в останню чергу. Антоніо натрапляє на решітку з перехрещених променів й зазнає смертельного поранення, одержавши сильний опік. У цих муках він відмовляється від морфію. У своїх мандрах йому йшлося не про насолоди і не про пригоди. Тут, безперечно, є допитливість, але допитливість, яка сублімується до тієї міри, аж поки він опиняється біля потрібної брами, яка не потребувала жодного ключа, а відкрилася сама собою.
5
Будь-яка насолода проживається через свідомість. А кожна пригода — через близькість до смерті, яка її огортає.
Пригадую одну картину, яку я бачив, коли ще тільки навчився читати; та картина звалася «Шукач пригод[11]»: моряк, самотній конкістадор, який ступає ногою на невідомий острів. Перед ним загрозливі гори, на задньому плані — його корабель. Він сам.
Ось так воно й мало бути. «Шукач пригод» у ті часи був відомою картиною, на виставках можна було бачити, як її обступають захоплені відвідувачі. Чудовий зразок літературного малярства, кульмінацією якого став «Острів мертвих» Бекліна (1882)[12].
Мода на цей жанр минула безповоротно, і сьогодні та картина припадає десь пилюкою, якщо взагалі збереглася. Вона мала символічний характер: корабель, залишений людиною, берег, на який вона ступила ногою, колорит, що наганяє страх і створює атмосферу очікування. Беклін був глибшим, а вже Мунк підійшов би до такого завдання зовсім по-іншому. Сьогодні знайшлося б інше рішення. Ми вже маємо деякі великі твори, в яких близькість смерті не те що змальована, — ці твори просякнуті смертю.
Від того «Шукача пригод» у мене в пам'яті різкіше закарбувалися лише окремі деталі: берег був усіяний людськими останками — черепами й кістками тих, які в подібній ризикованій пригоді зазнали поразки. Я зрозумів, що художник натякав на висновок: зійти на той берег було дуже заманливо, але й небезпечно. То все були кістки попередників, пращурів і врешті навіть власні. Берег часу був усіяний ними. Якщо часові хвилі виносять нас на цей берег, якщо ми причалимо, то зазнаємо поразки. Пригода є концентрованим життям; тоді ми дихаємо швидше, а смерть підкрадається ближче.
6
Череп із перехрещеними кістками довгий час був загальновизнаним символом не лише у склепах та на полях смерті, але й у мистецтві. Особливо в епоху бароко він став улюбленим мотивом разом із пісковим годинником і серпом[13]. Сьогодні було б примітивним використовувати його в такому значенні; його ранг можна прирівняти скорше до дорожнього знаку. Уже тоді, коли художник «Шукача пригод» помістив його на картині, він піддався спокусі літературної алюзії.
Ми ставимо собі запитання: як можливо, що об'єкт на кшталт людського черепа міг виступати мотивом високого мистецтва, який навіть сьогодні залишається для нас зрозумілим, тоді як такий самий об'єкт, представлений сучасниками, нас більше не задовольняє, ба навіть набуває комічних рис?
У зв'язку з цим варто зауважити, що будь-який предмет може набути або втратити свою символічну силу. Він служить мушкою, за допомогою якої око фіксує ціль. Якщо добре наведено, то відблиск цілі повідомить про це мушці. Й цей відблиск зберігається на старих картинах, він «ще довго світить услід». Тут передалася не лише краса того, про що йшлося, але й ряхтіння непроминущості. Афродіта не лише символізувала закоханих — в обіймах вона була представлена ними й ставала безіменною.
Череп старого майстра лякає нас і сьогодні. Своїми очницями він дивився на смерть — це передалося навіть атомам.
Натомість череп «Шукача пригод» — суто реквізит. Там — символ, а тут — орнамент, там — міф, а тут алегорія, там — наближення, а тут — віддалення.
При цьому слід врахувати, що сучасник, навіть із суто живописного погляду, не зможе зрівнятися за вмінням зі старим майстром, навіть якщо з мистецького погляду він буде з ним нарівні. Швидко тане задоволення, порозуміння спостерігача з тим здобутком, слава про який переживе митця. Бідолаха був, не знаючи того, фальшивомонетником. Фальшива банкнота береться на віру, але раніше чи пізніше йде поголос: їй бракує еквіваленту. Банкнота не має покриття: тут — паперова претензія, а там — золотий запас, тут — видимість, там — дійсність.
Фальшиві банкноти часто є оманливо бездоганними, лише поодинокі знавці можуть розгледіти їх з першого погляду. «Розгледіти» означає в таких випадках «пізнати, що за ними нічого немає».
7
З винаходом рентгенівського проміння спроби досягти певного ефекту, демонструючи череп, стали цілком абсурдними. Тут, можливо, варто було б уточнити, що ми маємо на увазі: заувага не про фізичну, а про фундаментальну оптику — про новий, майже інстинктивний та за своєю ґенезою цілком відповідний своєму жанру спосіб людей бачити. Тут промені поводяться як емпіричний наслідок, спричинений зміною форми.
Ця фундаментальна зміна, яка позначилася також на фізиці та її інструментарії, має не лише вищий рівень, на якому дихання стає важчим, але й глибші шари, де матерія стає щільнішою та змістовнішою. В обох випадках від того виграє фізика.
Проте важливим є також те, що таким чином змінюється і ставлення до смерті, і ця зміна заторкує не лише віру та мислення, але й саме мистецтво вимагає пошуку відповідної форми вираження. І це також одна з причин того, що череп, як і багато чого іншого, більше не є «переконливим».
Однак це питання перспективи, але не самої субстанції. Сила черепа «в собі» залишається незмінною, але з його допомогою ми вже не наводимо на ціль. Окрім того варто зауважити, що загалом ми є свідками ерозії символів. Лише деякі сили зможуть чинити опір цій тенденції — можливо, тільки материнська сила любові.
Усе це має позначитися на мистецтві, й так воно і відбувається — спершу ex negativo, але з «чутливими вусиками». Знецінення класичних символів позначає кожну зміну стилю. Під час Великого переходу[14] йдеться не про окремі символи, а про символічний світ загалом. Тут варто ще раз нагадати про те, що в «Стіні часу[15]» було сказано про «вибілення[16]». Врешті його слід розуміти не як нігілістичний акт, а як офензивне повернення. Світ не є безбарвним, і тут ідеться про порятунок барвистого світу.
8
Повертаючись до нашого прикладу, хотілося б згадати вапнякові стіни, які здіймаються над Лазуровим берегом або над зеленими килимами долини Дунаю. Це можуть також бути крейдяні скелі на узбережжі острова Рюґен або коралові рифи в Тихому океані.
Там смерть більше не сліпить окремішнім черепом, таких черепів там ціла купа. Все це було сформованим кістяком життя — равликові хатки та мушлі, панцир діатомеї[17], корали, які нашаровувалися протягом тисячоліть, аж поки досягли значного ступеня закам'янілості. На виткані в доісторичних морях форми наклав свій відбиток телурійський тиск, він навіть нищив ці форми, коли ставав надмірним. Потім знову руйнування через падіння й прибій, руйнування аж до рівня молекул, які знову стають здобиччю життя й утворюють кола, спіралі, симетрії.
Усе це гра на рівні вапнякових відкладень, одна з багатьох. Кам'яновугільний ліс занурюється у пласти, й те сонце, якого він напився, він видихає вогнем технічного світу. Зміни відбуваються протягом еонів — як і в моменти, коли кристали льоду перебувають на нульовій позначці, й байдуже, тануть вони чи сковуються морозом, — вони дзеркально подібні.
Ось що дрімає у вапнякових стінах і чекає на те, щоб ожити через мистецтво.
9
Формується нове ставлення до смерті. І це важливіше за всі звершення у технічному світі. Великий перехід.
Живе не лише вапнякова стіна, але й пустеля. Мойсей знав про це. То була змія, перетворена на палицю, за допомогою якої він пробився крізь скелю до води. Наші пустелі також спраглі за такою водою; вони переповнені спраглими. І ця спрага стане сильнішою, коли людина насититься.
Невдовзі держава, цей «дракон із тисячею лусок[18]», стане єдиною живою істотою, яка населяє пустелю, прикрашаючи її своєю фата морганою. Найвища монополія — це монополія мрій; про це знали жерці ще з давніх-давен.
10
Одним із привілеїв богів є те, що вони залишаються у світі образів і лише зрідка виходять із нього у зовнішній світ. Відблиск того світу стає барвистим[19].
Для нас таке дозволено меншою мірою. Ми здогадуємося про повноту світу образів завдяки тому барвистому відблискові й рідко, хіба у сновидіннях, виходимо зі світу зовнішнього.
Як уродженець суходільного краю я познайомився з морем спершу з розповідей, а коли вперше побачив хвилі, вони здалися мені доволі пересічними. Й тільки тоді, коли виникала загроза втопитися, хвиля ставала велика, так ніби дотепер та хвиля, висока чи низька, була лише лаштунками, аж ось починалася гра. Саме таку хвилю намалював Хокусай. Такою слід бачити вапнякову стіну.
Якось один ніґґер, про якого я ще розповідатиму, позбавив свою подругу цноти й потім запитав, як їй було, на що вона відповіла: «Я уявляла собі це гарніше». Йому було прикро, але це є правилом.
Навіть злочин має уявне зачарування. Пограбування банку, як воно відбувається в романі чи фільмі, може бути притягальним для розуму, що знається на витонченості або на сміливих ходах, під час яких певна програма втискається в секунди. На практиці з'являється неочікуване і доволі мінливе. Після того як Раскольников убив стару лихварницю, що, на його думку, не вартує й блощиці, в передпокої з'являється її побожна сестра, яку він змушений приректи на таку саму долю.
До речі, до геніальних ходів роману зараховують те, що уявна частина злочину відділяється від вини. Враховуючи подвійне вбивство, до того ж здійснене підступним чином, сокирою, вирок є доволі м’яким. Іншим в'язням це муляє як більмо на оці; вони вважають, що «панок» легко відбувся.
11
Навіть при сп'янінні годі уникнути розчарування. Воно відбувається не зовсім у співвідношенні до злочину й кари, а радше в рамках розширеного тлумачення, до якого, до речі, пасуватиме також злочин і кара. Сп'яніння і злочин перебувають по сусідству, й часом їх важко відокремити, а особливо коли вони опиняються близько до межі.
У сп'янінні — байдуже, діє воно седативно чи збудно, — час випереджається, організовується по-іншому, позичається. Цей час вимагатимуть назад; за припливом іде відплив, барви бліднуть, світ стає сірим, нудним.
Усе це ще можна вписати в рамки фізіології й психології, хоча вже тут чигають катастрофи. Водночас відбувається Прометеєва крадіжка світла й образу, проникнення в ареал богів — там також є час, хоча кроки стають ширшими й твердішими, залишаючи після себе величезні сліди. Там також є небезпеки, адже за те, що «прожив, як боги, я раз один[20]», треба платити.
12
Час, який я первинно визначив для цієї теми, вже минув, він остаточно вичерпався. Якось я взявся за ідею написати есей, присвячений Мірчі Еліаде[21] з нагоди його 60-річчя («Наркотики і сп'яніння», «Антей», 1968). У другій частині мало йтися про особливі види досвіду; й ось ця частина розширилася на всі боки. Я міг би суворіше звести її до системи, тож обмірковую у зв'язку з цим деякі поняття, які щораз знову виринають; тоді для читача буде зручніше слідкувати за текстом, який розгортається аркуш за аркушем.
Тема веде далі, але не до кінця — про що й натякає заголовок, що пасує до будь-якого розвитку, а особливо до мистецького, а також до життя загалом. Власне робота була спрямована не так на те, щоб написати книжку, як на те, щоб сконструювати апарат, транспортний засіб, в який сідаєш одним, а виходиш іншим. І насамперед це стосується самого автора — розмисли ad usum proprium[22], для власної орієнтації. Читач за бажанням або за потреби може взяти в них участь.
Наркотики і сп'яніння
Qu'elle soit ramassée pour «le bien» ou pour «le mal», la mandragore est crainte et respectée comme une plante miraculeuse… En elle sont renfermées des forces extraordinaires, qui peuvent multiplier la vie ou donner la mort. En une certaine mesure donc, la mandragore est «l'herbe de la vie et de la mort[23]».
Мірча Еліаде, «Культ мандрагори в Румунії» («Залмоксис[24]», 1938)
13
Уплив наркотиків амбівалентний; вони впливають як на дію, так і на споглядання: як на волю, так і на уяву. Обидві ці сили, які нібито виключають одна одну, часто викликаються тим самим засобом, як то знає кожен, хто принаймні раз спостерігав за товариством, що бенкетує.
Проте є доволі сумнівним, чи справді вино можна зараховувати до наркотиків у вузькому сенсі. Можливо, його первинна сила протягом тисячоліть вживання була одомашнена. Про дещо потужніше, але також лячніше ми дізнаємося з міфів, у яких Діонісій постає як господар свята зі своїм почтом із сатирів, силенів, менад та хижих звірів.
Переможний похід цього бога відбувся в протилежному до Александра напрямку: з Індії через Близький Схід до Європи, і його завоювання виявилися довготривалішими. Діонісій, як і Адоніс, вважається засновником оргіастичних свят, періодичність яких глибоко переплетена зі світом історії, а із самими святами тісно пов'язаний пишний фалічний культ. Він не становив змісту діонісій, а був одним із одкровень, які підтверджували таємницю та обов'язковість її сили. Як свідчив один давній автор, порівняно з цими відправами «святкування Афродіти на Цитері можна було назвати благочестивими дитячими забавками».
Ця первісна сила вина розтанула; ми бачимо лише її пом'якшене повернення в осінніх та весняних святах виноробних країн. З припливу жаги життя, барв, мелодій, гротескних картин рідко виринають сліди давнього світу містерій з їхнім моторошно заразливим насильством. Тоді на обличчях, у стрибках і танцях з'являється щось архаїчне. І насамперед сюди належить маска, символ «перевернутого світу».
Порівнюючи тріумфи Александра і Діонісія, ми заторкуємо таким чином різницю між історичною та стихійною владою. Успіх в історії, наприклад завоювання Вавилона, є швидкоплинним і прив'язаним до імен. Саме в цій формі мить більше не повертається; вона утворює ланку в ланцюгу історичного часу. Для перемін усередині світу стихій імена й дати неважливі, а проте ці переміни стаються знову і знов, і не лише попід історичним часом, але й усередині його. Вони вириваються, як магма крізь земну кору.
Але повернімося до вина: Александр був змушений відступити з Індії, тоді як Діонісій донині править там як безіменний господар свята. Вино змінило Європу сильніше, ніж меч. Вино досі вважається медіумом культових перетворень.
Обмін новими отрутами та видами сп'яніння, а також гріхами, лихоманкою і хворобами не має точної дати, з якою коронація або вирішальна битва закарбовується в пам'яті. Все залишається в темряві, в переплетеному корінні. Ми можемо робити лише припущення про можливі події, але нам годі виміряти їхній розмах та проникнути в їхню глибочінь.
Коли 1519 року Кортес висадився в Мексиці, ця подія вписалася для європейців в історичний світовий порядок, а для ацтеків — у порядок магічний. У Мексиці сон ще сильніший за свідомість, яка не спить, передчуття прив'язує міцніше, ніж слово. При таких контактах відбувається дзеркальний рух туди й назад, який постає то як грабунок, то як дар, а потім знову як злочин і кара — наприклад, у жертвах: тут Монтесума, там Максиміліан, обидва імператори Мексики. Під поверхнею поперемінно виникають і приймаються зародки, картини, сновидіння, які руйнують одні племена і запліднюють інші, але їхній вплив не піддається точному опису й датуванню.
14
Статистика, навіть там, де вона є точною, не може видобути з проблеми більше, ніж самі цифри. Проблема залишається незаторкнутою у своїй глибині; вона залишається в прямому сенсі слова контроверсійним питанням. Особливо це стосується сфер, які межують із психікою, як і для кожного типу поведінки, також і поведінки тварин, і тим більше коли це стосується нашої теми: наркотиків і сп'яніння.
Тут, у зв’язку з тютюном, найбільшим дарунком Америки Європі, ми маємо згадати досить точні цифри щодо зв'язку між нікотином та цілою низкою хвороб. Такі дослідження належать до сфери економіки; проте тут треба погодитися з терміном «користь», під яким вони проводяться.
Користь у цьому випадку має гігієнічну природу. Проте в іншому плані зі сп'янінням можна пов'язати й певний здобуток — уже саме слово «Genuß[25]» вказує на це. Тут можна згадати про затишок під час розмови, про скорочення нудної та вивітрення похмурої години, про асоціацію, яка саме таким чином стимулюється, — про ту найвищу мить щастя. Будь-яка концентрація, але також і будь-яке розслаблення, мають свою ціну. Чи варте задоволення витрат? Тут криється проблема, до якої статистика може дати одні тільки цифри. Ця проблема виникає в курця перед кожною сигаретою.
Статистика лише доводить уже давно відомий факт: наркотики є небезпечними. Той, хто зв'яжеться з ними, йде на ризик, який буде то вищим, що менше його враховували. У цьому плані, тобто в порівнянні вигод і втрат, статистика має свою вагу.
15
Якщо ми вирішили взяти до розгляду вино й тютюн, то лише тому, що, коли є така можливість, рекомендується відштовхуватися від відомих величин. Хоча до самої теми вино й тютюн стосуються лиш побічно. Для Бодлера вино, поряд із гашишем і опієм, відчиняло браму до штучних раїв[26]. Любитель вина по праву не погоджується розглядати вино як наркотик. Йому краще, щоб вином займалися винороб і бондар, а не хімік і фабрикант. Від плекання виноградної лози й до воскресіння винограду з пивниці садівники й ремісники досі присвячують вину свою старанність і мистецтво; вино й досі вважається даром Божим, наділеним дивовижною силою перетворення. Кров землі та водночас кров богів.
Якби ми захотіли розглянути вино як наркотик, тоді мали б просто одне з тверджень поряд з іншими, як, наприклад, твердження про те, що воно містить алкоголь. До світу наркотиків тютюн, здається, стоїть ближче. Нікотин дає уявлення про те, що є можливим у сфері алкалоїдів. Жертви курінню, які щоденно приносять на нашій планеті, провіщають легкість, духовне вивільнення великих мрій про політ. Але порівняно з магічною силою опію тютюн є лише слабким піднесенням, приглушеною ейфорією.
16
Як і багато інших етимологічних пояснень, етимологія слова «Droge» («наркотик») залишається незадовільною. Так само, як у слові «алкоголь», тут є похідні з іспано-арабської, а також із середньовічної латини. Походження від нідерландського «drog» («сухий») є ймовірнішим. Наркотики були речовинами, які потрапляли з різних країн через травників і дрогерії на прилавки й були знайомі лікарям, кухарям, парфумерам і торговцям прянощами. Відтоді слово «Droge» зберігає відтінок таємничого, магічного начиння, насамперед східного походження.
У нашому контексті наркотик є речовиною, яка продукує сп'яніння. Щоправда, тут мусить додатися щось особливе, що відрізнятиме ці речовини від тих, які служать потребам медицини або самому лише задоволенню. Це особливе слід шукати не в речовині, а в намірі, адже як медичні засоби, так і засоби насолоди (Genussmittel) можуть вживатися також у цьому вузькому сенсі, як наркотики, що викликають стан сп'яніння.
Шекспір у «Сні в літню ніч» говорить про «звичайний» сон, який він відрізняє від сильніших, магічних чарів. Один із них приносить сновидіння, а інший — візії та пророцтва. Подібним чином проявляється й особливе сп'яніння, викликане наркотиком, наслідки якого важко описати. Той, хто прагне такого сп'яніння, має особливі наміри. А той, хто вживає слово «наркотики» саме в такому сенсі, припускає розуміння слухача або читача, яке годі визначити через more geometrico[27]. Разом із ними він проникає у прикордоння.
17
Настоянки й концентрати, відвари й еліксири, порошки й пігулки, мазі, пасти і смоли можуть у цьому особливому сенсі вживатися як наркотики. Речовина може бути твердою, рідкою, димо- чи газоподібною; наркотик можна з'їсти, випити, втерти, вдихнути, викурити, занюхати, вколоти.
Для того, щоб викликати сп'яніння, потрібна не просто якась конкретна речовина, а певна її кількість або концентрація. Доза може бути замалою або завеликою — в першому випадку вона не виведе зі стану тверезості, а в другому може призвести до втрати свідомості. Призвичаєність до певного наркотика, як відомо, ускладнює можливість притримуватися середнього шляху: з одного боку — депресія, а з другого — сама доза, які стають загрозливішими. Дедалі вищою стає ціна, яку потрібно платити за задоволення. Тоді лишається тільки повернути назад або пропасти.
Коли ефект наркотика слабне, можна збільшити його кількість або концентрацію. Те саме стається з курцем або пияком, який спершу збільшує звичну дозу споживання, а потім переходить до міцніших ґатунків. Таким чином, це вказує на те, що чистої насолоди йому вже недостатньо. Третя можливість полягає у зміні періодичності — в переході від щоденної звички до рідкісного ексцесу з нагоди свята.
У цьому третьому випадку збільшується не сама доза, а сприйнятність. Курець, який демонструє дисципліну й задовольняється однією ранковою сигаретою, одержить своє, коли досягне інтенсивності насолоди, яка, незважаючи на значно більше споживання, дотепер залишалася для нього невідомою. Проте це знову ж таки веде до спокуси.
18
Чутливість може стати надзвичайно високою і, відповідно, сама доза малою, навіть мінімальною. Ми знаємо з часів Ганеманна[28], що навіть найменші сліди речовини можуть бути дієвими, і це підтверджує сучасна хімія. Але поряд із рецептом має бути й рецептивна[29] готовність. Саме тому гомеопатична медицина допомагає не кожному; вона передбачає гомеопатичну поведінку. Чутливому достатньо натяку. Таким є загальний закон не лише в рамках гігієни, але й способу життя загалом. З другого боку, залишається актуальним прислів'я: «На грубу колоду є великий клин».
Отже, доза може бути мінімальною. За певних обставин сп'яніння здатні викликати речовини, які вважаються нейтральними, наприклад повітря. Саме на цьому заснована ідея доктора Окса в Жуля Верна[30].
Під приводом будівництва газового закладу доктор Окс завдяки подачі чистого кисню змінює ментальність жителів маленького містечка, вводячи їх у стан сп'яніння. Таким чином, завдяки концентрації речовина, яку ми вбираємо у себе з кожним вдихом, стає «отруйною» за Парацельсом: «Sola dosis facit venenum[31]».
Доктор Окс дистилював повітря. З цього можна припустити, що для чутливих натур воно може бути п'янким. Так воно й є насправді. Небагато знайдеться людей, які бодай на якусь мить не пережили оту «юність як сп'яніння без вина», про яку згадує Ґете.
Безперечно, для цього потрібна несхитна готовність, яка належить до ознак юності. Проте завжди діятимуть й інші фактори, або «вищі потенції[32]» відомих та невідомих речовин, або ж атмосферні впливи. В романах можна натрапити на такі вислови, як «повітря було як вино». «Незбагненна радість» підіймається з якихось майже нематеріальних джерел.
Проте «вдала година» може принести й меланхолію. Часто вона має попереджувальну, застережну силу й завдяки цій властивості не менш корисна, адже нерідко саме таким чином дають про себе знати небезпеки, що наближаються. Поряд зі сприйняттям, яке так само важко пояснити, як і заперечити, є багато такого, що потребує особливо загостреної чутливості. Александер фон Гумбольдт[33] у своїй «Подорожі до країв рівнодення» детально зупиняється на явищах, які передують виверженням вулкана і землетрусам та пов'язаним з ними неспокоєм людей і тварин, який можна назвати як передчуттям, так і особливим сприйняттям.
19
Знову й знов аж до сьогоднішнього дня робилися спроби виділити речовини або психогенні сили з атмосфери. Так, Месмер[34], відштовхуючись від магнетизму, гадав, що відкрив «флюїд», який струмує з людського тіла й може накопичуватися в певних предметах, що правлять за своєрідні акумулятори. Месмеризм у лікувальному мистецтві породив не одну моду, його впливи продовжують жити у літературі. Особливо захоплювався ним Е. Т. А. Гофман. Вже сама дисертація Месмера мала неабиякий розголос. «De planetarum influxu[35]» — таку назву міг би мати й трактат Новаліса[36] або один з дописів до «Атенеума[37]».
Менш відомим, хоча й важливішим за Месмера, був Карл-Людвіг фон Райхенбах[38], який відзначився не лише як натурфілософ, але також як геолог, хімік і промисловець. Райхенбах гадав, що завдяки «одичній силі» знайшов речовину, випромінювання якої можна порівняти з флюїдами Месмера. Він гадав, що цей од, хоч і поширений скрізь у природі, проте сприймається лише істотами витонченої організації, яких Райхенбах назвав сензитивними або, у випадку особливо високої чутливості, надсензитивними.
Райхенбах, у якого натурфілософські міркування поєднувалися з природничою точністю, намагався експериментально довести існування оду та використовував для цього сензитивних, подібно до того, як короткозорий послуговується окулярами. У зв'язку з цим він розробив процедури, які ми сьогодні назвали б тестами, і хоча апаратів він не застосовував, але прагнув до дуже тонкої диференціації. Наприклад, людина не потрапляла до кола сензитивних, якщо не могла відчути різниці температур між гострим і тупим боком курячого яйця, тримаючи його двома пальцями. Райхенбах наважувався проникати в такі сфери, які хоч і не були далекими або замкненими, але залишалися недоступними навіть для загального розуміння.
Проте фізики не хотіли нічого чути про од, так само як психіатри та неврологи — про сензитивних. Усе це засмучувало Райхенбаха як природознавця, тоді як філософ він міг на все це не зважати. Райхенбах прийшов зі своїми ідеями в найнесприятливіший час. Ще більшою мірою це стосується Фехнера[39], який розглядав математично-фізичні уявлення про світ як «нічну сторону» всесвіту й дістав велику користь із праць Райхенбаха для своєї «психофізики».
Міркування Фехнера про одушевлення небесних тіл та рослин не мали розголосу в часи, коли з небувалою силою пробивали собі шлях механістичні теорії. У медицині починав домінувати позитивізм, гібрисом якого стали вихваляння одного хірурга про те, що він під час своєї роботи ще жодного разу не бачив душі.
Такі суперечності в межах споглядання створюють враження, ніби дух активний в обох крилах одного будинку, між якими немає дверей. Тут може також спасти на думку подвійне дзеркало, сторони якого розділені непрозорим шаром. Та все-таки настають часи, які наближають єдність споглядання. Воно ніколи не може бути абсолютно досконалим, адже як математично-фізичні, так і натурфілософські уявлення Райхенбаха та Фехнера є лише аспектами «внутрішнього [світу] природи».
20
Отже, доза, яка призводить до сп'яніння, може бути мінімальною, якщо на те вистачить підготовки. У цьому плані також трапляються сензитивні, наділені особливою чутливістю. Норми, встановлення яких, на думку законодавця, є необхідністю, наприклад у правилах дорожнього руху, дають про це доволі приблизне уявлення. Законодавець ставатиме дедалі суворішим, оскільки емпіричний світ щодня надає нові докази того, що у сп'янінні та техніці стикаються дві сили, які виключають одна одну. Власне, це стосується загалом не лише наркотиків. Кількість засобів та діапазон їхнього застосування безперервно зростають. Постає дедалі більше завдань, для виконання яких помірне вживання наркотиків не лише рекомендується, а навіть є неминучим. Усе це перетворюється на особливу науку.
Схильність до сп'яніння може стати такою сильною, що стає достатньо вже самої поведінки, а засоби стають непотрібними. Особливо це властиве аскетизму; його тісний зв'язок з екстазом відомий уже здавна. До стриманості, неспання та посту приходить самотність, яка знову і знову дає сили митцям і вченим. Звідси й потік фіванських картин[40]: візій на відстані, не пов'язані з наркотиками, вже не кажучи про якісь апарати.
Мислитель, митець, що перебуває в хорошій формі, добре знає такі фази, під час яких струменить нове світло. Світ починає говорити та відповідати духові з дедалі більшою силою. Речі ніби заряджаються; їхня краса, їхній осмислений порядок проявляються в новому світлі. Це буття-у-формі є незалежним від фізичного самопочуття; часто воно перебуває в суперечності з ним, часто здається, що в стані ослаблення образи знаходять легший доступ, ніж за інших обставин. Проте ще Райхенбах попереджав, що чутливість і хворобу можна завиграшки сплутати — і тут легко припуститися помилки, що часто трапляється в диспутах, в яких, відходячи від твору, роблять висновки про психе митця. Невипадково, що саме наш час багатий на такі суперечки. Очевидно, не лише в житті окремого індивіда перед продуктивними фазами з'являються стани підвищеної сприйнятливості, те саме відбувається й при зміні стилю в межах культур. Ці стани проступають у вавилонському змішанні як формальної мови, так і мови загалом.
21
Юнґ-Штіллінґ[41] визначає сприйнятливість як «здатність до передчуття» і має на увазі високу чутливість, якої можна досягти певним способом життя. «Нарешті навіть суто благочестива людина шляхом тривалих вправ та через самоперетворення перед Богом може досягти стану зачарування та магнетичного сну». На його думку, «душа в природному стані проявляється через мозок і нерви, а в магнетичному стані — без того і того». Мовляв, тільки після смерті ясновидний сон у людини розкривається на повну силу, адже тоді він цілковито відокремлюється від тіла, й ця здатність є значно довершенішою, ніж то можливо досягти за життя.
Наділені здатністю до передчуття в Юнґа-Штіллінґа приблизно відповідають надсензитивним Райхенбаха; відповідно до сьогоднішнього слововжитку їх можна назвати надзвичайно рідкісними мутантами, які час від часу все ще з'являються на світі. Здатність до передчуття можна розвивати, але вона все ж таки має бути вродженою. Таким чином Юнґ-Штіллінґ пояснює, зокрема, випадки, коли застережливі сновидіння або візії мав не загрожений, а третя особа, яка відігравала для нього роль приймача. Ця здатність не має бути пов'язаною з якимись етичними чи духовними здібностями; вона може проявитися як у пересічної, так і в геніальної особистості. В образі князя Мишкіна Достоєвський змальовує тип високорозвинутої здатності до передчуття, така людина справляє на своє оточення враження ідіота.
У старих та нових біографіях щоразу натикаємося на постать сензитивного, якого перед появою вогню, блискавки чи якогось іншого нещастя охоплює непогамовний неспокій або дихавиця, і він залишає приміщення, в якому перебував разом з іншими, що й далі залишаються безтурботними.
22
Стани збудження або медитації подібні до станів сп'яніння; вони можуть також виникати без використання токсичних засобів. Усе це вказує на те, що за допомогою наркотиків пробуджуються сили, які є значно масштабнішими, ніж якась специфічна інтоксикація. Наркотики є ключем до сфери, яка залишається недоступною для звичайного сприйняття, але це не єдиний такий ключ.
Для того, до чого прагне людина, поняття сп'яніння є недостатнім, тож його слід певним чином розширити, охоплюючи різнорідні й навіть протилежні прояви. Ми почали з констатації, що наркотики діють як на волю, так і на сприйняття. В межах цієї амбівалентності існує ціла шкала, яка в обидва боки веде до втрати свідомості та врешті до смерті. Наркотики можуть бути бажані як засоби збудження і стимулювання, як засоби сновидінь, наркозу та як фантастикуми[42]; вони служать як для знеболення, так і для збудження. Хасан Саббах[43], гірський старець, був знайомий із повним діапазоном цієї шкали. Він вів посвячених, які пізніше назвалися асасинами, від спокою штучних раїв аж до шаленого амоку проти місцевих володарів та їхніх намісників. Щось споріднене, хоча й цілком інакше, можна знайти в заплутаності нашого технізованого світу. До його тенденцій належить як втеча в стан наркозу, так і підсилення моторики завдяки стимуляторам.
Законодавець змушений спростити цю повноту. Він трактує сп'яніння як «стан, спричинений дією п'янких отрут, зокрема, гостре отруєння алкоголем». Йому належить прийняти рішення: чи пов'язане сп'яніння з певною дією або бездіяльністю, чи ні. Визначити, в якому стані свідомості починається відхилення, що вже є порушенням закону, доволі складно, оскільки існують наркотики, які, принаймні тимчасово, поліпшують технічні результати. Для учасників змагань такі засоби були відомі в усі часи, але межа між допінгом та дозволеним збудженням доволі нечітка.
Щороку на ринку з'являються нові наркотики, небезпечність яких часто можна виявити лише тоді, коли вони вже завдали шкоди. Інші речовини завдають мінімального збитку, але за десятиліття вживання негативний вплив сумується й може призвести до фатальних наслідків. Це стосується як збудних наркотиків на кшталт тютюну, так і седативних типу легкого снодійного. Окрім того стимулянти і седативи часто вживаються паралельно або, якщо точніше, один проти одного. Пилка рухається туди й назад. Тут можна згадати і навантаження терезів: до кожного тягарця на протилежну шальку кладеться такий самий. Так утримується штучна рівновага, аж поки одного дня терези зламаються.
23
Сторонній і тверезий спостерігач насамперед помічає ту частину спектру сп'яніння, де відбувається рух. Тоді вже неможливо ігнорувати інакшість; око і вухо вловлюють її. Слова для цього стану вказують, принаймні в країнах пива і вина, або на надмірне вживання напоїв, або на зростання активності. Переважно вони зводяться до латинського «bibo» та «ebrius[44]>, староверхньонімецького «trinkan» та ґотського «drigkan».
Тоді як «Rauschen» (сп'яніння) вказує на жвавий рух. Цей рух може стати несамовитим — англосаксонське «rush» (квапитися) також з цієї категорії. Тут треба уявляти собі підвищену, вібруючу вітальність. «Rauschzeit» іноді є паруванням. Про вепра кажуть, що він став «rauschig[45]». Комахи й пташки збираються у зграї; одразу після весільного лету в термітів відпадають крильця.
«Rauschzeit» є часом у зграй, коли люди і звірі збираються разом. Саме тому активна, вольова сторона сп'яніння відома краще. Сп'янілий не цурається товариства; йому приємно почуватися в святковому гармидері, він не шукає самотності. Часто його поведінка привертає увагу, проте тут йому дозволена більша свобода, ніж тверезому. Охочіше дивляться на того, хто сміється, ніж на похмурого; того, хто розвеселився, сприймають поблажливіше, часом навіть як людину, що розвіює нудьгу та поліпшує настрій. Коли входить посланець Діонісія, він прочиняє двері до блазенського світу. Цей настрій передається навіть тверезим.
Така підвищена активність, яку годі не помітити, надає слову «сп'яніння» особливого акценту. Загалом видима сторона речей навіть у мові претендує на більшу частку, ніж сторона прихована. Прикладом тут слугує слово «день». Коли ми його вимовляємо, то охоплюємо водночас і ніч. Отже, світлова сторона включає також і ніч. Зазвичай про таке ми майже ніколи не думаємо. Так само слово «Rausch» (сп'яніння) хоч і підкреслює зростання життєвих сил, також включає в себе їхнє приглушення: летаргічні й нерухомі стани, подібні до сну та мріянь.
Сп'яніння виражається в різноманітних, часто протилежних проявах; так само різний вплив чинить і наркотик. Проте обидва явища доповнюють одне одного, утворюючи єдиний комплекс широкого діапазону. Хасан Саббах за допомогою гашишу приводив своїх асасинів як у світ щасливих мріянь, так і у світ убивств.
24
Той, хто бажає знеболювального, поводиться інакше, ніж той, хто прагне сп'яніння фантазера. Перший шукає не товариства, а самотності. Він стоїть ближче до залежності, тож намагається приховати власні дії; йому також чужа періодичність свят. «Прихований пияк» вважається підозрілим типом.
Той хто за звичкою доводить себе до тяжкого сп'яніння, приречений робити все потай, оскільки наркотики майже завжди походять із темних джерел. Їхнє вживання веде у зону нелегальності. Тож коли такий сп'янілий вже не цурається публіки, то це може бути ознакою початкової анархії. Так, після Першої світової війни можна було спостерігати в кав'ярнях наркотизованих, які «втуплювалися поглядом у порожнечу».
Сп'янілий уникав товариства не лише тому, що боявся його з різних причин. Він за своєю природою потребував самотності; його сутність націлена не на те, щоб ділитися з кимось, вона має приймальну, реципієнту природу. Він ніби сидить перед магічним дзеркалом, нерухомий, заглиблений в самого себе, а отже, завжди є ця самість, якою він насолоджується, або у вигляді чистої ейфорії, або у вигляді картини світу, яку формує його єство й повертається, заливаючи його. Існують лампи, чиє флуоренсцентне світло здатне перетворювати сірий камінь у золотий самородок.
Бодлер, який називає гашиш «зброєю для самогубства», згадує серед інших його впливів надзвичайний холод після вживання наркотика, який він зараховує до «класу самотніх радостей». Це замерзання, яке викликають також інші психоделіки, має не лише фізичну природу. Воно є також ознакою самотності.
25
Нарцис був сином річкового бога та німфи Ліріопи. Мати була зачарована його красою та водночас жахалася його байдужості. Турбуючись про долю сина, Ліріопа звернулася за порадою до провидця Тіресія й почула від нього пророцтво: твоєму синові, якщо він не познайомиться із самим собою, судилося довге життя. Загадкові слова здійснилися, коли Нарцис одного дня повернувся з полювання й, спраглий, схилився над джерелом і побачив у ньому своє відображення. Юнак закохався у фантом й ятрив самого себе через невгамовну пристрасть до власного відображення, аж поки не загинув. Боги перетворили його на квітку з п'янким запахом, у нарцис, який донині носить це ім'я, а його квіти часто схиляються над тихою водою.
Напевне, від міфу про Нарциса, як і від багатьох інших, залишилися самі рудименти; головною його темою, як виглядає, була туга, що погубила також і німфу Ехо, яка даремно прагнула обіймів Нарциса й занапастила себе від журби — від неї залишився самий лише голос.
Нарцис побачив самого себе, але не впізнав. Над храмом Аполлона у Дельфах було написано «Пізнай самого себе!» Як багато хто до і після нього, Нарцис зазнав поразки перед цим найскладнішим завданням; він даремно шукає самого себе у своєму дзеркальному відображенні. Слово «пізнати» має подвійне значення; Нарцис наважується на еротичну пригоду так само, як Фауст наважився на духовну.
Саме ця самоїдна туга є особливою рисою наркотика та насолоди від його споживання; жага постійно відстає від насичення. Картини ваблять, як пустельні міражі; спрага стає пекучішою. Ми можемо порівняти це зі спуском у грот, який розгалужується в лабіринт із усе вужчими та непрохідними ходами. Там нам загрожує доля Еліса Фребома, героя Гофманового оповідання «Фалунські копальні». Він не повертається назад, він втрачений для світу; і таке саме трапилося з ченцем із Гайстербаха[46], який заблукав у лісі й знайшов дорогу до свого монастиря лише через триста років. Цей ліс є часом.
26
Речовини, що створюють наркотичне сп'яніння, ми вважаємо витонченішими, етеричнішими, ніж ті, які напружують волю. Фауста після великої змови в нічному кабінеті спершу ведуть до грубих пияків у погріб Ауербаха[47], і лише потім до відьомської кухні.
Ми говоримо про «наркотичний запах». Це слово походить від грецького ναρκóω — «я знеболюю». На півдні є вид нарцисів, запах яких вважається небезпечним. Ейфорія і втрата відчуття болю настають після вдихання невловних субстанцій, таких як звеселяючий газ або ефір, що на рубежі дев'ятнадцятого і двадцятого століть увійшов у моду як засіб насолоди і якому Мопассан присвятив свою розвідку. В класичній магії постійно згадується дим, який не лише мав наркотичні властивості, але ще й був добрим медіумом для візій, викликаних ним. Схожі сцени подибуємо в «Тисяча і одній ночі», а також у таких авторів, як Казотт[48], Гофман, По, Кубін[49] та інших.
Можна припустити, що ця сторона сп'яніння, обернена до споглядання, є водночас і якісно значущішою. Якщо ми хочемо скласти собі уявлення про це, то маємо звернутися до спільного кореня, з якого походять такі різні форми уяви. Той ризик, на який ми йдемо, вживаючи наркотик, полягає в тому, що ми заторкуємо основоположну силу буття, а саме — час. І це відбувається різними способами: залежно від того, вдаємося ми до стимуляції чи седативного ефекту, ми розтягуємо або стискаємо час. А з цим, своєю чергою, пов'язаний огляд простору: тут потяг, рух до того, щоб зростати в ньому, а там — застиглість магічного світу.
Якщо час ми порівняємо з потоком, як то робили з давніх-давен, то при стимуляції він нібито звужується й тече швидше, у вирах і каскадах збігає в долину. За ним слідують думки, міміка і жести; той, хто перебуває в стані такого сп'яніння, думає і діє спритніше й імпульсивніше, ніж тверезий, а також менш прогнозовано.
Під впливом седативних речовин час, навпаки, сповільнюється. Потік плине спокійніше; береги відступають. З початком анестезії свідомість дрейфує, як човен у морі, берегів якого більше не видно. Час стає безбережним; він стає морем.
Так з'являються безкінечні опійні сновидіння, які описує де Квінсі[50]. Він марить про те, що «тисячоліттями похований у нутрощах пірамід». У «Suspiria de Profundis[51]», збірці есеїв, яка з'явилася друком через чверть століття після його «Сповіді», він озирається подумки на це неймовірне розширення часу і каже, що для того, аби його описати, забракне навіть астрономічних масштабів. «Так, було б смішно, якби час, прожитий під час сновидінь, ми визначали в поколіннях — або навіть у тисячоліттях».
Відчуття віддаленості від людського сприйняття часу підтверджується також іншими, наприклад Кокто[52]: «Tout се qu'on fait dans la vie, même l‘amour, on le fait dans le train express qui roule vers la mort. Fumer l'opium, c'est quitter le train en marche, c'est s'occuper d'autre chose que de la vie, de la mort[53]».
27
Час плине швидше на анімалістичному полюсі та повільніше — на вегетативному. Звідси також відкривається зв'язок наркотичних речовин з болем. Більшість людей знайомі з наркотичними речовинами завдяки їхнім анестезійним властивостям. Пов'язані з такими наркотиками почуття щастя та ейфорія входять у звичку. Те, що депресивні люди стають особливо легкою здобиччю морфію, пояснюється тим, що для них саме існування сприймається як щось болюче.
Багато наркотичних речовин є водночас психоделіками. Зертюрнер[54], який у 1803 році ізолював морфій, відділяв обезболювальні можливості опію від ейдетичних[55]. Цим він допоміг незліченній кількості стражденних, але й водночас викрав у макового соку, як його оспівав Новаліс, його барви.
Той, хто прагне світу образів, не хоче від наркотиків ні уникнення болю, ні ейфорії; він шукає психоделіків. Ним керує не страх перед стражданнями, а вища допитливість, можливо, навіть безцеремонність. У середньовічному світі чар і відьом свою роль відіграють і алкалоїди: заклинання за допомогою трунків, мазей та парів, мандрагори, дурману, блекоти.
28
Відьомські чари в ті часи зараховувалася до найтяжчих злочинів. З'яви здавалися правдоподібнішими, ніж сьогодні. Для Фауста царство духів, хоча й уже стало духовним світом, залишалося ще «не відгородженим», він переймався лише тим, чи вдадуться чари. Релігійні та моральні сумніви його вже не мордують.
Подібним чином перед необтяженою людиною духовного складу постає сьогодні питання про те, що можуть принести наркотики. Для такої людини не йдеться про підвищення моторних сил, щастя або безболісність. Для неї не йдеться навіть про гостроту та витонченість погляду, а так само, як і у фаустівському кабінеті, тут ідеться про «входження[56]».
Це входження не означає, що стають відомими нові факти. Так само не йдеться про збагачення емпіричного світу. Фауст прагне вийти зі свого кабінету, в якому все своє життя залишатиметься Ваґнер і почуватиметься при цьому щасливим. «Нехай я знаю багато, але хочу знати все» — і тут немає кінця-краю, і в цьому сенсі навіть відкриття Америки належить до тих самих фактів; жоден космічний корабель не виводить назовні зі свого світу.
Жодне прискорення, навіть якщо воно несе аж до зірок, не може спростувати праформулу «від себе не втечеш». Це стосується також зростання життєвої сили. Мультиплікація, ба навіть піднесення до ступеня не змінюють натурального числа. Від того, хто входить, очікується щось інше, ніж зростання динамічного або вітального роду. У всі часи від нього очікували примноження, доповнення, докладання. Це означає не піднесення до ступеня, а додавання.
При замовляннях за допомогою аскези чи іншого способу раніше не виникало сумніву, що в цьому випадку входить щось чужорідне. Відтоді мислення здобуло владу, перед якою таке переконання може захищатися лише в ар'єргарді. Все це набуває лише дзеркального значення: те, що входить, з'являється ззовні чи зсередини, тобто воно походить з усесвіту чи з власної глибини.
Вирішує не та точка, куди поміщено зонд, а та, якої він досягне. Там з'ява переконує з такою силою, що про питання щодо її реальності, вже не кажучи про походження, не залишається ні простору, ні потреби. Там, де для забезпечення реальності потрібні причини, авторитети чи навіть засоби влади, з'ява вже наперед втратила свою владу; вона виглядає лише як тінь або відлуння. Тоді як налаштованість має бути завжди.
Рослина як автономна влада
29
Коли зливаються разом соки рослинного й тваринного походження, тоді утворюються нові молекули, формуються ланцюжки й кола найрізноманітнішого виду. Віднедавна нам вдалося трохи роздивитися ці делікатні побудови — якби ми цього не могли, то, по суті, змінилося б небагато, а може, й нічого. Можливо, що такий погляд на речі, як то дехто припускає й багато хто відчуває, відволікає нас від чогось важливішого.
Те, що деякі з цих молекул живлять тіло, а інші нейтрально проходять повз, викликає мало заперечень, як і той факт, що ще інші молекули призводять до впливів душевного характеру. Саме на такому сприйнятті ґрунтується індіанське розрізнення між щоденною та божественною їжею, подібно до високих культур, де розрізняють природні та освячені субстанції.
Питання, чи ці впливи щось провокує, чи вони самі «вступають» у гру, виводить нас за межі проблем психологів та хіміків. Якщо ми визнаємо рослину як автономну владу, яка вступає в дію, щоб ввести в нас корені й квіти, ми віддалимося на кілька градусів від викривленої перспективи, яка помилково вважає, що дух є монополією людини й не існує поза нею. Новий світогляд має йти слідом за планетарною нівеляцією; це завдання, яке візьме на себе наступне сторіччя. Підготувати його покликані нігілістичні та матеріалістичні теорії; саме звідти йде незбагненна сила переконання їхніх внутрішних супротивників. Врешті під час бурі, яка вириває з корінням дерева та зриває дахи будинків, ми не бачимо виру безвітряної далечіні — те саме стосується й часу.
Ми рухаємося тут на межі суперечок про причастя, якими переймалися уми протягом тисячі років і нині лише загострюються. Йдеться про вино і хліб, про різницю між присутністю і наближенням. Коли справді щось відбувається, грубі й тонкі розрізнення відпадають. Адже вони не проникають «углиб природи». Ми можемо надати будь-який можливий обсяг як «тому, що є», так і «тому, що означає»; власне кажучи, вони зустрічаються в одному пункті. Навіть у час сутінок [церковної] інституції причастя ще щось «означало» за межами своєї дійсності, хоч і на вищому рівні наближення.
Сьогодні нас діймають інші турботи, насамперед, щоб на цьому шляху до нас знову не прокралися боги.
30
Створити кокаїн вдалося близько 1860 року у знаменитому Ґеттинґенському інституті Велера[57], однієї зі скриньок Пандори нашого світу. Це осадження й концентрація активних речовин із органічних субстанцій пронизує все XIX сторіччя; воно почалося з екстрагування морфіну з макового соку двадцятирічним Зертюрнером, який таким чином винайшов чи, радше, випустив у світ перший алкалоїд.
Як скрізь при наближенні до світу титанів, так само й тут зростає концентрація й випромінювання. У цей світ вступають сили і речовини, які хоч і були добуті з природи, але є надто сильними й надто різкими для природного сприйняття, тож якщо людина не хоче себе знищити, їй варто триматися на відстані та виявляти особливу пильність. Ці сили й речовини є видимими модифікаціями входу до нового духовного світу.
Бродіння, дистиляція, осадження і врешті добування з органічної субстанції матерії, що випромінює. З цього починається XX сторіччя: у 1903 році — відкриття радію і полонію, в 1911 році — Нобелівська премія для подружжя Кюрі за виділення чистого радію, добутого з величезної кількості йоахімстальського уранініту[58]. Цей Йоахімсталь був переданий американцями росіянам, де ті видобували радіоактивний матеріал у великій кількості.
Кожен перехід є водночас зламом, кожен здобуток — також і втрата. Де в глибинах ще не прийшло усвідомлення, але є відчуття, біль особливо сильний — насамперед там, де ще страждають від відступу богів перед титанами. Судження відрізняються там, як день і ніч. П'єра Кюрі зараховують до перших жертв моторизованого транспорту (помер 1906 року). Леон Блуа[59] тішився у зв'язку з цією новиною про «розчавлення огидного мозку».
31
Ґете розглядав колір як пригоду світла, ми можемо, за аналогією, розглядати сп'яніння як тріумфальний хід рослин крізь психе. Так, величезна родина пасльонових живить нас не лише фізично, але й уві сні. Для монографії про неї треба поєднати систематику з інтуїцією Новаліса й Фехнера. Латинська назва цієї родини — Solanaceae — очевидно, походить від слова «solamen» — засіб розради.
Не лише фізичний, але й духовний вплив рослин набагато раніше спізнали тварини як вплив еротичний. Щоб це побачити, ми мусимо визнати, що ми з ними рівні, що вони навіть є сильнішими партнерами. До дивовижних феноменів, справжніх чудес на нашій планеті належить таємниця бджіл, яка водночас є таємницею квітів. Любовний дует між цими двома такими страшенно далекими одне від одного створіннями як за будовою, так і за розвитком, має засвідчуватися, ніби за помахом чарівної палички, незліченними знаками уваги. Квіти формуються навколо статевих органів, які дивовижним чином допасовуються до зовсім чужих істот — мух, бражників, нічних метеликів, а також нектаркових і колібрі. Раніше їх запилював вітер.
У довгім ряду пращурів то було одне з коротких замикань, зупинене запобіжником. Великий перехід. В таких картинах райдужна завіса стає прозорою. Космогонічний ерос пробиває відокремленості сформованого світу. Нам ніколи не спало б на думку, що таке взагалі можливо — але хіба міріади разів ми не відчували підтвердження цьому в кожній квітці, щоразу проходячи весняним лугом. А проте треба було чекати аж до нашого часу, щоб людина розгадала таємницю. І знову це був ректор: Крістіан Конрад Шпренґель[60] — «Розкрита таємниця природи» (1793). Те, що ми називаємо таємницею, є лише проявами; ми підходимо до них ближче у дзвоноподібному гудінні під розквітлою липою. Пізнання — це відповідність.
32
Рослина, хоч сама майже нерухома, змушує рухоме підкорятися її чарам. Новаліс передав це бачення у своїх гімнах. Без рослини на світі не було б жодного життя. Від неї залежні всі істоти, які дихають і хочуть харчуватися. Невипадково алегорія посилається саме на неї.
Те, що в чаї, тютюні, опійному маку часто пробуджувалося від самого лише запаху — ота шкала від веселощів, неясних сновидінь і до анестезії — все це більше, ніж палітра різних станів. Сюди додається щось інше, щось нове.
Так само, як рослина формує статеві органи, аби укласти шлюбну спілку з бджолами, шлюбиться вона і з людиною — і доторк дарує людині доступ до світів, куди без рослини вона не може проникнути. Саме тут криється таємниця всіх залежностей — і той, хто хоче їх вилікувати, має запропонувати духовний еквівалент.
Сп'яніння: батьківщина і мандри
33
Часто звертали увагу на те, що наркотики поділяють між собою області та сфери панування. Сновидіння лотофагів процвітають на Сході. Дух бродить у той час, коли тіло відпочиває в таборі. Такі картини — не лише гарні й веселі; вони можуть бути жахними й жорстокими. Наркотик грає роль Шахерезади, яка серед ночі «збавляє султанові безсонні години».
Людина Західного світу надає перевагу впливам, які стимулюють та активують. Різниця впадає в око навіть тоді, коли вона вживає ті самі засоби. Там чоловік у куфії в кав'ярні Дамаску просить принести йому кальян, тут — тип, який під час перерви між двома етапами роботи поквапно затягується сигаретою.
У такому ландшафті має збільшитись споживання засобів, які приводять до зростання життєвої сили, що не супроводжується жодними візіями, вітальне задоволення при прискореному пульсі. При цьому в затятих курців паузи між сигаретами стають все коротшими; наркотик деградує до пального. А в проміжках — олива для розхитаної коробки передач: так само безбарвні заспокійливе та снодійне. Про урочистий бік куріння, наближення до нових світів та пов'язаний з цим ризик мова більше не йде.
34
Просочення чистої психоделіки в західний світ пов'язано лише з малим ризиком, якщо ці препарати, подібно до опію, завдяки хімічним процедурам позбавляються свого візуального впливу. Їхнє споживання передбачає тихе задоволення від візуального світу, а це схильність, яка суперечить стилю епохи. Обидва знамениті випадки, під час яких було вловлено таємницю маку є випадками де Квінсі й Бодлера. Не варто забувати в цьому зв'язку й Новаліса. Романтики загалом вразливі до чужого. Деякі вірші Дросте[61] дають можливість припустити, що мак принаймні досягає цього рівня. Особливо я думаю тут про «Пробуджену ніч». Де Квінсі має велику насолоду від його влади та розкошів, а також від його жахів — це засвідчує знаменитий пасаж «Сповіді», присвячений римському консулу. Таким бачать світ боги.
Мрійник надає перевагу самотності; він не хоче бути кимось заскоченим. Реальний світ несе для нього небезпеки, принаймні прокляття бути смішним. Бодлер зобразив це в символі альбатроса як передвісника[62]. Вже завдяки цьому віршеві його подорож на Далекий Схід була для нього недаремною, тим паче для нас. Там боги завмирають радше в позі мрійників, ніж в образі героїв чи страждальців. Медитація є формою духа, в якій сновидіння і думка підступають дуже близько одне до одного — і саме там, де вони цілковито пронизують одне одного, можуть утворитися нові світи.
35
Психоделіки не можуть стати в нас загальною загрозою, подібно до стимуляторів та седативів, тобто як тютюн і алкоголь, з одного боку, та снодійні піґулки і морфій — з другого.
Гашиш перебуває на межі, оскільки діє не тільки на ейдетику[63], але й на моторику. Колективне споживання опію доволі рідкісне; це передбачає спільність мистецьких, медитативних або авантюрних нахилів. У цьому зв'язку завжди йде мова про літераторів Отелю Пімодан[64] та про морських офіцерів на Фаррерах, Мірбо і Лоті[65] — але тільки тому, що годі знайти щось подібне, тобто через рідкісність згаданого явища.
Настрій під час таких сеансів можна уявити собі як культивовану та загострену симпатію, також поєднану з дифузними почуттями присутності, як то буває у спіритистів. Образи постають перед внутрішнім зором; вони неподільні та іншого виду, ніж картини у виконанні наших фабрик сновидінь або навіть добрих акторів. Бодлер іде в театр не як глядач, а для того, щоб використати п'єсу як мотив, який він додає до свого сновидного світу та допасовує до власного стилю. Мистецтво порівняно зі сп'янінням стає колажем, нижчим ступенем наближення. Все це можна уявити таким чином, який обертає навспак зв'язок пустелі з оазою — оаза залишається смарагдовою, тоді як пісок пустелі обертається на діамант. Куди не поглянеш, всюди земля стає подібною на коштовне каміння; зникає різниця між оправою і коштовністю.
36
Отже, психоделіки знаходять на Заході езотеричний прийом. Їх огортає власна література, яку можна простежити від раннього романтизму й до fin de siècle[66]. Обізнаного охоплює подих темного, домашньо-моторошного. Власне, це не просто ґандж, якому він потурає, але й злочин, на який він має наважитися. Це радше грабунок у суспільства, який здійснюється через образу на нього, грабунок, крайньою формою якого є самогубство. Людина почувається втомленою від суспільства — так на легкому човні вирушають у море подалі від портового рейваху. Невдовзі вітрило надимає вітер, і вже не потрібно шукати в бінокль острови; вони самі виринають із глибин. До речі, самотність уже сама собою приносить почуття, подібне до сп'яніння: вітрильники, які самотою перетинають океан, шукають не так інший берег, як цю нечувану все-єдність.
Такі схильності є природженими, подібно до інших соціальних відхилень — політичних або еротичних. Раніше вони вважалися ознакою ізгоїв, позашлюбних дітей, на яких можна було натрапити перед воротами до млинів, дубилень, підозрілих господарств. Там постійно вешталися бродячі співаки і свистуни, цигани й венеціанці, золотарі й копачі скарбів. Там вирощували дурман і блекоту та викопували альрауна[67], який ріс під шибеницею.
Двоє незнайомців зустрічаються в потязі або на лавці у парку; з вуст зринає ім'я автора, назва книжки — і ось вони вже знайомці. Зазвичай сьогодні вони пізнають один одного, як Бувар і Пекюше[68] на початку роману, тобто як просвітлені обивателі.
37
Століття дають надто грубий поділ, який не зовсім точно відображає зміни стилю. Часто свій типовий акцент вони розвивають аж на середині. Так само і з нашим сторіччям. Одначе ще до початку з'являються відбрунькування, відлуння, але вони поки не формують ландшафту. Рентгенівське проміння, радіо, перехід від пари до пального, від імпресіонізму до кубізму, візії Ніцше, польоти Лілієнталя — все це здається точковим, так ніби йдеться про віруси. Деталі залишаються прихованими та заглушеними рейвахом велетенської переробки брухту. Дві великі війни приводять до перепланування світового масштабу. Аж ось світовий стиль стає видимим, так ніби з гарячого відливка відпадає окалина — спершу постають окремі острівці, як у системі аеропортів. Там уже йдуть інші годинники, дійсним є новий час. Так Бробдінгнегу[69] вдається загніздитися в краю ліліпутів — з брутальними претензіями та титанічною силою.
Новий світовий стиль також включає в себе наркотики і сп'яніння. Великий потік збудних та заспокійливих препаратів плине далі, розширюється і навіть прискорюється.
Межі стираються, тут вони служать здоров'ю, а там задоволенню, аж поки стають незамінними. Посеред світу роботи та його напруг для багатьох вони стають харчем для нервів. Уявлення про масову наркотизацію можна скласти на фармацевтичній фабриці перед центрифугами, які у швидкому темпі викидають назовні пігулки, які зливаються у барвисті річки, що у свою чергу розгалужуються і сягають найвіддаленіших сіл і господарств. Тут також відчутна певна амбівалентність, коли хімія постійно намагається добутися до межі, де від лікарського препарату можна відокремити його ейфоричний вплив. Саме там починається велике споживання. Табуїзація через закон залишається у кільватері.
Натомість разом із культурою втрачається тиха насолода на межі конопляних та макових садів. З одного боку, прискорення стає надто сильним, а з другого — в процесі убування починають задовольняти — чи так тільки здається — механічно продуковані та репродуковані картини, які зміщують і звужують поле зору подібно до лаштунків. Колективні мрії витісняють індивідуальні, внутрішній світ образів перекривається зовнішнім.
Щоправда, все ще залишається спрага, застережне почуття порожнечі — передчуття, що дні витрачаються безплідно.
38
І ось подолано відтинок довгого маршу, на якому пробуджуються нові потреби, що перебувають в унісоні зі світом титанів. Усе це пояснює перехід до таких наркотиків, які називають психотропними. Ця назва є не надто вдалою; можливо, її замінить інша.
І ще раз: психостимулятори перетворилися на пальне, снодійні були стерилізовані. Можна припустити, що власне їхня небезпека полягає в тому, що вони приносять сон без сновидінь. Натомість психоделіки втрачають разом із культурою буржуазної доби свою противагу. Коли дім зруйновано, то й сад стає недоглянутим. Разом із ліліями, білим лататтям та пізньоцвітами стилю модерн та їхніми завитками в'яне також і мак разом зі своїми сновидіннями.
І ось приходить щось нове (також у середині сторіччя), щось гідне титанізму: група речовин, чия сила і формули підпорядковуються мескаліну. Вони мають органічне походження, належать до «secretis herbarium[70]» Альберта Великого[71], але невдовзі відповідно до стилю часу вони будуть синтетично описані та зімітовані. Їм також передувала ціла низка намацувальних спроб, подібно до моторних польотів Лілієнталя. Психічні наслідки мескалінового сп'яніння досліджувалися в Інституті Берінґа[72]. Всі ці звіти увійшли до об'ємної, але не дуже глибокої монографії (1927). Ганс Гайнц Еверс[73], якого можна назвати допитливою людиною без професійної підготовки, під час своїх подорожей не міг обійти стороною мескалінове сп'яніння. При цьому він навіть не досяг того ступеня, якого досяг Мопассан за допомогою ефіру, — все залишилося на рівні симфонії барв.
39
Мексиканській землі ми завдячуємо цілу низку титанічних варіантів; ґрунт тут здавна плідний. Індик, кукурудза, соняшник — здається, що півня, пшеничний колосок, ромашку перемістили до Бробдингнега. Пасльонові вражають величезними коренеплодами та плодами. Ґрунт для пірамід і правителів, для орла і змії, чаклуна й ворожбита, відьом та змішувачів отрут.
Мескалін та його родичі діють брутальніше й повновладніше, ніж опіати: вони провадять не лише у світ образів і його палаци, але й в глибину склепіння. Дуже ранні чуттєві враження знову стають можливими. Стимулятори й наркотики маніпулюють із часом, який вони сповільнюють або прискорюють. Але тут розверзається земля; сила, що творить час, стає первозданною.
Тож зрозумілою була ідея лікарів підбадьорити таким чином хворих, можливо, навіть вилікувати їх, як лікує гарячка або шок. Для людей мистецтва, для поетів тут могли бути й інші причини, заради яких варто було спуститися на дно колодязя, де єднають свої води Стікс і Лета; адже звідти витікає також Кастальське джерело[74]. Забуття і знищення випереджають інтуїцію. Це можна простежити за розвитком малярства. Про його мексиканську компоненту варто ще згадати трохи згодом.
Провідні канали[75] — зустрічі зі смертю
40
Одна із центральних проблем теми — визначення провідних каналів. У сфері інтелекту це був би стрибок, який біологія називає мутацією.
Шок, несподіваний здогад, як і сп'яніння, може відкрити нові перспективи, до того ж одним махом, тобто не через розвиток або навчання. Отже, тут слід уявити собі землетрус, який валить стіну. Проте в цьому разі втручання є насильним, а з другого боку, слід врахувати, що ця стіна могла все життя обмежувати перспективу, аж поки врешті смерть, велика вирівнювачка особливостей, змусить зникнути цю стіну разом із будинком.
Коли пуповину перетято або перегризено й новонароджений вбирає в себе перший подих, то це є Великим переходом, пов'язаним із освоєнням каналів. Навіть коли вмирущий припиняє дихати, він мусить підійти більш-менш підготовленим до Великого переходу. Знову й знову припускають, що таким чином він знаходить вихід до нових каналів. Усе це є справою віри; про такі речі нам нічого не відомо.
Від гострого болю, втрати коханої людини, великої любові, відчуття успіху, епілептичного нападу може статися прорив до нового бачення та нових здібностей. Усе це слід сприймати як під'єднання до запасу несформованого інтелекту. Зі злитків ми карбуємо монети. Про це існує багато образів: з очей спадає полуда, щось зривається з язика, дух шириться, він виринає з-за хмар або підіймається з моря. А потім звучить: «Слухай!», або «Дивись і дивіться!», або «Ходи сюди!»
У малому та мимовільному подібне пережив кожен. Так само може відкритися поетична сила. Велика поезія стає можливою тоді, коли мова стає розкутою; серед багатьох кидків гральних костей, ймовірно, тільки один є виграшним. Дерево життя цвіте тільки один раз. Сила піднялася з кореня, з'явилася зі сновидінь — а там кожен є генієм.
41
Екстаз і сп'яніння — піднесення, яке навалюється ззовні та яке породжене всередині, їх годі розрізнити — історія Петра з Дій апостолів[76] загалом є показовою для буденної людини, яка трансформується, це стається всупереч її волі. Скеля усвідомлює свою уранічну силу. Те, що для неї знаходиться ключ, є символічно точним.
Апостол Павло також спізнав щось подібне, то був раптовий напад, який засліпив його на три дні. Проте він значно краще, ніж Петро, розрізняв нюанси, тож ніколи не міг стати настільки приземленим, як той, що мав ключ[77].
Про тісний зв'язок сп'яніння й екстазу здавна було відомо провідникам снів і душ, магам і містикам. Саме тому в їхніх ритуалах посвячення та містеріях наркотики завжди відігравали певну роль. Вони відкривали шлях разом з іншими способами, такими як медитація, піст, танець, музика, заглиблення у витвір мистецтва, сильне збудження. Тож їхню роль не варто переоцінювати. До того ж вони відкривали й «темну браму»; Хасан Саббах зі своїми асасинами служить тут гарним прикладом.
На володінні наркотиками засновані різні форми рабства, демонічної залежності, які не потребують жодних наглядачів і жодних ґрат. З коноплі плетуть мотузки, а також добувають гашиш, який прив'язує сильніше — з його допомогою бурські фермери тримали на повідку своїх ґоттентотів. Конопля є також у сигаретах із марихуаною; підпільні торговці в Чикаго роздавали їх безкоштовно школярам, прив'язуючи до себе, як той щуролов із Гамельна. Ці діти ставали спритними злодіями; одного дня, коли вже не було що вкрасти, вони, аби втамувати жагу до наркотика, збували свій одяг. Вдома вони розповідали, що їх було пограбовано.
Тут назва «Rauschgift[78]» виправдана і суворий нагляд доречний. Проте коли якраз у Чикаго перша частина цієї книжки готувалася до друку у збірнику на пошану Мірчі Еліаде, я вирішив замінити заголовок «Drugs and Intoxication» на «Drugs and Ecstasy[79]», що, як мені здавалося, пасував краще.
Власне, тут я мав на увазі навіть не екстаз, а радше зривання завіси, яка покриває відчуття.
З таким станом сп'яніння тісно пов'язаний страх або навіть раптовий біль. Екстаз є не більше ніж транспортним засобом, який дозволяє наближення до нерухомого й спокійного в собі світу. Цілком достатньо, якщо ми один раз використаємо цей стан як своєрідний паром. Хай там як, але це лише маневр, експеримент, пробний політ. Не від кожного можна таке вимагати. Тут я не хочу заходити так далеко, як Гакслі. Я радше погоджуся з Гурджієвим[80], нашим сучасним магом, про те, що необхідно робити ретельний вибір та виявляти особливу обережність.
42
Гурджієв, навколо якого в Парижі утворився езотеричний гурток, здається, досить глибоко проник у давно засипані ходи. Він був вихідцем із Кавказу. Такі здібності, як у нього, можливо, треба розглядати як етнічні релікти. Якісь особливі вміння збереглися переважно на островах та у горах, наприклад уміння тлумачити оракул та мати друге обличчя[81]. Такі речі приходять і зникають із потоками крові. Проте вони можуть знову виникнути з глибин, зв'язок з якими уже загубився, подібно до етруської мови у римлян та кельтської в наших нинішніх атлантичних широтах.
Гуржієв, як і багато його кавказьких земляків, любив міцні алкогольні напої. Взагалі здається, що посвячений не так суворо дотримується правил, як сам того вимагає від своїх адептів. А «просвітлений» майстер може померти від нетравлення шлунку після страви з вепрятиною. Аскеза буває доброю, так само як і сп'яніння. Але все це, як я вже казав, тільки транспортні засоби. Хоча вирішити, коли пасує те чи те, дано далеко не кожному.
Наркотик мав для Гурджієва не таке велике значення, принаймні значно менше, ніж для Гакслі, який бачив у мескаліні своєрідну ерзац-релігію. Натомість Гурджієв вважав, що було б добре, якби одного разу на адепта ринув водоспад, затопивши його аж до верхньої межі, це мало показати йому, що є можливим по той бік ступального колеса щоденної рутини. Тоді людині з таким досвідом треба було б десять-двадцять років працювати над собою.
Тобто це та сама методика, як і в Старого з гори[82], але з метафізичними намірами. Інший спосіб використовував абат одного сирійського монастиря, про якого повідомляє Кассіан[83]: він давав послушникам закопати шматок дерева і протягом цілого року щоранку поливати його водою. Це була вправа для терплячості й послуху. -
43
Отже, дві педагогічні методи? Певна річ, адже кожне вчення має містити більше, ніж одну методику. Школи також є транспортними засобами, які нічого не варті без знання мети. Будь-який доступний для проходження шлях має бути відображенням шляху життєвого.
Сирійський абат знав, що життя суворе, але терпляча вірність приносить винагороду, яка перевершує будь-яку уяву. Його шматок деревини був символом дерева життя або пальми, яка врешті приносить плоди.
Гурджієв рухався в межах того самого топосу, подібного до дао. Проте він хоче показати пальмове дерево зі своїми плодами (…) не як фата морґану під час мандрів у пустелі, не як обіцянку потойбічного життя, а як досяжну мету. Тобто — не імітація, а ініціація.
44
До речі, навіть фата морґана не висить «у повітрі». В її основі лежить досяжне — справжні пальми, справжні колодязі, справжня оаза. І все набагато гарніше, ніж у з'яві. Мета виявляється недосяжною не тому, що її не існує, а тому, що недостатнє наше сприйняття. Блукання не приносять непохитної істини, а свідчать про недостатність системи, брак інтелекту й інстинкту.
Видимість не позбавлена суті, вона є передбачуваною вказівкою. Справжнє місце розташування оази можна визначити за допомогою приладів. Мандрівник знемагає в пустелі, тому що має або недостатні знання, або недостатню спрагу — тож він не реве «як олень за свіжою водою[84]».
45
Поки пустеля й оаза відрізняються одна від одної, про достаток годі й говорити. Проте завдяки техніці стане можливим зрошення навіть найпосушливіших пустель. Хоча все це стосується нашої теми тільки побіжно.
Сирійський абат має набагато дальшу мету, ніж Гурджієв, що порівняно з ним має вигляд Симона-чарівника[85] перед апостолами. Але обоє перебувають в пустелі, де кружляють переддвір'ями смерті. Такі наближення мають більшу або меншу вагу.
У зв'язку з цим — одна примітка, яка подібно до примітки про зрошення пустелі слугує ad usum Delphini[86], й саме так слід її розуміти: Знання про переддвір'я або зали чекання не є неважливим. Тут можна довідатися про правильний вихід, а також про виїзд або перехід в інше місце. Таке знання може бути особливо цінним, коли насувається катастрофа. Саме з цієї причини з давніх часів у церемоніях і святкуваннях, під час посвячення, ініціацій та містерій відбувається символічна зустріч смерті й нового народження. За знищеною свідомістю слідує воскресіння; пил перетворюється у блиск. Віряни беруть участь у смерті й поверненні Адоніса; місти[87] підводяться з темряви назустріч елевсинському світлу.
46
Знищення на всіх рівнях — навіть морально — належить до необхідної послідовності краху й пробудження, як то описали Гаманн і Канне[88] і як то належить пієтистичній сповіді. Знищення і одужання, а також почуття воскресіння після тяжких хвороб.
Повний відчай. Від-чай — це означає, що досягнуто тієї точки, коли сумнів, а разом з ним і надія «йдуть на дно». Dubitare fortiter[90].
Звертаючись до сучасників, годі обійтися без психологічних та фізіологічних вказівок. Сновидіння можуть за багато років провіщати смерть, безпосередньо смерті передують певні, очевидно, типові картини. В якій послідовності відбувається перебіг вервечки токсичних змін, почерговість біологічного відмирання? Що означають повідомлення про те, що клич умирущих, особливо потопельників, ніби повідомлення на велику відстань, сприймається їхніми матерями? Чи є тут провідником якась аура — принаймні для надсензитивних чи для певних станів?
Це питання, які проникають навіть у практику, наприклад у спосіб поховання. Зазвичай люди розмірковують і про таке, причому всі люди, але переважно дуже різним способом. Тут зустріч зі смертю може зміцнити не лише переконання, але й відвагу. Можливо, навіть виплести мережу провідних каналів.
Я роблю ці нотатки 26 травня 1969 року, в понеділок Трійці, коли три астронавти «Аполлона-10» після обертання навколо Місяця повертаються на Землю. Їхній політ увійде в історію астронавтики — насамперед через складний маневр місячного посадкового модуля, який наблизився на мінімальну відстань до поверхні нашого природного супутника. Це було тренування приземлення, яке має великі шанси на успіх.
Отже, і зустріч зі смертю треба сприймати як тренування, можливо, навіть як підготовку до набагато важливішої посадки. Поки що перевізник тісно прив'язаний до човна, але колись він його залишить.
Світло понад стіною
47
Якщо ми лише краєм ока поглянемо на все більшу гору літератури про сп'яніння, яка продовжує розростатися, й при цьому не пропустимо повз увагу подвійний сенс слова «до-слідження», то знайдемо дуже мало знання і дуже багато науки. До неї слід зарахувати не лише впорядкування матерії та її впливів, тобто весь хімічний, фармакологічний та психологічний аналіз. Тут буде замало допитливості в усіх її найменших відтінках, від швабського «Wunderfitz[91]» до екзотизму Отелю Пімодан[92].
Усе це стосується й сучасного відвідування віддалених областей та островів, де можна збирати наркотичні речовини у вигляді тропічних плодів. «Потужні уми підкріпляються не молоком, а алкалоїдами», — казав Ґоттфрід Бенн[93]. Та я вбачаю в цьому не так підкріплення, як послаблення; і прикладів цьому не бракує. У мистецькій та інтелектуальній сфері аж кишить такими веселунами, які переважно вже занапастили себе безперервним курінням та піґулками і, ще не досягнувши духовної зрілості, відійшли під нагляд лікарів.
Проте доволі дотепною є заувага Ґоттфріда Бенна про той остракізм, якого зазнає подібна поведінка: «Наркотики, п'янкі субстанції, екстази, душевний ексгібіціонізм — для суспільства все це звучить просто пекельно. (…) Але аргумент про псування здоров'я не надто пасує державі, поки вона влаштовує війни, під час яких за три роки гинуть три мільйони людей». Тут можна додати: …і поки держава з торгівлі цивілізаційними отрутами одержує левову частку свого прибутку.
Далі Бенн підходить до суті речей (або до [найвищого] третього ступеня) з думкою про те, що через «розбудову візіонерських станів» расі передається новий приплив духу й усвідомлення, який сам собою може принести «новий творчий період».
Подібним чином висловлювалися Людвіг Клаґес («Про космогонічний ерос», 1922), Рене Ґенон («Схід і Захід», 1930), Анрі Мішо, Жан Кокто, Жуль Буассьєр[94], уже згаданий Гурджієв та інші. Про Гакслі буде пізніше. Бажаною тут була б точна, розбита за певними критеріями бібліографія. А так доводиться спершу з труднощами намацувати.
Художнє володіння матеріалом вдається лише за рідкісними винятками.
48
Сильна, всесвітня, можливо, навіть космічна потреба приносить із собою «багато помилкового і тільки дещицю ясності» — це нагадує мені власний шлях. Наближення є всім, і це наближення не має жодної мети, яку можна намацати чи назвати; сенс полягає у шляху.
На жаль, я змушений знову і знову звертатися до технічних алегорій. Поводження з надзвичайно небезпечними, почасти отруйними, почасти вибуховими речовинами є сьогодні неминучим, і не лише в лабораторіях. Деякі маніпуляції можливо проводити тільки через скляні або навіть свинцеві стіни. Лабораторії послуговуються для цього механічними щупами — тут може бути також випромінювання або електричні сили. Та головне не в цьому. Важливим у цій картині є те, що щось вирішальне відбувається за стіною або за заслонкою. Якась відповідність може прийти й звідти — приміром, через магнетизм або вибух.
Учасник містерії, який в екстазі досягає вузької смужки, що відділяє життя і смерть, та наважується ступити туди, де час несподівано завмирає, все-таки залишається по цей бік завіси — далі наближення він не дістається. Вхід до останнього приміщення, до камери смерті, для нього зачинений. Але при наближенні щось його зачіпає — не так прямим доторком, як магнетично, не так через причинно-наслідковий зв'язок, як через аналогічний розвиток.
При перетині кордонів час не приборкується, але виникає припущення, що він таки може бути приборканий. Здавна для кожного з нас це було доброю звісткою, елевсинським світлом.
Залишається відкритим питання, чи справді на цій межі життя і смерті відчуття стають гострішими й чи справді матерія починає сильніше випромінювати. Тут доречно згадати книгу Єзекиїля 1.27–28, Дії Апостолів, 2.2 та 9.3, Об'явлення 1.10 і багато інших місць у світських та святих письменах, в яких можна почути й побачити сигнали космічної гонитви.
Щось сяє та відлунює понад стіною, але в часі ми рухаємося в кращому разі паралельно до безчасовості. І все ж таки. Те, що людський дух може сформулювати аксіому паралельних ліній, є дивом, і його годі пояснити самою лише інтуїцією — тут ще мала додатися певна концепція. З конструктивного погляду назвати точку перетину на дуже великому віддаленні вже в добу бароко (Ляйбніц, Декарт, Спіноза) було доволі відважною затією, яка обмежувалася, з одного боку, повагою до авторитетів, а з другого — обережністю. Сьогодні ніхто з тих, хто цінує духовну репутацію, всерйоз не наважується на подібні спроби, й інстинктивний страх тут цілком зрозумілий, адже все це може нам дорого обійтися.
49
І ще про перспективу на краях часу. Так сталося, що з газетою «Морґенпост» прийшов вірш Флавії Беланґе:
Цей вірш нагадав мені поле з давніми похованнями у Тарквінії, й поки я перебував у підземних гротах, нагорі цвів мак і дозрівала пшениця. Багато хто відчував блаженство там унизу, серед мертвих. Тут не потрібен жоден наркотик — теперішнє є достатньо сильним. Загалом «теперішнє» є інтенсивом від «миті». Мить є чашею, теперішнє — вином. («Praesentia» — це також безстрашність і навіть влада. Овідій. Метаморфози 4.612: «tanta est praesentia veri[96]».)
Згори сонце гріло тепліше, мак цвів пишніше. Це було так, ніби справді випити вина; багато хто з тих, що знову вийшли нагору, свідчив про це. Смерть там привітна, присутня як господарка бенкету.
Тож виникає питання: що ж відбувалося там унизу? Відповідь має бути такою: «Нічого не відбувалося». Це знак великих перетворень. Всесвіт не зрушив ні на йоту.
З історій про те, що там таки щось сталося й постійно стається, здавна жили священники й чарівники.
50
У абсолютно дивовижному всесвіті немає потреби в тому, щоб ще ставалися й дива. Тому Священне місто не має ні храму, ні святині. З цієї причини чудеса в Новому Завіті завжди значно слабші за притчі. «Твій син живе[97]!» — це не чудо, це притча, яка вказує на чудо. Якщо я прийму це в сенсі сутої події, тобто як диво саме собою, а не як вказівку, тоді в межах певного порядку я вважатиму не менш важливою трансплантацію серця. Але слово має на увазі більше. Це підтвердження, яке охоплює смерть і життя. Юнак з Наїну[98], як і Блайберґ[99], померли вдруге, хоча обидва є безсмертними.
51
Підтвердження можна відчути й досягти. Нам вдаються уявлення про потойбіччя не тому, що вони спрямовані на щось віддалене, а на щось зовсім близьке; відбувається проекція. Таким чином, наближення також підтверджує культи та їхню велич, але водночас і позбувається їх. Час і простір можна зібрати докупи коштом розмаїтості. Приміром, на алеях є такі точки, де через перспективу дерева затуляють одне одне й зливаються в образі одного могутнього дерева.
Подолання страху може бути внеском у мистецтво. В цьому також полягає завдання архітектури, коли вона перевищує суту потребу й стає мистецтвом. Якщо ж вона зазнає невдачі, якщо віддає себе повністю на поталу перебігу подій, економіки чи, в кращому разі, естетичним вибрикам, тоді страх зростатиме. Той страх споконвіку є страхом смерті, який сьогодні в дусі часу сприймається як технічний розвиток. Завжди є потреба в людях із сильним духом, аби не визнавати а priori такі претензії, й у цьому сенсі слова Мао «атомна бомба — це паперовий тигр» слід зараховувати до рідкісно вдалих висловів нашого часу. Таке міг би сказати й Лао Цзи.
Ландшафти в сенсі природи, примітивних, ранніх та високих культур будуть зникати; і з цим слід змиритися. Думку, про те, що такі втручання обмежені в часі та в рамках «ландшафту майстерень» неминучі, я вже виклав у своєму «Робітникові» (1932), про їхню періодичність я писав у «Стіні часу» (1959). Вибілення[100] може відбутися й за допомогою вогню. Про це знали ще досократики.
І ось ми підходимо до особливого аспекту — а саме до розгляду того, як окрема людина може втриматися, не зазнавши шкоди. Те, що вона мешкає в майстерні, є фактом, але не розрадою для неї. Зазвичай говорять про досконалі умови, аби «втримати людей у доброму гуморі» — в культовому, метафізичному, технічному, економічному плані; це означає, що їм згодовують слова розради. З давніх часів це відбувалося через священників, тиранів, добрих і поганих батьків родин. «Ось зачекай, коли виростеш,» — чує дитина. Та коли людина виростала, змінювалися турботи, а невпокій залишався.
Претензії держави, яка сьогодні маскується під суспільство, можуть стати дуже великими. Окремій людині залишається можливість ухилитися від цих претензій, принаймні через самогубство. «Можливість самогубства належить до нашого капіталу». Це був один із тих афоризмів, які час від часу викликали в мене відразу, і я також чув від одного велета кав'ярень, який дивовижним чином досі пошановується в нас як напівбог, що «настане час, коли шанований автор скористається своїм капіталом».
Те, що людина виходить із реальності для того, щоб насолоджуватися, для наближення неважливо, навіть шкідливо. Все, що ми віддзеркалюємо з минулого — розкішні храми й піраміди, готичні монастирі й собори, ранні республіки та королівства, — намальовано на завісі. Те саме стосується й раїв майбутнього, досконалості техніки, світової держави без хвороб і воєн, ядерного синтезу, польотів до зірок. Там багато чого відбувається, і відбуватиметься ще більше, водночас посилиться споживання, субстанція зазнає спотворення. В Токіо збираються, як я чув, встановлювати на вулицях автомати з киснем. Треба заправлятися повітрям.
Усе це більшою чи меншою мірою досконале — отже, «врешті» недосконале. Цей світ, що виплітає все навколо, слід бачити в правильній перспективі, як і етруські могили, а це означає — відчути в одну мить теперішнє, буття в своїй суті, тишу — в часі, що буруниться і мчить уперед. Ми тільки побіжно наближаємося до неймовірного багатства, частина якого належить також і нам і яке нам знову і знову обіцяють та провіщають. Ми не змогли б втримати його в часі. Але наближення може вести до прозорості. Це проявляється фізіогномічно й симптоматично: у справах і вчинках, історіях і витворах мистецтва.
А також у ландшафтах. «Кожен великий знавець природи розпізнав істину, яка полягає в тому, що кожен дух тут унизу, має свій символ, а отже, вся природа як ієрогліф лежить перед нашими очима». Так каже Баадер[101], якого я, подібно до Беме[102], цитую із застереженням через вирази на кшталт «тут унизу», та пройти повз його погляди про мистецтво й природу неможливо. Мистецтво для нього є віддзеркаленням або прозорістю вищих понять у формі чуттєвої реальності («Fermenta cognitionis[103]»).
Європа
Дозування
52
Напруження і розслаблення, ущільнення і заціпеніння, компресія й оніміння позначають амбівалентність сп'яніння та його відчуття життя.
Можливість ексцесу завжди існує — «excedere» означає «виходити». Тут це правило, від якого відходять. Те, що практично вважається ексцесом, залежить від норми, яка зі зміною середовища дозволяє більш чи менш обмежену толерантність. У технічному середовищі, в якому годинники відіграють дедалі більшу роль, ця терпимість стає все обмеженішою; машини не допускають жодного, навіть побіжного, «виходу назовні» з вимірного часу. Ця терпимість вимагає аскези й не ладнає з наркотиком, який споживається для задоволення, — якраз навпаки: там, де вживають наркотики, планка нормальності має підвищуватися. Це стосується більшості пігулок, за допомогою яких коригуються фізичні й психічні розлади.
По суті, «вийти назовні» означає полишити нормальний час. Що більше зростатиме панування годинників, то ризикованішим це ставатиме. Залишається той самий час, який тут зривається вниз, а там розпластується спокійним дзеркалом, і це той самий дух, який модулює його як форму своєї уяви. Час стає об'єктом духу, його іграшкою за межами «вічно синхронізованого часу». З цього стає зрозумілим усвідомлення незвичного і надзвичайного, та несподівана радість, яка охоплює сп'янілого, але також і дискомфорт, який слідує за ексцесами. Вся ця насолода та життєва сила були не лише передчасними, але насамперед позиченими, наперед спожитим часом, байдуже, був він ущільнений чи розтягнений.
З другого боку, відрізок часу в стані сп'яніння поєднується зі спогадами про підвищене відчуття життя. Він тримається не так завдяки темпоральній інакшості, як на інакшості ключа: через зміну часів відкриваються простори з невідомими образами й перспективами.
53
Зі спогадом про те пережите відчуття життя поєднується прагнення знову доєднатися до нього: настрій, коли відчував піднесення і захоплення. Необхідно переривати таке відчуття паузами; і тут також залишається чинним мотто «копачів скарбів». Довгий шлях можна подолати кроком або риссю, але не чвалом. Там, де пристрасть стає залежністю, інтервал слід перескакувати; проте це веде до швидкого зношування.
«Sucht» («залежність») нагадує дієслово «suchen» («шукати»); етимологічно значення веде до ґотського «suikan», що означає «бути хворим», що ще збереглося в німецькому «siech» («кволий») та англійському «sick» («хворий»). Як і в багатьох інших словах, тут слід звертати увагу не лише на історичний смисл, але й на звуконаслідувальний; тут сфера поета виходить за межі суворої граматики.
Тривалість інтервалу — доволі різна; якщо розглядати процес із перспективи наркотику, то вона визначатиметься його токсичною дією. Легку ейфорію від сп'яніння можна повторити вже за декілька хвилин. Сигарета після печеної дичини дарує досконалу насолоду, не задовольняючи до кінця. Майже щоденні зустрічі у кнайпі відбуваються десятиліттями; там збираються завсідники, які вже знають свій «квантум», нерідко чималий, проте вони таки доживають до старості.
Культові урочистості, під час яких свою роль відіграють сильні наркотики, часто відбуваються з періодичністю в декілька років. Вплив може бути таким потужним, що учасник святкування більше не прагне повторення. Як уже згадувалося, ця надзвичайна сила в ранні часи також приписувалася вину, адже виноград був одомашнений із давніх давен. І ще досі існують чутливі натури, на яких воно діє, як у минулому. У цьому плані вони залишаються на рівні дітей. Їхня чутливість не обов'язково спирається на фізичну слабкість — навпаки, небезпечніше, коли ця чутливість поєднується із сильною натурою.
54
Мій друг із часів Першої світової війни — назву його Крамберґом — був наділений цією прасилою, яка проявлялася навіть у зовнішності. Тренована постава атлета поєднувалася з мужнім та водночас інтеліґентним обличчям — приблизно так змальовує Бернард Шоу боксера Кашеля Байрона[104]. Ерос був очевидний — я відчував це, коли сидів з Крамберґом в одній кнайпі. У таких місцях нерідко трапляється, що одна подружка шепоче на вухо іншій: «Поглянь там, праворуч, поряд з дверима — який гарний із себе чоловік». Такі репліки були тут непотрібні; присутність Крамберґа непомітно, але сильно притягувала до нього увагу — такий інтерес до своєї особи, здається, його не надто дивував, він приймав цю увагу як неминучу данину.
Дивно, що ті, хто може насолоджуватися такою вигідною перевагою, часто досягають меншого, ніж ті, хто заледве вирізняється із загалу. Якщо додається ще й слава, то перспективи будуть ще несприятливіші. Там, де спритний хід вдається, він може так само легко й зірватися. Байрон — тепер я маю на увазі справжнього — є прототипом таких щасливців. Розлучена жінка, яка живе із самих заощаджень, майже завжди залишається у затінку.
Крамберґ мало говорив про обставини свого життя. Після різних авантюрних мандрівок він опинився на посаді чиновника в невеликому відомстві з надто малою, як для його потреб, платнею. Він дбав про гарний гардероб і займався «culture physique[105]». Ввечері він призвичаївся у своїй кімнаті голим робити гімнастику та тренуватися з еспандером. І хоча він помітив, що о цій годині в сусідніх вікнах з'являються панії з біноклями, йому таке не надто заважало — це відповідало його ексгібіціоністському типу.
Дивовижним для його самозакоханої та викличної натури було те, що він не вживав ні краплі алкогольних напоїв, навіть жодного пива, яке в той час було доволі слабким. Спершу я сприйняв це за вияв економії, але він також відмовлявся від усіх запрошень до шинку. Якось у нас із ним зайшла про це мова, і я довідався причину такого утримання.
У шістнадцять років він на пропозицію свого товариша уперше скуштував алкоголь й дійшов при цьому до маніякального стану, про який нічого не міг пригадати; той стан тривав декілька днів, і тоді з ним могло відбуватися все що завгодно. І щось таки справді трапилося; він не заглиблювався у деталі. В таких ситуаціях за якусь хвилину можна легко зіпсувати собі все життя. Хай там як, але коли його мати слізно просила не торкатися більше пляшки, він пообіцяв, що до кінця свого життя уникатиме не тільки пляшки, а навіть першої склянки.
55
Такі випадки, коли поєднуються чутливість і прадавня сила, розпалюючи стан потужного збудження, досить рідкісні, але трапляються час від часу переважно в незайманих людей та племен. Свідчення цього знаходимо ще в давніх міфах, як, приміром, у змальованому Гомером весіллі Пірітоя[106], яке закінчилося сп'янінням, нападом безумства, смертю та зґвалтуванням:
Ці події в залі Пірітоя є типовим прикладом усіх дій, коли зустрічаються сп'яніння і груба сила, аж до тих, якими займається суддя магістрату після церковного освячення. У давній Фризії, йдучи на весільну учту, вбиралися у сорочку, приготовлену на смерть. Те, що в таких ситуаціях Тесей і насамперед Геракл втручалися з метою наведення порядку, є не випадковістю, а радше передвісником нової влади. Загалом у міфах значно менше випадковостей порівняно з історією, міф приносить ідеї, а історія — факти.
Ця давня Тессалія, де відбувалося весілля лапітів, є доволі підозрілою місциною, і ще довго ходив поголос, що там верховодили відьми й чаклуни. Подібно до Колхіди, Фригії, Мізії та Лідії вона належить до країн, які зазнали свого розквіту задовго до Геродота й де натрапляємо на поєднання блиску й жаху земної сили. Хай там як, але коли ліси, гори й печери були ще малозаселеними, в тому краї вже була цивілізація героїв та солярне право. Тессалос, перший правитель, син Ясона і Медеї, скинув там із трону свою жорстоку матір.
На бенкетах герої зустрічаються з кентаврами, в яких Гомер визнає майже тільки брутальну силу. Їх приборкують або винищують, як левів та змій; все це веде до нових статутів, до нових розрізнень, які збереглися аж донині. Суддя, якого прикрашають шрами від двобоїв і який головує за бенкетним столом, виносить за п'яну бійку суворий вирок.
Крамберґ помер рано, що для його конституції є досить дивним, але не є несподіваним. Ще в античного лікаря Цельса можна знайти заувагу про те, що атлетичний спосіб життя хоча й веде до зростання фізичної сили, але не до довголіття.
56
Ставлення людини до сп'яніння є доволі важливим, тож цілком природно, що виховання й законодавство детально займаються цією темою. Тут ми натрапляємо на строкату палітру — від абсолютної заборони через обмеження й аж до терпимості та навіть заохочення п'яних радощів. Але картина стає доволі заплутаною, якщо розглянути мотиви. Абстиненція пізнього протестантизму в Америці та північних країнах є цілком іншою порівняно з відмовою від алкоголю в ісламі. Сам Мухаммед є прикладом духу, який відкривається перед неофітом без штучних засобів. Він може обходитися без вина так само добре, як і Святий Антоній. Дервіші переходять в екстатичний стан за допомогою простих рухів. Та й справді, з давніх часів танець є опробуваним методом переходу в стан буття за межами себе. Утримання від алкоголю, як того вимагають Армія Спасіння або іслам, спрямоване на ту саму мету, але тут воно виходить з нестачі, а там — з надміру. Це добре сформулював Геббель[108] у своєму вірші «Одаліска».
57
Амбівалентна оцінка наркотику загалом характерна для поведінки більшості держав, які, з одного боку, засуджують стимулятори, а з другого — залежні від галузей промисловості, які займаються їхнім поширенням. Це стосується не лише алкоголю й тютюну, але й незліченної кількості хімікалій, яких стає все більше. Той, хто сьогодні бере участь у веселому товаристві, може спостерігати за тим, як порожніють склянки та повняться попільниці — але все частіше він може помітити, як хтось напівскрадливим рухом дістає маленьку пляшечку чи коробочку. Все це є чимось на кшталт психічних цукерок.
У тому, що одна рука держави не знає, що робить друга, а одне око залишається примруженим, немає нічого нового. Балансування між етичними та економічними мотивами не обмежується тільки стимулянтами. Такою є класична поведінка щодо межових сфер, які мають кепську репутацію, але водночас залишаються дуже прибутковими. Такими є також азартні ігри та проституція. Все це взаємопов'язано, тож немає нічого дивного в тому, що в тих місцях, де корупція починає захоплювати палаци, зустрічаються азартні гравці, повії, злочинці й торговці наркотиками. Там відбувається швидкий занепад, хоча дещиця корупції належить до суті держави, як крапля мастила до будь якої коробки передач. Вона стає «non olet» Веспасіана[109], якого зараховують до хороших імператорів.
Диспропорція між терпимістю та наражанням на небезпеку сьогодні стає ще різкіше окресленою за рахунок загостреного усвідомлення самого такого стану. Наука прагне до дедалі більшої точності; її погляд спрямований на одиничні явища, яких раніше майже не помічали. Водночас опрацьовуються й обраховуються результати. Тож коли за допомогою кривих можна довести, що існує залежність між споживанням сигарет та кількістю смертей від раку легенів, то стає доволі складно уникнути відповідальності.
Те, що усвідомлення загострюється, відчувається буквально в повітрі; квантитативні методи є тут одним із наслідків. До раціонального висвітлення фактів, які раніше викликали неясний неспокій, належить фотографія. Звісно, світлина не може змінювати речі, але вона доводить, що змінилася свідомість.
58
Відповідальність також має різні сторони; вона була б неповною, якби на неї впливали тільки наслідки шкоди. Подорожній, який сидить перед кав'ярнею в Каїрі, може прийти до висновку, що пророк є майстром прогібіціонізму, адже повна відмова від алкоголю тримається вже століттями. Але той самий подорожній, прибувши до Александрії, зіткнеться з цілими зграями торговців, які, зокрема, пропонуватимуть також наркотики — від сигарет із коноплею до настоянки кантаридіну[110]. Це давній закид законодавству Мухаммеда, адже, забороняючи вино, воно сприяє споживанню опію й гашишу, а також заохочує до сексуальних ексцесів.
Те, що загальні заборони мають свої тіньові сторони, виявилося і під час прогібіціонізму в Сполучених Штатах, коли значно зросли злочинність і корупція. Очевидно, людина має сильну й незнищенну потребу не лише стимуляторів, але й певної дози, яка викликає сп'яніння. Рішення, яке намагався передбачити Белламі[111] у своєму романі «Погляд назад, 2000–1887» (1888), не заторкує суті проблеми. В його утопічному світі до страв додають дрібку засобу, який непомітно позбавляє алкоголь своєї притягальної сили, тож потреба його споживання навіть не виникає.
Тут помилка криється в тому, ніби спрага п'яниці є своєрідним голодом на рідке. Але ж його можна було б швидко втамувати, якби за ним не крилося щось інше, а саме потяг до духовнішого світу. Такий голод годі втамувати, як і будь-яку метафізичну потребу, й саме цим пояснюється ненаситність. До того ж відмірювання порцій суперечить самій суті сп'яніння. Цей голод слідує за надлишком, який розбухає і зберігається, супроводжуючи заміну звичайного світу на святковий.
Ранні початки
59
Із першим сп'янінням, як і з першим коханням, підліток стикається випадково; ці зустрічі не передбачені жодним планом. Капели Діонісія й Афродіти можуть стояти в храмі Фортуни.
У північних країнах бога вина заміщає пивний король Ґамбрінус — пізнє й на надто вдале збагачення Олімпу. Такі фігури виникають там, де ще зберігається достаток, але основи опиняються в тумані. Цього Ґамбрінуса ми бачимо на картинах Нідерландів; його дух домінує на натюрмортах на всю стіну, де зображені ринки й святкові кухні, а також бенкети, на який головує бадьорий старигань або «бобовий король[112]». Безперечно, це лише один із регіонів, де проводяться такі яскраві видовища, здатні справити глибоке враження. Так, у «Фавні й сільській родині[113]» все стає магічним, охопленим земними духами й кентаврами.
Кожне свято, якщо воно заслуговує так називатися, має на меті наближення до містерії. Це вдається більшою або меншою мірою, залежно від господарів свята. Вакх давніх римлян є вже пониженням, послабленням порівняно з Діонісієм. Недаремно в середньовічних студентських піснях надається перевага комбінації «Вакх і Ґамбрінус».
Ключі до містерії можуть бути грубі й делікатні. В цьому плані вино навряд чи можливо перевершити; воно надає святкового доповнення до того, що є життєво необхідним, до хліба насущного.
Натомість містерія залишається тією самою, так само як тією самою залишається Афродіта, хай би в якій подобі вона поставала. Палати залишаються затемненими; те, що вони приховують, людина пізнає через притчі, спілкування, зустрічі. Навіть там, де вона відчуває і передчуває єдність, усе залишається притчею позачасових сил у часі.
Це стосується і сп'яніння. Воно не може усунути час, зате для посвяченого може подати час у новій перспективі, коли він здається вкороченим або розтягнутим. Щось сильніше наближається до нього. При цьому посвяченого охоплює радісне подивування, як тих селян, яких навідав фавн, а ще страх і смуток. Усе це написано на обличчі гуляк, і тим дивнішим є наш час, який хоче бути часом — і не більше, часом — і нічим іншим.
Ґамбрінус є грубіяном серед господарів свята, так само як грубим ключем є пиво. Це засвідчує вже та роль, яку відіграє сама кількість чистого напою. Тож Ґамбрінус є значно меншою мірою нащадок Олімпійців, ніж скандинавські аси, ці несамовиті любителі медовухи. Тут ми доволі рано натрапляємо на змагальні святкування як низький різновид симпозіумів (грецьких бенкетів). Коли Тор зі своїми цапами вирушив до чарівного замку велетня Утґарда-Локі[114] та зупинився в нього, йому було подаровано ріг, гострий кінець якого впирався у дно світового океану, й після того як Локі зробив три ковтки, настав відплив.
Але все це, як я вже казав, не заторкує містерій. Навіть Валгалла і Олімп — то лише підвищення, алегорії. Так само й у палацах Ґамбрінуса та на його осінніх святкових лугах крізь гамір юрмищ гуляк чутно ще щось — щось незбагнене у веселощах, що виникає тоді, коли з'являється сам бог Фрейр[115]: і там також зустрічаються наближення і входження.
60
Ми чекаємо на поїздку до Везерберґланду[116]: «Вандерфоґель[117]»; то було десь 1910 року неподалік від Порта Вестфаліка[118]. Пригадую, що вранці ми відвідали пам'ятник кайзеру. Група школярів з Вунсторферської околиці налічувала чоловік дванадцять. Вони мали двох провідників; одного звали Вернер, а іншого — Роббі.
На той час «Вандерфоґель» була організацією, яку педагоги почасти толерували, а почасти підтримували; у кожній школі вищого ступеня була місцева група. Ідеали були розпливчасті, визначалися радше почуттями, ніж самою справою, та були позбавлені академічних, військових чи політичних намірів. «Бути в дорозі» — романтично мандрувати, готувати їжу, сидіти навколо вогнища, співати, напинати намети, ночувати в стодолах: таким чином можна було дещо здобути, але ще більше розгубити.
Важливішим був постійний обмін думками й судженнями під час довгих мандрівок та перед сном. Деякі з цих розмов закарбувалися на все життя: погляди, які можна було виробити, доклавши зусиль і часу, здобували навпростець. Хазе, приміром, який із захопленням читав романи Ґерштекера[119], ділиться з нами в темній стодолі плодами свого читання. Якось тривалий час розважаючи нас таким чином, він сказав: «Також дуже гарна книжка — «Річкові пірати на Міссісіпі», в якій автор розвинув ось яку ідею…» — аж тут його обірвав Вернер, який хотів спати: «Та припини говорити дурниці! Ґерштекер просто спритний оповідач, але в нього немає ідей».
Такі зауваги можуть спростити нашу роботу. Загалом Вернер робив правильні висновки та ще й дуже переконливо. «Мандрований учень, шалений хлопчина», — як то співалося у празькій студентській пісні. Але він був нетерпимим до поганих манер.
Його грубувата прихильність до освіти та вихованості мала й позитивну сторону. В перший день цієї подорожі ми їли боби, і його дратувало, що Авґуст Штібіц, рудоголовий шкет, якого ми називали Фітьє[120], не соромлячись випустив свої гази. Вернер кинув йому: «Гей, Фітьє, то ти вдома також скрізь пердиш?» Та на Фітьє ці слова не справили великого враження; він сказав у відповідь: «Ну так! Мій батько каже, що нема нічого небезпечнішого, як стримати пердіння. Від того може статися запалення апендикса».
Старий Штібіц був санітарним радником, відомим у місті циніком. Кажуть, коли він відвідував своїх пацієнтів, то запихав свій палець у нічний горщик і куштував на смак сечу. При цьому він був одним із стовпів суспільства; на день народження кайзера та в річницю Седану[121] він з'являвся на шкільному святі в однострої морського штабного лікаря.
У Фітьє була мала й також рудоголова сестра Еріка. Той, кому вдалося вижити, мав нагоду спізнати дивні, хоча і логічні зміни. Після війни у старого Штібіца виникли з нами проблеми. Він переїхав до Берліна і в одному з відгалужень Потсдамської вулиці відкрив свою практику. Штібіц був бездоганним терапевтом; у всьому, що стосувалося селезінки й печінки, його діагнози межували з пророцтвами. Про нього пішов розголос, і невдовзі в його почекальні, де висів погрудний портрет кайзера Вільгельма II, юрмився більшою чи меншою мірою жовтяничний народ.
«Дехто, побачивши натовп, одразу розвертався і йшов геть. А мені так навіть краще, — казав він, — врешті, я ж не можу працювати за чотирьох». І це було правдою, а серед його клієнтури нічна колька не була чимось винятковим. У своєму кабінеті він сидів у великому кріслі спиною до вікна: «Тут іноді навіть бомби вибухали», — казав він. Як тип із грубою та чутливою жилками він не був винятком; серед лікарів такі частенько трапляються — майже легендарне мистецьке вміння хірургів також належить до цієї категорії.
61
З Фітьє я побачився знову лише одного разу — він, звісно, також служив у морському флоті й був весь час у роз'їздах. Коли я запитав його про Еріку, то заторкнув болючу тему: «Вона ще батька в могилу зведе». Він дорікав їй за один роман, а особливо за її манеру спілкування. Йшлося про любовний зв'язок із таким собі епілептичним ліриком, який писав незрозумілі вірші. «Коли той вирушає в мандри, з нею неможливо ні про що говорити. От сьогодні за обідом сидить, втупившись, як баран, поглядом у стіну. А старий від розпуки, не торкнувшись їжі, йде з-за столу. Добре, хоч матері не довелося всього цього бачити».
Потім ми завели мову про його власні клопоти; вони були політичного характеру. Він роз'їжджав за дорученням «консула», тобто мав якісь справи в бригаді морської піхоти. На моє запитання, чим таким цікавим він там займається, він відповів: «Не можу тобі цього сказати — ви скоро й самі все побачите». Але все тримати в секреті він не міг: «Спершу ми вашого кошикаря скинемо». Це вже він на мою адресу, маючи на увазі райхсміністра оборони. Отже, та розмова була десь незадовго до Каппського заколоту[122].
На цьому облишимо історію про те, як старий санітарний радник експериментував, ніби Ґреґор Мендель, зі своїми консервативними та ліберальними генами. Тоді у Везерберґланді ніхто й гадки не мав про такий хід історії. Вернер зі своїм докором обрав не зовсім той тон, тож мусив дати задню: «Фітьє, я не хочу втручатися у ваші родинні справи. Але якщо тобі знову треба буде випустити газ, тоді вигукуй «nuntio[123]!», щоб ми були попереджені».
Порада здавалася гідною Соломона, але призвела, як то кажуть, до дощу під час хрещення, бо кожен почав жартувати з цієї домовленості. І крикам «nuntio!», лайкам та сміхові не було кінця. Таким чином, того самого дня цей звичай довелося скасувати.
62
Вернерова нетерпимість, як я вже казав, стосувалася також освіти; саме цій рисі можна було приписати його потяг до екскурсій. Він звернув увагу на те, що ми не мали жодного уявлення про створення різних предметів та матеріалів, які оточують нас у щоденному житті, й тут він не робив винятку й для себе самого. Отже, у цьому нам мали зарадити екскурсії. Ми вже були на прядильній фабриці, вапняковому кар'єрі, станції очищення стічних вод: після того як Вернер викладав своє прохання, нас люб'язно приймали та влаштовували екскурсію. Так само й тут, на горі Віттескіндсберґ[124], після того як усі ми вимучилися, нас збадьорив потяг до нового знання. До місця нічлігу нам залишалося вже зовсім близько. А в долині біля річки ми побачили фабрику з високими коминами, похмуру будівлю з цегли іржавого кольору. Ми припустили, що там можна було б щось оглянути.
Спустившись донизу, ми пройшли крізь браму до безлюдного двору. Наша поява з гітарами й мандолінами була дуже «доречна»; вона привернула увагу кількох робітників. Коли ті почули від Вернера, що ми прийшли на екскурсію, здавалося, вони не знали, що з нами робити; один розсміявся й сказав: «Та вони хочуть тут пива попити». Проте він все-таки пішов у контору й повідомив про нас.
Отже, ми потрапили у броварню; невдовзі до нас прийшов директор, якому вже розповіли про наш прихід. Не знаю, чи популярне в ті часи словечко schmißig («хвацький») справді походило від Schmiß («шрам на обличчі») — хай там як, але на обличчі директора справді був шрам, ще й свіжий, хоча сам він був огрядним, а в нього на голові вже проглядалася лисина. Очевидно, він страшенно нудьгував, тож наші відвідини стали для нього приємною розвагою. Ідея проведення екскурсії здалася йому пречудовою, й він вирішив все показати особисто.
На різних поверхах ми бачили величезні діжки та мідні котли, апарати для виробництва сусла, фільтрувальні машини, насоси, трансмісії й турнікети, підіймалися також аж до сушарень хмелю і солоду. Ми чули терміни верхове й низове бродіння, зелений солод, барда, декстрин, нас посвятили також у те, чим відрізняється англійський, баварський і богемський способи приготування пива. Там було багато настоїв, з яких перший давав подвійне пиво, а останній — слабке ординарне. Мюнхенський клімат був особливо сприятливим для броварського мистецтва; у березні умови ставали оптимальними, що й пояснює славу березневого пива. Пиво «бок[125]» не має нічого спільного з цапом; воно нагадує міцне пиво і спершу варилося в місті Айнбек. Натомість у назві Мумме, «корабельного пива[126]» з Брауншвайгу, збереглося прізвище броваря. Директор сподівався, що цього року буде добрий урожай хмелю. Перспективними видавалися спроби добути з хмелю екстракти довготривалого зберігання. Про всі ці деталі та ще багато інших ми дізналися, коли стояли поряд з машинами або підіймалися чи спускалися численними сходами.
63
Після того, як ми побачили, яким чином готується напій, варто було його скуштувати. Екскурсія закінчилася у вмебльованій частині підвалу. Навколо столу з фірмовим оздобленням — міцною підставкою з прапором броварні — стояли стільці. На стінах висіли дипломи, на яких були зображені цілі ряди фабрик із високими коминами, повитими димом, й здавалося, що геометричним шляхом вони продовжуються до якоїсь уявної точки.
Директор віддав розпорядження. Принесли таріль із канапками, сигарами й сигаретами, а також ящики з пивними пляшками. Невдовзі ми вже сиділи, скупчившись навколо нього і його майстрів-броварів. Вернер вийшов за гітарою; зараз почнеться забава, як він казав, а то й справжня комедія.
На вулиці було жарко, а тут, унизу, панувала приємна прохолода. Господар броварні розпочав дегустацію з легкого літнього пива, а потім перейшов до міцних сортів, призначених на експорт. Спершу ми приклалися до пляшок, відчуваючи природну спрагу, а потім з'явилася інша спрага, яка наростала в процесі пиття, а коли директор запропонував затягнути пісню, ми не стали довго себе вмовляти. Адже «Ганса-лютніста[127]» всі знали напам'ять. Перша пісня, яка, щоправда, не дуже підходила до обстановки, як завжди, була «Подорожній»:
Друга пісня вже більше пасувала до цього місця:
Заспівали й інших, зокрема пісню про Тевтобурзький ліс. Тут, неподалік, Квінтілій Вар[128] зазнав таких ударів, що відлуння звучало протягом тисячі років. Вернер навіть знав деякі соло-партії, які були доволі фривольними, але не переходили межі пристойності, проте для цього загальний настрій мав досягти відповідного рівня веселощів. І ось уже він співав про кумедних лісорубів та про жіночку-жайвора — веселі пісеньки, які він виводив приємним голосом у супроводі лютні:
Але й директор мав гарний співочий голос. Йому подобалися балади на кшталт пісні про відважного бургомістра, який врятував своє місто завдяки неймовірній пиятиці:
І так невдовзі створилася затишна атмосфера; директор радів нам, а ми раділи, що натрапили тут на нього. До того дня я ще майже не пив пива; цей напій здавався мені надто гірким, прісним та неприємним на смак. Але тут все було по-іншому: спрага, а також товариство змінили смакові властивості. Водночас вивільнилися не знані досі сили. Мене захопили нові спостереження.
Та краще тут було вжити слово «відчуття». Різниця між спостереженням й відчуттям подібна до різниці між рибалкою і рибою: рибалка спостерігає за приманкою; а риба її відчуває. Звісно, ми можемо, як то я намагаюся й тут, перетворити свої відчуття на спостереження, а саме — завдяки міркуванню. Якщо нам це вдається, тоді ми зі зручної відстані дивимося як на рибалку, так і на рибу.
Проте думки супроводжують уже саме відчуття. Вони тісно прив'язані до нього й так само, як і відчуття, спотворюються ілюзіями. Я також припустився типової логічної помилки. Я уявляв собі, що ми сиділи тут і пили пиво, бо мали веселий настрій, і нам хотілося пити, але, по суті, все було навпаки. Веселими були ми весь день, адже в такому віці для цього багато не треба. Аж тут пиво створило в нас особливий настрій та незвичайну спрагу. Поріг, який відділяє випивку від пиятики, майже непомітний.
64
Вернером я завжди захоплювався; зараз він сидів із розстебнутим комірцем поряд із директором — високий, бадьорий, із рудувато-білявим волоссям: тип, на якого можна натрапити на старих картинах або в кельтських країнах. Роль провідника йому пасувала, вона була йому до лиця. Він поводився водночас упевнено і люб'язно, що свідчило про його фізичну й інтелектуальну перевагу. До цього додавалася дотепність. Можливо, я також міг дати якусь відповідь чи висловити такі судження, які злітали з його уст, але на подібні формулювання я потребував більше часу — а ще мені могло забракнути тієї рішучості, з якою він висловлювався. Одначе погоджуватися з ним було насолодою.
Такі натури втілюють наші нездійсненні мрії. Ми бачимо й чуємо їх, так ніби частина нас самих вивільнилася і вийшла перед нами на сцену. Тут я відчував це особливо сильно, включно з директором, на якого я також поширював свою симпатію. Він імпонував нам своєю елегантністю, а ми йому — своєю веселістю. Перед ним на столі лежав срібний портсигар з вигравіюваним на ньому іменем. Коли він брав із нього одну сигарету, то постукував нею перед тим, як розкурити. При цьому в нього на пальці поблискував синій камінь із викарбуваним на ньому гербом. На його кухлі також був випалений цей герб, а навколо нього девіз «(…) навіть хлібні крихти!»
Чим мали бути ті хлібні крихти, я вже й не пригадаю; кольори герба були такі самі, як і на маленькому прапорці, який він мав на ланцюжку свого годинника. Тут усе пасувало — навіть шрам на обличчі: пізній культ тотемного духу. Було видно, що ця людина добре почувалася на своєму місці й знала, що їй належало; все це можна було бачити по тому, як директор віддавав розпорядження. Це були радше побажання, які відповідали невимушеній атмосфері взаємин із шефом, але те, що ці побажання будуть задоволені, не викликало жодного сумніву. Наприклад: «Краузе, чи не могли б ви…»
Краузе був майстром-пивоваром, жартівником, який постійно нас смішив, щоправда, для цього не треба було надто старатися. Коли він робив невеликий ковток, то казав: «Будьмо, Краузе! З тобою пити мені найкраще!», а коли ковток був великий: «Пригнися, люба душе, зараз розверзнеться хмара». Директор, напевне, вже чув це не раз; тож зараз він і бровою не вів.
Краузе не втомлювався діставати з ящика все нові пляшки, при цьому припрошував нас до пива та заохочував до курива. Напевне, потай він тішився з такої нагоди. Сам він пив безперервно; спрага здавалася його природним станом. Та й сам директор спорожнив не один кухоль, ще й у такому стилі, який свідчив про добру підготовку. У нього була манера пити, яку можна назвати мимовільною: без жодної напруги він заливав у себе пиво, а при цьому його борлак навіть не ворушився — пиво текло, як по трубах. І коли за столом стало гучніше, він і далі залишався розслабленим у своєму кріслі; головувати він звик.
65
Не всі залишалися привабливими в цьому новому світлі, деякі починали добряче напружувати. Так, Роббі, наш другий провідник, ставав дедалі неприємнішим, що довше тривало наше частування. Він не лише сидів похмурий і навіть не торкався до свого кухля, але ще й хотів завадити нам пити, звинувачуючи при цьому Вернера. Що більше зростало загальне пожвавлення, то більше набурмосеним він ставав.
І справді, у статуті товариства «Вандерфоґель» було сказано, що в дорозі не дозволяється ні пити, ні курити. В цій стриманості ми відрізнялися від наших давніх попередників, ваґантів, які, щоправда, були трохи старші за віком, а проте їхні застільні пісні ми досі охоче співали. Тож Роббі мав рацію. Але все-таки ця дегустація була виправданим винятком. Цей Роббі завжди здавався мені надто педантичним, адже під час поїздок він найбільше переймався тим, щоб нічого не «сталося», а те, як він зараз морщив свого гострого носа, просто викликало в мене огиду. Коли Вернер прикрикнув на нього, він нарешті вийшов, і ми мали спокій від того зануди.
А сьогодні, коли я згадую Роббі, мені здається, що в нього справді була якась манія порядку. Він не пропускав, як то кажуть, «ні титли, ні коми». Тож невипадково, що Роббі займався питаннями орфографії. Йому муляло забагато крапок. З його погляду, то було марнотратством, зайві він самотужки закреслював. Коли починалася подорож залізницею — в купе четвертого класу «Для подорожніх із вантажами», де ми часто зустрічалися, — не минало багато часу, як Роббі брався за читання оголошень. Він діставав олівець і починав з педагогічним завзяттям викреслювати крапки; перша була викреслена вже після слова «Оголошення». Крапка з комою також викликала в нього осторогу: він вважав цей знак гермафродитом. Про щось подібне я читав через тридцять років у Валері[130], до речі, з ним Роббі мав дещо спільне, а саме — був добрим математиком. П'янкі напої всі без винятку викликали в нього відразу, як відходи органічної природи. Невишумілий фруктовий сік він вважав кращим для здоров'я, поживнішим та значно смачнішим.
66
Але досить особистих спогадів. Тепер я краще бачив своїх товаришів; та й вони стали жвавішими й говорили відвертіше. Ми то балакали, то замовкали, але паузи були невимушені. Це здавалося трохи дивним, так ніби хтось потяг за невидимий важіль. Кавалеристу відоме щось подібне; ось він уже цілий рік з конем — аж раптом розуміє, що означає їхати верхи.
Ми можемо читати листа, слідуючи за реченнями й думками — але можемо також просто кинути на нього погляд, при цьому ми не бачимо окремих слів або речень, а тільки почерк. І ніби з гущавини проступає автор листа. Ми відчуваємо, що саме він є головним змістом у листі, а не його повідомлення.
Цим я не хочу сказати, що наші розмови за пивом стали дотепнішими — радше навпаки. Те, що вони стали жвавішими й неспокійнішими, було пов'язано не з розумом, а з гармонією, що об'єднує все навколо як універсальна сила, так само вітер все сколихує, а сонце все освітлює. Саме тому зі сп'янінням зростає банальність та непослідовність розмов, принаймні для сторонніх. Загалом ритм слід шукати не в словах, а в гармонії. Оскільки тверезі не беруть у цьому участі, то всі ці балачки здаватимуться їм або дивними, або, як то було для нашого другого провідника Роббі, прикрими.
67
Але я переймався іншими клопотами. Підвищена увага, яка дотепер була спрямована на товаришів, перейшла на предмети. Підлога в підвалі була викладена плитами з червоного гірського пісковику, із цього ж пісковику був зроблений пам'ятник, який ми відвідали вранці. На цій червоній підлозі стояв цілий ящик пивних пляшок. Вони ще були повні, білі кришечки аж сяяли. Їх було двадцять п'ять, п'ять по п'ять. Кілька разів я перераховував їх: яким чином з квадратного розташування може виходити непарна кількість? Певна річ, будь-яку кількість можна розташувати на сторонах квадрата, але хіба не має десь з'явитися цифра чотири?
Така дивакувата ідея ще ніколи не спадала мені на думку; математика викликала в мене відразу, в школі я пропускав її повз вуха, тож приватно займатися математикою було мені зовсім не до шмиги. Аж тут несподівано та без жодних інструментів я натрапив на місце перетину, на межову лінію між геометрією й арифметикою, на пріоритет вимірювання перед числами, простору перед часом. Важливішим за умови задачі була загальна проблема з очевидністю: із силою уяви, яка постає з наших запитань і знання.
68
Поки я зосередився на розгляданні двадцяти п'яти білих кружечків, розваги тривали далі; а проте вже почали звучати й дисонансні нотки. Краузе з'явився з тарелем, на якому стояла пляшка пшеничної горілки з чарками, але директор тільки відмахнувся від нього. Так само він не допускав, щоб жарти його фактотума стали надто солоними. Фітьє підвівся й вийшов надвір, а коли повернувся назад, то був блідий як крейда, й на його чолі виступив піт. Директор зиркнув на свій годинник, на ланцюжку якого висів маленький прапорець. Був час вирушати. Вернер затягнув пісню, якою ми зазвичай прощалися:
Екскурсія добігла кінця. Ми подякували, взяли свої наплічники і ще в цілком добрій формі вирушили своєю дорогою. Гора, поросла лісом, була неподалік; аж тут ми нарешті відчули наслідки незвичного частування. Підвальне повітря тільки посилило ефект. Фітьє знову почав блювати; він був у стані, близькому до колапсу. Вернер розстебнув йому сорочку та поклав на груди вологу хустинку. Він мав із собою похідну аптечку.
Сонце світило навскіс крізь крони дерев. Ми полягали на мох і поринули в тяжкий сон. Усе це нагадувало тих прадавніх вагантів, чиї дикі розваги у лісі починалися тільки після того, як вони до глибокої ночі бенкетували із селянами та розважалися у соломі з дівчатами.
69
Коли ми сонні попродирали очі, вже смеркало. Нам треба було відшукати собі якийсь нічліг. Загалом то було нескладно, достатньо лише запитати. І тоді перший стрічний селянин, як правило, служилий чоловік, охоче погоджувався та відчиняв для нас стодолу. Часто в сільській хаті ще були розваги, хліб та вудженина.
Коли ми добулися до якогось самотнього двору на узліссі, було вже темно. За парканом валував пес. Нам довелося довго гукати, аж поки брама прочинилася й вийшов селянин. Перемовини почалися невдало. Через собачий гавкіт Вернер говорив голосніше, ніж зазвичай, а коли селянин ніяк не міг второпати, що ми від нього хочемо, Вернер перейшов майже на крик. Селянин усе повторював: «Чого тобі треба?», і це запитання з кожним разом набувало загрозливішого тону. Його собака також ставав дедалі лютішим. Врешті він погукав сина чи наймита: «Гайнріху, ану вийди. І візьми із собою малого!» Пора було забиратися геть.
На узліссі ми зупинилися. Ми стояли колом; у місячному світлі я бачив обличчя над темним проваллям. Настрій був препаскудний. Наші інструменти та півнячі пір'їни виглядали лячно. Романтика зникла. Можливо, саме тому ми були ближче до реального становища мандрованих студентів минулого, адже з ними таке могло трапитися, що селянин виганяв їх із двору. До похмілля додалася криза лідерства, яка визрівала ще під час останньої екскурсії. Вернер не тямив себе зі злості:
— Лісовий дух! Чи хтось уже чув щось подібне? Так нам ще ніхто не відповідав.
Тут пробила година Роббі; нарешті він міг дати вихід своєму гніву, який уже давно накопичувався в ньому:
— Нічого дивного — адже так, як зараз, ти ще нікого не питав. До того ж від тебе тхнуло шнапсом — чоловік мав рацію. Він прийняв нас за волоцюг. Ми ще маємо подякувати, що неушкодженими забралися звідти.
Тут важко було заперечити — за винятком шнапсу, який Роббі приплів сюди, щоб підсилити враження від своїх слів. Вернер не став вимагати, щоб Роббі перепросив. Він просто сказав:
— Роббі, ти, як завжди, правий; я втяв дурницю. Тепер ти будеш провідником; я сам собі призначу покару і буду йти всю ніч.
І він зразу вирушив у дорогу. Ми чули, як у темряві він наспівує одну зі своїх пісень:
Та ніхто не хотів залишати його самого. Ми наздогнали його, оточили й виканючили в нього дозвіл піти разом із ним. Кожен хотів узяти в цьому участь. Навіть Роббі не міг відмежуватися.
Ніч була довгою; ми крокували через Бюкебурґ і Штадтгаґен до Вунсторфа. Це вже був справжній марш, ми добряче втомилися. У ранні ранкові години, коли вже почало сіріти, я спізнав візії, які можна назвати чарами виснаження: сновидіннями безкінечних доріг, сп'янінням нічної варти. На узбіччі більше не було вільшаника; нараз переді мною постало якесь передмістя в Дагомеї. Потім з'явилися дивовижно симетричні палаци. У вікнах світилося — лампіони, висячі ліхтарі, гірлянди, вервечки світла. Живоплоти й огорожі пасовищ втратили свою природу; шляхи почали обертатися на потоки, які кристалізуються. Щойно тут була вода з рибою та лілеями — а тепер дорога, якою їздять вози. Відчувалася якась небезпека, від якої аж перехоплювало подих.
А в проміжках щораз раптове прокидання, і натруджені ноги самі бредуть бруком. Так пташки прокидаються, сидячи на гілці. Але втому вже подолано, так ніби прорвало греблю, і з'явилися справжні сили.
70
Відплив вимагає більшого, ніж приплив. Про себе заявив світ, у якому слабкість вивільняє нечувані сили й змінює перспективу. Безперечно, це світ навпаки, але також і натяк на щось зовсім інакше. Це настрій переддвер'я — двозначний, туманний, а крізь щілини пробивається нове сяйво.
Думка заспокоює; небезпека завжди присутня. Коли на плотах у потерпілих від кораблетрощі тане остання надія, оповиті напівсутінками голоси й картини починають свою гру; вони вводять в оману спраглих, нібито морська вода добре смакує, а вмирущих — що в глибинах криється порятунок. Безперечно, це все віддзеркалення, але особливим чином це також і перед-дзеркалення: натяки на невичерпне багатство та водночас на щось важке, що дибиться й випинається — темна долина, прикордонний мур, Великий Бар'єрний риф.
Один охочий, який хотів продати еміру Мусі Латунне місто[131], плескав згори в долоні й вигукував: «Яке ти гарне!» А потім кинувся у провалля, і від його кісток і шкіри не лишилося й сліду. А емір Муса сказав: «Якщо такий розумний чинить подібне, то що робитиме божевільний?»
Так само й фата морґана має свою реальність. Омана полягає лише в тому, що її поміщають не там, де вона є. Її місце розташування визначено неправильно. Перевідна картинка сприймається за шедевр, який вона відображає.
Небезпека зростає з висотою, вона росте для відважних і для вірних. «Найвідважніші підіймаються до моєї пов'язки на чолі. Там вони починають бачити сни й падають додолу» — так каже сфінкс у «Спокусі святого Антонія».
71
Спогад завів мене далі, ніж я розраховував. Перше знайомство зі сп'янінням відкриває нам його світлі й темні сторони. Воно подібне до полум'я, яке гріє і світить, але також сліпить і обпалює. Перед сп'янілим відкриваються прикордонні фортеці, що видаються чужими; сп'янілий нагадує селян Бройґеля, які дивляться на світ із роззявленими ротами. Речі й люди з одного боку здаються ближчими й різкішими, часто навіть занадто, а з другого боку в новій перспективі відсуваються на велику відстань. Сп'яніння підводить нас ближче до часу — не лише в ті чи ті ефемерні келії, але й до його таємниці, а отже, зовсім близько до смерті. Там чигає небезпека, й кожна фізична загроза вказує нам на це. Разом із Кальдероном[132] ми можемо розглядати життя як сон, але ще точніше було б назвати його сп'янінням як одним із витончених процесів розкладу матерії.
72
Намагаюся пригадати, що ж сталося потім із провідником та його заступником. Що старшими ми стаємо, то більше ліній життя можемо простежити до кінця; ми бачимо фігуру долі та змиряємося з тим, що астролог нібито розпізнав у майбутньому.
Коли ми знову зустрілися після війни, Вернер мене розчарував; так часто трапляється з тим, ким захоплювався в юності. Тоді ми бачили в ньому щось таке, чого бракувало нам самим — часто це було всього два-три роки переваги в дорослішанні. Можливо, такі люди ваблять ще й тому, що саме тоді вони були у своєму зеніті. Один пізніше пожинатиме плоди, а інший уже вичерпався у своєму цвітінні.
Тим часом збігло вже двадцять років відтоді, як ми не бачилися, та іноді ми чули один про одного. Майже всі колишні члени «Вандерфоґеля» були пов'язані ніби якимось електричним колом, і хоча воно було вимкнене, але ще залишалося під струмом. Коли вночі на невідомих військових шляхах зустрічалися два полки, маршируючи один повз одного, вигукувалися імена та передавалися привіти. І навіть ще сьогодні, коли я зголошуюся, наприклад: у Тео Опперманна у Вунсторфі, то тоді приходять ще двоє або троє та беруться розказувати старі побрехеньки. Хтось знімає зі стіни гітару, й уже всі заводять пісню:
Або:
І таке інше. Всі ці пісеньки з 1866 року[133] пережили війни й повстання; а для нас це були ранні враження.
Коли Вернер зайшов до кімнати, я зразу побачив, що з ним щось не гаразд. Та не встиг він сісти, як я вже довідався причину його недуги. Лікарі виявили зміни в гіпофізі. Й хоча цей орган не більший за вишневу кісточку, Вернер міг розказати про нього напрочуд багато; для нього ця тема була невичерпною. Він сприймав її близько до серця ще й тому, що з цим було пов'язане його право на пенсію. У таких випадках розмова перетворюється на виступ перед уявним судом.
Аби трохи його відволікти, я запитав про наших давніх товаришів, але він не дуже підтримав цю розмову. Тільки коли я назвав ім'я Роббі, то побачив, що на нього він реагував ще досить чутливо.
— Він постійно на щось нарікав; такі педанти тільки псують усю поїздку. І ясно, чим це все кінчається — божевільнею.
Я вже також чув про це то в тому, то в тому варіанті. Роббі хотів мати рацію під час однієї з наших політичних метаморфоз — і він справді мав рацію. Йшлося про те, що він не бажав підіймати якийсь прапор чи, навпаки, не бажав його спускати — я вже й не пам'ятаю. Хай там як, але спершу його запроторили до в'язниці, а потім до психіатричної лікарні.
Витончене почуття справедливості в наш час є небезпечним дарунком хрещених батьків.
Пиво і вино І
73
Такі поїздки, як у Везерберґланд, припали на мої секундарні[134] гімназійні роки. У передвипускному та випускному класах я ходив до веслувального клубу. Цілком можливо, що романтика мандрівної компанії мене вже не так вабила, та й співу було трохи забагато, тим більше, що свій голос я поховав у хорі. Напевне, мої товариші по пансіону, кремезні веслувальники, просто мене «загітували». Їх було четверо. Мені було складно відкараскатися від них, і я бігав з ними, як п'яте колесо до воза. Старший, Довгий Гайні, був більше двох метрів заввишки; він загинув у Пікардії. Куля потрапила в голову; окопи споруджували не для велетнів.
До веслування, з яким була пов'язана доволі напружена муштра, я мав невеликий потяг; мій досвід обмежувався поїздками на каяках у притоках Везера та на Бадені біля човнярської станції, де я любив поплавати. Випивали тоді регулярно й методично; раз на тиждень ми ходили до кнайпи «Бременський ключ», доволі респектабельного закладу. Вп'ятьох виходили після вечері з Реденгофа — так звався наш пансіон. Більше чи менше повеселившись, близько одинадцятої ми поверталися назад. Пізніше нам не можна було показуватися на вулиці: це було б порушенням шкільного статуту.
Веселощі під час пивного вечора регулювалися студентськими звичаями, за дотриманням до яких на першому кінці столу пильнував головуючий, а на іншому — фуксмайор[135]. Обидва мали перед собою киї, якими стукали по столу, аби привернути увагу. Пісні та різні церемонії, на кшталт «натирання саламандри[136]», виконували після вигуку «Silentium[137]» та відповідної команди; після цього йшла спокійна частина — «Fidelitas[138]». Пили з кухлів, які мали кришку; часом по колу передавали гумпен[139]. Той гумпен мав форму чобота, який знову й знов наповнювали пивом коштом того, хто пив з нього передостаннім. Коли пиво закінчувалося, треба було або трохи відсьорбнути, або залпом випити все до решти. Якщо при цьому хтось розливав пиво, то казали, що він «спливає кров'ю», і той мусив також платити. Існувала ціла купа порушень, які каралися тим, що треба було випити більшу чи меншу кількість пива — як тоді казали, «прикластися до кухля». Часто в гості заходили інші студенти, колишні однокласники; вони хвалили наше пивне завзяття.
Ці вечори належали до загального порядку; вони не лише поблажливо толерувалися вчителями, а навіть схвалювалися ними. Майже кожен із них посилався на те, що також був активним членом студентського товариства. В університетах не брати участь у студентських святкуваннях, тобто поводитися «як дикий», вважалося майже вадою; все це було залишками того часу, коли одна людина поза своїм гуртом вважалася беззахисною. Цей принцип пронизував кістяк не лише середньовічних, а навіть ще раніших взаємин — часів табу й тотему, своїх кольорів і шрамів, кровного братства та його церемоніалу. Але це не має відволікати нас від основної теми, тобто сп'яніння. Принаймні старші, дивлячись на наші забави, отримували таке саме задоволення, як індіанці, які спостерігають за хлопчаками, що бавляться з луком і стрілами. Відвідувати кнайпи «за межами» було заборонено, тобто походи до сусідніх пивних сіл, де в шинку купували цілу діжку пива й випивали її до дна. Але оскільки такі пивні походи мали особливу притягальну силу, то принаймні раз на рік ми ризикували й обов'язково попадалися — і не так через саме застілля, як через різні дурниці по дорозі назад, що завжди супроводжували подібні походи й залишали по собі сліди вандалізму. Одначе про два чи три такі походи я згадую з особливою приємністю. Таємний ексцес у такому віці природніший за захід під наглядом.
Згадка про цей час неможлива без меланхолії. Перед очима компанія хлопців віком від шістнадцяти до дев'ятнадцяти років у переважно закоротких костюмах зі своєю типовою поведінкою, що виявляється в жестах, висловах та застільних звичаях. Там було щось таке, що здавалося справжнім та ще й дочасним, щось таке, що вже давно нетвердо трималося на ногах. У «Вандерфоґелі» все-таки було вільніше, хоча його романтики було вже замало.
Усі ці взаємозв'язки цікавлять мене лише з перспективи досвіду сп'яніння. І тут можна сказати, що те сп'яніння було не надто сильним. Відвідування кнайпи не має вести до повного сп'яніння, а просто до підвищення та темперування затишності. Виникає бажання посидіти, хоча й питва повинно бути вдосталь. Сам напій має бути легким і приємним, а також мусить годитися для споживання у великих кількостях, і тут годі знайти інші напої, які могли б зрівнятися з пивом, — тут уже треба було б переходити на інший рівень і подумати, наприклад, про чай. Проте споживання чаю та й сам церемоніал, як то можна дізнатися з праці Окакури Какудзо[140], є значно духовнішою справою. Якщо з пивом пов'язаний радісний галас, то з чаєм — радісна тиша під час пауз у спокійній розмові. Чай поєднується також із самотністю нічних розслідів та вправ із медитації, він навіть сприяє їм. Він нічого не нав'язує духу, не вводить сторонні образи, а як музичний інструмент супроводжує вільну видозміну його мелодії. Таке годі сказати про каву, яка у значно сильнішому сенсі може діяти як наркотик.
74
Не завжди чітка межа розділяє країни пивної та винної культур споживання. Ця межа визначається м'яким, не надто прохолодним і не надто жарким кліматом, в якому росте виноград. У межах цього поясу знову ж таки трапляються терени, на яких виноград набуває надзвичайної витонченості. Для цього має гармонувати багато аспектів: розташування долин річок та схилів, земля, вода, повітря, сонце: космічні й стихійні передумови. Приносить щось своє й сам дух місця. Камінь важливий не лише в тому, як він розпадається й утворює скалки, але і своїми властивостями відбивати світло та вбирати воду, як райнський шифер або лава на Везувії. Його сила ще діє навіть у погребах, вирубаних у скелі. Подібними властивостями наділене й дерево, з яким вино входить у контакт у баліях, виноградних пресах, діжках. Знання — тут навіть можна сміливо сказати мудрість — винороба й бондаря здобувається й відшліфовується завдяки довгій традиції. На виноградниках, у погребах та малих винних господарствах ми зустрічаємося з типажами, які ніби просякли своєю діяльністю. На щось подібне можна натрапити хіба в мисливців, рибалок та кавалеристів, тобто в тих, хто виконує свою роботу з пристрастю.
Виноградар служить своєму богові тяжкою працею, але він приймає його та бере до свого серця. Марсель Жуандо[141] казав мені про свого тестя, який був поштарем, а після служби обробляв власний невеликий виноградник: «Робота на винограднику була його молитвою». А ще від одного дуже старого винороба я чув, що у свої останні роки він жив лише на хлібі й вині — ніби з причастя.
Чай і вино оповиті ароматом давніх культур — ми не хочемо вживати це дієслово у вишуканому значенні, якого воно набуло. Врешті, всі рослини нероздільні й неповторні у своєму впливові, як у корінні й гілках, так і в квітах і плодах. Тож у царстві вина, попри всі відмінності, панує рівність — від виноградного садка в Тюбінґені й до тамтешніх протестантських студентів, від карлика Паркео у погребі Гейдельберзького замку до освітленої святкової зали пфальцграфа. Ця сама сила споріднена із силою поета, який перетворює людей своїм словом, підносячи жебрака до князя. Бодлер, що вшановує вино як друга самотніх і закоханих, але також ганчірників і вбивць, уловив це в глибині свого єства. Одного вечора вино починає співати в пляшках, цих скляних клітках, в які воно впіймане й закрите червоною печаткою, починає співати «Un chant plein de lumière et de fraternité[142]».
Справжня чарівна сила вина відкривається в поверненні, в періодичних святах винних країн.
Ці свята відзначають, коли зібрано врожай і коли прощається сонце, і ще бучніші, коли воно повертається й проганяє зиму. Потужний видих і вдих. Вино вже не дістають у пляшках і баліях із погреба; воно струмує з діжок, б'є водограєм — ним просочене повітря.
Блазень починає правити світом — це відлуння, відблиск давніх часів, коли приходили боги й підсідали до нас за стіл. Великий Пан підступає все ближче, Фавн і Сатир перехиляються через паркан. Землисте, подібне до гнома створіння в парі з високим просвітленням. Приходить ще щось, що вже давно зникло; за криками й стрибками, за бурмотінням і масками можна впізнати якісь неясні обриси. Обертання створює в запамороченні відчуття когось третього: за зимою — щось більше, ніж весна, за диханням — щось більше, ніж життя, за маскою — щось більше, ніж той, хто ховається за нею.
«Істина — у вині». Це не означає, що вона прихована в ньому. Цей вислів радше вказує на те, що воно щось надає, щось таке, що й без нього завжди існує. Вино є ключем — теперішнє стає входженням.
75
Те, що до вина належить міра, можна дізнатися насамперед там, де воно здавна є домашнім напоєм: у країнах вина. Там витривалість до алкоголю не пов'язана з якоюсь особливою славою, як то є в денді з їхніми «чоловіками на шість пляшок[143]», які до кінця зі стоїчним спокоєм залишаються за столом. Для країн туману з їхньою меланхолією годяться міцні сорти пива, особливо віскі. Незвичайним для віскі є те, що воно збуджує на довгі відстані, тоді як його п'янкий вплив накопичується потай. Збудні та наркотичні сили рухаються як паралельні лінії, що раптом зустрічаються в неосяжному і стають поряд. Корабель легко розтинає хвилі розмови — і раптом настає затьмарення.
Столове вино, яке супроводжує трапези, п'ють помірно, часто розводять водою. Це сільське вино, воно незрадливе, місцеве, привезене не здалеку. Хто не робить його сам, той має свого винороба, якому може довіряти. Для знаменитих марок, grand cru[144], добірних сортів міра належить до насолоди; надмірність відпадає сама собою при узливаннях, в яких сила землі поєднується з мистецтвом людини. Тут цінується добре вино, й для винороба незамінним є справжній знавець — той, хто поціновує дар, а ще більше той, хто вшановує таємницю. Коли він підносить келих, то, здається, ніби проглядає далеко вперед, а коли куштує, то подібний не лише на того, хто слухає мелодію, а й на того, хто вгадує тишу, яка настає після неї.
Ексцеси трапляються також у винних країнах. Вони пов'язані не так з природою вина, як з протиприродністю людини. Навіть у селах на Сардинії мені зустрівся пияк, який «прогнав через горло» всі свої поля й стада, занедбаний, із запалими очима, жадібний ubriacone[145], якого всі зневажали, уникали й висміювали.
Але то винятки. Для таких країн невідомі вулиці й квартали, що кишать п'яницями, які є тлом для деяких розділів у романах Достоєвського й Дікенса та темою зловісних малюнків Гоґарта. Там свої «рибальські угіддя» мають поліція та Армія порятунку.
Книжки й міста
76
Такі нічні блукання й кружляння підвипилих мас народу серед великих, безрадісних кварталів, як це описують у своїх спогадах де Квінсі та Джек Лондон, викликають острах. На кожному розі вулиці заманює кнайпа; відвідувачі п'ють навстоячки, міцні напої чинять потужний вплив на ослаблі тіла. Зграї дівчат-нічних метеликів, серед них і діти, ледь не до смерті п'яні жінки й безробітні сунуть цілими юрбами. А між ними чигають ті, які роблять свій ґешефт на сп'янілих та безвільних — сутенери, шахраї, кишенькові злодії та пройдисвіти всіх мастей.
Тут не п'ють для того, щоб потім згадувати або щоб зійтися ближче; тут п'ють, щоб утекти, забути, тож пробудження є недобрим. Демон постійно присутній; людина з таким неперевершеним чуттям, як Достоєвський, відчуває того демона майже фізично. Його подорожні нотатки є, власне, демонологіями, мандрами світом того, хто бачить привидів. З тією самою впевненістю, з якою Токвіль схоплював політичні структури, він бачив безкінечні задні плани — так ніби один займався м'язами, а інший — пневмою[146] якоїсь істоти. У Парижі Достоєвський побачив «повний штиль порядку — величезну внутрішню духовну регламентованість, яка йшла із самої душі. Це міг би бути й величезний Гайдельберґ».
Лондон видавався йому, попри всі рухи, титанічним зображенням-негативом гуманності в стані спокою. «Страх перед невідомо чим» починає охоплювати його під час прогулянок по місту, в якому «кожної суботи пів мільйона робітників і робітниць зі своїми дітьми ніби море вливаються у вулиці, особливо товплячись у деяких кварталах, щоб потім усю ніч аж до п'ятої ранку святкувати, тобто по-скотинячому наїдатися й напиватися після цілого тижня надголодь. Ця мільйонна маса має при собі всю свою тижневу платню, все, що вона з прокляттями заробила тяжкою працею. У м'ясарнях та продуктових крамницях великими язиками полум'я горить гас, яскраво освітлюючи вулицю. Так ніби для цих «білих ніґґерів» тут влаштовують бал. Кнайпи розчепурені, як палаци. Усі п'яні, але без радості, тут радше похмура, тяжка й незвично глуха атмосфера. Лише раз по раз підозріла тиша переривається лайкою та кривавими бійками. Жінки не поступаються чоловікам і напиваються так само, як і вони; поміж ними бігають і повзають діти. (…)»
Потім він описує похід до сяючих пекельних печер задоволення. У Леона Блуа можна натрапити на подібну відразу, яка виражається з надмірністю й зростає до уявної картини велетенської гармати, що одним пострілом покладе край тій «столиці блуду»[147]. Це якщо дивитися з іншого ракурсу: з перспективи католика іспанського штибу на противагу протестантизму, тобто у відносинах, які нагадують відносини собаки й кішки.
Протестантизмові, без якого новий світ з його технікою був би немислимий, у винних країнах було важче, ніж на півночі. Але те, що відбувається на пограниччі, часто приносить щось несподіване. Ця заувага стосується Женевського феномену.
77
Пронизливий погляд Достоєвського, який проникав аж до того «повного штилю», не був збитий з пантелику бурхливою повінню картин, що лякали та непокоїли його в Лондоні. Той розділ, в якому він передає ці свої враження, він міг би назвати «Блиск і занепад світу машин». Проте він обрав інший заголовок, а саме — «Ваал[148]». Очевидно, він таки бачив ще щось: престольну владу посеред юрби.
Людина, яка хоче втекти, не виходить у порожнечу; на кожному виході на неї чекає хтось інший. Сама по собі втеча як рух є фатальною. У цю максиму слід включати й самогубство, щоправда, за винятком стоїчних форм, які не можна розглядати як втечу. «За певних обставин віддати життя може стати обов’язком для сумлінних».
78
З перспективи наркотизації, на сцену, як її спостерігає Достоєвський, виходить наркотичний вплив стимулянтів. Певні речі огортає забуття, так ніби напливає завіса, на якій зображені сірі картини. І здається, що за тою завісою за роботу береться новий майстер і з'являється інший світ. Світло стає яскравішим, барви насиченішими. Наперед виходить оголена пристрасть. Жар був захований глибоко під шаром попелу. А тепер ніби роздмухане міхами, вгору зривається полум'я. Серце й легені відповідають.
Усі відчуття загострюються, зокрема й відчуття крові. На широких площах і вулицях відчуватиметься наближення мас, як у заплавах Амазонки — наближення хижих риб. Так само, як там починає бурунитися вода, тут піняться дріжджі. Дікенс, приблизно за двадцять років до Достоєвського, був свідком такої сцени, а саме страти подружжя Маннінґів, засудженого до смерті за рафіноване вбивство з пограбуванням. Він описує свої враження у листі до газети «Times»:
«Сер, цього місяця я був свідком страти. Я пішов туди, аби поспостерігати за натовпом, що зібрався, й мав для цього чудову нагоду. Коли опівночі я прибув на місце, у мене стала холонути кров від пронизливого виття хлопців і дівчат, які вже зайняли найкращі місця. Пародіювалися відомі ніґґерські мелодії, замість «Сюзанни» співали «Господиня Меннінґ». Коли небо стало сіріти, в натовпі почали вештатися відомі злодії, вуличні повії, п'яниці й волоцюги всякого штибу. Кулачні бої, вуличний свист, грубі жарти, хтиві викрики з непристойними жестами, коли зомлілих жінок відтягувала поліція, а їхнє вбрання приходило в безлад, були бажаними інтермедіями. Коли вже сонце підбилося досить високо, то осяяло тисячі й тисячі облич, які дивилися перед собою, вони п'ялили свої баньки так невимовно по-скотинячому й по-канібальському, що людина мала б відчувати сором за свій рід. (…)»
79
Перед нами постає не найкраща картина. Проте не варто приписувати все це сп'янінню. Сп'яніння викриває приховане, так ніби відгортається завіса або прочиняються двері, що ведуть до глибоких підземель. Сп'яніння є одним із ключів.
Якщо Дікенс подався на це місце й провів там цілу ніч, то так він хотів втамувати особливу цікавість, на яку автор не тільки має право, але й обов'язок. І якщо він там, за його словами, відчував сором, то й це належить до нового досвіду й особливо важливо для епохи, в якій, як і у вікторіанські часи, домінують «білі камізельки[149]».
Урешті, цей канібалізм є вродженою рисою людей, а для її прояву зовсім не обов'язково потрібна страта. Немилосердність притаманна людині майже на рівні анатомії, подібно до сліпої плями в оці, й так само як і вона, її годі помітити. У будь-яку епоху є люди, які зазнали остракізму й викликають почуття відрази. На таку людину доносять, її переслідування схвалюють; якщо з такою людиною стається щось лихе, то це тільки викликає задоволення. Таку сатисфакцію можна надибати серед хороших людей, навіть серед піквікців[150]. Усе це починається ще з дитсадка та в перших класах школи.
80
Тут я мушу перебороти спокусу вдатися до літературного екскурсу. Його темою було б те, яким чином спрямовують свій погляд на людей, які зазнали остракізму. І навіть якщо цей погляд доброзичливий і сердечний, він зовсім інший, залежно від того, спрямований зсередини чи ззовні. У цьому плані висвітлення зла у Достоєвського фундаментально відрізняється від Дікенса, Віктора Гюґо або, якщо вже називати крайні випадки, Ежена Сю[151].
Достоєвський проникає у внутрішній світ Раскольнікова; він думає, відчуває і страждає разом із убивцею, воскресає разом із ним. Так він слідує великому визначенню: «Ось ти хто такий». І це вищою мірою педагогічно, оскільки він включає читача в цю ідентифікацію, що з кожним розділом перетворює читання на чистилище, як, наприклад, у сповіді Мармеладова або в зізнанні Раскольнікова.
Цей твір, який часто називають детективним романом, власне, є його протилежністю. Детективний роман захоплює, тому що в ньому переслідують якусь людину; це переслідування, знання всіх вивертів, розгортання дії в джунглях великого міста утворюють окремі сторони Великої гонитви. Натомість Достоєвський веде нас на поверх нижче; тут убивця виступає як самопереслідувач, але також і як самоприборкувач. Такі речі заторкують нас більше.
Також мені доведеться відмовитися від екскурсу про Джозефа Конрада як феномена переходів — не лише між східним і західним світом, але й між світами моральності; саме тому він є неперевершеним у висвітленні доль, які зазнали краху. Можна сказати, що тут біла камізелька починає переливатися різними барвами. Зруйнована доля є двозначною — людина вже не належить до суспільства, але ще визнає його закони.
81
Разом із тим ми не надто далеко віддалилися від теми або віддалилися хіба в тому сенсі, що заходимо з іншого боку. Чисте спостереження за людиною, байдуже, керується воно розумінням чи співпереживанням, призводить до недостатнього наближення до неї.
І постає щось зовсім інше, коли автор починає входити в людину, ідентифікуватися з нею. Лаватер[152] якось казав: для того, щоб справді зрозуміти іншого, треба імітувати його обличчя — це правильно, але тільки в тому разі, якщо інший не обмежується самою тільки маскою. Ось де пробний камінь, який розділяє справжнє від імітації; це стосується також і акторів. Завжди вимагають крові; і найточніша імітація, найвитонченіше дослідження характеру не досягне того, на що здатна пристрасть. Мистецтво стає ідентичним з природою; маска плавиться й стає первинною субстанцією. У будь-якому мистецтві, навіть у лікарському, можна знайти різницю, й завжди йдеться про те, що не вдається жодній техніці, жодній школі.
Тут пасують слова Рафаеля: «Розуміти — означає стати таким самим». Сюди треба включити й тварину; давні мисливці завжди про це знали. Й це стосується не лише кривавих форм полювання, але й вищих форм з їхнім духовним та вічним привласненням. Навіть у цьому відрізняються релігії Далекого Сходу від релігій Близького Сходу. Багато епох, також і найдавніших, були ближчими до тварини, ніж наша доба, вони мали ґрунтовніше розуміння, незважаючи на всі витонченості сучасної зоології. А ще ніколи не було таких ганебних форм утримання тварин.
Поетові також відома таємниця Великого полювання. Так само, як первісний мисливець замовляв тварину за допомогою танцю й маски, поет робить це за допомогою слова, яке не обмежується враженнями про рух та барвисті плями. Серед братів не варто вихваляти один одного; проте не хотів би й приховувати, що це витончене полювання вдалося Фрідріху Ґеорґу[153]. З павичами, совами, зміями, зайцями та іншими тваринами.
Тут ми натрапляємо на ранні, доміфічні часи, на перетворення, на які здатна лише Велика Матір[154]. Її одіж має багато візерунків, багато складок, але все-таки одну тканину. У казці єдність стає видимою; поет нагадує нам про неї, а митець і поготів. Важливішим тут є не те, що він дає нам почути й побачити, а те, що дає нам забути. Якщо йому вдається одне, тоді вся решта відпадає: одиничне, суперечливе, сам предмет — час із усіма його відтінками.
82
Очевидно, Достоєвський побачив за розкутістю Парижа щось заспокійливе, а за порядком Лондона — щось жаске. Це свідчить про цілком людський, але й проникливий погляд. За виставою на Темзі він бачив престольного Ваала, що лякало й захоплювало, інші до й після нього залишили про це свої численні описи.
Можливо, Достоєвський думав про того Бала або Бела, який також постає у вигляді дракона й для якого цар Кір вимагав у Даніеля поклоніння: «Дивися, він живе, адже він їсть і п'є, й ти не можеш сказати, що він не є живим богом. Тож поклоняйся йому!» (Від дракона до Вавилона, 23[155]). Вільям Блейк бачив зеленого дракона в Лондонскій державній скарбниці.
Той поголос, який зберігся про цього дракона, є поголосом про жорстких, немилосердних чоловіків. Назва Вавилон, його головний осідок, стала синонімом великого міста взагалі й насамперед його нічної сторони. Окрім цього Достоєвський бачив ще щось особливе: пуританський гарт, в якому неймовірний викид енергії поєднується з непорушним сумлінням. Тож невипадково, що техніка машин та пов'язані з нею форми експлуатації розвинулися тут до прецедентного та показового випадку його критичного розгляду.
Тут нічна сторона особливо похмура, таке годі знайти в будь-якому іншому великому місті, а при ближчому розгляді — то й у будь-якому меншому. І як кожна пропозиція, у великих містах пропозиція пороку сильніше виставляється на показ та більше спеціалізується. Вулиці й квартали, які служать для цього, по суті, подібні між собою, але відрізняються місцем і часом. У столицях вони інакші, ніж у портових і гарнізонних містах — ті, які досліджував Гоґарт, інакші, ніж ті, що вивчалися Тулузом-Лотреком. Є міста, за якими з давніх-давен закріпилося реноме міста Капуа[156], і, навпаки, є такі, що зумисне були засновані для того, щоб стати центрами наркотиків, азартних ігор і сластолюбства.
За час перебування в Парижі Достоєвський, безперечно, бував на Монмартрі, але не там йому привиджався престольний Ваал. У паризькій атмосфері він бачив структури порядку, в Лондоні — непристойний безлад. Тут радше можна припустити протилежне, але саме в цьому виявилася непідкупність митця, погляд якого проникає крізь соціальну поверхню, ніби крізь шар лаку на витворі мистецтва, досягаючи суті речей.
83
Тож знову поставимо запитання, чому сп'яніння в північних країнах породжує настільки похмуріші й сумніші образи, ніж на півдні. Звісно, там бракує вина, але бракує не безпричинно. Те саме стосується сонця й клімату загалом. Едґар По був південцем, а водночас і показовим прикладом для всіх жахіть англосаксонського затьмарення. Пекла в По і Бодлера різні — особливо через те, що в По машина постає не в її економічній, а демонічній потузі. Ворогом митця, ба навіть людини, стає механічний рух; це бачив уже Босх.
Та й відстань до того, що може забезпечити сп'яніння, на півночі є більшою; тут бракує значної частки природної, природженої радості. З другого боку, зростає хист скептично розмірковувати про неї: генії іронії, сатири, гротеску розцвітають тут пишніше, ніж деінде.
З відстанню зростає також і зусилля. Бажання втекти від чогось, щось забути, а з другого боку, щось здобути — поміж ними перебуває загальна тематика сп'яніння. Що убогіша субстанція, то глибша прірва, яку слід здолати. Після вечірньої трапези у вікторіанській родині шлях веде безпосередньо до будинку розпусти. Доробок і вчення стають «повчальними» там, де фундамент виявився надто слабким. Те, що має бути, віддзеркалюється в уявному.
І знову напрошується порівняння з пустелею. Ніцше ґрунтовно його продумав, заторкнувши як оазу, так і фата морґану. Сюди ж належить і його оцінка злочину разом із історичною проекцією в Ренесанс. Але тут слід бути обережним: у цьому плані вже Якоб Буркгардт[157] потрапляв під вплив оптичного обману, плутаючи силу й слабкість, які важко оцінити з перспективи того, наскільки вони стали згубними. Що повертає нас до Ґобіно[158]: «Потяг до чистоти крові є ознакою нечистокровного». Ще один афоризм, яким я шкодив самому собі.
Ставлення Ніцше до сп'яніння є ставленням надсензитивного; на людей такої конституції ейфоричну дію чинять уже саме сонце, повітря й показник барометра. Особливо в «Ранковій зорі[159]» це відчуття передається навіть читачеві. У передньому слові мова йде про те, що людина «напевне, хоче мати свою власну темряву, своє незрозуміле, приховане, загадкове — оскільки знає, що також матиме свій власний ранок, своє власне спасіння, свою власну світанкову зорю».
І ось ми знову перед наближенням.
84
Якщо відстань дуже велика, а входження, від якого ми стали залежними, стає рідкісним, тоді зростає притягальна сила проміжних та потойбічних світів. Але настає не повна пустка: занепалі вівтарі заселяють демони.
Спустошення слід осягнути в його глибині, а не в симптомах, адже у видимому не бракує різноманіття. Проте зміна прив'язана до певного місця й часу; вона має кінетичну природу. Ми летимо до полюсів, летимо на Місяць і приносимо із собою пустку. Що більше ми мандруємо, то сильніше в нас вривається повінь образів. Чому голод на образи неможливо втамувати? Він є ознакою того, що самі лише образи врешті не задовольняють. Справжня незадоволеність прагне пробитися крізь простір і час назовні.
Лише там, де цей голод не відчувається, образи можуть задовольнити; в них нічого не бракуватиме, нічого не шукатимуть над ними, під ними чи за ними. Вони більше не розкриватимуть своєї таємниці. Тож «остання людина» віддаватиметься своєму задоволенню, як це описував Ніцше, а після нього Гакслі.
85
Там, де життя стає жалюгідним, сп'яніння залишається одним із останніх ресурсів. Ось одна з причин того, чому пастори майже не можуть позбавити від алкоголізму. П'яниці годі допомогти ні з економічного, ні з морального боку; йдеться про питання буття, до вирішення яких теологія стає все менше й менше спроможною.
П'яниця п'є не лише тому, що хоче втекти від своєї біди. Насамперед він прагне наблизитися до сфер, які можуть не тільки позбавити власної біди, але й усунути біду як таку; там уже немає гризоти. В ейфорії криється більше, ніж просто самовдоволення та відсутність болю. Достоєвський і тут уловив це своїм геніальним поглядом. Адже як інакше зрозуміти те, чому він уклав в уста свого сумного героя Мармеладова фразу: «Я п'ю, тому що хочу сильніше страждати»?
86
Періодичність з її припливами і відпливами протистоїть технічній монотонності. Тут удар серця — а там такт мотора, тут поема — там машина. Потяг до святкового марнотратства діє як у низькому, так і у високому — як у того, хто пропиває свій тижневий заробіток, так і в того, хто може сказати: «Прожив, як боги, я раз один».
Періодичність сприймається сильніше, коли люди ще знайомі із сенсом свята та його радощами, тобто сильніше в незайманих, архаїчних місцевостях, ніж в урбанізованих, сильніше на селі, ніж у місті. В місті завжди, коли є ярмарок, світло горить удень і вночі. Тож повернення, в якому дрімає таємниця періодичності, обмежується тільки бучними нагодами. Повернення відбувається тоді, коли спокійне постає чи, радше, натякає на свою появу в рухливому, невидиме — у видимому, непримітне — в примітному.
Отже, місто краще приховує залежного від наркотиків, ніж село. Він живе анонімно, знаходить для себе притулки, може змінити район, а наркотик доступніший.
П'яничка на селі, морфініст у маленькому містечку швидше і ширше стають відомими, навіть якщо спробують приховувати свій стан. Приховування може вдаватися, поки перехід від сильного звикання до безумовної залежності ще не відбувся до кінця. Водночас це перехід від відкритого споживання, яке викликає схвалення, до таємного, яке викликає підозру.
А незабаром уже годі щось приховати; неминучими є поступове зменшення авторитету і втрата поваги, вже не кажучи про економічні, соціальні збитки та погіршення стану здоров'я. Занепад знайомого образу, що його спостерігає ближній, усвідомлюється і самою жертвою залежності у всій її незмінній демонічності: це доволі сумне видовище — чи не найкраще він описаний в деяких оповіданнях Е. А. По.
Великий Вавилон
87
Інтенсивному споживанню столиць, які одержують поповнення з провінції і з-за кордону, одного кварталу розваг більше не вистачає. Тепер їх є декілька на вибір. Деякі з них стали класичним напрямком подорожніх, наприклад Монмартр, Санкт-Паулі[160], Манґ у Ріо, інші зазнають лише короткого розквіту часто у зв'язку з виставками та іншими періодичними святами. Вселенський собор у Констанці[161] привабив до міста тисячі дівчат легкої поведінки разом зі своїми родичами.
І хоча всі ці місця можна звести до спільного знаменника, міняється обстановка. Вона підлаштовується до клієнтів, їхніх статків, культури, схильностей. На Монмартрі відчувається зовсім інша атмосфера, ніж на Монпарнасі. За Бастилією очевиднішим є зв'язок з кримінальним світом, скрізь пов'язаним із насолодою і наркотиками. Можливо, в наступні двадцять років вулиця Лапп[162] також зазнає великих змін, я давно вже там не бував. Ще Верлен почувався затишно в тих провулках, і це було небезпричинно.
«Авеню Ваґрам сяє серед загалом такого респектабельного XVI округу подібно до вени, яка запалилася». Цьому наочному порівнянню я завдячую Марселю Жуандо, який калейдоскопічно обрамив наші проходи яскравими картинами. І такі запалення можливі скрізь, що часто викликає невдоволення місцевих. Неподалік від мосту Неї розташувався своєрідний лунапарк: п'янички й молоді пари виринали звідти в блякло освітлені навколишні вулиці. Сюди додавалася ще й політична нестабільність. Марсель міг про це цікаво розповісти; тоді він мешкав на вулиці Коменданта Маршана, яка виходила одним боком до Булонського лісу.
88
Близькість лісу та перелісків є в таких справах вигідною; сп'яніння накопичується в сутінках. У цьому плані я завдячую деяким своїм спостереженням ляйпцизькій Штернвартенштрасе. Початок вулиці був доволі респектабельний; там розташовувався зоологічний інститут, у якому в той час Майзенгаймер[163] проводив свої генетичні дослідження. Неподалік інституту я знайшов собі кімнатку; тож у білому халаті я міг ходити до лабораторії.
Господиня, стара й немічна, заледве могла вести своє господарство, а присутність котів ще більше ускладнювала справу. Вона доглядала одного папугу та незвично велику кількість котів, від яких тхнуло вже в передпокої. Якщо хтось в окрузі хотів позбутися свого котика, то, ніби зозуля, потай підкидав його старій під двері; коли стара бачила котика, її починали гризти докори сумління, і все зазвичай закінчувалося тим, що вона брала новенького до решти інших.
З цієї та з інших причин орендарі кімнати часто мінялися. Вже саме місце свідчило про те, що там поселялися або не дуже перебірливі, або особливі. Стара, якій допікала щоденна інфляція, мусила миритися зі своїми пожильцями. До того ж вони постійно були відсутні, тож їх можна було легко сплутати з привидами. Відповідною була й загальна атмосфера. Так, незадовго до мене чи зразу після мене кімнату винаймав підстаркуватий референдар[164], товстун, якому вже було під тридцять, з лисиною та чорною бородою в стилі Зудерманна[165]. Одне з його дивацтв полягало в тому, що коли він не міг вночі заснути, то роздягався догола й вештався передпокоєм, заставленим різними меблями, де у щілинах коти знаходили для себе затишні містечка. Однієї ночі коли стара також не могла заснути, вона відчинила дверцята шафи з одягом і ледь не зомліла від переляку, побачивши там голого бороданя, який взяв собі за звичку там медитувати.
Цей будинок був раніше заїжджим двором: один із заїздів вів у двір до гаража для екіпажів і стайні для коней, що розвозили відвідувачів ярмарку. У будинку були тільки бідні помешкання. Все господарство також занепало й збереглося лише в передньому домі; адреса була на примітці в поліції. Принагідно в якусь із квартир у дворі хотіла вселитися одна родина; вантажники, яким не заплатили гроші, пішли геть і залишили весь домашній скарб на вулиці під дощем. Уже стемніло, діти почали плакати, батько повернувся після невдалого походу в місто; він напився й у безглуздій люті потрощив усі меблі.
Мені не відомо, чим усе закінчилося, але знаю, що від цієї історії у моїй пам'яті залишився рубець, одне з багатьох невигойних місць на життєвому шляху, коли ми комусь не зарадили. Звісно, в ті «золоті» двадцяті ніхто не мав навіть одного зайвого пфенніґа, принаймні серед моїх знайомих, але тут ішлося про більше, ніж про гроші. Картина постає знову: у безпеці своєї квартири ми чуємо з вулиці крик про допомогу, але нам неохота або ми просто боїмося спуститися вниз.
Що ж стосується пфенніґів, то вони справді були рідкісними в прямому сенсі, хоча ще зовсім недавно в нас у кишенях були мільйони[166]. Якось один магістр, який жив неподалік, розповів мені, що йому забракло саме одного пфенніґа. Той магістр призвичаївся присмерком попивати своє пивце в одній кнайпі, тож, заховавши свої конспекти (тоді це був Геґель) у великій шухляді, він ішов туди просто в пантофлях. Пивце коштувало двадцять пфенніґів; коли ж він хотів заплатити, то помітив, що одного бракує.
— І що ж ви зробили в такій ситуації?
— Поряд зі мною сидів один робітник, то я попросив у нього.
— А що він вам сказав?
— Та нічого. Просто поглянув на мене й дістав один пфенніґ із кишені.
89
Моя кімната була розташована над заїздом у двір. Протягом дня на вулиці було спокійно, та перед закриттям шинків відбувалося пожвавлення. Часом я прокидався від суперечки, підводився та наслухав біля темного вікна, ніби в ложі просценіуму[167]. Особи мінялися; але типажі були тими самими: дві дівчини легкої поведінки, які обмінювалися досвідом, повія та її сутенер, двоє п'яних, які або сварилися, або браталися.
Розмови гетер, які описує Лукіан або Аретіно, — то все літературні прикраси цілком тверезого ґешефту, чиї махінації проводяться сьогодні спритніше, хоча й не так кумедно, як то було в минулі часи. Якось пізніше я знову згадав про це, коли дивився на ісландську дівчину, яка спритними рухами чистила луску та патрала оселедця. Так само по-діловому все відбувалося й тоді, але й не без натяків. Погляд напівпричарованого чоловіка у світлі газового ліхтаря здавався боязким, так ніби він хотів проникнути крізь макіяж, що приховував обличчя, як тиньк приховує стіни.
Завсідниці, які розставили внизу свої сіті, були тверезими, але їм щастило більше, якщо їхня жертва більшою або меншою мірою вже була напідпитку, але не занадто. Ті, хто займалися цим ремеслом, мали неподалік власні кімнати; небезпечнішою породою були ті, які не показувалися завидна, вони прибували з села й підстерігали п'яних. Вони були напівманекенами; одну з них убили в її ж кімнаті. Коккель, судовий паталогоанатом проводив її розтин. Зокрема, він казав про дві воскові прокладки, які дівчина прикріпляла на час нічної роботи, імітуючи круглі щоки.
Розмови п'яниць були безкінечними — партнери не могли ніяк розійтися; думки з труднощами торували шлях крізь мозок, аж поки хтось із сусідів не вимагав тиші. Але в розмовах між ремісниками, батьками родин, сутенерами іноді можна було почути дивовижні речі. Коли думки розпливаються й стають пласкими, проступає бажання, яке є їхньою матір'ю. В белькотінні під місячним світлом виказується те недоступне, що є спільним для всіх нас. Потуги стають сміховинними, тягар заважким. Тут стає очевидно, де закінчується будь-яке зусилля. Ймовірно, Шекспір часто прислухався до таких розмов, і не без вигоди для себе. Так само й співчуття, яке робить бюхнерового Войцека[168] трагічною фігурою, має ту саму основу.
90
Усьому цьому передували спостереження за життям довкола Александерплац[169] і пізніший досвід. Прогулянки, на які я близько 1930 року вирушав наодинці, а часом у супроводі Едмонда, відрізнялися від тих, на які зразу після Першої світової я вирушав із Цербіно.
Мені припало до душі ім'я мого товариша, оскільки він нагадував мені персонажа з комедій Ґольдоні.
Грубі риси анімалістичного обличчя, брутальний інтелект із вайлуватим гумором. Безробітний або й краще: без роботи, але не без засобів, походження яких було доволі сумнівним. Пасторський синок, кримінальні схильності. Він спав у Далемській віллі, йому протегувала стара подружня пара, яка була переважно у мандрах; у цих спальнях він також проводив свою сієсту. Одного пообіддя старі несподівано повернулися й одразу захотіли трохи відпочити. Цербіно заледве встиг залізти під ліжко й мусив сидіти там тихо протягом двох годин. Жаскі думки крутились у нього в голові.
У нього були меланхолійні перепади настрою; він любив пофантазувати про власне самогубство. Він продумав його до найменших деталей. Ніхто не мав його знайти, але не тільки цими міркуваннями нагадував він божественного маркіза[170]. У тутешніх, лісах він надибав лисячу нору з незвично великими проходами, які треба було лише трошки розширити, щоб пролізти до лігва, там все і мало статися.
Цей його задум, як і всі його плани, мав водночас фантастичні й реалістичні риси — комбінація, яка уможливлює досягнення великої мети. Час сприяв таким натурам; ми були свідками подібних випадків. Востаннє я чув про нього, коли він виринув у одному армійському штабі.
— Ну і чим там Цербіно займається? — запитав я Мартіна, який був завідувачем відділу кадрів.
— Організовує поїздки на фронт для театральних труп та скуповує під час відпустки покинуті гравійні кар'єри за берлінською міською смугою.
— А навіщо це йому?
— Каже, що після війни вони матимуть вартість золотих копалень, оскільки люди не знатимуть, куди подіти уламки будівель.
Тобто він створив таке собі товариство мертвих душ. Це було двадцятьма роками пізніше, незадовго до того, як його поглинула катастрофа. Безслідно, як він собі бажав, та ще й у норі, але не лисячій.
Якось він став приходити до мене частіше, ніж я мав до того охоту, й хотів, щоб я кудись із ним ішов. У мене був якраз час для читання, окрім того я не міг виспатися, як Цербіно, натомість мусив щоранку прибувати за телефонним дзвінком на Бендлерштрасе або на Фрідріхштрасе і працювати там над різними приписами. Формально робота була доволі зручною, але я мусив бути уважним. Нас було четверо, окрім мене ще Гюттманн, Кінітц та Вестернгаґен; посади були перспективними, про це свідчить хоча б те, що ці троє стали генералами, а Кінітц навіть командувачем. Я бачив, як під час наступу у Франції він промчав повз нас; колони на марші мусили відійти до краю дороги, а польові жандарми на мотоциклах постійно сигналили, прокладаючи йому вільний шлях. Я чув, що під час оборони Берліна Вестернгаґен загинув від рук російських снайперів, перепливаючи річку Шпрее.
91
Коли приходив Цербіно, то спершу мав мене збадьорити. Це вдавалося йому безпомильно, адже він мав дар переконання, який міг би бути окрасою навіть комівояжера. Якось, коли в мене починався грип, він пішов до аптеки й повернувся з піґулками, які змусив мене проковтнути. Після цього ми поїхали до Меморіальної церкви й, постійно зупиняючись, пройшли всю вулицю Курфюрстендамм[171] аж до Галензее.
Але Цербіно більше подобалося ходити на Александерплац. Там він полюбляв «заговорювати з дівками». Й справа не завжди цим обмежувалася. Загалом такі типи тільки псують усю справу, професіонали не дуже їх люблять. Але Цербіно тут був винятком. Його аж ніяк не можна було назвати гарним із себе, як Крамберґа, але він був наділений якоюсь непереборною вітальністю. Один суб'єкт, який роздавав усім нам клички, охрестив його «негром». Часом він називав його також «звіриним», натякаючи на сильний дух, який постійно його оточував.
Усе це справляло свій вплив, а ще він мав кримінальну жилку. Великий ніс, масивні губи, грубе підборіддя і блиск в очах — залишалося загадкою, як такий тип міг бути вихідцем із пасторського дому. Власну зовнішність він міг би зробити своєю професією, як то роблять деякі кіноактори, чи навіть ще краще — перевтілюватися в персонажів, яких вони грають. Одного разу я почув від дівчини з високим, пронизливим голосом, яку він підчепив своєю звичною манерою, завівши з нею розмову: «Нам просто потрібне ліжко», — це звучало як визнання професійності, зведене до найкоротшої формули.
92
З економічної перспективи всі ці екскурсії в часи розквіту інфляції стилістично припадали на добу експресіонізму, який змінив загальний вигляд міста. Занедбаність міських кварталів, перенаселені будинки, фасади яких уже лущилися, маси народу, які гуляли містом почасти ще у своїх одностроях — усе це було ще більше бруталізовано завдяки новим ефектам. З'явилися світлові трубки — біле, синє, червоне неонове світло, яке надавало обличчям трупного кольору. Кірхнер[172] бачив це ще 1912 року; і тут також візія митця передувала кмітливості техніки. Перед війною процес над сутенером-убивцею на ім'я Берґер дав можливість зазирнути на нічний бік перенаселеного біотопу: ходіння від одного пивного павільйона до іншого, розмови серед своїх, аж поки почне світати, неспокійна ніч, розрахунок у залі чекання Силезького вокзалу, сон до обіду, затуманене пробудження, і ніби демон починав нове коло.
Комісар поліції Треско вмів про це розповісти. Злидні залишилися, вони навіть стали загальними, але й призвели до активності. Карикатури Ґеорґа Ґросса та Дікса змінили карикатури Цілле[173], які завжди орієнтувалися на певний настрій. Про ці спазми згадують неохоче, але саме вони провіщали великі зміни. І таке почуття було в багатьох; пізніше Рудольф Шліхтер[174] писав мені, що Ґросс охоче знищив би цю частину своєї роботи.
Напруга наростала, через десять років вона досягла свого максимуму, коли націонал-соціалісти та комуністи тисячами почали збиратися у протистоянні довкола Александерплац. Сили були рівними, як не дивно, тож поліції вдавалося утримувати рівновагу й зупиняти вуличні побоїща. Заворушення були також, але трохи пізніше, коли почали зачиняти єврейські універмаги.
93
Досі шкодую, що попалив свої записи, зокрема і з того часу. Вони охоплювали події від народних зборів на Темпельгофському полі, де відбувся велетенський феєрверк, й аж до проскрипції в червні 1934 року. І тут мені бракує не фактів, а першого запису вражень. З фактів залишається тільки порожня мушля, там уже немає протоплазматичного руху «сірого єства», яке формується задовго до будь-якої краси чи логіки.
Коли ми їхали Янновицьким мостом, один із цих типів — напівковаль, напівселянин — поглянув на мене і сказав: «Єврей не хоче працювати молотком». При цьому його кулак гойдався туди й сюди, наче був закріплений на топорищі. Автобус, цей кошик, повний люду, якраз переїздив через річку Шпрее. Здавалося, що у воду впав камінь і від нього розходяться хвилі; кожен чув його, але ніхто не відповів. Це був новий тип мовчання, що якраз з'явився і став поширюватися: в цьому мовчанні не було ні ввічливості, ні схвалення, ні обурення, але й не було більше байдужості — напевне, всього потроху, але за своєю суттю це мовчання було чимось іншим.
Саме в такі моменти ми відчуваємо щось нове, що нас зненацька захоплює, бентежить, але водночас ми впізнаємо його з усією чіткістю, ніби завжди знали. Так само було й тоді, коли я почув вібрування першого снаряда під Оренвілем[175]. Життя підганяється під новий ключ.
Або ще на острові Зюльт 1934 року: тоді ми, відпочивальники з Берліна і Гамбурґа, із Середньої[176] та Південної Німеччини лежали на пісочку. Сонце світило на пляжні шезлонги-кошики. Картина як зі страшенно жаркого літа 1911 року — можливо, не так різко, трико були сміливішого крою. Хтось прийшов із ранковими газетами. Рема та еліту штурмових загонів уночі було заарештовано, почасти навіть страчено[177]. Данська газета писали про сотні вбитих. Щойно вони хотіли заковтнути весь райхсвер, і ось уже сидять у камері, мусять ковтати пігулки з отрутою або лежать мертві на піску.
Скільки ж могло минути часу, поки там, між пляжними кошиками, «сформувалася думка»? Дві-три хвилини. Аж тут включилися голоси, дзвінкі, енергійні, цілковито впевнені, як ворони перед курми на господарці. То були лихі хлопці, от і дістали по заслузі. Один був знайомий із берлінським обергруппенфюрером і, можливо, ще вчора цим вихвалявся. А тепер він міг його викрити й обмовити: хлопчик для насолод вищої педерастії, ліфтер, який завдячує своєю кар'єрою тим, що дозволяв, аби ним потурали.
Таке відбувалося під час усіх революцій, то ніби як перше шумовиння. Воно здається чимось незвичним, але підпадає під правило: воно передбачуване. І помилився той, хто гадав, ніби тоді настав початок кінця; він просто не знав сили пролитої крові.
Історик повинен бути обізнаним із фігурами, які повертаються; лише в цьому разі історія викликатиме повагу як наука. Тоді анатомія буде точною, пропорції піддаватимуться визначенню. Щоправда, історик є радше рисувальником, ніж живописцем, його захоплюють категорії, на які поділяється план, великі лінії. Стосовно самих подій, то освічений журналіст тут може бути попереду. Він бачив, як почали очі світитися, як здибилася шкура, як майже непомітно вилізли пазурі. Светоній залишається незамінним, без огляду на Таціта. Та й без Марціала годі обійтися. Коли під час читання ми переходимо від одного до іншого, то ніби змінюємо оптику мікроскопа. Коло зору звужується на користь детальнішої структури.
94
Я знову повертаюся до Александерплац, цього разу на початок тридцятих років, коли ще багато чого збереглося з характерного для рубежу XIX і XX століть. Було більше кінотеатрів, більше автомобілів, ще небагато механічної музики. Капелюх і краватка належали до обов'язкового габітусу. Кашкети вже зникли. Старі, вичовгані хідники з кайзерських часів, коли була споруджена парадна площа. Все це більшою чи меншою мірою було знищено бомбами — головне управління поліції, великі універмаги, пивні палаци, багатоквартирні будинки часів грюндерства з їхніми фасадами та внутрішніми дворами, куди в суботу заходив чоловік із катеринкою.
Коли я вивчаю план міста в 22-му виданні Бедекера[178] за 1954 рік, намагаючись пригадати старі маршрути, мені здається, що я заблукав. Я шукаю вуличні вивіски, але навіть вони змінилися; Ландсберзька вулиця зветься тепер алеєю Леніна. Я не можу знайти поштамт, де в мене щоденно були якісь справи. Де були поштові скриньки? Де була перукарня?
Будинки, в яких я жив тут або в Ганновері чи Ляйпциґу, майже всі зникли — від підвалів із вугіллям і велосипедами й до горищ, де зберігалися старі меблі, що відслужили своє. Тепер там стоять інші будинки або розташовано зелені насадження й автомобільні стоянки.
Через такі повернення здається, що прожитий час тане; реальність будинку починає здаватися підозрілою — майже як архітектурний шкіц, який виявився недостатнім, і після готового проекту його стерли. Але дивна річ: у сновидіннях все виглядає так само, як і колись — зовсім неушкоджене, навіть майже недоступне руйнації. І хоч як сильно підводить нас пам'ять, спогад залишається нам вірним. Я входжу у двері будинку й підіймаюся затертими сходами. Ось вікно, оздоблене лілеями в стилі модерн. У передпокої стоїть хазяйка, вона чула мої кроки. Питає, де я так довго пропадав.
Це було на Штралауській алеї; алея мала тільки один ряд будинків, і перед очима відкривався широкий простір Остгафена. Ми припустилися помилки, переїхавши потім до Штеґліца. У східній частині міста мені було затишніше. Місто завжди було для мене в'язницею; я часто запитував себе, що я тут роблю. Всі місця щось заміщають, але в лісі сильніше відчуваєш, що саме вони заміщають.
Пробудження було не надто радісним; після сніданку я вийшов подихати свіжим повітрям і пройшов два чи три квартали. Вулиці звалися іменами прусських міністрів — Байме, Ґосслера[179] та інших. Один з них, який займався управлінням фінансів, коли вранці їхав на роботу, мав звичку читати «Кройццайтунґ[180]»; він починав іззаду, під некрологами. Якщо помирав генерал або інший достойник, то це радувало його та здавалося добрим знаком: король зекономив ще одну пенсію. Цьому та безлічі інших анекдотів я завдячую Мартіну, якого саме тоді відвідав у Цольхові[181]; всі ці історії здавалися доповненням до мого читання «Придворних історій» Фезе[182], які викликали в мене жваве зацікавлення.
Відтворити в уяві тодішні вулиці мені так само складно, як і відновити те, як проходив мій день. Перебіг дня значно раніших і також пізніших періодів цілковито постає переді мною — день у лісах і болотах під Ребурґом, в окопах під Монсі, в будиночку на винограднику Іберлінґена. Все це я згадую як подальший приклад сили спогадів; саме вона скеровує та визначає пам'ять. З людьми в мене все відбувається так само, як і в «recherche du temps perdu[183]»: паризькі зустрічі закарбувалися чіткіше, ніж зустрічі в той берлінський час. Тут і там я мав нагоду познайомитися з найрізноманітнішими інтелектуалами, серед яких були колишні, теперішні й майбутні знаменитості. Але що таке слава в поворотний момент, коли навіть сама історії втрачає власні обриси? «Маґґі також знаменита», — цей вислів Ведекінда[184] не такий уже й поганий; це скоріше позначки, які прикрашають та закарбовуються. Якщо їх відкинути, то залишиться небагато.
Спати я лягав пізно; на річці повз мене пропливали вогні. Якщо день минув у класичному сенсі літератора, то ще залишається дещиця неспокою. Викурюєш сигарету, дістаєш з полиці книжку. Також добре спостерігати за квіткою, розглядати картину. З ентомологією все почалося доволі скромно — невелика здобич із Бранденбурґа, а також з Балеарів, Сицилії. Захоплення росло з кожним десятиліттям, аж поки розрослося до пристрасті старого китайця, чия пам'ять зберігає десятки тисяч ідеограм. Достатньо лише поглянути, й кожна з цих ідеограм оживає, так ніби торкаєшся строкатої клавіатури. Сьогодні вранці спершу китайський жук Mylabris[185] нагадав мені складну структуру полів Гонконгу. Цілими легіонами кружляли ці жуки в польоті кохання над квітами дикого цикорію і лантани.
Коли після тривалої паузи я повернувся до прогулянок у напрямку Александерплац, то вони припадали саме на цей порожній час. Маршрут пролягав або уздовж річки Шпрее, або через Силезький вокзал, в переддвір'ях та залах чекання якого розгорталося особливе східне життя. Його можна знову зустріти пересунутим на кілька градусів довготи на Східному вокзалі в Парижі.
Про Цербіно я вже давно нічого не чув. Проте іноді зустрічався з Едмондом — то випадково, то за домовленістю. Едмонд був лунатичним типом, природженою нічною людиною, тонкошкірий, чутливий до невизначених вражень та впливів, надсензитивний у сенсі Райхенбаха.
Щодо сприйняття особливо нічних явищ, то він міг би позмагатися з Кубіним, проте йому бракувало творчої сили. Його задоволення обмежувалося спостереженням та комбінаціями, які були з ним пов'язані. Вночі він міг довго сидіти бездіяльним. Коли щось траплялося, він замітав сліди. Якось він викрутив дверний замок, розібрав його до найменших деталей, а потім зібрав знову. Іншого разу пилочкою для нігтів просвердлив собі зуба. І хоча він часто був зайнятий книжками й паперами, у нього завжди панував ідеальний порядок. Він надавав великої ваги тому, щоб кожна річ, аж до шпильки, мала своє місце, його непокоїло, що все неможливо було зробити до останньої крапки над «і»: «Знаєте, завжди залишається щось таке, звідки знову може розпочатися неспокій, — недописаний лист, позичена книжка, ключ невідомо до якого замка».
Оте «щось» інтригувало його — як темні місця в історичних працях, особливо в мемуарах, які він пристрасно читав, але також і в приватному спілкуванні. Він цінував складні характери, але тут мала бути можливість розкрити мотиви, як розгадують загадки. В астрології він бачив для цього важливий інструмент.
Як оте «щось», яке залишалося під час прибирання квартири, під час екскурсів у історії або в характерах і завжди йому заважало, так само дражливим було для нього все непрояснене з минулого людей, чий шлях перетинався з його, а особливо коли це були жінки. Завжди, навіть у наймолодших, уже щось було раніше, навіть якщо змогти переконати самого себе, що ти в неї перший. Якщо тільки достатньо ретельно провести розсліди, то завжди виринав із кущів у саду який-небудь кузен або любий дядько за іграми в заставу.
І коли в його сильце потрапляла чергова голубка, всі такі речі Едмонд мусив знати. І так само як у випадку із зубом, просвердленим пилочкою для нігтів, він дошукувався до того, що врешті псувало йому настрій. Він також казав: «Про кожного існує остання правда; викрити її — те саме, що перерізати сухожилля».
Його доскіплива чепурність доповнювала загальну картину. Він почувався незручно, якщо двічі на день не міняв сорочки. Він любив приймати вночі гарячі ванни та поринати в медитації. Іноді, щоб збадьоритися, він іще до обіду йшов у турецькі лазні на Фрідріхштрасе, у центр тиранічних і чужинських насолод.
Едмонд був менш претензійним, ніж Цербіно, але небезпечнішим. Його напівмедитативний, напівлетаргічний стан переривався активними фазами, так ніби під час дрімоти він надумав якийсь стрибок. Він був єфрейтором у польському кавалерійському полку і дезертирував звідти. Якось під час страшної спеки вони захопили село й розташувалися там, ніби демони. Ці картини збереглися у моїй пам'яті в яскравих барвах східних дереворитів. Такою була зелена барва огірків, які із закачаними рукавами діставали з величезних діжок та поїдали з несказанною насолодою, тимчасом як один із кавалеристів ніс на руках до стодоли дівку, що кричала. Вони об'їдалися огірками, які у спраглих ротах перетворювалися на чистий сік; а червона хустка тріпотіла на вітрі.
Із соціологічного погляду, Едмонд був одним із кавалеристів без коня, таких у той час багато ходило по місту; їхня участь у заворушеннях, що назрівали, була доволі значною. Якщо трохи покопати, то скрізь можна на них натрапити. Всі вони попересідали на автомобілі. В Едмонда додався ще й сарматський елемент. Їздити верхи — було не тільки панським задоволенням, але й тиранічною дією. Це проявлялося в його поведінці, зокрема в еротичній.
Він надавав перевагу сором'язливим створінням, наділеним певного пишнотою, з блідим, майже білим обличчям, на якому нижня губа виступала вперед. Такий тип можна зустріти в Арозі[186] або на венеційських пастельних картинах — голубки із сяючими очима, червоним дзьобиком, білосніжною грудкою. Про інтелект мало що можна сказати, адже вони мали слухати і майже не розтуляли рота. А проте панувала добра евфонія, цілковите порозуміння, коли я сидів разом із ним та однією з цих дівчат — найчастіше в «Мокка Ефті», невеличкій кав'ярні Фрідріхсштадту[187]. Коли ж голубка бадьорішала й наважувалася на якусь репліку, він сприймав це з такою собі прихильністю: «Ти дивись — ти ж знаєш, що потім я тебе осідлаю?»
Мені здавалося, що дівчата реагували на такі речі не без приємності. Серед чоловіків усе було по-іншому; багато з них із самого початку здавалися Едмонду підозрілими. Їхній погляд він вважав неприємним: ніби обмацував, роздягав і міг набути інквізиторської гостроти. Едмонд полюбляв спантеличувати своїх співбесідників, опускаючи в розмові деякі ланки причинно-наслідкового ланцюга та викладаючи їм в обличчя більш або менш приємні висновки; а ще він мав репутацію нишпорки.
Примітивні особи вважали його стукачем; часом траплялося, що крамарі визвірялися на нього, коли він довго стояв на ринку або біля вітрини і спостерігав за загальним рухом. Дівчата, з якими він заговорював, — на відміну від Цербіно, він робив це доволі рідко — вважали його агентом поліції моралі. Вони відгортали лацкан його куртки, гадаючи, що там має бути значок поліціянта. І це було несправедливо щодо нього, адже якщо говорити в термінах зоології, тут правильно був визначений тільки рід, але не вид. І справді, його пристрастю був збір інформації. Його літературне, соціальне й еротичне життя було заповнене комбінаціями, розслідуваннями й викриттями. Все це задовольняло його само собою, як гра, як безпричинне накопичення. Заради насолоди йому не потрібно було навіть підводитися зі свого крісла, проте, як і герої Достоєвського, він безперервно був у русі.
До речі, він також був добрим шахістом. Я грав з ним неохоче, адже якщо йому вдавався нищівний хід, він не міг приховати свого задоволення, яке вже не мало нічого спільного із самою грою. З цієї причини його не любили як начальника. Його розпорядження виходили за рамки роботи або ж із ними було пов'язано щось таке, що навіть тоді, коли мало своє обґрунтування, викликало незгоду того, кого воно стосувалося. Навіть той, хто охоче виявляв послух, почувався ображеним. Я можу висловлювати тут своє судження, оскільки спостерігав за ним протягом різних фаз життя: від безробітного фланера та любителя насолод, потім — запопадливого помічника, який умів виявляти гнучкість, і до особи з більш-менш великими повноваженнями.
Помилкою було б виснувати зі сказаного, що Едмонд нагадував велосипедиста, який розганяється, рухаючись униз, і горбиться, підіймаючись вгору. Таке роблять лише дурні голови. Людина залишається тією самою, коли змінюється тиск, але вона помічає цю зміну й підлаштовується під неї. Саме в цьому й полягає особлива сарматська віртуозність. І в цьому пункті варто зауважити, що претензія Ніцше на те, що він походить від польських аристократів, набуває деякої правдоподібності.
95
Для мене прогулянки з Едмондом були цінними, оскільки він мав іншу систему мислення, на тлі якої власні проблеми вирізнялися різкіше. Ми повільно йшли навколо площі й завертали у підворітні. Якось на Ґренадірштрасе один тип вигукнув до нас: «Гей, задаваки!», хоча ми були доволі скромно вбрані. Зразу після цього з якогось шинку вийшов молодий хлопець — нафарбовані щоки, виголена потилиця, приталена куртка, напівчоботи зі вставками з білої шкіри-глясе. «Ось та елегантність, яку тут можна собі дозволити».
У той час Едмонд, якщо не ходив по своїх знайомих, збираючи новини, цілими днями спав і читав. З особливою пристрастю він заглиблювався в читання «Таємних історій та загадкових людей» Бюлау[188]; то був дванадцятитомний скарб для любителів комбінацій його штибу.
Я зустрів його біля телефонної будки, він дзвонив Едіт, аби довідатися, чи там усе спокійно. Він сказав їй, що до пізньої ночі працює в лабораторії. Їй не варто було знати, де він проводив першу половину вечора. У цих опівнічних прогулянках він поєднував приємне з корисним. Для нього вони мали значення ізоляційного шару. Едіт уже кілька разів щось винюхувала, як песик, який ставав неспокійним через чужий запах.
Настрій цих розмов був для мене більш звичний, ніж їхня тематика. Ми обговорювали характери або манери поведінки. Тоді я намагався розробити реєстр осіб до текстів Достоєвського — за принципом генеалогічного дерева чи, радше, молекул органічної хімії. Це мало допомогти в читанні великих романів, дія яких була знайома Едмонду до найменших деталей. У таких випадках людина входить у твір, як у позачасову дійсність. Іноді ми проводили менше часу на берлінському бруку, ніж на петербурзькому Сінному ринку або в задрипаному шинку, в якому коротав свою останню ніч Свидригайлов. А ще я пригадую, як одного разу ми обговорювали самогубство одного пілота, про яке писали газети. Той пілот розбив свій літак — він кинув його в піке, без огляду на пасажирів, яких перевозив. Я знав, що Едмонд мав іншу думку про нього, ніж я.
Отже, Александерплац править радше лаштунками, а життя тут було тільки супроводом, флюїдом. Цим я не хочу сказати, що та площа не впливала сама собою. Декомпозиція, яка відбувається в таких місцях, загрожує не лише порядку, але також вивільняє певні сили. Це місця низької резистентності до входження — і не лише для хвороб.
96
Але тут важко втриматися, щоб іще раз не згадати Свидригайлова. Подібно до того, як шкодують, що Шекспір не виводив частіше на сцену Фальстафа[189], так само шкода, що Достоєвський не розробив детальніше свого, можливо, найважливішого персонажа. Фальстаф і Свидригайлов подібні в тому, що перебувають на доволі комфортабельній відстані від оцінної шкали моралі, від тягаря якої вони позбулися коштом власної репутації. Те, що вони не страждають від втрати почуття честі, а навіть від цього виграють, дає можливість зробити висновок про автономну силу духу.
Отже, в одній розмові з Раскольніковим Свидригайлов говорить про з’яви: «Маю визнати, що привиди являються лише хворим. Але це ще не доводить, що їх ніхто інший, крім хворих, не може побачити — й тим паче, що вони не існують самі собою і для себе».
Безперечно, разом зі слабкістю зростає й чутливість. І це правильно насамперед тоді, коли наближається смерть. Коли хворий починає «бачити» свою смерть, кажуть, що смерть уже близько. Хвороби приносять із собою ще й те, що нормальні барви стають надто яскравими, а особливо червона. І це є не винятком, а передвісником,
Так само й зі сп'янінням. Страхи й веселощі є симптомами вивільнення, тісно пов'язаними з ним. Відомо, що сама близькість, товариство сп'янілих розхитує реальність. Це доводять великі святкування. Саме так площа Александерплац стимулювала розмови, ставала їхнім тлом.
Сьогодні легше знайти досконалу коханку, ніж партнерку для розмов з відповідною літературною та історичною освітою. Великим часом для цього було XIX сторіччя, яке, принаймні в цьому плані, у Франції тривало довше, ніж у нас. Едмонд, що був для багатьох несимпатичним, а для декотрих і лячним, виявився для мене щасливою знахідкою. Він був наділений культивованою пильністю, поряд із ним не втрачалися жодні натяки. Я часто згадую ці опівнічні розмови посеред п'яного гамору, які велися зі сновидною легкістю.
Урешті ми прощалися, й Едмонд знову повертав до свого гарему. Перед цим він іще раз ішов до телефонної будки, аби подзвонити й скасувати виклик, не чекаючи, поки Едіт підніме слухавку. Збудний сигнал та ще й безкоштовний: монетка випала з апарата.
Обпалені крила
97
Я зробив ще два-три кола навколо площі, на якій тривало пожвавлення. Кількість п'яних зросла; по кутках вони займалися якимись своїми справами. В темних гуртах зблискували поліцейські шоломи. За телефонною будкою, з якої дзвонив Едмонд, якийсь сутенер ділив зі «своєю» гроші. Аби не привертати уваги мордобоєм, він непомітно копав її коліном. Бити її він буде пізніше. З'явилися вуличні торговці непристойними картинками, роззираючись у пошуках клієнтів.
Враження були безбарвніші, але безпосередніші, брутальніші, ніж на Курфюрстендамм. Там публіка була елегантнішою; всі рухалися інакше, м'якше. Дівчата були не такими настирними; з ними можна було заговорити. Важливу роль відіграють також топографічні особливості. На довгій, строкато освітленій вулиці, на проспекті свобода здається менше заторкнутою. Натомість на площі створюється легке враження неуникності. Там немає просування вперед, а тільки кружляння навколо центру, в якому пильнує демон. Сп'яніння тримається міцніше; нафарбовані нічні метелики кружляють навколо світла.
Велике місто рекрутує не лише для казарм, але й для гріхів; з провінції постійно прибуває поповнення, для якого швидко знаходять застосування. Я розмовляв із Едмондом про пробудження, яке має передсмак прокляття, про жахливу конфронтацію емпіричної та моральної людини, її «кращого я», коли ця людина після бурхливої ночі дивиться у дзеркало. Гоґарт проілюстрував цей перехід «від однієї стадії до наступної» у деяких жаских серіях гравюр. Тут можна згадати й млинарських рабів[190]; врешті, це лише одна з можливих ілюстрацій. На кінцевих стадіях, незадовго до краху, стан деяких стає подібним до тих, кому в середньовіччі приписували вплив демонів. Щось таке, як вовтузіння мишей та паразитів, що належить до симптомів п'яного божевілля. Кокаїніст уявляє собі, що в нього на шкірі чи під шкірою сидять таргани й павуки. Його годі переконати в тому, що йдеться про ілюзію відчуття, він розчухує нігтями або якимись інструментами шкіру, завдаючи собі ран.
Жаскими є візії, які супроводжуються маренням, — то справжнісіньке самознищення. Бідолашний чує у напівсні серед несамовитого шарварку, як суд обговорює його справу, опитує свідків, які говорять про жахливі речі. Або наростає лемент юрби, що збирається перед помешканням, бо нібито над містом тяжіють його злочини.
Марення можна також розглядати як якісну зміну. Почуття вини, яке з кожною склянкою відчувалося більше або менше, врешті акумулюється й тисне всією своєю вагою.
98
Усе це належить до теми зустрічей із самим собою — знищення людини своїм дзеркальним відображенням. Оскар Вайлд зафіксував це з надзвичайною гостротою у своєму «Портреті Доріана Ґрея».
Коли я вперше відвідав залу судових засідань — це було в Ганновері, я ще ходив до школи, — тоді розглядали справу одного чоловіка, якому було близько шістдесяти років. Це був випадок шахрайства, але перш ніж були викладені факти, між суддею та звинуваченим було розіграно інтермецо.
— Спершу ми хочемо зачитати попередні злочини.
— Ні, не варто зачитувати ці злочини — немає такої необхідності.
Так вони обмінялися кілька разів подібними репліками, аж поки дійшло до зачитування. Тут був довгий перелік: дрібна крадіжка, ще в часи учнівства, розкрадання, шахрайство і знову шахрайство з багатьма епізодами, подібними між собою, і всі вони приводили до того самого результату. Чоловік провів за ґратами більшу частину свого життя. На початку судового засідання він мав вигляд одного із ділових людей, яких можна побачити в конторі або у віконечку банку. Очевидно, він знову і знов втирався в довіру; інакше злочини не могли так часто повторюватися.
Коли почалося зачитування, його обличчя змінилося. Воно втратило будь-який вираз, так ніби було позбавлене власного характеру, і зблідло. Воля до захисту, яка відображалася на ньому, тепер зникла. Голова похилилася на груди. Атмосфера в залі стала ворожою: «Так ось ти що за один!» Вирок був готовий ще до того, як його сформулювали.
Тут мені довелося вперше побачити, як людина стикається зі своєю кармою; це вже було на межі Страшного суду. За щоденним обличчям позаду, в дзеркалі, з'являється обличчя долі. «Ось таким ти мусиш бути, від самого себе не вдасться втекти».
Людина може кинути виклик смерті, але їй годі виступити проти власного образу. Саме так треба розуміти те, що викритий вбивця навіть на ешафоті доводить свою невинуватість — тут він уже більше не рятує власного життя. Ось один із фактів, який вказує на інстинкт до трансцендентного.
Провокування такої конфронтації є найсильнішим педагогічним засобом, але й найнебезпечнішим. Цей засіб не для прокурора. Доля сама може постукати у двері. З колапсу може постати «нова людина», як то було описано у великих сповідях від Августина й до Гаманна та Канне[191]. Так само і в «Гансі Бернері та його синах» Ґоттгельфа[192], короткому оповіданні, від якого віє духом судилища. «Так говорив Ганс Бернер до своїх синів, і подібно до тисяч центнерів тяжіли його слова над ними».
До речі, повертаючись подумки назад, маю поставити собі в заслугу, що ще тоді, коли я був майже дитиною, я не поділяв настрою, який панував у залі суду стосовно обвинуваченого, а бачив у ньому трагічну постать — відчував це хоча й не свідомо, а у формі кошмару, який довго й болісно мене навідував. Знову й знову я бачив голову — чи, може, тут краще сказати чоло, — що повільно схиляється на груди.
99
Якщо ми розглядаємо площі як великі жорна, то це цілком можливий ракурс. Тут годі позбутися думки про добір. Породистість неможлива без розпусти. Згадуючи про жорна, неминуче приходить думка про ступінь твердості зерна, але важкість також навіює порівняння: дуже давнім є образ полови і провіяного зерна.
У зв'язку зі сп'янінням виникає питання: призводить воно до залежності чи ні. Добрий знавець характерів, очевидно, може досить швидко дати на нього відповідь. Свидригайлов у ніч перед своїм самогубством вірить, що побачив п'ятирічну дівчинку з обличчям повії. Таке можна прийняти, навіть якщо не довіряти вимірювальному мистецтву Ломброзо[193]. Як внутрішня форма відбивається на зовнішній та передує їй у часі, так само й характер і фізіогноміка. Так само і схильність передує звичці. Це означає, що існують типи, яких із самого початку треба тримати подалі від наркотиків. Схильність можна передбачити, а з нею і рух по похилій.
Маса пацієнтів, які сьогодні знайомляться з морфієм, є лише незначним контингентом для морфінізму. Авантюрник із надміром сил не стане до них приєднуватися. Він скорше може стати жертвою пляшки, але шукатиме в ній не спокійної, наркотичної розради, а збудний стимулянт. Усе це знаходить своє відображення і в злочинності. Вона виражається в насильницьких діях.
Пияцтво шкодить не лише хронічно; воно може раптово стати фатальним. Один-єдиний ексцес здатний призвести до руїни. Може відбутися вивільнення чогось такого, про що особа, якої це стосується, не могла собі уявити навіть уві сні. На будь-якій посаді, у будь-якій фірмі може працювати людина, яка з одного дня на інший раптом зникає, а коли про неї наводиш довідки, то чуєш у відповідь: «Ой, та в нього проблеми з алкоголем».
Під час моторизованого руху обхідні шляхи відпадають, нещасний випадок втрачає свою міфічність.
100
Коли я озираюся назад, мені здається, що статевої освіти нам не бракувало. Нас просвітив у цьому плані в передостанньому класі гімназії наш класний керівник, але від нього ми не довідалися майже нічого нового — все це ми й так уже обговорювали в перервах та ще й значно ґрунтовніше. Деякі з нас уже навіть переходили від теорії до практики.
Найкращі уроки криються в деталях. Безцінним є дядько за зразком Дідро bourru bienfaisant[194]. «Вода й мило убезпечують від 90 відсотків статевих хвороб», — казав батько; він кинув цю фразу не без задньої думки.
Класний керівник описував, як чоловік напідпитку виходить із шинку і потрапляє у тенета повій. Вони чигають на нього, а він обирає собі потвору, до якої за інших обставин навіть не доторкнувся б. Усе це само собою недобре; на додачу той чоловік забуває про обережність. Врешті й контакт триває значно довше, ніж у тверезому стані.
«Якщо чоловік випив, — вважав він, — то він може все значно краще, але все триває втричі довше, а про насолоду не може бути й мови».
Усе це справило на нас звеселяючий ефект. Після цього нас просвітили про різні види інфекцій.
Тим часом статеві хвороби вже не викликають такого страху, хоча від лікарів можна почути, що зараз, у зв'язку з міграцією, вони знову почастішали. Але й засоби проти них стали значно дієвішими. Під час моєї служби в паризькому сторожовому полку я звернув увагу на те, що, говорячи термінологією Рабле, «інфіковані Венерою» вже через три дні поверталися в стрій. Для них не обходилося без покарання: «за недотримання санітарних норм» їх на три дні відправляли у карцер. У 1870 році тривала окупація призвела до розкладу цілої армії — якщо хтось хоче скласти уявлення про ці події, тому варто почитати «Ліжко № 29[195]» Мопассана.
В американському війську такі халепи трактували значно суворіше та, як правило, карали пониженням у званні. Можливо, це були залишки пуританства. Та й загалом важко позбутися підозри, що зникнення цього «бича людства» пов'язане з втратою авторитету християнської моралі. В таких випадках я говорю не про причину і наслідок, а про кореляцію. Жодного поступу, просто нова картина. Ніцше це добре бачив, але він і сам зазнав одного влучання.
Венеричні недуги ставлять на людину тавро ізгоя. Це посилювало той жах перед ними, від якого скоро не залишиться й сліду. Невипадково такі хвороби є переважно невидимими. Але можна припустити, що невидима шкода, заподіяна у війні 1870 року, давалася взнаки аж до кінця століття. Насамперед Францію постійно робили відповідальною за такі недуги, і в «Симпліциссимусі[196]» про це було сказано не вперше. Словами «сифіліс» та «французи» послуговувалися як синонімами. «Мій любий Зайдліц[197], — казав Фрідріх про свого командувача кінноти, — спершу він заміг французів, а потім французи — його».
У кожній великій родині був дядько, який сконав після того, як довгий час провів у інвалідному візку або побував у божевільні. Один привертав увагу своєю химерною ходою, а інший викликав переполох своєю поведінкою.
Від пані на прізвище Швенді, вдови, з якою я запізнався по дорозі до Амазонії, я довідався про історію страждань її чоловіка, яка водночас стала і її власною. Вона була подивована не так його безглуздими витратами, як тим, що коли він сидів у туалеті, то перестав зачиняти за собою двері. Якось вона поїхала разом з ним у санаторій, де за ним добре доглядали. Одного разу за столом після супу, коли він розрізав курятину, то ласкаво поглянув на неї й сказав:
— Я вже давно хотів перерізати тобі горло. Хіба зараз не чудова нагода?
— Ні, Артуре, для цього ніж не достатньо гострий. Дай-но його сюди, я занесу на кухню, аби його там нагострили.
Вона вийшла із зали й повернулася з охоронцями, які того скрутили. Вона хотіла побачити його ще раз. Лікар здивовано запитав: «Навіщо?», але дозволив зазирнути крізь прочинені двері. Там був басейн, у якому вили голі чоловіки й качалися в моху[198], — пекло в зелених тонах. Лікар сказав: «Ваш чоловік став просто худобою. Ви маєте з цим змиритися».
На селі таких хворих залишали під власною опікою; тоді ще неможливо було уявити, щоб хтось міг народитися в клініці або там померти. До Першої світової війни майже будь-який шлях долали кіньми, а не автами, як сьогодні. Ночували у родичів або в заїздах, в яких ще знали вашого батька і дідуся. Мартін розповідав мені, як він верхи їздив до Берліна провідати дядька Лудольфа. Коли батько після столування закурив сигару, син бродив по двору. Він відчинив двері якоїсь прибудови й побачив там пана у фраку. Опівдні це було незвичним, але ще незвичнішим було те, що той пан не стояв, а, ніби сторожовий пес, який охороняє двері, був на чотирьох. Він поглянув угору; його чорна гостра борідка стирчала над сорочкою. За ним вигулькнув прислужник і зачинив двері.
Коли вони вирушили далі, збираючись до вечора бути в місті, Мартін сказав:
— Батьку, я бачив дядька Фрідріха.
Але батько не став розвивати цю тему.
101
З осені 1916 року, тобто після літньої битви на Соммі, для нашого покоління стала звичною така доволі регулярна черговість: фронт, поранення, лазарет, відпустка, гарнізон, повернення на передову. Все це повторювалося до тієї миті, коли постріл робив із тебе інваліда або ж був смертельним.
У гарнізоні ми весь час натрапляли на тих самих сіромах; одні були старі, інші нерухомі, як Шейх, що страждав на артрит, який деформував його суглоби. Він тримав сигарету між великим і вказівним пальцями, дивно розчепіривши долоню. Хвороба розвивалася повільно; минуло ще п'ятнадцять років, аж поки він уже на посаді судді магістрату в Силезії таки помер.
Шейх був із тих, кого повернули на службу; ще коли він був молодим офіцером, його спіткало нещастя. Цю кличку він сам собі придумав, запозичивши її з однієї зі своїх улюблених книжок — історії шейха Нафзаві[199]. Загалом він мав напрочуд широкі знання про еротичну літературу. Плодами свого читання та своїм практичним досвідом він ділився, як правило, тоді, коли ми були в вестибюлі або стояли біля стіни в їдальні та чекали на Вулко, який постійно запізнювався.
Розлогі знання особливих сфер поєднувалися у Шейха із систематичним складом розуму. Венеричну інфекцію, приміром, він розглядав не так з медичного або морального боку, а скорше як якусь дивовижу. Він розрізняв тут три ступені: «Венера попередила», «Венера вдарила», «Венера сильно вдарила».
Прикладів йому не бракувало. З пожвавленням транспортного руху, який приносять із собою війни, примножуються недуги такого виду. Особливої таємниці ті, кого «Венера вдарила», з цього не робили. Вони пили воду з винних пляшок. Звертаючись до свого ординарця, вони казали: «Коли я замовляю пляшку легкого мозельського, ви ж тоді в курсі справи?» Проте вони не йшли до штабного лікаря, оскільки не хотіли, щоб це було зафіксовано десь на папері; вони надавали перевагу Кракауерові, який мешкав неподалік від вокзалу, як і більшість шкірних лікарів. Дехто не міг облишити пиття; коли Кракауер це помічав, то ставав неприємним: «Кажу вам, якщо зараз ви не станете жити життям новонародженого, то через три дні у вас будуть розпухлі яйця».
Інакше було тоді, коли «Венера сильно вдарила», — про це ніхто не дізнавався. Таке зберігали в секреті. Лише Кібер був тут винятком. Коли ми стояли біля стіни й чекали на Вулко, він починав лаятися: «Коли вже той старий прийде з великою тарілкою супу, у мене похмілля і страшенно хочеться їсти, а ще мій сифіліс!»
Нарешті з'являвся Вулко в надто широкій синій куртці від однострою. Колись давно дядько Германн служив у його ж роті. Він підійшов до крісла й повільно, зі стогоном опустився в нього, вчепившись при цьому руками в бильця. Він також страждав на артрит, але не так сильно, як Шейх зі своїми руками, у нього була вражена нижня частина кістяка. Аж тут пролунав вигук, якого всі чекали: «Гей, ординарцю, принесіть мені велику тарілку густого супу!» Він кричав цю фразу несамовито, ніби жертва кораблетрощі на плоту; окрім артриту та інших хвороб йому допікав діабет. Як виглядає, до симптомів цієї хвороби належить і ненаситний голод; саме так було і з ним. Коли перед ним на столі опинялася тарілка з ріпою, сушеними овочами, товченою квасолею або ще чимось поживним, його очі починали світитися. А якщо ще була й картопля, то посеред тарілки здіймався цілий острів з нею. Потім Вулко діставав пачку дієтичних сухарів та кришив їх у суп. Сумна історія, але для нас, правду сказати, то були постійні веселощі.
Що ж стосується Кібера, то він був хвальком, але не сифілітиком. Дехто охоче похваляється тим, чого не має. Петерсен, блідий юнак, який сидів у кінці столу, не промовляв жодного слова. І він знав чого. За кілька днів він зник, і ми його більше ніколи не бачили.
Петерсен був моїм шкільним товаришем; я провідав його в лазареті, коли останній раз мав їхати на фронт. Своїй халепі він завдячував надзвичайно гарній жінці, райській пташці, яку одного вечора зустрів у «Тіволі[200]».
Креппен, інтерн, до якого він нарешті звернувся і перед яким висповідався, лаяв його на всі заставки: «Немає нічого гіршого, ніж подорожні принцеси, які з'являються в напівтемряві». Він також сказав: «Вона нічого не пропустила. Порівняно з цим турецька музика — то просто дитяча гра».
Коли я прийшов до Петерсена, він сидів на розкладачці, на нічному столику перед ним стояли різні ліки. Він мав жалюгідний вигляд.
— Вальтере, як справи?
— Мені гаплик, я маю звалити звідси.
— Та ти ще підеш на поправку. І добре, що ти зразу прийшов сюди, а не до Кракауера.
— Я був у Кракауера. А краще не стане в жодному разі. Вони щодня знаходять у мене щось нове.
Тут зайшов лікар, він був дуже люб'язний: «Вам краще протягом дня не сидіти на ліжку». Потім він знову вийшов.
Вальтер підвівся; в кімнаті був тільки один стілець, тож він на нього й сів.
— Вони поводяться тут зі мною, як із прокаженим, власне, таким я і є. Особливо медсестри — вони тричі миють руки, якщо тільки доторкнулися до дверної ручки. Відвідувачів вони також неохоче пускають. Це специфічна установа.
Він мав рацію. У сто разів краще бути пораненим. То був законний квиток: поранення з правом на відпустку додому. І той, і той випадок належали до desastres de la guerra[201], але оцінювалися вони по-різному. Траплялися оази, де все це сприймалося з гумором, якщо головний лікар був циніком. Орландо розповідав про один лазарет під Дує, де всі збавляли час у бурлескних жартах. Особливим святом була реєстрація нових хворих. Новенького виводили до комісії, що складалася з пацієнтів, перевдягнених у лікарів, вони розпитували його, і той мав розповісти, як таке могло статися, вони просили показати їм наслідки. Потім вони хапалися за голову: «Який неймовірний випадок!»
Що ж стосується Вальтера, то тут уже було не до сміху — ні для нього, ні для інших. Він був зі Східної Фризії, а його габітус досить точно відповідав титульному героєві Попертового[202] «Гельмута Гаррінґи». Цей роман відіграв свою роль в історії «Вандерфоґеля» та його виховання, спрямованого на стриманість. Ця книжка вже забута; та у своїй зосередженості на одній темі й чіткому поділі на світле і темне то був справжній шедевр. Гаррінґа, ідеальна германська постать, зазнає краху через академічні звичаї, до яких він, по суті, відчуває огиду. Після нав'язаної йому пиятики він випадково зустрічається з повією; наслідком є повне зараження. Гаррінґа вирішує, за висловом Вальтера, звалити подалі. Те, що не можуть вилікувати лікарі, лікує стихія — він запливає далеко в море аж до повного виснаження сил.
Гаррінґу поважали в житті та в його професії — розумний, здоровий, щасливо заручений. Поперт хотів зобразити типовий випадок, і це йому добре вдалося; прикладом цьому був Вальтер — зокрема і в тому, що стосувалося нищівного почуття сорому. Коли я прощався з ним, він сказав:
— Найгірше те, що я не можу бути з вами — саме тепер, коли ще й американці лізуть нам на шию.
102
Поперт завдяки своєму фахові мав глибоке розуміння взаємозв'язку сп'яніння, хвороби і злочину, адже він був суддею в Гамбурзі. Він видавав «Передовий загін», часопис, присвячений реформі щоденного життя. У Гельмуті Гаррінзі постає світла фігура, яка повертається під різними іменами, востаннє під іменем арія. Це слово тоді ще не мало такої гостроти; подібні поняття мерехтять, ніби іскри на бікфордовому шнурі, аж поки згаснуть або підпалять феєрверк. Слова самі по собі не є небезпечними, такими вони стають, якщо з них роблять зброю. Тоді вони стають ключовими словами. Поперт помер 1932 року, тобто вчасно, аби не застати того, як слово, яке він впровадив, стало модним. Шана його тоді оминула, адже відповідний реєстр позначав його як «напівєврея». «Такі можуть усе», — казали тоді.
103
Вальтера я побачив знову вже після війни, це було одного недільного ранку в Ганновері, тоді він сидів на сонечку перед Крепке[203]. Він гукнув мене, коли я проходив повз нього, і я зразу його пізнав, хоча його волосся прорідилося. У нього був незнайомий мені вираз обличчя. Я підсів до нього і почув, що він приїхав у справах із Гамбурґа. Там він працює в експортній фірмі та збирається їхати до Бразилії. Поговоривши про те й про се, я звернувся до нього із запитанням:
— Вальтере, ти виглядаєш блідим. Як у тебе із здоров'ям? З тобою ж, здається, трапилася одна кепська пригода?
Він поглянув на мене:
— Не вдавай, ніби ти нічого не знав. Відтоді не минало й години, щоб я не думав про це.
Після того як його частина спадщини розтанула почасти через інфляцію, а почасти через витрати на різних лікарів, останній оголосив його таким, що цілком одужав — restitutio ad integrum. «Йди й надалі більше не гріши».
Будинок фірми, в якому він працював, погано опалювався. Його письмовий стіл стояв біля вікна з видом на Альстер[204]; з вікна дув протяг. Простуди з'являлися одна за одною — нежить, кашель, грип, ревматичні болі всіх видів. Невдовзі вони перейшли на руки, потім на шию, якось, коли він розсміявся, застрайкував правий бік обличчя. В цьому плані після битви у Фландрії він був вразливим.
— Знаєш, у нас в конторі є такий жартівник. Коли я зайшов, він вигукнув: «Петерсене, оце сюрприз — у вас що, сифіліс?» Усі засміялися, а мені наче хтось ножа в тіло увігнав.
Він замовив ще один коньяк — мене це подивувало, адже раніше він був зовсім непитущим, а тут п'є ще до обіду. А потім, старанно вимовляючи склади, так ніби він відкривав замок зі складним ключем, він промовив: «Феноменологія».
Це звучало, не як розмова із самим собою, але й не як повідомлення. Я запитав:
— Ти хочеш займатися в тропічному лісі філософією?
— Це слово має так само мало спільного з філософією, як і артилерійська бригада верхи на конях з військовою справою.
— Та з чим же тоді, заради бога?
— Це просто слова, складні слова.
— Ти маєш мені трохи детальніше розтлумачити.
— Тут усе зовсім просто: лікар, до якого я тоді звернувся, пророкував мені, що «якщо хтось і має перспективи заробити собі параліч, то саме такий як я», той, кому вже добре попсували нерви. І як це можна помітити? Якими є перші ознаки? Проблеми з вимовою. Це стає помітно саме з такими словами. Так само і з конем, коли в нього наближається параліч, то він спершу натикається на складніші перепони. Щось подібне ти маєш уявити собі й зі словами. Я також щовечора просвічую свої зіниці.
— Вальтере, викинь це з голови.
— Тобі добре казати. Я ще тоді сказав, що мені гаплик.
Справжнє жахіття — товариш просовує слова, ніби чутливі вусики в загрозливу темряву. Страшно для того, хто знав його раніше. Очевидно, страх завдав йому більше шкоди, ніж сама хвороба.
— Я думав, що того, хто колись вистояв на Соммі, вже нічого не може збити з пантелику.
— Напевне, це справді так. Але коли ми виходили на передову, було страшно. В Бразилії я піду вглиб країни. Хочу там також пити: жовта лихоманка, малярія, болота — це відмиває.
104
Вальтер охоче заходив у межову зону. У прагненні безслідно зникнути він нагадував Цербіно — це бажання було глибоко обґрунтоване й, напевне, інстинктивне. Померлу тварину рідко знаходять. Коли одна з моїх кішок захворює, вона шукає собі тихе містечко у дровітні або стодолі, щоб там померти. Цей неспокій треба розуміти символічно; Велика подорож відкидає попереду свою тінь. Багато людей планують поїздку незадовго до власної смерті.
Форму страху, в якому я застав тоді свого друга, лікарі називають паралізофобією. Це окрема хвороба, і деякі люди, які на неї страждали, наклали на себе руки, хоча й не мали ні найменших ознак паралічу. Проте у Вальтера були певні причини для побоювань. Але насамперед він мав кепського лікаря.
Ця фобія є підвидом страху перед божевіллям, яким часто страждають інтеліґентні люди. Такі страхи мають мало, а то й нічого спільного з хворобами, які кружляють навколо них, ніби привиди. Але уявна хвороба за рахунок фантазії, яка тут включається, може завдати людині більше шкоди, ніж сама недуга.
Страх особливо відчувається на підході до позицій — тут Вальтер мав рацію. Опісля для цього залишається мало часу — реальність заступає місце фантазії. Тож «страх збожеволіти» є радше вказівкою присутності розуму. Між манією і божевіллям лежить глибока прірва. Коли її перескочити, розум опиняється серед нового ландшафту. Цілком можливо, що тоді він почуватиметься звільненим від страху — принаймні існують відомі стани ейфорії такого роду. Але також може статися так, що він остерігатиметься повернення. У Гельдерліна можна знайти місця, які на це вказують. Ніцше приймає загрозливу позу перед доктором Ланґбеном[205], «німцем, подібним на Рембрандта», який хоче його «повернути».
105
Ейфорію можна розглядати як своєрідну посвідку, якою дух тимчасово звільняється від природи. Демонструє цю ейфорію сам дух чи просто природа звільняє дух від його мук? Коли кати вичерпали своє мистецтво, катуючи Дам'єна, було чутно, як той почав сміятися[206]. Тут перед тиранією проведено межу.
Померти складно, але це вдається. Тут кожен ставав генієм.
Пиво й вино II
106
Надмірність — це питання не субстанції, а характеру. Залежність може виробитися як від вина, так і від найрізноманітніших напоїв.
Ще греки нарікали на пиття як під час симпозіонів, так і перед ними. У Спарті пити було заборонено, деінде це також не віталося. Оскільки в компанії сиділи довгий час, дехто вертався додому сп'янілим, хоча по ходу святкування за «другим столом», тобто після трапези, вино було сильно розведеним. Сам сенс симпозіонів полягав у вільному та радісному розкритті власної особистості, насамперед у розмові, деякі з них дійшли до нас у переказах і протягом двох тисячоліть стали нашою неоціненною спадщиною. Вважалося, що навіть музика заважає розмовам; так, у Протаґора є одне місце, де він говорить про те, що будинки людей із низьким рівнем освіти потребують флейтисток, оскільки їх мешканці не спроможні скласти одне одному товариство власною особистістю та бесідами. Тому там за великі гроші купували чужі звуки, тоді як для розмови серед освічених людей присутність музикантів, танцюристів і акторів тільки заважала. Коли починалося справжнє застілля, флейтистку після пеану[207], який вона супроводжувала, відпускали. Буркгардт припускає, що вибирали для цього скоріш старшу особу, ніж молоду й гарну. Про те, що принаймні були винятки, свідчить образ чарівної флейтистки-рабині біля трону Людовізі[208]. У римлян симпозії огрубіли — тут можна порівняти як екстреми застілля семи мудреців чи Платона і застілля Трімальхіона[209]. Цей вільновідпущеник, який страшенно розбагатів на війні, пропонує своїм гостям та утриманцям програму, що навіть перевершує наше телебачення.
Нерозбавлене вино пили під час узливань та діонісій; тут сильне сп'яніння належало до свята. Ми знову і знову натикаємося на різницю між гуманістичним та культовим наближенням, між чистою радістю спілкування та чимось іншим, що поглиблює або вивищує, поміж святом і святкуванням, межі між якими все більше стираються. Вино також має своє демонічне та ієрархічне письмо, свою доступну всім веселість та свій ієрогліфічний стиль з несподіванками, від яких сміх застрягає в горлі. На наших давніх картинах часто натрапляємо на такий прояв, так ніби яскраве світло відбивається від тьмяних дзеркал. Це світло йде від святих і від катів та губиться разом із божественним світлом. Обличчя набувають особистої гідності, оскільки індивідуальність, що, своєю чергою, тане через певну кристалізацію, стає воднораз конкретнішою та абстрактнішою. Ван Ейк і Мабюз, Гольбайн і Франц Галс, Ренуар і Мане, а потім майстри світлин.
Вицвітання і вибілення створює тло для нових картин; планерування літака готує місця для посадки. Ми запитуємо себе: чи є тут справді щось нове, якісь нові форми повернення? Сміх завмирає — це справді так, але за ним слідує інший сміх, сміх впізнання. Якщо ми хочемо віднайти цей образ, то маємо звернутися до архаїчної пластики й знаходимо його — як, наприклад, у посмішці Аполлона Тенейського[210]. Ми також можемо зустріти його в таких місцях, про які навіть не здогадувалися, наприклад у Мексиці. Є форми сп'яніння, до яких дух спускається, ніби в етруські гробниці.
107
Поет засвідчує свою свободу в поезії, як кішка засвідчує її у всьому своєму єстві. Тож після цього не має дивувати, що обоє так часто дружать. Поет здобуває свободу у слові; жодна недоля, жоден примус не можуть домогтися того, щоб він поступився або відійшов від неї. Якщо поет керує словом, то навіть його мовчанка говоритиме.
Кішка не слухається наказів. Вона приходить або добровільно, або взагалі не приходить. Вона не дозволяє собі здеградувати до циркової фігури, як собака, мавпа або свиня. В цьому аспекті наша домашня кішка репрезентує свій родинний тип чистіше, ніж лев або тигр, дресура яких залишається ризикованою справою.
Кішка не «служить», як собака, вона не дає одягнути на себе фрак. Вона не дозволяє приборкати себе, це суперечить гідності, до якої вона має відчуття і якої тримається. Вона також не вдається до гавкоту й кусання, намагається всього цього уникнути. Коли її оточують і вона не знаходить виходу, то б'ється до смерті.
Бодлер був другом кішок; він проник в їхню сутність, як і в сутність інших тварин. По цьому можна впізнати поета; він відчуває більше, ніж чарівність імпресіоністичних барвистих плям. Зрозуміло, що він також кохається у вині, якому присвятив цикл чудових віршів.
Але у вині також криється висока свобода; вона має свій особливий, власний вимір. Вино є дарунком богів та вимагає, щоб із ним поводилися відповідно до його статусу. Вино не пасує до країн туману й не надається до шалених пиятик. Картина масового пияцтва, яку описує Достоєвський у Лондоні і які ще недавно на півночі у дні зарплати не були рідкістю, наскільки я пригадую, лише один раз трапляється у винному краї, а саме в Женеві.
Я припускаю, що Бодлер, якби його запитали про батьківщину Ґамбрінуса, не задумуючись назвав би Бельгію, хоча він заледве знав про те, що Ґамбрінус, якому приписують винахід пива, був фламандським королем. Бельгія була для Бодлера країною протесту, пристановищем грубого безкультур'я, важких коней, великих собак і пива. Собака був для нього істотою, якій стає зле, якщо вона вловлює носом вишукані запахи, зате мліє, коли відчує запах екскрементів, які може й проковтнути. Собака любить кал, німецьке слово «Köter[211]» відповідає цьому відчуттю.
108
Пиву надають перевагу в країнах,
Порівняно з вином для пива кількість має велике значення; це засвідчує вже той спосіб, яким його п'ють, та об'єм посудин, в яких його подають. Винятками тут можуть бути важкі, гіркі, темні сорти, що мають шапку коричневої піни, — його подають у срібних кухлях пізнього ранку за розмовою про клопоти, яким можна лише позаздрити.
Пиво не п'ють маленькими ковтками. В один мас[212] може вміститися багато келихів вина. В процесі пиття, навіть якщо ми розглядаємо його як механічний акт, має критися особлива насолода — затишне святкування, яке нібито постало з картин Якоба Йорданса, створює враження, що людина вдихає рідину. Це відгомін тих часів, коли замість пива з кухлів пили мед із рогів.
Витривалість під час пиття належить до божественних чеснот. Одін, верховний бог, загалом п'є стримано, обираючи особливі соки, наділені чародійною силою: мед поетів[213]. Він викрадає його хитрістю у дочки велетня Ґуттунґа, яка його охороняє. Так він стає королем поетів, проте заради напою з джерела Міміра, який надає мудрість, йому доводиться пожертвувати одним своїм оком. Ця дивна криниця на крайній півночі є доповненням до дерева пізнання; знову й знову на численних картинах міф і казка зображають ціну, яку треба було заплатити за мудрість. Питво, що надає колосальну, але однооку, циклопічну силу. Ми нічого не можемо забрати у природи, не зазнаючи власних збитків.
109
Тор, що після Одіна є другим і головним божеством, від якого германцям найважче було відмовитися і якому вони ще довго зберігали вірність, був відомий як любитель велетенських застіль. Приклади такого святкування він демонструє в замку велетня Утґардлокі, в якому проводить ніч зі своїм почтом та своїми цапами[214]. У залі його викликають на змагання, на демонстрацію сили під час їжі й пиття, на боротьбу й підіймання тягарів. І хоча Тор застосовує там свою божественну силу, він не зовсім готовий до такої гри, оскільки стає до герцю з матір'ю титанів, самою Землею, яка кидає йому виклик. Вона бореться, як стара няня, як пані Елле, в якій втілюється її вік, вона постає як кішка, за якою ховається Мітґардський змій[215]. Тор намагається припідняти матір титанів, але тільки вигинає її спину, тоді як голова і хвіст все ще залишаються на землі. Врешті настає черга рога, який треба спорожнити. Тор тричі прикладається до нього, але коли зазирає досередини, то бачить, що тільки ледве відсьорбнув. Проте велетень зізнається йому, що той таки добряче відпив, оскільки ріг своїм гостряком був занурений у світовий океан, а через страхітливий ковток морська вода відійшла далеко від берегів. Відплив у ті часи вважався повторенням дива.
110
Одіновий мед поезії, що дарував красномовство, нагадує нектар, «у дев'ять разів солодший за мед», завдяки якому боги-олімпійці здобували безсмертя. Загалом у асів[216] грубші риси, ніж в олімпійців, хоча вони й мають з ними спільне походження, багато в чому їм рівні, а іноді й перевершують їх.
Що стосується їхнього походження, то я не можу утриматися від невеликого відступу, який спирається на читання Светонія. У нього, як і в інших авторів, є нотатка про те, що тирренці, як і етруски, також загалом називали своїх богів асами («Asen» та «Aeser», ісландською — «Aesir»). Так само етруського походження є пророцтво оракула про удар блискавки. У своїй біографії Авґуста Светоній згадує серед передвісників наближення його смерті ось такий епізод: у споруджену на його честь колону влучила блискавка й випалила з імені CAESAR AUGUSTUS літеру С, так що залишилося AESAR. З цього зробили висновок, що Авґуст через сто (римське С) днів перенесеться до богів.
Як і будь-яке пророцтво оракула, тут також усе зводиться до випадковості, яка трапляється вкрай рідко, але не рідше, ніж головний виграш у лотереї. Це нічого не змінює в глибині мантичної[217] перспективи, завдяки якій такий фактор тільки й можна сприйняти.
111
У Валгаллі, золотому палаці асів, учти проходять не з нектаром, а з медом. Туди потрапляють і полеглі воїни, так звані ейнгерії, які в день кінця світу стануть пліч-о-пліч із Одіном в боротьбі проти велетнів. Їхнім ватажком є Суртур[218], що з'являється разом із вовком Фенріром та Мідґардським змієм, а його меч сяє «яскравіше за тисячу сонць». Без людей не можуть втриматися ні аси, ні олімпійці.
З Валгаллою межує чарівний гай Ґлазор[219]. Там після ранкового пиття роз'їжджають на конях ейнгерії й готуються до останньої битви. Ейнгерії, «самотні бійці», одержують запрошення сісти до столу Одіна — як друзі, так і вороги, байдуже, за яку справу вони полягли на Землі. Це нагадує афоризм Ніцше: мова йде не про добру справу, а про добру війну.
У гаю Ґлазор б’ються на повну силу; удари бувають смертельні. Але на вечір рани затягуються; ейнгерії збираються за столом Одіна; там у золотих кухлях їм подають мед.
112
Валгалла належить до тієї самої категорії, що й християнське Чистилище — це його відповідник у здоровому, вільному та безстрашному світі. Валгалла також є місцем випробування та передпокоєм. Вона минуща, так само як смертними є боги й ейнгерії. Ейнгеріїв у християнській традиції назвали б «душами» або, можливо, «бідними душами»; вони також гинуть у вогні світової пожежі. Не лише Одін, але й Альфадур[220], про якого ми нічого не знаємо, переживе світову пожежу.
Боги й ейнгерії живуть у великих залах і довший час, ніж люди, залишаються неушкодженими. Цей зв'язок подібний на зв'язок між ідеями та їхніми втіленнями або між родом та індивідами. Проте ідея та рід також мають свій час. Хвилі швидкоплинні, але й самого моря колись більше не буде.
113
Валгалла відображає залу скандинавських вождів та заможних селян. Усе це можна назвати й навпаки: зала сублімується у Валгаллі. Господар дому засідав на високому троні, на місці Одіна. В Ісландії це був ослін, який перед заселенням нових земель кинули в море й оселилися там, де ослін прибило до берега. Таким чином був заснований Рейк'явік. Могло так трапитися, що головна зала приймала велику кількість чоловіків, синів та кланових родичів, соратників та слуг, особливо в неспокійний час. Усіх треба було утримувати протягом зими, справа спрощувалася, якщо восени на берег викидався кит. Для перемов, які відбулися після падіння Торкеля Блундкетільзона[221] та поєдинку двох богів, на тінґу[222] зустрілися до семисот чоловік.
Про що говорили й домовлялися в залі, як уславляли подвиги батьків та свої власні, яких співали пісень або складали імпровізовані вірші — про все це ми детально знаємо із саг, збірка яких стала неоціненним даром, що нам залишив Сноррі[223].
Довгими є ночі, довгою є зима на півночі, яка зливається в одну-єдину ніч. Створюється враження, ніби щось готується, як у переймах, з чого має народитися дія. Селянський хлопчина, що має тільки меч і вовняну свитину, вирушає до двору норвезького короля, де впадає у стан якоїсь апатії, відсутності, що часом трапляється у його віці. Він лягає за пічкою і скніє там, а товариство його майже не помічає, ба навіть кепкує з нього. Так минає зима, аж поки сновиду починають діймати насміхи. Він виходить з-за печі й завойовує собі повагу тим, що приборкує найсильнішого королівського берсерка.
114
Згадка про ці ночі має привернути нашу увагу лише однією обставиною, яка належить до внутрішнього кола нашої теми: до входження.
Трапеза мала свою ієрархію. Найвищим тут вважався блот[224], він був особливо священний та присвячувався богам. Пиво, що стояло приготовленим у величезних казанах, також освячувалося особливим способом. Пізніше християни почали вважати такий звичай недобрим. І так само як вони зберегли собі коней, але тільки для верхової їзди, а не для жертвопринесення, подібним чином вони залишилися великими любителями пива, але вже без жодного стосунку до богів. Інакше то вже була б якась чортівня. Серед різних дивовижних справ святого Колумбана[225] розповідають про одну, коли він спричинився до вибуху казана із пивом, осінивши його хрестом. Те пиво було присвячене Водану[226], а навколо казана зібралися свеви[227] — кажуть, що їхньою мовою він називався «cupa[228]». Це може бути латинізована форма від німецького «Kump» або «Kumpf», як то мовлять у них донині.
Ось так сиділи вони всі разом, чекаючи на Вода, або Водана, який зі своїми кіньми, собаками та вепрами перетворився на Дикого мисливця, але залишався могутнім навіть у часи після Карла Великого. Ще донедавна селяни в Гольштинії залишали останній сніп «для Воданового коня»:
Під час культового сп'яніння зазвичай наставала тиша. Тут бракувало піднесеного настрою святкового бенкету зі співами, тостами, єдиноборствами, змаганнями, хто більше вип'є або швидше спорожнить ріг.
Ріг залишався «серцем застілля» — як і меч, він належав до клейнодів. Пиття мало глибшу причину, ніж спогад про подвиги батьків і пращурів чи навіть заклинання міфічного світу. Все це слід було відкинути, воно мало залишитися зовні, разом із поняттями hold («прихильний») та unhold («злий»), heil («рятівний») та heillos («проклятий»), поки вони сиділи разом та пили, ніби всередині дерев'яного корабля, в якому ставало все тихіше й спокійніше, тоді як внутрішній рух наростав.
Ось уже й зовнішній світ шле пророцтва, віщування. Шуми, що долинають іззовні, стають закличними, сповіщальними. Вухо вловлює зовнішні звуки: гавкіт собак, крики птахів набувають вказівної сили. Погляд стає іншим; він проникає крізь стіни, навіть крізь те, що відбувається, сягаючи далекого майбутнього.
Вогонь мерехтить, господиня раз по раз зазирає досередини, деякі з цих господинь славилися своїм мистецтвом готувати блот; ішлося не лише про спосіб варіння, а й про дотримання суворої чистоти будинку і начиння — саме від цього залежала сила пожертви. В одній із ранніх саг мовиться про те, що чоловіки, які збиралися напасти на якийсь двір, хотіли прискорити коней, бо якщо в матері буде достатньо часу приготувати блот, то сини не зможуть утриматися від спокуси.
Ріг «передається з рук в руки навколо вогню»; чоловіки вбирають у себе силу, але не ту силу, яка надає нездоланного гніву берсерків. Ця сила не вихоплюється полум'ям назовні, вона не криється в мечі, не стає шаленою, ґвалтівною. Ця сила є радше тихою й мирною, але також і гнітючою. Час розтягується нестерпним чином. Це не означає, що він стає довгим, а те, що він напружується так, що готовий розірватися. Він втрачає тривалість і здобуває вагу. Він стає здатним різати й притискати, стає часом долі й часом норн[229].
Саме так пояснюється тиша, що її переривають то зітхання, то стогін. Тут виплітається щось сильніше за військо і зброю, навіть більше за полум'я Суртура: підступає діяльна доля. Це перейми перед народженням.
Вони вщухають не раптово. Голоси ззовні стають тихішими, майже вмовкають. Вогнище, навколо якого передавали ріг, горить не мигаючи, мирним сяйвом, яке крилося в серці благословенного вогню. І ось вони підступають; кожен це відчуває, кожен це знає, та й байдуже, відчувають саму постать чи тільки сяйво, яке вона випромінює. І ось уже часу більше не існує.
І ще довго залишаються відблиски на обличчях, волоссі, зброї та одязі. А також в очах, які дивляться в далечину на прийдешнє.
Так пояснюється безстрашність. Хто був на такій учті, той збереже бадьорість аж до палаючої зали. Вона проведе крізь полум'я. Саме так слід розуміти той жах, який паралізував великі населені міста, коли там висаджувалася жменька вікінгів.
115
Коли відбувається наближення, щось стає інакшим у будові світу. Речі переплітаються по-іншому, адже змінюється час. У час, який піддається вимірюванню, у буденність, а також у хронологію історії входить щось інше.
Те саме трапляється й у витворі мистецтва, особливо помітно — у музиці. Час мусить бути скасованим, але він має страшну вагу. Аби його підважити, людина прикликає «руки богів», а саме через жертвопринесення — offaron, operari означає «працювати». Тут присутній біль, щоправда, біль і зусилля, які поєднані специфічним зв'язком із часом як таким: біль творення. Про нього мали щось чути факіри, спокутники й колінкувальники; вони поводяться як діти, що імітують дійсність.
Діти бавляться з дерев'яними рушницями, але справжні рушниці також є іграшками.
116
У того, хто здатний бачити візії, аура стає видимою; з фізичного світу нам знайомі подібні впливи. Імпульси змушують світитися газові хмари, водночас речовина стає прозорою. Барви більше не проміняться, вони розчиняються у м'яких потоках, переливаються через край речей, які є їхніми посудинами.
Відзвуками ми насолоджуємося, коли відчуваємо особливу приємність, наприклад, виходячи із сауни на сніг, після довгого посту, після одужання, а також під час тривалого споглядання витвору мистецтва. Витвір, але також і людина можуть стати надто сильними; ми маємо заплющити очі або відвернутися.
Коли Мойсей повернувся із Синаю, він мав затулити своє обличчя: сяйво було надто яскравим для його народу. Все це види просвітлення, які швидко втрачаються, але діють вони ще довго. Існування у вищому сенсі означає постійне повторюване наближення.
117
Мистецтво, якщо воно взагалі є «значущим», повинне бути існуванням у вищому сенсі, а центральним питанням історії мистецтва має стати питання про те, чи вдалося і наскільки вдалося наближення. Митець це знає чи, радше, відчуває, і йому відомий невпокій, пов'язаний з творенням, творчі муки. Вони неминучі та, як невидима серцевина вогню, пов'язані не з досягненням, а з його сенсом. Саме так можна пояснити страх перед публікою, який відчувають найбільші міми, музиканти й співаки навіть на вершині слави. Вони здогадуються, що мають віддати щось більше й щось інше, ніж просто віртуозність.
Про гробіянізм[230]
118
Після того, як прийшла нова віра, германці й далі бенкетували разом, але охрещені не пили того пива, яке було освячене богами. З цього можна зробити висновок, що таке освячення пов'язане з блотом. Так, аж до наших часів перед кожною трапезою промовляють молитву, й не лише «за столом Господа».
Інше питання полягає в тому, чи за особливих обставин справді додавали до казана якісь особливі компоненти. Аж до модерної доби раз по раз можна було чути про такі доволі сумнівні та заборонені «щеплення». Особливо часто згадується блекота, споріднена з відьомськими мазями. Про зміни свідомості, які вона викликає, дізнаємося з Гайманнової праці «Вплив скополаміну порівняно із психопатологічно-електроцефалографічним дослідженням». Зокрема, спостерігалися сильні викривлення у сприйнятті часу.
Додавали такі інгредієнти чи ні — все це має не більше значення, ніж ключ від комода або від будинку. Гакслі переоцінив їхню роль. З другого боку, будь-яка модуляція сприйняття часу має педагогічне значення: скорочення часу, яке сягає свого максимуму в оргазмі, так само як і розтягування часу під час мук катування.
119
У північних країнах п'ють споконвіку. Кількість питва, що тече з рога або кухля, не слід розглядати як неістотну. Все це є доволі суттєвим. Йдеться про пиття, яке не має тамувати спрагу, принаймні не звичайну спрагу. Слоган однієї броварні, який я останнім часом постійно бачу на рекламних плакатах, уловив саму суть: «Спрага стає приємною завдяки пиву».
Картинка до цього слогану здається мені не такою вдалою: освітлена яскравим сонцем пустеля, над якою ширяє, ніби фата морґана, повний по вінця та запітнілий від роси пивний кухоль. Як мало ця спрага має спільного із сухою спекою, можна побачити, якщо спостерігати за пастухом, який п'є в пустелі. Ковток, який він робить зі свого шкіряного бурдюка, є радше боязким, принаймні помірним. Швидке споживання великих кількостей навіть чистої води може стати небезпечним. Усі ці пустельні мешканці худорляві й видублені, як ящірки. Мухаммед знав, чому він заборонив вино, навіть якщо не зважати на те, що він не залежав від нього, тобто залежав так мало, як і той, хто сидить у скарбниці, залежить від ключа до неї.
Непомірні застілля й бенкети характерні для германських учт. Навіть із міфів відомий вепр і цап, м'ясо яких постійно наростає, хай скільки відріжеш, а також пивні роги, які були невичерпними.
Ця непомірність, як і кожна річ, має свій зворотний бік, адже вона позначає не лише того, хто ніжиться у ведмежій шкурі, але й мисливця, який цю шкуру здобув. Він уполював ведмедя старим добрим способом із своїми собаками та з холодною зброєю в засніженому лісі. А отже, тут відбувалося ще дещо, без чого цей світ не був би таким, яким він є. Та й яким був би цей світ без вікінгів і варягів, ґотів і вандалів, англів і саксів, франків і алеманів?
У будь-якому разі, тут міститься місцеве або часове занурення в грубе задоволення, якому надають перевагу такі типи, як Тримальхіон[231] або Ґарґантюа. У германців все це набуває ще більшого масштабу, адже безмірність належить до їхньої натури.
Мед і пиво більше придатні для тяжких часів, тоді як вино тут поступається вже за своєю суттю. У Ціммернській хроніці[232] описується візит у замок одного райнського графа, для якого розлити коштовне вино вважається геройським учинком. Якщо гість прокидався з важкою головою, господар уже стояв біля ліжка і збадьорював його за допомогою чималої карафки з вином. Давнє володіння за короткий час пропивалося спадкоємцями.
Як відомо, надмірне пиття горілки винищувало цілі індіанські племена. Під час однієї морської подорожі Крайньою Північчю я щоранку бачив трьох примар, які витріщалися на сніданок: капітан з інженером та першим помічником — бліді, виснажені, кволі після нічних ексцесів. На Шпіцбергені ми причалили в порту, де напередодні роздали місячний раціон міцних алкогольних напоїв. Серед будинків, чиї мешканці довели своє сп’яніння до стану затьмарення, панувала мертва тиша. В цих широтах заборона алкоголю стає актом самозахисту, інстинктом самозбереження.
120
Застільні звичаї на кшталт рога, який по черзі передається по колу, були запозичені з гільдій та цехів, від крамарчуків у бурсах, земляцтв у високих школах. У певні часи та в певних місцях компанійське життя лицарів і ченців, студентів, вагантів і наймитів доходило до страшного здичавіння, бездуховної ненаситності. Відомості про приготування до весіль та інших фестин дають підстави підозрювати, що для вишуканих насолод залишалося небагато місця. Мав місце rage du nombre[233], який нагадує Рабле, у творах якого, наприклад, на сніданок споживали три тисячі шістсот баранів, а після облоги міста вичісували гребенем з волосся гарматні ядра; сам гребінь мав зубці зі слонових бивнів. Загалом ненажерство змальовується в позитивному світлі, щойно його описом займається автор високого класу. Типовим прикладом тут є Фальстаф Шекспіра; навіть пуритани змушені були його любити. Автор обертає на золото те, про що розповідає, принаймні надає блиску фламандського натюрморту.
In natura[234] такі типи мають менш привабливий вигляд, наприклад лицар Ганс фон Швайніхен (нар. 1552), який служив одному збанкрутілому силезькому графу, головним чином дудлячи з ним кухоль за кухлем. Подібно до Фальстафа такі графи були оточені несамовитими спільниками, що особливо характерно для доби бароко.
Гріммельсгаузен у «Симпліциссимусі» змальовує картину жахливої стагнації, до якої призвела Тридцятилітня війна. Від тих часів ми так остаточно й не вичуняли. XVII сторіччя позбавило нас того, що здобули інші країни, огрубило те, що деінде було розмежоване й пом'якшене. Середина постійно перебуває в небезпеці обернутися на тік, на якому молотять збіжжя — не лише своє, але й чуже.
Перехід до планетарного порядку можна впізнати по тому, що переваги й недоліки географічного положення відходять на задній план. Так, Англія втратила якість острова, й може статися, що ми втратимо якість середини.
121
В університетах гробіянізм завжди знаходить собі місце й охоче маскується під академічну свободу. У середньовіччі було неможливо чи принаймні небезпечно перебувати за межами своєї вітчизни поза земляцтвами, які хоч і давали захист, але й примушували до надання певних послуг. Коли лис (студент-неофіт) ставав буршем (бувалим хлопом), то робив усе так само.
Також і серед кадетів та гімназіастів цілком звичним явищем був пеналізм[235]. Викоренити його, принаймні частково, вдалося лише у XVIII сторіччі. Ще перед Першою світовою війною не вхожі до корпорацій вважалися «дикими» — їм приписували таємні вади.
Проте закритий порядок пішов студентам на користь. Вони могли виступати проти міщан та навіть проти місцевих правителів. Аж до часів рококо було звичною справою, що чоловік мав при собі зброю й цим показував, що є вільним; від часів революції носіння зброї обмежувалося службою. Там, де влаштовували бучні святкування, а під рукою виявлявся меч, годі було уникнути кривавих зіткнень. Про це є купа свідчень не лише у романах, але й у мемуарах. Виходили за двері й робили свою справу. У «Симпліциссимусі» описаний двобій між вершником і піхотинцем, який здобув перемогу завдяки оманливому випаду. Несподіваним ударом після вдаваного нападу володів також Казанова, який завдяки цьому відбував свої дуелі майже як рутинну справу. Принаймні він похвалявся цим, так само як і тим фактом, що одного кельнського журналіста, який говорив про нього як про «горезвісного» Казанову, покарав ратановим ціпком.
Укол, в якому не надто важлива брутальна сила, виглядає елегантніше, ніж різаний удар. Усе це видно навіть у природі, приміром у брижача, водяного птаха, якому Лінней дав ім'я Philomachus pugnax. Під час парувального сезону тут, як на середньовічних місцях фехтування, доходило до церемонійних удаваних поєдинків.
Германець під час фехтування охочіше вдається до різаних ударів. «Колюча» зброя має для нього менший престиж, так само як кішка порівняно із собакою, вино порівняно з пивом. Щоправда, у Єні ще за часів Лаукгарда[236] фехтували рубаним ударом та уколом; при цьому доходило до гротескних стрибків. Коли укол не заторкував кістки, а лише проходив крізь плоть, тоді казали, що «пташка насрала».
Мензуру[237], подібно до бою биків, що став безкровним у Південній Франції та Португалії, можна розглядати як перехід архаїчного релікту у спорт, якби тільки з ним не були нерозривно пов'язані старі й нові забобони. Querelles allemandes[238]: партнери сперечаються про речі, яких уже давно не існує.
За своїм головним призначенням, тобто як випробування для вступу до чоловічої спілки, фехтування застаріло. Без постійної традиції воно було б просто одним із видів спорту, менш небезпечним за бокс, лижні перегони, футбол. Щодо «випробування характеру», то кермування робить надійний відбір. Потім іде перший самостійний політ, стрибок з трампліна та інші випробування в межах динамічного світу. І врешті можна стати своєю людиною як у фехтувальному залі, так і в космічних польотах, але все-таки, як каже Шлаємахер, залишатися нікчемою.
І це, напевне, одна з найтрагічніших фігур сучасності: людина, яка опанувала modus operandi[239], але програє в субстанції. Досконала навіть у занепаді.
122
Цитуючи Лаукгарда, ми знову опинилися у вужчій темі, адже ми ще «не полишили пива». Це не означає, що Лаукгард (1758–1822), студент теології, магістр, волоцюга, солдат у Фрідріха і у французів, колишній пастор, автор романів, задовольнявся пивом. Він був достойним учнем Карла Фрідріха Бардта[240], який у Ґіссені читав лекції з теології, обіймав посаду генерального суперінтендента[241], а 1792 року віддав Богові душу як господар винного шинку у Галле. Його прізвисько було «Бардт із залізним чолом».
Бардт мав симпатію до Зальцманна, Базедова[242] та філантропічних ідей, які починали скрізь пробиватися, — до кожного пом'якшення звичаїв, які Лаукгард обзивав «petit-maîtrerei[243]». Він не помилявся, коли вважав осідками petits-maîtres Ляйпциґ та Ґеттінґен. Якось, коли він уже не знати в якому із цих міст влаштував застілля зі студентами, свою склянку для шнапсу він прив'язав мотузкою до руки, аби випадково її не проковтнути, як він пояснив подивованому товариству.
У нього поєднувалися всі риси первинної гробіянської приязності — смітити грішми за рахунок філістерів, яких ти «доїш» та з яких насміхаєшся, постійна готовність до бійки або до братання та до гамірного бенкетування до світанку.
Поглинання величезної кількості пива не могло тривати довго, якщо пиво варили міцне. Але таким чином можна було продовжити fidelitas[244]; тож повне сп'яніння наставало не одразу. Деякі «пивні» села були відомі своїми легкими сортами, які можна було варити лише влітку. Щодо Лаукгарда часом було неясно, чи він ще п'є чи вже знову п’є. До обіду він у нічній сорочці та з довгою люлькою сидів за одним із столиків, виставлених на ринковій площі, й приймав відвідувачів; траплялося, що в такому вигляді він ішов на лекції.
Гумор також був тоді гробіянським; його улюбленою формою була витівка, найчастіше за чужий кошт. Бідолашного доглядача на ім'я Ойленкаппер Лаукгард та його почарківці доводили ледь не до самогубства. Найкращим жартом вважалося «дзюрення». Для цього збиралися в коло двадцять чи більше почарківців, бажано перед будинком, у якому мешкав професор зі своєю панією, та після надмірного споживання рідини під непристойні балачки спорожнювали свої сечові міхурі.
Лаукгард любив непристойності; вони були головною його розвагою. Він також постійно полював за новими словечками й виразами. Зокрема, він пишався тим, що зібрав багату колекцію непристойностей, але скидається на те, що цю його працю було втрачено, хоча, можливо, колись вона таки знайдеться, подібно до «Ста двадцяти днів Содому» маркіза де Сада. Зараз для цього був би доволі сприятливий час.
При цьому Лаукгарду годі відмовити в інтелекті; він володів новими й давніми мовами, був начитаним у класичній та сучасній літературі, добре знав Біблію. Його висновки завжди були влучними. Стічні води історії та суспільства залишались би в стагнації та були б недослідженими, як болота в Caput Nili[245], якби в них не заглиблювалися такі голови як Лаукгардт. Тут варто також назвати й Ройтера з його «Шельмуфським[246]».
Масні жарти особливо пишно квітнуть у вузькому, затхлому повітрі несвободи. Люди пиячать, влаштовують бійки та говорять усілякі непристойності, оскільки кращого годі тут чекати. Скільки енергії марнується на різні жарти, можна уявити собі за зразками з непристойних антологій на кшталт «Господині на річці Лан[247]».
Тут ми торкаємося засадничої різниці в порівнянні з класичними ледарями у ведмежих шкурах; у цьому плані вони дотримувалися правил пристойності. Вже Таціт вихваляв за це германців[248]. Головне, що в них не було якихось неписаних правил. Вони пили й фехтували, коли їм заманеться; власне, це було майже постійно. Обмеження сподвигнуло б їх радше до протилежного.
Коли ми запитуємо, чому сьогодні свобода більше не є в певному сенсі загальною свободою, то спершу звертаємо увагу на простір. Але вже тоді простору могло бракувати. Доводилося усамітнюватися в лісі, щоб знайти там свободу. І такий «ліс свободи» існує ще й досі, навіть посеред світових метрополій.
Важливішою є інша передумова свободи: тоді не було страху перед смертю. А це змінює світ. Раніше було багато простору й мало страху. Сьогодні все менше простору і все більше страху. Все це нічим не змінює свободи, яка досі залишається так само близькою й доступною. Монтерлан[249] про це гарно сказав:
«La liberté existe toujours. Il suffit d'en payer le prix[250]».
Той, хто жадає свободи задурно, виказує те, що він її не заслуговує.
123
«Пиво й вино» — цей огляд трохи вийшов із берегів і далеко нас завів. Ключова різниця між ними полягає в тому, що пиво є напоєм дещо незграбнішим, але ця різниця стирається, якщо спуститися до відкритого погреба.
Шляхетна природа вина не надто пасує до пиття з примусу. Проте більше рабів було у винних країнах. Але все це належить ще до переддвір'їв. Коли наростали хвилі святкування, танули й відмінності. Раби ставали господарями під час Луперкалій[251].
Ми наближаємося до свободи — відчуваємо звільнення, насолоджуємося ним під час святкування. Те, що в сп'янінні криється свобода не лише для закоханих, але й для жебраків та вбивць, показав у своєму циклі Бодлер.
Вивільняє зовсім не забуття. Тут радше забуття провіщає наближення свободи. Стареча забудькуватість показує, що єство починає «відступати зі світу явищ». Багато речей стають неважливими. І хоча сп'яніння — то лише алегорія, проте в часі воно звільняє від сутої події, від зміни фактів.
Алегорії залишаються. Навіть Гельдерлін якось казав: «Прожив, як боги, я раз один» — й не більше.
Слідами Мопассана
124
Нудьгуючи в окопах, я разом зі своїми товаришами часом розважався тим, що розбирав нерозірвані боєприпаси, які валялися на землі. Я облишив це заняття тільки тоді, коли зазнав невдачі з невибухлою гранатою від англійського гранатомета. Крихітний капсуль із гримучою ртуттю вибухнув сильніше, ніж я припускав. І хоча я правильно визначив його за формою, тобто як капсуль-запальник, але недооцінив його вміст. Мені ще пощастило, що я поплатився за це тільки подушечкою великого пальця. Щось подібне сталося зі мною, коли через кілька років я спробував дрібку гашишу.
Деякі інші інциденти я хотів би тут опустити. Одне слово, під час війни багато читають, або принаймні така можливість є у тих, хто надає перевагу книжкам перед картярською грою чи безкінечними балачками. Видовищна частина війни, яка відіграє головну роль у повідомленнях, є крихітною порівняно зі своїми сірими смугами — нудьгою й чеканням. Місяцями чекаєш на те, що має відбутися — в бліндажі, бункері, перебуваючи в запасі чи в резерві, розквартированим, сидячи на телефоні. Для читання вигідно бути оберєфрейтором або ще краще гауптманом, головне — бути на вахті. На Західному валу[253] я мусив не спати по пів ночі, хоча й не приходило жодного повідомлення. Але у мене було добре товариство: весь Толстой.
І я ще не згадував тут про лазарет. В одному з них, здається у Валансьєні, гаяти час мені допомагав томик Мопассана. Серед оповідань, об'єднаних у цю збірку, дві історії особливо вирізнялися — по-перше, «Горля», де доволі лячно описано наближення божевілля, а також одне дослідження про сп'яніння від ефіру, яке стало для мене приводом замислитися. Я не маю цього оповідання під рукою, але пригадую, що Мопассан змальовує вплив такого сп'яніння як акустичне одкровення. Він описує своє підслуховування внутрішнім вухом розмови двох співбесідників. Це підслуховування годі відділити від діяльної співучасті слухача, який перебирає на себе то першу, то другу роль і таким чином розділяється на двох співбесідників. Мовець починає чути самого себе й дивується з власної внутрішньої діалектики. Це нагадує «автоматичне письмо». Щойно один голос висловив свої аргументи, як другий голос викладає контраргументи. Вони переконливіші. Потім знову повертається перший голос і заглиблюється ще більше. І все це виражається не в словах, а звучить як жебоніння струмка, що протікає поруч. І також не в реченнях — а скоріш як дует, який долинає із сутінків саду у сновидіння людини, яка спить. Усе розумніше й розумніше, а при цьому глибше й глибше; глибокі причини набувають переконливості і врешті сягають ґрунту. Це той ґрунт, на якому жодна ґрунтовна причина вже не важить. Синтез розчиняється.
Ось як я оцінив би сьогодні цей спуск у колодязь пізнання. Тоді я просто віддався йому з пристрастю, з якою кидаються здійснити сміливий виверт або стрибок, з яким чутлива, прудка істота, хорт або арабський скакун, перестрибує через перешкоду. Боки дрижать, ніздрі тремтять від збудження. Такі «заряджені» типи зустрічаються час від часу, особливо серед аристократів; цей біг — часто яскравий, але короткий.
Мопассан був сензитивним, ймовірно, навіть надсензитивним у сенсі Райхенбаха. Це пояснює його успіх та його падіння. Серед німців він цінується вище, ніж серед своїх співвітчизників; можливо, його ефекти діють там як надто самозрозумілі, надто природні. Багато років тому я розмовляв про це з Фрідріхом Зібурґом[254], який поділяв мою пристрасть до цього автора, а потім не так давно з Жульєном Ґраком[255], який на це поблажливо посміхався.
125
Тоді у Валенсьєнні читання виявилося для мене особливо благотворним. Погода й настрій були сірими. Головний лікар, здається, мав не надто багату фантазію, інакше мусив би розпорядитися, щоб тоді, коли виносять зі шпиталю померлого, барабанний бій не долинав до пацієнтів. Оскільки лазарет був великий і помирало багато, кожен день барабанний бій не вщухав аж до обіду.
Наша палата була маленькою. В ній уміщалося чотири ліжка; посередині стояв стіл, за яким Йохен фон Штюльпнаґель грав у скат з іншими пораненими. Вони переривалися лише під час обходу та прийому їжі. Один із поранених мав проблеми з сечовим міхуром; щокілька годин приходила медсестра і вставляла йому катетер. Потім вона виходила з ним із палати, він мав спробувати відлити, при цьому вона підбадьорливо насвистувала, як то робить кучер до своїх коней.
О тій порі сильно дощило, неподалік був канал, і буксирувальною доріжкою, прокладеною паралельно до нього, я ходив дихати чистим повітрям. Поки настрій залишався меланхолійним, ще можна було триматися; але часом він ставав депресивним. Коли я озираюся на цей час, мене дивує, що я знову і знову набирав бадьорості й не загибів у одній із цих безрадісних лагун.
Якісь деталі мого тамтешнього перебування я міг би віднайти у своїх щоденниках, але мені здається приємнішим, щоб цей час перемішався з перебуванням в інших лазаретах. Що таке гарячка, годі виміряти температурною кривою. Мені здається, що у мене точніша пам'ять на книжки та їхній зміст, ніж на факти щоденного життя, навіть у рамках власної біографії. Факти більшою або меншою мірою випадкові. Вони поступово відкладаються як мушлі та водорості, що вкривають підводну статую Христа[256] в Ґенуезькій затоці. Час від часу водолази мусять пірнати на глибину, аби вивільнити від них статую. Те саме вимагають і від автора; більшою чи меншою мірою вивільнений від випадковості світ.
126
Поводження з ефіром не було для мене чимось новим відтоді, як батько подарував мені «Друга жуків[257]». Летка, вогненебезпечна речовина належить до спорядження ентомолога. Ефір діє як смертельний наркоз, але, здається, діє доволі приємно. Такий висновок можна зробити з того, що маленькі тільця залишаються розкутими, а кінцівки — гнучкими, а не задубілими, як після смерті від випарів ціанистого калію.
Те, що ця речовина може чинити таку дію, як її описує Мопассан, було для мене новим. Ефір є втіленням вогненної свободи, майже відсутності субстанції. Можливо, те сп'яніння, яке викликає названий на честь нього еліксир, є легшим і духовнішим, ніж вульгарне сп'яніння від алкоголю. Принагідно це варто було випробувати. Мопассан підкинув мені хорошу ідею.
Коли 1918 року я провів кілька днів у Ганновері, одужуючи від поранення, мені здалося, що така нагода з'явилася. До речі, щодо поранень, то вони також поступово зливаються в пам'яті, як невдачі, які з часом годі вже відрізнити одна від одної. Хай там як, але з часом поранення ставали важчими, так ніби невидимий стрілець намагався вцілити в серце. Він почав з ніг, черкнув голову, а потім влучив у груди — щоразу дедалі серйозніше.
Я ще мав легку пов'язку, напівприховану шапкою, проте пішов до лазарету, аби мені видали довідку, що я вже здоровий; відчувалося, що справа «доходить до тріаріїв[258]». Те, що війна може бути програною, мені ще не спадало на думку; такого я не міг прийняти.
На горішньому поверсі лазарету працювала комісія — лікар, офіцер, писар та персонал, що заходив і виходив. Хворі й поранені, більшість із яких уже одужала, запрошувалися до кімнати й заходили туди малими групами. У почекальні серед інших сидів Кольсгорн, у якого було те саме, що і в мене: дотичне поранення голови згори праворуч. Знак Зодіаку Овен — сильний, але інтелектуально слабкий. Усі ці овечі й цапині риси проявляються ще в дитинстві. Він не хотів повертатися до свого полку, оскільки мав там неприємності. В любовних справах він забував про час. Так, неподалік від Туркуена[259] він зачинився на три дні з однією дівицею «фламандської крові», навіть не здогадуючись, що ми вже давно знову вирушили в похід. Це ще зійшло йому з рук; але в потязі він знову знайшов якусь дівчину, перукарку з Ліндена[260]; вона зараз чекала на нього внизу під брамою.
До кімнати нас запросили разом; Кольсгорн був у черзі переді мною й тепер почав розповідати про свої проблеми зі здоров'ям. У нього були головні болі, він не міг високо підняти одну руку.
— З якого боку? — запитав штабний лікар, розглядаючи його медичну картку.
— Праворуч, там, де мене поранило.
— Ну, скоро це минеться — ось побачите. Відпочиньте ще два тижні, а тоді зможете голими руками корчувати дерева.
Мені він також хотів прописати відпочинок, але подумки я вже був майже в дорозі. Це був лікар Штернгайм, штабний лікар резерву, відомий як добрий педіатр. У нас він також був домашнім лікарем, у прямому сенсі, адже ми жили в тому самому будинку: Бедекерштрасе — ріг Ведекіндштрасе. Моя мати його дуже цінувала; він лікував нас ще від кору. Як педіатр, резервіст та інтеліґентний єврей він був тут не на своєму місці; він не надто прискіпувався. Особливої суворості від нього й не вимагали. Адже він був лише на підміні.
Ми спустилися затоптаними сходами; пахло прісним супом та карболкою. Внизу я попрощався з Кольсгорном, який їхав зі своєю перукаркою до Ліндена. Я дивився їм услід; він узяв її попід руку, що військовим навіть із дружинами не дозволялося. Очевидно, йому трапилася вдала партія. Загалом він мав хист до швидких та частих зв'язків. У наступні роки я ще частіше зустрічав його в місті, щоразу вже після півночі — він самотньо кудись крокував, але звідки й куди ішов, він не казав.
Я ще сходив до Лицарського замку[261], який розташовувався неподалік. Був ранок, я навідав Вальтера, який виношував плани самогубства. Можливо, невипадково саме тоді у мене виникла ідея, що я міг би провести експеримент з ефіром.
127
Як таке спало мені на думку? Чи було це з допитливості, з нудьги чи просто зопалу? Мені здається, що я був цілком задоволений своїм становищем — принаймні значно задоволенішим, ніж сьогодні, коли про це згадую.
Вулиці й площі міста, куди прибував і звідки відбував потік поранених, обдерлися, як заношений одяг. На початку війни тут юрмилися люди, як рій бджіл перед вуликом. Але тепер усе добігало кінця; рештки рою поверталися виснажені польотом та ще й без нектару. Сила обернулася в піну.
Усе це здається мені сьогодні сірим і неприємним, так само як видається дивним, що під час війни на виснаження я зберігав добрий гумор. Але ж юність має інший календар, живе власними силами. На вечір у мене було побачення з однієї медсестрою — це було того варте, адже тоді я відчував свою присутність. Вона прийшла на узлісся в смугастому халаті: «В такому вигляді я можу прийти лише тоді, коли зайшло сонце». Отже, вона знала, що її чекає; але час нічого не міг нам зробити. І тут прізвище, навіть ім'я забуто — саме такий спогад стає справді сильним, справді пронизливим.
128
Ще у випускному класі гімназії мені подобалося жити в цьому кварталі, який простягся між Фрідріхсвалом та Каленбергер-штрасе і який Лерицькі називав «Калебутцер», натякаючи на те, що мешкати там було не варто, особливо для неодружених. Вузькі завулки, убогі будинки, бідні люди, а ще там були диваки. Багато років я був постійним клієнтом у старого Лафера, який краще розумівся на книжках, ніж більшість букіністів із тих, яких я зустрічав. Пізніше я часто навідувався до різьбяра Ґроса, який мав свою майстерню в затінку Церкви Христа й вирізав із дерева своїх «кумедних гусей», шия яких переходила у фалос. На Ватерлооплац усе ще відчувався вельфійський[262] дух, який мав давню історію. У той час я на декілька днів найняв кімнату в однієї товстенької господині; її чоловік був у ландштурмі[263] в Бельгії. Вона одержувала зарплату як провідниця на Деренській[264] лінії і вдень майже не бувала вдома. Лише по обіді вона приходила в однострої та картузі й прибирала в кімнаті. Для мене це було зручно, оскільки мої плани передбачали самотність.
Отже, я повернувся туди після того, як попрощався з Вальтером, а неподалік від «Чорного ведмедя[265]» купив трохи ефіру. Як Мопассану вдалося сп'яніти від нього? Про це мені нічого не відомо. Але я вже встиг проконсультуватися в батьківській бібліотеці про «ефіроманів» і дізнався, що вони також ставали жертвами фатального впливу наркотику й потреби постійно збільшувати його дозу, що врешті їх нищило. Ефір вони пили, а насамкінець споживали його в неймовірних кількостях. У певний час вживання ефіру стало народним пороком, наприклад в Ірландії чи Литві. Тобто там у базарні дні повітря повнилося випарами ефіру.
Відкоркувавши пляшечку, мені здалося, що нюхання буде достатньо. Я «втамував фаустівську допитливість», як то кажуть провізори, побризкав із пляшечки на хустинку, яку потім притулив до обличчя. На додачу я ще й натягнув на голову ковдру. Подіяло відразу.
129
Експеримент з ефіром тривав недовго, адже коли я опритомнів, ще було достатньо часу піти поїсти. До цього я мав апетит, або принаймні мені так здавалося. «Вочевидь, це вид сп'яніння для людей, які не мають багато часу».
Запхавши до кишені гроші й продуктові талони, я натягнув рукавички, нацупив кашкета і попрошкував повз Фрідріхсвал до центру міста, аби трохи провітритися. На Ватерлооплац і поряд з нею, як і століттями тому, юрмилося багато військовиків різних звань. Я мав звертати увагу на військові вітання, тобто дотримуватися марудного церемоніалу «засвідчення шани». Ці жести уваги треба було почасти віддавати, а почасти приймати за індексом знаків розрізнення, які більшою чи меншою мірою виблискували на кашкетах, комірах та на плечах, так що їх годі було не помітити. Все це нагадувало вусики різних видів деревних ос; дві чи три їхні кінцівки світяться в напівтемряві, тож за їхнім блиском комахи здалеку пізнають одна одну під час польоту крізь сутінковий ліс.
Я почувався готовим до такої гри, в мене навіть склалося враження, що жест рукою виходить у мене особливо гладко, і я з надзвичайною точністю помічав проходження чергового чину. До речі, загострення відчуттів та інтелекту, на думку експертів, не є чимось винятковим після сп'яніння від ефіру. Так, розповідають про десятирічного хлопчика, який після легкої операції призвичаївся до вдихання і навіть пиття ефіру й потай купував у аптеці дедалі більшу його кількість. Аби втамувати власну пристрасть, яка стала невиліковною, він обкрадав батьків. У школі він відзначався блискучими успіхами. Він помітив, що після пробудження від сп'яніння особливо легко йому спадав на думку розв'язок математичних задач. Він помер у дев'ятнадцять років — як вважав Левін[266], це була вада серця. Насамкінець він довів денну дозу споживання ефіру до одного літра. Все це нагадує фантастичні дози, яких досягав де Квінсі в споживанні опію.
130
Мій шлях проходив повз пам'ятник Ляйбніцу до вигину, який з'єднував Ватерлооплац із вулицею Фрідріхсвал. Ліворуч — Лайнешлос[267] з фонтанами, праворуч — невеличкий палац. За ним казарми, зброярня, трохи далі лазневий комплекс Шрадера — такий знайомий міський пейзаж, де мало що змінилося протягом багатьох поколінь.
Отже, я звернув на Фрідріхсвал, цю гарну й тиху вулицю, якою водив мене за руку ще мій дідусь. Праворуч — «нова» ратуша, за нею — озеро Маш, ліворуч — квартал, де ще можна побачити залишки старого міського муру. Зараз тут було велелюдно; в обідню перерву люди в одностроях снували туди-сюди. Одне слово, всі ці постійні вітання мені подобалися. Загалом кажучи, різні надокучливі справи треба обертати навспак та сприймати як гру. Це може здивувати шкільних зубрилок, які вважатимуть таку поведінку старанністю.
Сюди ж домішувався прозірливий оптимізм, як післядія наркотику. А його можна дозувати від стимуляційної поверховості до глибин повного сп'яніння. Траплялися типи, які ходили людними вулицями, притиснувши до обличчя хустинку, змочену ефіром, оскільки їхня господарка не терпіла такого різкого запаху в квартирі. Подібна ситуація була в де Квінсі в лондонському середмісті. У таких випадках до гри приєднується зовнішній світ. Він починає підкорятися, ніби сліпий з ціпком, якого ведуть за руку.
Годі заперечити, що за допомогою легкого стимулу зі звичними й рутинними речами можна вправлятися швидше. «Краще берешся за справу». Стрільці з досвідом перед стрільбою випивали одну чарку шнапсу, так звану «поціляльну водичку».
На широкому променаді я бачив, як наближалися й зникали знаки розрізнення подібно до чисел, мастей та звань у картах. Часом я був перший, а часом відповідав — залежно від високих чи низьких звань. Я вітав наперед, опісля та водночас зі службовими або товариськими нотками. «Черв'яковий доктор», тобто призваний на службу лікар з емблемою жезлу Асклепія, не становив жодної проблеми. Потім з'явився фельдфебель-лейтенант, гермафродит прусського штибу з майже природженою стриманістю. Для того, щоб описати привітання, яке він віддав тут на площі, треба підготувати цілий трактат.
Вони проходили повз, як у калейдоскопі. Скрізь діяли форма й правила, хоча іноді вони були доволі розмиті й переходили в сіру зону. Я зустрічав знайомих, наприклад мого колишнього господаря квартири, полкового кравця Водріха, а ще пілота Біттріха, який випробовував прототипи для авіазаводу і мав повні кишені грошей. Він вів на повідку хорта. Світ Водріха невдовзі зазнав краху, коли він довідався, що майор на ринку вкрав шматок кров'яної ковбаси — цілий майор! Біттріх, якому вдалося не скрутити собі в'язи, став великим цабе.
Salut au monde[268]! Я був у піднесеному настрої, ніби на сільському святі, почувався як риба у воді, знаючи правила гри. Принагідно це може викликати навіть насолоду, як у водія, що їде на романтичне рандеву й ловить кайф від крутих поворотів. Такий розкутий настрій передається іншим — коли проходиш повз фельдфебеля-лейтенанта, вже не треба вираховувати власну реакцію, просто робиш усе правильно. Правило не порушується, його дотримуються і обходять. Перестрибує іскра симпатії, в одну мить глибшає розуміння.
Ось ліворуч підходить хтось із плетеним аксельбантом та широкими червоними смугами на штанах: майор із генштабу, очевидно, знову квапиться у свій кабінет. Тут я зробив занадто різкий поворот, я ще не встиг його проминути, як він гукнув: «Гей, ану зупиніться!» А потім потсдамським жаргоном, який звучить різко й не терпить жодного заперечення: «Чому ви не віддали честь панові штабному генералу?»
Він люто зиркнув на мене, вказуючи рукою на доріжку. І справді, там перед очима відкривалася незвична картина: генерал на велосипеді. Це був генерал фон Лінде-Зуден, який прямував до свого штабу. Я ще встиг побачити в червоному дзеркальці, обрамленому золоченим дубовим листям, його напівпрофіль.
Швидка реакція зазвичай не належала до моїх чеснот. Але тут допоміг ефір: «Я зосередив свою увагу на панові майорі».
Очі на його суворому і водночас млявому обличчі уп'ялися в мене своїм поглядом. Складки на шиї, червоні кола навколо очей, субіктеричний[269] вигляд, кепський настрій — розумний і ніби створений для гарнізонної служби нічний працівник із залізною енергією.
Очевидно, він не хотів, щоб я так легко відбувся, тож, оглянувши мене з голови до ніг, запитав:
— А чому не носите при собі зброю?
Її я просто забув; принаймні я встиг насунути кашкета. І тут я сказав те, що не було правдою, але могло нею бути:
— Лікар звільнив мене від носіння зброї.
— Ось воно що! А як звати вашого лікаря?
— Штабний лікар доктор Штернгайм, пане майор.
— Штернгайм? Штернгайм? Мабуть, він зарано вас випустив. Як правило, з ним такого не трапляється. Від вас ще пахне, як від цілого лазарету.
Він знову почав розглядати мене з дедалі більшою прихильністю.
— Золотий нагрудний знак «За поранення». Тим, хто тікає до конюшні, такого не дають — якраз навпаки. Вам варто себе трохи поберегти. Але краще бути обережним; нехлюйство швидко набуває катастрофічних масштабів.
— Більше такого не повториться.
Його пророцтво справдилося. Поза сумнівом, цей добродій весь час почувався на службі та використовував шлях від роботи до своєї квартири для того, щоб пильнувати за дисципліною та принагідно задавати перцю. Загалом кажучи, він мав рацію, адже кожен бунт починається з відмови вітатися. Проте лавину так годі зупинити.
131
Часом наші чесноти грають проти нас, а наші вади дають нам додаткові очки. Брак зосередженості дав мені можливість легко відбутися. Все ще під дією ефіру мене тягло до палацу Ґеорґа[270]. Господар зарезервував для нервових пацієнтів окремий столик, за яким майже кожен мав на голові пов'язку. Якоїсь незвичайної поведінки там особливо не спостерігалося. Цобелю влучило прямісінько в лоба, ще й таким чином, що куля, не завдавши шкоди, пройшла між двома півкулями мозку. Щастя в нещасті, великий виграш у зловісній лотереї. Натомість Мундт утратив головне й тепер мусив вчитися називати числа й лічити, як маленька дитина. Старий камерунець із невеликим шрамом на верхній губі перебував на початковій стадії надмірної ейфорії. Ми називали його «Онґлаубліх[271]», оскільки це було його улюблене слівце. У проміжках між екскурсами про те, як би розвивалися події на Марні, якби він був на місці Генша[272], він вставляв реальні спогади переважно про час, проведений у німецьких колоніальних силах.
— Коли я чув, як хлопчина б'є в барабан, то брав свою гвинтівку й виходив у піжамі зі свого шатра.
Він розповідав, як одного разу на галявині у місячному світлі зіткнувся один на один із горилою, білі зуби якої світилися в напівтемряві. Він вистрілив у неї, навіть не почувши пострілу, — все було як уві сні.
— Потім за спиною я почув шепіт: «cartrige, cartrige[273]», — моя дівчина з племені хауса тицяла мені в руки обойму з патронами. Вона вийшла слідом за мною, тоді як у хлопців були повні штани від страху.
Він застряг у своєму маразмі серед хороших та добре приперчених історій, ніби уламок кораблетрощі, який повернувся з тропіків, і був справжнім ходячим скарбом для Шейха, який допитувався в нього про різні еротичні пригоди. Він часто розповідав про дівчину племені хауса, яка походила з камерунського плоскогір'я й була світлошкірою. І хоча він поводився з нею як із власним песиком, що сидить на килимочку перед його ліжком, очевидно, все-таки відчував до неї прив'язаність.
Одне слово, в цьому гурті я не надто привертав увагу. Окрім того в мене було трохи ясніше в голові, я почувався проникливішим, ніж зазвичай, випив трохи більше, але ще досі не був у тому стані, який настає після хорошого сніданку. Ось таким збадьореним я пішов увечері на рандеву.
132
І справді, пророцтво майора справдилося: ситуація стала катастрофічною. Коли посеред катастроф усе стає катастрофічним, хвилі перехлюпують, й починають поширюватися нові норми. Так було й тут. Командувач невдовзі зник за не надто почесних обставин. А з ним і майор. Їхні місця зайняли нові люди: так, місце майора посів такий собі Кляйст, для якого катастрофа настала двадцять п’ять років пізніше на південному фланзі Східного фронту. Я знову зустрів його у Ворошиловську[274].
Що ж стосується зустрічі на вулиці Фрідріхсвал, то Фредерік[275] сказав би про мене в тій ситуації так: «скаче на чалому коні[276]». Мій співрозмовник також зразу це відчув, проте поставив не зовсім точний діагноз. Якби я «добре поснідав», то він помітив би одразу. Такі речі трапляються, наприклад, під час днів народження. Те, що я проходив повз нього «слідами Мопассана», залишилося поза його уявою.
Нічні метелики привиджаються в гущавині явищ, у затінку яких снить пантера.
133
Ось і все про ефір. Після наркозу прийшла смута просвітлених веселощів. Таке сп'яніння заводить у глибоку криницю, все відбувається подібним способом (хоча й не зовсім таким самим), як це описує Мопассан. У мене виникла асоціація зі звучанням оркестру, який узяв високу ноту, а його мотив підхоплює другий оркестр, що звучить ніби відгомін, який модулює та видозмінює. І це відлуння дзеркально підхоплюється й поглиблюється. Після короткої паузи знову звучить перший оркестр. Спершу обидва оркестри були на чималій відстані один від одного й поступово наближалися, тимчасом як інструментів ставало все менше. Незадовго до запаморочення образ і його віддзеркалення ставали ідентичними та з довгохвильовим шемранням зливалися воєдино. Я чув ціле плетиво. У струнах, які більше не вібрують, звук відступає назад. Тон притишується, стає надто низьким для слуху.
Тобто перед нами була ніби гегелівська синтеза, гармонійно зредукована й доступна для будь-якого інтелекту. Спрощена до ритмічних вузлів. Таким чином, стає очевидним: йдеться не так про те, чому щось стає зрозумілим, як про саму необхідність, функцію розуміння загалом.
Тож мислителю, який не оперує всередині цієї заданої наперед необхідності, не вдасться вказати, що саме має бути пізнаним. Якщо в чиїйсь системі не звучатиме harmonia mundi[277], той говоритиме повз вуха слухача. Цьому звучанню треба вторити. Що, своєю чергою, пояснює вплив систем на маси, для яких вони інтелектуально залишаються недоступними. Вони чинять вплив не лише через коментарі, але й безпосередньо.
134
Усе це пізніші погляди: прорідження гілля. Ефір є легкозаймистою речовиною — той, хто обирає його за рушій, має остерігатися долі Фаетона. Як і багато інших збудних речовин, він діє на чоловіків як духовний флюїд, а на жінок — як флюїд еротичний. З бельгійських целюлоїдних фабрик, де випари ефіру обтяжували повітря, робітниць у німфоманському збудженні відводили додому. Подібні речі повідомляли також про кравчинь, які шили рукавички та користувалися для чищення бензином. Близько до плетива матерії зливаються поняття й почуття. Нитка тягнеться далі, стає безбарвною, майже нематеріальною.
Ефір час від часу вихваляли за антиалкогольні властивості та використовували як замінник горілки. Так було в Ірландії після 1840 року, коли під впливом популярного проповідника, який виступав проти вживання алкоголю, селянам спротивило пити горілку.
Така думка може мати місце, адже ефір діє «духовніше», ніж алкоголь. А в основі кожного сп'яніння лежить духовна потреба, навіть якщо це стосується жебрака.
Тобто тут можна провести паралель зі спробами педагогів замінити низькопробне читво «хорошими книжками», що також має небагато шансів на успіх. І там, і там мірилом є не сама рідина, а людина, яка одержує насолоду. Інакше нікому не спало б на думку пити ефір замість того, щоб його вдихати: тільки в одному Мемелі[279] 1897 року було випито тисячі літрів ефіру. Коли проносився екіпаж із кіньми, що йшли чвалом, за ним тягся шлейф ефірного запаху.
Так відбувався занепад через кількість. А з цим грубшало й сприйняття. Наприклад бандажист, який досяг сп'яніння за допомогою ефірних речовин, чув «неприємну музику катеринки», тобто дешеву версію мелодії Мопассана.
135
Ми гадаємо, що дим і випари вивільняють тонші, духовніші сили, ніж рідкі та тверді страви, — запахи, звісно, також. Це делікатні прояви відриву від матерії, нерідко заборонені, особливо вночі. Чимало з них оживають лише у променях призахідного сонця. З давніх-давен вони вважаються сприятливими для вищого наближення та для входження. Їх використовують при замовляннях, судилищах, жертвопринесеннях у вогні.
Для того, щоб сприйняти запах, нам потрібні вологі мембрани — це нагадування про колишні морські часи, але навіть для найделікатнішого переміщення морське повітря має замінити океан. У прадавні часи все тіло було вкрите високочутливою оболонкою та було здатне до такого способу сприйняття, яке можна знайти хіба що в чистому джерелі. Там були і, як правило, досі містяться повідомлення, які ледь відчутний повів вітерцю переносить із квітки на квітку.
Усе це спогади про хвилю й про море.
Наркози
136
Війну було програно — і те, що я ще кілька років залишався при війську, вважаю своєю помилкою, хоча такі ретроспективні висновки позбавлені сенсу. Вернер фон Фріч, який одного разу відвідав мене в Ганновері, також вважав, що в армії я не на своєму місці. Він сказав таке одному товаришеві після того, як ми утрьох вели розмову про Рембо. Я дізнався про це лише через двадцять років, на той час Фріч уже загинув у Польщі. Врешті, він не мав жодної користі з того, що завиграшки долав усі кар'єрні етапи аж до найвищого щабля. Більшою чи меншою мірою це стосується всього нашого покоління. У той час Фріч був відкомандирований до школи верхової їзди, але з часом з кіньми та кавалеристами, вже не кажучи про рицарів, було покінчено. Від бризок ще можна вберегтися, але годі врятуватися від багна й попелу, коли вибухне Кракатау.
Саме тоді я відкрив для себе Рембо й був просто одержимий ним. До сьогодні я вважаю його одним із засновників модерну й можу тільки уявити, який переворот викликала зустріч з ним у Верлена.
Фріч, очевидно, вважав, що такий різновид літературного захоплення є шкідливим для служби, а отже, й для кар'єри. І це було слушно; пристрасть завжди вказувала на те, чим людина займається, але також на те, що їй слід облишити. «Читач» — не надто вигідний предикат для особистого резюме.
А ще сюди додавався неспокій від того, що день і ніч доводилося робити десятки справ, які не мали між собою нічого спільного. І те, що при цьому дещо вдавалося, я пояснюю зокрема тим, що, на відміну від свого батька, я не змінював своєї пристрасті. Я щораз знову підхоплював ту саму нитку, яку взявся сукати. «Він не вірний, але прив'язується», — якось сказав Мартін про мене одній подрузі.
Із цими перервами та поверненнями до тієї самої нитки неминуче пов'язана зміна в оцінках. Ми наближаємося до ядра. Так само було й щодо сп'яніння, яке спершу цікавило мене як вітальне, а згодом як духовне збудження — і врешті як катапульта перед стіною часу.
Мопассана я маю розглядати як провідника до другого рівня. Його вплив інтелектуальним способом підвів мене до самого плетива матерії. Він відносив сп'яніння до способу передачі абсолютного знання: «То було так, ніби я дотягся до дерева пізнання». Невдовзі після цього він уже не впізнавав себе в дзеркалі.
До речі, дзеркало є своєрідним пробним каменем: якщо ми спроможні спроектувати в нього своє «я», це значить, що нам вдалася важлива видозміна. Так після зустрічей зі смертю дзеркальне відображення стає різким.
137
Поекспериментувати з ефіром у мене виходило нечасто; могло минути пів року, аж поки я знову звертався до цього, а часом я шукав у ньому прихисток, якщо реальний світ більше не задовольняв або його слід було розігріти. До речі, сильна жара, наприклад у сауні, може спровокувати подібне прояснення погляду.
Експерименти з наркотичними речовинами можуть бути нечастими хоча б тому, що в поквапному перебігу дня майже немає для цього часу. Такі речі також важко планувати наперед, оскільки бажання експериментувати з ними виникає несподівано. Тож можна було припустити, що всі ці проби колись кепсько закінчаться, і справді так воно і сталося, коли я дійшов до хлороформу.
Хлороформом, так само як ефіром та подібними речовинами, нерідко зловживають. Левін повідомляє про свого пацієнта, якого лікував саме через таку залежність, а також про одного учня, якого знайшли у стані важкого наркотичного сп'яніння з рушником, просоченим хлороформом і притуленим до рота; його вже не змогли повернути до життя.
Коли я спробував хлороформ, вечір був доволі похмурий, накрапав рясний холодний дощ; місто було відчуженим. Перед цим я накрутив гучного будильника, що був для мене незамінним, оскільки я не любив вставати й переважно до пізньої ночі або блукав містом, або читав і працював. Часто в пізню пору якийсь неспокій гнав мене з дому, ніби я боявся проґавити якусь пригоду.
Потім я замкнув двері. Сп'яніння на самоті завжди має в собі щось магічне; воно належить до дійств, під час яких намагаються уникнути несподіванок. Це стосується також запліднення й самогубства, які доповнюють одне одного своїми глибинами.
Існує надто сильна та надто слабка чутливість до отрут; хлороформ тут не є винятком. На мене він подіяв як важкий снаряд, як удар сокирою, що одним махом вибиває з тебе свідомість. З ефіром все було по-іншому — там ніби бриніла тятива, вона не викликала страху, а лише створювала п'янкі коливання.
Можливо, існує також гомеопатія вмирання, галявини серед густого лісу; Гіпнос присвічує своєму братові-близнюку Танатосу.
138
Коли я підхопився з ліжка, будильник уже мав давно продзвеніти. Пробудження було важким, як у того, хто пережив морську хворобу під час шторму. Блювотиння вкривало подушку.
Був ранок понеділка — час, коли за неписаними законами найменше годиться оголошувати себе хворим. На щастя, того дня не було, як завше, занять, а тільки ранкова гімнастика. Тож я поплівся на Ватерлооплац і з відсутнім виглядом пересувався там між відділеннями, які робили вправи. Кноке, який вів там одну групу й наступного ранку мав вирушати до Росії, де під орудою Зекта[281] повинен був навчати пілотів, через багато років згадував про цей ранок. У нього виникло враження, що я прийшов просто з нічної гулянки, де все аж вирувало від ексцесів, як від водних атракціонів у парку Тіволі. Я не став його переконувати в іншому; принаймні таке пояснення було нормальнішим, природнішим. Трапляються випадки, коли варто прикритися пороками. Тоді ще можна залишитись у межах правил гри.
До речі, мене завжди гнітило відчуття постійної невідповідності вимогам інституцій. Саме на краях незміряного можна оцінити їхню цінність. Але невдовзі стає моторошно. Як можуть корали без свого кістяка витримувати прибій? Усе це на довшу перспективу зблизило мене з Пруссією — саме через потяг до порядку, а не через войовничість здобула вона свою кепську репутацію. А що стосується останнього, то тут я — бонапартист.
Хай там як, але Штірнер[282] не видає перепусток до вищого рівня свободи. Хоча для окремих людей суверенність буває вродженою та є їхньою власністю. Таке можна стверджувати лише тоді, коли заради неї були принесені жертви. Свобода має свою ціну.
139
Попри те, що сильний наркоз був надзвичайно небезпечним і я міг розділити долю згаданого мною учня, в мене ще й залишилися дуже неприємні спогади про цей досвід. Як я вже казав, то була божевільна витівка, яку краще було приховати за лаштунками нормального ексцесу. І такого не бракувало в ті роки, що їх загальноприйнято стали називати «повоєнним часом». Обкрадена природа знову відновлювала свою рівновагу.
Приблизно о тій самій порі я мав кепський досвід в одному готелі міста Галле. Про нього я згадаю пізніше, оскільки веду оповідь не хронологічно, а через ступені наближення до світу сп'яніння. Досвід і вплив накладаються тут доволі приблизно.
Так чи інак, але все це привело до морального переосмислення, якого ніхто не може уникнути. У вас виникає потреба все ґрунтовно змінити. Весь той топос довкола колони Ватерлоо з казармами, арсеналами, офіцерськими їдальнями, гауптвахтами мені остогидів разом із кварталом Калебутцер, розташованим поряд: облуплені будинки зі своїми господарями й пожильцями, якісь крамнички й забігайлівки, де військові інструктори дозволяли собі хильнути чарчину під час перерви. І хоча в обігу ходили вже мільйони, єфрейторів ще досі називали «шнапсиками» — через п'ять пфеніґів, на які за часів Пруссії збільшувалася їхня зарплатня, чого якраз вистачало на додаткову чарку шнапсу.
Проте порівняно з минулим століттям споживання алкоголю зменшилося. Ще Мольтке[283] подбав про те, щоб у польові фляги наливали каву замість горілки, як то було прийнято раніше. Селяни ще брали із собою на поле під час збирання урожаю буряка чи картоплі так званий кем — кминову горілку, і хоч вона була сильно розбавлена, зате споживали її у чималій кількості. Взагалі здається, що деякі види фізичної праці вимагали такого додатка; так було і з Райнером Брамбахом[284], якому ми завдячуємо гарними віршами. Він певний час заробляв на хліб, обробляючи граніт. Від нього я довідався, що такий день постійного гатіння важким молотом можна здолати лише з густим червоним вином. Щось подібне я бачив і на Сардинії.
Монополія на горілку вбиває двох зайців одним пострілом — вона підвищує прибутковість та охоту до служби. Загалом монополії мають ґрунтуватися на тому, що від приємного важче відмовитися, ніж від необхідного: сіль, тютюн, алкоголь. Так само і конубіум[285]: був дійсним лише тоді, коли держава і церква «доклали до нього рук». «От насипимо нареченій січеної соломи попід двері[286]».
Самогон також вважався однією з ознак соціальної ієрархії. «Ну і тип — та від вас за три кроки самогоном тхне». Деякі чоловіки постійно були напідпитку й увійшли до народного гумору як кумедні фігури: нероби, що стовбичать на розі вулиць, кучери, прислужники, старі шведи[287] — це були потсдамські унтерофіцери, які служили ще за часів великого курфюрста та, вочевидь, завдяки спирту законсервувалися й стали геть старими.
Індустріальне суспільство не може собі такого дозволити, і коли Гельдерлін каже про «загальний дух Вакха», то це все менше стосується теперішнього суспільства. Безперечно, тут і досі може відчуватися ейфорія, але вона не повинна вислизати з-під контролю свідомості. Елементи, які стабілізують, гармонізують, мають вийти наперед, та лише настільки, наскільки це дозволяє поле гри, тобто не в діонісійському розумінні. До зони, де починає діяти бог, не можна вступати; вона обмежується проміле.
І тут починається робота фармакологів; сучасний світ з його досягненнями й рекордами, але також із його задоволеністю й настроєм немислимий без них. До речі, цілком можливо, що через цю фармакологічну діяльність зазнає певних втрат і тютюн, а епоха куріння колись добіжить кінця.
Сп'яніння у сенсі наближення має бути обмеженим певними місцями й часами, своєрідними резерваціями за межами технічного світу.
140
З мого вікна я ще можу спостерігати за постатями з епохи, яка вже віджила своє. Навпроти мене була крамниця військових знаків розрізнення, яка приносила все менше прибутку, тож її власник, старий Людеманн, також приторговував спиртним на розлив. Туди завертали тільки на якусь хвилю. Приходили також кучери та поліцаї, які ще недавно знали кожного поважного пана в місті. Вони досить скоро зникали разом із кіньми, довгими синіми куртками та висячими шаблями.
У цьому світі є небагато руху, лише глуха вдоволеність, як у коропів та раків у лагунах та у стоячій воді. Ще в античні часи комедійні автори ловили тут найкращих своїх рибин. Тут також є своя трагіка, що добре показав Бюхнер. Шкода, що Ґраббе[288], який ще дитиною «прикладався до пляшки», охочіше націлювався на Ганнібала й Наполеона, ніж на ті низини, які були йому добре знайомі. Йому хотілося стати «німецьким Шекспіром». Але вже сама така ідея є обмеженням. Мета має залишатися невпізнаваною. Перлина росте не лише в морі, але також і у ставках, і навколо піщинки.
141
І хоча той квартал, де я жив, однієї жахливої ночі згорів дотла, я ще часто у сновидіннях навідувався до свого старого помешкання: Міттельштрасе 7, перший поверх. У Ганновері я мешкав у багатьох будинках; проте мої нічні візити обмежувалися лише цією квартирою та ще іншою, на Краузенштрасе, де моя бабуся провела останні роки свого життя.
Годі уявити, що сама тільки сила спогаду, ніби настирливий дух померлого, змушує повертатися нас до таких місць. Вони самі собою мають бути наділені щільною субстанцією, бо як інакше пояснити той факт, що я знову й знов повертаюся до квартири в передмісті Берліна, про яку знаю тільки те, що хотів орендувати в ній одну кімнату, але та вже була здана? Очевидно, навіть серед білого дня, попри всі наші справи, ми пересуваємося у сновидному світі, який розставляє інші акценти, хоча ми їх майже не помічаємо. Коли стається щось значне, то виникає враження, ніби воно стало реальністю, вийшовши з цього сновидного шару.
Я роззираюся у знайомих приміщеннях; тут віддавна зупинялися нижчі чини з розташованого неподалік гарнізонного батальйону. Меблі мінялися доволі рідко; вони були дешеві й безособові, і так уже добрих п'ятдесят років.
Надто багато книжок — так вважали майже всі, хто навідувався сюди до мене. Над канапою я повісив на гаках книжкову поличку; одного дня вона звалилася — ото був сюрприз, коли я повернувся додому. Англійська історія Г'юма[289] була заважка; пізніше я подарував її Валеріу Марку[290]. Є одна книжка про смерть бібліофіла, де головну роль відіграє саме такий випадок із поличкою разом із падінням з драбини. Поняття «бути розчавленим книжками» стає тут цілком наочним. Дотепер я відчуваю цю загрозу, коли роззираюся у власному домі.
Мені було необхідно виїхати з цього будинку й переселитися деінде; тут мені більше не подобалося. Підійматися на декілька поверхів вище чи опускатися нижче мені ніколи не було особливо складно; і хоча суспільство слід сприймати всерйоз, але також і не надто серйозно. З іноземним легіоном я одразу опустився аж до підвалу; а що стосується basse-pègre[291], то лише в штрафному батальйоні та в Каєнні[292] було добірніше товариство.
І те, що у пруссаків я все-таки одержав якусь посаду, варте тим більшої уваги, що в моїх паперах було вказано про перебування в іноземному легіоні. Тож вони були доволі люб'язні, адже, як я з часом довідався від Бенуа[293], легіонер вважався особою підозрілою й перебував під наглядом. Значно пізніше в твердині паризьких секретних служб під час окупації я прослухав доповідь одного функціонера про попередню реєстрацію в картотеці підозрілих елементів — поряд із червоними іспанцями та російськими емігрантами називали також легіонерів. Порівняно з євреями та комуністами то була дрібнота, на якій спеціалізувалася ця банда на авеню Фош[294], але правдою є також те, що від того, хто був у легіоні, чекали чого завгодно.
А проте ексцеси рідко трапляються на порожньому місці. Зазвичай вони вказують на те, що існуючі відносини є незадовільними, вони мають ту перевагу, що раптово закінчуються й не відкладаються надовго.
Білі ночі
142
Тієї миті, коли у своїй оповіді я хотів переключитися на Схід, натрапляю на прогалину, яку ледь не проминув: йдеться про кокаїн. Мені важить не складання каталога наркотиків — цю справу я лишу для фахівців — а окреслення станів, які вони викликають та які варто очікувати.
При згадці про кокаїн мені на думку спадає Бодо, мій одноліток, з яким я познайомився після Першої світової війни і яким я свого часу захоплювався.
Тип, що приваблював нас на шкільній лаві, а потім у двадцяті роки, належав до загальних улюбленців; таких можна зустріти скрізь, де люди збираються задля роботи чи задоволення. Такий завжди перебуває в центрі уваги: фізично та фізіогномічно приємний та ще й кмітливий хлопець, з яким кожен хотів би дружити. Добрий гімнаст, танцюрист, фехтувальник, вершник, водій, а також чудовий оратор, мастак на всі руки. Він був добре вихованим, але без надмірностей; ще з ранніх років все йому легко вдавалося. В університетах такий одержує місце асистента, а у війську — пост ад'ютанта. Товариші обирають його старостою групи. Його визнають, а проте тут треба дочекатися переходу до справжнього авторитету. Бо там можуть критися розчарування, подібні до тих, які приходять з ламанням голосу. Цей типаж є трохи легковажнішим і делікатнішим; я звертаю увагу на те, що особливо часто перетинався з такими людьми серед пілотів. Я мав схильність до цього, певну елементарну спорідненість з повітряними знаками. Пригадую Удета[295], про якого за сніданком я чув, що «на задниці летіти краще, ніж на голові», з чим я цілком міг погодитися. Так виглядало, ніби він мав досягнення і як повітряний акробат. Його доля — типова; політика принесла самі лише труднощі.
І ще дещо справило на мене в ті роки неабияке враження: перша літературна бесіда. Власне, тут не обов'язково доторкнутися до світу книжок у вузькому сенсі слова, достатньо зустріти людину, «яка має про це власну думку». Потім настає фаза усамітнення з багатогодинними прогулянками вдвох та дискусіями до глибокої ночі. І якщо простежити історію злочинів, то вона часто повертається до такої розмови, з якої виводять корінь змовництва. Не меншою мірою все це стосується й доброго впливу: якби Раскольніков замість того, щоб провадити розмови із самим собою, відкрився Разуміхіну, то до злочину справа б не дійшла.
У Бодо поєднувалося те і те: він захоплював як у товаристві, так і за довірливою розмовою. Щасливий випадок, який повторювався в моєму житті та супроводжував у перехідні часи, які ставали все довшими і які все важче було пережити.
Коли я переїхав до Берліна, тобто доволі рано, ми загубили один одного з очей і зустрілися знову лише одного разу, а саме під час однієї з «ґеорґіївських зустрічей[296]» у Парижі. Аби знову згадати його, я дістав папку з його листами.
Здається, що легка рука, яка вела його по життю, не зрадила навіть під час лихих переходів, через які мало хто пройшов цілим і неушкодженим, — навіть під час останнього переходу доля не відвернулася від нього.
143
В окреслених тут характерів не бракувало труднощів — вони неминучі. Проте і в цьому їм пощастило.
Зі зникненням станового світу та його цінностей після Першої світової війни тут, як і в усіх інших сферах, також відбулися зміни. Там, де після суцільного знищення ще щось залишалося, невдовзі все ставало абсурдним, комічним або просто нудним. Так було з двоборством, мензурою, словом честі, поцілунком руки, придворними звичаями та лицарськими чеснотами. Можливо, тут чи там ще збереглося щось на кшталт маєтку Екебю[297]. Адже в таких місцях ще були умови для гри в її шляхетному вигляді.
Азартна гра, певна річ, ніколи не зникне; але форми її змінюються. Вони набувають ритмів та автоматизмів світу роботи. В одному з описів Лас-Веґаса (див. Вольфе: «Карамельного кольору покроплене мандариново-червоним немовля обтічної форми», 1968) знаходжу це місце під назвою «Версаль масової демократії» — надзвичайно добре порівняння. Проміжною ланкою тут можна вважати Монте-Карло, що зазнало розквіту в XIX сторіччі й водночас утратило свою чарівність. До речі, в самій рулетці вже можна бачити перехід до автоматизму — порівняно з костями чи картярською грою.
144
Тут напрошується обмеження, яке заторкує відношення стилю й мотиву. Мотив може сягати глибше й бути менш залежним від часу, ніж загальний дух епохи та її стиль. Мотиви не лише постійні й повторювані (лейтмотиви), вони також можуть бути схоплені особливо вдало, особливо правильно. Наприклад, «щастя й нещастя» у вигляді рулетки.
Якщо це вдається, мотиви ущільнюють до простих, розмовних моделей, як тут — колесо й куля, червоні й чорні поля, парні й непарні цифри, нуль, який приносить користь лише банку. Давня ідея колеса фортуни втілилася тут у досконалій формі.
Сьогодні Монте-Карло набув музейного характеру, а казино, як і у всьому світі, розраховані на те, щоб ловити пішаків, стали так само зайвими, як і кордони, біля яких вони споруджені. Азартна гра набула інших форм, вона послуговується іншими засобами, вона створює індустрії та монополії в межах світу автоматів.
145
У Ганновері для гри в різні часи був доволі плідний ґрунт. І так було здавна — принаймні відтоді, як у Нижній Саксонії почали тримати й шанувати коня. До смерті Відукінда[298] коней тут не лише шанували, але й прославляли. Вóда[299] спершу зображали у вигляді коня. Як і деякі інші істоти, з часом кінь перейшов із тотема в герб — один із переходів, з яких починається всихання. В Ганноверському королівстві кінь був зображений на печатках і поштових марках. Король Ернст Авґуст на коні встояв перед Ганноверським вокзалом не лише 1866 року[300], але й під час вогняної бурі великого бомбардування[301].
Щоразу, коли я виходив з головного порталу вокзалу, його скульптура була для мене ніби розрадою. І цю втіху викликав кінь, а не вершник; це не легітимізаційне відчуття, а відчуття свого племені. Вельфи тут так само є прийшлими, як і Гогенцоллери у Марку[302].
146
І навіть коли королівство перетворилося на прусську провінцію Ганновер, кінь усе ще відігравав там велику роль; військо мало в місті свою школу верхової їзди, яка збереглася й за часів республіки. І все це було невипадково; з плином історії та зміною форм правління місця зберігають свою власну силу. Те, що з епохою коней та вершників було покінчено, тут також важко було не помітити.
Певний відгомін минулих часів ще залишався у зв'язку з осінніми перегонами. Пристрасть до коней і пристрасть до гри споріднені між собою; вони сходяться разом у ставках на кінних перегонах, які не можуть стати настільки руйнівними, як чиста азартна гра, бо, з одного боку, обмежуються одним результатом, а з другого боку, залишають місце для міркувань. Щоправда, перегони створюють настрій, який загалом є сприятливим для гри. Так само було й тут; Бодо в той час грав із деякими товаришами або у «Кастена[303]», або в Герренгаузені[304], де господар закладу був букмекером, а ще мав рулетку й підставки для гри в бакару.
Гравці не можуть зупинитися і не люблять жодних перерв; своєю особливою посидючістю за картами уславився лорд Сендвіч, який навіть не робив перерви, щоб поїсти, а просив подавати йому канапки, які відтоді називають його іменем.
Певна річ, ночі стають надто короткими, зате приміщення, в яких не зупиняється гра, мають товсті й щільні фіранки. Ці заклади переважно розташовані на віддаленні, оскільки азартні ігри заборонені, але також через те, що гравцям не повинен заважати жоден звук, жоден сторонній відвідувач. Повітря застояне, до того ж тут багато курять. Світло тьмяне, обслуга беззвучна й підозріла.
Існують такі місця, куди заходиш увесь у напрузі, а водночас маєш відчуття, ніби ти вже почув попередження. Певно, тут є задня кімната, яку нелегко запримітити, але навіть якщо б її й не було, демон не спить.
Лише одного разу я був там, у Герренгаузені, але невдовзі пішов звідти; загальна атмосфера була неприємною.
147
Як і в будь-якій діяльності, що потребує концентрації уваги, в картярській грі алкоголь стає на заваді. Наркотичний вплив притуплює увагу, а стимуляційний вплив спокушає до того, щоб збільшити дозу: обережність залишається поза увагою. З другого боку, під час «білих ночей» напруга виснажує; гравець має або припинити гру, або прийняти нову дозу.
Увага, зосереджена на обмеженому полі, має не дрімати й залишатися постійною без зростання збудження та фантазійних впливів. Бажаний стан приблизно відповідає стану повітряної кулі, яку слід утримувати на тій самій висоті. Для цього хімія пропонує бездоганні засоби, щодо яких часто важко сказати, де збудження стає допінгом. Зростання працездатності може виявлятися суто в її продовженні. Проте вживання чужорідних субстанцій має ставати щораз більшим, оскільки сила спадає не рівномірно, а у вигляді стрімкої кривої. Якщо повітряна куля торкнеться землі, то вже годі щось вдіяти. Підйомна сила вичерпана.
Бодо та його друзі, а серед них один молодий лікар, виявили, що невеликі дози кокаїну тримають їх у бадьорішому стані, ніж то вдається каві й цигаркам. Окрім того, напруження тримається ще й наступного дня аж до закінчення служби. При цьому вони виглядали цілком бадьорими; хіба що могло впасти в око, що вони покусують губи й трохи шморгають носом. Жоден із них не звик до кокаїну. Майже всі вони, наскільки я міг простежити їхній життєвий шлях, дослужилися до високих звань. Бодо було значно важче відмовитися від куріння, він так і ходив ad partes[305] із цигаркою в руках.
148
Кокаїн під час Першої світової війни став модним; янусоголовий Цюрих був одним із тих великих міст, звідки розходилися промені його панування. Збірка оповідань Зернера[306] «У синьої мавпи» дає можливість скласти враження про біотоп, в якому поширювався цей наркотик. Подейкували, що військові пілоти підбадьорювали себе ним для того, щоб мати «спокійні нерви». Все це не могло довго сходити з рук.
Левін у своїй фундаментальній праці про отрути помістив кокаїн до групи «ейфоричних» субстанцій, а тютюн — до «збудних». Така класифікація, подібно до розподілу душевних хвороб, мала нечіткі межі — адже тут ідеться про стани й засоби, які не лише індивідуально проявляються найрізноманітнішим способом, у них також криються відмінні, часом навіть протилежні сили. Сюди ж варто віднести й вислів Парацельса «Sola dosis facit venenum[307]».
І в цьому випадку класифікацію також можна обернути навспак, зарахувавши тютюн до ейфоричних, а кокаїн — до збудних наркотиків. Як медикамент кокаїн застосовують для знеболення й заніміння. Його вживають гравці й пілоти, щоб залишатися в стані бадьорості, його також використовують як своєрідне пальне та енергетик.
Кокаїн у чистій формі в природі не трапляється. Разом із іншими речовинами він міститься в листі коки, яке в державі інків зараховували до божих дарів. Тому це листя відігравало в церемоніях певну роль. Жуючи листя, індіанці позбувалися втоми, голоду й турбот — вони цінували цю рослину за приплив енергії й щастя, а також, як би сказали сьогодні, як «приборкувача апетиту». І справді, завдяки цьому листю інки були здатні до довгих переходів у горах та до невтомної роботи в полях; ще Гумбольдт зачудовувався цією невтомністю у своїх тубільних провідників у Андах. Чуді[308], який перетнув Південну Америку п'ятдесят років потому, бачив там індіанців, які жували дозу в десять разів більшу за звичну й досить скоро демонстрували картини старечого занепаду.
Ми знову стикаємося зі взаємозв'язком між сп'янінням та часом. Тут ще варто згадати такий курйозний факт: індіанцям один «укус» листя коки, так звана «kokada», слугував за одиницю відстані й часу. В горах дія листя коки триває менше, ніж на рівнині. Також доволі дивним є те, що індіанці хочуть насолодитися першим укусом після пробудження в стані спокою, а не за роботою. Тобто це щось на кшталт нашої ранкової сигарети, присвяченої чистому задоволенню.
149
Отже, не надто сильно «занюхати» під час гри — це щось таке, як закурити чорну бразильську сигару або замовити горнятко моки. Все це нагадує доріжку для галопу. Просто пришвидшується крок. Виглядає так, що помірне жування листя є навіть не таким шкідливим, як постійне куріння тютюну. Єзуїти раз за разом забороняли збудні речовини переважно з теологічних причин: «… оскільки рослина лише через злий обман створює враження сили». Тоді індіанці садили кущі десь у гущавині тропічного лісу. Подібним чином курці марихуани вирощують сьогодні коноплю. На дахах або між газонами в міських парках.
Як ми розрізняємо п’яниць і тих, хто дотримується пересічних звичаїв вживання алкоголю, так і індіанці розрізняють «coquero», ненаситного споживача коки, та людину, яка тихо й спокійно жує свою порцію листя. «Coquero» знає лише один темп, чвал. І це швидко веде до руїни.
У речовин, оброблених завдяки нашим умінням, ця небезпека стає правилом — доза є надто сильною. Тож я припускаю, що Бодо вживав наркотик лише в крихітних кількостях, фактично не більше дрібки — й таке припущення є доволі вірогідним, адже хоч він і грав легкою рукою, але не легковажив, ще й зазвичай вигравав.
Я не відчував особливого потягу до азартних ігор та й не мав до цього особливого хисту. Щаслива рука вважається природним даром, і цього годі не помітити; так, під час гри в лотерею бувають серії виграшів, які ніби глузують над звичайною ймовірністю.
Ще забув згадати про те, що коли я залишив коло гравців, то у напівтемному передпокої зустрівся з кавалеристом високого звання, який був наступником «вельтмаршала[309]», що командував також у Ганновері. Офіцер був у сірій візитці 1912 року, яку знову добув зі своєї шафи. Він побачив мене в дзеркалі, обернувся й сказав: «Якщо я вас тут ще раз побачу, то матимете неприємності».
Досі намагаюся зрозуміти, як я мав потрактувати цю відверту погрозу. Гравці є людьми сторожкими; вони вірять, що деякі обличчя приносять нещастя. Його слова могли також мати й педагогічний сенс: очевидно, він міг вважати мене особливо охочим до азартних ігор. Проте товариство Бодо, здається, йому не заважало. Таким чином, він проводив чітке розрізнення не так щодо гри, як щодо вживання наркотиків. Тоді як я відразу випробовував межі.
150
Бодо вихвалявся переді мною тим просвітленням, яким наділяє його наркотик. Завдяки йому він мав добрий огляд усієї гри, приймав чіткі рішення. За його словами, мені також слід було спробувати; перо буде просто літати над аркушем паперу. Двічі мені не треба було повторювати; його друг, лікар, який також належав до адептів наркотику, дав мені синю коробочку завбільшки з поштову марку та скляну ложечку до неї. Якось увечері я замкнув двері й дістав її.
Від брами святого Еґідія[310] я повернувся додому вулицею Фрідріхсвал; уже почало опадати перше листя. Перед тим, як умоститися у кріслі, я відкрив коробочку; вона була заповнена якимось іскристим порошком. Речовина була білою як сніг, але довгасті кристалики переплелися між собою, утворивши щось на кшталт вати з шовковим відблиском. Я обережно торкнув її пальцем; враження було не надто приємним. Виникло якесь притуплене відчуття, ніби я розтираю між кінчиками пальців тальк, а у ватному блиску було щось несправжнє, ніби штучний шовк. На багатьох продуктах органічної хімії залишається це стерильне ряхтіння. Воно підсилюється через реакцію відновлення. Нічого не залишилося від зелені листя коки, яке я згодом бачив у лісах. Подібним чином бліднуть морфіни порівняно з темною силою опію. Там дрімає багряний сон.
Я скуштував якусь крихту зі свого мізинця — гіркий концентрат. Потім перемішав ложечкою і наповнив її дрібкою речовини. Тепер подіяло майже миттєво; ніс став холодний, я його не відчував, дихання — глибоке й повільне. Настрій став оптимістичним, так ніби я зібрав усі сили, які віддав картинам, книжкам і різним предметам. М'яким, але впевненим порухом сприйняття обернулося досередини, ніби телескопічне око слимака, яке той втягує в себе, коли його торкають або навіть коли на нього падає тінь. Стискаючись, тіло стає масивнішим. Існують молюскоподібні сили, які діють не за принципом важеля, як у хребетних та членистоногих, а зсередини. Все це нагадує потиск руки деяких чоловіків, які спершу беруться м'яко, але охоплюють усю руку й ніби засмоктують її, що здається приємним та водночас небезпечним.
Я взяв перо і хотів описати те листя, яке бачив дорогою від Валу на кам'яних плитах. Спогад про листя був ще зовсім свіжий, воно було в мене перед очима зі своїм металічно-зеленим відблиском, «на який опускалася строката іржа осені». Мені вдалося гарне речення, яке, напевне, десь збереглося. За ним слідувало декілька вражень уже під напругою, а потім розбіглися сейсмографічні кривулі — нечитабельні рядки.
Невдовзі я полишив писанину; все це стало неважливим. Я відчував, як мої творчі сили ростуть і як водночас я стаю нездатним до творчості мірою того, як ці сили зростали. Парадокс, а проте скрізь у живій та неживій природі є приклади цьому. Басейн повинен мати стік, який відповідав би силі його наповнення. Якщо вміст басейну дуже великий, то він скорше розірве стіни, ніж витече через труби. Подібним чином надто сильна напруга радше спалить запобіжник, ніж спробує пройти через нього. Тобто мій мозок перебував у стані переповненого басейну або максимально зарядженої батареї. Вона не могла віддавати силу потроху. Таким струмом можна радше освітити ціле місто, ніж кабінетну лампу.
Нездатний до дії — але не через брак сил, а через їхній надмір. Нездатний до запліднення — але не через імпотентність, а через навальну вітальність. Тут зовсім близько прірва й велика небезпека зазнати поразки. На цю суперечність можна натрапити не лише у процесі вивчення наркотичних речовин, але й у пубертаті та в період життя, який настає за ним. Ця суперечність знову повертається в історію і є типовою для різких поворотів, під час яких повторюється титанізм. Так само це стосується ранкової зорі для робітника. Загрозливою стає насамперед власна потенція.
151
Стало холодніше. Я перестав відчувати не лише ніздрі, але й рот, піднебіння. Тим часом я покусував собі губи, ніби кінь, що закусює вудила. Я підійшов до дзеркала; зіниці були великі, як очка на крильцях нічного метелика; темні та широко розплющені від алкалоїду. Обличчя було застиглим, заледенілим, мов під час кур'єрської поїздки за межами полярного кола. І при цьому просвітленим.
Холод наростав. Коли де Квінсі здавався собі мумією в глибині піраміди, що дрімає вже тисячі років, то це пов'язано зі стягливою, висушливою дією опію, що можна вивчати у давніх китайців (я це спостерігав у Бенуа та в інших легіонерів). Брунатний порошок муміфікує. «Сніг[311]» заморожує. Це також приносить довготривалий вплив, принаймні для свідомості — і хіба час є чимось іншим?
Коли мозок замерзає й обертається на брилу льоду, то формувати думки вдається так само кепсько, як на Північному полюсі лити воду з відра чи спорудити там фонтан. Велика електростанція перебуває в стані спокою. Натомість росте усвідомлення духовної присутності й сили. Мозок більше не думає про те й про се; він сам відчуває себе в необмеженій повноті — ніби маленька монетка, яка весь час була в обігу, опинилася замкненою в підземеллі. Таким чином зникає багато ілюзій, зокрема й претензії до світу. Крижана брила стає зливком золота, людина — Гарпагоном[312]. Тепер для неї все стає можливим — так само як скупий може все купити, якби він не віддав перевагу прихованій силі золота перед власним розпорошенням. Тут також поряд з комедією криється трагіка.
Настрій нелегко вловити — принаймні не вдаючись до тривіального уявлення про стерильний підвид уяви. Духові здається, що він всесильний і що ставка, яка його дотепер цікавила, не вартує того, є недостатньою. Зіставлення уявного все-таки можуть бути повчальними — так може статися, коли мозок нарешті звільняється від служби й починає відходити у резерв. Не применшена, а накопичена сила. Врешті лише перехід, сама траєкторія.
152
Я бачив моторошні обличчя й затуманені очі в кав'ярнях не лише на Александерплац, але й на Курфюрстендамм. Огидна картина, але в ті роки вона була не такою вже й рідкісною. Якщо щось справді не належало до динамічного світу, то саме ця цілковита застиглість та безвиразність. Її годі віднайти в опійному притоні чи серед курців коноплі. Там міняється масштаб через міміку щастя і пристрасті. Тоді як тут сп'янілий перетворюється на свою власну статую.
Відомо, що у злочинному світі «сніг» набув особливого значення. І це невипадково. Тут виникає разюча різниця між покликанням людини та її діями. Вона бачить свій образ, спотворений злочинами та пороками, як це вдало показав Вайльд у своєму «Доріані Ґреї». На противагу цьому самих штучних раїв[313] недостатньо. Дух прагне принаймні на кілька годин повернутися до своєї необмеженої повноти, до неторканої білосніжності, навіть якщо вона крижана.
Не варто вдаватися до моральних оцінок, коли людина протиставляє свій інтелігібельний характер емпіричному. Вона прагне впізнати себе не у своїх чеснотах, а у наданій їй унікальності. Коли Раскольніков хоче дослідити свої сновидіння, то мірилом він вибирає не Христа, а Наполеона. Вулична дівка не хоче бачити себе ні Марією, ні навіть Маґдалиною, а королівською повією, мадам Помпадур.
Дух вибудовує свій застиглий на кілька годин образ. Але у цьому стані він не може завмерти; він мусить постійно підживлювати свою силу. Сп'яніння може наблизити до абсолюту, але тільки в образній формі: на якусь мить ми усвідомлюємо можливе. Одного погляду крізь браму достатньо.
153
Обличчя серед нічних тіней подібні до масок привидів із темною, вирізаною у тканині щілиною для очей. У мене був подібний погляд — я постійно схоплювався, аби поглянути в дзеркало. Така поведінка була невід'ємною складовою експерименту. Окрім того я просто сидів у кріслі, спершись руками на поручні, а тим часом збігали година за годиною.
У Давньому Китаї вважалося, що коли імператор сидить на троні випроставшись, то держава в порядку. Що саме малося на увазі, я бачив у багатьох храмах Далекого Сходу; від ідолів ширився урочистий спокій. Наплив, осяяння, охоплення зусібіч потоком космічних сил відбувається без зайвих зусиль. Там немає жодного хреста, жодного Ґрюневальда, жодного годинника й неспокою, жодних міркувань над perpetuum mobile[314]. Більшого годі досягти.
Доволі правдоподібно розповідають про тибетських ченців, які проводять ніч з оголеним торсом під крижаною скелею, висушуючи на собі змочені рушники, які кладуть їм на плечі та міняють один за одним. Таке не може відбуватися завдяки власному стаціонарному теплу, а лише за допомогою теплового потоку — за допомогою тепла, яке космос безпосередньо посилає біосу. Обхідними шляхами, через «запобіжники», ми всі живимося від того тепла.
Подібні факти, які також спостерігав Гюк[315] під час своєї подорожі до Монголії, зазвичай дивують нас, оскільки вони не вкладаються в рамки нашого динамічного світу. Але чому вони викликають у нас також і занепокоєння? Якби ми почули, що ці ченці поєднані з електричним колом, то нас би це заспокоїло. Струм існував із давніх-давен, задовго до того, як ми завдяки низці явищ змогли унаочнити його та використовувати. Струм є одним із потоків, відомих і невідомих, так само як наш світ є одним зі світів поряд з іншими.
154
Хай там як, але мені була потрібна додаткова порція, тож я дістав її скляною ложечкою. Така дрібка мала вагу однієї пилинки, але подіяла відразу. Не лише ніс, рот, чоло та щоки стали холодними й нечутливими, але й уся система організму завмерла, так ніби її занурили в рідке повітря, — рослина з волокнами коренів та перистим гіллям замерзла до клітин.
Потік із чистої, ясної маси мчав так швидко, що здавався завмерлим, як поверхня дзеркала. Аж потім на ньому з'явилися смуги й плями — прояви, які також з'являються на мильних кульках перед тим, як вони луснуть. Усе це було не позбавлене приємності, адже потребувало часу для зачарованого споглядання. Коли ми сприймаємо швидкість та силу тяжіння, саме тоді починається втрата.
Настрій погіршувався; я частіше тягнувся до ложечки. І хоча ночі вже були доволі довгі, крізь фіранку пробивалося світло. Фізичний стан нагадував скакуна, який все помітніше млявіє, хай би як часто його пришпорювали. На цій межі наркотик видихається, навіть якщо далі бездумно збільшувати дозу. Залишається лише вплив отрути. Вона приголомшує, паралізує, знищує, відкрито випускає демонів. Це сутінки, в яких Дмітрій Карамазов чув дзеленчання санних дзвіночків. Це могла бути й сирена швидкої допомоги.
155
Кокаїн має спільну рису з морфієм та хлороформом, а саме те, що він притлумлює біль. А відрізняється від них тим, що не присипляє, а зберігає, ба навіть підвищує пильність.
«Сніг» у разі потрапляння в недоторканий організм огортає дух бадьорим холодом і, відбираючи в нього сприйняття тіла, полишає його самотній самонасолоді. Той «сніг» може розквітнути, як лілея на нічному ставку, на який падає місячне світло.
Важкі розлади виникають з появою звички — такими є видива огидних комах, що гніздяться на шкірі та під нею. Цих «комах» годі позбутися, навіть якщо потерпілий спробує вирізати їх ножем чи ножицями. Якби все це було насправді, то йому легше було б допомогти.
У надмірному вживанні криються ще й інші небезпеки — наприклад, параліч дихальних м'язів. Він загрожує у ранкові години, коли в намаганні зберегти високу концентрацію активної речовини доводиться постійно збільшувати дозу. Так само, вже не маючи жодної надії, подвоюють ставки азартні гравці. Після гармат за борт летить і якір. Та корабель тоне швидше, вода доходить до грудей, що майже не відчувають холоду. Айсберги зсередини та ззовні: мозок як шапка, видима його частина. Вухо вловлює такт бортової капели; вона грає мелодію життя.
156
Наші ночі надто короткі для таких далеких мандрів. Розвиднялося; сурма вже сурмила підйом. Ззовні долинало, як крок-у-крок іде зміна варти; проходили також кавалеристи, які хотіли «розім'яти» своїх коней, поки на плацу ще нікого не було. Була неділя, до походу в церкву ще залишався час. Це було справою добровільною, але вищі чини мали обов'язок забезпечити відвідини церкви відділенням. Поки йшла служба, вони збавляли час в одному з шинків, розташованих неподалік. Навіть у розмовах, які там точилися, відчувався присмак меланхолії пуританських неділь.
У будинку також пожвавішало: полковий кравець, як і більшість старих солдатів, уставав дуже рано, колеги наслідували його приклад. У довоєнний час вони встигали ще до сніданку вишити номери на цілому стосі аксельбантів, кожен за три пфеніги. Навпроти також уже горіло світло.
Там сидів лейтенант фон Айнем, який не одержував доплати, й писав адреси — тисячу адрес за десять марок.
Коли після такої ночі починає світати, є небезпека, що у вас буде настрій, як на судовому засіданні. Звичні дрібні звуки, з якими починається день, ще ніжні, промацувальні рухи в кімнатах і на поверхах, на сходах та в передпокоях набувають моралізаторського забарвлення, звучать як обвинувачення. Ми хочемо їх заперечити, стерти з пам’яті. Проте вони стають дедалі голоснішими, як звуки оркестру, які після ледь чутної увертюри заповнюють все приміщення й виходять назовні. І тут годі чинити якийсь опір.
Обкрадання суспільства стає відчутним, коли ми вдаємося до таких «ексцесів». «Excedo» — я виходжу назовні, я віддаляюся, причому негайно з власних обмежень, а також із соціальних рамок. Ексцес є збуренням. Раніше чи пізніше все це загрожує «exclusio» — виключенням.
Самотність насолоди додається як обтяжлива обставина. Вона то сильніше стає потребою, що більше наркотик заслуговує цієї назви. Студент, який бозна якої ранньої години повертається до себе смертельно п'яний ще й у стані шаленства, одержує від своєї хазяйки доброго прочухана. Він наробив дурниць; сусіди обурюються, але й мають розвагу. Зовсім інша ситуація, коли та сама хазяйка о звичній годині заходить до кімнати з тацею і бачить того самого студента, блідого, неспроможного щось сказати, який сидить у кріслі, витріщившись у порожнечу. Така людина стає лячною.
Але лячною для студента є також і хазяйка, яка добре виспалася і в доброму гуморі заходить до його кімнати. Дуже не хочеться бути заскоченим у такому стані. Адже він споріднений із злочином, ще й великим, злочином, який вчиняють на самоті. Можливо, щось таке уявляв собі Ніцше, коли писав свої пасажі про зло. Дрібний злочинець, мерзотник, співучасник і шахрай економічно залежний від суспільства, а фізично — від доброго товариства. Якщо він доводить себе до стану сп'яніння на самоті, то це стає ерзацдією.
157
Проте в такі ранні години ворожим здається не лише суспільство, яке заклопотано починає свій день, а щось значно більше. Небезпека є і залишається, тож треба бути напоготові. Дівчинка спустилася сходами, її батько, пан Людеманн, зачинив віконниці. За два квартали звідти Гаарманн[316] орудував сокирою.
Усе це супровідні явища, побічні звуки, як каже Кубін. Вони пов’язані з прощанням із тихою, врочистою ніччю. Там ми були в безпеці, ми були глибоко закоріненими, аж тут уже насувається світло зі своїми безжальними стрілами.
Значно більше життя, ніжнішого й витонченішого, є під сподом дня, ніж на його поверхні. Всі ці бруньки, павутинки, волоконця, міцелії[317], кладки яєць, нематоди[318] стають видимими лише тоді, коли пробивається перший промінь, який їх швидко знищує. Але все-таки залишається коріння, що тримає листя, міф, що тримає історію, поет, без якого не буває мислителя, сон, який живить наші труди і дні.
«Ніч глибока, глибша, ніж то здається дню[319]». «Більше світла[320]» — тут існує й потайний варіант: темрява. Байдуже, з якою жінкою ми спимо, через неї ми хочемо повернутися до матері. Саме їй, а не Афродіті належить вівтар, на якому ми приносимо жертви. Афродіта лише надає форму, як боги надають форму загалом усьому. Одних вони сприймають надто серйозно, а інших недооцінюють. Звідси й усі серйозні суперечки, які заслуговують так називатися.
158
Квартира, насамперед спальня, завжди має зберігати в собі щось від гнізда або від печери; повинен існувати прихисток. Слово «Bau[321]» має підземний характер. Ми зразу думаємо про ходи й камери, що їх виривають тварини, а особливо про Малепартус[322], нору лиса Райнеке. Ще з дитинства мені подобалися такі гнізда, які були закриті ще й згори, як, наприклад, у миші-крихітки, шпака, кропив'янки. Зрозуміло, що натомість мені не подобаються скляні будівлі, які, приміром у Нью-Йорку, викликають у мене радше подив, ніж захоплення. Для лабораторій та обсерваторій я, певна річ, хотів би зробити виняток, але навіть в обмежених симбіозах, які утворюють офіси й школи, скляні стіни не до місця. У скляному шпиталі можна підрихтуватися, але не одужати.
Я завжди надавав перевагу темним фіранкам; проте світло з часом усе сильніше просочувалося крізь них. Воно забарвлювало шпалери, книжки та меблі у бліді кольори та висмоктувало з них реальність.
Я сидів у кріслі; синя коробочка стояла на столі. Її вміст майже не зменшився; напевне, я спожив не більше одного грама. На думку експертів, для початківця це було навіть забагато. Якщо я хочу «тримати висоту», то маю спробувати ще раз, але із сильнішою дозою. Я був у роздумах; двері зачинені; покоївка, яка займалася прибиранням кімнати, приходила в неділю пізніше. Для таких мандрівок треба заховатися десь глибоко в самій матерії, мати приміщення, вирізані глибоко в скелі, до яких ведуть сотні сходинок.
Разом із дозою зростав ризик. Здається, що під час небезпечних ситуацій ми відмикаємо спостережну функцію. В ході війни або під час пожежі це може вирятувати нас із ситуації, в яку ми втрапили. Ми бачимо той чи той вихід; вважаємо це інстинктом. Годі заперечувати, інстинкт — слово, як і будь-яке інше. Тим часом наш внутрішній спостерігач невдовзі перебиратиме на себе роль то прискорювача, то модератора, а також набуде форми логічного втручання всупереч волі — так буде і тут.
Протічної води в цьому помешканні ніколи не було; прислужниця приходила, коли пожилець був на службі, та квапливо прибирала. Вона заправляла ліжко й наповнювала водою горня для вмивання. Помиї з миски виливала у відро, вичищала попільницю та за старим добрим звичаєм звільняла від вмісту нічний горщик.
Якби отрута мала десь зникнути, то тут було найкраще місце. Дух поміркованості змусив мене підвестися та викинути вміст коробочки у відро; його підказки були деталізованими, наділеними майже священницькою делікатністю. Я був змушений промити коробочку під струменем води, щоб розчинилися навіть сліди, які можна було б вишкребти нігтем, «Un soupçon[323]» — так називалися сліди на стінках порожніх чарок.
159
Отже, з'явився мій стерновий — він завжди на борту, але рідко виходить на палубу. Кілька разів за життя все ж таки трапляється так, що ми безпосередньо сприймаємо поворотний момент. Раніше вважалося, що у разі, коли трапляється особисте нещастя, не варто прикликати великі сили — у людини були посередники, випробувані патрони, святі-заступники. Те, що таких культів, своєрідних резервних армій помічників, було дуже багато, є цілком доречним, адже кожен відчуває потребу в чомусь особливому, в певній прихильності, спрямованій безпосередньо на нього. Навіть сьогодні ще цілком природно вживають вислови на кшталт «мій добрий дух».
Місце кожного у космосі, як візерунок ліній руки, залишається неповторним навіть серед мільярдів собі подібних. Принаймні в цьому аспекті астрологи знають більше, ніж інші.
У будь-якій ситуації для кожного є якийсь вихід, варто лише розпізнати знак. Під час їзди на автомобілі слід розрізняти червоне й зелене світло, треба також знати номер аварійного виклику. З акустичного погляду, кожен має свій вигук, який пробиває перепони, але треба знати правильне слово. «Сезам» — і відкриється вхід до печери.
160
Уже й не пригадаю, чи приносили мені сніданок на Міттельштрасе. Ця прогалина в моїй пам'яті здається мені дивною насамперед тому, що стосується багаторічної звички. Натомість позірно банальні подробиці збереглися в пам'яті, так ніби вони лежать переді мною на столі, як та синя коробочка. Очевидно, речі щоденного життя мають якісь тягарці, які врівноважуються лише в спогадах.
Хай там як, але того ранку ніхто не приніс мені кави. Можливо, її нечасто подавали й моїм попередникам, серед яких, до речі, був навіть старий Гінденбурґ, який 1866 року в чині молодшого лейтенанта Третього гвардійського полку займав обидві кімнати.
Я перевдягнувся, зібгав білизну на своєму застеленому ліжку, щоб виглядало так, ніби я щойно встав. Це старий виверт «сов». Потім пішов скупатися — не у великі бані Ґосеріде, а в скромний заклад зовсім неподалік, який вже був відчинений. Я попросив термометр у свою кабінку, оскільки слід було виявити обережність, адже шкіра ще залишалася нечутливою. Гаряча вода була дуже приємною після холоду, який проник до глибини кісток. Термічну рівновагу було відновлено.
До речі, я не помітив і сліду втоми. Навпаки — мені здавалося, що я був напрочуд бадьорим. Потім я рушив старим містом, аби десь поснідати. І хоча я не був голодний, мені кортіло випити чаю, я навіть двічі попросив долити. О цій порі у кав'ярні було спокійно, вона здіймалася посеред міста, ніби острів. Зі своїми скляними стінами кав’ярня нагадувала акваріум. Такою я бачив її ще тоді, коли мені було п'ять років, — я дивився на неї згори, з лабораторії мого батька, розташованої на другому боці вулиці. В той час автомобіль ще був сенсацією.
Старші пани занурилися у свої газети. За одним столиком сидів видавець Штеґеманн, що, як і Бенн, був лікарем і письменником, та художник Фіртгаллер. До кав'ярні почали заходити приїжджі з вокзалу, аби трохи освіжитися, а також дівчата на утриманні, які нудьгували й вирізнялися строгою елегантністю.
Місто ще досі було великим селом. Крізь обертові двері заходили колишні однокласники, товариші з мирних та воєнних часів, знайомі, переважно мого батька, як, наприклад, адвокат Едельштайн, що його, як я припускаю, описав у своєму романі Ленс[324].
Ми віталися або обмінювалися за столом кількома словами. Бувають такі різновиди настрою, коли свого співбесідника ми використовуємо як дзеркало, аби визначити, чи ми привертаємо увагу. Хворі, особливо душевнохворі, а також залежні спостерігають за іншими саме таким чином. Тож я так само побоювався, що на моєму обличчі написано про мій нічний ексцес — але, очевидно, я не мав чого про це турбуватися.
Потім зайшов торговець творами мистецтва Еґґерс, один із ганноверських оригіналів, у капелюсі з широкими крисами та із сивою бородою — йому було вже вісімдесят років, а він і досі молодився. Велика вітрина його крамниці була якраз навпроти — чудове місце, Швіттерс та інші художники охоче виставлялися в нього. Але його думка бувала безпощадною: «Для різних дурниць я не маю місця».
Старий навіть не завдав собі клопоту поглянути на Штеґеманна, який недавно видав збірку поезій «Анна Блуме», а підсів до мого столика, аби трохи полаяти його та всю його кліку. Але в мене зараз були інші клопоти. Аж тут прийшов Ценкер, наділений поглядом поліцая. Якщо ти приїхав з Айленріде[325] й випадково зустрів його в центрі, він одразу запитував: «То що, прогулялися в лісі?» Він відчував це якимось особливим способом; його запитання звучало як припущення і водночас як тиск, завдяки якому він уже майже мав у руках свого співбесідника. При цьому він також бував кумедним; через двадцять років він став зловісним. Коли хтось повертався після трьох тижнів відпустки, то Ценкер міг зробити зауваження: «Бачу, що ваш дядько мав добре бургундське вино в погребі».
У нього було дивовижне чуття на всіх, хто мав погану славу. Якщо пані «брала гроші», він пізнавав це з першого погляду. Проте до вуличних дівчат він був прихильним, але тільки тоді, коли вони приходили по черзі; він знав усіх на ім'я. Коли якась дебютантка в паузі між своїми походеньками намагалася тут трішки зігрітися за горнятком кави, Ценкер підкликав до себе офіціанта Фріца, вбраного у сурдут уже літнього фактотума, який з астматичною гідністю переходив із зали до зали та пильнував за обслуговуванням відвідувачів. Тоді Ценкер казав, зосереджуючи погляд на своїй жертві: «Фріце, є проблема». Він говорив це, не стишуючи голосу, два-три завсідники також чули його слова. Потім Фріц прямував до столу небажаної відвідувачки, аби залишити там картку: «Прохання, не привертаючи зайвої уваги, залишити заклад». Завсідники спостерігали за перебігом подій із тим задоволенням, яке можна одержати від процедури декласування, коли вона не стосується власної персони. Вони тішилися вчинком Ценкера, як колись Марціал мав задоволення від дій наглядачів, що в цирку чистили лави для патриціїв.
161
Цього разу я міг бути спокійним: якби я справив незвичне враження або хоча б виглядав як з похмілля, то Ценкер обов'язково це помітив би й не утримався б від іронічного зауваження.
З другого боку, було досить лячно, що під час довгої осінньої ночі мій мозок омивав цілий водоспад, не залишивши після себе жодного сліду. Важко зрозуміти, що це було — рух чи заціпеніння. Адже бувають замерзлі водоспади в зоні глетчерів та в крижаних печерах.
При цьому сп'яніння не принесло жодних картин, жодних сновидінь, тільки те абстрактне самовіддзеркалення духу, нічний огляд війська величезної, хоча й анонімної потуги. Все це коштувало мені чималих зусиль, що я помітив лише через глибокий сон наступної ночі.
162
До повторення експерименту моя перша спроба не спонукала. Якщо це й був водоспад, то йому бракувало райдуги над ним, що ряхтить навіть над водоспадами в Ісландії, з яких вистрибують лососі.
За системою Ліннея кущ коки зараховують до роду Erythroxolon, тобто до різновиду червоного дерева. Своїм зовнішнім виглядом він нагадує наш терен, тоді як плоди подібні до кизилу. Серед алкалоїдів, які подарували нам Південна й Центральна Америка, кокаїн вирізняється особливою безбарвністю. Якщо від впливу кави, чаю, тютюну відняти те задоволення, які вони приносять, і мати на думці їхню збудну силу, підсилену таким чином, що вона радше сковує дух, ніж його вивільняє, то ми наблизимося до своєрідної комбінації безсоння й наркозу, з чого медицина мала так багато користі.
Проте варто звернути увагу, що тут європейці, йдучи обхідним шляхом, зустрічаються із самими собою, а саме через посилення дії шляхом екстракції. Там, де листя вживають помірно, шкоди від нього не більше, ніж від тютюну. Руйнівним воно стає в кокеро, жувальників листя, в яких уже виробилася залежність і які споживають потрійну дозу від звичайної. Але навіть така доза приблизно відповідає інтенсивному курінню, тобто якщо за день викурювати близько двадцяти сигарет.
Незначну шкоду в тому і тому випадках переважає кращий настрій та підвищення працездатності. Спілкування з курцем під час його утримання не надто приємне. Врешті, людина живе не тільки для того, щоб зістарітися, старіння — то лише (не обов'язково приємне) доповнення до існування.
Білим не надто смакує жування листя коки; індіанські жінки не беруть в цьому участі, хіба що потай. Хлопчики починають жувати в ранньому віці; батько підсовує їм один із листків, які вже сам прожував, подібно до того, як у нас дозволяють дітям лизнути зі склянки вина. Так морські птахи, пелікани годують своїх дітей із зоба. З духовного погляду, тут ми маємо справу з різновидом настанови серед чоловіків, батьківської ініціації.
163
Ініціація. Те, що рослини є чимось більшим, ніж їжа, а також приносять більше, ніж насолоду й одужання, є одним із дологічних досвідів. Поклоніння рослинам є анонімнішим, ніж поклоніння тваринам; вони є меншою мірою репрезентацією божественного, радше його передумовою. І на такі речі натрапляємо скрізь — аж до Нового Заповіту — й не лише у згадках про хліб, вино та олію, але й про лілію, гірчичне зерно, фігове дерево. Коли ми йдемо лісом, нас переповнює очікування; зовсім інакше було б, якби там з'явився баран, орел чи змія. Рай є першим садом, фотосинтезом, прямим накопиченням світла.
Кущеві коки на високогір'ях Нового Світу також віддають шану. Листя коки приносять у жертву та жують під час святкувань. Малих богів створюють із великою щокою, мовляв, вони також насолоджуються дивовижним зіллям. Те, що боги приносять рослини, як Афіна Паллада — оливкове дерево, є приписуванням через інверсію. Точнішим видається уявлення, що боги або виростають, як Брахма з лотоса або як Лакшмі, богиня достатку, у своїй квітці й пливуть геть.
Коли ми сьогодні розглядаємо цей процес, то насамперед нас цікавить хімізм, а з другого боку — його фізичний вплив. Речовини, про чию детальну структуру раніше знали небагато та чиї властивості сприймалися скоріше як «чесноти» рослин, не діють безпосередньо на наші клітини, а вступають своїми молекулами у нові сполуки. Вони утворюють ланцюжки та кільця з абераціями, створити які тіло саме по собі неспроможне. Те саме стосується й сприйняття. Воно запліднюється образами, яких не створила б жодна думка і жодна фантазія.
Для нашого огляду хімізм є модусом «переходу», а психе є органом для «входження».
164
Так само, як західне лікарське мистецтво відділило в маковому молочці ейдетичний[326] вплив на користь гіпнотичного, воно вилучило з листя коки той потік ощасливлення, який здавався індіанцям даром божим. Був ізольований знеболювальний вплив, своєрідне замороження. У цьому нейтральному холоді більше не існує ні болю, ні насолоди.
Наркотики також слідують моді; вони утворюють субстанційний відповідник духовних змін, які, можливо, залишають лише незначні сліди в історії стилю, але все-таки потрапляють туди. В роки після Першої світової стали казати «gekokst[327]». Як я довідався від Бодо, «сніг» нюхали в невеликих кількостях, щоб залишатися бадьорим і мати кращу концентрацію. В цьому плані промисловість уже розробила дієвіші та менш шкідливі засоби, які масово вживали під час Другої світової, а також після неї. Шкоду, якої зазнають індіанці від десятиліть жування листя коки, можна порівняти з впливом сарідону[328]. Оті жовті піґулки мали врівноважувати настрій та підвищувати концентрацію під час делікатних видів ручної роботи. Засіб, «який впливає на нерви».
І навіть там, де його небезпечність є нагальною, «сніг» нейтралізує. Тією мірою, якою до свідомості припливають духовні розкоші, наростає знемога. Сп'яніння призводить не лише до тілесного заціпеніння, але також до закостеніння думок та їхньої мобільності. Все це підвищує усвідомлення духовної сили та незворушну зневагу до ефекту. Полководець ще має свої резерви цілковито у власних руках — Бенедек[329], ще охоплений ейфорією, під Кеніґґретцем[330]: «Чи випустимо ми їх?»
Одне слово, тут не йдеться про переваги духовного плану. Це просто відчуття віддзеркалення, при якому воля й уява помічають, що у видимому світі щось відбувається. Тож самість тримає нерухомими обидві руки на бильцях трону. Таким чином, кожен стає «Лукуллом, коли розділяє з Лукуллом трапезу[331]». Але для Лукулла все це буденність.
165
Людина Західного світу, яка сідає на Місяць, знаходить там підтвердження своєї власної дійсності. Значно раніше вона за допомогою своїх інструментів уже довідалася, що тут годі очікувати несподіванок, як то може бути з незнайомими тваринами, покинутими містами або селенітами, мешканцями Місяця. Якби там навіть існувало щось чужорідне, вона виявиться нездатною його сприйняти.
Інакша ситуація була під час висадки конкістадорів у Новому Світі, цієї великої пригоди, з якої починається сучасна епоха. Прескотт[332] описує це як історик, Штукен[333] у своїй трилогії «Білі боги» — з магічної перспективи. Його погляд був вишколений на давніх культурах Єгипту й Ассирії, та й загалом сьогодні можна помітити, що археологи бачать іноді більше, ніж просто історики. Принаймні час зазнає тут певної якісної зміни.
Тоді як Місяць із оптичної та електронної перспективи був наперед розпланований, для допасування Нового Світу був потрібен певний час. Загалом це допасування виглядає як система християнізації, технізації та експлуатації, яка в деталях увійшла в іншу систему, але не без шерхких місць. Хай там як, але для тубільців було навіть краще, що до них прибули південні європейці, а не північні.
У сенсі вже не раз згаданої тут амбівалентності фізіологічні та магічно-ейдетичні впливи листя коки розглядалися окремо. Індіанці, що насолоджувалися цим листям як божим даром і божим харчем, тобто євхаристичним способом, такого розрізнення не знали. Це розрізнення з'явилося у християнських завойовників. На Другому консиліумі в Лімі[334] такий вид насолоди був заборонений, як то було колись, за часів Карла Великого, з кінським м'ясом, проголошеним ознакою забобонності та ідолопоклонства.
Щоправда, все це загрожувало зменшенням прибутків власників плантацій та шахт, які частину зарплатні виплачували індіанцям листям коки. Окрім дешевизни такого виду оплати його переваги полягали і в тому, що таким чином у працівників підвищувалася продуктивність і тамувався голод. У такий спосіб до краю виснажувалися цілі племена й острівні народності. Подібні форми платні існували ще сто років тому на опійних фабриках Сингапура («Подорож фрегата «Новара» навколо світу[335]»).
Суперечка закінчилася класичним способом вирішення таких розбіжностей: вирощування та використання листя коки було проголошене монополією держави. Але на цьому обмін між Старим і Новим Світом не завершився, тут цілком ймовірні несподіванки, які можуть проявитися, хоча й перебувають наразі глибоко під каркасом економіки.
Схід
Опій
166
Слабкість має світлі й тіньові сторони; вона робить нас сприйнятливими до добра і зла. Коли ми слабкі, на нас нападають люди й тварини, бактерії та хвороби, а також спокуси. Слабкість є передумовою залежності, їх проявом часто є хвороба. Якщо залежність розглядається як хвороба, то догляд зосереджується не на самій недузі, а на симптомах; це пояснює причини рецидивів. Про це знають в Армії Порятунку більше, ніж у санаторіях. Деякі звільняються від залежності, як і від злочинів, лише після смерті.
167
Я запитую себе, чому після програшу у Першій світовій війні я почувався слабшим, вразливішим, ніж після Другої, хоча катастрофа була ще тяжчою. Можливо, тоді були заторкнуті глибші пласти, насамперед через відлуння російської революції. Такі речі відчуваються не так через факти, як через зміни атмосфери; про щось подібне розповідає у своїх описах тропічного землетрусу Александер фон Гумбольдт. Задушливе повітря тисне ще до того, як починають хитатися міста, руйнуватися церкви й палаци.
У той час з'явилося щось нове, з'явилися симптоми, що, як і при хронічній недузі, то посилюються, то слабшають, але ніколи не зникають повністю. Цей стан супроводжує відчуття затисненості, зашнурованості, подібне до стану злочинця або людини, загнаної в кут, а також нагадує селянина, якого підставили досвідчені адвокати. Сталінград був для мене радше підтвердженням. Так випадає осад із каламутного розчину.
А потім нічні екскурси: від херусків[336] через франків, саксів і швабів аж до сучасності, деталі селянських воєн, реформації, собору Святого Павла, вільгельмінізму[337] з усіма його «плюсами» й «мінусами» — все це ніби партія, яку знову розігруєш. Дріб'язковість застільних розмов: суперечки про гортань Фрідріха III між Берґманом і Маккензі[338]. Вільгельм II під час своєї першої середземноморської подорожі мав намір організувати зустріч із Лубе[339]. Але грати «Марсельєзу» на борту німецького військового корабля заради такого прийому «було проти принципів». Натомість він пристав би на військовий марш «Самбри і Мааса[340]». Баррес[341]: «Якщо хтось і оточив Німеччину, то це зробив сам кайзер». Те, що Баррес і Вільгельм були дуже подібні, стали помічати тільки останнім часом.
Що рухало селянами, візирами, королями й дамами? У Тевтобурзькому лісі ми були на боці Армінія, на річці Березіна — на боці маршала Нея[342]. Все це глибоко пронизує тканину кельто-германської моделі, підсиленої романськими нитками. Звідки з'являється сильне почуття впізнаваності при проникненні у етруські поховання, під час нічної прогулянки валами кельтського Гойнебурґа[343]? Рідко народ є видимим під щораз товщою тканиною партій, інтересів, технічних репрезентацій.
Я ставлю собі наступне запитання: чи має з цим бути пов'язана така сильна пристрасть, яка проявляється переважно у вигляді болю? Принаймні все ефемерне варто було б відкинути. Розум запитує: чому від зникнення з наших теренів лелек я страждаю більше, ніж від зникнення динозаврів, які означають перехід зовсім інших масштабів? Чому мені важче прийняти долю бісмаркської держави, ніж занепад династії Штауфів чи поділ спадщини Каролінгів, адже ці останні події були значно згубнішими? Розум відповідає, що близькість у часі та вплетення власного життя зміщує виміри на кшталт оптичного обману, і радить: необхідно скоригувати спотворення через духовну відстань, наприклад через філософське або мистецьке подолання. Але таким способом годі подолати навіть власний зубний біль. Ми маємо сплатити часу належну данину. До речі, серед нас досі живуть деякі особи, які безпосередньо й невиліковно страждають від убивства Конрадіна[344].
Годі щось здобути від дискусій, коли в одного співрозмовника болять зуби, а інший має штучну щелепу. Несподівано з'являється третій і починає все з чистого аркуша.
168
Але й в особистому житті справи йшли кепсько. Прострелена легеня спричиняла слабість, яка почергово стала проявлятися в цілій низці органів; я мав із цим справу ще на Сицилії 1929 року.
Також помітним було затягування пасків у економічному плані; й хоча грошей стало не менше, а більше, але таке становище лякало ще дужче. Спершу батькові все це стало діяти на нерви; у фінансових справах він був доволі проникливим. Те, що ми не зможемо протриматися на селі, він побачив раніше за нас, а ми трималися за місце й будинок. Батько не був створений для душевних зізнань, це суперечило його пуританському вихованню; температура не повинна була занадто зростати. Тут радше дозволявся цинізм. Якось уранці він прийшов на сніданок, перебуваючи, як завжди, у доброму гуморі й розмахуючи новенькими банкнотами номіналом п'ятдесят марок.
— Зараз гарний час накласти на себе руки — в некрологах напишуть: «Йому не пощастило пережити свою батьківщину».
Але доброго обмінного курсу годі було знайти. У таких ситуаціях, як під час пожежі в театрі, треба збагнути, в чому річ, перш ніж почнеться тиснява.
Після наполеонівських воєн також треба було жити економно, але певні речі залишалися стабільнішими, оскільки народна власність ще переважно складалася із земельних наділів та врожаю. А головне, заняття ще не були такими абстрактними. Інфляція траплялася, але не могла спричинити таких збитків, як зараз. Тоді, як і тепер, знищувалися насамперед малі статки, які накопичувалися протягом трьох-чотирьох поколінь. Через своє поширення вони значно важливіші, ніж великі, які радше сприяють нівеляції та приносять біду, навіть якщо з них і формується певна універсальність.
З бібліотекою, музичною кімнатою, подорожами до Італії, садком перед ворітьми, домашнім лікарем, домашнім учителем для більшості було покінчено. Родини завжди підтримували того чи того родича, що займався безхлібними видами мистецтва. То були скромні залишки патриціату, які у сприятливих місцях, як за часів Еразма у Базелі, ще довго залишалися в силі.
169
Зміни мого статусу, що вже вимальовувалися, мене не надто хвилювали; після вогню [війни] вони майже не мали ваги й передавалися скорше через неспокій батька, який блукав по будинку як людина, що вже не почувалася вдома та розмірковувала про нові форми існування, подібно до шовковичного хробака, який починає прясти. Синам стає незатишно, коли в батька справи більше не ладяться.
Ось тоді я й запізнався з опієм. Знайомство тривало декілька місяців — хай там як, а воно провело мене через похмуру зиму. Вплив із духовного погляду був благотворним, натомість із фізичного — шкідливим. Насамперед я втратив апетит. Такою є дія майже всіх наркотиків, Мефістофель годує тебе «незмішаною стравою[345]» — все це реальна порада, не пов'язана з потойбічним світом.
Я знову пізнаю настрій тих ночей, коли, як то трапляється раз на кілька років і переважно цілком випадково, ковтаю ліки, що містять опіати. Так у Бенікасимі іспанський аптекар дав мені засіб від кашлю, яким вдалося вилікувати цілу родину.
Оте впізнання є специфічним, його годі досягти жодним іншим способом — це приблизно так, ніби у великому домі всесвіту існувала б кімната, яку можна було відчинити лише одним спеціально підігнаним ключем. Якщо звернутися до мови хімії, магії чи навіть еротики, то тут ідеться про формулу, яка може відкрити замок із секретом, «Сезам, відчинися». Дві рідини зливаються воєдино, мозкова рідина та сік макової голівки.
170
Настрій з'явився знову, тобто вдале просочення, акт проникнення, але не до кімнати з її картинами й меблями, а до нового простору. І це завжди залишалося моїм центральним питанням — питання про існування Нового Світу, не залежного від Колумбових подорожей і пригод. Те підтвердження про Новий світ, яке прийшло до Колумба з якогось вищого рівня. Ідеалізм залишив це питання у підвішеному стані, можливо, матеріалізм дасть на нього відповідь.
Хай там як, але в мене зостався спогад про сильне наближення, здобуте духом завдяки таким подорожам, спогад про відблиск позачасової певності та пов'язаного з нею ейфоричного почуття, «basse-pègre» — якщо й не в трансцендентному, то принаймні в транспарентному світлі, що пробивалося крізь похмурі шибки.
Такий досвід ніби протоптує стежку, яка залишається шляхом до вільних, легких прогулянок. Усе це може мати навіть фізичний вплив. У легіоні Шарль належав до «стариків»; він відслужив уже п'ять років у Індокитаї, країні, повернення до якої прагнув до кінця свого життя. Я був рекрутом, «новачком», і коли ми прибули до тої діри, зі мною поводилися інакше. Зранку мене викликали для вправ на плацу, аби не гаяти часу на підготовку, тоді як він, разом з іншими штрафниками, протягом дня перебував у тюремному дворі. Темп був доволі швидкий, військовий ранець обтяжували два мішки з піском. Це служило почасти для покарання, а почасти для збереження здатності до великих маршів. Коли одного разу ми зібралися біля salle de police[346], я побачив, як він напружується. Та він казав, що то йому байдуже.
— Знаєш, я згадую ночі в Індокитаї — знову зринають картини, і час проминає ще до того, як я щось помічаю.
Тоді, покуривши опію, що мало відбуватися поза постом, він повільно ходив уперед і назад, аж поки сурма не гукала до служби. Стежка заросла бамбуком, вона була небезпечною, але під час нічних прогулянок небезпека туди не сягала.
Я згадую про це як про приклад того, що можна подолати не лише небезпеку, але й зусилля навіть у своїх найтяжчих формах. Дух вимикає біль, знищує його. Факіри засвідчують це приземленим способом.
171
Не варто дивуватися, що першого ж вечора у тому форті, де буквально кишіло різними втікачами та невдахами будь-якого ґатунку, дезертирами, авантюристами, злочинцями, педерастами, я зустрів Шарля Бенуа[347]. Існують спорідненості, що діють якимось незбагненним магнетичним способом. Ми загубилися, як голка в сіні — але в тому сіні ховається ще одна голка, і так нас притягує один до одного; тут немає жодної випадковості, це закономірність. Доля всесвіту — це не смерть в ентропії, а ущільнення — ущільнення також і через симпатичні[348] зв'язки.
Проте мені здається дивним, що майже чотири десятиліття по тому, 1950 року я знову зустрів Шарля. За цей час відбулися дві світові війни й ще багато чого іншого; він пройшов через бої, втечі, воєнні трибунали, полон. У 1921 році йому вдалося перетнути іспанський кордон після того, як він увігнав багнет у черево верхового верблюда місцевого поліцейського. В часи третього райху він мав регулярно відмічатися в поліції: старі легіонери викликали підозру. Наразі, як і більшість швабів, він був зайнятий будівництвом своєї «хатинки». Очевидно, йому судилося життя homme de peine[349], і це відповідало його схильностям. Тут він працював на своїй цегельні, а потім у каменярні — до цього він був звичний ще відтоді, коли перебував у штрафному батальйоні. Тепер же на гумусовій фабриці він щоденно вергав сотні рулонів торфу.
Я знову запитав його, чи то не надто тяжка робота. А він знову відповів, що вона йому не шкодить. Спершу йому був неприємний запах, але потім: «Хе-хе, знаєш що, я не чую його. Тільки коли йде дощ, тоді ще відчуваю».
Збігло ще п'ятнадцять років, аж поки він вийшов на заслужений відпочинок; він став парковим охоронцем. Я вже готувався до його вісімдесятиріччя, яке хотіла урочисто відзначити й місцева громада, аж ось у травні 1968 року прийшла звістка про його смерть.
До речі, я помічаю, що моя здатність розрізняти живих і мертвих друзів послабилася; факт смерті та примирення з ним я щораз маю знову усвідомлювати. Та й вдається мені це лише при яскравому світлі, а не у сновидіннях чи в моменти забуття.
172
Я приймав опійні краплі — брунатну гірку настоянку. Незадовго перед тим, як заснути, з'являлося відчуття, ніби я пересів у іншу машину. Або замінили авто, або перемкнули на нову швидкість. Сну більше не було; час минав швидше й водночас повільніше. Це звучить як суперечність; але таке явище має відповідності навіть в технічній сфері. Пілот у своїй нашпигованій циферблатами скляній кабіні має певність дуже швидкого польоту, та коли він звертає погляд на землю, то йому здається, що він крадеться навшпиньки, навіть якщо мчить уперед швидше за звук. Це належить до досвідів нашого часу.
Але картин, про які розповідав мені Шарль або описував де Квінсі, я не пригадую. Можливо, їх було багато, але вони залишалися за завісою, або ж я забув усі деталі, забув або відразу, або після тривалого часу. У нормальних сновидіннях мені не бракує картин. Але й серед них я пригадую лише ті, які занотував одразу після сну. Матерія сновидіння, зерниста поверхня цих картин доволі світлочутлива; і мої нотатки про сни подібні до фіксації фотоплівки в ательє. На свідомість завжди поширюється лише незначна частина сновидного світу, але якщо ми не втрутимося, навіть вона за мить зникає.
173
Отже, я не пригадую таких картин, які ощасливлювали й жахали де Квінсі. Переді мною скорше постає їхня «плацента»: той ґрунт, з якого пробиваються й ростуть сни. Чергуванню картин передують зміни духу та його чутливості. Спершу має утворитися порожнеча, подібно до того, як кожна картина, гра світла, розчерк починається з погляду на білу поверхню. Час має бути нейтралізовано. Цей легкий, незрозумілий приплив був приємним. Невдовзі його перебило тихе дзеленькання, ніби хтось закликав до уваги.
Для де Квінсі незбагненне постає у вигляді води — спершу як прозора вода спокійних озер, яка згодом розширюється до морів і океанів. Аж раптом проривається потік картин; море розпадається на незліченну кількість облич, які волають до неба. Потік ніс міріади поколінь — протягом тисячоліть.
Де Квінсі так каже про цей опис: море було «вимощене» обличчями. Картина нібито поєднує в собі суперечність: хвилі й бруківку годі поєднати. І все-таки це одна з тих картин, які самому вигадати неможливо; тут поєднується незвичайна гнучкість духу з металевою застиглістю видіння. Мільйони зірок ряхтять «на чолах веж»; там стічний жолоб, крокодил, тисячу років дивився на море будинків. Та за одну мить усе буде зметено.
Ця пластичність є не лише властивістю рідкої стихії, але також духу, який, за словами Лютера, є «з водою й у воді». Вода не лише щільно прилягає до скель, які обтікає, вона зливається з ними, протікає крізь них наскрізь; між водою і рифом більше не існує межі. Навіть риба, підхоплена водою, пропливає крізь граніт.
174
Час приємно збігав, хоча здавалося, що він майже не рухається. Справді, існують види підсоння, які ми не відчуваємо як такі, вони переходять безпосередньо у відчуття задоволення — такою була температура, яку я сприймав після заходу сонця в галерній гавані Родоса. Як у добре темперованій ванні: ми не вічуваємо ні холоду, ні тепла; немає навіть відчуття ваги тіла, немає власної ваги. Це насолода, якою набагато частіше бувають наділені тварини, ніж люди, особливо морські й холоднокровні тварини. «Чи знаєш ти, як воно бути рибкою[350]».
Потім стало тепліше, і це також було приємно: то було тепло, яке водночас обтяжувало й полегшувало. Кашель, який переслідував мене вже місяцями, здавалося, зник. То була дія кодеїну[351].
Місяць заливав своїм світлом кімнату, було ясно. На вулиці між чорними газонами виблискували вигини піщаних доріжок. Знову приходив Роберт, садівник, і розпушив їх граблями. З простреленою ногою все ще було важко ходити. У домі нас, тяжкопоранених, було троє. Все, за що ми тут намагалися взятися знову, було тимчасовим; так, як було колись, уже більше не буде.
Мене діймала спрага, тож я хотів піти у ванну кімнату, щоб попити води. Перед цим я прийняв ще одну ложечку гірких крапель. Потім тихенько прочинив двері, щоб перейти через коридор; у такому стані не хочеться зустрітися ні з батьком, ні з матір'ю. Але й мати мала свої клопоти, і не лише через мене і брата — зусібіч, ніби крізь тріщини й шви, пробивалося щось темне й загрозливе.
Особисті й економічні негаразди виринали лише на поверхні загального фатуму. Мати відчувала це глибше, ніж батько: свавільне втручання долі, на яку вона знаходила відповідь, так само свавільну, що крилася в субстанції народу. Траплялося, що за столом вона раптом заклякала і казала лише одну фразу, яка пасувала б до старої хроніки, щось на кшталт: «Він успадкував гарну державу».
Тож мені не надто хотілося зустрітися з нею в такому стані в передпокої; вона б тільки ще більше зажурилися. Коли я стояв перед нею, не допомагала жодна імітація фізичного чи морального здоров’я, вона бачила все крізь будь-яку маску. Ми не до кінця відриваємося від своїх матерів, навіть коли перерізано пуповину. Часом, після того як я довго перебував десь далеко від неї, вона бачила мене у дверях, і їй, як вона казала, ставало тепло на душі. Але я також відчував, як мені ставало тепло й радісно, коли вона наближалася, тимчасом як я вмирав, лежачи на дні окопа, й солдати вбивали один одного наді мною. Так було всього декілька місяців тому.
175
Передпокій був світлий, ніби заряджений північним сяйвом духовної субстанції. У ванній кімнаті я наточив води у високу склянку, а час ніби розширювався. Я чув мелодію. Коли склянки, кружки або інші посудини наповнюються водою з крана, ми часто не звертаємо уваги на гармонійну звукову фігуру, яким тверде відповідає рідкому. Струмінь води діє, як смичок скрипки на струну або подих сурмача на метал. Воді вторує склянка, як вібруюча субстанція. Звук стає вищим мірою того, як підіймається рівень води. Це не випадкові звуки, а скомпоновані процеси; ми можемо виразити їх у вигляді кривих. Це вирази матерії, які проявляються там, де викладений і вібрує растр[352]. Ми краще чуємо те, що долинає з тиші, коли час розширюється. Початок не може позначатися жодним вибухом, адже тоді була темрява.
Я слухав, як моя склянка наповнювалася, так ніби підіймався сходами. Найтонші часові каденції та просторові структури пульсували разом. У такі моменти будь-що може стати музичним інструментом, і жоден не буде таким, як інший. Резонанс. Та сама мелодія звучить для нас о другій ночі інакше, ніж опівночі.
Зазвичай ми не помічаємо відмінностей, які розташовані близько до растру; сприйняття починається лише на грубозернистій структурі.
176
Я досі стою у ванній кімнаті та слухаю, як наповнюється склянка, яку тримаю в руці. Ці моменти відсутності цілком типові; вони можуть привести до нескінченої часової петлі. Петля є знаком нескінченності — варто зауважити, що йдеться про петлю, яка не зав'язується у вузол; усе це тонкощі математики.
Я чув відгомін рухомої стихії в нерухомій; обидві були прозорими — протічна вода та кварцове скло. Вухо, ніби якийсь поліп, вбирало у себе округлість склянки й підіймалося над нею мірою того, як підіймався рівень води. Аж тут воно ковзнуло досередини, у самий струмінь. Це я співав там свою власну пісню. Чи може все було інакше: не я був там, всередині матерії, а моя рука, склянка й вода проникли всередину мене, ніби в якусь магічну кімнату. Хай там як, а тут у кожному напрямку справджувався віршований рядок мого брата:
При зустрічі гармонійного й співзвучного, яке нам дозволено називати велінням долі, час не має жодного значення. Але в насолоді не можна затримуватися, інакше припинилось би мистецтво.
Аж тут раптом поштовх, спотикання на східцях візій: вода потекла через вінця склянки. Я вже чув, як вона збігає в стічну трубу, з якої долинало всмоктувальне плямкання підземного царства. Там спіраллю все впадало у хаос; на мене чигала небезпека — я мусив вивільнитися. Я відскочив назад, але не в стан пробудження; сновидіння було багатошаровим. То був лише стрибок у протилежний від руху напрямок.
177
Я взяв склянку з водою, відпив; вода була смачною, вона ряхтіла, як і сама склянка у мене в руці. Так ряхтить море в ті ночі, коли ночосвітка[353] з її потомством підіймається на поверхню, а з риболовних сітей фосфорично струмує сяюча речовина. Я поглянув у дзеркало; моє відображення було дуже великим — більшим, ніж я сам.
Тихенько, так щоб не почула мати, я повернувся через передпокій. Увійшов у свою кімнату і застав себе в ліжку; я розбудив себе.
За цим настало впізнання, яке радше лякало, ніж ощасливлювало, його годі було порівняти з будь-чим іншим. Такий відблиск щастя може залишатися на давніх ідолах, чия посмішка нас приголомшує. Вона відображає подив, який виходить за межі культур і рас. Це більше, ніж щось теологічне: самі боги виявляють подив таким чином.
Я зиркнув на годинник; минуло дві чи три хвилини. Ще багато разів я прокидався в ці ночі, повертаючись після тривалої відсутності. І завжди в цьому пробудженні було невичерпне щастя, завдяки якому той, хто залишився, знову оживав, а мандрівець знову пізнавав свою батьківщину, після того як виходив за межі часу.
178
Де залишається сутність під час цих відсутностей, чию тривалість, як і їхній зміст, так важко було оцінити? І що це взагалі за «сутність» (Wesen)? Ще задовго до того, як існували філософи, космос був поділений за допомогою жменьки індоєвропейських допоміжних дієслів.
Коли ми кажемо: «Він є відсутнім», то це може означати стан, під час якого «він» є водночас і присутнім; тобто виражається радше дія, ніж стан. Присутній (an-wesend) та від-сутній (ab-wesend) є відгалуженнями сутності. Сутність має в собі певну часову силу, а буття — силу позачасову. Коли ми говоримо про якусь рослину, тварину, людину, державу як про «сутність» (Wesen), то включаємо сюди й поняття «того, що розсутнюється», «того, що розкладається» (Verwesendes).
Світло відсутнє в тіні, слово — в мовчанні, чоловік — у жінці. Проте відсутнє межує із сутністю й таким чином воно є «при-сутнім». Якщо воно відділяється від сутності, тоді загрожує катастрофа «людини, яка втратила свою тінь».
Слово «Wesen» («сутність») має прадавню спорідненість з іменем Вести, богині батьківщини. Коли господар, який був відсутній («abwesend»), знову ступив на свої землі («Anwesen»), тоді все звершилося.
179
Не лише розуміння, але й упізнання окрилило де Квінсі в написанні свого гімну опію, принаймні в такому місці, як ось це:
«У серці пітьми з фантастичних образів, що виникають у людському мозку, ти зводиш міста і храми, з якими не зрівняється мистецтво Фідія і Праксітеля, велич Вавилона і Гекатомпіла, а з безладдя сновидь викликаєш на сонячне світло обличчя давно похованих красунь і благословенних родичів, очищених від безчестя могили. Лиш ти даєш людині ці дари і володієш ключами від Раю, о справедливий, витончений і могутній опію[354]!»
За ним безпосередньо слідує «Перехід до страждань від опіуму». І невипадково, що головну роль в цьому жаху відіграє почуття бути зачиненим, ув'язненим. «Уявні в'язниці» Піранезі[355], які де Квінсі колись розглядав разом із Колріджем, мають потужний вплив на його візії. Хоча всі ці напхані різними механізмами каземати, з яких спіралеподібні сходи ведуть безкінечно вгору чи вниз, виглядають бароковою моделлю лабіринту. Такі твори передбачають геометричне захоплення, занурення в глибші пласти світу чисел, яке змушує форми застигати. Від самого початку цей прийом повертається у мистецтво знову і знову — спершу око змушене бачити м'які вигини річки, як меандри, а лінійний твір обертається щораз по-новому. Хтось безіменний упізнав за географічною випадковістю геометричну необхідність. І все це зберігається протягом тисячоліть. І ось звивистий слід стародавньої змії впізнано. Примусу зазнає не лише митець; він переносить його на глядача, так ніби промовляє чарівну формулу. Серед сучасників тут варто насамперед згадати Мауріца Корнеліса Ешера (1898–1972), майстра фантастичних перспектив, які своєю об'єктивною гостротою заразом дивують та спантеличують. Рідкісний гість у нашому світі — художник, який водночас може бачити та розуміється на своєму ремеслі. Сам він, очевидно, все це усвідомлює: «(…) мої численні сюжети з'являються в мене об'єктивно й безособово, проте у своїх сучасників я ще ніколи не зустрічав подібного до мого захоплення речами, що нас оточують» (1960).
180
Ще лячнішим за ув’язнення в казематі для автора «Сповіді» бути замурованим усередині піраміди, в якій закам'янів невблаганний та неминучий тріумф часу. Там чигають ящірки з гострими зубами, як вічні охоронці, а особливо жахний крокодил. І він там завжди; його раптова поява, його подоба, що стала видимою, нагадує про повідомлення мандрівників, які нібито бачили, як той крокодил пробивався нагору крізь засохлий нільський намул.
Насичений опис цієї жахливої з'яви у знаменитих пасажах «Сповіді» захоплював цілі покоління читачів. Він досі звучить як меандровий виливок: «Я зненацька наштовхувався на Ісіду та Осіріса; вони казали, що мій вчинок змусив здригнутися ібіса й крокодила. Упродовж тисяч років я був похований у кам'яних могилах разом із муміями та сфінксами, у вузьких залах у серці вічних пірамід. Збитий з пантелику і вкритий огидним слизом, я лежав серед очерету та нільського мулу. Крокодил обдаровував мене отруйними поцілунками. Ця клята тварюка завдавала мені більших мук, ніж усе решта. Я був примушений жити разом з тим крокодилом, і (як майже повсюдно траплялося в моїх снах) це тривало століттями. Іноді мені вдавалося втекти, і тоді я опинявся в китайських будинках з бамбуковими столами і лавками. Нараз ніжки цих столів і лавок оживали. Мерзенна крокодиляча голова зі зловісними очима позирала на мене, розмножившись у тисячі подоб, а я, охоплений відразою й заціпенінням, заклякав на місці[356]».
181
Ці картини підводять до автоматизму руху та заціпеніння, яким позначений опійний сон. І хоча відбувається щось нескінченне, у всьому цьому немає просування в часі. Поступово сновидець починає це відчувати, що збурює самі основи його сприйняття, так ніби щось гальмує його у леті зі швидкістю світла. Млинове жорно, з якого скрапують образи, не рухається в часі.
У ті роки палеонтологія ще майже не народилася, бо інакше де Квінсі у з'яві жахливої ящірки помітив би динозавра — як праящірку, що мільйони років була скована у вапні й шифері й вивільнилася аж тепер. Такі прискорення створюють надзвичайну віддачу. Все це відчувала й Аннетте фон Дросте-Гюльзгоф, адже, як надсензитивна, вона не потребувала для цього жодного опію. Так, у «Мергельному родовищі» вона пише:
Де Квінсі (1785–1859) народився раніше знаменитої вестфалійки (1797–1848), але пережив її. Проте «Мергельне родовище» було написане на двадцять років пізніше, ніж «Сповідь», і в цей час палеонтологія вже позбулася своїх дитячих хвороб. Якщо я повторюю, що, серед іншого, динозаври принаймні частково завдячують де Квінсі своїм воскресінням, то це сказано не просто між іншим.
182
Знання — то більше, ніж наука. Знання через дисципліни набуває своєї форми. Повернімося знову до теми присутності й відсутності. Коли молоток геолога вивільняє з шиферу іхтіозавра, то стає присутньою тварина, або її мумія, або принаймні її відбиток. Ця присутність завжди була можливою, навіть у часи Шойхцера[357], коли такі знахідки трактували як релікти часів великого потопу.
Аж тут з'являється те нове, що передує науці й навіть самому знанню: видимий ерос, який знищує час тим, що пронизує його. Він прикликає до присутнього відсутнє. Ця відсутність, хай скільки вона тривала, не виникла завдяки часу. Час — це не більше ніж форма відсутності.
Спогад про цю істоту був стертий на мільйони років. Ерос спричинив воскресіння істоти — або принаймні її найважливішої, її платонічної частини. Якби незалежно від цього процесу був би знайдений живий динозавр, наприклад у тропічному пралісі або на Марсі, тоді порівняно з духовним відродженням це був би простий курйоз.
Отже, часткове воскресіння є своєрідним прикликанням на великій арені уяви. І все ж таки це лише швидкоплинний відбиток, подоба містерії. Лише наближення.
183
Відбитком, подобою є також і піраміди, всередині яких де Квінсі у вигляді мумії потерпав від мук часу без сподівання на порятунок. Саме там все було у затінку царства, де дух найбільше переймається проблемою воскресіння.
Глибоко занурений у сон, мертвий очікує протягом тисячоліть доповнення через відсутність. Це доповнення має принести не лише нове, але також і вище життя, адже саме це передчуває живий, хоча тільки побіжно й метафорично. Так само щось подібне відбувається в обіймах, а також у молитві.
Проблема іншої сторони супроводжує нас із самого початку. Тут не йдеться про монополію священників та їхнього знання; все це було до них і буде після них. Матеріалізм знайде тут своє рішення; на противагу йому, подібно до оздоблення царських гробниць, технічне устаткування залишиться в передпокоях.
І навіть сьогодні, коли окрема людина замислюється всередині своєї власної піраміди, тоді вона думає не про мотори, космічні польоти чи атомну бомбу. Над нею тяжітиме проблема, яку годі розв'язати вже протягом мільярдів років, адже вона відсилає до зачаття й першооснови.
Лікарі, які є свідками численних смертей, небагато знають про смерть.
184
Де Квінсі, так само як і Дросте, напевне, мав у своїх жилах кельтську кров. Для них обох проміжний час, тобто час між присутністю та відсутністю, був переважно болючим — тут у Дросте відігравали певну роль християнські, а в де Квінсі — класичні елементи. У чистилищі, як і в Аїді, панує невизначений час. Для Новаліса проміжний час є короткою мандрівкою, за якою слідує продовження:
Від мисливця, якому клали в могилу лук і стріли, напевне, очікували, що він приємно проводитиме час. Єгипетські погребальні камери були розкішно опоряджені, так само й германські човни мерців. Надзвичайно веселими були бенкети та любовні ігрища мешканців підземного царства, що збереглися на фресках в Тарквінії. Вони досі випромінюють життєву силу. Етруски, так само як лідійці й кельти, жили своїми казками. Спалення мертвих у минулому і зараз розглядається як швидкий перехід. «Вогненними руками до неба підносять[358]». Порівняно з цим шлях через чистилище надто болісний і тривалий.
185
Один з аспектів цієї проблеми полягає ось у чому: чи вдасться Великий перехід, а саме — усунення часу через якесь привнесення, що можливе за будь-яких «обставин», тобто за кожної обставини, чи той Великий перехід зазнає невдачі та жахливого ув'язнення в часі. Релігії дають різні відповіді щодо методики, але не говорять про певність у своїх претензіях.
Формування безпосередніх уявлень про трансцендентність не є суголосним з метою священства. Такі уявлення можна здобути через посвячення та медитацію. Містики, екстатики, візіонери, вільнодумці були для церкви, яка їм, проте, багато чим зобов'язана, завжди підозрілими. Те, що струмує звідти, має бути пом'якшено й відфільтровано через довготривалі процеси, пройти через посередництво. Врешті, за певних обставин, конденсується в сяючому німбі. З мислителями від Геракліта й до Ніцше майже не було жодного договору.
Деметра та Діонісій не потребують посередництва; вони наближаються безпосередньо. І хоча там знаходяться провідники крізь сновидіння й крізь смерть, та вони діють не через повчання, а, як Афродіта, через дотик, або, як Орфей, через поезію і спів. І десь там мерехтить потойбічний світ зі своїми скарбами й перетвореннями. Його світло доповнює світло дня, яке через таке перетворення стає елевсинським.
Усі ці перетворення, які готуються не лише за допомогою технічних засобів, але й шляхом проникнення всередину. В Елевсині сьогодні височить цементна фабрика. Напевне, це могло б стати на заваді під час малих містерій, що відбувалися навесні, але не під час великих, які проходили восени. Бетон і мармур стають поверхнями, якщо сприймати їх за «лоно Персефони[359]». Тоді вже годі знайти різницю.
186
Ім'я крокодила виводиться з «kroko-dilos», що означає «кам'яний хробак». Він брав пожирача опію поцілунками, «як крабовими клешнями». Час стає відбитком жаху; він тисне вагою пірамід на скроні, й мумія, замотана в бинти, незворотно віддана на поталу його жахові.
Бодлер бачить у цих страхах своєрідну кару, яка слідує за тривалим зловживанням наркотиками. І в цьому є правда; кожне сп'яніння мусить бути оплаченим. Але про ціну можна посперечатися, особливо якщо згадати, що де Квінсі всього на кількох сторінках вдалося виразити грандіозний аспект часу, серед вирів якого нас кидає, як потерпілих у кораблетрощі серед нічного моря. Нам треба розширити власний горизонт, аби знову натрапити на текст такого масштабу, можливо, аж до листів до коринтян або картин Ієроніма Босха.
187
Проте час вимагає не лише плати, він також надає кредит; час є ціннішим за будь-яку іншу власність.
Коли я вийшов із ванної кімнати й виринув зі сну наяву, то не лише був ощасливлений поверненням після безкінечної відсутності. З подивом я побачив на своєму годинникові, що минули лише лічені хвилини. Отже, я досі володію незміримим запасом часу і зможу розтягнути до безкінечності цю чудову ніч. Я ще раз капнув собі лаудануму в склянку.
Ніч була тим плащем, який приносив тепло й безпеку, я міцніше загорнувся в нього. Час став простором, але дуже щільним, як вузьке приміщення, розташоване не всередині піраміди, а глибоко під нею. Там більше нічого не відбувалося, стояла мирна тиша, недоторкана самотність. Десь нагорі люди можуть мірятися в боротьбі та перегонах, можуть святкувати й убивати — я так мало маю до цього стосунку, як і полеглі. Десь нагорі були нужда і голод, пожежі і страти, там був суд. Так, нагорі час плів своє божевільне плетиво із зашморгами та колючим дротом. А тут унизу все було гарне, як шовк, без барв і без візерунків, і врешті нитка непомітно прослизала крізь пальці. На ній не було жодного вузла, жодної колючки. І жодної батьківщини.
188
То була близькість до растру; «висмикування ниток» належить до гіпократичних ознак смерті. Цей розділ я хотів би закінчити згадкою про інший феномен.
Пробудження, я маю на увазі щоденне пробудження, щораз супроводжує зусилля орієнтації. Особливо коли пробудження є раптовим; компас зазнає повного відхилення. Якщо вночі нас щось злякає, нам важко зорієнтуватися за віссю симетрії; кожному відоме це дивне зусилля. Часто воно може тривати досить довго, аж поки буде визначене положення тіла в кімнаті.
Древні любили порівнювати сон зі смертю, вони також вважали, що в сновидіннях ми живемо, як боги. Про це можна мати різні думки, однак нам здається, що наш день обкрадають; це відчуття примушує нас повернутися в час.
«Прожив, як боги, я раз один!» — деякі сновидці так ніколи й не повертаються або ж, подібно до Скарданеллі[360], на роки заклякають у проміжному царстві. Багато хто прокидається в радісному настрої, ще більше — в сумному, але завжди бракує, знаємо ми те чи ні, якоїсь додаткової сили, що дрімає всередині нас.
189
«Не мати нічого спільного з історією» — то більше, ніж просто приємне відчуття. І навіть більше, ніж тимчасове звільнення; це звільнення від часу, це відпущення гріхів, яке надає собі кожен. Це почуття зміцнює людину навіть на шляху до місця страти. Вона переживає його як «зависання в іншому світі» (де Рео[361]). А світ сприймає як такий, який уже їй не належить.
Таке почуття є одним із дарунків, які приносить сп'яніння. Це своєрідна репетиція. Мак з давніх-давен є синонімом сну й забуття, окрім того він має властивість майже безкінечно розтягувати час — не час годинника з його всемогутнім світовим примусом, а той час, який є прихистком та власністю заразом присутніх і відсутніх. То велика розкіш — мати свій власний час. Тож цю розкіш завжди розглядали як різновид розпусти. «Люксус», «люксурія». Особливо це стосується сьогоднішнього дня, коли над нами панують годинники. Той, хто має свій власний час, є підозрілим. Ліс залишається навіть тоді, коли вирубати всі дерева. Там — інший час, так само як і в лісі ченця з Гайстербаха[362].
«Що, в біса, роблю я на цій галері?» — каже Мольєровий сновидець Жеронт[363], коли прокидається серед сірого, позбавленого сенсу часу. Синхронізація, переведення усіх, навіть найвіддаленіших, місцевостей на «нормальний» час є головним завданням клерків. Про таку необхідність у зв'язку з «вибіленням» буде сказано детальніше. Відчуття сильного похмілля неминуче там, де синхронізація з нормальним часом переходить у сфери, які за своєю природою призначені віддалятися від нього, як, приміром, музика. Тут відсутнє стає безпосередньо усвідомленим.
Додаткові нотатки про опій
190
Про растр. Сьогодні у нас 1 листопада 1969 року; після короткої перерви в написанні цього рукопису я повернувся з Аґадира[364]. Там, перед золотою дюною, dune d‘or, пісок настільки дрібненький, що такого я ще не бачив на жодному пляжі. Кожна з хвиль, що довго розкручуються, залишає на цьому пасмі свої сліди — ніжне плетиво, річні кільця старих дерев, борозни ліній життя, дороговкази з ромбоподібних візерунків, хвости комет, до яких пристають намиті камінчики й мушлі. Пісок утворює своєрідний растр, яким майстерно послуговуються хвилі. Його надзвичайна дрібність спричиняє те, що нероздільна[365] сила матерії проходить через найтонший растр. Пісок і хвиля, земля й вода, Нептун і Ґея[366], час і простір поєднуються у світлі африканського сонця у ланцюг космічних презентацій. Тут є також рухомі віддалені картини. Кожна хвиля стирає старий візерунок й залишає новий.
Та предметів тут не бракує. Протягом двох тижнів я займався відносно невеликими предметами, але бачив і великі у світлі прибою — велетенського ската, кістяк дельфіна, пальмове дерево, викинутий на берег човен.
Центральним питанням критики мистецтва й, напевне, найголовнішим є ось яке: наскільки близько митець може підійти до растру. Переді мною гарна картина Бернара Бюффе (нар. 1928), на якій зображено ската; рибина лежить на цегляній підлозі: тут растр здається грубим.
Заслуга Ґастона Башляра в його короткій, але глибокій розвідці «La flamme d'une chandelle[367]» (1964) полягає зокрема в тому, що йому вдалося натрапити на зауваження Жорж Санд, яке підводить ближче до нашого питання. В «Консуело» вона розмірковує над тим, яким чином Рембрандт на одній зі своїх картин за допомогою розпливчастої градації світло-брунатної та темно-брунатної барви зміг створити враження об'ємності, та ще й таким чином, що значення зображених предметів завдяки цьому непевному світлу змінилося так, ніби вони поринули в нероздільне й повертаються з глибин у новому сяйві.
Це місце є доволі показовим як щодо значення, так і неважливості предметів. Звісно, у мистецтві йдеться не про те, що зображено, а про те, як зображено; мотив сам собою менш важливий. Якщо стиль стає усталеним і починають домінувати технічні зв'язки, тоді можна буде спостерігати поворот до нероздільного, який не зможе привести далі, ніж до растру. Все це не так проникнення, як відступи зі світу уявлення; вони зазнають кульмінації в трагічних конфліктах, якщо збігаються з фазами, в яких буде досягнуто майстерності. Морози пізньої осені, медузи, які виринають із морських глибин у затінку Кордильєр.
Вплив растру можна радше відчути, ніж довести, — в матеріальному світі він вимагає такої ж свободи сприйняття, як розпізнавання метафізичних елементів у елементах духовних. Невидимі структури, перенесені в іншу посудину, стають видимі, подібно до витонченої будови атомів у гірському кришталі завбільшки з людину. Вони також можуть проявитися в дифузному вигляді, як то виявила Жорж Санд за допомогою Рембрандтового мистецтва. Врешті, й галактики створені із зірок — це можна відчути, навіть коли гострота розрізнення виявляється неспроможною.
У цьому плані великі надії ми можемо покладати на розвиток фотографії, коли вона вивільниться із застарілої антитези мистецтва і техніки. Тут також синтез здатний створити нове: чарівництво.
191
Друга додаткова нотатка: про вплив часу на звук. Цього тижня я, серед іншого, читав «Journal d‘un interprète en Chine» (1886) Еріссона[368]. Близько ста років тому цей автор ще юним солдатом супроводжував генерала Монтабана[369] під час операцій, пов'язаних з Тайпінським повстанням[370]. Він був добрим спостерігачем, і його книжка варта уваги вже тому, що містить подробиці одного з найбільших плюндрувань у світовій історії: знищення літнього палацу в Пекіні, імператорської резиденції, що була заповнена несказанними скарбами. Грабіж нагадував ярмарок, який тривав тижнями й завершився пожежею палацу.
У таких епізодах ми бачимо повторення нападу стихійної сили на вищу культуру, яка переважала принаймні в плані способу життя й витонченості. Палаци у вогні належать до декору, таким був палац Дарія в Персеполісі та Монтесуми у Мехіко.
Що ж стосується зв'язку між звуком і часом, то мені пригадується опис кавунів, які Еріссон порівняно з італійськими й навіть іспанськими вважав незрівнянно кращими. Він чув від китайців, що найкраще збирати кавуни у нічний час, ще до того, як випаде роса. Збір кавунів мав відбуватися в цілковитій тиші, оскільки найніжніші плоди лускали від найменшого звуку. Один із підступів злих сусідів полягав у тому, що о цій порі вони починали бити в гонг, завдаючи таким чином великих збитків.
Певна річ, що всі ці тонкощі садового мистецтва та пов'язані з ними насолоди стали неможливими. Реактивний літак міг би знищити урожай цілої провінції. Подібний досвід нам загрожує у виноградарстві. У щасливі часи все може стати музикою і мелодією, і тоді так само все може стати насолодою: доглянуте з любов'ю господарство винороба не менш цінне, ніж сповнене насолоди задоволення від вина вдалого року. Господарі й прислуга зустрічаються в дуеті.
Еріссон також повідомляє, що в тих смаковитих плодах вирізали отвір і заливали туди мадери або навіть вишнівки; цим він навіть похваляється. Загалом усі ці китайські походи європейських держав, які тривали ледь не все XIX сторіччя, позначені поєднанням самовпевненості, брутальності й глупства. Набіги варварів на державу, яка по праву може пишатися найдавнішою і найвищою культурою, що досі існує на цій планеті.
Польські коропи
192
Неприємного досвіду з хлороформом, здається, мені було недостатньо, аби вилікуватися від екскурсій у проміжні стани; я таки мусив ускочити в добру халепу.
Після війни діти вже були дорослими, й справи стали більш-менш налагоджуватися, тоді в моєї матері з'явилася нагода частіше вибиратися з дому, що вона дуже любила. Коли богемські ліси вкривалися осінніми барвами, вона їхала на три тижні у Карлсбад[371], а на початку літа — ненадовго до Ваймара; в обидва місця було легко дістатися; в одному місці можна було набратися фізичного здоров'я, а в іншому — духовного.
У Ваймарі вона зупинялася в готелі «Елефант» і домовлялася з кучером, який возив її до Бельведеру, замків Тіфурт та Еттерсбурґ. «Фауста» вона знала напам'ять і могла вести розмову, послуговуючись цитатами, що в той час нерідко траплялося. Цитування належало до слабкостей XIX сторіччя; Ґеорґ Бюхманн (пом. 1884) за життя побачив тринадцять перевидань своїх «Крилатих слів». Зараз цитування вийшло з моди, так само як і добре знання Біблії. Те і те передбачає наявність однорідного освітнього прошарку.
Я супроводжував свою матір в обидва ці місця лише одного разу, хоча любив з нею подорожувати — особливо по той бік Альп, але також і за Майну. Мати веселішала, її натура розкривалася. На давньому римському ґрунті їй було добре. Вона пасувала б до картин Фоєрбаха[372]. У нас на півночі рідко траплялося таке легке, майже етеричне шумовиння, не скаламучене жодним осадом. Але клопотів їй вистачало, адже коли маєш п’ятеро дітей, то завжди є відповідна причина. При цьому вона боялася (як розповідала мені пізніше), «що хтось із дітей накоїть чогось такого, що я сама вже не зможу виправити». Але й у таких випадках на неї можна було покластися. Якраз саме тоді. Приємно було сидіти з нею по цей чи по той бік Альп за розкоркованою пляшкою вина; від цього спогаду досі віє теплом. На її мюнхенській батьківщині ми пили пиво, особливо нам подобалося у «Шнайдера в Долині[373]». В Інсбруку ми сиділи під «Золотим дахом[374]», в Ґарміші — на «Пошті[375]». Тоді вона замовляла північно- та південнотірольське вино, а до них — їстівні каштани. Я майже не пригадую тем наших розмов, але добре пам'ятаю загальну атмосферу, яка її бадьорила, — то добра ознака; тексти швидше йдуть за вітром, ніж мелодія. Якщо ми хочемо наблизитися до матері, то це саме той шлях.
Усі ці поїздки почалися року Божого 1925-го, тоді мати супроводжувала мене аж до Неаполя. Відтоді серед римських церков мені особливо припала до душі Санта-Марія-Маджоре; там ми були разом у той час, коли компанію нам склав кардинал. Через високі віконця косе проміння сонця падало на мозаїки; у сповідальницях сиділи священники, які часом торкалися вірянина лозиною — перед нами була дуже давня картина. До речі, від матері я чув вимовлене слово «Марія» лише одного разу, в незнайомій мені молитві, коли помер мій молодший брат Фелікс. То було відголоском її раннього дитинства, адже ще маленькою дівчинкою вона протестувала, коли дідусь із бабусею тягли її за собою з одної церкви до наступної. Тоді вона читала Ібсена, а якось разом із братом заговорила із самим письменником, коли той сидів на сонечку в кафе Луїтпольд[376]. Бунтівні жінки цього покоління були їй до душі; у своїх пізніх роках вона охоче читала «Мемуари соціалістки» Лілі Браун[377] та щоденник Ревентло[378]. Коли вона почула, що одна з перших суфражисток, здається, леді Панкгерст[379], знищила в Британському музеї котрийсь із шедеврів, то для неї це була радісна звістка. Існувала фотографія цієї пані, на якій її виводив попід руки полісмен; вона була вбрана у спідницю, що сягала аж до землі.
Час від часу приїздила мюнхенська бабуся, переважно для молитов за дітей. Вона молилася майже безперервно; мені вона запам'яталась як маленька сіра постать, яка беззвучно ворушить губами. Те, що мати вийшла заміж за єретика, ясна річ, було нещастям, можливо, навіть катастрофою для неї. Мені дозволяли ходити з бабусею на ринок, де вона, після того як довго обстежувала всі ряди, купувала якнайдешевше, торгуючись за кожен пфеніг. При цьому вона запровадила трапези, які раніше були нам невідомі, наприклад, другий сніданок об одинадцятій годині. Ця скромна заможність була властивою для мюнхенської дрібної та найдрібнішої буржуазії; вона населяла водночас багате й дешеве місто, якому й так не бракувало контрастів. Тут почувалися у себе вдома «діти всього світу й також усі набожні[380]».
Подорож, про яку тут іде мова, була короткою; вона вела із Саксонії до Ганновера, де ми обоє мали справи — я, очевидно, повертався з відпустки, а мати хотіла вирішити питання, пов'язані з переїздом. Отже, це відбувалося десь на початку двадцятих років. Політичне життя було неспокійним; дорогою ми застали страйк залізничників.
Батько довіз нас до потяга; він мав, як майже завжди вранці, чудовий настрій, ранковий дух. У ранню годину його було чути на сходах, але в ролі не Зарастро, а Папаґено[381], що відповідало його голосу та настрою. Він співав або насвистував, коли спускався донизу; підіймаючись нагору, він долав сходинки стрибками. Ось уже й з безгрошів'ям він покінчив. Інфляція зачепила його, ніби хвиля, під яку краще підпірнути ще до того, як вона досягла свого найвищого злету.
У нас було кілька годин на пересадку в Ляйпциґу — достатньо часу для того, щоб спокійно пообідати й потім походити містом. І хоча подорожчання якраз тільки почалося, але раціонування товарів зазнало певного послаблення; я роблю такий висновок з того, що тоді в ресторані велетенського вокзалу меню було з вибором страв. У меншій залі вибір був майже розкішний. Вона розташовувалася на пів поверху вище, як у більшості великих вокзалів, які, вочевидь, були споруджені за однаковим проектом. Тож ми піднялися трохи вище й сіли за один із невеликих столиків; офіціант поклав перед нами меню.
— Ось поглянь, — сказав я після того, як вивчив увесь перелік страв, — тут є щось таке, що мене вже давно цікавило.
— Напевне, знову щось особливе. Як називається страва?
— Коропи по-польському.
— Сподіваюся, що всі твої бажання можна так само легко задовольнити. Ну, тоді замов собі їх в офіціанта, а то вони ще присняться тобі сьогодні вночі.
Я так і зробив, але тільки заради того, щоб дізнатися, що в подібних насолодах головну роль відіграє фантазія. Недаремно в меню для тих самих страв постійно вигадують щораз нові, звабливі назви. У мене створилося враження, що прісноводні риби, зокрема й знамениті форелі, більше подобалися мені на рибальському гачку, ніж у тарілці, — за винятком тих, які хоч і зловили в річках, але, подібно до лосося й вугря, піднялися в річки з моря. Риби, які мрійливо дрімають собі у ставках чи застояних водах, не розвивають жодних м'язів.
Польські коропи трапляються в домашньому господарстві нечасто; приготування складне й варте зусиль лише на велику компанію. Багато прянощів, серед них і рідкісні, світле й темне пиво, цибуля й гриби, розтоплений цукор і сироп, крихти імбирного пряника та ще багато чого є обов'язковими компонентами — а ще не забуваємо про кров риби, добуту лише одним надрізом, який не має пошкодити селезінки. Вивищуючись на постаменті з підрум'янених грінок пшеничного хліба, короп є окрасою східних застіль, святковою стравою єврейських весіль, але не слід плутати цю страву з «carpe à la juive[382]», закускою у вигляді желе, якою полюбляють ласувати в Лотарингії. Приблизно так відклалася ця страва у мене в пам'яті; проте рибу тут подавали маленькими шматочками, тож годі було приховати розчарування. Деякі страви викликають у нас більшу втіху, коли ми читаємо про них у книзі рецептів чи в мемуарах Казанови або розглядаємо натюрморт. Дев'ять десятих має додати наша свідомість, і тут ми стикаємося з давньою проблемою: чи не можна обійтися без тієї відсутньої одної десятої завдяки надчутливим моментам. І так ми повертаємося до нашої теми: Святий Антоній у пустелі перетворює голод на небачений достаток.
Достатньо поштрикавши виделкою в'ялий шматок риби і пряник, розмоклий у темному пиві, я зрадів, коли нарешті ми встали з-за столу. І хоча я вдав, що все смакувало пречудово, мати зиркнула на мене, не приховуючи іронії.
На Брюлі[383] вже знову виставили хутра. Грошей не бракувало, просто вони були тепер інакше розподілені. Одного разу, під час візиту кайзера, ряди будинків з обох боків вулиці були всуціль оздоблені хутрами, ніби то були боки якоїсь велетенської тварини; мати якраз згадала про це, коли ми там проходили. Та я більше любив зупинятися перед розкладками букіністів і книгарів. Ляйпциг — місто торговців і книжок, непогане поєднання. Ми зробили коло навколо ратуші та погреба Ауербаха[384] й, випивши кави у Фельше[385], спокійно сіли на наш потяг. Щоправда, ми доїхали тільки до Галле, там потяг зупинився. Страйкували залізничники; перони були забиті злими й більшою чи меншою мірою зневіреними подорожніми. Довелося висісти й нам.
Припускаю, що то була якась регіональна акція. Вона все ще тривала й наступного ранку. Тим часом натовп розсмоктався, одні пішли в зали чекання, інші — в готелі. Нам також вдалося знайти дві кімнатки неподалік від вокзалу; у фоє було повно приїжджих, які жестикулювали або сиділи на своїх валізах. Одні хотіли потрапити на весілля, інші — на похорон, треті перераховували гроші, яких бракувало на ночівлю.
— Тільки цього нам бракувало, — сказала мати, — та ще й у Галле!
Вона упереджено ставилася до цього міста, вже й не знаю, внаслідок якого особистого досвіду. І упередження знову підтвердилося. На вулиці почалася мряка; був листопад — якщо й не за календарем, то за настроєм. Проте, можливо, це було пізньої зими, адже на вулицях лежав брудний сніг. Хай там як, але, на щастя, ми знайшли дах над головою, побажали одне одному доброї ночі й рано лягли спати. Кімнати мали суміжні двері.
193
Розпакувавши свою торбинку для туалетного приладдя, яку тоді ще називали «торбинкою культури», та перевдягнувшись у піжаму, я зручно розташувався в кріслі, що належало до обстави кімнати, але бачило кращі часи; я випростав ноги, поклав їх на стілець і закутав у ковдру. Настала година читання, яку я намагався ніколи не пропускати.
Тоді в Галле я мав із собою томик «Тисячі й однієї ночі». Коли я дістав його зі своєї валізи, мій погляд упав на порцелянову посудину заввишки з долоню, на якій було написано «Extr. Cannabis[386]». Справді — у цьому нудному місці я міг би спробувати; я вже й так звик робити три-чотири справи за раз. Адже всі ми можемо читати, пити чай, курити люльку, гладити кішку й при цьому думати про щось приємне — все це буде гармонувати, якщо воно об'єднане настроєм.
Порцелянова посудина була такої форми, що могла вмістити двадцять сигарет, і мала кришку з головкою у вигляді жолудя. Все це вказує на стриманість, що з'являється на рубежі XVIII сторіччя спершу у вигляді зменшення поверхні, яке ще не заторкує самого розміру. Це можна спостерігати всюди, а особливо на срібних столових приборах. Інвентар аптек не є тут винятком. Така редукція стає очевидною, якщо пізньобарокові аптеки, які збереглися в Зальцбурзі та Мерґентгаймі[387], порівняти із сьогоднішніми. В Осло аптека «Сванен» демонструє, на що ще здатна імперія не лише з погляду ремесла, але й у симфонічному плані[388].
Що ж стосується посудин, то вони або поступово билися, або ж їх списували, якщо власник вирішував оновити інтер'єр. В аптеці «Льовен» у Ляйсніґу[389] був ще цілий ряд таких посудин, з тих часів, як вона одержала офіційний привілей, наданий Авґустом Сильним[390]. Окрім того у грамоті були зазначені різні химерні права — зокрема право на варіння тер’яку[391] на відкритій площі.
Зайвий інвентар, якщо не був знищений, опинився на складському горищі. Там раніше зберігалися лікарські трави. Від них не залишилось і сліду, оскільки рослини вже давно вилучили з аптек, а разом з ними й чудових ботаніків на кшталт Паркінсона (автора «Paradisus Terrestris[392]», Лондон, 1629). Сьогодні більше не прописують листя, квіти, коріння або кору, а тільки біологічно активні речовини.
Уже давно на горище виставляють лише різний мотлох. Я люблю перебирати такі речі й вибирати собі щось таке, що мені сподобалося. І хоча старі, барвисті від корозії чотирикутні склянки позникали, та ось такі порцелянові посудини ще не набули музейного статусу. На горищі їх було не менше сотні, очевидно, колись давно їх списали одним махом. Я вибрав собі декілька з більш-менш химерними назвами. Цей порцеляновий гарнітур був виготовлений десь шістдесят років тому, а через тридцять чи сорок років його списали. У горщечках зберігалися різні мазі, але аптекарі все рідше послуговувалися лопаткою, аби звідти щось діставати. Подібно до ступки й терезів, усі ці предмети поступово вийшли з ужитку.
Окрім того випалені на посудинах назви почасти позначали речовини, яких уже не вживали і які більше не з'являлися у рецептах. Наприклад, Extractum Cannabis в європейських аптеках був рідкісним гостем, тоді як на Сході ще досі вважається лікувальним. Цей екстракт добувають, скручуючи листя коноплі на килимках у трубочку й віддряпуючи з них залишки, або ж коли чоловіки ходять по полю розквітлої коноплі у шкіряних фартухах, на який налипають смолисті виділення рослин. У нас конопляні піґулки й настоянки вважалися дієвим засобом проти безсоння, меланхолії й депресії; разом із опієм їх вживали як психотропні засоби.
У кожній аптеці був свій «гном», своєрідний фактотум, який працював кур'єром та виконував окрім, того різну грубу роботу. Очевидно, саме він свого часу перетяг нагору всі ці посудини й не став себе обтяжувати тим, щоб попередньо їх вимити. Вміст посудин із часом висох, як у камері з муміями, закам’янів, став кристалічним. Деякі речовини навдивовижу довго зберігали свою консистенцію, серед них і екстракт коноплі. Денце покривав шар смоли, забарвлений у темно-зелений пляшковий колір — як то й вказано в посібниках, згідно з якими речовина з часом має забарвитися у сірий колір та послабити свою дію.
Хай там як, а невеличка доза навряд чи могла зашкодити; якісь сліди речовини мали б ще залишатися в цій пасті. Зі мною стався типовий випадок перевищення компетенції, оскільки я прихопив не лише посудину, але й її вміст. Мій батько точно не схвалив би такого, але я мав від нього ще й інші таємниці.
Для мого батька сп'яніння було неприємним. Як може в одній голові поєднатися пристрасть до музики Моцарта і раціональний погляд на довкілля та його проблеми? Як це поєднується з гострим, ба навіть проникливим інтелектом? Я часто ставив собі таке запитання. У всякому разі, спільний знаменник лежить тут доволі глибоко. Все це свідчило на користь Моцарта, але й також на користь батька. Радісним я бачив його всього два чи три рази, і то це було майже непомітно. Він запалював сигарету й робив декілька затяжок. Йому подобалися складні проблеми, але, як і в шахах, вони мусили мати розв'язок. Проникнення ірраціональних елементів та ідей лякало його. Ексцеси були йому огидні, як загалом усе непередбачуване. З великої маси він вибирав лише одну математичну деталь, аби нею задовольнитися: так, з усіх операцій Першої світової війни, які здавалися йому надто заплутаними, він обрав лише Ютландську битву[393]. Як і всі аптекарі, він мав неприємний досвід з морфіністами. Про таке ми з ним не розмовляли.
Отже, та паста, як я вже казав, була темно-зеленого кольору, схожого на колір ялинових гілок у засніженому лісі. У мене не було при собі ні лопаточки, ні ножа, тож я взяв зубну щітку й устромив у цю масу її целулоїдну ручку, що була прозоро-рожевого кольору, як дитячий смоктунець. На ручці залишилася дещиця смоли, це була в'язка субстанція, яку я згриз зубами. Можливо, цю посудину занесли на горище не так давно, як я спершу гадав.
Тепер я зміг змінити свій стан, я ніби піднісся над підлогою. Протягом дня мені часто здавалося, ніби я ступаю по битому склу: все було сірим, гострим, сповненим дисонансів. Але весь час зберігалася надія, що до цього ще щось додасться, замкнеться коло, все переплавиться воєдино — і не так через напруження, як через споглядання. Прикладом тут послужило читання.
Уже й не пригадаю, яку саме історію з тієї великої книжки я почав чи продовжив читати, — назва випала у мене з пам'яті, хоча мотив ще прозирає. Більш або менш чітко він виринає знову й знову в оповідях, де йдеться про майже безмежну розтяжність часу. Маги охоче засвідчують своє мистецтво, демонструючи вже в наші дні «Чудо мангового дерева[394]». У фільмах можна бачити, як вони сидять, не поворухнувши й пальцем. У казці їм достатньо діжки з водою; вони змушують султана, до якого прийшли в гості, занурити туди голову. Той чує шумовиння, так ніби його занурили в море, по дну якого він починає свою подорож, що приводить його до далекого берега. Там він у вигляді жебрака заходить до міста. Він відшукає мечеть, і так сталося, що якраз перед мечеттю сидить пані й чекає першого, хто туди зайде, адже, як зобов'язує її закон чи обітниця, той має з нею одружитися. Тож чужинця спершу спрямовують у баню, а потім у багатому вбранні ведуть на весільний бенкет. Скориставшись майном пані, він починає займатися торгівлею, народжує з нею дітей, скуповує будинки, сади, рабів і з роками починає обіймати високі посади й одержувати різні почесті. Проте його щастя непостійне; він вплутується в небезпечний ґешефт, утрапляє у в'язницю і має позбутися життя. Його ведуть до місця страти, кат натягає йому на шию зашморг і тягне за нього. Той чує ніби шумовиння прибою, зашморг витягає його з виру. І то не море, а просто діжка, наповнена водою, з якої він витягає голову, а занурився він у ту діжку всього на одну мить.
Великі правителі не надто захоплюються такими уявними світами. Один із них (мені здається, це був султан Єгипту) навіть так розлютився, що наказав відрубати магові голову. Отже, як каже де Квінсі, він відчув «зуб часу[395]».
До речі, невдячність майже завжди є платнею для мага. Таке можна спостерегти під час вистави гіпнотизера — коли приспані ним пробуджуються з трансу, то дивляться на нього злими поглядами. Так само дивиться й студент, якого дражнять у погребі Ауербаха: «Поза законом! Хлопці, бий[396]!»
194
Я випростався у ліжку й розгорнув книжку. Неспокійна частина дня врешті була позаду. І як усе це можна було терпіти, коли ще не було книжок? Султан занурив свою голову в миску — я бачив, як посміхається маг, бачив спантеличений подив придворних, які стояли довкола. Всі вони поклали руку на руків'я меча, за винятком одного, який тримав тюрбан султана. Потім я почув, як шумить море, і почав свою подорож його дном.
Картини були насиченими й безпосередніми: це не було відображенням. Дотепер вони світилися, як світло у дзеркалі, але зараз я бачив саме світло, ще й зовсім поряд. Я читав текст як добрий переклад, аж нараз почув, як він зазвучав своєю давньою мовою. Це вже було не читання. Казка явила мені такі глибини, яких я не міг навіть уявити. Відкрився прохід до моря з його монотонним шемранням. Той, хто його чув і був просякнутий ним, тому вже був не потрібен текст, не потрібні літери.
Я відклав книжку вбік; дихання стало швидшим, сповненим приємності. Кожен подих був насолодою — я це усвідомлював. Відчував ніби легенькі доторки до діафрагми. Ці доторки були ритмічними, подібними до маятника, який ледь зачіпає, а потім широкою дугою десь губиться. Та ось він повертається назад і знову черкає, трохи сильніше, але ще приємніше. Досі я брів по дну і чув шум прибою; це було так солодко, так приємно. Маятник відхилявся й повертався знову; його амплітуда зростала. Аж тут я злетів разом з ним угору; від фізичного тіла відділився двійник. Я опинився на тягарці маятника, як у гондолі кораблика-гойдалки, що мав форму місячного серпа. Кіль був гладенько відшліфований, він майже не торкався шкіри, яку пестив легенький вітерець. Чутливість зростала, коли гойдалка злітала вгору, — а на самій горі додавалося запаморочення. Воно змушувало сміятися, а потім гойдалка зі свистом неслася донизу. Цей рух годі було якось спинити чи принаймні контролювати; він досяг такого ступеня, що загрожував падінням.
За радістю прийшла шалена насолода, потім з'явилися сумніви, а потім страх — майже без переходів. Маятник гойдався, досягнувши найвищої точки, він рухався в протилежному напрямку. Так діти бавляться з вогнем і радіють полум'ю, аж поки воно із завиванням і тріском злітає до вершини дерева. Тоді вони тікають від нього геть. Таке може статися за одну мить.
Наше сприйняття обмежене. Якщо ми виходимо за межі шкали, сприйняття може стати парадоксальним, як доторк до сильно охолоджених предметів призводить до появи пухирців, ніби при опіку. Екстремальні болі можуть обернутися на насолоду, як при страті Дам'єна[397]. Насолода також може стати засильною. Тоді вона постає як грабіж, вчинений проти природи; стан змінюється на протилежний, причому раптово.
Неспокій наростає не поступово; він з'являється відразу на всю силу. Амплітуда гондоли залишається незмінною, але вона рухається в протилежному напрямку, так ніби її відштовхнули. Я скочив на ноги, зиркнув у дзеркало й не міг себе впізнати. Із дзеркала на мене дивилося бліде, спотворене гримасою нервового сміху обличчя, яке здавалося дебелішим за моє і виглядало агресивно. Той чоловік задумав щось лихе; я не мав його відпускати.
Вочевидь, я прийняв надто велику дозу. Вона могла стати смертельною. Тепер слід зберігати спокій, головне — щоб мати не прокинулася. Ця речовина має зникнути, посудина досі стояла на столі. Я розчахнув вікно й викинув її геть; вона зникла в одній із кучугур снігу. А тепер треба випити якомога більше води — аж до нудоти; божевілля не повинно взяти наді мною гору.
Але страх наростав; я вже більше не міг усидіти в кімнаті. У передпокої було тьмяно; я відчиняв навстіж двері, наскільки це було можливо. В одній із кімнат сиділи двоє чоловіків, які рахували стоси грошей, а тепер злякано скочили на ноги. В наступній якась панія сиділа на біде; її чоловік прийняв загрозливу позу. Внизу, на рецепції, ще була товкотнеча; босоніж, у розстебнутій піжамі я біг крізь групи людей, розштовхував їх, перекидав валізи.
Та годі було чимось зарадити, я мусив розбудити матір, я більше не міг опанувати речі. Вона ще не спала, а досі читала, то була її звичка ще з дитинства. Я вимагав від неї надто багато; це була чи не найзухваліша витівка — вона витріщилася на мене, ніби вві сні; мій стан, моя міміка відображалися на її обличчі. Аж тут зайшов портьє; я почув, як вона бурмотіла «дуже раптово занедужав… збудження… зателефонувати… покликати лікаря». Потім вона залишилася поряд зі мною, а я крутився в ліжку, тоді як мій страх продовжував наростати.
Лікар з'явився за кілька хвилин; очевидно, він жив десь поряд і його часто сюди викликали. Готелі є маленькими моделями суспільства, станціями на життєвому шляху з усіма його негараздами. До того ж під час подорожей здоров'я є більш загроженим. Кожен випадок — від нетравлення шлунка до самогубства — є тут терміновим, власник готелю залежить від лікаря, який може відразу з'явитися. Той, що зараз прийшов, наближався до свого шістдесятиріччя або ж нещодавно його відсвяткував; він був огрядним, дещо невиразним; світло падало якраз на його лисину на чолі. Він зайшов без пальта — або так пробіг вулицею, або зняв його внизу. Був трохи засапаним, очевидно через сходи, але випромінював цілковитий спокій, тоді як у погляді портьє, який стояв за ним та зазирав крізь прочинені двері, читалися цікавість і переляк. Я бачив, як у світлі наближається до мене білий череп, а нижче темні скельця окулярів; вони були відшліфовані до майже круглої форми.
«Він спробує вивести тебе на чисту воду — треба бути напоготові, щоб він не дізнався надто багато. Це було б фатально», — подумав я.
«Та що ж фатального могло тоді статися?» — запитую я себе нині. Мабуть, наближення влади порядку з її етосом, її раціональністю. В цьому плані ворожість більшою чи меншою мірою криється у кожній зустрічі хворого з лікарем, а у випадках, подібних до цього, вона стає очевидною. Це все зустрічі на межовій лінії.
Білий череп із темними очима повільно наближався, потім схилився наді мною. Поряд з ліжком стояла нічна лампа; лікар схопив її та посвітив мені в обличчя. Це було неприємно. Я бачив, як портьє роззявив рота. Потім прозвучали запитання: «Ви приймали якісь препарати? Ліки чи щось інше?»
При цьому він уважно оглянув кімнату. Але посудина із зеленою пастою була на вулиці, в кучугурі снігу. Я мусив зняти піжамну куртку; мати мені допомогала. Лікар оглянув руки, поклав свою долоню мені на груди. Притиснув живіт. «Ви щось пили чи, може, їли?»
Коли я почув це запитання, мені пригадався ляйпцизький вокзал та польські коропи. Ось мій цап-відбувайло — я все зверну на рибу. Хороша думка — а ще краще, якщо вона прозвучить не від мене. Тож я обмежився тим, що промовив: «Від обіду — нічого». Ключове слово я таким чином передав матері: «Це могло статися тільки від коропів». Лікар кивнув, і навіть якщо він не був у цьому переконаний, то принаймні прийняв як гіпотезу. Хоча я намагався стримувати себе, та не зміг приховати ледь помітної посмішки. Лікар насипав у склянку чорного порошку й розпорядився, щоб принесли міцну чорну каву. Портьє побіг на кухню й хутко повернувся з тацею в руках.
Лікар призначив саме те, що потрібно; вже перший ковток подіяв як заспокійливий бальзам. Напруження так само різко відпустило, як і виникло, а разом із ним — і незвичне поєднання несамовитості й страху. Натомість тілом розлилося приємне відчуття. Це було більше, ніж благодіяння, це була глибока насолода буттям. Справжнє щастя — безпричинне; воно приходить, як хвиля, що зненацька накочується на нас. Причини ми не знаємо. Може, десь далеко у море впав метеор. Може, просто сузір'я мали вигідну констеляцію; такий різновид щастя стає дедалі рідкіснішим.
Мати з полегшенням зітхнула; вона просто не вірила своїм очам. Нездужання розтануло, як сновидіння, значення якого стає зрозумілим тільки після пробудження. Лікар також був задоволений; випадок завдав йому менше клопоту, ніж він спершу припускав. Він з ним небагато морочився.
До того ж у кімнаті були сторонні, які зазирали просто з цікавості — витріщаки, які долучилися до загального пожвавлення. Навіть той чоловік, який прийняв загрозливу позу, також був тут, огрядний коротун у сорочці. Він промовив до матері: «Нічого дивного, що в людини розгулялися нерви — за таких обставин».
Усе складалося добре; я бачив лише привітні обличчя серед гурту людей, які несамохіть зібралися в похмурій кімнаті, а тепер знову розходились. Я почувався щасливим; щось таке має бути всередині нас, що безпосередньо впливає на наш настрій, який стає відлунням, віддзеркаленням. Це справедливо за добрих і за лихих обставин, на вершинах і в низинах життєвої хвилі — й тільки на матір завжди можна покластися.
195
На Різдво та Новий рік я завжди намагався поїхати додому, якщо була хоч якась можливість. Увечері напередодні Нового року головною стравою був короп, як то прийнято в багатьох родинах. З прадавніх часів у плині життя короп вважався щасливим талісманом Нового року. Тут він поставав у вигляді «синього коропа[398]» з пучком петрушки в круглому роті, обкладеного жовтими скибками цитрини. Барвиста картина, а до цього — червона ікра, топлене масло, білий хрін із вершками.
Ця рибина з богемських ставків з кожним роком ставала все більшою, а коли з'явилися ще й внуки, довелося розсувати стіл. Фрідріх Ґеорґ, який із давніх-давен сидів навпроти батька, відсувався все далі. Старий дивився на накритий стіл із почуттям задоволення. Як переконаний позитивіст, він не надто сподівався на потойбічний світ, але вважав, що «ми продовжуємо своє життя в дітях».
Поки рибина ще тішила око, мати застерігала нас бути обережними з кістками, окрім того вона не забувала сказати, що короп ще вранці був живий. «Адже, — вела вона далі, — що таке отруєння рибою, я пам'ятаю ще з Галле. Ернст може вам детально розповісти про це, еге ж?»
«Так, то було жахливо!» — промовляв я й відчував, як починаю червоніти.
196
Таким чином, я заживав співчуття там, де найменше його заслуговував. Тут я хотів би принаймні згадати про ті гідні подиву зусилля, на які ми здатні для хитрощів, навіть якщо в голові у нас макітриться. Очевидно, ці хитрощі закладені в нас глибше, ніж інтелект. Вони можуть діяти, закликаючи інтелект на допомогу, або ж цілком інстинктивно — за прикладом хамелеонів. Адже ця дивна тварина обирає барву не так, як то робить художник, вона безпосередньо реагує на світло. Її шкіра має растр чутливості дрібнозернистої плівки. Але вона перевершує плівку тим, що володіє хитрощами. За цим автоматизмом хитрощі залишаються живими, вони роблять його неймовірно рафінованим, або ж можуть обходитися й без нього.
Підкорятися й направляти
197
Як так трапляється, що невдача, помилка, вина так довго нас гнітять, а цілковите їх усунення ніяк не вдається? Я досі відчуваю себе винним перед матір'ю через Галле. Цей невпокій є доволі специфічним і нагадує танталові муки. З нещасним випадком ми з часом справляємося, так само як з несправедливістю, навіть великою, якої нам завдали, — час лікує. Але чому так довго й так незагойно болять спогади про несправедливість, де винними є «ми самі»? Це не рубці, це краї відкритої рани, і пам'ять іде поряд з нами, сягаючи аж до першого класу в школі.
Здається, ми маємо в собі суддю; так, ми маємо «в собі» суддю. Ця інстанція не стосується моралі, вона не пов'язана ні з правом чи законом — це було б надто просто. Так само тут не йдеться про гріх — у ці сфери отці церкви напустили багато туману. Якби йшлося про гріх, то цей «суддя» мав би мовчати, «коли вину вже спокутувано» — але такого не відбувається. Через десять чи двадцять років ми можемо вийти з в'язниці, а той внутрішній суд нагадуватиме нам про все це знову і знову. Ми навіть самі можемо вважати, що нас засудили несправедливо, але це мало що змінює, іноді навіть нічого.
Останнє слово промовляє не той, хто в чорній сутані, — сама людина стоїть на світлі. Серед великих кримінальних випадків нашого століття особливо наочним є випадок адвоката Гау[399], який після того, як вийшов із в'язниці, наклав на себе руки. Навіть уперте заперечення до останнього не так скероване на світ, як на власний образ, який зберігає немилосердну мовчанку. «Ось яким ти мусиш бути, від себе не втечеш». Тут не буває помилок правосуддя. Ми потрапляємо на поле, де все стає серйозно, від цього годі ухилитися, так само як і від смерті. Правосуддя залишається назовні, коли врешті стане зовсім тихо, — так було ще за часів Сократа і так є донині, коли воно все більше підпорядковується родинному праву спілкування.
Про що ж іде мова, коли ми говоримо про «внутрішнього суддю», адже зі «Злочином і карою» все це має небагато спільного? До речі, Раскольніков міг би завиграшки дорости до державного прокурора, але так і не спромігся вийти за межі самого себе. Раскольніков зазнав поразки не через помилку мислення, а через тріщину в самій субстанції. Цьому відповідав також бридкий спосіб його злочину «із сокирою», адже Наполеон, якого він збирався імітувати, про таке ніколи й гадки не мав.
Тяжкість злочину перед таким судом не є додатковою обтяжливою обставиною. Дивовижно, як легко носії влади справляються з тим, що спричинили такі збитки; Наполеон, коли лежав на смертному одрі, бурмотів щось про «tête l‘armée[400]» й при цьому не відчував жодних докорів сумління. І все ж таки дух, який підкоряє, сильно страждає, навіть сильніше, ніж за інших обставин. І поразка стає очевидною, але все відбувається інакше.
Така спрямованість має розглядатися простіше та в загальному плані, вона має розглядатися як «скорення долі», і трагічність полягає в тому, що долю годі змінити. Якщо говорити з біологічного погляду, то ми намагаємося змінити якісь феномени, й це може вдатися більшою чи меншою мірою, водночас генотип залишається неприступним. Жодного прощення не існує; будь-яке виправдання, будь-яка кара є символічним актом.
Тож навіщо весь цей невпокій, цей острах, який засів так глибоко, що його не спроможні сколихнути ні критика, ні присуд? Нам годі це зробити, ми не можемо «відновити» образ. Але що означає «відновити»? Той образ ніколи не був цілісним — таким ми його одержали, з тріщинами й розривами. Ми не можемо його заховати від навколишнього світу, не можемо сказати «ось таким» ти маєш бути й «ось таким». Як зразкові учні, ми найбільше відхиляємося від цього. Й саме на цьому образі все більше вибудовується наш світ.
І все-таки залишається внутрішній суддя, якому не відоме прощення. Він не визнає ні каяття, ні докорів сумління.
Ознакою великої проблеми є її нерозв'язність. Її значення полягає в неминучому питанні, яке даремно потребує відповіді й перебуває у невгамовному невпокої. На півночі я бачив маси повалених дерев, які сплавлялися вниз за течією, ціла круговерть стовбурів. Спершу вони пливуть повільно, а потім дедалі швидше, адже наближається водоспад. Водночас стовбури обертаються навколо власної осі й починають підлаштовуватися до течії, так ніби їх направляє магніт. У деяких місцях їм допомагав і плотар.
Усе це повторюється в переплетінні гілок і коріння дерева життя, в життєвих лініях на долоні, у хромосомах клітинних ядер, в окремій долі. Те, що не підкоряється, буде підкорене.
Про гашиш
198
Оцінка ситуації має відбуватися ще до дії. Таку пораду дають численні, почасти відомі прислів'я. З другого боку, не втратила свого значення й стара добра приказка: «Біда робить мудрішим». Якщо ми відбулися лише одним синцем під оком, значить, засвоїли урок — для себе й, можливо, для інших.
І хоча треба застерігати від кожного наркотика, то щодо гашишу, здається, слід виявляти особливу обережність, оскільки він провокує непередбачувані й до певної міри агресивні реакції. За Левіним, два, максимум три грами екстракту буде достатньо для того, щоб спричинити сп'яніння; коли ж ідеться про добрі препарати, то вистачає лише незначної частки такої дози. Левін наполегливо рекомендує як протиотруту настояну мокку.
Що саме відбудеться, якщо прийняти надто сильну дозу, годі передбачити; хай там як, але тут ідеться про ризиковану справу, яка може кепсько закінчитися.
Назва рослини «канабіс» походить із дуже давніх мов і має в них споріднені слова, наприклад в ассирійській; «konabos» було грецьким словом, що означало «галас». Воно вказує на почасти радісні, почасти агресивно-збуджені напади, якими проявляється зазвичай сп'яніння, спричинене гашишем. Приклади можна знайти у «Тисяча й одній ночі». Коли пізньої пори халіф разом із візиром робить свій обхід, то з однієї хатини він чує сміх, накази й погрози. Вони входять туди й знаходять пожирача гашишу, що розважається на самоті. Він стає мішенню їхніх жартів. Іншого чоловіка в публічній бані зраджують органи відчуття, що частково лякає його, а частково розважає.
З другого боку, оповідь приписує наркотику, який згадується під назвою «банґ» або «бендж», суто притлумлювальну дію. Він служить для присипляння жертв, яких хочуть непомітно усунути. Так, у казці про зачарованого від кохання раба Ґанема володарка Субейда дає одній рабині, яка може стати її конкуренткою, «банґ» або «бендж», як то подано у перекладі, що маю під рукою. То був, як каже оповідач, «шматочок критського бенджа, такий потужний, що якби його понюхав слон, то спав би від цієї ночі аж до наступної».
Отже, раптове присипляння відбувалося завдяки такій дозі, при якій не встигаєш потрапити в стан неспокою. З другого боку, цей наркотик по-різному впливає на різні темпераменти, викликаючи то збудження, то сонливість. Як троянда й колючки, все це зростає з одного кореня; подібне можна спостерігати в поведінці учасників кожного товариства під час бенкету. Вже не кажучи про те, що та сама доза сьогодні може окрилювати, а завтра викликати депресивний настрій. Результат непевний, і, якщо збільшувати дозу, ризик тільки зростає. Саме тому сп'янінню, так само як і блоту, передує своєрідне заклинання, фаза очікування, страх і пригніченість, які можуть посилитися до почуття знищення.
Очевидно, в природі гашишу закладена його властивість проникати ривками й захоплювати певний регіон. Історія східних країн багата на оповіді, що описують подібні вторгнення в організм, а також драконівські кари, якими держава намагалася їх стримати. Як відомо, в Північній Америці та Європі дедалі більше споживають коноплю, переважно через куріння. Наслідком цього є особливі форми спілкування, а також зростання злочинності. Масштаб та значення таких явищ зараз ще важко оцінити.
Натомість ті проби, до яких вдавалися більше ста років тому французькі літератори, майже не залишили жодного сліду. Вони не вийшли за рамки експериментів і, як будь-яка інша мода, повністю пішли б у забуття, якби Бодлер на увічнив їх своїми «Штучними раями». Власне, кожна мода має свою глибшу течію, яка збурює буденне життя, хоча часто її важко зразу помітити. Саме тут криється пояснення того, що мода часто виглядає кумедно — і це не лише ефект незвичного, але й провіщення чогось такого, що йде з глибини. І саме тому все модне після миті спантеличення жадібно підхоплюється.
Гашиш відповідав культурній критиці та культурній етиці дендизму краще, ніж опій. З метафізичного погляду, він заводить не так глибоко; він також не відмежовує від суспільства, хоча й віддаляє від нього.
Завсідники Отелю Пімодан намагалися не так поринути в стан сп'яніння, як віднайти потрібний настрій; для цього було достатньо маленької ложечки ласощів. У такому стані вони могли пересуватися по вулиці, вечеряти, відвідувати театр. Тут можна згадати про вплив, який спричиняє інтенсивне куріння й невдовзі може стати таким сильним, що вибиває курця з колії — і, як пише Бодлер, в того виникає відчуття, що «це сама люлька курить ним». Дослідження Бодлера багате на подібні звороти химерної проникливості. Музика сприймається як арифметична дія, при якій ноти переводяться в числа, тоді як характер чуттєвої насолоди при цьому зберігається. Подібне відбувається і з граматикою: іменник крокує реченням, як король, якого прикметник огортає прозорим серпанком, а дієслово виринає, ніби крилатий янгол.
У театрі сцена з її персонажами й дією сприймається незмірно малою; все здається віддаленим, але з чіткішими обрисами: це ніби своєрідний трамплін, з якого можна пірнути в царство снів, хоча при цьому зв'язність та логіка п'єси не страждають — якраз навпаки, лакуни надають нової витонченості.
Паризький дендизм — освіченіша форма, ніж просто фланерування вулицями, яке не відчуває зв'язку з художніми й ще меншою мірою з літературними явищами. Спільним тут є усунення навколишнього середовища, що гармонує з настроями, які породжує гашиш. Своєрідне відчуття холоду, спричинене різними стимуляторами, які також впливають на кровообіг, здається обтяжливим — натомість Бодлеру здавалося, що влітку він має першочергове право насолоджуватися в театрі прохолодою. Актори й відвідувачі здавалися йому з його місця крихітними, так ніби він спостерігав за ними в обернений іншим боком телескоп.
Сприйняття й чутливість загострюються настільки, що це починає лякати. Один із завсідників може спершу бути зачарований силою краси, але потім нажаханий запитаннями про те, що буде з його інтелектом та органами, якщо його нерви ставатимуть дедалі чутливішими. Але зростання цієї чутливості він не спроможний зупинити; сп'яніння несе його вперед, як кінь, що мчить до краю прірви. Принагідно Бодлер згадує про те, що гашиш без видимої причини може діяти сильніше, ніж зазвичай. Щодо всього цього виникає враження, ніби тут не відбувається жодного наближення. Сп'яніння залишається одним із проміжних станів на шляху до нульової точки, тимчасовим притулком, строкатим шатром, напнутим лише на одну ніч.
Навколишній світ уже став надто нудним, у його винаходах криється ница мета «знизити свободу волі людини та її біль» — ця заувага пов'язана зі згадкою про хлороформ.
199
Шматочок пасти нагадує той намет, який Пері Бану[401] подарував принцові Ахмеду. Той шматочок міститься в горіхові, але якщо його розбити, ним можна нагодувати ціле військо. То плетиво з повітря. Маленький паризький гурток віддається там почасти химерним, а почасти естетичним насолодам. Якщо сп'яніння має сприятливий перебіг, то всі речі починають світитися, ніби вкриті якимось тонким лаком; вони стають просоченими красою. Передумовою для цього є духовна потенція, здатна передати цю красу навколишньому середовищу. Так скототорговець, як приблизно сказано у «Штучних раях», бачитиме перед собою цілі стада худоби, готової на забій.
Отже, видіння обмежуватимуться загостренням та посиленням уяви, але не вестимуть до входження. На це вказує вже сама назва книжки[402]. Бодлер почасти з переконання, а почасти з природженої обережності завершує свій твір головним закидом, висловленим проти наркотиків: мовляв, для того, щоб досягти неба, довіра до фармацевтів і чарівників є для людей хибним шляхом. Справжніми та почесними шляхами він називає піст, молитву й роботу, а також «шляхетний танець». Це саме ті способи, які наводить у «Шукачі скарбів[403]» Ґете після того, як застерігає від «безплідних замовлянь». Цей вірш просто чудовий до рядка «далі не копай даремно» — на цьому закінчується велике пророцтво. Така порада була мені не до вподоби вже тоді, коли я почув цей вірш уперше — мені його читали мати. Копання ніколи не буває даремним, якщо тільки воно веде достатньо глибоко. Кожна точка має однакову відстань до середини, хоч би де ми приклали лопату. Кожен крок веде ближче до мети; це стосується й регресу.
200
А тим часом багато чого змінилося — й не лише у видимому світі. Зміни речей видимого світу слідують за думками, що є невидимими. Але й думки не обходяться без дії — «вони виринають із серця», як каже Вовенарґ[404].
З класичних засобів, які рекомендують для досягнення духовних світів, власне, залишилася тільки робота — молитва пробивається туди дедалі менше, а «шляхетний танець», тобто досягнення в царині муз, вдається все рідше.
Після присуду Ніцше, коли хтось веде мову про раї, він може здатися підозрілим, ніби має на увазі потойбіччя. Після нього у XX сторіччі священник опускається «навіть нижче парії» — деякі підходи натякають на це.
Право на віру все більше набуває форми підтягування на жердині, а то й взагалі призводить до падіння на землю. І то все дискусії в будівлях, наріжні камені яких стали крихкими. Тоді вже краще спуститися в погріб.
Якщо підходи до раю стають штучними або й зовсім зачиняються, тоді сам вислів про «штучні» раї втрачає свій сенс. Вони стають реальнішими, ніж у переказах, тобто матерія стає сильнішою за ідею. Таким є логічний висновок, не позбавлений практичних наслідків. Тут ідеться про щось більше, ніж суто про право; і навіть там, де лопата лише ковзнула, не обійдеться без результату — можливо, навіть виграшу.
Ось яким чином змінилося становище з часів Бодлера: за духовною цікавістю та нудьгою, що вже самі собою є певною ознакою, виступає сильна потреба — голод, якому недостатньо самого хліба і який криється за багатьма проявами сьогоднішнього неспокою і навіть за ексцесами.
Слова слідують за певними обставинами із запізненням; це стосується також і фактів. Якщо більше немає війни, то немає і миру в старому значенні цього слова; так само немає і «штучних раїв» там, де рай став ілюзорним. Олдос Гакслі, один із тих людей, які найкраще розуміють наш світ, збагнув це й зазнав суперечливої та веселої реакції, чого годі було уникнути. Не знаю, наскільки в подальшому я зможу зупинитися на його тезах та їхній переконливості. Хоча це не так уже й важливо. Тут варто наголосити на їхньому симптоматичному значенні. Його спостереження, так само як і спостереження Бодлера, присвячені тій самій темі, проте саме міркування розгортається по цей і по той бік певної лінії. Вони обоє — митці, однак розподіл мистецького та раціонального акценту певною мірою є різним, що можна розпізнати щоразу, коли стикаєшся з іншими епохами. Нульова позначка є водночас точкою замерзання, й хоча атоми зберігають свою вагу, змінюється їхнє розташування. Таким чином, може змінитися й те, що розглядається як «гарне» — проте «серцевина природи» залишається незаторкнутою. Краса є лише ознакою наближення, сигналом. Це пояснює зміну стилів.
Переходи
Весілля Фіґаро
201
Страх посеред світового безлюддя, самотність посеред світового холоду. Вибілення, винищення, монотонність, відмирання. Саме такою є покинутість.
Усе мусить пропасти, не повинно залишитися жодного осаду, жодної історії, жодної послідовності стилів. Звук бубна шамана, дослухання до страшенно далекого Сіріуса, монотонність. Навколишнє має стати однаковим, якщо воно є водночас, якщо все має бути охоплене в одному. Шлях спускається до нероздільного.
Монотонність, так само й нашої доби з її технікою та відповідними до неї урівняльними теоріями, готує наближення. Воно мусить спершу постати у вигляді відстані, а потім у вигляді муки й чекання.
Часом доволі важко, ба майже неможливо розрізнити, що підіймається, а що опускається. Особливо це відчутно поблизу нульової точки, при оцінці всіх можливих форм по цей і по той бік лінії, проведеної нігілізмом. Бачити всі форми — не означає протиставляти якості. Починають не з цінностей, ними закінчують. Доля є безіменною і безбарвною, це сіра примара.
Зміна стилю означає зміну в самих цінностях, зміну якості. Образ змінюється через попередні зразки. Майстер приходить на зміну іншому майстру, а його школа — на зміну іншій школі. В ході століть відбувається велика переміна, проте її ґенезу завжди можна прослідкувати.
Але подібно долі в історії, в мистецтві має критися ще щось, що спирається не лише на «вміння», а й на зсуви буття. Тут можливе лише порівняння із самим собою, так само й вулкани — вони хоч і подібні на інші гори, проте утворюють окрему категорію.
202
Маю зупинитися на цьому детальніше. Невеликий вулкан, навіть Сольфатара[405], пов'язаний із собі подібними інакшим зв'язком, ніж з рештою гір та гірських пасм. Це не означає, що вулканічні сили не працювали також і там чи, можливо, ще знову проявляться. Ми бачимо там опосередковано те, що ще сьогодні безпосередньо спостерігаємо на вулканах.
Подібні відмінності панують і в подіях. Коли Мойсей виходить зі скинії[406] або коли Павла засліплює сяйво на шляху до Дамаска, то все це не потрапляє в історію і навіть не потрапляє у час. А проте щось таки відбулося, воно взаємодіятиме й далі діятиме в часі. Як земний вогонь, що присутній скрізь, а не тільки у вулканах, так само і в часі присутнє безчасове. З ним пов'язане особливе жадання — прагнення саме сьогодні, коли все має перетворитися в час.
Мистецтво також має свою історію, а отже, і свій час. Проте в ньому є щось відмінне, вулканічне, приховане, праречовина, яка діє в процесі формування. Те щось живе в кожному мистецтві, так само як і вцілілий земний вогонь впливає на гори. Хоча його безпосередні еманації підпорядковані іншому законові. Вони, як і останні дні Помпей, є неочікуваними; їхній ритм — невідомий.
Там, де стається щось подібне, потерпає формотворення; інакше бути не може. З цієї перспективи стають зрозумілими чвари, які в нашу перехідну добу наростають за обсягом і гостротою. При звичному салонному чи театральному скандалі йдеться про те, що слід замінити декорації або додати новий рояль. Та все відбувається цілком інакше, коли дім починає хитатися й здригатися у своїй основі. Тут намагаються проявитися не нові форми, тут вже безформна маса торує собі шлях. Неспокій, що постає із цього, сягає значно далі, ніж тільки сфери мистецтва. Його обсяг, тобто розширення на соціальні, політичні, етичні ситуації, настільки ж очевидний, як і глибина кратера, яку важко оцінити. Таким чином, ми наближаємося до пластів, у яких плавляться навіть передумови до формування суджень. Таких як високо й низько, згори і знизу, праворуч і ліворуч, старе і нове. Отже, навіть норми починають рухатися — добро і зло, правда і кривда, красиве й потворне, і все це у церковній, правничій та мистецькій сферах. Претензії ще діють якийсь час, хоча прикриття вже немає. Кора, що відділяє від магми, стає тоншою. Всі ці процеси доволі рано побачив Ніцше: «Там, де я ходжу, скоро ніхто не ходитиме».
Вулканізм годі не помітити. Натомість доволі важко вловити попередні ознаки, перші перейми, які його провіщають. Як відрізняються вулканічні провіщення від нормальних геологічних рухів? Безперечно, тут існують переходи, межові випадки, вже не кажучи про ті фази, в яких час діє сам по собі — «роса випадає на траву, коли ніч найглибша». В ретроспективі певні речі набувають пророчого значення, хоча в межах свого часу вони здавалися нормальними. Віфлеємську зірку у своєму справжньому блиску бачили тільки три королі.
То як ми маємо відрізняти вступ у нове десятиріччя або навіть у нове сторіччя від вступу в нове сузір'я, в новий дім в астрологічному сенсі? Тут уже не йдеться про чергування якостей та зміну стилів. Виринають нові поля взаємозв'язків — але вже не в межах певних систем, самі ці взаємозв'язки стають системотворчими. Імператор цілує ноги єпископу.
І все це відбувається, як то кажуть, не обов'язково через виверження. Вулканічні субстанції, за зразком радіоактивних, криються в піску й камінні: речовини мають однаковий вигляд, але різну дію. Особливо в сутінках, які відділяють захід і схід сонця, все стає двоїстим.
Ось одна з причин того, що історик не може обійтися без архівної роботи. Він має бачити мікроскопічні точки горіння, має перевірити ті місця, де почалося потріскування. Подібне вміння є незамінним, навіть якщо така деталь і не з'явиться в праці. Саме в таких місцях слід ухопити час. Так геолог із того, що тримає в руці, може зробити висновок про рух гір — з однієї проби, яку потім викидає.
Здається, що порівняно з природознавчою методикою тут бракує інструментарію. Потріскування може з'явитися від того, що балка починає просідати. Потріскування може бути провісником пожежі; все це залишається в рамках можливого. А ще потріскування бікфордового шнура може передувати вибуху. Це також залишається в системі. Лячним стає потріскування, яке відкриває щось більше, ніж зміну внаслідок віку чи вогню. Тут зривається завіса, що приховувала яскраве полум'я. Тут уже не йдеться про конкретні речі, також не йдеться про голу екзистенцію. Під загрозою опиняється саме буття, яке охоплює життя і смерть. Зорі холонуть; загроза вселенського страху серед космічної пустки.
203
26 вересня 1783 року в містечку Женнвільє під Парижем давали «Весілля Фіґаро». Це була приватна вистава з трьома сотнями осіб, цвітом Давнього порядку[407], які, за словами Сент-Бева, зібралися, «аби влаштувати аплодисменти, які їх знищать».
Загальне збудження важко було переоцінити; Бомарше бігав як божевільний, і коли почали нарікати на задуху, взявся бити вікна своїм ціпком, не чекаючи, поки їх відчинять. 27 квітня 1784 року, після зняття заборони, вибухнула бомба; виставу поставили у Парижі. Не всі відгукнулися на це схвально. Ла Арп[408], який пізніше захоплено приєднався до революції, аж поки Робесп'єр наказав його ув'язнити, виступив з критикою: «Легко можна зрозуміти задоволення й радість публіки, що захоплено розважається на кошт владної верхівки, яка сама дала дозвіл на те, щоб із неї кпинили на сцені».
Пізніше Наполеон сказав про «Фіґаро», що то була революція, «яка вже перебувала на марші».
Ми маємо тут зразок театрального скандалу. Жанр походить із раніших часів. Зображується модель суспільства. Воно має побачити себе в дзеркалі. Такими є скорше «Птахи» Арістофана, які в легкому оперенні займаються своїми справами, ніж півень Сократа[409]. Їхній голос звучить довше. «Різкий бич кпинів» притягальний лише на мить. Згодом дотепи, що запалювали, ніби феєрверк, притуплюються. У людей виникає питання, звідки бралася та сила, що здатна збити з ніг. У повітрі витав запах рушничного пороху. Достатньо було показати пальця, щоб було кумедно. Врешті, сміх уже не потребував жодного приводу. Він переходив у сп'яніння, ставав заразним, як танець Святого Вітта. Сардонічним сміхом давні лікарі називали «сміх, в основі якого немає відповідного настрою». І це правильно; настрій може бути навіть протилежним. Щось тривожне заявляє про себе. Недоречні веселощі, не помічені женихами на бенкеті, передують побоїщу в залі Одіссея. Ними пронизані XX і XXI пісні. Великий мандрівець ухиляється від кістки, яку кинув йому в голову один із застільників:
А потім, коли лук безтурботно напинається, як лютня:
Гомера вже майже ніхто не читає, годі й говорити, що його ще хтось розуміє. А проте існують винятки — мені хотілося б вірити, що Маркс[412] і Бекманн[413] серйозно ним займалися. Хай там як, але в цю закам'янілу під дією філологів гору достатньо тільки простукати, й найчистіша вода битиме з неї джерелом.
Сміх, як і світло, має свої тіньові сторони, безкарно ніхто не сміється. Знову й знову історія підтверджує застереження Еклезіаста: «…Не будь несправедливим занадто, і немудрим не будь: пощо маєш померти в нечасі своїм[414]?» Шамфор[415] служить тут прикладом, та й Бомарше не вийшов сухим із води. Той, хто сміється, і той, над ким сміються, подібні між собою, вони доповнюють одне одного, перебуваючи у квазіеротичних відносинах, які сплітають їх в одне ціле. Коли помирає монарх, то це є нещастям навіть для тих, які сміялися його коштом. Усе це стає видимим лише з певної відстані: коли в поле зору потрапляє епоха як така. Аби щось здалося кумедним, потрібне співвідношення. Невипадково, що з усіх тварин саме мавпа здається людині особливо кумедною.
Під час таких спостережень добре відштовхуватися від самого сміху, а не від сміховинного. Мавпа, відділена від людини, яка її висміює, ґратами клітки, сама по собі не смішна. Сміх, яким займалися кмітливі уми, має зв'язок з виокремленням. Він підносить предмети, як хвиля підносить човни й кораблі, часто тільки ледь їх торкаючись. Як хвиля під час шторму, так і сміх може посилитися до стану сп'яніння. Тоді вже задоволення зникає. Кораблі тонуть, предмет руйнується. Пекар і пекарка повертаються з пекарчуком із Варенн[416].
204
Постановка «Весілля Фіґаро» позначає один Маленький перехід. Починає розвиватися новий суспільний стан, суспільство набуває нової форми. Тобто, по суті, воно залишається тим самим; зміни, хоча й великі та болісні, розгортаються в системі. У цьому сенсі кожен перехід є зміною, яка відбувається в самій історії; так само це стосується Французької революції, як і будь-якої іншої.
Звісно, ніколи не бракувало мислителів, які хотіли бачити в історії щось інше, особливо в апокаліптичні часи. Коли Юнґ-Штіллінґ[417] робить припущення про те, що національна кокарда є «оком звіра», яке виринає з глибин, то це відповідає його метафізичній потребі, що, як і в його описі духовного царства, легко веде до хибних висновків. Для історика такі аспекти є зайвими, навіть шкідливими. Історик найкраще працює, коли, як то кажуть, швець знає своє шевство, а до кравецтва не мішається. Історик не є ні провидцем, ні звіздарем, ні пророком. У цьому плані Шпенґлер належить до іншого цеху, хоча його поява якраз на цьому повороті є невипадковою. Поле історика залишається обмеженим часом і Малими переходами. Його полем є час. Усе, що виходить за межі, зокрема в метафізичні та теологічні спекуляції, може скорше зашкодити його праці. Ніцше може ходити в школу до Буркгардта, але не навпаки.
205
З другого боку, можна помітити, що ми вийшли за рамки того, що Геродот називав «історією». Таким чином, ми не можемо продовжити оцінку становища в межах традиційного образу історії. Ми також більше не можемо покладатися на засоби й форми, в істинності яких протягом тисячоліть не виникало жодного сумніву. Те, що війна, кордони, власність, матерія стають розпливчастими, те, що батьківська влада слабне, — у всьому цьому є взаємозв’язок, який уже не можна назвати «історичним» у звичному сенсі цього слова. Щось нове відбувається в межах та за межами історії. Потріскування не стосується будинку, який потребує ремонту, не стосується й пожежі чи навіть великого пожарища, який уже так часто переживали народи. В цьому має критися щось інше, ніж вогонь, який можна було використовувати або гасити класичним способом.
206
Треба уникати однієї помилки — а саме, ніби через символічне зображення можна змінити плин речей. Катастрофа «Титаніка» аж до назви та численних деталей створює відповідність, образ, символ певного технічного та соціального-економічного стану. Щось подібне відбувається і з великими судовими справами — справою Дрейфуса, процесом про намисто королеви, справою гауптмана з Кепеніка[418]. Все це символи, моделі, квінтесенція. Вони можуть унаочнювати, навіть прискорювати, але тільки в межах системи та її необхідності. Якби вони не відбулися, то необхідне все одно настало б. Це образи, які можуть притягувати до себе наслідки, але меншою мірою як причини, а радше як провокування дії. Тим часом створюється враження, що Кліо оперує вивертами фокусників. Так, королева не має нічого спільного із самою аферою про намисто, яка серйозно ускладнює їй життя. Та й пожежа райхстагу є сумнівною справою. Повінь приходить з ознаками бурі, але і без них. Астролог обмежується символом, який поєднує подію з якимось сузір’ям. Це образи для розглядання, а не для волі, це витвори мистецтва.
Астральна субстанція є в речах, навіть коли ієрархія прихована. Вона є у Божому ягняті, хліві та яслах; і саме через це зірка є чимось більшим, ніж вказівником напрямку. Вона діє за необхідності; чи побачать її, то залежить від випадку, від руху хмар.
У цьому сенсі космічна подорож може примножити знання, але тільки в тих межах, яку надає Земля у своїх сублімаціях.
207
Оскільки історія має правила, можуть існувати факти, які до неї не пасують. Наприклад, як то оповідає Біблія, коли цар з'являється на мурі у місті, охопленому смертельною небезпекою, та вбиває свого сина, від чого обложники відступають, то це хоч і мало відбуватися в часи Геродота, але воно не пасує до системи. Навіть в цьому аспекті Старий Заповіт є справжньою скарбницею. Ґолдберґ[419] подає дивовижні речі у своїй «Критиці юдейського віровчення».
За певних обставин таку подію можна вписати в хронологію. Проте сама хронологія належить до найгрубіших історичних інструментів. «Кам'яна доба» у віддалених місцях сягає аж до нашого століття, і навіть у не таких віддалених — за своєю духовністю.
208
Як в історії криються невідповідні їй сюжети, так само й у мистецтві є сюжети, які не мають нічого спільного із закономірностями ні історії, ні мистецтва, а можливо, навіть шкодять обом.
Мистецтво рухається в рамках історії, що з цієї перспективи постає як історія мистецтва. Дії та предмети набувають через нього іншого висвітлення, вони проектуються в легшому медіумі. Так вони постають типовими, загальними, абстрактними, в концентрованому вигляді предметними, ідеальними, романтичними чи як там ще їх захочуть назвати. Навіть там, куди поширюється мистецтво, наприклад на політику, етику, релігію, воно залишається в системі. Його єдність безсумнівна, в просторовому сенсі — у дуже віддалених одна від одної країнах, а в часовому сенсі — у зміні стилів. Його відтинки подібні до сегментів тварини, які, хоч і можуть бути різними, але в їхній органічній єдності немає жодного сумніву.
У такому контексті прем'єра «Весілля Фігаро» позначає Малий перехід. Велике збудження від вистави не повинне вводити в оману. Воно нормальне в тому сенсі, в якому нормальними є великі зграї, повені, затемнення — повторювальні, можливо, навіть із частотою, яку можна обчислити. Збудження є вказівкою якраз на те, що модель є цілком і повністю усвідомленою. Революції та реформації неминуче належать до перебігу культури.
209
А що коли рух веде за межі орбіти, й тоді не лише відтинок історії, але історія як така ставиться під сумнів? І як політика не може обійтися тільки класичними методами, так само й мистецтво не може створити переконливої моделі. З поваленням богів падають статуї.
Поваленням уже ніхто не має перейматися; воно відбувається само собою. Бакунін вистрибував з екіпажа, скидав фрак і допомагав у знесенні будинку, на будівництві якого працював робітником. Леон Блуа замовляв собі візитівки з написом «Підприємець демонтажу». Ніцше перед «Сутінками богів» надіслав афоризм «Говорить молот».
Сьогодні це ґешефт для розбійників звалищ. Обкрадання трупів стало колективною сферою діяльності; треба шукати з ліхтарем тих, хто в цьому не бере участі. В Євангелії від Матвія (8:22) є у зв'язку з цим заспокійливі слова[420].
Хай там як, але спершу має відбуватись обвал. Проте тут є різниця: сповідувати рецепт Ніцше й валити те, що хоче впасти, або ж валити те, що вже впало. Тотемною твариною Ніцше був орел, а не шуліка. Щоправда, й цей останній є незамінним прибиральником; це довелося визнати навіть брахманам. Але за духом можна чітко визначити, хто належить до касти vidangeurs[421]. Такі поселяються біля хатин шкуродерів. «Un vautour: se nourissant plutôt de chair morte et de vidange que de chair vivante[422]» (Бюффон[423], Птахи, І, 248).
Але часто йдеться більше, ніж про необхідність. Про це писав Монтень: «Vous voyez souvent des hommes saints faire un grand vuidange d'excrements sans besoin aucun précédent[424]».
210
Гаразд, потріскування балок було чути, хоча й неточно потлумачено: в Німеччині, Росії, Франції, Англії, навіть в Америці — скрізь, де зростало планетарне напруження. Ніцше, Достоєвський, Блуа, Джозеф Конрад, а ще раніше Е. А. По, а ще Мелвілл, зокрема в «Беніто серено», — то вже стає лячно поряд з оптимізмом, що бурхливо розширюється: Золя, Волт Вітмен, «Salut au monde[425]», перші радіосигнали, Всесвітня виставка, Ейфелева вежа.
Зараз нам треба трішки пильніше дослухатися. Приховане не обов'язково має лежати за межами системи; для старих будівель це навіть нормально. Так само й духи та привиди можуть бути одомашненими й навіть раціоналізованими, як то намагалися зробити спіритисти, а парапсихологи роблять і досі. Приховане належить до затишності. Під Ейфелевою вежею даремно за ним шукати, зате доволі привабливою є думка взяти участь у її поваленні. Бомбардування повністю стерли старі квартали, а разом із ними — і деяких духів, замінивши їх технічними агрегатами.
Серед таких пейзажів можна відкласти молот убік — за умови, що ти не збираєшся використати його для геологічної розвідки. Все подальше є справою прибиральників. Те, що тут потріскує, провіщає щось інше, провіщає більше, ніж повалення. Нам вдалося ступити лише перші, ще непевні кроки за поріг доби випромінювання. Цей час потребує нового інструментарію — також і в духовній сфері.
211
Ще одна заувага на полях: тут може створитися враження, що технічний процес чинить вплив на міркування. Це вже припускали щодо «Заратустри»: мовляв, дарвінізм наклав на нього свій відбиток. Це те саме, що загнуздати коня від самого хвоста; адже на початку було слово. Саме за словом визначається поступ — байдуже, працюватимуть з м'язовою чи паровою силою, зі струмом чи з випромінюванням. Натомість світ речей є фіктивним; якби він знову й знову не спирався на слово й на поезію, він розвіявся б як дим. Навіть сьогодні докладають неабияких зусиль для повернення до слова, для вимірювання пластів, у яких з'являється магма.
Наприклад, атом має дієвість, але не дійсність. У цьому відображається загальна істина: абстракції не сягають до абсолютного. Вавилонська вежа побудована на фікції. Тут годі переконати того, хто не визнає, що власне її фундамент, яким є ряд чисел, відображає щонайпотужнішу абстракцію, універсальний ключ, на якому були відшліфовані всі культури. Але то всього тільки ключ.
212
Але повернімося до прем'єри «Фіґаро». Отже, вона провіщає Малий перехід. Хай там як, але коли Бомарше розбив ціпком шибки, залою пронісся свіжий вітер. У залі була тиснява, задуха тисла на груди, аж ось усе розвіялося: Бастилія, гільйотина, Аркольський міст[426], московська пожежа, Ватерлоо. Не кожне століття починалося з таким піднесенням.
Світова історія ще дуже молода порівняно з історією Землі й космічними процесами. Вплив зірок, їхній макроскопічний стиль особливо переконливим стає лише у великих періодах. Ми маємо уявлення тільки про деякі з них, які стають щораз важливішими, щойно починаємо в них заглиблюватися — Овен, Телець, Риби і врешті Водолій, який уже вимальовується. Це одиничні враження — ми знаємо лише частину знаків, і жоден із них не повторювався.
Власне, нам відомий перебіг менших і, по суті, людських одиниць виміру, які ми називаємо культурами і які були впорядковані Шпенґлером в одну систему. Тим часом з різних причин посилюється підозра, що саме наша культура не вкладатиметься у схему, оскільки залишає циклічну орбіту. Це може бути також наслідком тисячолітнього прискорення.
Усе це не означає, що той рух, який захоплює і водночас лякає нас, не підпорядкований жодному циклу, в прямолінійному поступі він спрямований до незвіданого.
Можливо, у всесвіті не існує руху, який не обертається навколо свого центру. Таким було теологічне переконання, з яким узгоджувалися механістичні й астрономічні, динамічні й статичні моделі світу. Натомість лінійний поступ видається сумнівним.
Тож якщо ми перейдемо на нову орбіту або, іншими словами, зазнаємо зміни, для якої нам бракує прикладів у світовій та культурній історії, то, очевидно, вона відбудеться поза нашою свідомістю. Тією ж мірою, якою цей рух «всередині кабіни» ставатиме точнішим, сама подорож ставатиме невизначеною, непевною та сумнівною.
За межами свідомості — ще не означає, що такий рух також перебуває за межами досвіду. Внутрішній досвід так співвідноситься із свідомістю, як маса айсберга з його видимою частиною. Проте своєю свідомістю ми можемо проникнути в його масу. З цього погляду, в нашому столітті були успішні дослідницькі подорожі, споріднені з глибоководними експедиціями.
Людина є мірилом речей, і зі збільшенням обсягу знань слово розширює свій діапазон. Внутрішнє знання йшло через амебу, змію, динозавра; воно почувалося як удома на Місяці ще задовго до того, як на ньому сів космічний корабель. Тут криється досвід процесів не лише світової історії, але й історії Землі, не лише часових, але й позачасових екскурсів. Багато з того, що сформувалося в релігіях, а також у міфах, могло стати «усвідомленим» тільки таким чином.
Тож активувати цей досвід є нашим найважливішим завданням.
Випадок Ваґнера[427]
213
Якщо ми розглядатимемо прем'єру «Фіґаро» як модель Малого, тобто секулярного, переходу, то як виявлятиме себе Великий перехід, тобто входження до нового дому? Перехід завжди означає також входження.
Передовсім, ми б не хотіли зосереджуватися на побічних міркуваннях — зокрема таких, як особливе наголошення на тому факті, що ми вперше відтоді, як може вестися мова про світову історію, не вступаємо в якийсь знак зодіака. З цим пов'язані інші питання, і серед них про те, чи одухотворення буде достатнім, щоб уберегтися від появи богів.
Отже, слід виявити обережність — в наступному викладі йдеться не про пошук відповіді на запитання, а лише про окреслення методики, в межах якої такі питання можна буде ставити.
Чим, наприклад, відрізняється «Випадок Ваґнера» від прем'єри «Фіґаро»? На перший погляд — своєю тривалістю, в тому сенсі, що він залишається актуальним уже більше ста років. Йому бракує вибуховості, хоча й скандалів вистачало. Йому також бракує власне політичного, хоча цей твір постійно втягувався у сферу політики. У Бомарше вогонь перейшов у дим, тоді як ваґнерівський вогонь знаходить усе нову поживу. Загалом це ніякий не вогонь у політичному чи соціальному сенсі. І в ті місцини, які він руйнує, навіть крізь гуготіння полум'я проникає тихеньке потріскування.
Бодлер мусив його чути. Тут він знайшов якраз те, що шукав у гашиші: «Дух одразу поринає у мрійливий стан, в якому він може досягти навіть ясновидіння, коли помічає нові взаємозв'язки феноменів світу, а саме такі, які очима звичного стану неспання неможливо помітити (…)»
Це сказано в єдиному есеї, який Бодлер присвятив музичній темі, коли після паризької прем'єри «Тангейзера» (1861) захищав Ваґнера від «йолопа фейлетоніста».
Уже сам концерт Ваґнера в «Salle des Italiens[428]» викликав у Бодлера своєрідну залежність. Він заходив у всі кав’ярні та кнайпи, де тільки було оголошення про виконання якогось твору Майстра.
З такою самою чи, можливо, ще більшою силою ця музика зворушила Ніцше. «Випадок Ваґнера» слід читати критично, як, по суті, того вимагає будь-яка полеміка. Цей твір було написано у туринський період, доленосного 1888 року, незадовго до психічного колапсу. При такому чтиві треба орієнтуватися за точками світла, за спалахуванням найменших кристалів, які можна побачити на шарі снігу при низькому сонці.
«Анархія атомів (…) ворожість хаосу, яка все більше впадає в око, якщо підійматися до все вищих форм організації (…) наш найбільший мініатюрист музики (…) до безміру розширив мовну здатність музики (…) музика, зроблена стихійно (…) спадок Геґеля (…) емансипує Ерду[429], найстарішу жінку Землі».
А поряд із цим — звороти й сентенції, на які був здатний тільки Ніцше: «Світ як християнське лайливе слово (…) ваґнерівського капельмейстера особливо в добу, яку нащадки з боязкою святобливістю колись назвуть класичною добою війни», і врешті цитата з Ваґнера: «Борімося з нашим честолюбством, породженим релігіями. І ніхто не має сумніватися в тому, що ми звільнимося від нього, що звільнить сама наша музика (…) (Ваґнер у статті «Релігія і мистецтво»).
Тут мало щось відбутися. Головний закид Ніцше до Ваґнера — «декадентство», що доволі дивно чути саме з його вуст, не заторкує нашої теми.
Якраз навпаки, такі переходи декадент намагається промацати якомога глибше. Його місце там, де біос стає плазматичним. Цілком ймовірно, що це слово може стати лайливим для найстаранніших, найплідніших. Він виходить за межі мистецтва[430]. Та коли саме мистецтво втрачає свій статус, свою вартість, свою потенцію, то лише декадент, можливо, є тим, хто може знайти якийсь шлях, намагаючись протиснутися крізь уже майже нематеріальні стики застиглої будівлі — єдиної, яка ще наділена якоюсь генеративною силою.
Проте ми не хочемо шукати вартість у самому лише успіхові або в тому, що «збережеться безперервність історії». Навіть там, де певній особистості не вдалося пройти, що є типовою долею, вона вплинула «через себе». Прикладом тут є Ехнатон, в якому фігура декадента посилюється через його роль єретика. Його ім'я записане на скрижалях, навіть якби він не зазнав тимчасового воскресіння завдяки роботі археологів. Те, що це трапилося саме в наш час, є невипадковим, адже існує велика спорідненість його духовних позицій із нашими, а саме в його спробі осягнути природні форми, що були розвинуті в Геліополісі, як чисте випромінювання та одухотворити їх за допомогою мистецтва.
214
Випадок Ваґнера триватиме довше, ніж то припускав Ніцше. Виснаження та кризи належать до цього образу. А проте оцінка ситуації та пророцтва Ніцше здаються бездоганними: «Доба національних воєн (…) увесь цей її характер ніби між актами, який зараз так пасує до стану Європи, справді міг посприяти такому мистецтву, як у Ваґнера — піднятися до раптової слави, не гарантуючи йому майбутнього (…)»
На завершення він додає: «Та й самі німці не мають майбутнього».
Він помилився і в тому, і в тому. Що ж таке майбутнє, якщо вже оперувати такими термінами? Поняття, що його люблять насамперед мислителі, яким бракує теперішнього. Можна скласти цілий каталог таких високих слів — з посиланням на юність, вік, традицію, потойбіччя, ідею, революцію, демократію, метафізику. Все в основі своїй допустиме, але тільки в основі, за наявності необхідної потенції. Інакше всі терміни обертаються на лайливі слова. Те, що Шпенґлер відмовляв «робітникові» в майбутньому, здалося мені дивним, адже я чув це від мислителя, для якого вся західна цивілізація мала цінність лише в античності.
Хто є гостем на бучному бенкеті життя, запліднювачем, творцем, що насолоджується своїми плодами, той не говорить про майбутнє в такому сенсі. Ніцше, безперечно, знав про це. Якби все було не так, хіба він обожував би полудень, оазу, найтихішу годину, мед, змію, повернення додому? А ще Середземне море й опівнічний час?
215
Дванадцять років тому я розмірковував у Нью-Йорку про ту частину пророцтва, яка стосувалася Ваґнера. Я був страшенно втомлений після довгого перельоту й сидів у Метрополітен-опері на виставі «Сутінки богів». Публіка була переважно єврейська; Вотан у заключній картині постав у одежах та в позі головного жреця Арона.
Майбутнє Ваґнера здавалося більш ніж забезпеченим.
Ніцше цитує визначення, яке Ґете дав романтичному фатуму: «Вдавитися, пережовуючи моральні й релігійні нісенітниці», ще й додає: «Якщо коротко: Парсифаль[431]». Христос хоче позбутися самого себе (…), але, можливо, германець також хоче позбутися самого себе (…). Дивитися скоса на панську мораль, а при цьому вкладати в уста протилежне вчення з «Євангелія упосліджених» (…), всі ми знаємо суперечливість християнського шляхтича (…), так само й сучасна людина репрезентує, суто біологічно, суперечні цінності, вона сидить між двома стільцями, на одному подиху вона каже так і ні».
216
Тим часом те, що шукає філософського вираження у приємній муці осяяння, в марнотності часу, набуває якихось нечуваних нагромаджень і жахливих відхилень.
Прем'єра «Фіґаро» також провіщає грозу. Там також — задушливе, важке повітря. Але навіть якщо не брати до уваги, що там панує романтичне «або, або», а тут — германське «і те, і те», то все одно здається, що гроза відрізняється не лише за масштабом, але й за якістю.
Діяльність Бомарше можна звести до одного знаменника: третій стан стукає у двері. Але хто або що перебуває тут на марші та стукає у двері?
Спершу Ваґнер мав намір закінчити «Перстень Нібелунґа» піснею про «вільне кохання» з перспективою на утопію, в якій «все буде добре», як каже Ніцше. Проте Ваґнер відкинув цей план — натомість Бомарше його прийняв.
217
Визначати потужність переходу за його тематикою було б апріорі хибним. Посередність прагне піднятися, обираючи «великі теми». Коли до них звертається геній, наприклад в історичному романі, як Флобер у «Саламбо», то він радше бере на себе додатковий тягар. Тут із такими темами завжди поводяться вільно, як то було раніше й у великих драмах. Мистецтво суверенне, навіть щодо історії.
Якщо Ніцше особливо виступає проти «Парсифаля», то це можна лише почасти пояснити тематикою. Думка про спасіння, яка була йому особливо чужою, відлунює не в темі, а за нею; для плетива сюжету йому не потрібно жодних християнських приводів. Принаймні Шопенгауер, чий доробок, за словами Ніцше, Ваґнер перевів у поетичну форму, обходився без християнських допоміжних засобів.
Невдоволення можна ще більше узагальнити. Навіщо взагалі потрібні боги, для чого всі ці більшою чи меншою мірою зношені імена? Ніцше також не має на увазі фігури театру тіней, які рухаються відповідно до наперед більш-менш сформованих ідей та ідеалів, натомість його дотеп націлений на актора театру тіней на задньому плані. Він не може його здолати, так само як Шопенгауер не міг здолати Геґеля.
218
І ще щось важливе: нитки чи навіть дроти, за допомогою яких рухають фігурами. Ми хочемо назвати їх плетивом. Тут процес стає доволі однорідним.
Мені можуть заперечити, мовляв, різноманітність живе в акторі та проектується ним. Добре, але його нервові волокна також є плетивом. І так через сіру масу, через растр ми повертаємося до нероздільного.
Та перейдімо до нашого театру тіней: до потоку образів, що їх випромінюють вежі й супутники. На екранах з'являється розмаїтість. Її також можна назвати ефемерністю або банальністю порівняно з тим, що відбувається не в студіях, а на екранах. Там є растр, там є плетиво; тільки нитками є хвилі, які переводять у світло, колір і звук. Вони проходять крізь стіни, а також через глядачів, поки беруть участь у диференціації. Вони проходять крізь тіла людей і тварин не сприйнятими, але й там це відбувається не без наслідків.
Гра стає одноріднішою, безбарвнішою і глибшою; вона наближається до сутого ткання, яке міфи приписують паркам і норнам[432]. Її тема — одухотворення землі.
Але це тема, а не мета.
219
Екран, який відокремлює плетиво від сприйняття, також має свою функцію — «затіняти[433]». Як космічне випромінювання було б для нас нищівним без атмосферного щита, так само й це плетиво, прасюжет трагедії без надійного епідермісу, «притуплення чуттів», яке нас захищає.
Щоправда, наука вчить нас, що частина космічного випромінювання пробивається крізь атмосферу. Те саме відбувається і з телурійським випромінюванням[434]. Його також не повинно бути забагато.
Мистецтво, яке має зберігати форму і сутність, не повинно ставати надто щільним. Людський дух завжди намагався провести тут межу: це акт самозахисту. Щодо питання про те, чим є мистецтво, Блюгер[435] на початку свого головного твору провів паралель між піснею, яка виривається з людського горла, та співом солов'я. Про перше він сказав: «Це музика», а про друге: «Це природні звуки», як і рикання оленів, «за ним не криється нічого іншого, окрім добре відомих сил сексуального потягу». І далі: «Музика у своїй основі є мистецтвом і працює з інструментами; зі співом солов'я спільного вона має лише звук».
З проведенням такої межі можна погодитися. Але чи й з оцінкою? Чи справді музика «в своїй основі» є мистецтвом, а може, вона є чимось більшим, чимось іншим? Що означає зарозумілість, з якою Блюгер зараховує спів солов'я до тієї самої категорії, що й «скавчання самця у тічці»? Чи не є ця зарозумілість насамперед зарозумілістю (…) мислячого митця, з якою Ніцше також намагається відрізнити Ваґнера від митця за своєю кров'ю?
Додаткова заувага: сучасні орнітологи довели, що пісні співочих птахів звучать найгарніше, коли вони співають «суто без наміру», тобто не під час сезону парування та поза боротьбою за межі своєї території.
220
Тим часом слід пояснити, що ми розуміємо під Великим переходом. Він проявляє себе через накопичення сил, які хоч і діють постійно в мистецтві й історії, але не в чистому вигляді. Космічне випромінювання ущільнюється, телуричне плетиво виходить назовні. Все це може відбуватися під наглядом або й без нього; можливо, найвирішальніші фази проходять непомітно. Аж раптом у домі з'являється змія. Можливо, вона завжди там жила.
Більше вже не йдеться про ранг мистецьких творів, йдеться про визначення та долю мистецтва загалом. Те, що було мистецтвом, стає сумнівним; межа стає розпливчастою.
Очевидно, знову і знову доводиться наново концептуалізувати це поняття. Після Єни[436] прусські генерали казали, що здобувати перемогу таким чином — то не мистецтво (тобто з порядком, який розпався). Але самої перемоги вони не могли заперечити. З другого боку, Блюхер[437] після битви на річці Кацбах[438] казав: «Ми б її виграли, якби мене попросили із самого початку пояснити людям, як все було розумно продумано».
221
Не важливо, чи міркування Ніцше про випадок Ваґнера є «істинними». Як мисленнєві моделі вони самі собою мають високий ступінь цінності. Але тут ще варто згадати таке.
Коли математик малює крейдою на дошці фігури — кола, трикутники, паралельні лінії, то це є «фігури, які не зустрічаються в природі». Строго кажучи, в архітектурі вони також не трапляються. Врешті, навіть на дошці вони досягають лише наближення. Вони є демонстраціями. Точка, з якої виводиться нерозширюване, постає як крейдяна пляма.
Проте не можна сказати, що нічого не відбулося, коли малюнки стираються. Відбулося навіть більше, ніж просте порівняння та демонстрація; перед спогляданням постали духовні сили. Все це можна зарахувати до вжиткового мистецтва міри в часі й просторі, у сфері фізичної сили.
Око за посередництва фігур дістало силу з нерозширюваного, й такі реле посередництва, чи трансформатори, існують також для нероздільного. Воно починає рухатися як плетиво, породжене норнами. Та вже побачені фігури можна стерти.
222
Класифікація буде то складнішою, що більш розпливчастою стає якість. У нероздільному існують величезні сили, але жодної якості. Намагаючись дати йому свою оцінку, ми потрапляємо в зачароване коло «виведення з мистецтва» («Entartung») та нової сили, що формується на його основі.
Головний закид Ніцше до Ваґнера — хвороба, декадентство. Все це йде з власної хвороби, яка, проте, робить ясновидцем. Ніцше мав не лише хворобу, він також бачив, як ворушиться плетиво, оскільки те і те жило в ньому. З обох цих першооснов сформувався його геній, те і те він геніальним чином заперечував і підтверджував.
Згадана трудність непереборна; вона криється в кліматі, а не в індивідах. Задля пояснення маємо вдатися до образу. По замерзлому озеру можна ходити; це одна з метафор Ніцше. Лід утворює покрив, формує кристали.
Аж тут налітає вітер відлиги, лід стає ламким, врешті непрохідним. Велика форма, тобто та, яка тримає, стає крихкою й оманливою. Все це навіть на рівні мікроклімату, аж до кристалів і атомів, має свої відповідники. У склянці води при температурі, близькій до нуля, формуються і деформуються кристали, слідуючи за мінімальними відхиленнями, які збивають нас із пантелику. Існує межа, на якій ми вже не можемо вирішити: перебуває те чи те у стані танення чи сублімації, воно помирає чи в statu nascendi[439].
Ми побачили плетиво тепер ще й у кристалографічному варіанті. Тут тануть і розплавляються якості, часи — а також смерть і життя. Тож залишається тільки чекати.
Оптичні моделі
223
Отже, оцінювання стало складним, а то й неможливим. Якщо йдеться не про музейну сферу, то воно спиратиметься не на форму, а на динаміку. Це підтверджує погляд на наше життя, на наш світ.
Ми добре знаємо, чого до недавнього минулого був «вартий» образ. Знаємо надто добре. Поки ми рухаємося в межах історії мистецтв, ми проінформовані. Та коли з цією інформацією ми намагаємося опанувати об'єкти, які частково або цілковито випадають з неї, то опиняємося у незвіданому краї. Мости зруйновано, тепер треба плисти; тут уже не допоможе жодна геометрія.
224
У зв'язку з оцінюванням згадую про кристалізацію на рівні, близькому до нуля, а у зв'язку з методом — про крейду і губку.
Чи належить Вінсент ван Ґоґ до історії мистецтва? Так, поза сумнівом, хоча його доробок можна також розглядати з інших поглядів, наприклад із клінічного. Він належить до історії мистецтва так само, як Мабюз, Альтдорфер, Хокусай, Пуссен або також безіменний художник із гроту Ласко. Його творчу спадщину з усіма цими барвами, кривими, хвилястими лініями можна проаналізувати шляхом різних інформаційних систем, якщо не за допомогою комп'ютерів, то принаймні через Великий пунктамт Геліополіса[440].
Варто додати, що витвір мистецтва завжди має в собі якусь частину, якої не може охопити жоден метод. Визначна картина, окрім естетичного впливу, наділена й іншим, а саме — магічним впливом. Первинно цей вплив був потужним, ба навіть домінантним, і слабшав тією мірою, якою мистецтво набувало законів і правил. На місцях це мало відбуватися в доволі ранні часи — ще до Ласко.
Хай там як, але та магічна частка [мистецтва] сягає аж до нашого часу. Її важко визначити, оскільки вона не належить до витвору мистецтва, але все-таки криється в ньому. Одне порівняння може спростити пояснення: порівняння з вином та його осадом. Тут можливі трактування в різних площинах.
Як мало магія або чари якогось твору мають спільного із самим мистецтвом, ми бачимо на «чудотворній картині». Зрідка це буває справді витвір мистецтва, адже що більше митець «може», то щільнішою стає стіна, яка відділяє той особливий шар. Тим часом, якщо осад повністю відфільтрувати, то залишиться «лише мистецтво», тобто артистичність. Саме тому в кожному витворі мистецтва містяться не лише «естетичні чари», але й безпосередня магічна сила. Це відкриває перед нами широке поле для міркувань. Історик мистецтва Ергард Ґепель[441], який, на жаль, надто рано помер, у зв'язку з цим розробив, переважно у своїх розмовах, погляди, що виходять за межі як мистецтва, так і самої історії.
225
І якщо Вінсент, безперечно, належить до історії мистецтва, то в його доробку все-таки проглядають тенденції, що безпосередньо виводять його на лінію за межами мистецтва. Їх слід відрізняти від тих, які він запозичив із техніки розчинення пуантилістів («Портрет дядечка Танґі»).
Останнє шаленство барв починається в 1888 році, під час доленосного року Ніцше. І тут стає небезпечно; магматична сила починає світитися масами розпеченого, рідкого золота. Тут золотий дощ Данаї[442], там — золоте пшеничне поле, над яким кружляють ворони, як провісники смерті. Через кілька днів він пішов туди з револьвером, щоб «пополювати на ворон». Аж тут надмір стає величезним, і не лише для художника, але й для ефемерид, які обпалюють собі крила.
Довго жевріла думка, як іскра на ґноті, аж поки змогла вивільнити велике світло. Величі годі досягти, писав Вінсент, «коли тільки слідуєш своїм імпульсам, це можливо тоді, коли терпляче пропилюєш сталеву стіну, яка відокремлює те, що ти відчуваєш, від того, на що ти спроможний».
Це справді так, і тим більшою буде небезпека, адже з цим пропилюванням усе більше пов'язане фізичне виснаження. Так було в Арлі й Турині. Образ є вдалим — він пророчий у вищому сенсі, він веде далеко за межі ефемерного існування мистецтва й митців.
Мистецтво формує поверхню — очка на крильцях метелика, плямисте хутро леопарда, — але на ній брижаться візерунки глибини.
226
Знавці сперечалися про те, що у доробку Вінсента було «свідомо сформованим», а що психопатичним. Подібні дискусії проводилися про багатьох митців того часу, зокрема про Утрільйо, Ґоґена, Тулуза-Лотрека; врешті, жоден митець не є нормальним. Суперечка не має значення і не повинна нас відволікати, адже, переінакшивши відомий вислів, можна сказати, що йдеться не про те, здоровий хтось чи хворий, а про те, чого своїм здоров'ям чи хворобою він зміг досягти.
Нас цікавлять не клінічні симптоми, а мікрокристали, плетива, растр, ефекти випромінювання — одне слово, ознаки Великого переходу. Чи тягнеться нитка до межової лінії, аби там зникнути, чи вже, як на вершині гори Нево[443], можна побачити топографічні деталі, лініатуру[444] іншого боку.
При цьому, як уже було сказано, варто мати на увазі, що плетиво по цей і по той бік подібне. Давно минув час, коли здоров'я й хвороба розглядалися як альтернатива, те саме стосується й протиставлення будь-яких якостей. Так само втрачається й орієнтація, як у безвітряній серцевині, в оці тайфуна, на магнітній стрілці. Вертається хвиля в море чи відкочується назад, приходить згори чи знизу — визначити за окремими частками неможливо.
227
Картина на кшталт «Соснового лісу» (Рейксмузей) є доволі химерною. Проте вона ще здається знайомою — знайомою в тому сенсі, в якому знайомою може бути віддалена кімната, до якої рідко заходиш, але яка ще належить до будинку. Крізь вікно можна бачити пейзаж, що його розчісує вітер-містраль. Від гребеня відходять лінії, які проміняться аж до неба; там вони стають чіткішими, як у плетиві річних кілець дерева. Композиція: тут вузда залишається в руці.
Відголоски стилю модерн. У Мунка можна знайти щось подібне. Психічна субстанція більше не міститься в ситуації та у фігурах; вона ніби розчинилася й знову була нанесена на поверхню, розподілившись по картині. Її можна прочитати не лише з облич, але і з гілок дерев та ліній руки. Годі заперечувати переляк, але в домі мусять бути привиди. Деякі картини цієї доби нагадують спіритичні сеанси та їхню матеріалізацію; про це нам більше відомо з півночі (Мунк «Крик» та Вістлер[445] «Майстерня»).
З історичної перспективи ван Ґоґ зі своїм «Сосновим лісом» стоїть в одному ряду з майстрами, які залишили після себе відомі картини про ліс і дерева. Коли ми думаємо про музей, який був би присвячений цій темі, то можемо почати, наприклад, із Фра Філіппо Ліппі та Альтдорфера, пройти цілу низку залів і врешті потрапити у ті, де крізь вікна ми дивимося на сяючий пейзаж.
Ми входимо досередини. Перед нами нічого цілком чужорідного. Але чи існує взагалі щось «цілком» чужорідне для нас? Навряд — напевне, й на Сіріусі немає. Лише переляк буде сильнішим, коли в нас входитимуть сили з дуже давніх часів і дуже далеких місць. Сам цей переляк є свідченням того, що відбулося впізнання, ознакою того, що ми це вже знали.
228
Якщо тут розвивається певний рух, що вже давно цікавить мистецтво й митців — можливо, ще з часів ренесансу, можливо, з часів готики, залежно від того, як ми визначимо рамки, — то постає питання, чи виникають нові елементи за межами цих волосяних ліній.
Зрештою, малярство — то лише приклад, модель вищої оптики, а та, своєю чергою, є моделлю перетворень, які відбуваються за межами оптики. Новий стиль є висловлюванням. Він є водночас відповіддю на попереднє, й байдуже, йдеться тут про відмову чи про схвалення. Все це можна розглядати як поступ — з діалектичного, циклічного, ритмічного погляду.
229
Механістичний розгляд поступу є найпростішим, саме тому він найбільше поширився — наприклад, Дарвін проти Кюв’є і Ламарка. Та не існує жодного поступу, який не був би пов'язаний із відступом. Коротко кажучи: сума сил у всесвіті залишається постійною.
Цей розвиток можна уявити собі приблизно так, ніби із субстанції виплітається килим. Це на одному виході. На противагу цьому, з іншого боку струмують і входять нові сили. Не варто дати збити себе з пантелику через декор, тобто наукові тонкощі чи мистецьку палітру, — плетиво килима позбавлене барви та якості як тут, так і там, він надто відчужений через близькість речі в собі.
230
Візьмімо приклад із фізичної оптики: рентґенівське проміння та кристалометрія є останніми вдосконаленнями класичної гостроти зору. Це ще було XIX сторіччя; атомна фізика є відповіддю XX сторіччя. Рентґен і Резерфорд типологічно різні; електронний мікроскоп не є вдосконаленням світлового мікроскопа, це новий доступ до космосу.
Нове сторіччя виробило свій різкий профіль… Різкіший у формах, ніж у головах, адже, з раціонального погляду, тут потрібно лише небагато кроків, аби процес став досконалим і дійшов до завершення.
Наразі ми можемо з деякою певністю розділити те, що можна впорядкувати по цей і по той бік лінії. «По цей бік» (принаймні в цьому місці) має означати: наш бік, а «той бік» — минуле.
Щодо того, що у Вінсента хвиля розтікається, тоді як у кубістів ламається, серед фахівців майже не виникає суперечок. Безпосередньо перед Першою світовою війною в Парижі, Ларош-Ґійоні[446] та інших місцях світу щось почалося відбуватися, що можна порівняти зі скиданням завіси. Не просто ще одна зміна стилю, а Великий перехід.
Якщо ми поставимо поруч Вінсентовий «Сосновий ліс» (бл. 1888) та «Дві дівчини в лісі» Авґуста Маке (весна 1914 року), а за точку порівняння візьмемо ліс на картині Альтдорфера «Святий Георгій» (1510), то без великої напруги побачимо шлях від Альтдорфера до Вінсента — але не від Маке (однієї з наших великих надій) до Альтдорфера.
Картина Маке пропонує добре пояснення, оскільки вона доволі наочна як з тематичного погляду, так і у виражальних засобах. Здається, що фарба розчинилася, досягнувши нуля градусів, а потім знову кристалізувалася, ще й по всій поверхні.
Загалом нам треба позбутися думки про те, що щось відбувається тільки у зовсім малому, тільки в атомах. Це також є; але Великий перехід розгортається у всіх вимірах, а в науці — в усіх дисциплінах. Усе це проливає світло на подібності не лише устаткування, яке служить зовсім різним цілям, наприклад далекоглядна труба і мікроскоп, але й тих картин світів, які відкриваються з його допомогою. Тут ідеться меншою мірою про питання стилю, маємо справу з формування потужної волі у сфері макро- і мікроскопічного.
231
Отже, такий перехід виказує себе як у великому, так і в малому — він також може проявитися в предметній, абстрактній або непредметній тематиці. Це питання техніки, й як такі вони цікавлять історію мистецтв. Та нашу увагу привертають не так форми та їхні відмінності, як сили, які сукупно підносять форми. Все це відбувається поза мистецтвом і незалежно від нього.
Поняття «кубізм», як і «бароко» чи подібні терміни, виникло випадково, а саме у зв'язку з першою виставкою Жоржа Брака (Париж, 1908). Невдовзі стало помітно, що тут «було зруйновано останній місток до матеріалізму», про що не можна сказати стосовно ван Ґоґа або також фовістів[447], які твердо перебували на самій лінії. Там — ще розплавлення, тут — кристалізація.
Якщо один із кубістів говорив, що хотів наблизитися до «речі в собі», то його бажання виражає те саме, що й бажання Вінсента — бажання пробити стіну, яка відділяє його від почуття.
Це та сама мета, якої прагнуть досягти з двох протилежних точок.
Межа може розділяти індивідів («молодий» і «старий»), вона може також пролягати в самому індивіді. Сюди належить і перехід від фовізму до кубізму. Відстань, яка розділяє картини Брака «Гавань» (1906) та «Гітарист» (1914), годі здолати; тут у межах часової послідовності мало проявитися щось інше.
Те, що митці перебувають за роботою, радше заважає спостереженню, адже ключовий момент цієї роботи полягає в безіменному. То, може, слід обирати моделі з інших сфер, наприклад із фізики, де перехід буде особливо наочним? Але тут криється та небезпека, що увага буде прикута до феноменів, і саме коштом форми. І доля «Робітника» служить мені тут застереженням.
232
При розгляданні таких картин, як «Уславлення Й.-С. Баха» (1912) Брака, «Шотландка» (1918) Хуана Ґріса або, наприклад, «Передача Барселони» Віндема[448], що датована трохи пізнішим часом, впадає в око як велика спорідненість між ними, так і цілковита чужість до картин, створених безпосередньо перед цим або й одночасно з ними. Це збиває з пантелику; з хмар конфеті виринають обличчя. Вони мають мало спільного з мистецтвом; радше здається, що поле мистецтва виявилося залишеним чи навіть загроженим.
Вінкельманн[449] з його «істинною шляхетною простотою та тихою величчю» розглядав сардські бронзові фігурки як варварські витвори. Тоді як до нас вони промовляють не так через шляхетну, як через скромну велич. І це невипадково.
Для Ґете, про якого можна сказати, що він дійшов до Сходу, але не до Мексики, боги цієї країни були втіленням жаху, взірцевою протилежністю краси. Саме так слід розуміти вірші з його архіву:
233
Те, що з'являються такі картини, такі спорідненості, як я вже казав, є невипадковим — усе це форми, що виникають безпосередньо з плетива і проектуються на порожню поверхню. Вони належать не так часовій, як просторовій глибині, що може бути пройденою у будь-який час. У цьому сенсі вони перебувають у проміжку ще до печери Ласко.
Монтесума чекав на Кортеса; про висадження білих богів ішлося в пророцтві. Це багато в чому пояснює успіхи іспанців, які лише почасти належать до історії, а почасти до світу легенд, як то добре побачив Штукен[451].
Але можна припустити, що існує й протилежний рух; Мексика, на противагу нам, набуває чітких рис. І все такою ж мірою розквітає у нас. Знаки починають оживати й чекають на свого Шампольйона.
І як Ґете мав надійний інстинкт проти всього, що може зашкодити старій культурі, так і тут. Він відчував несумісність з іншим світом. Споріднене в ньому можна було пізнати лише тоді, коли будуть пройдені кінцеві етапи.
У XXI сторіччі Мексика в археології — й не тільки у цій дисципліні — відіграватиме важливішу роль, ніж та, яку дотепер відігравав Єгипет. Вона виходитиме за рамки науки. Натомість єгиптологія доволі акуратно зосередилася суто на своєму фахові. «Чарівна флейта» натякає тут на безліч прихованих можливостей, які яскраво ожили для мене під час нічної прогулянки Карнакським храмом[452].
Тут варто згадати і «Спокусу Святого Антонія» Флобера. Там також починає щось ворушитися, у затінку храму — в затінку просвітництва.
234
Коли на якомусь рубежі проявляються або навіть наступають архаїчні сили — грецькі, германські, єгипетські, мексиканські боги — то відбувається не повторення, а повернення.
Наприклад, повторення можна бачити в Наполеоні III. Час поступово ослабив потенцію. Повернення означає опинитися у висхідній точці за межами часу. Чи справді це відбулося, можна буде дізнатися лише значно пізніше — а саме за результатом того, що залишиться після деміфізації. Тут діє advocatus diaboli[453] модерну — його робота є нескладною у часи, коли залучені фігури більше не породжують міфів, ба навіть анекдотів, хоча їх і прославляють з барабанним боєм. Більше немає обличчя, тільки образ, над яким працюють особливо тямовиті уми. Колоси на глиняних ногах; після їхнього падіння замість співу залишається хмара пилу.
235
Повторення підтверджує порядок стабільних, класичних часів та їхню безпеку. Тут ідеться про успадковування та володіння, один монарх слідує за іншим, один стиль гармонійно змінює попередній.
При поверненні мистецтво доторкається до дна — воно досягає сфер, які йому більше не підвладні. Воно втрачає формотворчу силу і здобуває силу замовляння. Якщо вступають у дію архаїчні сили, якщо вони раптом опиняються перед нами, викликаючи жах, радість чи щастя, вони є не тією метою, якої нам слід досягти. Вони є радше свідками чогось неминучого, наближення мети. Тут, так само і в музиці, важливе мовчання. Безіменне може звучати, але воно не повинне бути названим.
Якщо тільки ми звернемося до цих сил на ім'я, то обміняємо повернення на просте повторення. Адже вони є лише свідками — Геракловими стовпами. Безіменне, невикарбуване запрошує до інших подорожей. Не боги повертаються назад, а позачасовість, в якій вони були зачаті. Все це слід виразити в нових іменах.
Саме з цієї перспективи слід розуміти закид в «акторстві», яким Ніцше підсумував свій випад проти Ваґнера. Його мистецтво сприймається як ознака Великого переходу і водночас як приклад того, як можна схибити і зрадити його. Його мистецтво задовольнилося маскою. Ми можемо судити про це по-іншому.
236
Перш ніж з'являться фігури, в нероздільному має щось відбутися. В нульовій точці частки, з яких утворилися кристали, є тими самими, які творитимуть самі кристали. Плетиво за половинний термін огортає певний відрізок, нитки в якому не мають якості. Потім починають утворюватися нові візерунки.
Там, де плетиво позбавлене якостей, зникає не тільки різниця між речовинами, але й напрямки — згори і знизу, високо й низько, праворуч і ліворуч — а також напрямки життя і смерті.
Та коли починається тягтися нитка, тоді виявляються відмінності напрямків — спершу у вигляді різноманітних процесів. Так виникає плетений візерунок, спіралі, тканина з вузлуватостями. До цих структур підходить наука як у малому, так і у великому, як в атомах і молекулах, так і в космографії — у своїх концепціях неорганічного та органічного світу. Подібні візерунки йдуть від спіральних туманностей до плетива гену і навіть ще глибше. Задовго до того, як утворюється кристал, йому передують саме такі рухи.
Такі самі процеси можна припустити в ґенезі твору мистецтва. Багато з них не доходить до формування й залишається у сфері концепцій та інтуїції. Тоді як інше несподівано виходить наперед.
237
Якщо в органічному світі якась істота скручується у формі патериці, равликової хатки, кручених паничів, то вона повторює рух, який щільно прилягає до растру. На таке здатні «нижчі» організми, такі як форамініфери[454], але й високорозвинуті. В еволюції амонітів подібні процеси відбуваються знову і знову, так ніби скручування ставало щораз необхідним.
Такі рухи виходять за межі популяції. Їхню появу можна припустити там, де стиль сильно спрощується, але вони також можуть проникати в розвинуті популяції і породжувати барокові світи. Поглянувши на розтин мушлі наутилуса, ми стикаємося з дивовижею. Подібне проникає також у наш технічний ландшафт.
238
У цьому зв'язку виникає, зокрема, питання: чи справді магматичне за будь-яких обставин руйнує форму, особливо високу форму, чи, можливо, воно також може її змінити, ба навіть запліднити. Вулканічне не повинно сприйматися як щось однозначно чуже, а як ще одна співтворча сила. Таким чином вулканічне входить у велике господарство Землі; засвідчує її плетиво. Те, що воно демонструє червоний колір, нагадує цикл свят у календарі; час від часу таке є необхідним.
239
Для нас важливо впритул наблизитися до межі людського в пошуках первинного сенсу свята. Його історію можна розбити на два великі очікування: бажання бути ідентичним до звіра та надія на появу богів.
Передумовою таких наближень є необхідність для людини залишатися відкритою. Відомо, що сьогодні людині це менше вдається та рідше є метою, ніж будь-коли в історії, проте вона прагне цілковито гуманізувати й просочити весь світ гуманною субстанцією.
Чи можна тут припустити, що складний чуттєвий апарат повільно хиріє і відмирає? Таким є погляд Олдоса Гакслі в «Прекрасному новому світі».
А може, це цілковите усунення й прибирання метафізичних решток, зужитих часом, яке дає сподівання на нечуване? Ніцше, який хотів почати з чистого аркуша, списавши разом із богами й людину, покладав на це великі надії. Але він висловлюється нечітко. Так, як жив Заратустра, міг і може жити мудрець будь-якої доби.
Але що означає жити, не торкаючись тих меж, за якими залишаються не лише люди, але також боги й тварини? Це питання завжди непокоїло і лякало людину, і навіть сьогодні є її найпотаємнішою тривогою.
240
Заратустра любив змію; вона була для нього найрозумнішою твариною. Тут він не міг мати на увазі емпіричну змію, не ту тварину, відому анатомам та біологам та описану ними. Він мав відчувати якусь іншу мудрість та іншу істоту, ніж та, що трапляється у природі.
У змії живе хитрість і мудрість матері-Землі, але не більшою мірою, ніж у будь-якому іншому створінні. Тут годі знайти пояснення тому остраху й шані, які надавали змії на Сході й Заході, — ранг, що підносить її над головами богів та королів або вказує на підніжжя хреста. Все це не може пояснити жах мандрівника — хай який він мужній і розумний, — коли під його ногами розгортається спіраль цієї тварини.
Тут має діяти щось інше й сильніше, що у вигляді відкритої таємниці зберігає аж до наших часів свою безпосередню несподіваність.
Якщо ми порівняємо цю несподіваність із ефектом від мистецького твору, то через редукцію вона впливає на первинну форму, яку ми називаємо плетивом. Це не первинна потенція, а потенція, яка шляхом еволюції стилізована у бік спрощення, вона захоплює і жахає. Кінцівки, що виокремилися вже давним-давно, знову приросли до тулуба; залишилися самі лише сліди в анатомії. У сенсі розвитку джгутикові, щетинкощелепні, міногові є більш первинними. Деякі з цих істот, такі як спірохети, є незрівнянно небезпечнішими.
Отже, в образі змії ми маємо перед собою маску, проте надзвичайно вдалу маску. Доказом цьому є те значення, яке з прадавніх часів надавалося змії. Вона є твариною бога смерті, але також Асклепія — створінням, в якому отрута поєднує обидві потенції: смертельну й лікувальну. У дуже різних народів, розділених простором і часом, зі змією поєднується земля як первинна сила. З неї починаються і нею завершуються перетворення.
241
Маска у просторі: нас лякає та ощасливлює те, що ми передчуваємо. Ми дослухаємося; звучання проникає наскрізь. Кожен твір мистецтва повинен мати щось від цієї проникливості; те, що він зображає, є уявою. Якщо він не дає чогось більшого, ніж відображення, нічого такого, що є проникливим звуком чи пронизливим світлом, тоді це просто порожня гра (leeres Schauspiel), суто маска: в цьому полягає головний закид до реалізму, зокрема й до реалізму, який практикується сьогодні в зоології.
Маска в часі: коли змія на наших очах скручується й розкручується, то тут є більше, ніж просто епізодична зустріч, що скоро мине. У цьому сенсі історична подія подібна до твору мистецтва — вона діє разом з чимось іншим, відмінним від ефемерного, від правди й кривди, від дії й страждання в його часовому зображенні. Толстой: Наполеонові під час російської зими належала найменша міра свободи волі. Клемансо: людиною, яка найменше знала про саму справу, був Дрейфус. Тобто він бачив лише епізод, який завершився реабілітацією. Сюди належить також зведення порахунків з особами, які завдали неймовірних збитків. Те, що їх убивають, належить до порядку, але не відновлює порядку. Вже саме обрахування збитків призводить до похибки мислення.
Сила вчинків і витворів мистецтва спирається не на те, що щось відбувається, а на враження «ніби щось відбулося». Все це має вивести нас за межі часу і простору. З цього відходить будь-яке наближення. Повія, яка презентує себе у вітрині портового міста, знає і хоче, щоб щось відбулося. Але вона мусить створити враження, хоч як убого це виглядає, «нібито» щось при цьому станеться. Тоді як усе обмежується маскою, сутим зображенням, реалістичним актом. Якщо тут має відбутися щось більше, то його мусить додати сам клієнт.
Дівчина працює, як ловчиня змій, але самій змії нічого не хоче віддати.
242
У змії лякає не так отрута, заціпеніння, відсутність кінцівок. Тут радше здається, що на якусь мить ворухнулося плетиво. Життя і смерть перемішуються, ґрунт стає непевним. У кожній випадковій загрозі криється велика, єдина небезпека.
У цьому сенсі змія є межовим знаком — і далеко не останнім. Її вигляд збуджує первинні спогади поряд із плетивом, в якому переплавляються всі відмінності, зокрема й відмінності між життям і смертю. Поволока стає тоншою, безбарвнішою. Старі лікарі вважали надійним провісником смерті, коли вмирущий починав «вискубувати вовну».
Якщо про когось таки можна сказати, що він є «надійним клієнтом», який щось додає й приносить, то таким є вмирущий. Тут уже немає більше жодних відхилень, шлях стає одноколійним. Треба подолати «похмуру долину», навіть якщо органи відчуття відмовляються служити. Шлях веде далі, навіть якщо не ворушиться ні рука, ні нога й не здіймаються груди.
Чи є тут ще якісь відмінності — наприклад, між входом [у світ] і виходом — це питання, яке від початку поставало перед людьми й часто привертало їхню увагу. Перед тим, хто схильний відповісти тут позитивно чи принаймні розглянути таку можливість, одразу виникає наступне питання: чи можна в цьому напрямі діяти ще за життя — чи то через медитацію, чи то через життєві правила або символічне мандрівку до смерті.
Поводитися так, «ніби щось відбувається» — в цьому сенс солдатської муштри й містерій. Є солдати, які ніколи не були під обстрілом, хоча тренувалися все життя. Але за ворогом стоїть смерть, і ця зустріч не проминає нікого[455].
243
Як застигають пасма лави, що охолоджується, так і плетиво здатне майже без переходу витворити високу досконалість. Можна припустити, що у великих художників, доробок яких вражає казковою насиченістю, залишився запас цього безпосереднього потягу до формування. І хоча у мистецтві він розростається вегетативним чином, нам не слід зараховувати його до властивостей самого мистецтва. Витвір мистецтва перебуває у просторі, байдуже, чи це палац, чи скромна хатинка, але він існує. Аж тут проноситься щось інше — ціла низка пантомімічних рухів, несвідомих, ба, можливо, навіть не бажаних для митця.
Ми не знаходимо цих застиглих рухів in statu nascendi[456] ні в Ласко, ні в Альтамірі — там уже витвори мистецтва, — зате ці рухи є в Мексиці. Як уже неодноразово підкреслювалося, йдеться не про датування в межах часу, а про переживання на його межах, які можливі будь-коли — також — і якраз знову — в наш час.
Також не варто забувати про кельто-германське плетиво — його можна знайти в країнах, де майже не бачили змій. З моїх щоденників я взяв одну нотатку про Озеберзький корабель[457], який зберігається в Осло — корабель мертвих із багатими дарами:
«Як і в кельтів, тут плетений візерунок також відіграє важливу роль; у багатьох місцях дерево вкрито саме таким візерунком. Навряд чи ці фігури могли виникнути із самого лише духу винахідливості. Тут радше здається, що ця структура ліній плавно проступила з нероздільного, адже з художнього погляду таку лінію годі вигадати самому, вона навіть не вписується в рамки жодної формули. Петльований витвір криє в собі значно потужніші сили, ніж суто естетичні. Це дуже щільна, ще не розділена на волокна нитка долі. Всі оці ковалі, ткачі, човнярі та стельмахи були водночас чарівниками. Те, що творили руки, оживало; вірш був замовлянням. Ось як треба розглядати цей довгий човен з командою чоловіків на ньому: як потужного дракона, що розсікає течію та певен своєї мети».
244
Таким історикам, як Вальтер Ф. Отто (1874–1958) та Вільгельм Ґренбек (1873–1948), вдалося те, чого не зміг досягти Якоб Буркгардт, або в чому він, можливо, зазнав невдачі — зробити крок за межі культурно-історичного розгляду до безпосередньої дійсності: там — до греків, а тут — до германців та їхнього світу.
За те, що християни поклоняються лише одному богові, який не терпить поряд із собою жодних інших, світ мусив нести тяжку спокуту — і не лише через винищення людей і цілих народів, але й через планомірне знищення давніх документів. Усе це ускладнює доступ не лише до розвинутих культур Мексики, але й до власних пращурів. З цієї перспективи існування Сноррі Стурлусона означає для нас виняткову удачу.
Та все-таки Ґренбеку довелося багато промацувати та намагатися розплутати християнські перетлумачення. Зокрема й сенс блоту як сакрального заклинання; але до цього можна ще дещо додати.
Ґренбек називає блот «святом творення». Мається на увазі свято з особливим наміром: заклинанням бога та народженням бога. Все це можна також назвати торжеством, адже, безперечно, настрій був не просто святковий, то був настрій торжества.
Свято за своєю суттю прив'язане до певного дня, до певної черговості й повернення. Це мало стосуватися і блоту, але тільки почасти, адже він міг відбуватися незалежно від черговості, просто з безпосередньої нагоди — наприклад, у зв'язку зі зверненням до предків та богів перед важливим рішенням. Тож коло тих, хто збирався, слід уявляти собі меншим та одноріднішим, ніж у бенкетній залі заможного селянина чи місцевого князя.
Пили, та ще й у великих кількостях, як тут, так і там. Різниця була приблизно такою, як та, яку робили раніше між «трапезою» та «столуванням». Під час блоту на столі не з'являлося жодної страви, й, певна річ, ніхто не сміявся. Настрій був серйозний і скорше лякливий, сповнений очікування. Не було ні співака, ні скальда. Але звучали слова пророцтв. Натомість у великій залі панувала радість, що доходила аж до ексцесу.
Свято й торжество є дотичними на своїх межах та проникають одне в одне: розділення їх є скорше актом духовної та історичної анатомії. Маємо погодитися з Ґренбеком у тому, що германський ритуал переважно було втрачено, і «ми ніколи не будемо у змозі відтворити культ в його перебігу».
Святкова учта збирає чоловіків просторово у великій залі; натомість блот переносить їх в інший час. Історія і доля розділяються. Тут людина зустрічається із собі подібним у певній матерії, а там вона збирається в плетиві.
Тут ідеться про різницю не в послідовності часу, а в порядкові часу. У святковій радості думають про минуле й майбутнє. Прославляються вчинки батьків та свої власні. Можна чути співаків, навіть таких, чиї імена ще будуть відомі через багато віків. «Люба зброя виблискує», мужність, дієвість зростає. Доволі легко можна переоцінити межі власних сил. Феаки вирішують оснастити корабель Одіссея; прусська гвардія розмахує шаблями на сходах французького посольства перед 1806 роком.
Під час блоту вершиться інший часовий порядок. Коли закликають богів, то не з минулого, не з «давніх часів». Не варто ні дослухатися до оракула, ні досліджувати майбутнє. Там, де боги відступають, вони вже є слабкими. Минуле й майбутнє радше під неймовірним тиском концентруються в одну мить. Ця мить вибудовує міст, під яким плине час. Тут найглибший спокій, тут криється скарб, порівняно з яким витвори та вчинки назовні є лише жалюгідними копіями. Там є пережита доля, тут — уявлення про неї.
245
Існує велика спокуса надати такій зустрічі сенс оракула, як то знову і знову ставалося й ставатиметься в майбутньому. Перед поглядом має відкриватися майбутнє, ба більше, погляд має його визначати — так жили в усі часи жерці, маги та звіздарі.
У бажанні тлумачення майбутнього вичерпується вульгарне розуміння астрології. На визначення майбутнього націлене загальне нерозуміння та недооцінка молитви.
Великий перехід виходить за межі часу як такого, а отже, і за межі майбутнього. Воно зливається з минулим у жар миттєвості. Саме цей момент мав на увазі Ніцше, коли говорив про «полуденне щастя». Годинник стоїть нерухомо. Сюди пасує і те, що казав Шопенгауер про смертну годину. Тут на «митній заставі[458]», в напруженому очікуванні ще раз звучить лейтмотив життя.
246
Власне, богів не закликають, вони народжуються — це добре описав Ґренберк, розумів це й Анґелус Сілезіус[459], що підтверджують деякі з його найсміливіших віршів.
Отже, боги є in statu nascendi, майже позбавлені якостей, ще не спожиті культом і вірою — вони більше «звучать», ніж діють, як то можна здогадатися з деяких їхніх імен (Frei, Freia, Fro, а також ті, що починаються на Jo, Ju, Jul).
Вони зустрічаються не в корінні, не в кроні, а біля підніжжя ясена, де верх і низ розташовані в дзеркальному відображенні. Там плетиво ще безбарвне, без якостей. Звідти йде безстрашність, що спирається на знання, силу, яка приборкує моря і країни.
Місце, де проводився «великий» блот, вважалося святою землею; там встановлювали пам'ятний знак. З цього можна зробити висновок, що зустріч не завжди вдавалася.
247
Якщо ми починаємо цікавитися абсолютним у минулому народів і культів, тобто з історичної перспективи, або в їхньому теперішньому, тобто з етнографічної перспективи, то одержимо при цьому не більше ніж моделі, в кращому разі — також масштаби. Мірило ми мусимо обирати самі. Імена, навіть імена богів, то лише звук і дим. Хто покладається на це, саме в сенсі простого повторення, той уже програв.
У зв'язку з цим мені пригадалася розмова з одним уже давно померлим письменником на ім'я Ернст Вайхерт. Це було в ляйпцизькій обсерваторії; він розповідав про старшокурсників, у яких викладав.
— А ще є в мене один, який має плани досягти високих вершин. Хлопець хоче стати Наполеоном — це мета, на яку він скеровує всі свої вчинки.
— Непогано, і як же він збирається її досягти?
— Він живе аскетично, займається переважно математикою і тактикою, а після гімназії хоче вступити в артилерійський полк.
Третій співбесідник, здається, це був видавець Науманн, зауважив на це: «Сподіваюся, що він доросте до фельдфебеля».
Загалом, висновок щодо методики був правильний, але оцінка юнака була надто жорсткою. Адже йому бракувало лише дрібки фантазії. Для нього світ ще був поділений на імена, як город — на грядки; на одній із них він хотів розквітнути. Він не знав, що якщо нам вдасться досягти такого рангу, ми виходимо за межі безіменного. Гренадери відчували це краще; для них той великий чоловік був «le petit caporal[460]».
Брак фантазії можна і навіть треба пробачити. Але якщо фантазія бере гору, то світ невдовзі нагадуватиме тропічний ліс або божевільню. Хоча світ залежить не так від великих, як від малих людей та їхнього тверезого погляду. В цьому плані світ нагадує господарство, для якого важливіше, що знову прийде поштар і сажотрус, ніж Фрідріх чи Наполеон.
248
Отже, світ живе радше малими чи навіть дуже малими переходами, ніж великими, — з цим ми згодні, але все це не виключає загальної оцінки ситуації.
Що стосується нас, то ми, безперечно, перебуваємо у стані Великого переходу і вже відчули кілька його тактів. Та й спорядження тут велетенське.
Коли в династії один монарх слідує за другим, і так до останнього Карла, Фрідріха чи Людовіка, то правління повторюється через спадкову черговість. Чергуються малі й великі особистості, з яких великі обходяться народові дорожче, ніж малі. Відбуваються війни та внутрішні заворушення. Битися за короля на мечах в країні чи за її межами вважається нормальним.
Натомість при Великому переході немає черговості, бракує провідних ліній. Більше не йдеться про особи, кордони, ідеї, навіть не про богів, як то було в релігійних війнах. Йдеться лише про те, чи ті образи, які уявляються, відповідають абсолютним вимогам Великого переходу — навіть на самій горі про це можна лише здогадуватися.
Тут я маю ще раз повернутися до випадку Ваґнера. Те, що йому, по суті, закидає Ніцше, не можна пояснити виходячи з Ваґнерової «хвороби», «декадентства», «акторства». Це лише приводи. За цим криється звинувачення, можливе лише серед титанів: Ваґнер спотворює повернення!
Усе це можна вгадати там, де формулювання не надто чіткі. Нечіткою виглядає засаднича думка Ніцше про «Вічне Повернення». Коли могутні потоки стискають серце, буде краще, якщо вони залишаться в невисловленому, ніж якщо будуть категорично сформульованими.
249
Що ж, загалом, повертається назад при такому переході? Не династії, не образи звірів чи богів, не якісь грандіозні концепції світу. Серед того, що повертається, немає нічого видимого чи такого, що можна назвати, — і це дуже важливо, адже повертається Ніщо. Тобто не образи і концепції, а порожній концепт, абсолютна безпосередність. На якусь мить безгучно відчиняються двері. І нараз усе здається можливим — ось звідки страх, сподівання, надія.
Великі очищення роблять тут свій внесок — вибілення. Династії падають, як старі, трухляві дерева в лісі. Все це побічні явища; на це вказує одночасність. Тут не діє жодна переміна; час князів уже минув. Та й з культами все йде до кінця — в планетарному масштабі, не лише в Західній культурі. Це часи повалення влади батьків, часи переворотів, деміфізації.
Очищення належить до свята та його підготовки — старий образ світу мусить зникнути, перш ніж постане новий. Це також часи кочегарів, правителів без гідності й доброти, але наділених неймовірною та безпощадною енергією. Колоси із залізними лобами, їх то боятимуться як почвар, то вшановуватимуть як богів. Але все це хибні висновки. Аж ніяк не їхні глиняні ноги змусять здригнутися світ.
250
Як же об'єднати тишу, концептуальну порожнечу або очікування разом із бурею часу та гностичним страхом, який з кожним тисячоліттям повертається знову, зі страхом від того, що світ іде на дно? Світ справді йде на дно — тобто на якусь мить він занурюється в позачасовість.
Спершу можна заперечити, що там, де минуле й майбутнє концентруються в одній миті, навколо може відбуватися все що завгодно. Архімед креслить свої кола в палаючих Сиракузах.
Великою метафорою є Патмос — із лона апокаліптичної негоди здіймається Вічне місто. «Вічний» — тут лише синонім для цієї миті.
Коли хвиля часу відкочується назад, її можна порівняти з великим видихом — це слово охоплює як часове вивільнення, так і вивільнення від часу. Так плідний ґрунт стає вільним: це умова для повернення безіменного, що хоче стати словом.
Цей рух має дійти до свого закінчення. Якщо він буде надто рано підхоплений іншою хвилею, то все закінчиться прісним змішуванням імені й образу, «новим вином у старих міхах» — тим, що в політичному світі називають реставрацією. Тоді це було б спотворене повернення.
251
Теологічна перспектива тут не повинна нас особливо цікавити. Проте є одна заувага: навіть у Шубартовому[461] пророцтві третього «іоаннового» християнства криється небезпека спотвореного повернення.
Деміфізація личить священникові так само мало, як зрада батьківщини — солдатові. Але є позитив: наростальна сила любові. Тут також дотлівають імена і дати, тоді як чиста жила дієвості виходить на поверхню. Все це приносить часовий виграш. Прибирання — це одне, наближення — інше.
Сюрреалістичний ривок
252
Про те, що Великі переходи пов'язані зі знищенням форм, ми вже згадували. В цьому вони відрізняються від революцій, в яких перевертається те, що існує; буття стає глибшим, ніж ті пласти в перетворенні, до яких воно доторкається. По суті, виокремлюється нероздільне і стає дієвим у своїй первісній силі; в нашому переломі це стає очевидним навіть щодо матерії.
Варто також згадати ту небезпеку, що пов'язана із запозиченням сформованої субстанції. Це не стосується революцій, адже тут традиційне діє як гальмівний момент, як то знову і знову трапляється з християнством. При Великих переходах ті маси енергії, які вивільняються при цьому, ті зіткнення, а отже, й руйнування є сильнішими; таким чином, обумовленим є очікування несподіваних та цілковито нових проявів. Саме тому політична й мистецька потенція не повинна зарано зосереджуватися на остаточних формулюваннях.
На таких поворотних моментах від митця чекають більшого, ніж він може дати; якщо космос стає прозорим, він не має зупинятися на іменах сузір'їв. Тут ми знову заторкуємо саму серцевину випадку Ваґнера: за словами Ніцше, Ваґнер викликає найстаршу жінку світу, Ерду, а потім дає їй відійти, оскільки не готовий до її присутності.
Цей мотив повертається знову і знову; так само й Джудар[462], рибалка, зміг увійти в найдальшу кімнату, кімнату, в якій було кільце, лише після того, як наказав роздягтися своїй матері, яка й постала перед ним у такому вигляді.
253
Дивно вражає стурбованість, з якою навіть верхи суспільства закриваються від транспарентності. Верхи сьогодні — це більше не князі, герої та жерці, а великі природознавці, а також ті, хто слідує їхньому духові. Очевидно, вони вважають транспарентність, як, зрештою, і Баадер, а почасти навіть Ніцше, за щось «потойбічне».
Тим часом матерія стала могутнішою, хоча й не виміряною до кінця; вона стане прозорою скрізь, де духові вдається наблизитися до потенції, що криється в ній. Транспарентність, наприклад, може засяяти під час медитації про термодинамічні факти, за якими точка болю та точка замерзання є ідентичними.
У знанні криється наближення: воно веде, — хоча й ніколи не досягає, — до дива й за межі названого. Якщо, як у наші часи, знання розширюється до велетенської кулі, то при цьому не зменшується, а збільшується загадка: зростає кількість точок дотику, які прилягають до непоясненного, до дива.
254
Греки, можливо, могли досягти визначних результатів в експериментальній фізиці, і якщо вони від цього відмовилися, то не через неспроможність, а через те, що такий спосіб творення вважали роботою невігласа.
У фізиці вони займалися тим, що можна здолати «сидячи»: насамперед математичними розмислами та астрономічними спостереженнями в рамках обмеженого та впорядкованого світу. Тут також ще панує художнє світосприйняття. Небесні тіла рухаються за звучанням сфер, а в числах криється божественна сила.
Великою та особливо далекою для нас із погляду сьогодення є думка про те, що зорі самі собою взагалі не існують, а просто відображають еманації космічного світла, яке, ніби крізь пори чи очі, проходить через склепіння і у своїй повноті було б для нас надто сильне. Ми згоріли б у ньому, як то сталося з Фаетоном. Існує ще одне місце, де до нас промовляє вища дійсність такого погляду на світ: Пантеон у Римі. Сподіваюся, що колись він буде звільнений від християнських компонентів.
255
Гефест, римський Вулкан, належить до нижчих богів; через свою потворність він був скинутий з Олімпу. Те, що він при цьому зламав ногу, виходить за рамки епізодичного. Це один із ясновидних чи радше землевидних зв'язків, якими вирізняється міф. Кульгання є, зокрема, стигмою ковальства, яке почасти зараховується до підземого царства, де в закурених печерах у дивовижному розмаїтті виробляли зброю та інше спорядження. Ковалі є також чарівниками і можуть, як Дедал і Віланд[463], за допомогою крил підкорити повітря, проте в Аполлоновому світлі їхній доробок стає сумнівним, як то є скрізь, де вміють розрізняти мистецтво як штуку та мистецтво як штуки[464].
Загалом не слід недооцінювати владу світу автоматів; задоволення від нього нагадує своєю наївною радістю та духовним самовдоволенням примітивні танці.
Кульгання відповідає циклопічній одноокості, яка не виключає особливої гостроти зору, хоча й обмежує глибину погляду. Циклопи бачать, думають і діють однооко й, незважаючи на добру волю, безпомічні в питаннях права й моралі. Це помітно за їхніми діями, які часто, попри те, що рішення є очевидним, розтягуються до безкінечності.
Нещодавно я знову згадав про кульгання, а саме тоді, коли дивився на екран під час другої висадки на Місяць. Як відомо, один із двох астронавтів спіткнувся під час стрибка, який не був дозволений комп'ютером. Тут спадають на думку споріднені комбінації. Вони виникають саме під час аварій, так ніби відкриваються якісь порожнини для псевдоморфозів[465]. Міфічна праречовина вивітрилася, але зберігає свою форму. Катастрофа «Титаніка» залишається тут моделлю.
До речі, як пояснити те відчуття ірреальності під час таких випромінювань, коли людина є більше відсутньою, ніж присутньою? Актуальність годі перевершити, й саме тому вона звужує дійсність. Під час довгих пауз я маю закликати себе до справи, ніби той, що бере участь в спіритистичних сеансах, але радше почитав би книжку.
Фантасмагоричність таких аспектів посилюється ще й їхньою неймовірною потворністю. Ця потворність криється не в природі, не на Місяці й також не у всесвіті, а у баченні. Не пустеля є огидною, а той, «кого вона ховає».
256
Красу пустелі в нашому сторіччі визнав багато хто, а особливо французькі військові найманці, які провели там частину свого життя й формувалися нею.
Ця краса віддзеркалює або досить різко проектує растр — тобто констеляцію найменших частинок, які спираються на нероздільне. Тут це піщинки. Вітер діє на них як митець, який творить рельєф. При неймовірному збільшенні проступають їхні таємниці. Те, що растр задає масштаб, загалом є передумовою для будь-якої естетики. Хвиля є тією самою в промені світла та в цунамі, спричиненому Кракатау. Цього не може уникнути жодне зображення.
Краса і раціональність ще міцно пов'язані між собою; форми є строгими, нерідко в математичному сенсі. Те саме стосується й пустельних народів — за способом думання й руху, за їхньою зброєю, начинням, навіть за їхніми колодязями, які, докладаючи великих зусиль, вони пробивають у ґрунті.
Як же так трапилося, що нові колодязі[466] не допасовуються, як раніше, а їхні каркаси стримлять там у великій кількості? Світ трубок, сталевих ребер та порожніх консервних банок із його вогнями, запахами, звуками для пустелі чужий.
Серед ландшафту майстерень растр проектується скошено. Це є основою безперервних спотворень, які ширяться на всі сфери, а особливо на сферу вищого уявлення. Безперечно, з людським втручанням чи без нього поле розростатиметься далі. Наука, на яку орієнтується також теологія, є тут неспроможною.
Вироблення чи, радше, творення дійсних в основі своїй моделей можна очікувати хіба що від митців. У поета природа ще струмує у своїй повноті з нероздільним, тоді як наука шукає повноти через окремі фрагменти. Ось які тут відстані.
257
Окрему проблему становить введення у витвір мистецтва й закріплення в ньому технічної субстанції, приборкання раціональної структури мистецьким духом. Теоретично таке не є неможливим, адже мистецтво живиться з глибших джерел.
Розпад, початкове нищення, але й чужорідне збурення технічних феноменів відбувається там, де серед світу користі й комфорту починає пробиватися тривожне. Пляшка розкорковується; демон, як димова хмара, підіймається до небесного склепіння. Серед свого листування я зберігаю один малюнок Маґрітта: пейзаж, над яким б'ють гейзерами атомні гриби — блідо-сірі хмаристі мізки титанів у своїй маєстатичній самотності.
У цьому плані магічне та сюрреалізм є справжньою скарбницею. Якщо Кіріко[467] намагається нищити твори своєї pittura metafisica[468], то це спрямовано не проти власної потенції. Так само неохоче згадуєш про любовну пригоду, за яку ледь не поплатився головою. Порив був зафіксований передчасно. На карту було поставлено забагато. Тут транспарентність загрожує техніці — нове тисячоліття замороженої, незмінної урбанізації. Натомість, як провіщає нам довгий прохід картинною залою, із Мексикою все гаразд.
Серед сюрреалістів невдовзі стає тривожно. І це стосується вже їхніх «отців церкви»: По, Лотреамона, Кляйста, Емілі Бронте, Сада. Хороший огляд дають річні підшивки «Мінотавра[469]». Якби такі уми визначали закон, то з еволюцією було б покінчено. Митці рано це помітили; це позначилося і на їхніх долях.
Але ми не маємо на увазі знецінення — якраз навпаки. Сюрреалізм служить прикладом наближення, яке, власне, зарано веде до кристалізації. Сюрреалізм — це перша спроба людей мистецтва приборкати технічний світ та його потворність, спроба, при якій заради збереження ідилії ландшафт майстерень не виносився за рамки, а відбувалася інтеграція його будов, його фізіогноміки, його небезпек. Силу заповзятливості можна впізнати вже в тому, що вона заряджає фіксовані шматки цього світу духом картини, намагається вловити цей дух (не лише у барвах). Такими є монтажі Макса Ернста (1891–1976). Історія мистецтва говорить, що в його доробку «вступають у взаємодію природні форми та ірраціональні реквізити цивілізації». Але можна сказати й простіше.
Бурова вежа в Сахарі, її кістяк, її труби або, за Гайдеґґером, її «каркас», можуть бути приборканими саме через споглядання, якщо воно набуде достатньої щільності та суверенності. Споглядання передує феноменам, веде їхню вервечку. Недаремно із самого початку сюрреалісти приділяли таку велику увагу сп'янінню і сну. Дух досягає меж там, де час стає багатошаровим і хистким. Так, він стає непевним, але за рахунок цього і плідним: таке сприйняття передує розпадові картин, тобто зміні стилю. Внутрішній годинник іде тепер по-іншому. І тут не картини — картини в сенсі витворів мистецтва — є тими феноменами, які впадають в око. Це радше старе і вічно нове мистецтво, в якому життя зображає час і часовість, саме на цьому воно могло б обмежитися, не зазнавши втрати: ми маємо на увазі танець. Навіть сьогодні немає нічого іншого, що так глибоко хвилює і так поверхово розуміється. При наростанні одноманітності важко слідувати за пориваннями серця: саме тому стає дедалі більше нещасних випадків, інфарктів і психозів.
Усе це знову загрожує завести нас надто далеко; я хочу лише зробити ще одну заувагу до доробку Макса Ернста. Для того, щоб час похитнувся, достатньо поєднати в картині два будь-які пласти, що не є спорідненими. Це створює антихронічний потік. Саме цим пояснюється вплив старих і почасти абсурдних дереворитів разом із papiers collés[470].
Подібний вплив має цілком загальну і примітивну природу. Він викликає подив скрізь, де світ починає обертатися на свою протилежність — у сутінках перед засинанням та при зміні пір року, а особливо там, де відхід зими та наближення весни зустрічають маскарадними процесіями. Буття маскується за допомогою часу і часових періодів, але ми не можемо його впізнати, адже якщо ми викриємо його, то у нас в руках залишиться сама маска. І ось уже нова мода й нове обличчя вводять в оману й засліплюють.
Але таке введення в певний стан, досягнення того місця, на якому усвідомлюється якщо й не саме мінливе, то принаймні фази його мінливості, якраз і є наближенням. І тут дороги розходяться: одна оплакує або висміює втрачену маску, тоді як інша захоплюється новою. Тут, як і серед етруських могил, існує ще й третя перспектива: радісний погляд на скороминуще.
Те, що сьогодні окреслюється модними словами на кшталт «деміфізації», є, власне, вищою мірою актуальним, але тільки тоді, коли в ньому криється проблема часу як такого — сфінкс, який вчора й сьогодні, а також завтра й позавтра ставив і ставитиме свої запитання. Тут не існує жодних планів чи програм, жодних убезпечень і рецептів; одного разу в урочисту мить, коли буття зніме свою маску, це питання постане перед кожним. І нікому не зашкодить, якщо він наслухатиме у передпокої.
258
Приборкання часу духовною силою, винесення його на передній план є завданням, яке ніколи не матиме кінця. При кожному зусиллі слід перевірити, настільки вдався прорив, а з ним і наближення. Історія мистецтва, яка не звертає на це уваги, в кращому разі веде тільки до естетичної диференціації.
Власне, потенція, прихована за питанням часу та модами, не залишається непоміченою, навіть якщо бракує здібності визначити її місце. Сам митець часто її не усвідомлює. Але йде поголос про те, що з ним «щось відбувається». Це «щось» може десь викликати подив, а десь захоплювати, а може передаватися з уст в уста як «таємна вість».
Де ж перебуває це «щось», яке рухається глибоко поміж відокремленостями й викликає подивування навіть у нашого ворога? Хай там як, але це «щось» має бути сильнішим за час — про це свідчить уже те, що воно, ніби сіль, яка не втрачає своїх властивостей, визначає тривалість витворів мистецтва. Все це не завжди пов'язане з рангом (Rang) твору (і тут ми знову наближаємося до невизначеного та непевного). Це «щось» може вплинути таким чином, що виживе одна-єдина картина, один вірш, та й то, можливо, не найкращий. Такий твір може засяяти у своїх уламках як спогад про ті миті, в які всесвіт засвідчував самого себе. Все може також залишитися в невидимому — в сновидіннях, у тузі, в поразці — і саме в такому виді все ж таки чинити вплив. Геній може збагатитися та сконцентруватися в окремих індивідах, але його сліди розподілені між усіма. На успіх впливає ласка, а не заслуга.
Звісно, будь-який витвір мистецтва рано чи пізно загине. Та безсмертним залишиться той, який беззвучно пройде крізь слово й образ, ніби крізь могили Тарквінії[471]. Ось таке нас зворушує. Скороминущим є те, що ми називаємо невмирущим, але все ж воно має відблиск вічності.
Коли ми йдемо снігом, а сонце світить, як сьогодні, 1 лютого 1970 року, то раптом можемо побачити, як один із кристалів зблискує, ніби діамант. В одному з мільярдів кристалів ми відчуваємо прихований жар, що дрімає у вічній кризі.
259
Сюрреалістичний ривок є доволі повчальним; художники й поети здатні на багато. Якщо такому художникові, як Кіріко, вдалося б цілковито спорожнити будь-який будинок на Середземному морі, роздягнути його через вибілення його значення, не лише деміфікувати, але й дегуманізувати, розплутати аж до атомів, а потім зарядити знову, то він був би здатним накинути магічну сіть на силует Нью-Йорка. Тоді він повернувся б до растру, проміняв би вантажівку з причепом, повну вапна і цегли, на один атом фарби. На папері або полотні це залишиться моделлю, але приховано тут мова йде про щось більше, ніж про міста й витвори мистецтва.
Мексика
Великі зіниці
260
З Європи і Сходу до Мексики — такий стрибок є чималим не лише в просторі й часі; але й біографічно треба перенестися на тридцять років — саме такою є часова рамка від [тимчасового] припинення експериментів до їхнього відновлення.
Тридцять років я не брав до рук того гарячого заліза, на якому попікся. В кожному житті є такі скелі, на які ти з більшою чи меншою силою приземляєшся і знову злітаєш; вони створюють передсмак «катастрофи». Потім скидаєш зайвий баласт та «йдеш у себе», як Гаманн[472] після кораблетрощі у свій лондонський період. Навіть в моральному плані буває «maladie de relais[473]». Й зі свіжим вітром наш вітрильник пливе далі.
Ексцес у Галле[474] ледь не призвів до біди, сягнувши найнижчої точки, не позбавленої терапевтичного ефекту. Щасливі обставини допомагають. І якщо назвати лише одну деталь, то було дуже вигідно, що при рибному отруєнні мені приписали як протиотруту міцну каву. Такі отруєння можуть бути небезпечними для життя, підступність їх полягає в тому, що найпотужніші токсини виробляються вже тоді, коли риба ще не виглядає зіпсованою.
Те, що при отруєнні коноплею також приписують каву, я дізнався одразу на практиці, але теоретично — тільки пізніше, коли прочитав це у підручниках. Оскільки речовина та її протиотрута збуджують, можна було припустити, що їхня дія небезпечним чином накладається одна на одну. Можливо, цей парадокс пояснюють тим, що під поверховим шаром таких видів сп'яніння відіграють свою роль депресивні потоки.
Того вечора мені пощастило також і в тому, що серед гостей панував почасти збуджений, а почасти пригнічений настрій, і таким чином моя недоречна поведінка пом'якшувалася завдяки своєрідному соціологічному маскуванню й ставала менш підозрілою. Я вже декілька разів був свідком таких випадків і не надто радів із того.
Якщо чиїсь погляди та поведінка відрізняються від тих, що панують у суспільстві, такій людині краще залишити все це при собі. Під час підготовки пограбування банку легко зрозуміти необхідність такого правила, та все стає складніше при бажаних чи мимовільних екскурсах у периферійні зони духовного світу. Колективне несприйняття хоч і м'якше порівняно з класичними правопорушеннями, зате воно послідовніше. Окремий індивід підлягає ретельному спостереженню, а його кар'єра суворо обмежується. Тут достатньо найменшого переступання меж, аби до такої людини почали ставитися з підозрою, а то й зовсім зруйнували їй життя.
261
Такий досвід знайомий кожному, хто роками чи десятиліттями працював у центральному осідку фірми й перебував там у колі інтелігентних співробітників. Долі розподіляються так, як при виході флоту в море, що відбувається за хорошої організації. Кораблі вже перевірено й вибрано. Та коли один із них вибивається з лінії, йому вже годі наздогнати решту, інші для нього зникають назавжди. На кожному святкуванні Різдва бракує двох-трьох давніх товаришів. Хвороби, нещасні випадки на дорогах, любовні чи шлюбні конфлікти, раптова чи хронічна недуга — врешті кожен сам собою йде на дно, хоча й у власний спосіб.
У цьому зв'язку мені пригадався начальник відділу, який у лівій шухляді письмового столу зберігав пляшку коньяку й добув так аж до пенсії. З роками його власні ідеї та риси обличчя розпливалися. Свої справи він робив повагом; карколомним операціям не довіряв. А от його нервовий асистент, який ополудні засліплював своїми ідеями, а ввечері згасав, скоро став для нього нестерпним. Цей асистент призвичаївся зникати на якусь хвилинку й «осяяним» повертався назад, проте довго так тривати не могло… І те, що мій друг доктор Цернер давав раду своїй шизофренії аж до сімдесятих років і навіть розпалював її, є радше винятком.
Коли і де можна пити, знали цілком точно ще задовго до того, як у кожного з'явився свій «фольксваґен». Порівняно з цим знанням питання «скільки» вважалося несуттєвим, хоча вислів «він може випити відро» все-таки свідчив про визнання. Те, що під час випивання проявляється характер, а саме «справжній» характер, тобто що тип виходить із фенотипу, годі заперечити.
Випивання в неправильну годину та в неправильному місці завжди вважалося правопорушенням. «Він у п'яному вигляді прийшов на роботу» — таке може зійти з рук хіба один раз. Йоганн Крістіан Ґюнтер втратив таким чином свою посаду придворного поета.
«Він зовсім не був п'яним — лише напідпитку». Буває й таке. Той, хто під час щоденного розпорядку втрачає часовий та просторовий орієнтир або викликає подив своїми безглуздими діями, майже завжди зникає безслідно або залишається в спільній пам'яті в доволі непривабливому світлі. І в цьому плані другий розділ «Демонів» достойний уваги: «…Раптом звір випустив свої кігті».
262
Типи з розширеними зіницями одразу викликають недовіру. Вечорами, коли всі збираються в «затишному» колі, їх бачать нечасто. Їхня поява бентежить; нещасні випадки трапляються з ними частіше, ніж з іншими. Про них роблять невигідні для них висновки, вони примножують відсоток невдач у межах соціального, економічного та технічного світу.
Але можна припустити, що вони все-таки відіграють свою роль у всесвіті — їх не бракує в жодному біотопі, у жодній із великих родин тваринного і рослинного світу. Серед каміння, в гротах і печерах, у гумусі лісів та в глибоководному світі — вони скрізь почуваються вдома, в сутінках, з великими темними очима й без очей, але з найтоншим чуттям, коли розростається темрява. Вони мають свій особливий арсенал — тактильні волосинки, які є вже в котів, беззвучно-м’які коливання зграй метеликів та кажанів, фантастичні форми чутливих органів та антен, блідий епідерміс, який руйнує навіть сонячне проміння, вловлювання найслабших звуків, найменших змін погоди, органи, створені для нічного польоту. Тут ніч приносить насолоду, ніби святковий бенкет.
Трапляється, що вага чутливих вусиків становить третину загальної ваги. В людському середовищі нічний спосіб життя належить до межових випадків. Такі люди показуються лише в сутінках, шукають собі подібних, свої розваги й місця.
Так, Моріс де Ґерен[475] відчував, що його притягує Новаліс, а Бодлер — де Квінсі й Едґар Аллан По. Але навіть серед найяскравішого дня, в полуденний час «нічна людина» вабить до себе. Таким був Байрон для Ґете, він промовляв до його темних сторін.
Ніч незамінна для людського духу, як незамінним для тіла є сон. Генетично тут існує латентна цифра, яка має вирішальний вплив на наш світогляд і нашу долю. Тож невеликий екскурс не буде зайвим — як відмежування від морального присуду, неминучого при висвітленні соціальної ситуації. Все виглядатиме інакше, якщо ми розглядатимемо цей різновид, цю людину-демона, як образ. Саме наявність відхилення є тут цінним — хоча ми й не займатимемося зіставленням: усе це знайшло своє відображення в блиску й злигоднях poètes maudites[476]. Але зробімо ще один крок, і тоді все стає фігурою долі: п'яний Верлен у Люксембурзькому парку, що на мить завмер, і вуличні хлопчаки, які слідують за ним. Існує один пункт, з погляду якого все чомусь служить, всі добрі й лихі вчинки. А індульгенцій ніхто не роздає.
Сурогати
263
Мексиканське відхилення я не планую прослідковувати хронологічно, зокрема через те, що мій досвід ще не добіг кінця. Окрім того, Мексика, земля, що родить такі нечувані плоди, має розглядатися тут радше як духовна, ніж географічна єдність.
Від науки не варто відгороджуватися, але перестрахуватися не завадить. Саме під час межових переходів знову й знову треба посилатися на особливі факти, що я проґавив стосовно гашишу.
У цьому випадку виник сумнів, чи є припустимим для таких трьох речовин, як мескалін, псилоцибін та ЛСД, що викликають споріднені (галюциногенні та психотропні) ефекти, вживати епітет «мексиканські». І хоча саме з Мексики походять кактуси лофофори та гриб псилоциб, натомість гриб ріжки пурпурові[477], з якого Альберт Гофманн[478] синтезував ЛСД, походить з Європи. Та, очевидно, час уже для цього настав, адже тут ми маємо приклад блискавичного й глобального впливу лабораторного досліду на споживання.
Якщо хтось і може дати тут роз'яснення, то лише сам Альберт Гофманн, який був обізнаний як зі світом сновидінь, так і зі світом молекул. Тож я щойно зателефонував до нього в містечко Риттіматте, й він мене заспокоїв, повідомивши, що слід розрізняти лізергінову кислоту, іменем якої часто помилково називають ЛСД, та діетиламід цієї кислоти, яку відкрив Гофманн. Сама лізергінова кислота не має галюциногенної дії. Для цього в молекулі має міститися діетиламідна група.
Натомість ЛСД тісно споріднена, зокрема й за своєю дією, з амідом лізергінової кислоти, який є головним компонентом мексиканського наркотика ололікві[479]; європейці згадували про нього ще в XIX сторіччі. Францисканський пастор Бернардіно де Сааґун[480] у своїй знаменитій хроніці Нової Іспанії пише: «Існує рослина, яку називають коатль ксоксоукві (зелена змія), яка утворює насіння, що зветься ололікві. Це насіння спантеличує та притупляє органи чуттів; його вживають як чарівний напій».
Доволі точний опис рослини супроводжується ілюстрацією; очевидно, пастор бачив квіти лише у згорнутому стані. Так усе залишалося аж до нашого часу, поки не було визначено, що ця рослина належить до родини берізкових: Ipomoea violacea. Її родичі ростуть також і в наших садках, наприклад кручені паничі, bella di giorno, як кажуть італійці, квітка, що квітне лише лічені години. Я щороку вирощую її тут, у Вільфінґені, на трухлявому паркані.
Єдиною цариною алкалоїдів лізергінової кислоти вважали нижчі гриби — особливо ріжки пурпурові. Те, що невдовзі ці алкалоїди відкрили в так званих «магічних наркотиках», а отже, в соку вищих рослин, було несподіванкою для фітохіміків — тих добірних нащадків старих знахарів і чарівників, яким сили й властивості рослин були відомі почасти завдяки досвіду, а почасти завдяки ясновидному проникненню.
264
Це ясновидіння приводить нас до часів кентаврів — насамперед до Хірона, вчителя богів, який навчив Асклепія лікарської справи і якому Гельдерлін присвятив великий, не до кінця витлумачений вірш:
А потім:
Отже, вивчити можна лише те, що назване; думка отруює — з цим ми повинні змиритися в часи, коли назване діє лише настільки, наскільки його можна змінити на обраховуване.
Гельдерлін рано взявся чинити цьому опір. Цитувати його стало модою, та все, що про нього чуєш, — не більше ніж шепіт у передпокої. «Quelle clarté[481]» — все це залишається доволі атмосферним, а тепер ще має бути політизованим.
Гельдерлін є для нас прикладом наближення, якого в XIX сторіччі навіть серед німців більше ніхто не зміг досягти. Воно не веде назад до олімпійських богів, а припрошує до святкування в ролі свідків клятви — це саме те, що Ваґнерові не вдалося з асами, які залишаються самостійними; слово не веде крізь них чи над ними, а залишається скутим чарами. Саме там криється джерело зла, а не серед народу лемурів.
265
Тоді природа промовляла безпосередньо до чуттів, і не тому, що ті були гострішими, а тому, що були менш диференційованими, й таким чином нероздільне Землі поєднувалося з нероздільним людини — нерефлектовано й бездумно. Цим пояснюється, зокрема, й те, що важливі лікарські рослини так рано стали відомими.
Ще в середньовіччі відбулося таке безпосереднє спілкування. Воно можливе у всі часи, коли вдається успішне наближення. Під час великих епідемій назви лікарських рослин з'являлися у сновидіннях або ж ці рослини приносили людям птахи.
Сьогодні все виглядає по-іншому. Там, у темному лісі, світиться растр — тут, у яскравому світлі свідомості, ми маємо наближатися до нього, хоча подив той самий. Світ залишається дивовижним.
Коли Альберт Гофманн почав займатися ріжками пурпуровими, він хотів розробити засіб для кровообігу; той гриб уже здавна був відомий як офіційній, так і народній медицині. Відкриття психоделіків було випадковим і несподіваним, так ніби прочинилися двері в химерний світ. За вхід до нього довелося заплатити тяжким отруєнням.
266
На користь розміщення ЛСД в «мексиканській» частині наближень свідчать хімічні й ботанічні спорідненості. Це підпорядкування слідує поведінці великих рослинних родин, які залишаються вірними своїй батьківщині, але водночас є космополітичними.
Наприклад, існують наркотики, що належать якійсь дуже далекій країні, і ось вони поширюються — ніби їхнє насіння заносить звідти вітром. Хімічний зв'язок є продуманішим, але й грубшим; він слідує витонченості рослинного світу, ніколи її не досягаючи.
Можна навіть сказати, що хімія надто грубо викристалізовує з растру. Стільники її формул надто різко обмежують матерію. Тож на краях постійно треба підшліфовувати. Так, нині вже «відомо» більше тисячі почасти стабільних, а почасти нестабільних ізотопів. Для духу XIX сторіччя, який прагнув точності, такі відхилення (які проникають навіть у зоологію) доволі дражливі. Якщо цеглини змінюють масу й вагу, то зі звичною безпекою доведеться попрощатися. А з 1898 року вся будівля починає не лише жевріти, але й кришитися; сейсмографічна чутливість зростає. Щоправда, при цьому вивільняються сили — можливо, навіть такі, які перевершують потребу.
267
Отже, «мексиканський» означає тут лише часткову хімічну, ботанічну та географічну спорідненість. У центрі стоїть самобутність сп'яніння, відстань до світу, який можна виміряти й обрахувати, й, таким чином, це є наближенням.
Ключ можна більш чи менш уміло допасувати, хоча він може бути й доволі грубим; достатньо того, що він зможе відчинити замок і двері. Потім його залишають у замковій шпарині або викидають геть. Так само буває достатньо тільки одного слова, як у печері Сезам. Сьогодні можна відчинити двері, якщо перервати промінь світла… Тіло проходить крізь нього. Воно також належить до «тих, які називають».
Якщо я послуговуюся конем, аби потрапити до печери зі скарбами, то перед входом я мушу спішитися. Кінь залишається назовні; він ще прислужиться мені, коли я повернуся з награбованими скарбами.
Такі слова як «кінь» та «спішитися», наскільки мені відомо, є застарілими, тобто такі слова можна читати cum grano salis[482]: замість них можна взяти будь-яке слово або ж улюблений вираз, наприклад «з усією апаратурою». Коли ситуація серйозна, ми змушені висісти, й не лише з машини, літака, ракети, залишити не лише державу, суспільство і родину, але іноді й власний однострій. Це та межа, на якій дистанціюється все, що загалом можна описати словом, тобто назване.
268
Питання про належність ЛСД до Мексики пов'язане з ключем та його допасуванням. Інше питання стосується дозволеності. Це слово вживається тут не в юридичному чи моральному сенсі, а заторкує внутрішню форму, власну підсудну відповідальність свідомого одиничного.
Очевидним є закид у тому, що тут займаються сурогатами. Зустрічне запитання: а що на землі не є сурогатом? «Сурогатами» в римлян називали когось, хто був обраний замість іншого; це був політичний термін. Світ недосконалий — це одне з небагатьох загальних місць, які поділяють усі. Отже, повинна існувати ідея досконалості. Вона уникає названого.
В'язень у своїй камері відчуває недосконалість особливою мірою; його ситуація може служити моделлю. Наприклад, Елдридж Клівер у державній в'язниці в Каліфорнії (1954 рік); він чорношкірий, йому вісімнадцять років, він сидить, тому що у нього знайшли марихуану. Певна річ, він позбавлений спілкування зі своєю коханою, тому чіпляє на стіну пін-ап дівчину. Це вибір когось замість іншого: сурогат, фетиш, ерзац. З останніх сторінок «Есквайра» він взяв собі хтиву наречену. Була ця картинка лише сурогатом коханої чи сурогатом кінодіви, яку вона зображала? Чи, може, саме у прагненні наблизитися до своєї чорношкірої коханої він повісив на стіну світлину білошкірої красуні? Чи не стануть таким чином усі білі й чорні разом із картинками ерзацом? У такій ситуації зустрічаються реалізм, матеріалізм та ідеалізм. Те, що тут відбувається щось не те, бачить навіть наглядач; він зриває картинку зі стіни й викидає її в парашу. Внесок в іконоборство.
Я взяв цю деталь з біографії («Душа на кризі», 1969), яку гортаю напередодні Нового року. Автор категоричний із висновками. Як курець марихуани, він зазнав обмеження свободи від «правителів країни», яких вважає п'яницями. «Я не міг збагнути, чому вони мають більше прав на те, щоб пиячити, ніж я курити — я був свято переконаний, що марихуана краща за будь-яке пійло».
Не надто високо оцінював він і тих типів, які замість сурогатів вихваляли справжнє. «Існування таких божих людей є найпереконливішим аргументом для виправдання безбожности». Хлопчина знає, що таке купівля і продаж, тож він не дасть заманити себе слоганами модерної теології на кшталт «Бог — це добро».
Він був безутішний, почувався настільки кепсько, що був готовий «смоктати зів'ялі груди своєї бабусі» — до речі, це гарний образ невдалого наближення, при якому стара Гея[483] виглядає цілковито виснаженою.
На цьому вже досить про сурогати — вони є злетом до нічийної землі. Врешті, все стає замінником для іншого. Якщо відчиняться двері, нам доведеться прокрадатися навіть попри батька з матір'ю.
«Справжній перстень» неможливо знайти, і, по суті, або «врешті-решт» він також є сурогатом.
269
Що ж таке «справжнє»? Водночас воно є також недостатнім — тим, що приносить і знову забирає час. Навіть «найостанніше» (Фрідріх Шлаємахер) все ще є тим, що вказує.
У цьому зв'язку — образ із балістики: людина зі своїм невпокоєм, своїми невизначеними пристрастями є націлювачем. Вона шукає реалізації в безіменному — там її мета. Щоб правильно націлитися, людина потребує того, що у стрільця є «мушкою» — тут це назване в полі зору. Це точка світла, через яку безіменне його пристрасті поєднується з безіменним всесвіту. Без названого як сурогату годі обійтися.
270
Оскільки при такому націленні задіяне безіменне, якість стає неважливою. Відмінності тут розпливаються — як, наприклад, між статуєю Мікеланджело та простою гіпсовою фігурою. Ми можемо націлитися на Міланський собор чи на піраміду Ґізи з таким само успіхом, як і на кристалик льоду в зимовому лісі, який тане від нашого подиху. Дульсінея Тобоська вартує не менше божественної Єлени, і, можливо, Лицар Сумного образу був ближче до мети, ніж Playboy Paris — він був близький до безіменного.
Усе це модифікації — діамант показує лише те, на що здатен вуглець зі своєю дивовижною силою. На щось подібне можна натрапити у пустелі та сприйняти за фетиш. По суті, в кожній гальці криється та сама краса, та сама сила.
Ми повернулися до нашої теми; знайти для людини правильне ставлення до всесвіту — це важливіше, ніж примножити її знання. Освітні програми, як, наприклад, теперішні плани реформи університетської освіти, відкривають перспективи в позірний світ, у якому ставатиме дедалі більше автоматів, нудьги й самогубств, і не треба бути пророком, щоб це передбачити. Це стиль розумних та самовдоволених директорів товарної станції, які пересувають туди й сюди знання, ніби штучний товар. Хай там як, але ще є такі, для яких замало пережованого корму, вони не можуть обійтися лише світом колій і стрілок. І тут погляди розходяться.
Китайські сади
271
Я все ще не віддав належного ЛСД; Альберту Гофманну я сказав: «Це ж просто домашня кицька порівняно з королівським тигром мескаліном, у кращому разі — леопард».
Це було після нашого посвячення, яке ми провели, ще задовго до того, коли про наркотики почали говорити добре й погано. Очевидно, та речовина виявила більше подібності з м'якими лапками, ніж із кігтями, й радше муркотіла, ніж ревла. Доза була замалою; я сприйняв за ініціацію те, що було лише знайомою мелодією. Тож ми хотіли повторити експеримент із достатнім запасом «пального»; це мало відбутися до того, як я закінчу рукопис.
Здається, була весна, адже на лугах Боттмінґена вже розквітли анемони, але зима відступила недалеко, а пані Аніта поїхала з дітьми в гори кататися на лижах — таким чином, у домі ми були самі: Альберт Гофманн, господар; Геріберт Концетт[484], фармаколог, тоді ще не в Іннсбруку; а також я, необізнаний із хімічними тонкощами, що прибув із розташованого неподалік Біннінґена.
Те, що точна наука була тут на своєму місці, можна було помітити вже за самою підготовкою: на столі стояла висока, наповнена дистильованою водою мензурка з позначками. Господар у ролі симпозіарха[485] додав дещицю безбарвної рідини, яка миттєво розчинилася.
Так само і в античні часи, оскільки застілля тривало дуже довго, вино сильно розбавляли водою. Винні кружки були оздоблені віночками з виноградного листя і лавра, але насамперед сценами з міфології, знайомими кожному. На нашій посудині була вирізьблена тільки шкала. З великої мензурки кожен одержав маленьку скляночку, не більше лікерного келишка. Ми цокнулися й побажали один одному гарної подорожі. Приміщення було сильно натопленим; ми зручно розташувалися в кріслах. По дорозі просто під вікнами проїздили легкові й вантажні машини. Шум спершу заважав, але потім стих. Барви стали яскравішими, так ніби почало сяяти нубійське сонце або матерія стала сильніше відбивати світло. Мені здавалося, що досі я сприймав лише світлові тіні, а тепер стало істотно яскравіше. Світло було навіть тоді, коли я заплющував очі.
Було тепло й мирно, панував спокій, який порушував лише сильний, приємний видих, що давав насолоду.
«Я забуваю зараз про всі свої справи».
«Про турботи».
«Роботу».
«Родину».
«Я навіть виходжу із себе самого».
«Залишмо все це позаду».
«Навіть атоми — це неважливо».
Ми роззулися; це була прогулянка, для якої не потрібні ні ціпок, ні чоботи, ні колеса, ні крила. Господар дому запалив ароматичну паличку. Дим здіймався вгору, мов шовкова нитка, сіра барва якої набувала синього відтінку. У майже нерухомому повітрі дим спершу підіймався прямовисно. Але потім він починав тремтіти, обертатися, закручуватися у невагомі фігури. Здавалося, він хотів показати, що означає цей танець і на що він здатний. Тут були речовина і рух, ще майже не розділені одяг і тіло. Буття і подія накладалися практично повністю, а з ними демонстрація і феномен. Чи були тут очі, зачаровані предметом, чи, навпаки, вони самі його зачаровували? Годі було розрізнити, та це було геть неважливо. Розмірковувати про таке означало змагатися із дзеркалом.
Хоровод, первісний танець, очевидно, був тут першим — усе, що на початку було розділене, рухається тепер у великих симетріях одне до одного: знизу й згори, долина і хвиля, лінґам і йоні[486], батько і мати, сила і дух.
Як майстерно поглинаються всі ці фігури і як небезпечно вони виглядають, збуджуючи спогади й пристрасті, прагнучи відродити колишню єдність.
Жертвопринесення диму. Тлумачення його з давніх-давен належало провісникам майбутнього. Я описав цю нитку в іншому контексті й пізніше ще хочу повернутися до цього.
Попіл сиплеться донизу в той час, коли ми спостерігаємо за грою, знову й знову привертаючи увагу до того чи того завитка, який видався особливо майстерним. Ми були в high spirit[487]: збуджені.
«Піднесеність» — це той стан, який насичує простір. Він спирається не на «збільшення простору», а на «сам тільки простір»; це означає, що порожнеча росте. Не лише неважливе відходить убік, але й майже все те, що здавалося нам важливим. Піднесено, безпричинно радісно підтанцьовуємо ми вранці, збігаючи сходами донизу, після глибокого сну, який стирав відокремленості. Піднесеною буде зала перед тим, як почнеться танець. Лише тонка стіна, лиш подих відділяє нас від реального світу.
Ми підходимо до вікна на вулицю і дивимося на посаджений там газон. З часом він став досконалим, так ніби там порався китайський садівник. Якісь майстри не лише створили велику картину, але навіть приділили увагу найменшим деталям; може, вони мали на службі цілу армію мурах, яку спрямували до всіх травинок і билинок. І все це була ще доволі груба робота порівняння з приборкувачем потужних потоків світла, що безперервно струмує.
І ось усе затихло; найкращий садівник — той, чия робота залишається непоміченою. Він прагне зробити світ картиною. Аж тут зупиняється й час. Ми давно вже не чули з вулиці жодного звуку.
272
Напевне, ми довго розглядали той газон та насолоджувалися тишею, аж поки потомилися та прилягли, щоб поринути в короткий сон. Потім було бургундське, яке господар дому довів на кухні до кімнатної температури. Ми «приземлилися»; піднесений настрій залишився.
То була коротка подорож, а проте від неї залишилося трохи більше, ніж спогад про швидкоплинну візію. І це важливо. У цьому випадку то була підвищена чутливість, яка тривала тижнями й місяцями, можливо, зберігалася триваліший час, а разом із нею загострилася сила судження. Мені це йшло на користь під час розглядання картин та витворів архітектури, тобто насамперед у питаннях стилю. Ця здатність, подібно до «абсолютного слуху», не завжди є благодійною.
З перспективи «простору» це пояснюється тим, що ми наближаємося до растру, а отже, стаємо чутливими до відхилень у його проекціях, як-от у творах мистецтва. Математичні фігури не можуть ображати наших почуттів, це пов'язано з тим, що в них растр проектується різкіше — наприклад, точка в колі або тонка структура матерії в кристалі. Все це перебуває поза межами естетичного порядку рангів, не має з ними нічого спільного. Так, художник остерігатиметься вносити у свої картини фігури, які з погляду геометрії є цілком досконалими. Винятком є рама. Тут навіть необхідні точні розміри.
У кожній картині треба чітко розрізняти те, що може додати до неї техніка, й те, що від неї вислизає — чого вона неспроможна досягти.
Таке питання можна ставити до кожного будинку, кожного витвору архітектури, воно вказує на відгалуження, що було раніше. Бо інакше навіть равликові хатки, ба навіть глобігерини[488] виглядали б зовсім інакше. Нероздільне відображається у формах.
273
А тепер перейдімо до особистого. Критичний настрій зростає, коли ми входимо у маловартісніші або відкинуті пласти реальності. На комфортабельному пароплаві ми насолоджуємося прямолінійним рухом. Обслуговування було настільки бездоганним, що руху ми майже не помічали. П'ять стюартів намагалися вгадати всі наші бажання; шеф обслуговування наглядав за ними та гармонізував їхню діяльність.
У тропіках ми мали пересісти на інший пароплав. Тут також нічого не можна було закинути щодо нашого обслуговування. Проте жодного порівняння з попереднім пароплавом; там ми спізнали оптимум сервісу.
І все це питання стилю. Той спосіб, у який ми годуємо наші п'ять органів чуття та нашу свідомість, не виводить нас за межі наближення, хоча тут близькість має менше значення, ніж прямолінійність погляду, який раніше називали «вірою». Перекоси можливі на будь-якому рівні.
Образ комфортабельного пароплава здатний створити хибне враження, що наближення можна досягти через підвищення рангового порядку або через витонченість. Справедливим буде, скоріш, протилежне. На вищих рівнях, віддалених від растру, зростає також небезпека перекосу, а отже, зростають труднощі у збереженні рівноваги: балансування вимагає спритності, як під час танців на тросі. Такого важко навчитися, хіба що через покоління — через спадковість.
Прийняти правильне рішення, діяти справедливо, дійти правильного висновку — підіймаючись угору, все це робити дедалі складніше. Тут варто згадати цитату з Матвія 19.23: «Поправді кажу вам, що багатому трудно ввійти в Царство Небесне[489]». Цей розділ загалом є доволі повчальним щодо зведення етичних питань до суто структурних форм. Вірш 8: «(…) спочатку ж так не було», — тоді не було й розгалуженого багатства. Таким чином, кожна спроба поєднати владу й справедливість, владу й дух спрямована на відновлення.
Серцевинні волокна нероздільного тягнуться крізь різноманітне. «Хліб» надає столуванню багатих і бідних свій сенс, стає синонімом кожного дару, ба навіть сакраментом. Так само і «слово» проходить через усі мови.
274
Якщо говорити про враження від ЛСД як від транспортного засобу, то мушу сказати, що цей транспорт не виїздив за межі переддвір'їв, які були, щоправда, оздоблені з надзвичайним смаком, тож я мусив здобути досвід, який би це підтвердив. Ось як усе було; я почав оцю мексиканську частину досвіду з найприємнішого. Не відкидаю відточення естетичної сили судження, проте вона не робить приємнішим перебування в суспільстві, націленому виключно на економічно-динамічний розвиток. Тут легше просуватися вперед, якщо маєш грубу шкіру.
Очевидно, Альберт Гофманн мав рацію щодо того, що доза була заслабкою. Ми неодноразово домовлялися про другу спробу, востаннє в грудні — двічі нам завадив грип, потім ожеледиця і пошкоджене авто: маленькі вказівки на те, що час іще не настав.
Хай там як, але навіть перша спроба була доволі повчальною — насамперед тим, що вона різкіше розділила й оживила різні якості. Існує різниця: сприймає людина самі лише властивості чи якості: у другому випадку я бачу не лише предмет, але також його «заряд». Світ залишається тим самим, а все ж таки сприйняття може стати вирішальним щодо того, стане хтось художником чи фарбувальником. І жодні заняття тут не допоможуть. Проте ініціація могла б викликати благоговіння перед таємницею світла й барв.
Предмети, які звільнилися від звичних властивостей та набули інших якостей, ми бачимо також у сновидіннях. Світ стає двоїстим. Речі досі мають приблизно ті самі знайомі обриси, але вже жодного рангу чи імені; водночас вони набувають сили. Ніч заряджає їх. Коли вони стають ще сильнішими, то полишають царство сновидінь і прориваються до нових граней дійсності.
Це досягання середнього наближення: коли світ швидше затоплюється припливом буття. Якщо ми підемо далі за межі якостей, сновидінь, героїв, богів, то зростатиме небезпека. Виграш може стати невимовним — це також означає ще й те, що його неможливо повідомити іншим. А проте, якщо «побувати там один раз», то це може змінити людину, але для неї зміни залишуться прихованими, не проникнуть у буття свідомості.
Усе це стосується тяжких хвороб, дуже глибоких станів сп'яніння, епілептичних нападів, за якими може слідувати проблиск воскресіння. У митця — це зміна стилю. Існує не тільки оргазм запліднення, але й оргазм творення. Тут наближається нероздільний світ. Повертаються великі засновники — з печер Мекки, затінку фігового дерева, Синайської пустелі.
Психонавти
275
Ще раз хочу повернутися до візії синьої нитки. Як уже було сказано, описати її я намагався й раніше — а саме в короткому оповіданні «Відвідини острова Ґоденгольм». Ось цитата про предмет розмови:
«Шварценберґ запалив ароматичну паличку, як то він часом робив, аби очистити повітря. Синя нитка піднялася вгору. Мольтнер спершу спостерігав за нею з подивом, а потім із захопленням, так ніби його очі набули нової сили. В ньому розкривалися ігри цього запашного диму, який здіймався вгору струнким пагоном, а потім розгалужувався витонченою кроною. Здавалося, ніби той пагін створила його уява — блідий привид морської лілеї на глибинах, які майже не здригалися від ударів прибою. Час справді діяв; він робив борозни, закручувався у спіралі, в кільця, так ніби уявні монети швидко штабелювалися в стосики. Розмаїття простору виявлялося мережею волокон, нервів, які напинали нескінченну кількість ниток і розкривалися вгорі.
Аж тут візію зачепив подув повітря й ніжно обернув її навколо своєї осі, як танцівницю. Мольтнер здивовано скрикнув. Промені й ґратки дивовижної квітки вигиналися на нових рівнях, на нових полях. Міріади молекул підкорялися гармонії. Тут більше не діяли закони під покривом зовнішньої подоби; матерія була настільки делікатна й невагома, що відкрито їх віддзеркалювала. Все це було так просто й неминуче. З матерії виступали числа, розміри і ваги. Вони відкидали покрови. Жодна богиня не могла заявити про себе посвяченому сміливіше й вільніше. Піраміди зі своєю вагою не могли досягти подібного одкровення. То був піфагорійський блиск.
Тут, у ритмі мінливих фігур, стало ясно, що відчуває дослідник, коли виходить за межі свого поля, — це як помах крил у безодні. Але гарніше. Піднесеніше».
Ось такий уривок про ініціацію. Повторення тут допускається, оскільки воно описує враження, які є типовими для цієї стадії наближення. До таких вражень належить також те, що блакитна барва стає інтенсивнішою. На це слід також звертати увагу в емпіричному світі.
Не лише з часу пробудження національної самосвідомості, але й у рамках світового революційного руху подибуємо прояви деяких прихильностей до певних кольорів. Перевагою червоного є те, що поза політичними порядками він сприймається як барва чистої стихії, виявляючись у вогні пожеж і вулканів, але насамперед у крові. На противагу цьому білі лілеї Бурбонів або пізніше барви чорно- та коричневосорочників не змогли утвердитися. Хай там як, але червоний колір нагадує пульсацію крові, що циркулює через серце і залежить від постійного руху. Червону барву показують у боротьбі, особливо у громадянській війні.
Натомість синій колір є барвою духу та вищих єдностей, досяжних тільки через нього. Це як барва космічних та планетарних просторів, зокрема й тих просторів, що впорядковуються духом, який тріумфує над пристрастями. Там не існує ненависті.
Ось і все, варте уваги щодо прояву синього як символу. І хоча символи обирають, але цьому передує попередній глибинний вибір. Гадаю, ви погодитеся з тим, що з цієї перспективи цілком справедливо, що синє і срібне є символічними барвами аеронавтики.
276
Коли певні враження ми називаємо типовими, то виходимо з того, що на них претендує не лише один індивід і що вони поділяються іншими.
Потік синього світла провіщає наближення. Ця з'ява є доволі типовою; вона розсіюється в індивідуальному сприйнятті. Так сталося, що цими днями я одержав приватну публікацію «Доленосна руна в оракулі, сновидінні і трансі» (Арбен-Прес, Арбон, 1969). Тут подано записи Рудольфа Ґельпке[490] про сходження «астронавта др. Ервіна Єкле до каменя на Райні» (2–3 грудня 1966 року).
Цитую звідти до теми:
19:00 Прийом (0,2 мг ЛСД).
20:45 Почувається «легше».
20:55 Помітне зростання дії. Інтенсивність синього (дим ароматичних паличок, тіні в кімнаті).
«Ще легше».
21:10 Барви: надалі «синій відтінок». Акустика без змін (до ударів годинника на вежі: «досі провінційне містечко»).
21:15 «Зображення стіни набуває третього виміру».
20:20 «Можу уявити собі, що так тримається на поверхні води водяна лілея на своєму стеблі. Мій улюблений афоризм: найбільша любов — це речевість, ще краще латиною: AMOR MAXIMUM AMOR REI (EST): початкові літери дають: «amare».
21:35 На вулиці шум мотора. «Так, навіть мотор погоджується (…) Ґельпке, де це ви ширяєте?»
21:50 Різноманітні кольори, потім жодного. «Присутність є прозорістю (…) світло — це завжди добре».
22:00 «Ернст Юнґер каже «сходження», оскільки живе у печері. «Прорив» — для нього це виглядає тільки гарно».
22:55 «(…) я завжди знаю, що око — то діра в гілці».
Навіть після того, як все почало затихати, незвичні погляди, які почасти з'являються при подібній налаштованості. Наприклад: «Шеллінґ: незвідані глибини, знав більше, ніж знав він сам». Або: «У Римі — бачив почерк Петрарки: він був як вир, але не мав ваги». Або: «Мої комплекси перебувають зовсім на поверхні. У глибині я ідентичний до себе самого, це означає: не марнославний».
І нарешті, «під час польоту назад», сентенції спеціально для сп'яніння: «Це не сп'яніння, з алкоголем годі порівняти — то різні мови. В наркоз ми занурюємося, аж поки вода не накриє нас із головою, тоді як тут ми підіймаємося: небо розкривається, як квітка».
Врешті: «Сходження та спуск мають дзеркальні властивості».
277
Якщо для читача ці дуже скорочені нотатки нагадують попередні роздуми, то це є знаком того, що читання було плідним.
У всі часи, набагато раніше за Дельфи й Додону, одкровення тих, хто пройшов посвячення, доповнюються тлумаченням посвячених, які добре знаються на внутрішньому ландшафті. Внутрішнє природи підступає ближче в голосі заглибленого в думки, але тут потрібні авгури, щоб упорядкувати часто плутані висловлювання за рангом і вагою.
Мода підпорядкувала собі психотропні речовини так само, як і астрологію. У газетах повно матеріалів на ці теми. І це не випадковість, а ознака наростання незадоволених потреб. Століття ще не добіжить до свого кінця, коли постануть певні дивовижні явища.
Увесь світ пише вірші — але чи вдасться бодай комусь створити досконалу поезію? Це стосується і тлумачень; на білій карті внутрішнього світу бракує місць та імен — вашого Вавилону, Баб-ель-Мандебу[491], Синаю. Рідко можна побачити, як у «З'явленні», хоча б натяк на це.
Де людина стане ідентичною самій собі? Чи вдасться їй виконати заповіт «пізнай самого себе» — адже тут завжди двоє. Батько і мати також повинні стати одним. Сила образів виявляється в тому, що вони захоплюють нас. Але вони можуть чинити на нас ще сильніший примус, засмоктуючи в себе. Коли ми вступаємо в елементи, характери, душі, богів — це не означає, що ми стаємо ідентичними з ними, ми стаємо ідентичними із самими собою. Ми прикликаємо наше відсутнє.
278
Коли в уже цитованому протоколі я знову натрапив на ім'я Рудольф Ґельпке, то згадав про першу зустріч із ним. Ця зустріч припадає на той час, коли я почав займатися третім, мексиканським, ступенем наближення. Тоді він жив із матір'ю і сестрою у віллі неподалік від Базеля, міста, в якому я нечасто, але завжди з приємністю, проживав у 1950-х роках.
Його матір забрала мене з Біннінґена на обід. По дорозі вона зупинилася біля готелю, щоб підібрати ще одного гостя, — то був Вільгельм Фуртвенґлер[492]. Коли ми втрьох їхали через ринкову площу, від коробки передач випав якийсь шворінь; пані Ґельпке вийшла з машини, щоб пошукати механіка, та не встигла вона ступити й кроку, як за нами зібралася ціла вервечка трамваїв, кондуктори яких почали шалено дзеленчати. Ми з маестро змушені були принести жертву Меркурію тим, що стали штовхати машину, аж поки відсунули її з колій. Потім, щоб трохи перевести дух і перечекати, поки все це закінчиться, ми зайшли до розташованої неподалік кав'ярні. Таким чином, випадіння шворня було для нас щасливим випадком — це досвід, який часто виникає під час аварій. У нас знайшлася спокійна година, щоб обговорити тему, яка свого часу цікавила ще самого Платона і про яку я люблю послухати думки інтеліґентних сучасників: як найкраще людині мистецтва ставитися до правителя. Пізніше ми не знайшли б часу для цього, адже Фуртвенґлер, який мав диригувати увечері, після обіду відразу усамітнився. В такі дні перед виступом він зазвичай медитував і відпочивав.
Рудольф Ґельпке якраз почав тоді свої студії; наша перша зустріч була швидкоплинною, але відбулася під доброю зіркою. Коли пізніше час від часу я чув про нього, то здавалося, ніби Схід стискається в розмірах. Існує вибіркова спорідненість із духом і субстанцією чужих культур, глибоке проникнення. З'явилися переклади з перської, такі як переклад однієї чудової казки про принцесу в семи зоряних вежах. Чи став він тим часом професором у Тегерані, чи виступав він, як Мірча Еліаде, в ролі гостьового професора в американських університетах? Цього я не знаю, а може, вже й забув; увесь цей світ з його іспитами, званнями, академіями і відзнаками, по суті, є неважливим. Скрізь аж кишіло від революціонерів, які не могли уявити себе без авта і як китові воші паразитували на череві левіафана, від якого були до смерті залежними.
Аж тут вийшла друком його апологія сп'яніння — тут Ґельпке також відстоював Схід проти Заходу. Розгортаю передмову (Тегеран, березень 1966 року) і знаходжу підтвердження моїм спогадам у такій фразі: «(…) Минулі десять років я провів приблизно половину часу на Сході, переважно в Ірані, а другу половину — на Заході, в Європі та США».
Я ще раз перечитав у його книжці розділ, присвячений Антоніо Пері[493] та його прогулянкам. Загалом я бачу автора скорше в товаристві Антоніо, принца Ахмеда та феї Пері Бану, ніж у товаристві науковців, за винятком таких як Ґалланд, Гаммер-Пурґшталь та Рюкерт[494]. Орієнталісти утворюють особливу еліту. Вони відчувають звабу, знайому також і Ґете.
Як знакове місце з праці Ґельпке «Про сп'яніння на Сході й на Заході» я зацитую ось такий пасаж: «Дослідник наркотиків (образ якого створив Ернст Юнґер у західно-східній постаті Антоніо Пері) є загалом феноменом нового часу. Він може з'явитися лише в такому суспільстві, в якому релігійний світогляд зруйновано, а отже, втрачено знання про метафізичну роль та символічний характер сп'яніння і самих біологічно активних речовин».
Похвально, що автор невдовзі таки віддав належне вину та його рівноцінності на всіх рівнях: якщо порівняти його з опієм, то тут таки є різниця в ключі, але не в кімнаті; та значно важливішими є відмінності між західним та східним підходами. Цитую:
«Для європейця реальністю є зовнішній світ. Внаслідок цього він завжди намагатиметься засуджувати кожну форму життя, кожен погляд та загалом усе, що відволікає людину від дії, як «втечу» від та з реальності. Східна людина виходить з протилежної позиції: для неї «шлях досередини» є містичною подорожжю, єдиний досвід реальності, який пронизує час і простір, а отже, й завісу скороминущості. Тому з його перспективи «тікає» той, хто живе назовні: людина дії».
Якщо говорити про вино зі східної перспективи, то не можна оминути ні Омара, майстра шатрів, ні Гафіза. Про останнього Ґельпке каже: «Безперечно, вино для знавця масштабу Гафіза має обидва значення» (тобто символічне й реальне), і він доводить це віршами:
279
Якщо термін «дослідник наркотиків» (Drogenforscher) виглядає для мене не зовсім доладним, то не так через саме слово, як через той розвиток, якого воно набуло. Індоєвропейський корінь «prk» в романських та германських мовах розділився на дієслова, яким притаманний почасти «запитальний», а почасти «дослідницький» намір (лат. argentum poscere — вимагати грошей). Таким чином, термін «Forschung» (дослідження) є двозначним.
Боротьба в кабінеті Фауста ведеться за екстенсивний або інтенсивний напрям слова: йдеться про знання або науку:
Останнім часом дослідження все частіше стало залежати від техніки і статистики, тобто від самих чисел, від важелів і шурупів, мікроскопів і телескопів. Дослідник уже не чекає у засідці, чи з'явиться королівський тигр, глухар або принаймні рідкісний нічний метелик; це прийом із загінного полювання. Бридкі типи блукають поблизу, наприклад імпотентний безсоромний старигань, який секундоміром заміряє оргазм. Удари серця заміняються цоканням годинника. Тож годі дивуватися, що богиня землі Ґея втрачає листя. Та після зимового вибілення вона ще принесе не одну весну.
Ми живемо в час, коли слова втрачають свою вагу, що зазвичай трапляється знову й знову. Їх треба зарядити новим сенсом або замінити іншими. Слово «forschen» («досліджувати») також стає сумнівним. Розумні люди Західного світу, такі як Флобер, що поділяли прихильність до Сходу, все це передбачили («Бувар і Пекюше[497]», 1881). У той час ще можна було собі дещо дозволити у справах духовних.
Отже, Ґельпке звертається до цього гідного поваги кореня слова. Закоханий запитує інакше, ніж допитливий. Його ще заторкують світло й тінь космічного полювання. До нього все ще наближається найбільша мисливиця у вигляді Місячної богині, тоді як Актеона[498] за свою зухвалу допитливість роздерли власні пси.
Це означає, що для Актеона тут «не залишається нічого людського окрім найжахливішого в цій ситуації — усвідомлення». Особливо прекрасний у цьому великому міфі є той спосіб, за допомогою якого Хірон, що також був учителем Актеона, заспокоює псів. Він ставить перед ними Актеоновий портрет, навколо якого вони мирно збираються.
Усе це стосується завдання митця, людини мистецтва, того, хто має знання в той час, коли пси опинилися без господаря. Витвір мистецтва діє не лише як вказівка долі в майбутньому — він також тлумачить, спокутує та умиротворяє минуле.
Ретроспектива Ґодесгольма
280
Візія синьої нитки відбулася для мене того ранку в Боттмінґені; я поєднав його з іншим враженням, відвідинами одного зимового вечора кельтського Гойнебурґа. Це була зустріч під час доленосної ночі, лише натяк, але не безпідставний.
Те, що тоненька книжечка «Вівідини острова Ґоденгольм» не справить враження й не матиме успіху, я знав із самого початку; й коли я бачив цю книжечку у вітринах книгарень, мені було шкода її, так ніби вона мерзла.
Для Баадера завданням мистецтва ще залишалася транспарентність. Проте в суспільстві споживання визначальними є інші принципи. Все це в природі речей, і той, хто вдаватиме невдоволеного патриція, виглядатиме просто кумедним. І тут особливої привабливості набуває медитація. Навіть інтелігентні сучасники небагато можуть зрозуміти з мого тексту, як то я збагнув за їхніми більш-менш збентеженими заувагами. Цей текст справді важко класифікувати.
Коли після Першої світової війни мене відкомандирували до регламентної комісії, я взявся знайомитися з найновішою літературою. Перед цим у лазаретах і санаторіях я вдався до справжнього читацького штурму, націленого переважно на класиків і романтиків, і він не минув безслідно. Що ж стосується сучасних письменників, до яких я врешті перейшов, доброму вибору я завдячую Фрідріху Ґеорґу, який на рік раніше став інвалідом. Він порадив мені експресіоністів, насамперед Тракля, якому я залишився вірним.
Тоді в Берліні мені до рук потрапила новела Ґотфріда Бенна «Мізки» — читання привело мене до подальшого знайомства з його доробком. Для кожного активного читача є декілька авторів, «в чиїй творчості він бере участь» і від яких сподівається, «що невдовзі з'явиться щось нове». Тут є широке поле для очікувань, насолод і розчарувань.
Те, що «тут щось відбувається», я відчував у його віршах, особливо в тих рядках, які наближалися до нероздільного та заторкували той пласт, який розташований безпосередньо там, де все осідає, ніби роса й туман, не залишаючи суттєвих наслідків. Невизначене тут ще доволі сильне. Про нього згадується, наприклад, ось тут:
Це останнє причастя перед походом до Орпліда[499]. У вірші відлунює гарна рівновага між свідомим і несвідомим, а також між безпекою і болем. Так човен із доброю посадкою пливе прикордонними річками.
А сам вірш — він називається «Співи» — залишається. В доробку мають значення точки світла. На довгих шляхах розростається пустеля; час стає мукою — зажура, якою вже був просякнутий увесь романтизм, усе це «не знаю, що б то мало означати» стає по-сучасному інструментованим смутком. Я маю перед собою «Твори» (1960), і ось, шукаючи у змісті одне слово, знаходжу там ніби етикетки з крамниці прянощів:
Сни
Сновидіння
Трипер
Туга
Турин І
Тут уже можна здогадатися, яку страву готують. До речі, останні строфи як «Туги», так і «Турину І» дуже гарні.
Успіх поетові принесли такі вірші як «Трипер» і «Морг». Проте слід розрізняти аплодисменти й кредит [довіри]. Що більший кредит або та міра, якою автора сприймають усерйоз, то сильніше створює наближення. Те, що впадає в око, те, що засліплює — естетично, політично або просто через несподівані ефекти, — це не будівля з її стінами, погребом або підлогами, а упорядження: домашній бар зі шльондрами, ріксдорфська[500] какофонія. Все це лаштунки; тут годі визначити за самими лише аплодисментами, чи п'єса ледь доживе до кінця сезону, чи її ставитимуть триста років поспіль.
Віддати належне авторові можна не так через похвалу, як тим, щоб побачити його карму і його трагіку, які все більше поєднуються з часом у їхньому вбивчому герці. В кращому разі тут може бути лише добрий поєдинок, в якому успіхи обертаються проти автора. Час бере участь у формуванні творів і картин, навіть якщо залишає шрами.
281
У часи «ще до муру[501]» я частенько літав до Берліна, аби зустрітися з братами, які приїздили із «зони[502]»; ми зупинялися у невеличкому готелі неподалік від Ангальтського вокзалу. Я навідувався також до Ернста Нікіша[503] та інших друзів.
Мені добре закарбувався в пам'яті один вечір у Ґоттфріда Бенна, з яким я певний час листувався. Я охочіше зустрівся б з ним на Середземному морі, на узбережжі, де можна перевести подих, як то робить людина, що вийшла із в'язниці, адже там, на морському березі, йому було добре. Проте він написав мені, здається, саме тоді, коли я був у Монтекассині: «Охоче приєднався б до подорожі на південь, але мені треба дотримуватися стількох правил дієти (язва дванадцятипалої кишки), взяти із собою стільки медикаментів (ревматизм), запакувати стільки скляночок із мазями (екзема), що я не наважуюся зрушити з місця. До сімдесяти років я міг змушувати своє тіло робити що заманеться; воно тримало удар і виконувало все, що мені подобалося. Аж раптом великий занепад, і від безглуздих слів «алергічний» та «нейровегетативний» я не маю жодної користі, вони нічим мені не зараджують».
Лікар-дерматолог, змушений брати в дорогу скляночки з мазями, — все це виглядало не надто приємно. На жаль, невдовзі прийшов лист із чорною рамочкою, які все частіше запурхували в мій дім.
Ґоттфрід Бенн — один із багатьох пасторських дітей, якими протестантський пасторат збагатив літературу. Париж чи Рим більше пасували б йому, ніж Берлін, але батьківщину не вибирають.
Тоді, коли я навідав його на Боценер-штрасе, він ще був здоровим і в доброму гуморі. Квартира на першому поверсі походила, здається, ще з часів Ґрюндерства[504], вона пережила навіть вогняні бурі під час війни. Не в останню чергу Бенн багато в чому завдячує війську. В обох світових війнах він брав участь як військовий лікар. У громадянській війні однострій є навіть кращим маскуванням, ніж на фронті. А для Бенна маскування знадобилося б, оскільки деякі знавіснілі переслідувачі спеціалізувалися саме на ньому, та ще й із таким завзяттям, яке збентежило б навіть Гіммлера. В абсурдному листуванні, яке з цього розвинулося й було почасти викопане із забуття невтомним Йозефом Вульфом, якось навіть зайшла мова про те, чи не є прізвище «Бенн» скороченням від семітського імені.
Коридор без вікон типової «берлінської квартири». Вітання в напівтемряві було приязним. Європейська ввічливість уже майже стала другою натурою, як для людей із Далекого Сходу. Знак зодіака Телець, як мені здалося, не дуже пасував йому; відверто кажучи, він скорше підходив дружині. Вона стояла поряд із ним, у тьмяному світлі я бачив її повняве спокійне обличчя та густе рудувато-русе волосся, в якому світилося одне вигоріле на сонці пасмо. Вона говорила мало, але здавалося, ніби її присутність надавала розмові особливого виміру. Такі партнери в шлюбі трапляються, але доволі рідко; сказати, що вона розумілася на мистецтві слухання, було б применшенням. Її мовчання було радше сприятливим для розмови, воно надавало їй тіла, ніби резонатор: через спільну вібрацію. Аж тут вона обернулася до кухні, і якусь мить я мав зачекати у квартирі.
То був бляклий день — ординаторська кімната здалася мені доволі похмурою. Але, очевидно, тут були потужні лампи, адже дослідження шкіри передбачають доскіпливий огляд. Кушетка, обтягнута темною шкірою чи клейонкою, яка служила для обстеження, була вкрита газетами, які почасти навіть лежали розкидані по підлозі; все це нагадувало затяжне післяобіднє читання. Поряд із кушеткою стояв штатив, який утримував скляний циліндр, а з нього звисав гумовий шланг. Апарат для великих ін'єкцій, крапельниця; за словами Бенна, цей інструмент уже став музейним.
До речі, цей кабінет відвідували не так уже й часто — чи він навіть сказав: майже вже не відвідували? — але, здавалося, він цим не надто переймався. Можливо, люди тільки заважали йому в його медитаціях. У проміжках між консультаціями він писав закарлючками на рецептурних бланках листи або навіть начерки віршів.
Він кивнув на газети: «Здається, ми разом знову маємо неприємного противника, але, як на мене, вони можуть навіть написати, що я займаюся розпустою з мухами, — мені байдуже».
Потім я мав нагоду зазирнути до практики дружини — різниця була разючою. Переді мною постала візія витонченого порядку — небагато металу, темне дерево, можливо, махаґоні, з перламутровими інкрустаціями; все це створювало враження спокійної, точної роботи. Видаляти зуб у такому кабінеті — то, напевне, майже задоволення.
Коли двері відчинилися й знову зачинилися, у мене виникло відчуття дежавю. Аж тут із пам'яті виринула маленька майстерня Марі Лорансен[505]. І там також сам факт роботи майже повністю розчинявся в насолоді: тоді — в зелених і рожевих барвах, а тут — у сріблястому й каштановому. Все-таки краще за прибуток без роботи є робота без поту, 'робота як гра.
Потім ми сіли за трапезу, від якої годі було відмовитися. Омарові шийки в майонезі, старе бургундське вино — про дванадцятипалу кишку тоді ще мова не йшла. І тут напрошувався лише один висновок: справжній відпочинок — це коли натрапляєш на розумні голови, здатні подолати індивідуальні, інституційні й регіональні кордони та ще й наділені дещицею арістофанівського гумору.
То ніби маленька каюта на «Титаніку», коли в коридорах панує неспокій. Тут і там переливається через край вода, підхоплюючи обривки газет, соломинки, щось невизначене, вже й перший труп. Щури пищать під дверима. Сервіс уже не працює, але в шафці ще залишився запас — імпортні делікатеси, коньяк «Теннессі». Така картина належить до стилю нашого століття; я призвичаївся до цього ще з Першої світової. За таких нагод загострюються відчуття, спадають на думку дотепні зауваги. Фізична безпека доволі нікчемна, і при цьому наростає духовна присутність. Усе це неперетравний матеріал для Левіафана, він його виплюне.
«Птолемеї та мавританці[506]» — текст, де нас міряють під одну лінійку; Бенн зробив до нього декілька зауважень. Середземне море; вежі Антиб[507]: «фантастична річ»; я послав йому звідти світлину. Історія: «Так безголосо й беззвучно рептилія не відходить». Я довідався про те, чого ще не знав: як лікар він був присутній при розстрілі Едіт Кавел[508] (12 жовтня 1915 року). Про самогубства солдатів та їхні причини. Потім була згадка про Спарту, де під час Другої світової він працював управителем, що також було для мене новиною, але дещо прояснювало, зокрема близькість до самогубств.
Потім говорили про подорожі, ще раз Середземне море. Його дружина: «Якщо ти хочеш розповідати про свої подорожні знайомства, я тим часом відлучуся», — очевидно, це була фраза для того, щоб вийти на кухню. Бенн пішов до бібліотеки, щоб принести свій звіт про трагічний кінець міс Кавел; разом із ним він приніс книжечку «Відвідини острова Ґодесгольм», що недавно вийшла друком.
Він знову підсів до мене: «Знаєте — це найрафінованіше з того, що ви написали». Потім він погортав томик і взявся читати один уривок, присвячений меті, яку можна досягти через наближення, але не перевершити. На якусь мить з'явлення стає ідентичним із буттям, хвиля — з морем.
«Завжди повторювалося те саме: щось ОДНЕ підіймається з роз'єднаного та огортається блиском. Таємниця була невимовною, але всі містерії про це натякають і ведуть про це мову, тільки про це. Лукаві шляхи історії, що здаються такими заплутаними, підводять саме до цієї істини. До неї наближається також кожне людське життя з кожним днем, кожним кроком. Ось що було темою всіх мистецтв, і саме звідси визначатиметься кожна думка за своїм рангом. Тут була перемога, яка все увінчувала й усувала гіркоту з будь-якої поразки. Пилинка, хробак, убивця брали в цьому участь. Не існувало нічого мертвого в цьому світлі, жодної темряви».
Він поклав книжку на канапу між нами й промовив: «Що ж це? Що ж це? (…) Та це ж пеніс! Це може бути тільки пеніс!»
282
Монолог міг тривати й далі, аж тут зайшла Ільза Бенн із кавою — це міг бути й коньяк або келих шампанського. Хай там як, але ми залишалися разом ще якусь годину, протягом якої й далі зберігався гармонійний настрій. Потім я поїхав назад до готелю, розмірковуючи над цією зустріччю.
Щось у ній зачепило мене більше, ніж розмова про книжки, людей, факти, навіть більше, ніж блиск та злидні письменника, який кидає зграї шматок самого себе, чиє важке дихання змішується з тріумфальними фанфарами. За автором та його зусиллями пробитися крізь темряву тягнеться ніби якесь бліде пасмо світла, ніби хвіст комети.
Теперішнє приносить більше, ніж розповідь і роздуми — єдність у безчассі, а не лише в часі. Повіки поета тріпочуть над опуклими очима з м’яким помахом голубиних чи совиних крил. То був погляд мрійника, який може розвинути сильні нахили, збудити прихильність, але бути здатним до страждання. Адже на страждання треба таки бути здатним. Так воно і є. За словом стоїть мовчання. Якщо я правильно пригадую, то одного разу він порівняв слова з війками[509], які намацують буття. Але спершу треба намацати потрібне слово. Кожне слово здобуває свою вагу, коли його торкаються, відкривають заново. Поетові достатньо невеликого запасу слів, обмеження для нього навіть необхідні. Надмірність зачаровує як у келиху, так і в морі.
Достатньо двох віршованих рядків, аби залишитися вірним певному поетові. Я взяв із собою вірші й ще раз перечитав строфи, які зворушили мене ще в юності:
Свідчення того, якою мірою ущільнилося страждання з часів Руссо. Тут ввижаються хоч і далекі, але гуманні архіпелаги. Класики не люблять розв'язки; їхнє найвище щастя має іншу природу. Погляд Бенна на розкладання плоті пішов далі, ніж погляд Бодлера; це також етап, який треба здолати.
Коли у похмурій кімнаті я прочитав уголос обидві строфи, то зробив дивовижне відкриття, що дотепер я постійно читав і цитував їх неправильно. Здавалося, що дотепер сліпа пляма в оці заторкувала слово «Moor» («болото»). Я сприймав його як «Meer» («море») й шукав іншу риму.
Помилку було виправлено; але я неохоче відмовився від неї.
283
Я закінчую берлінські спогади в той час, коли на вулиці сніжить, а пташки пурхають біля липи Штауффеберґа; якраз поряд зі мною на підвіконні снігур зі своєю самичкою дзьобає соняшникове насіння.
На календарі — 11 лютого 1970 року; сьогодні «попільна середа[510]» — увечері, як і щороку, ми підемо на вечерю «з равликами» в альтгаймському «Адлері». Учора на Рідлінзькій ринковій площі «спалили відьму». У цьому закутку Верхньої Швабії архаїчні риси ще зберегли свою свіжість.
Рукопис добігає свого кінця. Він потребував значно більше часу, ніж я розраховував. Перш ніж знову підхопити нитку оповіді, я, як і щоранку, взявся читати пошту. Переважно це була «hors d'oeuvres[511]», якої вистачить на весь день; я згадую про це у зв'язку з коментарем до «Ґоденгольма», який був в одному з листів. Очевидно, він був пов'язаний з тим місцем, яке цікавило також і Бенна, хоча й іншим чином. Вінтіла Оріа[512] написав мені з Мадрида (7 лютого 1970 року):
«Dominique de Roux m'a fait avoir «Visite à Godenholm». Je l'ai déja lu trois fois et à chaque lecture J'y trouve des nouvelles beautés. Le titre Jui même veut dire peut-être la maison des Dieux ou le toit des Dieux, si je ne me trompe, et il s'agît là de la dernière initiation, celle de la mort, esquissée ou pressentie de la première page (…)[513]».
Цілком випадково лист прийшов саме сьогодні, прийшов ad hoc, але подібні знаки є для мене свідченням того, що прихильність до цього тексту стає сильнішою. Андре Альмуро[514], який за прикладом французьких романтиків узимку міняв свою паризьку квартиру на сільський будинок у Шварцвальді, знову і знову запитує мене про різні деталі для своєї опери «Відвідини Ґоденгольма».
284
Книжка має влучити в самісіньке серце. Тоді вона знайде свій шлях крізь країни й моря. Ще багато років тому це довів мені візит Ґідо, одного молодого голландця, який нагадував того чоловіка зі Сходу, про якого розповідав де Квінсі. Там до зустрічі привело чуття опію, а тут мексиканський аромат.
Той східняк був лячним типом; він часто навідувався в кошмари де Квінсі. Сам Ґідо також з'являвся уві снах, але тільки як приязний гість. Здатність стати персонажем сновидіння дана не кожному; вона визначається співучастю в психокосмосі — й байдуже якою вона є.
Книжки мають свою долю — тут я бачив це знову, адже як міг Ґідо у своїй хижці на березі Мексиканської затоки натрапити на «Ґоденгольм», адже саме через нього він мене розшукав. Що могло дати йому читання цього зашифрованого тексту, написаного чужою для нього мовою? Принаймні інстинктивно він уловив, що там був змальований відомий йому шлях.
Хтось таки мав переслати чи привезти йому цю книжку — можливо, Вольфґанґ Кордан[515], який часто їздив до Мексики й рано помер. Або, можливо, він одержав її з кола Вольфґанґа Фроммеля[516], також однієї з ключових фігур, про яку мало говорять, але яку знають.
Під час Другої світової війни вони створили в Амстердамі осередок, мету якого було складно визначити — мистецький, політичний, філософський, сократичний, ґеорґіастичний[517], один із нервових вузлів, які Фроммель називав своїм «пфальцем[518]». Навіть до Парижа дещо просочилося з їхнього «будинку над каналом» — речі, про які я не хотів детально знати; я чув про це від Тротта[519], а також від Ергарда Ґепеля, коли той повернувся після одного зі своїх візитів до Макса Бекманна. Ґідо мав тоді шістнадцять років; він був для них «летючим велосипедистом[520]», йому ще пощастило, що його в той час не ліквідували.
Сюди він також приїхав на велосипеді, на якому об'їздив усю Європу, якщо тільки не пересувався пішки або автостопом. Якось він послуговувався зламаною машиною, на якій без документів навіть перетнув кордон.
— Ґідо, ви принаймні застраховані?
— Так, у вертикальному стані[521].
Ґідо мав щось таке, що впадало в око поліцейським, але після того, як ті трохи поспілкуються з ним, будь-яке непорозуміння залагоджувалося. Тихий, приязний гість. Коли вранці я заходив до його спальні, ліжко було неторканим. Він ночував на підлозі у спальному мішку, який служив йому і в лісі, і навіть під час дощу. Весь ранок він проводив у садку; він любив гаяти час під деревами, займаючись на самоті «Ї-Цзін[522]», розкладаючи поряд із книжкою та переставляючи стебла деревію.
Я знаю деяких людей, для яких «Книга змін» багато значила; для більшості, як, наприклад, для Ернста Вільгельма Ешманна[523], це пов'язано з прихильністю до всього далекосхідного. У Ґідо це переплетіння сягає аж до самого дна. І якщо це дно досягнуте, тоді дух спроможний стати авгуром, і тоді можна запитувати будь-якого оракула: він дасть відповідь. Це буде більш або менш вигадливий ключ серед інших. Матерія стає безмежною батьківщиною. Тоді як під час сп'яніння ключ можна викинути.
Час від часу серед пошти траплявся лист від Ґідо — з Голландії, Німеччини, Сполучених Штатів чи Мексики. Були довгі телефонні розмови з Каліфорнії, які непокоїли мене високою вартістю. Ґідо працював там столярем — тижневого заробітку йому вистачало. Якийсь час він писав із Франції, де на одній фермі доглядав за дітьми; у нього це добре виходило.
«Наразі у нас є трирічний германо-американець, який прибув сюди з важким «телевізійним» отруєнням. За декілька днів всі його «вогнепальні» фантазії щодо всього живого відступили; наразі пацієнт абсолютно спокійно лежить на лужку і розглядає квіти».
Листи, хоч і не були написані рідною мовою, мали афористичну стислість. «До Нового року я хоч і склав для вас одного листа, але, як і більшість розчерків мого пера, він зник у сміттєвому відрі. Отже, сьогодні геть від Фауста. Минулого літа у Вільфлінґені Ви сказали: «Історично Європа мертва». Історія світу — то перейми народження жіночого принципу. Досі людство ходить ще на чотирьох. Вольфскель[524]: «Кров сімені, отрута духу». Убивство квіткових дітей[525] у Нью-Йорку я сприймаю як Менетекель[526]. «Психоделічний» — це звучить ніби якийсь фармацевтичний препарат. Слово походить від гуру американської релігії Alice-D[527]. Здається, там за останні роки відбулися величезні зрушення. Я ні до кого не приставав, але читав на цю тему все, що траплялося. З Тепостлану[528] надходять відомості, що ви збираєтесь у подорож до Мексики. У «Міркуваннях про техніку», — на жаль, у мене тільки англійською, — я натрапив на фразу: «Life is reduced to a choise of evil[529]». Старий, чорний як сажа негр — на додачу він ще й був кочегаром, — який трапився мені у хащах Гаїті, задав мені ключове запитання нашого часу: «Wat je fooh[530]?» Він мусив повторити його разів з п'ять, поки нарешті я збагнув його піджин. В Німеччині ми одержали в подарунок L.K.W. з новонародженим двигуном: Liebes-Kraft-Wagen[531]».
І так цілими сторінками. Текст розпадається на асоціації. Таким чином розважаються і знаходять порозуміння, коли вже дещо випили. Ґідо чудово майстрував з дерева, він робив столи й вирізав сандалі, які цінували навіть сноби. Та як тільки ґешефт почав розвиватися, він уже не мав від нього жодного задоволення. Мені здається, що він був у якомусь притулку, перш ніж прийшов до амстердамських «підпільників». Хто там ще не зруйнував себе, мусить мати «добрий кендюх», як то кажуть у Швабії.
285
Можливо, ця форма екзистенції набуде поширення. У суспільстві все більше буде людей, позбавлених не лише батька, але й обох батьків. Держава, цей «тисячолусковий дракон», перетвориться в педагогічного велетня, який, немов за помахом чарівної палички, створюватиме все нові школи, що все менше відрізнятимуться від фабрик. Експлуатація зміщується, стає інтенсивнішою; так само, як раніше м'язова сила, тепер монополізується мозок.
Чи буде таким чином еволюція доведена до кінця й чи виллється сам процес у стабільний порядок? На це запитання Ніцше давав негативну відповідь, натомість Гакслі та Орвелл стверджували, що все саме так і буде, проте в песимістичному ключі. Візія Гакслі в останні роки життя знову повернулася до блиску й злиднів останньої людини — до ідеалу «надто багатьох», як казав Ніцше.
Посилюватиметься не лише вавилонська розбудова педагогічного автоматизму та автоматичної педагогіки, але й глухий невпокій тих, кого все це заторкне. Щойно розгорнеш газету, як натрапляєш на його сліди.
Ця гра народилася не сьогодні, адже віддавна дух часу вихваляв із великої ярмаркової буди свої спеціальні номери — то як фокусник, то як барахольник, а невдовзі як зубодер. Якщо хтось два чи три рази заплатив за вхід, де з нього знімали не лише останню сорочку, але й просили продати душу, то вражений вірянин обертався на нахабного кредитора, який уже сам підіймався на трибуну. Сцена стає ще вбогішою:
Коли пустеля збільшується, вона вкривається кістьми, ребрами, цілими скелетами; це також лише гра, яка повторюється. Переходи вже нічого не вимагають. Аби вивчати ці процеси, треба шукати підказки якщо не у міфології, то в палеонтології.
286
Таким чином, «Ґоденгольм» був для мене не лише суцільним монологом. Він привів до мене декількох осіб, які зналися на межових станах, але не мали якоїсь програми дій.
«Притулки» — це один із евфемізмів, який виникає тоді, коли втрачаєш батьківщину. Вони, як відомо, випускають великий відсоток кримінальних злочинців, проституток, психопатів усіх видів. Це тіні пристрасті, яка не може бути втамованою. Дерев'яна квочка, хай би як майстерно її зробили, не потрібна курчатам.
Ґідо крім Ї-Цзін завжди мав із собою деякі заспокійливі речі — жменьку Mescal Bottom[533], марихуани й такого іншого. Якось він навіть привіз із Ла Морі (так звалася одна ферма, яку він знав з дитинства) квітковий горщик з блідими паростками коноплі. Він не знав, що в нашому кліматі вони не набувають жодних особливих властивостей.
Про це ми розмовляли суто теоретично, тим більше, коли в мене виникло враження, що його фізичний стан зазнав впливу через свої «мандрівки» — й не так через їхню частоту, як через інтенсивність. «Великі» наркотики, які ми зараз розглядаємо, не ведуть до залежності. Зрештою, хворим можна бути все життя, але померти — тільки раз. Очевидно, саме тому велике сп’яніння на батьківщині цих наркотиків також є табуїзованим. Воно призначене або для обізнаних, або обмежується ініціаціями й святкуваннями. Тут достатньо трьох наближень: під час посвячення в дорослі, перед одруженням та на смертному одрі. Кажуть, Гакслі незадовго до смерті прийняв мескалін. Хай там як, а це краще за опіати.
«Помирати не так уже й легко», — такими були останні слова мого дядька Пауля. І це таки справедливо — саме тому цього треба навчитися. Такі речі важливіші за всю машинну техніку разом із польотами на Місяць. І про це люди завжди знали, ще в часи елевсинських містерій, ще за лангобардів, хеттів, аріїв і вікінгів. Саме в цьому сенс випробування сміливості, яке передує прийому в чоловічі й таємні спілки. Юнака вводять до воїнства привидів чи померлих, і звідти він повертається перетвореним.
Подробиці у ван Ґеннепа («Rites de passage[534]»), Мірчі Еліаде, Шурца[535] — та «дрібно розпорошено» скрізь.
287
Там, де виходять на такий рівень, не може з'явитися звичка, а зловживання можна порівняти з тим, що раніше каралося як святотатство. Як я вже казав, Мексику не слід сприймати суто географічно. Вона делікатно розподілена скрізь, хоча саме в Мексиці ґрунт є особливо сприятливим. У межах нашої класифікації листя коки сюди не належать, хоча кока там і росте, але сюди належать європейські ріжки пурпурові разом із «Гофманновим еліксиром[536]».
Гашиш, про викреслення якого зі списку наркотиків зараз ведеться кампанія, є «середнім ступенем», який слід зараховувати до Сходу, а столітній досвід свідчить про те, що він цілком може призвести до руйнівної залежності, так само як і деривати опію, що створюють ейфорію. Крім того, він може викликати й агресивні настрої, а ціла низка злочинів, про які повідомляли останнім часом, безперечно, пов'язані з ним.
Ми хочемо не зважувати тут усі «за» і «проти», а просто не відходити від теми наближення. Різноманіття було пройдене, після нього залишається безтілесна ілюзія. Фітохімія здатна створити палац із тисячами скляних кімнат, до упорядкування яких долучаються в ролі фахівців з інтер'єру різноманітні фармакологи й фармакознавці. Вони можуть оздобити цей палац картинами, облаштувати зручними меблями, ванними кімнатами та критими галереями. Масштаб «Світу як волі й уявлення[537]», розмаїття енергетичних та фантастичних можливостей — усе буде виокремлено та убезпечено; його можна відділити, впорядкувати й назвати, як багатоклавішну клавіатуру. Тут є ще цілий нерозвіданий край.
Але про що це говорить — крізь такі палаци проходитимуть, ніби вони порожні; подібні стани відомі. Поки ми не можемо прочинити останньої кімнати, ми не є тут господарями. Має прийти майстер, гуру, але тоді закінчиться комфорт і наука.
288
Після свого політичного періоду Ґідо мандрував країнами самотою. У фразі «приєднатися до чогось» криються кайданки. «Перефункціонувати» означає вхопити мотузку функції з іншого боку. Так марнується сила. А якщо мотузку раптово відпустити, то можна звалити противника з ніг. «Чинити опір» означає віддати силу в одному з визначених противником напрямів. Такого швидко викриють. Що далі просувається людина на Схід, то краще це видно.
Антоній, який обернув пустелю в ліс, думав про це. Він не прагнув до мучеництва. Але він стояв на видимому місці, коли засуджені проходили повз. Потім він пішов на свято, яке сам готував. Тут ми ще тільки початківці. «Мало таких, хто вартує того, аби йому заперечили». Але хто є достатньо кмітливим, не має уникати загальних місць. Заратустра проходить через базар.
289
Ґідо курив із тубільцями на Гаїті, був знайомий з квітковими дітьми в Каліфорнії, прово[538] в Амстердамі, строкатими гіпі, які сиділи на сходах площі Іспанії біля фонтану Баркачча в Римі, невизначеними, які виникали скрізь та розмовляли новим арго. Такі приятелі є провідниками в потойбічні світи, добре, якщо вони є ще й освіченими.
Важливішими за регіональні та горизонтальні відмінності «подорожей» є відмінності вертикальні: зондування глибини. Для Ґідо це також був темп; велика подорож починалася, коли він міг сказати: «І am high[539]». Потім було те, що він називав «хімічним весіллям» або оргазмом духу: «І am stoned[540]». Такі вислови є звичними; у нього був ще третій, яким він завдячував Вольфскелю і просив його тримати в секреті. «Мені ще ніколи не траплявся хтось такий, який зайшов би так далеко».
Але тут завжди загрожує «down-kick», Судний день.
Грибний симпозіон
290
«Down-kick» загрожував також під час грибного симпозіону навесні 1962 року, але проминув, повністю не розкрившись, просто як глухе нездужання.
Симпозіон був присвячений одному з мексиканських грибів-провісників, «Champignons hallucinogènes divinatoires», давно відомих у Європі, щоправда, лише теоретично й езотерично. Вже у невичерпному кодексі Бернардіно де Сааґуна є малюнок цього виду: група грибів, над якою ширяє людиноптах із гострим дзьобом. Невдовзі після Конкісти почалися перші процеси проти осіб, які провіщали майбутнє, входячи в транс за допомогою грибів. Це розглядалося як «chose diabolique[541]».
Наука зацікавилася грибами лише після подорожі подружжя Вассон, яке в супроводі команди етнологів, хіміків та фотографів відвідувало віддалені гірські села в Мексиці, де ще зберігся відповідний культ. Учасники експедиції долучалися до ритуалів тубільців. Перший репортаж про експедицію був опублікований 1957 року в журналі «Life». У 1958 році за ним послідувала ґрунтовна, широко ілюстрована монографія Ейма і Вассона[542] «Les champignones hallusiongènes du Mexique[543]». Ця праця відповідала високим науковим критеріям гуманітаристики та природничих наук і навіть виходила за їхні межі. Вона поєднала в собі такі різні дисципліни, як етнологію, археологію, міфологію, історію, порівняльне мовознавство, мікологію, фармакодинаміку та фітохімію. Окрім того в ній цитувалися такі «авгури», як Вільям Блейк: «Хто не бачить в яскравішому світлі, ніж наше, тлінне око, той не бачить нічого».
Для Вассона візії «законсервовані в наших глибинах». Гриб розпалює їх. До речі, він вихваляв його за те, що цей гриб не викликав залежності — від жодного індіанця він не чув про «penchant aux Champignons[544]». Напевне, Вассони з'явилися в тих непрохідних долинах незадовго до кінця [недоторканості того світу], що настав з появою перших гелікоптерів.
Минуло небагато часу, й ці гриби потрапили під лупу доскіпливого вивчення у фірмі Сандос в Базелі — з фітохімічного боку їх досліджував Альберт Гофманн, а з фармакологічного — Геріберт Концетт, який, як мені здається, вже одержав тоді посаду професора в Інсбруку. Хай там як, а в процесі нашого листування в нас посилилося бажання провести симпозіон, до якого ми також запросили Рудольфа Ґельпке.
291
Невдовзі я вже міг почати приготування, під час яких треба було провести принаймні грубе відокремлення всього «профанного». Певна строгість приміщення тут не завадила б, адже зайві деталі тільки збивають із пантелику. Язді[545], один із персів, яких перекладав та часто цитував Ґельпке, у своєму трактаті про мистецтво куріння опію дає з цього приводу точні вказівки. Слід уникати куріння на вітряних, у брудних або темних місцях, у товаристві огудника, чужинця, некурця. Також вважається небажаним курити на самоті, адже тоді слід боятися з'яви демонів. Ідеальним вважається невелике й закрите коло друзів. Сьогодні ще можна додати, що слід підібрати таке приміщення, куди по можливості не проникатиме шум моторів. Це стає дедалі складнішим.
Диван і комфортний фотель у кімнаті вже були; я потурбувався про ковдри й підставки для ніг, а також про зручний та водночас екзотичний одяг — дістав, зокрема, джелабу[546], яку недавно привіз із Єгипту. Напередодні я натопив велику кахельну пічку. Вона пожирала неймовірну кількість дров, але в Штауффенберзькому лісі їх було аж задосить. Зате потім тривалий час пічка зберігала тепло, тож не потрібно було постійно підкладати дрова у вогонь. Пічка стоїть у кімнаті на першому поверсі, там, де гестапо зберігало папки з документами, які після замаху на Гітлера були конфісковані. На дверях іще досі є сліди від опечатування.
Недавно я ще раз одружився. Тож Телятко[547] відзначало тут свій новий статус; із прибуттям гостей перший поверх мав стати для інших табу. Нагорі була підготовлена «театральна вечеря», залишилося тільки вибрати платівку для програвача, зачинити кішку, відімкнути телефон та побутові машини й загалом, наскільки то було можливо, подбати про те, щоб не виникло жодних завад.
Але, як я вже казав, такі речі дедалі складніше організовувати. Настирна монотонність моторів є смертельним ворогом будь-якого вищого сприйняття. Тут воля виступає проти уяви. За останні двадцять років, поки я живу на селі, ці звуки посилилися й помножилися, і не лише внаслідок інтенсивного дорожнього руху й літаків, що пролітають над головою, але також через автомати, які працюють на вулиці і в будинках. Акустична тканина змінилася — зменшується частка людей і тварин, все менше чути дзвони. Зміни проникають углиб; я бачу, як від звуку реактивного літака риби в садовому ставку збираються докупи й залягають на ґрунт.
292
Отже, вчотирьох ми сиділи за столом, на якому стояла скляна посудина з дивовижними грибами. Гриби були розмочені; кожен узяв по два чи три й почав їх жувати. Гриби були жорсткими, мали терпкий, запліснявілий присмак.
Гриби беруть особливу участь у становленні та минущості. Вони ближче до землі, ніж зелені рослини, подібно до того, як змія є ближчою до землі, ніж інші тварини. Тут і там тіло відокремлене незначною мірою, та [в грибів] домінує ніжка. Саме тому в них більше лікувальних і смертельних сил — і також більше таємниць. Старий шаленець[548] знав, чому він називав змію наймудрішою твариною.
Як завжди, в мовчанці минуло пів години або, може, трохи більше. Аж тут з’явилися перші прояви: квіти на столі почали розжарюватися й випромінювати іскри. Був вечір напередодні вихідного: на вулиці, як і перед кожним вихідним, замітали вулицю. Шаркання мітли болісно проникало в тишу.
Це шаркання й замітання, часом і шкрябання, стукотіння, гуркотіння й гамселення мало випадкові причини, проте воно є доволі симптоматичним як одна із ознак, яка провіщає нездужання. Ці ознаки знову і знову відіграють свою роль в історії відьомських чар. Ґеррес[549] повідомляв про це з Єгипту, Ґоттфрід Келлер — зі Швейцарії. Такі деталі треба пережити, тоді вже знаєш своє місце. Рідкісні комахи ховаються скрізь, просто треба, щоб на певний терен прийшов ентомолог, аби їх побачити. Перед неділею замітають вулицю, миють підлоги, прибирають помешкання; перед тим, як відчиняться двері, чути стукіт і грюкіт. Немає нічого природнішого. Свято не стільки перериває буденність, як підіймає її на вищий щабель розуміння. Те, що робиться майже інстинктивно, усвідомлюється нами у вищому сенсі.
293
Аж ось гриби почали діяти; весняний букет розжарився ще сильніше, то було якесь неприродне світло. По кутках ворушилися тіні, так ніби намагалися набути якоїсь форми. Мені стало важко дихати, почало морозити, незважаючи на жар, який ішов від нагрітих кахлів. Я випростався на канапі, натяг на голову ковдру.
Усе стало шкірою, й до всього щось торкалося, навіть до сітківки ока — там доторк був світлом. Це світло було барвистим; воно формувалося у шнурки, які м'яко гойдалися туди й сюди, у шнурки зі скляними перлинами східного походження. Вони утворювали завісу на дверях, крізь яку проходиш уві сні. Завісу насолоди й небезпеки. Вітер ворушить нею, ніби тканиною. Шнурки також спадають донизу з поясів танцівниць, розходяться й сходяться на стегнах від різкого руху, а загострені відчуття вловлюють найтонші звуки, що линуть від перестуку перлин. Дзеленчання срібних обручів на гомілках і зап'ястях вже надто голосне. Шириться запах поту, крові, тютюну, обрізаного кінського волосу, дешевої трояндової олії. Хтозна, що там робиться в стайнях.
Напевне, це мав бути величезний палац мавританського стилю, недобре місце. До танцювальної зали прилягають бокові приміщення, коридори аж до підземель. І скрізь завіси з їхніми блискітками, іскрами — радіоактивний блиск. А тут ще й невпинне дзюрчання скляних інструментів з їхнім заманюванням, улесливим підзиванням; «Який гарний хлопчина, чи не хочеш піти зі мною?» Нараз усе замовкало, а потім чулося знову, проникливіше, настирніше, майже з упевненістю на згоду.
Аж тут з'явилися форми — історичні колажі, vox humana[550], зозуляний гук. Чи була це повія із Санта-Лючії, яка виставляла свої груди з вікна? Аж тут все обірвалося. Танцює Саломея; бурштинове намисто розсипає іскри, від погойдувань здиблюються пипки. Чого тільки не зробиш для свого Іоанна? «А бодай йому, яка огидна непристойність», — це не я кажу, це хтось нашіптував з-за завіси.
Закаляні змії, ледве живі, мляво звивалися на маті. Вони були всіяні діамантовими скалками. Інші дивилися своїми червоними та зеленими очима зі стелі. Все іскрилося й шепотіло, шипіло й виблискувало, ніби крихітні серпики у гномів-женців[551]. Потім усе замовкло, і знову зазвучало, тихіше, але настирніше. Вони тримали мене в руках. «І ми зразу порозумілися[552]».
Крізь завісу ввійшла мадам; вона була заклопотана, пройшла повз, не звернувши на мене уваги. Я бачив чобітки з червоними закаблуками. Підв'язки панчіх обхоплювали посередині товсті литки; плоть провисала. Велетенські груди, темна дельта Амазонки, скрізь папуги, піраньї, напівкоштовне каміння.
Зараз вона пішла на кухню — чи був тут ще погріб? Іскріння й шепотіння, шипіння й виблискування тепер годі було розрізнити; так ніби все сконцентрувалося в якомусь тріумфі, передчутті.
Стало нестерпно жарко, я відкинув ковдру. Кімната була огорнута матовим світлом; фармаколог стояв біля вікна в білому китайському халаті, який ще недавно прислужився мені в Роттвайлі під час карнавальної ходи. Сходознавець сидів перед кахельною грубкою; він стогнав так, ніби його душив домовик.
Я все зрозумів; то був перший напад, він знову повернеться. Час іще не минув. Я бачив ще й не таке. Але, як то кажуть, і екскременти — це земля, що для перетворень цінується на рівні золота. З цим треба змиритися, якщо залишається наближення.
Це були земляні гриби. Більше світла було приховано у темному насінні, яке сиплеться з колосків, ще більше його в зеленому сокові сукулентів на обпечених схилах Мексики. Можливо, мушмула приховує ще більші, недосліджені, але рано передчуті таємниці. Земний дух є могутнім у різних формах — як у міських нетрях, так і на проспектах, як у Субурі[553], так і в Капітолії. Де Квінсі у своїх візіях бачив римського консула під час тріумфальної ходи, а Ніцше — звіроподібного цезаря, коли Рим став «повією і притоном».
Сходження пройшло невдало — можливо, я маю ще раз звернутися до гриба. Аж ось знову з'явилося бурчання й шепотіння, зблискування й іскріння — рибалка витягнув ще одну рибину. Щойно буде заданий мотив, він збурить, як у вальсі, — новий напад, новий оберт повторює мелодію. Гра не виходить за межі смуги невдач.
294
Не знаю, скільки разів усе це повторювалося, та й не хочу на цьому зупинятися. Деякі речі краще залишити при собі. Хай там як, але коли ми знову сиділи навколо столу за розмовою, уже проминула північ. Ми також почули щось поверхом вище. Звідти линула мелодія неймовірної і чарівної вишуканості, яка розчинялася в елевсинській аурі духу Землі.
Так не входить ні Тит, ні Цезар. Якби ми мали таку мелодію як перепустку перед останньою перепоною, брама перед нами тут-таки розчахнулася б. Музика Моцарта і шум моря з мушлі.
Ми пішли нагору; стіл уже було накрито. Відчуття ще були загострені й відкриті: «Брама сприйняття». Світло мерехтіло крізь червоне вино у карафці, на краях було колечко піни. Ми слухали концерт для флейти.
Іншим велося не краще: «Як гарно бути знову серед людей».
Таким був Альберт Гофманн, який мандрував безкінечними містами давньої Мексики, поміж палацами із золотими дахами, колонами та сходинками з коштовного каміння, у лабіринтичному пошуку людей серед світу геометричної краси у безлунній тиші, в незатіненому світлі. Але ці люди вимерли, як і в латунному місті еміра Муси, через яке не перелітає жоден птах: самотня, далека від світу, безлюдна розкіш.
Натомість сходознавець був у Самарканді, де в нефритовій домовині спочивав Тимур. Він ішов слідами переможного походу, де ранковим підношенням був казан, повний очей. Там він довго стояв перед пірамідою з черепів, яка була насипана для залякування людей, і серед маси відрубаних голів упізнав свою власну. Вона була інкрустована коштовним камінням.
Фармакологові прояснилося, коли він почув: «Тепер я знаю, чому ви сиділи у кріслі без голови; я був подивований, але тут я не міг помилитися».
Я запитав себе, чи не слід мені викреслити цю деталь, адже вона межує з історіями про привидів.
— Ми не дамо задовольнитися самими привидами.
— І самими чудесами — вони всього лиш короткі замикання [в мозку].
— Навіть Геррес опускався нижче свого рівня, коли звертався до цієї теми.
— Une jolie femme а bien d'autres moyens de faire la charité[555].
— Аж такою гарною вона теж не була.
Ще раз про ЛСД
295
У правильний час та у правильному місці я можу додати ріжки пурпурові як missing link[556]. Я вже давно зберігав три ампули з «екстрактом їхніх смертельно вишуканих соків» поряд з мексиканськими раритетами, які Ґідо привіз мені зі своїх поїздок. В останній вільний день прибув зі Швейцарії Альберт Гофманн, аби я висловив йому своє судження про добуту ним речовину. Добування — очевидно, саме так слід описати ту операцію, яку неможливо чітко визначити ні як відкриття, ні як винахід. Відкривають усе на світі; ми піднімаємо завісу над природою та її силами, але проникнути досередини не можемо. Це небезпечно, й саме так воно було й цього разу. Потім із надлишку ми викроюємо собі те, що нам пасує. Ми зціджуємо собі трохи багатства Великої матері. Технічний світ — то не тільки млин, але й приміщення для доїння. Це вже видно із самих реторт включно з їхньою формою. Серед цього ландшафту не лише рафіновано мелють та розділяють, в мільйонах місць свердління та здоювання відбувається всмоктування та дистиляція. Ми навчилися доїти навіть світловий промінь і повітря.
Але сьогодні це не мусить нас обходити; одразу після сніданку ми вирушаємо в «подорож», яка закінчується з настанням темряви. Всупереч сподіванням я мав можливість робити нотатки — до речі, це показує, що в цих сферах я вже набув певного досвіду. Нижче бортовий журнал без коментарів:
Вілфлінґен, 7 лютого 1970 року
10:25 Немає пилочки, щоб відкрити ампули; її треба знайти десь у селі.
ЛСД Е. Ю. 150 ґамм або 0,15 мг
А. Г. 100 ґамм або 0,10 мг
Розчинено у скляночці води, легка флуоресценція.
— Нічим не смакує.
— Нічого — то небезпечна річ.
— Гарної подорожі!
Розмова про синтетичні речовини. То лише цеглинки, які ми пересуваємо туди й сюди. Сформовані цеглини виходять із глиняної копальні, знахідки, а не винаходи. Навіть селекціонер висококультурних квітів не обходиться без насінини.
10:45 А. Г. відчуває першу реакцію. Тягне в плечах, утома. «Ще більше соматично». Програвач: Моцарт.
10:55 Концерт для флейти й арфи в C-Dur. Синичка дзьобає на підвіконні. Чи може вона щось чути? Можна чути все, якщо достатньо глибоко опуститися в нероздільне.
Синички дзьобають насіння з торбинки, жовтий колір якої зараз став інтенсивнішим. Так само й вапнякова пластина із закам'янілою рибою набуває інтенсивної помаранчевої барви, якої я не бачив на ній навіть при сильному сонячному світлі. Цегла на одній зі Штауффенберзьких веж стала яскравішого червоного кольору, як при заході сонця. Там, де вони вкриті мохом, їхня зелена барва також стає насиченішою. Натомість синій колір ще зовсім мертвий. Загалом ми всі мертві, забарвлені промисловими кольорами, закинуті.
Я сиджу в кабінеті. А. Г. — в бібліотеці. Починає падати сніг.
11:15 Тепер синій колір також став інтенсивнішим. Чорний усе ще мертвий. Перейти до бібліотеки? Це може його налякати.
Йому треба лягти. Моцарт був для нього кружлянням порцелянових фігур. Отже, ще мертвий.
— Чи це ще нам вдасться? Принаймні був би тест.
11:40
— Ви хочете спати?
— Це не сон.
— Було б кепсько.
11:50 Зовнішній світ усе ще заважає. Трактори. Але вже є це шемрання (…) так ніби двоє шепочуться в одному із séparées[557] всесвіту.
— Це шахраї.
Лунають дзвони.
— Краще, ніж машини.
Чи загострюється наше сприйняття? Чи матерія стає агресивнішою? Цього ми ніколи не зможемо дослідити.
12:10 Наш човен страшенно хитає. Але так буває і в напрямку до витверезвлення.
12:45 Був на якусь мить сам-на-сам — із собою. Потім — до А. Г.:
— Зараз трохи краще. Краще, так, краще — хоча й не зовсім.
На якусь мить ідентичність.
13:00 Як ширяння орла.
А. Г.: «У нашій мові немає нічого подібного. Це ж іде з іншого світу». Тепер ми входимо в інші приміщення, в яких буде затишно. Тільки той, хто знає війну, розуміє, що означає мир.
А. Г.: «Синя барва стає прозорою».
Е. Ю.: «Прізвище Гофманн також».
13:15 Тепер цілком приємно. Так ніби щось розбурхане проривається в центр з'явища.
13:16 Пробую ще раз політ орла. Не лише краї — лляна тканина стала фіолетовою.
13:30 Е. Ю.: «Мені більше не потрібно підсилення».
А. Г.: «Гадаю, цього достатньо».
13:50 Знову: позиція орла — політ орла. Тричі: помах крила!
14:00 Останнє, найніжніше наближення — крило того, хто хоче пожертвувати собою.
14:35 «Тривала» відсутність.
15:00 Політ орла. Ідентичність.
15:23 Три змахи.
15:30 Весна іде. Це була найчарівніша, найніжнішна гармонія і повернення.
16:35 Синя барва сяє.
А. Г.: «Відчуваю красу цих просторів (…) але звідки вона йде?»
17:15 Змахи орлиного крила, три.
З настанням темряви ми починаємо розмовляти: ми виходимо. Політ був вдалим — тільки машини трохи заважали; адже такт двигуна є головним ворогом медитації, як і музичні коливання. Механізована, брутальна воля; або тебе переїдуть, або гальванізують.
Треба обирати місця у віддалених садах, з простою, шляхетною обставою. Мало металу, найкраще бронза, багато дерев таких порід, які використовують для скрипок, солом'яні мати, очеретяні дахи. Без особливого краєвиду, ні море, ні гори — достатньо ставка, а ще стіна, на якій причаїлась ящірка.
Перед тим як сісти за стіл, ми ще раз вирішили пройтися селом, кожен своїм маршрутом. Була відлига, і знову почало підмерзати; еманації досі були ніби живі; сніг жеврів, ніби шлак, який щойно випав із мартенівської печі.
Пейотль
296
Ми взялися приручати коня, почавши з його хвоста: Європа, Схід, Мексика. Спершу чиста насолода з виграшем і небезпеками, потім пригода з її фантастичними, естетичними та духовними теренами, врешті: наближення, за яке раніше могли спалити чи обожествити і для якого ми не маємо назви. Слово кристалізується.
На цьому останньому відтинку я хочу просуватися радше тематично, ніж хронологічно.
297
Переїжджаючи з Іберлінґена до Кіршгорста, я сподівався на період спокійної роботи. Але коли зі свого столу я бачив вулицю через сад будинку парафіяльного священника, то починав здогадуватися, що спокій судився мені не надовго — там щось вібрувало дедалі жвавіше та все загрозливіше.
Якось у цей перехідний час разом із Зібурґом[558], Пюклером та іншими я був запрошений до Фушля[559], а саме фон Ріббентропом[560], який міркував над створенням своєрідного brain-trust[561] і зробив вступний огляд про зовнішньополітичну ситуацію. Моя роль тут була доволі маргінальна — така ситуація неодноразово повторювалися в житті. До речі, опис цієї подорожі — ми летіли з Франкфурта на Зальцбург і назад — дав Фрідріху Зібурґу матеріал для одного доволі анекдотичного, але блискучого тексту.
До Кіршгорста я повернувся в спокійному настрої та вважав, що йдеться про партію в покер. Таким, безперечно, був мій намір. Те, що я в глибині душі знав про це краще, доводить мій текст «На мармурових скелях», яким тоді я страшенно переймався. Це оповідання належить не так до літератури, як до візій — як приклад того, що в нас у Вестфалії, але також і в Нижній Саксонії зветься «передчуттям пожежі».
Те, що цей невеликий текст уже в перші дні війни надзвичайно бурхливо політично коментувався, було неминучим і доречним у тому сенсі, що доля інструменталізується також і політично.
По суті, я програв війну ще до того, як вона почалася. Щоправда, наша свідомість багатошарова, тож погляди рідко сягають до самого ґрунту. Тим часом я гадав, що помилився, — так було при вході в Париж. Потім я знову вважав, що різні деталі, яких я не міг раніше знати, підтверджують мою первинну думку, так було 20 липня 1944 року[562]: коли ми говоримо про «гірке пробудження», то це повною мірою стосується цієї ситуації. Просто ми рідко пам'ятаємо зміст сновидінь, які цьому пробудженню передували.
298
Тепер на роки було покінчено із сільською самотністю, на яку я сподівався. Було покінчено з медитацією, розлогим читанням, прогулянками на болотах та пустищах, з вечірніми розмовами у вузькому довірчому колі. Слід було дати раду з цілою купою зустрічей. Я не хочу зараховувати це до втрат. І якщо навіть люди щось забирають, вони також і приносять. А особливо в «Majestic», де зараз багато дискутують про В'єтнам і постійно з'являються найрізноманітніші типи. Я бачив там повний спектр, максимальне розмаїття: від головнокомандувача до телефоніста, від високого чина СС й до неприхованих євреїв, ідеалістів і реалістів, переслідувачів, переслідуваних, терористів, убивць, самогубців.
І все це тривало, коли я знову повернувся до Кіршгорста. Неспокій панував ще роками після приходу чужих військ. Пасторський будинок лежав на дорозі Ганновер-Гамбурґ — тоді ще не було автобана. Машини щільно сунули одна за одною старою військовою дорогою до Целле, бруківка на якій полірувала шини. Відвідувачі заходили в гості на декілька хвилин, годин або днів; деякі залишалися роками.
Одним із гостей, які приходили регулярно, був Вальтер Фредеркінґ, гамбурзький лікар, якого Кайзерлінґ[563] якось назвав нашим найталановитішим психотерапевтом. У той час він опікувався моїм видавцем Бенно Ціґлером[564], який хворів на бульварний параліч, однією дуже рідкісною недугою мозку. Діагноз містив у собі смертний вирок. Сам Ціґлер також заходив до мене безліч разів; його вигляд демонстрував картину розпаду на пізній стадії, від чого стискалося серце. До загального перебігу хвороби належав також повільний параліч органів мовлення, що, зокрема, призвів до того, що під час говоріння певні звуки один за одним випадали. Вже під час відвідин «Majestic» настрій Бенно був затьмарений турботами не лише про власну долю. Його дружина страшенно страждала від екстрасенсорного сприйняття[565] та передбачала різні деталі катастрофи, які пізніше знайшли своє підтвердження. Аж тут згустилися нові хмари.
Спершу мене захоплювали його оцінки ситуації та плани; він мав інтеліґентний, активний розум, який зробив зі скромного початківця впливову людину. Але настав момент, коли я вже більше не прислухався до змісту, а лише до форми його слів, що звучали з того жалюгідного мовленнєвого апарату, до якого ми прив'язані. І тут знову ж таки траплялися провали, так ніби застрягала одна кнопка, зависала одна літера. Потім з'явилися напади задухи — він виходив за двері, щоб відкашлятися, притискаючи до уст серветку. Опісля ми говорили далі, так ніби нічого й не трапилося, — але від цього ставало не по собі.
Під час багатьох хвороб бувають дні й тижні, коли хворий більше не спроможний говорити. В нашому безсловесному арсеналі нам доводилося шукати якихось жестів, завдяки яким він відчував би, що може на нас розраховувати.
299
Щодо того, чим це все закінчиться, не було жодного сумніву; лише один аспект при таких недугах стає по-справжньому драматичним — темпоральне викривлюється поряд з нами й безпомильно накриває нас своїми жахіттями. Те, що пацієнт не хотів цього усвідомлювати, здавалося, не дуже влаштовувало лікаря. «Всієї серйозності свого становища він ще не усвідомлював».
Тим часом особливо болісними є маленькі відступи — остання подорож, остання прогулянка, останній підпис. На його поштових чеках ще стоїть його ім'я, тоді як не лише поштове відділення, але й увесь світ імен і чисел зникає, як театральні лаштунки.
У таких випадках мені здавалося, що терапевт входить до сфери духовних осіб. На це кожен має право за умови, що він може достатньо запропонувати. Тоді він здатен завести нас за руку досить далеко в безіменне — і навіть ще трохи далі.
Наскільки це вдалося Фредекінґу, я судити не можу — хай там як, але я чув про нього чимало похвал як про лоцмана пацієнтів, що зазнали серйозної аварії. Тоді поряд з аутогенним тренінгом його захопив так званий наркоаналіз, тобто дослідження психічних проблем у спонтанному стані глибокого сп'яніння. Серйозні недуги, приховані навіть для пацієнта, слід було таким чином виокремити й вилікувати. Часто достатньо вже того, щоб ці недуги були «проговореними» або названими. Стан сп'яніння сам собою може принести катарсис: очищення. Так само він може й завдати шкоди. Йдеться про сильнодійні речовини, до впливу яких готовий далеко не кожен пацієнт, як і не кожен лікар — до їхнього застосування.
Чи запровадив Фредекінґ мескалінове сп'яніння як частину терапії? Хай там як, але він був серед перших, хто займався цим наркотиком саме з такою метою. В статтях у часописах «Медичний місячний огляд» та «Психе» він звертався до деталей. Ми розмовляли на цю тему після того, як обговорили стан здоров'я Бенно; пізніше, коли я переїхав до Швабії, у мене зав'язалося з ним листування. Воно тривало, судячи із записів у моєму досьє, більше п'ятнадцяти років, аж до його смерті.
300
Неминуче ми мали домовитися про ще один сеанс. Що стосується мескаліну, то про нього я мав тоді доволі фантастичне уявлення. Воно спиралося на монографію Берінґера[566], який експериментував з цією речовиною у Фрайбурзі, а також на повідомлення мандрівників.
Домовитися про сеанс нам вдалося лише у січні 1950 року, коли я переїхав до Равенсбурґа. Ми хотіли зустрітися в Штутгарті; там, на південному схилі, на місці зруйнованого будинку Ернст Клетт[567] збудував новий. Він був доволі просторий; дах під очеретом, а стіни — полицями з книжками аж до вікон, з яких відкривався краєвид на щільно забудований квартал. Сад зі старим виноградником на червонястій пухкій землі розташовувався на сонці, захищений зусібіч старими стовбурами павловній, де смарагдові ящірки могли перебути зиму.
З тих січневих днів у моїй пам'яті збереглися будинок і сад. Павловнія набула мексиканських обрисів; вогні, якими світився ряд будинків унизу та які перебігали схилом, створювали чарівну мить космічної віхоли. Здавалося, ніби я несподівано опинився на вулиці чи на вокзалі в Мексиці. Речі й люди допасовуються до обставин. Я занотовую це, оскільки з цього можна зробити висновок, що енграми[568] закарбовуються в пам'яті.
Обраний час зустрічі не дуже мене влаштовував; саме зараз я був не надто схильний до екстравагантностей. Квартира була замала; я був змушений залишити частину своїх книжок; інша частина залишалася зваленою стосами в коридорі. Мій рукопис просувався понад силу; на пошті до мене були непривітні. Середземне море, це велике, надійне джерело радості, залишалося для мене закритим. Банін[569] намагалася в Парижі дістати для мене візу, їй це не дуже вдавалося. Окрім того я посварився з Перпетуа[570], точніше, дав їй привід бути засмученою через мене. Вона поїхала до Ґослара, де до війни ми провели разом кілька гарних років.
Сангвінічні темпераменти щасливо влаштовані — вони швидко забувають. Коли в Ґосларі вона вийшла з потяга, а Фріц Ліндеманн[571] запитав її, що сталося, її гнів уже розвіявся. «Ох, знову посперечалася зі старим», — при цьому вона вже думала про повернення. [У таких ситуаціях] я відходжу повільніше. Коли Мартін сказав про мене: «Він не вірний, але прив'язаний», — то це стосувалося й кепського настрою. Хвилі здіймалися не так високо, але влягалися повільніше.
Такими є відмінності темпераментів, а також знаків зодіаку. Якось за сніданком вона вивчала астрологічний календар і сказала: «Так, тепер я знаю, ось написано: Овни пожирають Риб». На що я заперечив: «Але ж існує також риба-кит», хоча зоологічно це не зовсім коректно, проте малося на увазі як комплімент, який саме так і був сприйнятий. У почуттях, думках і діях вона була великодушною. Теодор Гойс[572] одного разу сказав про неї: «Це жінка, якій можна довірити три домашні господарства». На жаль, мені бракувало такого вміння.
Отже, того ранку я був у кепському гуморі; квартира була похмура й нетоплена. До того ж мені довелося рано вставати, аби вчасно прибути до Штутгарта. Будильник — це пристрій, який я ненавидів з давніх часів. Трохи збадьорившись у холодній ванні й не поснідавши, я вирушив на вокзал.
У Штутгарті Вальтер Фредекінґ уже був на місці: ми могли зразу взятися до справи. Матіас Віман[573] випадково виявився вдома; його присутність, як завжди, була для нас безпосередньою підтримкою. Того дня він мав кудись їхати, тож був присутній лише під час нашого підготовчого етапу. Все це підштовхнуло його до проведення власного досліду, який він провів трохи згодом разом зі своєю дружиною Ерікою.
Ми почали вчотирьох близько третьої по обіді, о четвертій годині ми прийняли другу дозу й десь протягом дванадцяти годин були «в дорозі». Фредеркінґ також «полірнувся» невеличкою дозою, слідуючи припису перса Язді: «У змішаному товаристві некурці мають принаймні символічно викурити якусь дещицю».
Я підготував для себе олівець і аркуш паперу, але до нотаток справа не дійшла. Лікар це передбачав. Після того, як у стані легкої нудоти я провів близько години, мене налякав гучний, як постріл із пістолета, виляск. Поряд зі мною домогосподарка відкрила банку Nescafé. В одному з горщиків почала ворушитися папороть, водночас вітальним і механічним способом, подібним до гусеничної передачі, — це могли бути сегменти зеленої стоноги.
Таким був початок. Спершу нашу увагу привертає особлива з'ява, а потім ми вже повністю зосереджені на ній. Лунає гарматний постріл, здіймається прапор перед великою виставою: з'ява. Коли ми озираємося, за нами хтось стоїть. До речі, саме таким варто сприймати сучасний світ, його точність, його страхітливий удар, який завдається фактами. У цьому розкривається суть знаків.
Ми були заглиблені у візії, медитації, споглядання й дослухання до картин і композицій аж до шостої вечора, коли світ уже зовсім втратив глузд, але водночас болісно наростала напруга. Здавалося, що потік картин уже недостатній; вони відступили. Ми попросили третю, сильнішу дозу; лікар вважав, що для нас це буде посильно.
Якщо ви хочете, щоб збільшення дози принесло плоди, має змінитися якість. Послуговуючись тут порівнянням із механіки, можна сказати, що це схоже на долання звукового бар'єра. Рух досягає межі, на якій накопичене повітря виривається, ніби під час вибуху, — і наш транспортний засіб увіходить у нову фазу: надзвуковий політ.
Це, певна річ, просто грубий приклад зі сфери фізично-титанічного світу, проте він є типовим для того ненаситного голоду та його ескалації. Після несамовитої тяги сила тяжіння долається так само, як і звук. У критичних точках, зокрема і в термодинаміці, більше немає підйому, а лише несподіванки. Таку точку слід припускати там, де час торкається вічності.
301
Фредеркінґ вів протокол. Немає сенсу наводити звідти цитати, оскільки вербальна фіксація пережитої події впливає на досвід. Хай там як, але здібності Федеркінґа виходили за рамки того, що зазвичай пропонують психологи. У нього було щось таке, що має бути властивим кожному справжньому фахівцю, а його брак робить знання прісним, так ніби страві бракує солі: те, що я маю на увазі, — це мистецька субстанція. Я зразу помітив її в нього, оскільки без такої передумови годі підійти до тривалого «доторку», — але тієї ночі він був чіткішим, так за з'явою проглядає субстанційне. Я сказав йому про це, але все-таки хочу навести уривок з його розповіді:
17:10 «Як несамовито може розширитися світ! Більше, ніж на кількасот років. Ні, це кам'яновугільна доба з рибами й динозаврами. Тож спостерігайте, пане Фредеркінгу. Ось людина мистецтва, велика людина. Дивуюся, що не бачив цього раніше».
Не згадано тут того факту, що він ще раз вийшов, а потім увійшов з бічного приміщення, пританцьовуючи по-китайському. У нього на голові був абажур від лампи, що імітував солом'яний бриль селян, які вирощують рис; він запитав: «Яким ви мене бачите?»
«Зараз я бачу вас як португальця. Ви стоїте в темній кімнаті, дивитеся на місце, яскраво освітлене сонцем. Між цим місцем і кімнатою — жалюзі. Ви дивитися крізь усі речі. Тепер у кімнаті стає зовсім темно, так ніби темрява змішалася докупи у діжці з чорнилом».
302
Я повторив таку «екскурсію» ще двічі в товаристві, а одного разу на самоті. Інтенсивності першого разу мені досягти не вдалося. Еріка Віман написала мені після своїх спроб, що їй незрозуміло, як можна ще раз наважитися на такий ризик, — вона зберігала спогад про почасти піднесені, а почасти жахливі «екскурсії» з дивним сяйвом та батискафами, що взялися не знати звідки. До речі, у своїх видіннях вона бачила мене та наших спільних знайомих й висловила таке судження, яке пізніше знайшло своє підтвердження. Деякі з нас мали вигляд сов-провісниць майбутнього, які сиділи на голих деревах, витріщивши свої великі очі.
Матіас додав: «Звичайно, — здається, я знову це чітко бачу в присутності Еріки, — все це ніби вимушений попередній перехід у те міжцарство, в якому душа проводить свій перший час після того, як покинула тіло. Мене долають сумніви, чи справді таке втручання, яке використовує хімію і алхімію замість важелів і механізмів, не є блюзнірством, чи легітимний шлях не проходить через піст і молитву, через зосередження й занурення в себе, чи не є для людини духовне керівництво краще за магічні шляхи».
Це нагадує висновок, зроблений Бодлером. І хоча обоє не дотримувалися власних правил гри, від того вони залишилися у виграші.
Одного разу достатньо — тут я маю віддати належне Еріці. Навіть Гурджієв був такої думки, принаймні щодо адептів. Вони здобули уявлення про масштаб, у межах якого рухаються як сліпі, одного разу вимірявши глибину, що зяє під дощаним дном їхнього човна. Так їм вдалося відчути ґрунт, і це розширення горизонту зберігається.
303
Здається, це було наступного разу, коли все пішло невдало: спершу пообідні години в товаристві, Фредеркінґ підібрав для кожного різні дози; в цьому плані він був справжнім майстром режисури. Його дружина також була присутня.
Цієї ночі десь унизу миготіли вогники на такій відстані, що перевершувала відстань між галактиками. Це вже більше не була просторова різниця. Вогники не були лихими, як на картинах Ієроніма Босха, вони були мертвими, і їх годі було оживити — кристалізоване ніщо. Печера світу була безрадісною глушиною, де не хотіло з'являтися жодне нове світло. Але ще було відчуття якоїсь присутності, що випромінювала смуток.
Також меланхолійною була самотня «екскурсія» в Равенсбурзі, яка розтягнулася аж до ночі. Я сидів біля вікна й дивився на сніг. Те, що сніг є барвистим, знає кожен художник — але тут він випромінював у дедалі сильніших еманаціях хмари й хвилі сяючої речовини. Навколо мерехтіли вплетені іскринки — scintillulae. Вони відскакували від яскравого світла у центрі.
Тут також була далечінь, я чув гавкіт собаки — то був міфічний вовк Фенрір. З піни, що текла з його пащі, постав Чумацький Шлях. Але простір не був неживим; він був пройнятий напругою очікування. Почасти я все розумів, але все одно було моторошно.
Я пройшовся туди й сюди, сів у крісло й взявся розглядати книжки. Книжкові корінці здіймалися як вежі — я й не знав, що в них криється така сила. Те, що вони були надрукованими, мали титульні написи й тексти, було несуттєвим, тут важив лише відблиск, платонічний відтінок духовної сили. Авторство було ніби крихітною позикою на короткий час.
Бачити таке явище, навіть саму лише візію мені не завжди доводилося. Добре, що наше сприйняття все фільтрує, що наші органи чуття розділяють, а слово фіксує. Я вийшов до іншого приміщення, де за столом сидів син; обід уже завершився. Дружина стояла у дверях у позі священника, схрестивши руки на грудях. Рукави звисали аж до підлоги. Вона видавалася світлою на тлі темної рами, я розумів, хто вона така і яка її роль, бачив тотемну тварину сина так само, як бачив книжки.
Усе було гаразд, усе було добре. Так я сидів доволі довго, розглядаючи їх обох, у спокійному, затишному приміщенні. Подібно до того, як перед цим з’явився вогонь зі снігу, тепер постала якась нова сила, виникла довіра до самого себе. Коли пізніше я розмірковував про це, то мені спало на думку, що тоді не було промовлено жодного слова.
Якщо наближення було невдалим, нездоланні відстані загрожують відрізати нас від буття. Але якщо воно вдається, тоді буття починає ущільнюватися: зовні та зсередини, минуле й майбутнє починають зливатися воєдино, світ стає гостинним.
Страх породжується сприйняттям моторошного. Він підступає до нас ближче, він входить у нас. Та нараз ми одержуємо ту мить, коли маска спадає і ми пізнаємо щось рідне — ми довіряємо йому, як нашому власному дому.
304
Немає нічого доброго в тому, щоб віднайти в суспільстві такі кордони, на яких наша behaviour, тобто поведінка, яку ми приміряємо на себе і з якою подобаємося собі, стає прозорою. Ми відчуваємо це вже під час доброї пиятики, а ще сильніше там, де навстіж розчахнулася брама у царство сп'яніння, яка була зачинена навіть від себе самого. Язді говорить про це у своєму трактаті про опій: людина не має курити опій самотою, але й не робити цього в присутності чужих.
Проте пристойність, якщо вона є справжньою, здатна сягати майже до нероздільного. Це можна бачити у хворих, які ще дбають про форми граматики, коли говорити стає важко, — вони «ще слідкують за собою».
Настрої, близькі до сп'яніння, не є строго відокремленими від норми; вони виплітаються на краях буденності. Нитка набуває незвичного кольору, але вона безперервна. Це призводить до відважних вчинків та непорозумінь, на які спирається дія комедії, — реальність грає на різних рівнях.
Подібні сцени можуть траплятися й під час мексиканських сеансів. Через їхню тривалість їх зазвичай намагаються починати рано, певні умови диктує й власне господарство — особливо ті часи, коли брак братів і сестер, готових прислужувати, особливо помітний. Але їх також треба забезпечити чи принаймні підняти їм настрій, аби вони були налаштованими, як в опері, де жодна передача листа чи змах мітли не обходиться без співу. Все це робить життя в містах на кшталт Неаполя апріорі легшим, тоді як на півночі задовольняються лібрето, а то й узагалі замовкають.
Ми вже досить бадьорі й розводимо балачки, поки господиня спустилася на перший поверх, аби подбати про наш сніданок. Невдовзі вона повернеться переляканою і повідомить, що яєчня у сковорідці ожила. Яйця раптом обернулися на жовті кеглі. І взагалі там унизу доволі лячно — жарко і якось тривожно. Може, там ще й щось горить? Хе-хе, центральне опалення. Може, треба спуститися вниз і поглянути, чи все гаразд, — але спершу треба зняти піджаки.
На якусь мить знизу війнуло ніби з якогось притону; ситуація стала двозначною. Але все швидко минулося, залишилося тільки якесь кумедне відчуття; слухання поганої музики може бути небезпечним.
305
Мескалін не можна оголошувати абсолютно невинною субстанцією, як то робить Гакслі. Правильно сказати, що та шкода, яку тут можна припустити, здається незначною порівняно з впливом алкоголю, тютюну чи піґулок. Варто також брати до уваги, що мескалін посилює початковий стан людини, який може бути надто слабким або викривленим. Так дитина, подібно до учня чаклуна[574], може здобути таку силу, яку буде неспроможна приборкати, або ж можуть посилитися її тиранічні нахили. Навіть буденне може набути нової потенції, як у випадку друкарки, що бачила перед собою гори збитих вершків.
У такому разі не відбудеться «екскурсія крізь хімічні ворота у світ трансцендентальних переживань», не буде й «короткого позачасового осяяння», про відсутність якого в нашій запрограмованій освітній кар'єрі справедливо журиться Гакслі. Тут годі щось змінити, адже:
Варто згадати й про те, що мексиканські наркотики не еротизують, як ефір та алкоголь. Вони заводять у глибини нашого характеру значно далі, ніж тільки до перехрестя, на якому розділяються статі. Характери зазнають впливу статі, але вона не визначає їх. Тому графолог може зробити хороший аналіз, тоді як стать того, про кого він робить висновок, залишається невідомою. Вік, освіта, стиль часу та темперамент накладають сильніший відбиток.
Тут існує ризик іншого роду. В одну мить можна пізнати те, що за інших обставин виявилося б тільки через роки. До цього не приведе жодна сповідь.
* * *
Звідки походить легке затинання під час прочитання таких слів як «трансцендентальне»? Очевидно, через те, що межі ідеалізму більше не дають нам можливості ділити космос. Ми хоч і не маємо кращого знання, зате маємо новий погляд. Так само, як існує граматичний інстинкт, є інстинкт філософський.
Рафінована матерія
306
Цитую: «Характер одкровення при вживанні мескаліну видається ще більш підозрілим через ту обставину, що mysterium tremendum[576] криється не лише в будь-якій речі, але й у винятково банальних речах» (Петер Рінґґер[577]).
Так, описучи один самоексперимент, автор згадує, що був довго занурений у споглядання напівпрочинених дверей: «При цьому мені здавалося, ніби я тримаю в руках увесь сенс цього світу».
Я дійшов тут іншого висновку. Таке сприйняття або така сила сприйняття є провісником того, що ми далеко просунулися в наближенні. Починають відчинятися якісь двері — це, безперечно, щоденна банальність. Але вже у Рембрандта це стає тривожним. Він малює не лише двері, але й те, що за ними криється. Двері починають відчинятися — нас закликають перевірити, що там таке, або стати свідком: входить суд, щоб оголосити свій вирок, лікар повертається з рентгенівського кабінету, ми спізнаємо страхи вигнанця, зачарування коханця, який довгий день чекав на кохану. Все це інструментує світлими й темними тонами симфонію долі.
Двері подібні до дзеркала — вони відбивають знайому картину. Аж тут вони стають прозорими. Чи, радше, ми починаємо здогадуватися, що вони можуть стати прозорими. Не та і не ся доля з її скороминущим щастям і нещастям чекає на нас. Час буде зібгано в складки, як завісу. Не та і не ся доля, а доля in summa[578], доля як гірський хребет, що кидає перед себе свою тінь.
307
«У момент смерті ми входимо в субстанцію історії». Один із найкращих висловів Леона Блуа. При такому наближенні епізодичне стає неважливим, тоді як матерія починає випромінювати сильніше. Двері чи брама набувають значення самі собою — вузька стежка, темна долина звужуються і стають мостом Сират[579], який, ніби лезо ножа, розділяє час і вічність. Серед мільярдів часових переходів важить лише один, який, мов одиниця в космосі чисел, схований у кожному з них.
Хрест стане сильнішим і могутнішим, якщо розіп'ятий зійде з нього. Пророки бачили більше, а євангелісти — менше; так відбувається з кожним здійсненням у часі. Політ на Місяць — один із прикладів цього сьогодні. Тут, зокрема, можна шукати одну з причин того, чому євреї не визнали Месії. Так само не може бути сьогодні визнаний Місяць у формі, в якій до нього моляться.
Хай там як, але тоді буття принаймні ущільнилося у своєму явленні як епіфанія, тоді як сьогодні через явлення стало пласким. Існувало безліч пагорбів і хрестів; Помпей наказав встановити хрести вздовж усієї дороги до Неаполя після того, як переміг Спартака. Але одного разу пагорб обернувся на Голгофу, а хрест — на саму долю людства. На одну мить двері відчинилися; завіса розсунулася на два боки. Така подія триває тисячоліттями.
Ось як можна бачити двері, ось як можна бачити хрест. Якби ми жили в математичному світі, тоді в ньому був би зафіксований космос чисел — у хресті координат, який служив би опорою всіх арифметичних і геометричних обчислень. У магічному світі одна тріска від його хреста стала б метою хрестових походів і паломництв.
Блуа, який у нашу епоху має дивовижно гостре око на знаки й фігури, каже у своїх щоденниках, що форма хреста в будь-якому разі знайшла б своє історичне втілення. Якби Христос був страчений мечем, тоді б поклонялися його рукояті у формі хреста, якби його каменували, то він би помер, розкинувши руки у формі хреста. Це один із багатьох прикладів — а саме приклад ущільнення буття при одночасному зменшенні реальності. Що потужніше рине потік реальності, то більше губляться в ньому імена і дати. Це можна спізнати у химерному поєднанні відчуття катастрофи й припливу радості, що наростає.
308
Наближення не може припинитися на батькові й матері, на Адамі і Єві, на богах і напівбогах, на найпростіших організмах і кристалах. Так само не припиняється воно на тому, що психологи виносять на світло.
У своєму листі до О. Ф. Благонравова за 19 грудня 1880 року Достоєвський згадує розділ із «Братів Карамазових», в якому описує розмову Івана з чортом, у зв'язку з чим він побоюється, що його можуть звинуватити в кепському смаку або в забобонності. Він додає: «Дякую вам за те, що ви як лікар підтверджуєте природну точність у зображенні психічної недуги персонажа мого роману».
Це місце звучить так, ніби верховний привид шукає на митному посту свій паспорт і дрібні гроші замість того, щоб непомітно просочитися крізь шлагбаум і вартових. Це ознаки часу, в якому теологія втратила частину своєї влади й чіпляється за поділ науки. Ніцше також вихваляє «психологічну майстерність» Достоєвського. Це здатність, яка в наш час належить до письменницького ремесла, а саме до його аналітичних передумов. Як і у будь-якому ремеслі, тут постає питання, для чого воно служить і куди веде. Психологічна диференціація скорше сповзає в безособове, ніж веде до самого дна речей.
309
Тим часом картина духовного ландшафту сильно змінилася; є речі, які виграли на тому, що пройшли через омолоджувальну купіль втрати цінності. Їх бачать тепер із нових перспектив, а самі вони вказують на нові далі. У цьому зв'язку варто згадати модне слово «деміфізація» — принаймні як кінетичний феномен, як своєрідне очищення.
Якщо, наприклад, я далі прибиратиму теологічний антураж, зніматиму зі стіни картини, оскільки вони видаватимуться мені надто запиленими, може навіть обридлими, тоді на стіні залишаться порожні місця. Врешті погляд зупиняється не на порожньому місці, а на тому, що картини мали на увазі. На тому, що вони змінили, а також затулили. Щось подібне стається у квартирі, особливо під час переїзду — ми знімаємо пожовклу гравюру, а за нею з'являються шпалери зі своєю невибляклою на світлі яскравістю. Ці шпалери демонструють нероздільне, можливо, навіть растр.
Звідти струмує сила; ми стаємо не лише здатними до створення нових картин, але також бачимо, що мали на увазі старі картини, усвідомлюємо жертви, які були принесені для них. Це фаза, яка настає після переоцінки цінностей. Надійніше, ніж удар молотка, вона проголошує те, що лінію пройдено.
І справді: старі картини були вже недостатніми, але й нові з часом стануть зужитими. Ми вже не зможемо проникати в їхню серцевину. Проте час і його багатоликість починають звертати погляд не лише на ту субстанцію, яка криється за масками, але й на ту, що є в самих масках. Прихід культурної морфології з початком століття якраз і вказує на це. Найбільшим нашим враженням є підіймання пласта за пластом, кожен з яких захоплює, але врешті не задовольняє, так ніби під уламками вкотре зруйнованих міст ми щоразу знову шукаємо оспівану поетом Трою.
Певні спроби допасування матеріалізму мають передувати цьому процесові. Не кожен із тих, хто шукає життя, зможе тут щось віднайти. Саркофаг із його оболонками з каменю, дерева і металів також містить лише одну мумію. Але про те, що там є ще щось, сповіщає нам скарабей. Коли він поворухне надкрилком, все оживе, аж до найтвердішого каменю.
310
Світіння самого часу є окремою темою. Якщо ми, подібно до рудокопів чи майстрів гірничої справи, досліджуємо пласти з геологічної, палеонтологічної, історичної чи доісторичної перспективи, або як дослідники печер чи океанських глибин — усе це є спроби оживлення. Динозаври, кроманьйонці, фараони з Долини царів, Аґамемнон із Мікен — усі вони виринають із пам'яті та з'являються перед нами завдяки знанню. Але врешті все це також лише гра тіней у нашій печері — ознака неймовірної щільності субстанції. Там спочивають вони серед повноти без ліку й імені, байдуже, знаємо ми про них чи ні. «Воскресіння» як «диво» зараховується до допоміжних понять, якими ми окреслюємо незбагненне для нас. Це проекції позачасових сил через сприйняття. Падіння світла крізь одне вікно серед багатьох, тільки так воно може бути стерпним.
«Більше світла» може також означати «тільки світло», і в цьому сенсі його слід було б розуміти як слово переходу.
Скепсис за потреби
311
Стиль часу, що розвивається, є тверезим, об'єктивним та наділеним незворушною точністю. Водночас він значною мірою є фантастичним, і наше завдання полягає в тому, щоб обидві ці якості привести в дії до рівноваги, а в спогляданні — до накладання. Я займався цією проблемою в одному маленькому тексті «Сицилійський лист до людини на Місяці» (1930), до якого годі щось додати.
Стиль часу забарвлює проходження тих пластів, які зображають не події та об'єкти, а ідеї; вони є важливішими за експедиції в астрономічний космос.
Боги, демони, духи предків, тотемні тварини, безпосередні еманації живої та неживої природи пізнаються з давніх часів; зустріч означає для учасників, а також часто й для історичного світу зміну епох. Тут не займаються доскіпливими дослідженнями та розкопками, на одну мить піднімається завіса, наближуючи нас до позачасового. У священних писаннях та міфах народів збереглися свідчення такого проникнення у великі таємниці, проникнення, яке більше жахає, ніж тішить. Елементи стають плідними, як на узбережжі Патмосу і на Синаї.
312
Скептицизм, від енциклопедистів і текстологів до відвертих нігілістів, дав початок висотуванню образного світу, який завершився культурною революцією. Вибілення може лише покрити поверхню. Воно стає абсолютним, процес починає змінюватися; монотонність стає красномовною.
Там, де колись висіли картини, постає не порожній, а вільний простір. Випромінювання звідти може стати таким сильним, що почне засліплювати. Це стосується не лише зменшення кількості картин, але й зменшення уваги, яка їм приділялася. Жервопринесення, молитва, звернення до вищих сил у своїх попередньо сформованих процесіях і церемоніях уже відмерли, але залишили після себе невтамовану потребу. Цю потребу неможливо було потлумачити виходячи з неї самої, адже вона гніздилася глибоко в біологічному та його інстинктах: квітка вшановує Сонце вже тим, що нахиляється до нього.
Але тут чигають особливі небезпеки, адже якщо порожнеча засмоктує те, що підхоплене відпливом, то все скочується до примітивних рецидивів. Саме звідси не лише повсюдно розквітле сектантство, але й богоподібне поклоніння політичним опудалам та їхнім теоріям. Інтелігентний сучасник відкидає тут останню стриманість. Чорношкірий, який іде в ліс, аби уклонитися перед своїм фетишем та залишити йому жменю плодів, виглядає не тільки розсудливішим, але є значно менш небезпечним.
Сюди належить також ексцес, який перебуває у тісному зв'язку з нашою темою. Це побічні прояви Великого переходу, зміни епох, доби перемін.
313
Знання починає оживляти часи й простори минулого; з них можна дещо вичаклувати. То буде лише початок. У печері Ласко, в Долині царів, перед Левовою брамою Мікен, у воскреслих Помпеях нас охоплює дрож, так ніби Платонові тіні стали прозорими і зараз може з'явитися щось дуже давнє, достойне пошанування.
Зрештою, достойне пошанування лише з погляду незбагненного, яке входить у царство дзеркальних образів. Йдеться про щось більше, ніж про просторові й часові величини, мистецьку славу чи королівську владу. Все це є водночас смертним і безсмертним, як і ми самі. Ось звідки смуток еміра Муси та потайна радість від зміни епох.
Археологія вважається сьогодні однією з найпрогресивніших наук, але в доволі амбівалентному сенсі знання: як пізнання, а також як наближення.
314
Скепсис супроводжує нас як Мефістофель, без нього ми почувались би неспокійно, як Петер Шлеміль[580], коли той утратив свою тінь. Людина без скепсису сьогодні є голою, примітивною, легкою здобиччю жартівників — у кращому разі вона годиться хіба для музею. Окуляри — то більше, ніж допоміжний засіб, то обов'язковий елемент одягу.
Окуляри позбавляють п'янких ілюзій; про зустріч із привидами можна почути хіба в глухому селі. І тільки у сновидіннях нам не потрібен скепсис, а всі спроби дослідити картини сну не досягають ґрунту. Древні вважали, що уві сні ми думаємо та діємо як боги. Сновидіння — то найсильніший медіум.
Урешті, я не хочу забувати того відпочинку серед абсолютної блакиті, яка не стирає картини, а вбирає в себе, ніби шматки танучого фірну[581] серед нерухомого моря. Це не блакить Адріатики і також не Егейського моря чи Тихого океану — можливо, такий блиск мають якісь Середземні моря в етері далеких галактик. У наш час самої ночі для відпочинку більше не достатньо.
315
Якщо я приземлюся на ту чи ту кулясту поверхню психокосмосу, розмовлятиму з богами, що там мешкають, з Тором і Фраєю, з Брунгільдою і Юдит, з пантерою, що відпочиває, та жуком скарабеєм — тоді я не сумніватимусь в їхній силі й порадах; я перестану відкидати тінь, ми стоятимемо в неторканому світлі.
Та після повернення я знову візьму свою тінь.
То було не зменшення, а розширення свідомості — об'єктивний і прояснений висновок. Я можу розповісти, а можу й змовчати про те, що дізнався, — чи то з обережности, чи з природженої соромливості. Я не лише збагнув, що рухало дуже давніми і дуже далекими створіннями, я бачив усе це в їхньому просторі та їхніми очима.
Такі речі не варто плутати зі втечею у минулі часи і далекі простори, як то більшою чи меншою мірою вдавалося романтикам. Ідеться також про дещо інше, ніж археологічне, історичне, етнологічне промацування духу доби вченими.
Тим часом свідомість з її безпощадними тінями тільки загострилася. І саме свідомість супроводжує нас у гущавину лісу. Це дозволяє нам окреслювати й класифікувати зустрічі, для яких ще недавно наш дух був неготовий. Ба більше, увійти в них і пройти крізь них.
Наближення підтверджується входженням, присутнє доповнюється відсутнім. Вони зустрічаються в дзеркалі, яке стирає час і неспокій. Ще ніколи те дзеркало не було таким порожнім, без жодної пилинки, без жодного образу — про це подбали два минулі сторіччя. І тут звучить стукіт з майстерні — завіса стає прозорою, сцена вільна.
Парерґа[582] до «Наближень»
Собака й кіт
Суперечка про першість собаки чи кота ніколи не буде вирішена, як і всі питання смаку, ба більше, питання симпатії. Тут виявляються глибокі прихильності, а також антипатії. Існують люди, і вони не такі вже й рідкісні, для яких близькість кота чи собаки створює фізичний дискомфорт.
Рішельє був залюблений у котів, особливо у зовсім молодих. Бісмарк надавав перевагу велетенським догам. Годі уявити собі, щоб Гітлер дружив із котами; він тримав вівчарки, останню з яких перед власною смертю сам отруїв.
При таких порівняннях існує ціла низка ракурсів. Почнімо із noblesse[583], а саме в сенсі збереження власної свободи, незалежності та гідності, і тут, поза сумнівом, першість належить кішкам. Кішка не сприймає наказів, вона ні на що не пристає — хіба що це приносить їй задоволення. Вона дозволяє підкликати її та гладити, коли їй самій це подобається. Власне, вона гладить сама себе нами; це добре бачив Бодлер, який присвятив їй гарні вірші:
У чоловіків, які розраховують на службу та вимагають прислужувати їм, ми радше натрапимо на собак і коней, нерідко навіть у великих кількостях. Так було ще донедавна; тепер же треба далеко їхати, аби натрапити на загін для собак, стайню або клітку з мисливськими соколами, навіть на далеких околицях вони використовуються лише для прикраси. Верхова їзда стала видом спорту, як будь-який інший. Їзда на коні вже не свідчить про рицарський спосіб життя. У нашу динамічну епоху важливішими за коня стали кінські сили, які можна привести в рух; вони виражаються в цифрах.
Коли Пюклер[585] писав свої подорожні листи, Схід і Захід був переповнений кіньми й собаками. Важливою темою цих листів є полювання на лисів; Пюклер повідомляє про одного пристрасного любителя такого полювання, що був справжнім нововтіленням Дикого мисливця, який утримував дві величезні зграї хортів — з однією із них від полював на лисів, тоді як інша зграя відпочивала. Ці гончаки, а точніше діргаунди[586], пожирали неймовірну кількість м'яса; годування зграї коштувало більше тисячі фунтів на рік, і це в той час, коли в самій Ірландії не вистачало картоплі. Собака, особливо великих і сильних порід, у замках і палацах був другом можновладців і багатіїв, мисливців, кавалеристів і поліціянтів; на собаку можна натрапити в печерах і проваллях. Біблія не повідомляє про собаку нічого доброго, окрім того, що він лизав Лазарю гнійні рани. А ще собака чудовий сторож та захисник свого господаря, й часто він є останній, хто залишається йому вірним.
* * *
І хоча ще за життя Пюклера його листи стали предметом злісної критики, вони є справжнім скарбом. Елегантність у Німеччині завжди викликає підозру. Читання подібне до відвідин балу-маскараду, коли у вихорах конфеті майже не видно фігур. Серед них є не лише химерні й пихаті, але також гротескні й архаїчні постаті. Відповідно до моди того часу на початку кожного розділу додається своєрідна квінтесенція, або consommé[587], повчальний приклад для фельєтоністів до теми «Заголовок».
У згаданому тут розділі окрім «Полювання на лисиць» та «Знаменитого духовного отця, мисливця на лисиць» є, зокрема, й такі заголовки: «Біллі, пожирач щурів», «Барви дня», «Анекдоти Вальтера Скотта», «Вуличні містифікатори», «Недоліки піщаних країн», а також «Поїздка паровим поштовим екіпажем».
Цей паровий поштовий екіпаж був однією з розваг у парку регента; він розвивав швидкість до п'яти миль за годину. Пюклер, певна річ, був серед перших цікавих, які (1828 року) наважилися на поїздку. «Маснуватий запах заліза, який неприємно вражає на пароплавах, тут є удвічі огиднішим». Коні й вітрильники ще змогли протриматися сто років, поки остаточно занепали, але нюх кавалериста відчув тут ворога ще із самого початку. Це місце відповідає епізоду з «Вільгельма Майстера», в якому описується перший свисток локомотива. Входження дає тут про себе знати.
Того ж дня невтомний граф вирішив випробувати також «драконячий віз», винахід одного британського вчителя, який припав йому більше до смаку. Транспортний засіб пересувався за допомогою великого повітряного змія, виготовленого з паперу. Пюклер: «Відчуття дуже приємні, оскільки віз ніби піднімається над усіма невеликими нерівностями ґрунту й ковзає далі. Принаймні цю машину можна порекомендувати як чудову розвагу на селі».
Зустріч homo ludens та homo faber[588] зливається на краях; техніка може набути форм гри і навпаки. Свобода гартується, в маріонеток вливається життя. Невеликі автомати в бістро: кидаєш монетку, запускаєш кульку, виштовхуєш фліперами, чуєш, як дзвенить і спалахує, бачиш, як з'являються цифри, блимають вогники, і знову йдеш собі. Людина вже злітала до Юпітера, виграла перегони або втопила сто тисяч тонн вантажу. Монотонна справа.
* * *
Повернімося до кішок. Їхня близькість добре пасує людям спокійного, споглядального способу життя. Старі жінки дуже їх люблять. Рим є також резиденцією кішок, які в напівздичавілому стані у великих кількостях живуть на Форумі, в театрі Марцелла та в інших місцях. Руїни з їхніми закинутими склепіннями були для них чудовим прихистком. Я часто бачив там бідно вдягнених старих жінок, які в кошику приносили кішкам щось смачненьке. Кішки виходили на клич із високої трави або з-за руїн та колон, видавали нявкіт впізнавання, мурчали і з вигнутими спинами гладили самих себе об руку, що принесла їм їжу.
Подібне задоволення від кішок Люксембурга спізнав і Поль Леото[589] разом зі своєю подругою, «пантерою». Для цього у свого м'ясника на вулиці Сени він замовляв невеличкі паштети.
Для людей мистецтва коти є кращим товариством, ніж собаки. Вони не заважають думкам, мріям, фантазіям, а навіть сприяють їм завдяки своїй сфінксоподібній аурі. Альбрехт Еріх Ґюнтер[590], великий любитель котів, вважав їх ворожими до демонів і саме так пояснював той неоціненний внесок, який вони роблять у створення домашнього затишку.
Це правда, що коти не прив'язуються до конкретної особи; вони не такі вірні, як собаки. Рабська покірність їм чужа. Слово собака, як і слово кицька, використовують як лайливі. Хоча це стосується усіх домашніх тварин та багатьох інших, аж до хробака, равлика, що ex nagatio[591] створює глибоку спорідненість. Тотемними тваринами обирають вільних і могутніх — лев, ведмідь, буйвол, орел, сокіл, до таких також належать змія. Дивно, що кішка не згадується в Біблії, хоча євреї мали б добре її знати, принаймні після перебування в Єгипті, де вона належить до обожнюваних тварин.
Отже, кішка прив'язується не так до особи, як до дому. Проте до таких самих істот належать і люди. Коли я спостерігаю за Мáндою, яка протягом чотирьох років, зокрема із січня 1969-го, долучилася до мого товариства, то зачудовуюся її чуттям підхожого місця й часу. Вранці вона охоче заходить до мене в майстерню, оскільки там найзатишніше. В передпокої панує неспокій; у кухні дзеленьчить посуд або вмикається посудомийна машина, яка їй особливо неприємна. Вона може вийти надвір, але надає перевагу обжитому простору. Переважно вона залишається невидимою, сидячи на сидушці стільця, засунутого під стільницю. Їй приємно мати згори «дашок». А коли світить сонце, вона простягається на підвіконні; стрибає на камінну плиту, а то й на руки, якщо там їй приємніше. Трапляється також, що вона лежить на спині на підлозі — це означає, що вона хоче, аби її погладили.
Чому насолода подібних створінь так нас зворушує, чому це бадьорить нас, чому втішає більше, ніж індивідуальна прихильність? Безперечно, це гарно, коли собака дивиться на нас так, ніби хоче щось вгадати у наших очах, сподівається на знак, незважаючи на велетенську різницю між нами. Але навіть якби він розумів нашу мову, ми не змогли б відповісти на його запитання. Лише одного разу був у мене собака, а саме самиця вівчарки; було досить дивно, як добре вона знала, що належить мені, хоча я багато чого недогледів у її розвиткові. Вона померла від чумки в ногах мого польового ліжка в одній із казарм під час Першої світової. Я сидів перед нею і каявся, як завжди каюся і маю на те причину, коли настає час прощання з кимось. То була тиха година, в той час як тіні видовжувалися, панував спокій, ніби все було поза часом. Луксі мала золотисто-брунатні очі, з яких струменіла на мене ніжність до її останнього подиху. Чим я це заслужив? Тут відбувалося щось таке, про що я міг лише здогадуватися й до чого вона була ближче, ніж я сам.
* * *
Погляди кішок віддаленіші та чужіші; їхні очі жовті, як бурштин, сині, як сапфір, зелені, як бірюза. Очі Манди були такого синього кольору, який у природі майже не зустрічається, хіба у коралових риб чи райських пташок. Її зіниці нагадували мені синій колір кручених паничів теплого безвітряного ранку.
Манда є природженою володаркою; мою прихильність та мої послуги вона приймає як щось само собою зрозуміле. Її влада велика, тому що спирається на красу, в якій вона впевнена. Якби вона мала уявлення про долю, то хіба таку, де я є її храмовим рабом, призначеним для її обслуговування. Натомість Луксі, напевне, вважала мене богом.
Іноді траплялося, що Манда лизала мені руку, але радше з якоїсь особливої цікавості, але точно, що не з чистої ніжності. Якщо її обслуговують не за її бажанням, вона видає жахливі звуки, приблизно такі, коли невчасно з'являється її їжа. Вона вимагає сир, грубо нарізану легеню, зрідка селезінку, часом шматок риби.
Сьогодні, 20 січня 1969 року, вже близько полудня, зранку вона лежить поряд зі мною під столом на своєму звичному місці, втомлена від нічних ескапад. Це ночі, коли робляться березневі кошенята. З пообіднього часу вона діймає нас своїм нявчанням та хтивими криками, кидається на спину і дряпає крісло, аж поки я вже не витримую й випускаю її надвір. Сірий кіт уже чекає в затінку дерев'яного сараю. Вона виривається з моїх рук і з глибоким воркотінням мчить снігом йому назустріч. Обоє зникають у темряві; із садка долинає їхнє демонічне вовтузення. Крики сіамської кішки лячніші за крики сільської. Один селянин на краю села, який через них не міг спати, сказав: «Якби я не знав, що то ваші, я б їх порішив». Через них влітку він уже втратив приплід курчат.
* * *
Навколо кожної тварини є аура; вони так само стоять у центрі світу, як і ми. Якщо спостерігати за курми в напівтемряві току, але також і при яскравому сонці, коли вони не сплять, а рішуче вторгаються в заборонений садок, це враження стає доволі сильним. Два роки тому я йшов разом із Телятком[592] через порожнє село десь у глибині Анголи. Був якраз полудень; місцеві працювали на плантаціях чи були на полюванні. Сільський майдан оточували нечисленні хатинки й комори; жовто-золоте сонце пашіло, ширячи прямовисні промені. Там у цілковитій тиші збиралося багато курей; то вже було село тварин, а не людей.
Влада тварин неймовірна; просто за ними стоїть космос. Я міг би назвати поетів і художників, для яких навіть сьогодні відкрито доступ туди, де для теологів він уже давно закритий. Те, що ми дізнаємося там про агнця й голубку, а також про змія, — все це алегорії, які не мають ні живого соку, ні сили. Все це нагадує безстатевих янголів з тих раїв, де панує нудьга.
З юдеями почалася деміфізація не лише богів, але й усієї природи, закам'яніння змії, зневага до вершин, на яких пошановувалися дерева і звірі. Християни пішли слідом за ними.
* * *
Кішці бракує безпосередньої сильної симпатії до певної особи, яка дана собаці, що супроводжує активних, пильних людей, насамперед мисливців та пастухів, — ще з часів найдавніших табірних вогнищ собака приєднався до людини. Це справжній симбіоз, тісне співжиття і навіть щось більше.
Собака брав участь у походах і поїздках людей. Ми подибуємо його серед тубільців у тропіках та в ескімосів. Його дикі види вже полюють в товаристві й на великі відстані.
Натомість кішка є твариною не табірного, а домашнього вогнища. Близькість виробилася в неї не через спосіб життя людини, а через місце її проживання; з людиною її поєднує радше спільне проживання, ніж спільне життя, — не так симбіоз, як синойкія. Очевидно, час від часу ловили молоду тварину, й одна з них врешті звикла. Так, на фермі Кросіґ у Ліболо[593] я бачив генету[594], яку приніс мисливець. Це елегантна й боязка тварина, яка при найменшому наближенні втікала на шафу або під стіл. Лише дванадцятирічна дівчинка, донька господаря дому, могла її торкатися. Від неї вона також брала їжу. Таким чином, завжди є люди, які з нероздільного та своєї внутрішньої теплоти долають розділення й створені для приручення. Іскра перестрибує, коли є контакт.
Я часто бачив, як генета перебігала мені дорогу; вона була, мов тінь, в чиїх очах відбивалися зеленаві вогники від фар. Вона могла повзти по землі, як ящірка; Брем[595] каже, що в неї ніби рухається сотня суглобів. У цих генетах та мускусних котах, можливо, ще криється потенційна домашня тварина; як особливо приємний товариш зажив собі слави тендітний мускусний кіт.
* * *
Собака полює вдень, кішка — вночі. Вона не лише тварина домашнього вогнища, але й загалом нічна тварина. Очі, вуха та вуса, нечутна, гнучка істота, що доводить також її денний сон. Кішка не полює у зграї та не потребує вожака; вона почувається добре на самоті.
Тож цілком природно, що кішка шукає товариства самотніх. Вона належить до іншої сторони людини — тієї, де насолоджуються байдикуванням, віддаються якійсь одній ідеї, складають вірші, фантазують і мріють. Там вона спить увесь день, не обходячись без сновидінь, як я зауважив у Манди, що час від часу вві сні напружувала щелепи, немов вистежувала мишку, або ж настовбурчувала хвоста, ніби до неї наближався собака. А потім знову видавала нявкіт від глибокого почуття задоволення.
Її сила концентрується не в русі, а в спокої; задоволення й взаємозадоволення у неї є глибшим та всеохопнішим, ніж може дати проста прихильність.
Тут також є контакт, але він не тільки створює тепло: сконцентрована сила обплітає простір й передається далі, наперед виступає те, що було на задньому плані. Настає поза часовість, бажання зникають.
* * *
Що більше ми віддаємося плину часу і квапимося з ним уперед, то більше віддаляємося від тривалого одночасного. Це стосується також тварин; про них знали небагато. Не більше, ніж те, що стосується їхньої анатомії чи поведінки. Ще менше відомо про їхню священну сутність, неторкане сяйво творення, що у казках і міфах подається як диво, а в культах — як божественне.
Часткова сліпота у поєднанні з високим ступенем кмітливості визначає homo faber, і байдуже, скеровує вона свої очі до зірок, інших людей чи на атоми. Саме на цьому ґрунтується її влада — але також її страждання, можливо, і власний занепад.
* * *
Північ, активний світ, меланхолія, собака, пиво — все це пасує одне до одного так само, як південь пасує до сновидіння, вина, кішки та діонісійської веселості. Ми можемо утворювати такі ланцюги та як завгодно продовжувати їх, ніби молекули в органічній хімії. Все це субтильні, але й нестійкі спорідненості. Ми помічаємо це відразу, коли звертаємося до одиничного випадку. І тут не існує нічого, крім варіантів і винятків.
Ось, наприклад, те, що Бісмарк і Гітлер любили сильних собак, здається зрозумілим, так само як і те, що Бісмарк і Пюклер розумілися на собаках і конях. Бісмарк і Гітлер вели війни проти Франції. Рішельє був залюблений у котів; Клемансо любив, коли його називали «тигром». Обидва вели війну проти Німеччини.
Те, що Гітлер не любив коней, крилося не лише в його вдачі, але було типовим для епохи, адже наш час несприятливий для коня. Загалом він ворожий до тварин і рослин, і це має дедалі загрозливіший вигляд, але окрім того роль коня полягала в тому, щоб бути становим символом. Таке ще толерується в спорті, тобто там, де робочі характери проникають також і в гру. Проте кінь виживе так само, як і вітрильник.
Гітлер винищував аристократію і винищив би її повністю, якби мав на це час. Він охоче вів би війну без офіцерів, лише з техніками й функціонерами. Те, що він увів в армію політичних комісарів, було початком руху в цьому напрямі.
Молодий солдат, який повернувся з Нарвіка, розповідав мені, що там бракувало гарматних затворів. Гітлер, який почув це, негайно назвав склад, де їх можна було знайти. Такі речі справляють враження хіба що на техніків.
Окрім коней Гітлер мав також відразу до пива. Вже сам запах людей, які пили пиво, був йому неприємний. Що знову ж таки було тісно пов'язано з його вегетаріанськими звичками, які найчастіше передбачають особливу чутливість. Ця властивість була для нього корисною через те, що попереджала про небезпеку й давала можливість уникати замахів. Існують відомості про зміни його маршрутів та затверджених планів, що вказує на дуже тонкий нюх. Істеричних рис у нього також не бракувало. Портрет його матері викликає подивування; класичний зразок лунатичного, сомнамбулічного типу. Ще й батько — вахмістр.
«Коли цей полковник дивиться на мене своїм одним оком, мені стає якось не по собі», — так він доволі рано казав про Штауффенберґа. Коли він показувався сам, наприклад обходячи почесну варту, то постійно намагався прикривати соромітне місце шапкою чи рукою. Характерний жест, який видно на багатьох світлинах. Тут вимальовується якийсь дефект, а також прихований страх кастрації. Здається, його труп був ретельно обстежений, перш ніж його щедро облили бензином. Бажання зникнути після смерті було в нього спільним з де Садом; і хоча обидва мотиви дуже відрізняються, вони мають точку дотику.
До чутливого боку належить нюх, вираз огиди, при якому підіймається верхня губа і який є спільною рисою багатьох великих гонителів — Сталіна, Берії, Гіммлера та інших.
Чапліну не треба було довго входити в образ, аби зобразити диктатора: обидва є ровесниками, майже з точністю до одного дня. Тут криється зв'язок із соромливістю. Один крок відділяє не лише високе від сміховинного — але також сміховинне від лячного. До речі, Чаплін має більшу потенцію, він проникає глибше. Навіть сміх може потрясати основи та зруйнувати мури. Коли Гітлер стріляв, Чаплін застосовував динаміт.
Проте це окрема тема. Тут варто лише означити, що класифікація таких типів, як «собака і кішка», заторкує тільки грубі відмінності. Щодо Бісмарка тут треба ще додатково розглянути ведмедя, а щодо Клемансо — півня. І завжди необхідна детальна диференціація, аж поки доберешся до індивіда. Все було б простіше, якби людина була певна щодо свого тотема й проводила за ним розрізнення. Сильна свідомість виводиться не з характерів, а з типів; вона передбачає переходи, при яких переживається не лише подібність, але й ідентичність із твариною.
Таку єдність уже давно втрачено; однією з останніх ознак цього є вилучення рослин і тварин зі щитів і прапорів, як це було з лілеєю та орлом на гербах та польових відзнаках. Те, що йдеться про втрату, можна виміряти силою ностальгії, яку вона залишає. Такі речі спонукають до пошуків, до віднайдення самого себе, навіть якщо для цього треба йти в обхід через Мексику.
Про азартну гру
Якщо вірити Таціту, то германці програвали у грі свій дім і двір, жінку й дітей. Хай там як, але аж до нашого часу в карти програвали не лише власні статки, але й спадщину. У війську Кортеса був солдат, який програв «Сонце» — стокілограмове зображення світила з храму, яке дісталося йому під час розподілу здобичі. Добро, здобуте воїнами, піратами, гравцями в азартні ігри, має коротке життя. За ігровим столом прискорюється обіг; великі суми виграються і знову програються лише за одну ніч. Гра розвиває залежність; вона подібна до тих форм сп'яніння, насолода від яких полягає у привласненні.
* * *
Зразу після Французької революції грали багато і часто з руйнівними наслідками. Це навіть знайшло своє відображення в літературі, наприклад у бальзаківському описові ігрових притонів. У лондонських клубах партії з небезпечно високими ставками вважалися нагодою для денді продемонструвати свою холоднокровність. Веллінгтон не був тут винятком.
Ризикована гра є одним із симптомів, який позначає занепад аристократії. По суті, загроженим було її коріння, але в калейдоскопі історії створилося враження, що сокиру занесли над самим стовбуром, а саме через сумнівні екзистенції, які виринали в суспільстві. Казанова розповідає про одного вихідця зі Шверіна, який у Лондоні обміняв на гроші орден «Pour le Mérite[596]» свого великого предка.
Щось подібне буде траплятися знову і знову. У кожній отарі є шолудива вівця, в кожній родині — блудний син. Статистично такі речі не повинні взяти гору. Хто за прикладом Везе[597] займається генеалогічними зв'язками, родоводами та біографіями, може помітити, що на рубежі XIX сторіччя зросла кількість продажів маєтностей та одружень з любові.
* * *
Для деяких професій легковажність є незамінною рисою, ба навіть екзистенційною. Серед кавалеристів легкоозброєні вершники, насамперед гусари, відомі своїм сангвінічним темпераментом. Вони мали приспати увагу ворога, підстерегти й несподівано напасти. Вони тільки «роздрочують» («plänkeln») — це слово споріднене з «blinken» (виблискувати). Класична атака, вирішальний удар залишався за важкою кавалерією у броньованих латах, озброєною прямою шпагою. Правитель надавав їм перевагу в ролі особистої охорони.
Легкий тип кавалерії з усіма її темними та світлими сторонами описав Толстой у його новелі «Два гусари»; ці кавалеристи фігурують також в оповіданнях Кляйста. До типово гусарського належить швидка здобич, відважна атака, ризикована гра. Нерідко все ставиться на одну карту.
Видова подібність із верховими кочовими народами проявляється не лише у типі озброєння, але й фізіогномічно. Людину із зовнішністю Цітена[598] можна було уявити серед балканських найманців-пандурів. У деяких полках потворність навіть особливо цінувалася.
Щось двозначне й мерехтливе залишається там, де вони втручаються у світову історію. Блюхер[599], якого Наполеон називав «п'яним гусаром» і яким захоплювався навіть Леон Блуа, до самої старості зберіг свій сангвінічний неспокій. Завзяття, з яким він переслідував ворога й заганяв його, що яскраво виявилося у битві при Ватерлоо, могло набувати демонічних рис, нагадуючи Дикі Лови[600]. Так само пес не відстає від дичини. Іноді здавалося, що він був не при своєму розумі, коли уявляв, що в нього в голові мешкає розтривожений слон. Певна річ, він був затятим гравцем, а на додачу ще й погано рахував; деякі родини досі зберігають його розписки, які він так і не викупив.
Блюхер, який ще хлопчиком утік до шведських гусарів, був неосвіченим; його сильною стороною було не знання, а характер і темперамент. Його тост на дипломатичному обіді у Веллінгтона: «Те, що нам добувають мечі, не має зіпсувати перо» — довго залишався крилатим висловом. При такому обдаруванні завжди присутня природжена дотепність, яка не лізе за словом у кишеню, що часто демонстрував Блюхер своїми репліками. Коли 1815 року зі знищеним здоров'ям він повернувся з лікування, то сказав: «У держави не краща конституція, ніж у мене; під час війни ми обоє почуваємося бадьоро, а під час миру ледве переставляємо ноги».
Метким був і Цітен — загалом у цих двох біографіях є певна подібність. Легкі кавалеристи мають зухвалий язик; свого часу саме за це їх прогнав Великий Фрідріх, але потім повернув назад. Великим полководцем кавалерії в Семирічній війні був Зайдліц[601], який починав із кірасирів.
* * *
Небезпечні риси під час громадянської війни або за подібних обставин стають очевидними. Тоді гусар може увійти в роль тих, хто діє без зайвих реверансів. Такий швидко береться вішати і розстрілювати, як Блюхер діяв щодо саксонців, які збунтувалися в Льєжі, коли прийшла звістка про поділ їхньої землі Віденським конгресом. Прусський генерал фон Борстель[602] відмовився через докори сумління виконувати страту, і його розжалували. До речі, він був старим кірасиром.
Так само й Галіфе[603] зі своєю зигзагоподібною біографією репрезентує цей тип. В його імені звучить півнячий спів сурми, яка закликала до останньої знаменитої атаки в Седані[604]. Відчувається в ньому також запах свіжого порохового диму, що куриться над трупами полеглих.
Спогади, які знищили б людину на кшталт Борселя, очевидно, не надто обтяжували Ґаліфе. «Voilà l‘assasin![605]» — так пізніше відрекомендовувався він як воєнний міністр перед палатою. У нього певну роль відіграють мексиканські риси[606], а також спогади про безглузду бійню під Севастополем, що стала прикладом для майбутніх воєн на виснаження. Рошфор[607], який зі своїм часописом «Ліхтар» видавав зразок різкого і неймовірно критичного тижневика, розповідав про небезпечну зустріч із ним. Людина пера вислизнула буквально на волосину від того, хто не стримував своїх ударів. Нетиповою є поведінка Ґаліфе у справі Дрейфуса, яка породила до нього ненависть консерваторів.
Можна сказати, що генерали у XIX сторіччі, за винятком Південної Америки, перебували під наглядом. Монархи або парламенти тримали їх у шорах. Проте вони скрізь процвітали, й не тільки в Африці. Там, де аргументи більше не переконували, від terrible simplificateurs до simplificateurs terribles[608] був лише один крок. Толстой, якому були відомі такі характери з часів війни і миру, звертає на них особливу увагу. Полковник лінійної піхоти, який у вечірньому товаристві причаровує молодого офіцера своєю гуманністю, на ранок жахає його своїм завзяттям, з яким стежить за виконанням тілесного покарання.
Зрозуміло, що разом із кіньми й кавалеристами азартні ігри в їхніх старих формах також вийшли з моди. Батько, який зізнається синові про свій картярський борг, зникає як персонаж зі сторінок роману. Так само й син, який стріляє собі у скроню або миє тарілки в Америці, оскільки грав на чесне слово. «Картярські борги — це борги честі», — вислів, що наробив багато біди, вже не сприймається всерйоз.
За ігровим столом доля знецінюється; та й «чесне слово» знецінилося також. Усе дешевшає тією мірою, якою відкривається доступ для цифр. Неприємних випадків та процесів, які слідували за ними, ще на рубежі століть було більше ніж достатньо.
Потенція і статки
Оборот і капітал
Рухомі гроші створюють розшарування, спокійні гроші — структуру. На це натякає якісна відмінність між механічним примноженням та органічним ростом. Статки не можуть просто створитися через те, що зростає сума на рахунку. З погляду кількості, статки можуть бути невеликими, навіть крихітними, як у якого-небудь мюнхенського пенсіонера перед Першою світовою війною. Їхня вартість криється не в цифрах, а у вільному від будь-якого прискорення дозвіллі, у мирній безпеці, яка його надає. Доклавши до цього певних зусиль, з такого дозвілля можна мати більше задоволення у маленькому садочку, ніж у парку.
Динамічне суспільство якщо й розшаровується, то не за статками, а за тим доходом, над яким маєш владу розпоряджатися. А це, своєю чергою, йде на користь підвищеній активності — розпоряджатися великою кількістю кінських сил, усувати простір засобами телекомунікації, загалом оборотом, на який і націлене інвестування. Сюди ж належить і реклама; значення книжки вимірюють не її вартістю, а величиною накладу.
Варто також звернути увагу на те, що влада, яка полягає в тому, щоб мати щось у своєму розпорядженні, не завжди дістається тим, хто одержав дохід і цього заслужив. Така влада може бути замінена владою адміністрації. Після успішної революції на ранок чекає гірке пробудження. Під час розподілу з'являються інші типи, ніж ті, що воювали на фронті чи боролися на барикадах. В усуненні перших рядів борців криється якась закономірність, можливо, навіть раціональність. Особливо жахним видається цей аспект, коли займатися окремішніми долями, наприклад долями соціальних революціонерів до і після жовтневого перевороту.
Прусси і війна
Частиною легенди про пруссів є уявлення про те, що вони охоче вели війни. Проте прусси радше мають інстинктивний острах перед нею. Порівняно з Людовіком XIV Великий курфюрст Бранденбурзький — нормальний монарх, і Фрідріх є тут блискучим винятком. У свої пізні роки він повертається до цього типу й у народну свідомість увійде як «старий» Фріц, а не як юний у синіх обладунках, як його свого часу бачив Пен[609].
Прусси значно меншою мірою були воїнами, ніж солдатами, фанатиками порядку — порядок мав панувати в економічній і соціальній сфері — й, певна річ, насамперед у військовій, оскільки там порядок конкретизується в синоптичній моделі. Фрідріх Вільгельм І є прапруссом; він репрезентує її аж до ґудзиків. Після того, як він проти волі вплутався в північні чвари Карла XII, він більше не вів жодної війни, хоча добрих нагод для цього йому вистачало.
Прусси не люблять воєн, оскільки не довіряють стихійним силам, що приносять безлад. Вони цінують чіткі рамки: державу як великий господарський двір, порядок на плацу. Крах лінійної тактики був для них катастрофою. При Вальмі, так само як і на Марні, на все впливали й нерви. Nolentem trahunt[610] — існує прихований примус в історії, який проявляється в подіях у вигляді паралічу; Ґете бачив це краще за генералів.
Фрідріх Вільгельм II не був ні солдатом, ні кимось визначним, мав доволі лабільний характер, але й певне тло, як це вдало передано на його портреті пензля Антона Ґраффа. За його правління країна зазнала найбільшого розвитку. Фрідріха Вільгельма II треба було затягувати у війну, як лінивого пса. «Я зразу казав, що так буде», — заявив він ще 1813 року, коли зазнав декілька невдач. Самостійність Йорка[611] спантеличувала його, хоча той вливав у монархію нове життя.
Фрідріх Вільгельм IV згаяв великі шанси як у внутрішньополітичному, так і зовнішньополітичному планах. Сюди належало і так зване «Великонімецьке рішення[612]». Кайзерська корона мала для нього «куревський запах революції».
Вільгельму І його кайзерівський титул нагадував найвищий військовий ранг. Вільгельм І, у часи якого велися тільки щасливі війни і який вважався добрим монархом, демонструє типові риси пруссів: ентузіазм для нього чужий, навіть відразливий. Коли 1864 року переможні полки йшли з трояндами у дулах рушниць, він був обурений; так само й коли 1870 року Гогенлое[613] постав перед ним у шоломі, який під Седаном зачепила куля. Коли після Сен-Пріва[614] він побачив на узбіччі вбитого гусара в червоному однострої, йому спало на думку, що його куртка ще в доброму стані — її можна віддати на склад. Вислів, який приписують одному прусському фельдфебелю: «Вже пора, щоб усе це припинилося, daß det Jesieje üffhört[615]», — як кожен добрий анекдот, заторкує саму суть.
Прусси не люблять добровольців. Їхній потяг до гри сильний, але малорозвинутий; він спрямовується на автоматичну досконалість. Потсдамський парад гвардії мав у собі щось від ілюзіону, що не пройшло повз увагу проникливих подорожніх. Жодного родоводу, небагато дідизни, зате держава і батьківщина. Можливо, саме це визначало їхні тверезі судження у справах влади, якими відзначалися прусси у свої кращі часи. Гітлер мусив звільнити всіх їх з адміністрації і війська, перш ніж перейшов до дій. Від самого початку тут існувала взаємна неприязнь.
Вільгельм II романтичним і майже літературним способом насолоджувався тим острахом, який випромінюють обладунки і зброя, але під час війни він був майже невидимим. Війну він не розумів, його стихією були кінні перегони, морські паради та муштра на Темпельгофському полі. Вальдерзее, Бюло, Мольтке Молодший[616] — у кадрових питаннях, на противагу своєму дідусеві, він мав нещасливу руку. Претензія переходить у фенотип — від буття до видимості.
Цілком імовірно, що врешті він буде реабілітований. Можливо, подібно до Фрідріха Вільгельма IV, він був надто обдарований для свого посту, де важливий не так інтелект, як характер і харизма.
Тут напрошуються порівняння з королем Ґунтером[617] і Гамлетом. Може бути, що колись його сприйматимуть як трагічну постать. Твердження не таке вже й сміливе, адже воно пасує до кожної людини — але майже завжди бракує свого Шекспіра чи принаймні Ґеорґа Бюхнера, щоб винести на світло те, що криється за маскою.
Пруссам закидають не так самі війни, як їхній опір часу та його силі, яка все змінює. Вони були останнім бастіоном у Європі, який чинив найзатятіший опір прогресу. Якщо тільки подумати, що прийшло після них і що ще, можливо, нас чекає, то, напевне, колись їхню недовірливість оцінюватимуть по-іншому.
Книжки й читачі
Серед пам'ятників уявного міста обов'язково має бути один — пам’ятник, який невідомий читач присвятить безіменному авторові на знак вдячності за його Genius, який створив для нього другу і легшу екзистенцію. Принаймні мені здається, що я інтенсивніше жив у книжках, ніж у нашому проміжному часі. Я не так їхав з Ляйпциґа до Галле, як переходив з одного розділу до іншого. У проміжку був нудний такт порогів і рейок, який розділяли телеграфні стовпи, — порожнеча технічного світу. Так було вже у школі, а потім у солдатах — життя з продовженням.
Палац читача існуватиме довше, ніж будь-який інший. Він переживе цілі народи, культури, культи, ба, навіть самі мови. Землетруси й війни не позбавляють його рівноваги, він навіть залишається незворушним під час пожеж у бібліотеках, зокрема таких як Александрійська. Базари, поселення фелахів, колізеї, хмарочоси, країни й острови виростають у ньому й зникають, ніби їх змиває дощ. Дійсність стає зачарованою, сон стає реальністю. Браму до магічного світу відчинено.
Здається, одного разу я вже згадував китайського мандарина, який у черзі злочинців чекав на страту, заглибившись у читання книжки, тоді як попереду тривало відрубування голів. Читач переважно є неуважливим, але не тому, що він не готовий до навколишнього світу, а тому, що сприймає його як менш важливий. Особливо коли навколишній світ стає дешевшим, а те, що він пропонує, втрачає свою вартість.
Роман «Заплутані шляхи» Фонтане[618] глибоко засів у моїй пам'яті. Про окремі деталі з нього я можу розповісти точніше, ніж про той день, коли я почав його читати. То був день, коли Отагський кінний стрілецький полк прибув із Нової Зеландії, аби підкрастися до нас, а ми обстрілювали і підривали один одного. В паузах я повертався до бранденбурзьких озер доби грюндерства.
Тисяча і одна ніч — цей непроминущий дарунок магічного світу для Заходу — я почав читати в дев'ятирічному віці, у червні 1904 року; то був місяць, коли я знайшов цю книжку на столі з подарунками до дня народження від моєї матері. То був чотиритомний переклад Ґустава Вайля[619], в якому я знову і знову знаходив прихисток, ніби в оазі серед пустелі, аж поки перейшов до дванадцятитомного видання Літтманна[620]. Казки залишаються глибоко в пам'яті, так само як і картинки цього пишно ілюстрованого видання. Зараз я знову відчуваю це в Таруданті, марокканському місті, яке, попри близькість до узбережжя, має сильну орієнтальну ауру.
Тисяча і одна ніч: зразок водночас колективного й анонімного авторства. Цей твір міг би бути придуманий демоном — він ніби примарний замок, споруджений за одну ніч. Спадає також на думку перламутр стулки мушлі — церебральний слід, який твердне у веселкових барвах.
Хвороба і демони
Нотатки про халепу Вальтера
Хвороби приходять і минають; вони з'являються і зникають, мов комети, після того як накоїли біди. Такою, наприклад, є малярія, чия влада зараз ослабла, але остаточно ще не подолана. Як хвороба боліт, вона в дефензиві. Лікар Ернст Тоннард тридцять років тому присвятив їй одне дослідження, яке виходило за рамки його фаху.
Великі моровиці подібні до воєн, хоча їх важко окреслити в часі й просторі. Їхні жертви не менш численні, хоча й анонімні. «Безіменне» позначає сили, які важко розпізнати, важко назвати, важко терпіти. Часто вони можуть з'являтися майже непоміченими, як великі політичні держави, проти яких немає ні війська, ні зброї. Малярія припинила хрестові походи, облоги міст, паломництво до Рима. П'ять німецьких кайзерів померли від неї в Італії. Індійцям малярія була відома ще три тисячі років тому як «королева хвороб». Сновидіння, сп'яніння та гарячка пов'язані родинним зв’язком; вони почуваються вдома у болотах. Підвищення температури крові на два, три градуси достатньо для входження в новий світ образів; людина в гарячці поринає у візи, так ніби перед її духом відкрилася завіса. Під чарами спекотних низин життя стає пасивнішим; екзистенція набуває рослинних рис.
Деякі хворі неохоче повертаються до здорового стану. Щодо лотоса, водяної лілеї, яка розквітає на болотах у місячному світлі, то греки гадали, що квітка боїться приходу дня. Вважали, що німфа Лотіс перетворилася на цю квітку, коли її переслідував Пріап. У індійців богиня Лакшмі пливе у чашечці лотоса над безоднею часу, як дочка Океана і Ночі.
Лотофаги, мешканці боліт, рослинами яких вони годувалися, вважалися мрійливими, такими, що втратили пам'ять і не сумують за нею. У Дев'ятій пісні Одіссеї розповідається про зустріч греків із лотофагами, цим тихим, але небезпечним народом. Одіссей послав двох розвідників у супроводі герольда вглиб острова:
Це раннє зіткнення політичної свідомості та його відповідальності з вегетативною насолодою існування, а також з небезпеками залежності. Одіссей, який завжди дає собі раду, звертається до терапії відвикання: він наказує зловити чоловіків та, прив'язавши до корабельних лав, дати їм протверезіти.
Святий Павло: болото, стоячі води — ці слова вживалися також на позначення Стіксу, потойбічного світу. Болото — це проміжне царство, не земля і не вода, паруюче й підозріле. Малярія — то погане, нездорове повітря, а водночас і хвороба, палюдизм, який швидко вбиває або призводить до затуманеного існування. Вона пронизує долю європейців не лише в тропічних колоніях, але вже й на околицях їхнього континенту. Енергія слабне, кількість червоних кров'яних тілець зменшується.
Діти, вже народжені з малярією, в'януть від неї, багато з них рано помирають. Я ще бачив їх, ніжних і блідих, як етіольовані[622] паростки, під час моєї першої подорожі на Сардинію. Принаймні старожили тут відносно захищені завдяки «премунітету» — термін походить із туберкульозознавства й означає захист через багаторазове зараження. Імунітет здобувається протягом багатьох поколінь як успадкована перевага. Сила хвороби поступово слабне подібно до хвиль прибою, які видихаються на пласкому березі. Чужинець такої переваги не має. Римський чиновник, якого перевели на Сардинію, розраховував на три роки життя; труна входила до дорожнього багажу.
Ще в нашому сторіччі в Римі були квартали, де під час «собачих днів» літа[623] з'являлася малярія; прогулянка через цвинтар чужинців біля піраміди Цестрія є доволі красномовною в цьому плані. У путівнику Бедекера наводяться поради тримати вікна зачиненими, коли потяг проїздить через Кампанью.
Велика доба боліт минула, коли з'явилися птахи й ссавці, а також ослаб вулканізм. Хутро й пір'я мали доповнити те тепло, яке колись давала земля. Обмін був потужним у гарячих ґрунтах, де мешкали дракони й почвари, а особливо змія, що були символом сили життя, яка охоплювала навіть смерть. Вона зачаювалася під плямистим болиголовом або на мертвій гілці мангрів у світлі блідого сонця.
Болота ворожі до свідомості та історії, але не до життєвої сили. Там немає ні предків, ні героїв, ні складних ієрархій. Історія з її відчуттям часу змогла розвинутися лише після того, як герої проклали їй шлях. Там, де ними було винищене болотяне поріддя, в низинах за героями йшов плуг. Це лише один приклад великих змін, які сягають через моря і гори; з Овном приходить сліпуче світло — його сонячний знак змінює знак Бика, який повністю належить землі.
Геракл, Тесей, Мойсей встановлюють нове право й новий порядок; авгієві стайні очищаються потоками вод, мінотавра приборкано, поклоніння золотому тельцю спокутувано як святотатство. Аргонавти, коли здобули золоте руно та примусили бика йти перед плугом, були ранніми Овнами — Александр був останнім, разом із ним зникає міфічний світ.
Ще існують болота, але навіть через русло Амазонки вже прокладають дороги. Ще вимагає своїх жертв малярія, темну цифру годі навіть оцінити. Але її навчилися стримувати, як інші великі епідемії. Мікроскоп, а потім поступ у таких сферах, як хімія, фармакологія, зоологія, а також транспорт і адміністрування, стають інструментарієм для медицини. Те, що в XIX сторіччі населення Європи збільшилося удвоє, насамперед пояснюють зменшенням дитячої смертності, чому сприяла, зокрема, й боротьба з малярією.
Хвороба має не лише прояви, але й загальну форму. Вона має не лише причини й приводи, але також сферу й систему. Вона може повністю або частково перебувати у стані сну, при цьому жодні симптоми не проявляються. Свою назву вона заслуговує лише тоді, коли хворий відповідає на неї. Існує безліч протозоїв, багато з них є безневинними, інші — небезпечні або навіть надзвичайно небезпечні, ще інші — незамінні й благодійні. Але навіть надзвичайно небезпечні стають дієвими лише тоді, коли фізичний організм вступає з ними у взаємодію і відповідає. Саме на це спостереження спираються, особливо в периферійних зонах медицини, методи й приписи. Але байдуже, що саме в тактичному і стратегічному плані буде використано проти хвороби, — хворий залишається її слугою або її паном. Успіх, тобто одужання, власне, не є результатом суверенної дії, яку він може вчинити проти недуги.
Раніше великі моровиці розглядали як щось тілесне; вони загрожували, як зграї сарани, старі відьми, вершники-привиди; землетруси й комети провіщали їхній прихід. Чумний чоловік приносив із лісу чорну смерть у своєму капелюсі.
Не тільки хвороби як такі утворюють ціле, хвороби розглядаються як зло, що проходить через різні часи. Змінюються тільки спосіб і поле для нападів. У світі роботи вони тісно пов'язані з темпом, який зношує серце й нерви та збільшує кількість нещасних випадків. Сюди ще додають отруєння. Коли чума відступає, зростає зачумлення. І тут неможливо цілком захиститися — отрута криється у повітрі, воді, підіймається із землі, проникає в їжу. Вона приходить як випромінювання, як наркотик, як ліки й не обмежується лише матерією.
* * *
Армін Мюллер, один із лікарів, які, як і Ґете, розглядали хвороби в сенсі спостереження за природою, веде мову про «подібний до демонічного» характер сифілісу. Він вражає того, кому дістався програшний квиток у лотереї, в яку грає кожний.
Демонічне криється в будь-якій хворобі; тут слід погодитися з первісними народами. Це стає особливо помітно при певних недугах, наприклад при сказі, якому Армін Мюллер присвятив вражаюче дослідження. Особливим у сифілісі є моральний ефект, якого не можуть уникнути навіть освічені лікарі; лікування починалося з прочухана. Причинний зв'язок вини й покарання, а також кари до «третього чи четвертого покоління» є тут типовими прикладами педагогічного відлякування.
Саме тут міститься центр ваги Вальтерового занепокоєння. Я казав йому тоді: «Дезертируй уперед, іди в окопи, Оппен (то був полковник) точно не пошле тебе назад». На що він відповів: «Я вже думав про це. Але для того, щоб полягти на полі бою, треба бути чистим».
Будь-яка хвороба може підпадати під моральний аспект, тобто пов'язуватися з якоюсь помилкою чи принаймні недоглядом, — це здавалося очевидним ще у часи пращурів. «Подумай лише, де загинув невинний? Або коли таке було, щоб проковтнули праведника», — написано в книзі Йова (4) і далі в розділі 25: «Смерть забирає тих, хто грішать… Гниле дерево».
Хвороба є злом та ще й заразним. Під її тягарем росте недовіра, з якою розглядають хворого. Дефо, згадуючи про чуму в Лондоні, наводить тут декілька прикладів. Огида, ба навіть відраза збереглася в деяких недоброзичливих висловах нашої мови: «Той хлоп має чуму у своєму тілі».
Хворий обтяжує, часто є небезпечним; його слід ізолювати. А проте поширення хвороби не вдається спинити: «Король Чума», новела Едгара Алана По, зображає тріумф кпинів із будь-якої обережності.
Особливо брутальним способом позбувалися хворого капітани суден, які перевозили сандалове дерево; ці шукачі пригод прочісували в минулому сторіччі всі південні моря в пошуках коштовної деревини. Вони висаджували хворого вночі на безлюдному острові. Найчастіше такого хворого знаходили на узбережжі тубільці, вони були людянішими й доглядали його, поки він одужає. Натомість вони самі заражалися або й умирали, так що залишалася лише резистентна меншість.
Про події, які 1892 року ще молодим пережив мій батько, я вже згадував в іншому місці. Але повторю ще раз, оскільки це гарна ілюстрація до теми. Якось уранці він проходив через ганноверський центральний вокзал, аж тут зустрів подорожнього, який вийшов з вокзального приміщення й попрямував площею Ернста Авґуста. Він звернув увагу на чужинця тільки через окрик якогось учня, можливо, класичного шевчика: «Це гамбуржець!» Тут треба знати, що в той час, у 1892 році, в Гамбурзі лютувала холера, це була остання епідемія в Німеччині.
Очевидно, так було винайдено нову лайку. Вигук шевчика змусив батька замислитися. Це був один із поворотних моментів у його становленні, позначеному приязним ставленням до окремих індивідів та скепсисом до всього нашого виду. Спостереження, досвід, розчарування закріпилися в ньому у своєрідній антируссоїстській системі; будь-яка людина була для нього спершу завжди підозрілою. В цьому він слідував типовій моделі поведінки; особливим тут було лише те, що він не докладав жодних зусиль, щоб якось це замаскувати. Незнайомець на острові, в пустелі або навіть на узліссі неподалік великого міста постає перед нами спершу як представник виду, викликаючи в нас недовіру. Ще дітьми нас застерігали від чужого дядька.
* * *
У слові «Aussatz» (проказа, досл. «те, що осідає») я хотів би бачити пандан до слова «Ausschlag» (висип, досл. «те, що виступає») — щось падає додолу або щось виступає на поверхні. Спершу на шкірі помічали чужорідні місця з інакшим забарвленням. Етимологи повернули слово «aussetzen» (тут у значенні «віддати на поталу»). Це виглядає зрозумілим, але так легковажно загалом мова не працює. «Lepis» — це лупа, луска, а лепра — хвороба, яка робить шкіру лускатою.
Звісно, хворі на лепру були ізольовані. Вони мешкали в спеціальних карантинних притулках за межами поселень, мали там свої власні каплиці та цвинтар. Перед цим вони були виблагословлені, вже ніби померлі, виключені з членів церковної громади. Казали, що вже сама кров прокажених отруює криниці; про своє наближення вони мусили повідомляти, калатаючи бубонцями чи дзвіночками. Коли вони щось купували, то мали кидати монету в мисчину, заповнену оцтом, як то було прийнято також у часи чуми.
Моторошне калатання дзвіночків прокажених було добре відоме в середньовічних містах. «Так дзонить, ніби прокажені зібралися зі своїми бубонцями» (Ульріх Краффт[624] в одній зі своїх проповідей, Ульм, 1503). Ще в Оскара Вайлда читаємо про «крики прокажених на болотах».
Проказа, одне з жахіть середньовіччя, ще досі відома на віддаленій периферії, та невдовзі її можна буде знайти лише в історії медицини. Недуги, як і культури, мають свій цикл розвитку; вони з'являються, зазнають розквіту та відмирають. Це зникнення ще дивніше за появу — велетенська риба знову пірнає в глибини, після того як накоїла біди.
Але страх разом із нею не зникає. Він переходить на інші поля, змінює свій об'єкт. Страх уже майже не пов'язують з паралічем, значно менше із сухотами, але значно більше — з раком, інфарктом. Недуги серця супроводжує сильний страх. Усе це варіації тієї самої мелодії: «Віють вітри смерті», як то сказано у церковному пісеннику.
Так само історичними стали й жахи «неаполітанської хвороби[625]»; шлях був довгий — від недуги Ульріха фон Гуттена[626], який після одинадцяти сенансів лікування ртуттю помер від цієї хвороби, й аж до Мопассана: в його романі «Горля» чується пульсування божевілля та відзвуки жаху від цієї недуги.
Усе це дуже далеко від грубих начал — від Рабле та його «заражених венериною моровицею». Загалом, коли читаєш, наприклад, щоденники Гонкурів, то створюється враження, нібито зображене літературне коло стало розкішним десертом для недуги, яка дещо втамувала на ньому свій шалений голод. Вона переходить на нерви та блукає крізь fin de siècle[627], коли свідомість та художня проникливість надавали йому моторошної фосфоресценції. На жах можна натрапити у Верлена та його соратників, в Ропса та Мюрже, також у Демеля[628]: «Ми є моровицею хтивості й смертю». Жахи прокази забулися, натомість приходить цей інший страх із його нервовими щупальцями. Едмон Гонкур бачить у ресторані, як грубшають застільні манери його брата; він вказує йому на це. Жуль починає плакати, а тоді вже й Едмон не може стримати сліз.
Про випадок Ніцше вчені не можуть дійти згоди; достеменно відомо лише те, що Овербек[629] після колапсу Ніцше знайшов у його туринській кімнаті різні специфічні ліки.
* * *
Якщо ми розглядатимемо хворобу як владу, а точніше, як незалежну величину з власного орбітою та, можливо, із власними завданнями в загальній картині, то ми ніколи не зможемо охопити її цілковито, а лише у фрагментах, лише з перспективи нашої доби. Це стосується як хвороби, так і того способу, яким відповідає на неї хворий. Невипадково ми позначаємо словом «недуга» то результат обстеження, то діяльність.
Тож страхи Вальтера були типовими для епохи. Незадовго до того вони були б неможливими, адже їм мала передувати темнопольна мікроскопія[630] в межах мікроскопічної техніки. Ми бачили б усю цю картину неповною, якби спиралися тільки на причинно-наслідкові зв'язки. Вихід на новий рівень свідомості змінює не лише оптику — слід значно розширити саме поняття.
Щоправда, з високоточною оптикою зростає і страх. Це пов'язані величини; з таким інструментарієм ми бачимо небезпеки в далекому майбутньому й навіть такі небезпеки, які криються лише в одній краплині води. Блуа пов'язує винахід швидких засобів пересування на кшталт автомобіля й літака з почуттям страху. У ті часи ще не йшлося про ракети. Людська винахідливість має передбачати такі обставини, коли життя залежатиме від того, щоб протягом кількох годин досягти чужого континенту.
Неможливо зазирнути всередину часу або часів, але іноді трапляються несподіванки одночасності подій в різних куточках планети. Незадовго до Французької революції Гершель[631] відкрив планету Уран. Без цієї планети жоден нинішній гороскоп не має сенсу, так само як будь-який політичний прогноз — без знання цієї революції. Вже сама назва планети змушує задуматися. Не менш цікавий випадок із дев'ятою планетою, тобто з Плутоном, яка 1930 року була радше вирахувана, ніж візуально спостережена. Чи йдеться тут просто про назви, припущення, випадкові події?
* * *
Дивовижно, як зародок формує свій особливий образ, коли розвивається: нарив нігтя, зміна гіпофізу, певні форми манії величі. Інфекція, яка знищує одного, може врівноважити вади іншого. Гарячка відкриває картини нових світів. Душевна хвороба спочатку приносить небачений розквіт, вибух геніальності. Навіть від того, що відбувається потім, ми сприймаємо лише грубі симптоми. Погляд майже не виходить за межі мікротомного[632] зрізу.
Таким є стиль рослинних колоній. Прилітає насінина, спора й розквітає квіткою або однією з барвистих картинок підручника дерматології — Lupus[633] у формі метелика. Вірус майже непомітно проявляється в однієї дитини у вигляді нежиті, тоді як її брата паралізує на все життя.
І хай там як збагачуються наші знання про хвороби, хворий справедливо ставить перед собою питання, що конкретно він із цього матиме. Але це вже інша історія. Джон Кеннеді, якому довелося багато страждати, казав: «Життя несправедливе. Одні здорові, а інші хворі». Це так само правильно, як і констатація, що не кожен стане президентом Сполучених Штатів. А з другого боку: який неймовірний збіг різних випадковостей мав статися, щоб куля, якою вистрелили в нього, стала смертельною. «Ні!» — вигукнула дружина, коли кинулася до нього. Це перше слово, яке вигукують у такій біді.
До речі, така смерть завжди сколихує основи свідомості — і не лише у сфері політичної влади. Так само й ця смерть сколихнула тих, хто займався астрологією і магією чисел або їхніми дивними повторами та відповідностями в історичному процесі. Такі люди відчувають якісь окультні взаємозв'язки, але не проникають до справжньої глибини змови. Пролита кров має владу, недоступну уяві. Те, що деякі вбивства, як, наприклад, вбивство в Сараєво, призводять до непередбачуваних наслідків, є не менше й не більше дивовижно, ніж той факт, що дитина одним сірником може спалити ціле місто. Але завжди є палаюча сила принесеної в жертву крові. Вона сприятливо діє подібно до постійного вогню.
* * *
Щось власне, приховане всередині природи, має додатися до хвороби. Тому тлумачення знаків ставить питання, що стосуються як долі, так і відповідальності. В гігієні все це зазнало секуляризації. Краузе[634] повертається з Кальтутти й привозить із собою віспу. Він не був щеплений. Кримінальна справа.
Зміст
В с т у п
Черепи й рифи … 5
Наркотики і сп'яніння … 17
Рослина як автономна влада … 38
Сп'яніння: батьківщина й мандри … 42
Провідні канали — зустрічі зі смертю … 49
Світло понад стіною … 56
Є в р о п а
Дозування … 64
Ранні початки … 72
Пиво і вино І … 92
Книжки і міста … 99
Великий Вавилон … 111
Обпалені крила … 131
Пиво і вино II … 146
Про гробіянізм … 158
Слідами Мопассана … 168
Наркози … 185
Білі ночі … 194
С х і д
Опій … 224
Додаткові нотатки про опій … 248
Польські коропи … 251
Підкорятися й направляти … 268
Про гашиш … 271
П е р е х о д и
Весілля Фіґаро … 278
Випадок Ваґнера … 292
Оптичні моделі … 302
Сюрреалістичний ривок … 327
М е к с и к а
Великі зіниці … 336
Сурогати … 340
Китайські сади … 348
Психонавти … 355
Ретроспектива Ґоденгольма … 368
Грибний симпозіон … 382
Ще раз про ЛСД … 390
Пейотль … 393
Рафінована матерія … 407
Скепсис за потреби … 412
Парерґа до «Наближень»
Пес і кіт … 417
Про азартну гру … 428
Потенція і статки. Оборот і капітал … 433
Прусси і війна … 434
Книжки й читачі … 437
Хвороба і демони. Нотатки про халепу Вальтера … 439
Інформація видавця
Ернст Юнґер
НАБЛИЖЕННЯ. НАРКОТИКИ І СП'ЯНІННЯ
Переклад з німецької
Романа Осадчука
Редактор Л. Пішко
Відповідальний редактор О. Жупанський
Художній редактор О. Баратинська
Оригінал-макет О. Баратинська
Підписано до друку 5.07.23
Формат 84x108 1/32
Наклад 2000 прим.
Зам. № ЗК-006245.
Свідоцтво про внесення до Державного реєстру
суб'єкта видавничої справи № 2770. Серія ДК
ФОП Жупанський
Україна, 08293, Буча, вул. Тарасівська, 7а,
тел.: (096) 350-61-05;
E-mail: zhupansky-publisher@ukr.net
facebook.com/Zhupanskyi/
instagram.com/Zhupansky_publisher/
t. me/zhupanskogo
Поліграфія: АТ «Харківська книжкова фабрика «Глобус»
інтернет-книгарня
publisher.in.ua
Ернст, Юнґер.
Ю50 Наближення. Наркотики і сп'яніння: Ернст Юнґер; з нім. пер. Р. Осадчук. — К.: Вид-во Жупанського, 2023. — (Майстри світової прози). 456 с.
ISBN 978-617-7585-84-7
УДК 821.112.2-312.1
Ернст Юнґер
/ Ernst Jünger/
(1895–1998) — німецький письменник, публіцист та ідеолог консервативної революції, брав участь в обох світових війнах. Завдяки раннім художнім і публіцистичним творам вважається предтечею націонал-соціалізму, хоча його пізніші речі, написані після 1933 року, позначені критикою НСДАП. Беручи участь у Першій світовій війні офіцером, Юнґер пише одну зі своїх найвідоміших книжок «У сталевих грозах», в якій осмислює феномен війни, чим здобуває визнання як серед мілітаристів, так і серед пацифістів.
Після приходу Гітлера до влади Юнґер послідовно відкидає пропозиції правлячої партії увійти до її структур, водночас притримуючись правих консервативних поглядів. Попри вільнодумство і незалежну позицію, Юнґер залишається недоторканним, оскільки Гітлер поважає Юнґера через його заслуги у Першій світовій війні.
Післявоєнні роки Ернста Юнґера позначені плідною творчістю і здобуттям багатьох нагород у царині літератури і культури. Загалом же Юнґер — автор близько чотирнадцяти книжок надзвичайно широкого спектру: від роздумів про феномен війни і спогадів про участь у бойових діях, фантастичних романів «Геліополіс», «Скляні бджоли» та «Оймесвіль», де починає досліджувати концепцію постісторії, і аж до позначених автобіографічністю роздумів про вплив на людську свідомість алкоголю і різних психотропних препаратів, включаючи ЛСД.
Ернст Юнґер, поза сумнівом, є визначним письменником і мислителем, якому випала доля пережити страшні, епохальні злами Європи XX сторіччя та переплавити свій досвід у непроминальні твори, один з яких пропонується вам у цій книжці.
Примітки до електронної версії
Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником
с. 15: <…> в передпокої [з'явлється] => з'являється її побожна сестра <…>
с. 33: <…> даремно прагнула обіймів [Наркоза] => Нарциса <…>
34 походить від грецкого
с. 36: <…> завдяки їхнім [анастезійним] => анестезійним властивостям <…>
с. 44: <…> снодійні [піґіулки] => піґулки і морфій <…>
с. 55: <…> німецького поета і [протестанського] => протестантського теолога <…>
с. 57: <…> душевний [ексгібіционізм] => ексгібіціонізм <…>
с. 65: <…> зустрічі у кнайпі [вібуваються] => відбуваються десятиліттями <…>
с. 66: Їхня [чуливість] => чутливість не обов'язково спирається <…>
с. 74: <…> щось [незбагенне] => незбагненне у веселощах <…>
с. 77: <…> правий [реваншитський] => реваншистський заколот <…>
с. 81: Різниця між [спостреженням] => спостереженням й відчуттям <…>
с. 85: <…> білі [крищечки] => кришечки аж сяяли <…>
с. 101: <…> там починає [бурунутися] => бурунитися вода <…>
с. 106: За час [пребування] => перебування в Парижі <…>
с. 115: <…> одну з них убили в її ж [кіманті] => кімнаті.
с. 139: [Нерешті] => Нарешті з'являвся Вулко <…>
с. 150: <…> якщо ми [розгядаємо] => розглядаємо його як механічний акт <…>
с. 162: Гріммельсгаузен у [«Симпіциссимусі»] => «Симпліциссимусі» <…>
с. 166: <…> якби в них не [заглибювалися] => заглиблювалися такі голови <…>
с. 191: <…> сучасний світ з його [досягеннями] => досягненнями й рекордами <…>
с. 192: <…> [змущує] => змушує повертатися нас до таких місць.
с. 211: <…> я [вихожу] => виходжу назовні <…>
с. 220: <…> чиї [властовості] => властивості сприймалися скоріше як «чесноти» <…>
с. 226: <…> на [кштал] => кшталт оптичного обману <…>
с. 228: То були скромні [залишики] => залишки патриціату <…>
с. 230: <…> [дизертирами] => дезертирами, авантюристами, злочинцями <…>
с. 240: <…> в китайських будинках з [бабмуковими] => бамбуковими столами <…>
с. 242: <…> часткове воскресіння є [своєрідим] => своєрідним прикликанням <…>
с. 251: Коли богемські [лісі] => ліси вкривалися осінніми барвами <…>
с. 260: [Ютандська] => Ютландська битва — наймасштабніша морська битва <…>
с. 263: <…> обличчя, яке [задавлося] => здавалося дебелішим за моє <…>
с. 266: <…> просто сузір'я мали [вігідну] => вигідну констеляцію <…>
с. 269: Автор [автобіграфічних] => автобіографічних книжок <…>
с. 269: дух, який [підкоряєь] => підкоряє <…>
с. 305: <…> плетива, растр, ефекти [вимпромінювання] => випромінювання <…>
с. 319: <…> у [багатох] => багатьох місцях дерево вкрито <…>
с. 335: <…> ми [віддчуваємо] => відчуваємо прихований жар <…>
с. 338: Він [завсім] => зовсім не був п'яним <…>
с. 345: <…> послуговуюся конем, аби [потрапита] => потрапити до печери <…>
с. 351: <…> стаємо [чутивими] => чутливими до відхилень <…>
с. 356: Коли певні враження ми [назваємо] => називаємо типовими <…>
с. 360: <…> персонаж Ернста Юнґера з його роману [«Гелополіс»] => «Геліополіс».
с. 362: Дослідник [Уже] => уже не чекає у засідці <…>
с. 363: <…> за свою зухвалу [доптиливість] => допитливість роздерли <…>
с. 365: <…> не знаю, [щоб] => що б то мало означати <…>
с. 367: <…> масового заснування акціонерних [твориств] => товариств <…>
с. 370: <…> розповідати про свої подорожні [знайомста] => знайомства <…>
с. 375: <…> будь-яке [непорозміння] => непорозуміння залагоджувалося <…>
с. 380: <…> що [створють] => створюють ейфорію <…>
с. 396: <…> захоплювали його оцінки [ситуції] => ситуації <…>
с. 407: <…> споглядання [напівпрочених] => напівпрочинених дверей <…>
с. 415: <…> тоді я не [суміватимусь] => сумніватимусь в їхній силі <…>
с. 418: У чоловіків, які [розрахувують] => розраховують на службу <…>
с. 429: <…> знайшло своє [відображеня] => відображення в літературі <…>
с. 435: Сюди [надежало] => належало і так зване <…>
с. 438: <…> він не готовий до [навколишного] => навколишнього світу <…>
Примітки
1
Іпполіто І д'Есте (1479–1520) — італійський церковний діяч, якому Лодовіко Аріосто (1454–1533) присвятив свою поему «Несамовитий Роланд». (Тут і далі — примітки перекладача.)
(обратно)
2
Позиція Зіґфріда — частина Лінії Гінденбурґа, оборонних укріплень, споруджених німцями на північному сході Франції під час Першої світової війни, а саме в 1916–1917 роках.
(обратно)
3
Тобто смерть. Від латинського вислову «Mors ultima linea rerum» — смерть стоїть у кінці всіх речей (лат.).
(обратно)
4
Конрад Вайс (1536–1575) — німецький гуманіст.
(обратно)
5
Асклепій — давньогрецький бог лікування; півень, поряд зі змією та собакою — один із його атрибутів.
(обратно)
6
Цитата з «Фауста» Ґете (укр. переклад Миколи Лукаша).
(обратно)
7
Авл Віталлій Германік Август (15–69) — римський імператор.
(обратно)
8
Антоній Великий (251–357) — засновник християнського відлюдницького чернецтва.
(обратно)
9
«Спокуса Святого Антонія» — тут поема у прозі Ґюстава Флобера, опублікована 1874 року.
(обратно)
10
Див. роман Ернста Юнґера «Геліополіс».
(обратно)
11
Відома картина німецького художника Арнодьда Бекліна (1827–1901).
(обратно)
12
Ще одна картина Арнольда Бекліна. Існує чотири варіанти цієї картини у різних музеях.
(обратно)
13
Серп — атрибут німецької персоніфікації смерті у вигляді чоловіка-женця, на відміну він нашої жінки з косою.
(обратно)
14
Великий перехід — зміна епох в термінології Ернста Юнґера. Сам термін «перехід» нерідко означає в нього смерть.
(обратно)
15
Йдеться про есеїстичну збірку Ернста Юнґера «Перед стіною часу» (An der Zeitmauer, 1959).
(обратно)
16
Вибілення — один із важливих термінів Ернста Юнґера, який слід розуміти як відмирання, спрощення (за аналогією до однорідних крейдяних скель, утворених з мікроскопічних кістяків прадавніх організмів), але також очищення (початок з чистого аркуша).
(обратно)
17
Йдеться про діатомові водорості, які вирізняються своєю будовою клітинної стінки, що має вигляд кремнеземового панцира.
(обратно)
18
Натяк на «Левіафана» Томаса Гоббса.
(обратно)
19
Ремінісценція з «Фауста» Ґете: «…все життя — лиш відсвіт кольоровий» (укр. переклад Миколи Лукаша).
(обратно)
20
Цитата з поезії Фрідріха Гельдерліна «До богинь долі», що використовується Ернстом Юнґером як своєрідний лейтмотив (укр. переклад Миколи Бажана).
(обратно)
21
Мірча Еліаде (1907–1986) — румунський релігієзнавець і письменник. В українському перекладі виходили його вибрані праці «Священне і мирське» (Основи, 2001) та «Трактат з історії релігій (Дух і Літера, 2016).
(обратно)
22
Для власного вживання (лат.) — фраза, що часто використовувалася на лікарських рецептах.
(обратно)
23
Байдуже, зібрана для «добра» чи для «зла», мандрагора викликає страх і пошанування як дивовижна рослина… В ній криються надзвичайні сили, які можуть подовжити життя або принести смерть. Тож певною мірою мандрагора є «травою життя і смерті» (фр.).
(обратно)
24
Залмоксис — божество ґетів, яке дарує померлим вічне життя.
(обратно)
25
Німецьке слово «Genuß» означає як «вживання», так і «задоволення».
(обратно)
26
«Штучні раї» — назва збірки есеїв Шарля Бодлера про вплив на людину гашишу та опію, який проявляється у вигляді фантастичних візій.
(обратно)
27
Геометричним чином (лат.) — філософський метод дедукції за принципами математики.
(обратно)
28
Самюель Ганеманн (1755–1843) — німецький лікар, засновник гомеопатії, нині визнаної науковою спільнотою як псевдонаука. Юнґер, як людина свого покоління, очевидно, мав певний сентимент до неї.
(обратно)
29
Обігрування однокореневих слів рецепт (досл. прийом) та рецептивний (приймальний).
(обратно)
30
Див. оповідання Жуля Верна «Фантазія доктора Окса» (1874).
(обратно)
31
«Сама доза робить отруйним» (лат.).
(обратно)
32
Потенція — тут ступінь дієвості певної речовини в фармакології.
(обратно)
33
Александер фон Гумбольдт (1769–1859) — німецький природознавець, брат мовознавця Вільгельма фон Гумбольдта. У 1799 році він здійснив подорож до Південної Америки, яку й описав у згаданій вище книжці.
(обратно)
34
Франц Антон Месмер (1734–1815) — німецько-австрійський лікар, автор теорії тваринного магнетизму (месмеризму).
(обратно)
35
Повна назва «De planetarum influxu in corpus humanum» — «Про планетарний вплив на людське тіло» (лат.).
(обратно)
36
Новаліс, власне Фрідріх фон Гайденберг (1772–1801) — німецький поет і містик. Один з найяскравіших представників німецького романтизму.
(обратно)
37
«Атенеум» — німецький літературний часопис, що з 1798 до 1800 року публікували в Берліні Авґуст і Фрідріх Шлеґелі. Найважливіше періодичне видання раннього німецького романтизму.
(обратно)
38
Карл Людвіг фон Райхенбах (1788–1869) — німецький природознавець, хімік, філософ і підприємець. Автор псевдонаукової теорії про життєву силу «од», яку він порівнював із магнетизмом.
(обратно)
39
Ґустав Фехнер (1801–1887) — німецький фізик і філософ, засновник психофізики, найдавнішої психологічної дисципліни в історії науки.
(обратно)
40
Фіванські картини — за назвою єгипетського міста Фіви, де в ранньохристиянські часи оселилося чимало пустельників. Згодом фіванськими картинами стали називати сюжети в образотворчому мистецтві, присвячені життю та візіям пустельників і схимників.
(обратно)
41
Йоганн Гайнріх Юнґ-Штіллінґ (1740–1817) — німецький письменник, містик і теософ, лікар за освітою.
(обратно)
42
Замість «психоделіків» Е. Юнґер вживає застарілий термін «фантастикуми» («Phantastica»), який був у обігу на початку XX століття. У подальшому викладі ми перекладаємо «Phantastica» як «психоделіки».
(обратно)
43
Хасан ібн Саббах (1050-ті—1124) — шиїтський проповідник, ватажок повстання ісмаїлітів проти сельджуків у Ірані.
(обратно)
44
Я п'ю; п'яний (лат.).
(обратно)
45
Досл. напідпитку, тут — готовий до парування.
(обратно)
46
Гайстербахський монастир розташований у місцевості Зібенґебірґе (Семигір'я), неподалік від Обердоллендорфу (земля Північний Райн — Вестфалія), заснований 1189 року. «Чернець з Гайстербаха» — балада Фольфґанґа Мюллера фон Кеніґсвінтера, німецького поета і збирача фольклору.
(обратно)
47
Погріб Ауербаха — шинок у Ляйпциґу, заснований в XVI сторіччі. Саме тут відбувається одна зі сцен «Фауста» Йоганна Вольфґанґа Ґете.
(обратно)
48
Жак Казотт (1719–1792) — французький письменник, автор містичної збірки новел «Закоханий диявол».
(обратно)
49
Альфред Кубін (1877–1959) — австрійський письменник, графік та ілюстратор, автор фантастичного роману «Інший бік» (1909).
(обратно)
50
Томас Де Квінсі (1785–1859) — англійський письменник, автор автобіографічної «Сповіді англійського пожирача опію» (український переклад Гєника Белякова. Київ: Комубук, 2017).
(обратно)
51
Зітхання з глибин (лат.).
(обратно)
52
Жан Кокто (1889–1963) — французький письменник-авангардист.
(обратно)
53
«Усе, що робиться в житті, навіть любов, робиться у швидкому потязі, який прямує до смерті. Курити опій — це вийти з потяга, що рухається, зайнятися чимось іншим, ніж життям, зайнятися смертю» (фр.).
(обратно)
54
Фрідріх Зертюрнер (1783–1841) — німецький аптекар і фармацевт. Піонер хімії алкалоїдів. У 1804 році вперше виокремив морфій з опію.
(обратно)
55
Ейдетичний — який уможливлює надзвичайно точний, переважно зоровий, спогад.
(обратно)
56
Входження (das Eintretende) — важливий термін в концепції Ернста Юнґера, власне «те, що входить», тобто сутність за межами себе, в яку занурюється суб’єкт. Отже, акцент тут не на русі, а на змісті. Варіант перекладу «входження» здався нам найадекватнішим, оскільки створює пару протиставлення «наближення»/»входження».
(обратно)
57
Фрідріх Велер (1800–1882) — німецький хімік, професор, завідувач хімічної лабораторії при Ґеттинґенському університеті. У 1860 році в інституті Велера німецький хімік Альберт Німан (1834–1861) ізолював кокаїн.
(обратно)
58
Йоахімсталь, зараз Яхімов — місто в Чехії неподалік від Карлових Вар, відоме родовищем уранініту та експериментами Марії Склодовської-Кюрі з цим матеріалом.
(обратно)
59
Леон Блуа (1846–1917) — французький католицький письменник-містик.
(обратно)
60
Крістіан Конрад Шпренґель (1750–1816) — німецький ботанік.
(обратно)
61
Аннетте фон Дросте-Гюльсгоф (1797–1848) — німецька поетеса.
(обратно)
62
Сонет Шарля Бодлера «Альбатрос».
(обратно)
63
Див. прим. 3 на стор. 36 [В електронній версії — прим. 55.]
(обратно)
64
Отель Пімодан, також отель Лозен — особняк XVII ст. на острові Святого Людовіка, де мешкали Шарль Бодлер та Теофіль Ґотьє. Місце заснування «Клубу гашишинів» (1840-ті роки).
(обратно)
65
Октав Мірбо (1848–1917) — французький письменник, П'єр Лоті (1850–1923) — французький письменник-мандрівник.
(обратно)
66
Fin de siècle (фр.) — досл. кінець століття — культурна доба кінця XIX та початку XX сторіччя (до Першої світової війни).
(обратно)
67
Альрауни — в середньовічному європейському фольклорі крихітні людиноподібні духи, що мешкали в коренях мандрагори.
(обратно)
68
Йдеться про однойменних персонажів роману Гюстава Флобера «Бувар і Пекюше».
(обратно)
69
Країна велетнів із «Мандрів Гулівера» Джонатана Свіфта.
(обратно)
70
Таємний гербарій (лат.).
(обратно)
71
Альберт Великий (бл. 1200–1280) — німецький теолог, філософ і природознавець.
(обратно)
72
Інститут гігієни при Марбурзькому університеті, який з 1895 року очолював Нобелівський лауреат з хімії Еміль фон Берінґ (1854–1917).
(обратно)
73
Ганс Гайнц Еверс (1871–1943) — німецький письменник, мандрівник, автор творів містичного та еротичного спрямування.
(обратно)
74
Кастальське джерело — священне джерело біля Дельфів, присвячене Аполлонові та музам.
(обратно)
75
Провідні канали, також меридіани — в традиційній китайській медицині такими каналами рухається життєва енергія ці.
(обратно)
76
Див. епізод з «Дій апостолів» 2.13 і далі.
(обратно)
77
Той, що мав ключ — перифраз апостола Петра.
(обратно)
78
Rauschgift (нім.) — досл. «п’янка отрута», один із синонімів наркотику в німецькій мові.
(обратно)
79
«Drugs and Intoxication» — «Наркотики та інтоксикація». — «Drugs and Ecstasy» — «Наркотики й екстаз» (англ).
(обратно)
80
Гурджієв Георгій Іванович (1866–1949) — російський містик греко-вірменського походження, який з 1920-х років мешкав у Парижі.
(обратно)
81
Друге обличчя, дар або вміння другого обличчя — псевдонаукова окультна здатність передбачати майбутнє.
(обратно)
82
Старий з гори — перифраз провідника асасинів.
(обратно)
83
Кассіан Римлянин (360–435) — християнський богослов і церковний діяч.
(обратно)
84
Див. псалом 42.
(обратно)
85
Симон-чарівник (пом. 62) — легендарний засновник гностицизму, вважається першим єретиком християнської церкви. Нібито намагався придбати за гроші силу, яку дав апостолам Бог (Дії 8:9-24).
(обратно)
86
Для використання Дофіном (лат.) — про навчальну бібліотеку грецької і латинської класики, призначену для виховання Людовіка Великого Дофіна, сина Людовіка XIV. Вираз вживається у значенні «для навчальних потреб».
(обратно)
87
Місти (від гр. μύστης mýstēs) — посвячені, учасники містерій.
(обратно)
88
Йоган Арнольд Канне (1773–1824) — німецький письменник, міфолог, сходознавець.
(обратно)
89
Рядки з релігійного гімну німецького поета і протестантського теолога Йоганна Тімотея Гермеса (1738–1821).
(обратно)
90
Сильно сумніватися (лат.).
(обратно)
91
Тут — «цікавинка» або «допитливий хлопець» (шваб. діалект).
(обратно)
92
Див. прим. 3, стор. 44. [В електронній версії — прим. 64.]
(обратно)
93
Ґоттфрід Бенн (1886–1956) — німецький поет і лікар, яскравий представник експресіонізму.
(обратно)
94
Людвіг Клаґес (1872–1956) — німецький психолог і філософ, прихильник ідей Шопенгауера. Рене Ґенон (1886–1951) — французький письменник і філософ, представник інтегрального традиціоналізму. Анрі Мішо (1899–1984) — французький поет і художник. Див. Анрі Мішо. Внутрішній простір. Упор, і пер. Олег Жупанський. — Київ: «Юніверс», 2001. Жуль Буассьєр (1863–1897) — французький письменник і журналіст, автор книжок про Індокитай, експериментував з опієм.
(обратно)
95
Як ми вже згадували, смерть у німецькій мові чоловічого роду; відповідно, чоловічого роду є і всі алегорії смерті (не жінка з косою, а жнець).
(обратно)
96
Таким є справжнє теперішнє (лат.).
(обратно)
97
Євангеліє від Івана 4:48–50.
(обратно)
98
Воскресіння Юнака з Наїну — євангельська подія, описана в Євангелії від Св. Луки. 7.11–17.
(обратно)
99
Філіп Блайберґ (1909–1969) — друга людина у світі, якій південноафриканський хірург Крістіан Барнард провів трансплантацію серця (1968).
(обратно)
100
Тут в сенсі очищення. Див. також прим. 3 на стор. 13. [В електронній версії — прим. 16.]
(обратно)
101
Фердінанд Марія фон Баадер (1747–1797) — німецький лікар, філософ та природознавець.
(обратно)
102
Йоганн Ґоттлоб Беме (1717–1780) — німецький історик.
(обратно)
103
«Fermenta cognitionis» — «Ферментація знань» (лат.) — праця Баадера.
(обратно)
104
Персонаж роману Бернарда Шоу «Професія Кашеля Байрона».
(обратно)
105
Фізичною культурою (фр.).
(обратно)
106
Пірітой — фессалійський герой з племені лапітів, соратник Тесея.
(обратно)
107
Гомер, «Одіссея», пісня XXI, український переклад Бориса Тена.
(обратно)
108
Крістіан Фрідріх Геббель (1813–1863) — німецький поет.
(обратно)
109
Римський імператор Веспасіан відомий своїм висловом «pecunia non olet» («гроші не пахнуть»), коли він говорив про податок на громадські вбиральні. Вислів став популярний завдяки сатирику Ювеналу.
(обратно)
110
Кантаридін — органічна сполука, яку добувають з тіла різних жуків, зокрема і роду Cantharis (м’якотілка). Настоянка кантаридіну нібито підвищувала чоловічу потенцію.
(обратно)
111
Едвард Белламі (1850–1898) — американський письменник християнсько-соціалістичних поглядів, автор утопічного роману «Погляд назад, 2000–1887».
(обратно)
112
Звичай з часів пізнього середньовіччя обирати напередодні дня Трьох Королів (6 січня) бобового короля.
(обратно)
113
Картина фламандського художника Якоба Йорданса (1593–1678).
(обратно)
114
Утґарда-Локі — у скандинавських міфах володар замку Утґард.
(обратно)
115
Фрейр — скандинавський бог літа й плодючості.
(обратно)
116
Везерберґланд — один із ландшафтів німецького середньогір'я, розташований на теренах сьогоднішніх земель Гессен, Нижня Саксонія та Північний Райн-Вестфалія.
(обратно)
117
Вандерфоґель (досл. нім. перелітний птах) — німецький культурно-освітній рух школярів і студентів, який виник на рубежі XIX і XX століть у Німеччині.
(обратно)
118
Порта Вестфаліка — німецьке місто в землі Північний Райн-Вестфалія.
(обратно)
119
Фрідріх Ґерштекер (1817–1872) — німецький письменник і мандрівник, автор пригодницьких романів, дія яких розгортається у США.
(обратно)
120
Нижньонімецький варіант імені Фрідріх.
(обратно)
121
Річниця Седану — свято в кайзерівській Німеччині на згадку про капітуляцію французької армії 2 вересня 1870 року після битви під Седаном.
(обратно)
122
Каппський заколот — правий реваншитський заколот, що відбувся в Німеччині 13 березня 1920 року. 17 березня заколот зазнав поразки.
(обратно)
123
Посланець (лат.).
(обратно)
124
Віттескіндсберґ — невисока гора (280 м над рівнем моря) неподалік від Порти Вестфаліки.
(обратно)
125
Бок (нім. Bock) — означає як «цап», так і сорт пива низового бродіння.
(обратно)
126
Корабельне пиво — пиво, яке могло довго зберігатися і тому продавалося на експорт в Індію та на Карибські острови. Ця назва насамперед відсилає до пива «Мумме», відомого у Брауншвайзі та за його межами з часів пізнього середньовіччя.
(обратно)
127
Ганс-лютніст — пісенник товариства «Вандерфоґель».
(обратно)
128
Під час битви в Тевтобурзькому лісі (9 н. е.). римський полководець Публій Квінтілій Вар (46 до н. е. — 9 н. е.) разом зі своїм військом зазнав поразки від германських племен.
(обратно)
129
Йоганн Церклас, граф Тіллі (1559–1632) — фельдмаршал Священної Римської імперії.
(обратно)
130
Поль Валері (1870–1944) — французький поет і філософ, автор «Юної Парки», «Надморського цвинтаря» та «Зошитів», відомий своїм інтелектуалізмом та педантичністю.
(обратно)
131
Латунне місто — легендарне місто з «Тисяча і однієї ночі», в Корані згадується як місто Ірам.
(обратно)
132
Кальдерон де ла Барка (1600–1681) — іспанський драматург, автор філософської драми «Життя — це сон» (1635).
(обратно)
133
У 1866 році відбувалася так звана австро-прусська війна.
(обратно)
134
Секунда відповідає сьогоднішнім десятому та одинадцятому класу дванадцятирічної німецької гімназії.
(обратно)
135
Фуксмайор — старший студент, якому доручено наглядати за молодшими, яких називали «лисицями» (нім. Fucks).
(обратно)
136
Студентський ритуал, який полягав у тому, щоб терти пивними кухлями по дерев'яному столу на знак вітання почесних гостей або представників іншого студентського братства.
(обратно)
137
Тиша (лат.).
(обратно)
138
Вірність (лат.).
(обратно)
139
Гумпен — великий кухоль для пива, відомий з XVI сторіччя спершу серед ляйпцизьких студентів.
(обратно)
140
Окакура Какудзо (1862–1913) — японський мистецтвознавець і письменник, відомий за межами Японії своєю «Книжкою про чай» (1906).
(обратно)
141
Марсель Жуандо (1888–1979) — французький католицький письменник.
(обратно)
142
Пісню, сповнену світла й братерства (фр.).
(обратно)
143
Так у XVIII сторіччі в англійських клубах називали людей, здатних випити за вечір шість пляшок вина або портвейну.
(обратно)
144
Grand cru — «великий пагін» (фр. досл.) — вино або інший продукт найвищої якості.
(обратно)
145
П'яниця (іт.).
(обратно)
146
Пневма — термін давньогрецької медицини і філософії, тут — душевна пневма, яка за античними уявленнями містилася в мозку й поширювалася у всі органи нервами.
(обратно)
147
«Люблю тебе, столице блуду» — рядок із заключного сонету збірки «Паризький сплін» Шарля Бодлера (укр. переклад Романа Осадчука, «Комубук», Київ, 2017, с. 137).
(обратно)
148
«Ваал» — назва розділу V «Зимових нотаток про літні враження» Ф. М. Достоєвського.
(обратно)
149
Ознака невинності.
(обратно)
150
Піквікці — персонажі роману Дікенса «Посмертні записки Піквікського клубу» (1836).
(обратно)
151
Ежен Сю (1804–1857) — французький письменник, представник масової літератури XIX сторіччя.
(обратно)
152
Йоганн Каспар Лаватер (1741–1801) — німецький письменник і філософ, послідовник так званої фізіогноміки.
(обратно)
153
Фрідріх Ґеорґ Юнґер (1898–1977) — німецький поет, есеїст; молодший брат Ернста Юнґера.
(обратно)
154
Велика матір, Богиня-матір — головне жіноче божество більшості міфологій світу.
(обратно)
155
«Від дракона до Вавилона» — апокриф до «Біблії» Лютера, додаток до Книги пророка Даниїла, розділ 14.
(обратно)
156
Капуа — місто на півдні Італії, відоме однойменними законами Фрідріха II Гогенштауфена. Місто є раннім прикладом муніципального управління.
(обратно)
157
Якоб Буркгардт (1818–1897) — швейцарський історик мистецтва, автор «Культури Ренесансу в Італії» (1860).
(обратно)
158
Артюр де Ґобіно (1816–1882) — французький письменник і дипломат.
(обратно)
159
Див. Фридрих Ніцше. Ранкова зоря. Пер. з нім. Вахтанга Кебуладзе. — Київ: Темпора, 2018.
(обратно)
160
Санкт-Паулі — квартал у Гамбурзі.
(обратно)
161
Собор, що проходив у 1414–1418 роках.
(обратно)
162
Вулиця Лапп в XI окрузі Парижа була відома своїми «вугільними кафе», заснованими вихідцями з Оверні, куди вчащали представники соціальних низів. Тут торгували вином, кавою та вугіллям для опалення.
(обратно)
163
Йоганнес Майзенгаймер (1873–1933) — німецький зоолог, з 1914 року професор Ляйпцизького університету.
(обратно)
164
Студент педагогічного вишу, який вже здав перший державний іспит і проходить завершальну практику в школі тривалістю 1,5–2 роки.
(обратно)
165
Герман Зудерманн (1857–1928) — німецький прозаїк і драматург, якийсь час носив велику чорну бороду.
(обратно)
166
Йдеться про гіперінфляцію 1922–1923 років у Німеччині.
(обратно)
167
Просценіум — передня, найближча до глядача частина сцени.
(обратно)
168
«Войцек» — відома п'єса німецького драматурга Ґеорґа Бюхнера (1837).
(обратно)
169
Пор. Альфред Деблін. Берлін Александерплац. Пер. з німецької Романа Осадчука. — Київ: Видавництво Жупанського, 2019.
(обратно)
170
Божественний маркіз — відоме прізвисько маркіза де Сада за аналогією до прізвиська «божественний Аретіно» італійського письменника XVI сторіччя П'єтро Аретіно.
(обратно)
171
Курфюрстендамм — одна з центральних вулиць Берліна в західній частині міста.
(обратно)
172
Ернст Людвіґ Кірхнер (1880–1938) — німецький художник-експресіоніст.
(обратно)
173
Ґеорґ Ґросс (1893–1959) — німецький художник, відомий своїми соціально-політичними карикатурами. Отто Дікс (1891–1969) — німецький художник-реаліст, представник «нової речевості». Гайнріх Цілле (1858–1929) — німецький художник, відомий зображенням соціальних проблем та життя низів Берліна.
(обратно)
174
Рудольф Шліхтер (1890–1955) — німецький художник і письменник, представник «нової речевості».
(обратно)
175
Оренвіль — містечко в північній Франції.
(обратно)
176
Середня Німеччина — частина Німеччини, розташована на сході країни, до якої зараз входять землі Саксонія, Нижня Саксонія і Тюрингія.
(обратно)
177
Йдеться про так звану Ніч довгих ножів, або Путч Рема — чистки в нацистській Німеччині 1934 року. Основна частина страчених належала до організації СА, очільником якої був засновник штурмових загонів Ернст Рем (1887–1934).
(обратно)
178
Бедекер — знаменита серія німецьких путівників, заснована Карлом Бедекером (1801–1859).
(обратно)
179
Карл Фрідріх фон Байме (1765–1838) — прусський міністр, державний радник. Ґустав Конрад Гайнріх фон Ґосслер (1838–1902) — прусський правник і міністр.
(обратно)
180
Кройццайтунґ — одна з центральних газет Прусії, а пізніше Німеччини, виходила з 1848 до 1939 року. На титулі мала емблему у вигляді хреста.
(обратно)
181
Цольхов — містечко у Бранденбурзі.
(обратно)
182
Карл Едуард Фезе (1802–1870) — німецький історик і архівар, автор 48-томної «Історії німецьких дворів».
(обратно)
183
«У пошуках втраченого часу» (фр.) — знаменитий роман Марселя Пруста.
(обратно)
184
Франк Ведекінд (1864–1918) — німецький поет і драматург. Маґґі — марка розчинних бульйонів і приправ, відома з 1886 року.
(обратно)
185
Жук-наривник — рід жуків, поширених в Євразії.
(обратно)
186
Ароза — швейцарська комуна в Ґраубундені.
(обратно)
187
Фрідріхсштадт — історичний район Берліна, розташований у південно-західній частині міста.
(обратно)
188
Фрідріх Бюлау (1805–1859) — німецький письменник, історик та економіст.
(обратно)
189
Фальстаф — другорядний персонаж, тип добродушного, боязкого п'янички. Виникає у трьох п'єсах Шекспіра («Генріх IV. Перша частина», «Генріх IV. Друга частина» та «Віндзорські насмішниці»).
(обратно)
190
Детальніше про символічне й метафоричне значення млинів та млинарства див. Ernst Jünger, Arbeiter. Herrschaft und Gestalt, Klett-Cotta, Stuttgart, 2007.
(обратно)
191
«Сповідь» Святого Августина є в укр. перекладі Н. Григор'євої. Грані, 1997, а також в укр. перекладі Юрія Мушака. Основи, 1999. Йоганн Ґеорґ Гаманн (1730–1788) — німецький філософ-просвітник, автор «Думок про мій перебіг життя» («Gedanken über meinen Lebenslauf», 1756). Йоганн Арнольд Канне (1773–1824) — німецький філолог-класик, автор книжки «З мого життя — самосповідь» («Aus meinem Leben — Selbstbekenntnisse»).
(обратно)
192
Єремія Ґоттгельф (1797–1854) — псевдонім швейцарського письменника Альберта Біціуса.
(обратно)
193
Чезаре Ломброзо (1835–1909) — італійський кримінолог, засновник антропологічної кримінології.
(обратно)
194
«Доброзичливий грубіян» (фр.) — п’єса італійського драматурга Карло Ґольдоні (1707–1793).
(обратно)
195
Цю новелу в українському перекладі можна знайти у 5-му томі 8-томного видання Мопассана, опублікованого в 1969–1972 роках. Український переклад Михайла Качеровського.
(обратно)
196
Симпліцій Симпліциссімус (1668) — німецький крутійський роман Ганса Якоба Крістофеля фон Гріммельсгаузена (1624–1676).
(обратно)
197
Фрідріх Віпьгельм фон Зайдліц (1721–1773) — прусський генерал-лейтенант кавалерії у війську Фрідріха Великого.
(обратно)
198
Тут описується один із давніх способів лікування сифілісу за допомогою ісландського моху.
(обратно)
199
Мухамад ан Нафзаві — автор «Парфумованого саду», посібника з сексу, написаного на початку XV сторіччя. У другій половині XIX сторіччя посібник набув великої популярності в Європі.
(обратно)
200
Тіволі — тут відомий кінотеатр у Берліні в районі Панко.
(обратно)
201
Катастрофи війни (фр., іт.).
(обратно)
202
Герман Поперт (1871–1932) — німецький письменник і правник. Його роман «Гельмут Гаррінґа» (1910) мав великий успіх серед німецької молоді.
(обратно)
203
Крепке — центральна площа Ганновера.
(обратно)
204
Альстер — річка в Гамбурзі, притока Ельби.
(обратно)
205
Юліус Ланґбен (1851–1907) — німецький письменник і філософ. Автор книжки «Рембрандт як вихователь» (1890). Намагався лікувати Ніцше за допомогою «розмовної терапії».
(обратно)
206
Робер-Франсуа Дам'єн (1715–1757) — француз, відомий своїм невдалим замахом на Людовіка XV. Про Дам'єна див. детальніше у виданні: Мішель Фуко, Наглядати й карати. Укр. переклад П. Таращука, видавництво Комубук, 2020.
(обратно)
207
Пеан — давньогрецька хорова пісня-молитва.
(обратно)
208
Трон Людовізі, також рельєф «Народження Афродіти» — давньогрецький мармуровий рельєф, датований V ст. до н. е., зберігається в Римі.
(обратно)
209
Трімальхіон — персонаж давньоримського роману Петронія «Сатирикон» (український переклад — вид. «Апріорі», 2023).
(обратно)
210
Аполлон Тенейський — давньогрецька скульптура юнака, створена бл. 560–550 до н. е., зберігається у Мюнхенській гліптотеці.
(обратно)
211
Ернст Юнґер зближує нім. розм. Köter (собака) з нім. Kot (кал).
(обратно)
212
Мас — літровий кухоль пива.
(обратно)
213
Мед поетів (скальдів) — у скандинавській міфології чарівний напій, скуштувавши якого кожен міг співати й писати вірші.
(обратно)
214
Постійні супутники Тора, які тягнуть його колісницю, — міфічні цапи Тангніостр і Тангріснір.
(обратно)
215
Мітґардський змій, також відомий як Йормунґанд — морський змій, персонаж германської міфології. Одне з трьох хтонічних чудовиськ, породжених Локі та гігантесою Анґрбодою.
(обратно)
216
Аси — боги в скандинавській міфології.
(обратно)
217
Мантика — вміння вгадувати волю богів.
(обратно)
218
Суртур, Сурт — у скандинавській міфології вогненний велетень, володар Муспельгейму (вогняного світу).
(обратно)
219
Ґлазор, Ґлазір — у скандинавській міфології гай або окреме дерево, що вважається найгарнішим у світі. Має червоно-золотисте листя.
(обратно)
220
Альфадур — у скандинавській міфології бог богів.
(обратно)
221
Торкель Блундкетільзон — персонаж скандинавської «Саги про людей з Лаксдела» (XIII ст.), відомий своїми походами проти Англії.
(обратно)
222
Тінґ — загальні збори у германців та скандинавів.
(обратно)
223
Сноррі Стурлусон (1178–1241) — ісландський політик та поет-скальд, автор «Молодшої Едди» та «Кола Земного» (історії норвезьких королів).
(обратно)
224
Блот — скандинавський обряд жертвопринесення, який полягав у ритуальному поїданні м'яса й питті хмільного меду.
(обратно)
225
Колумбан (540–615) — ірландський чернець, місіонер у Західній Європі.
(обратно)
226
Водан, Вотан — інший варіант імені Одіна.
(обратно)
227
Свеви — велика група германських племен пізнього античного часу.
(обратно)
228
Посудина (лат.).
(обратно)
229
Норни — у скандинавській міфології три жінки-чарівниці, які визначають долю світу.
(обратно)
230
Гробіянізм — течія в німецькій літературі, яка в сатиричній формі висміювала грубі застольні звичаї, розвинулася під впливом «Корабля дурнів» Себастіана Бранта (1457–1521), близька до стилістики Франсуа Рабле.
(обратно)
231
Тримальхіон — персонаж давньоримського роману Петронія «Сатирикон».
(обратно)
232
Ціммернська хроніка — родинна хроніка графів фон Ціммерн з XVI ст.
(обратно)
233
Несамовитість кількості (фр.).
(обратно)
234
У природі (лат.).
(обратно)
235
Пеналізм — відносини між молодшими та старшими студентами дещо подібні до «дідівщини» в радянській армії.
(обратно)
236
Фрідріх Крістіан Лаукгард (1757–1822) — німецький письменник, брав участь у Першій коаліційній війні (1792–1795), відомий як автор автобіографічних творів.
(обратно)
237
Мензура, також академічне фехтування — традиційний вид фехтування, поширений в студентських спілках Німеччини, Австрії та Швейцарії.
(обратно)
238
Німецькі суперечки (фр.).
(обратно)
239
Метод дії (лат.).
(обратно)
240
Карл Фрідріх Бардт (1740–1792) — німецький євангельський теолог і письменник доби просвітництва.
(обратно)
241
Найвища церковна посада в певному окрузі.
(обратно)
242
Валентин Зальцманн (1821–1890) — німецький лікар; Карл фон Базедов, Базедо (1799–1854) — німецький лікар.
(обратно)
243
Фраєрство (нім., фр.).
(обратно)
244
Вірність (лат.).
(обратно)
245
Caput Nili — Голова Нілу (лат.) — назва книжки німецького дослідника Африки Ріхарда Кандта (1867–1919) про витоки Нілу.
(обратно)
246
Крістіан Ройтер (1665–1712) — німецький письменник доби бароко, автор крутійського роману «Шельмуфський».
(обратно)
247
«Господиня на річці Лан» — німецький еротичний фільм 1967 року, знятий за мотивами еротичних куплетів «Шинок на річці Лан», відомих із XIX сторіччя.
(обратно)
248
Див. Таціт, Ґерманія, розділ XV.
(обратно)
249
Анрі де Монтерлан (1895–1972) — французький письменник, послідовник Ніцше й д'Анунціо.
(обратно)
250
Свобода існує завжди. Варто лише сплатити за неї ціну (фр.).
(обратно)
251
Луперкалії — свято в Давньому Римі на честь Луперка, якого ототожнювали з Фавном, богом отар; свято відзначали 15 лютого.
(обратно)
252
(Ш. Бодлер, «Вино вбивці», український переклад Дмитра Павличка).
(обратно)
253
Західний вал, також лінія Зіґфріда — лінія фортифікаційних споруд, збудована німцями у північній Франції протягом 1916–1917 років.
(обратно)
254
Фрідріх Зібурґ (1893–1964) — німецький письменник, журналіст та літературний критик правого спрямування та суперечливої репутації.
(обратно)
255
Жульєн Ґрак (1910–2007) — французький письменник, автор прозових творів, близьких до поетики сюрреалістів. Українською публікувалися його поезії в прозі (див. часопис Світо-вид, І-ІІ (26–27), 1997, с. 118–121).
(обратно)
256
Йдеться про бронзову статую «Христос із безодні», споруджену Ґвідо Ґаллетті на дні Ґенуезької затоки 1948 року.
(обратно)
257
«Друг жуків» (нім. Käferfreund) — популярний німецький посібник для колекціонування та визначення жуків.
(обратно)
258
Тріарії — елітні воїни в Давньому Римі. Вислів «вже дійшло до тріаріїв» означав, що справа у битві дійшла до межі та слід використати останні резерви.
(обратно)
259
Туркуен — місто на півночі Франції за 220 км від Парижа.
(обратно)
260
Лінден — тут район у місті Ганновері.
(обратно)
261
Лицарський замок у Ганновері — штучні руїни замку, споруджені на замовлення ганноверського банкіра Александера Моріца Сімона.
(обратно)
262
Ватерлооплац, так само як і Вельфенплац, відома своїми військовими спорудами. Вельфи — одна з найстаріших європейських династій, Люнебурзька гілка якої пов'язана з Ганновером.
(обратно)
263
Ландштурм — німецьке ополчення, резерв збройних сил.
(обратно)
264
Дерен-Вульфель — 8-й міський район у Ганновері.
(обратно)
265
Чорний ведмідь — площа в Ганновері в районі Ліндена.
(обратно)
266
Луїс Левін (1850–1929) — німецький фармацевт і лікар, засновник промислової токсикології, автор книжки про снодійні та збудливі наркотичні речовини.
(обратно)
267
Лайнешлос — класицистичний палац у Ганновері на березі річки Лайне.
(обратно)
268
Тут — Вітання світові (фр.), назва гімну американського поета Волта Вітмена.
(обратно)
269
Субіктеричний — пов'язаний з жовтяницею.
(обратно)
270
Палац Ґеорґа — ресторан і театр-вар'єте в Ганновері.
(обратно)
271
Онґлаубліх — спотв. від unglaublich — неймовірно (нім.).
(обратно)
272
Ріхард Генш (1869–1918) — німецький генерал, у Першу світову війну був начальником штабу сухопутних військ та близьким соратником начальника генштабу Мольтке. Його песимістичні донесення про битву на Марні призвели до припинення запланованої операції.
(обратно)
273
Тут — патрон, патрон (англ.).
(обратно)
274
Ворошиловськ — до 1943 року назва міста Ставрополь.
(обратно)
275
Фрідріх Ґеорґ, брат Ернста Юнґера.
(обратно)
276
Пор. «…і ось кінь чалий. А той, хто на ньому сидів, на ім'я йому Смерть» — Об'явлення Івана Богослова, 6.8 (укр. переклад Івана Огієнка).
(обратно)
277
Гармонія світу (лат.).
(обратно)
278
Останній терцет сонету Шарля Бодлера «Вино самотнього» (укр. переклад Дмитра Павличка).
(обратно)
279
Мемель — німецька назва литовського міста Клайпеди.
(обратно)
280
Рембо, ти заслуговуєш на перше місце в цій моїй книжці (фр.) — з вірша «До Артюра Рембо», що увійшов до збірки Поля Верлена «Присвяти».
(обратно)
281
Ганс фон Зект (1866–1936) — німецький генерал, реформатор війська.
(обратно)
282
Макс Штірнер (1806–1856) — німецький філософ-ідеаліст, предтеча нігілізму.
(обратно)
283
Гельмут Мольтке Старший (1800–1891) — граф, німецький генерал-фельдмаршал. Поряд з Бісмарком та Рооном — один із засновників Німецької імперії.
(обратно)
284
Райнер Брамбах (1917–1983) — німецько-швейцарський письменник.
(обратно)
285
Конубіум — термін римського права, право для всіх громадян Риму вступати в шлюб. Конубіум не поширювався на рабів, іноземців та повій, а також забороняв інцест.
(обратно)
286
Ремінісценція з «Фауста» Ґете, див. сцену «Біля колодязя». Тут згадується звичай, що побутував у Німеччині, напередодні весілля насипати січеної соломи перед дверима нареченої, цнота якої була під сумнівом.
(обратно)
287
«Старі шведи» ще й досі існують у Німеччині у вигляді фразеологізму. Вигук «Alter Schweder («старий шведе!») популярний серед молоді на означення подиву.
(обратно)
288
Крістіан Дітріх Ґраббе (1801–1836) — німецький драматург Доберезневого періоду (тобто до революції 1848 року).
(обратно)
289
«Історія Англії» англійського філософа й історика Девіда Г'юма складається з шести грубих томів.
(обратно)
290
Валеріу Марку (1899–1942) — румунський письменник та історик консервативного спрямування.
(обратно)
291
Соціальне дно (фр.).
(обратно)
292
Каєнн — тут столиця Французької Гвіани, місце заслання.
(обратно)
293
Шарль Бенуа — головний персонаж автобіографічного роману Ернста Юнґера «Африканські ігри» (1937).
(обратно)
294
На авеню Фош у Парижі під час нацистської окупації розташовувалося гестапо.
(обратно)
295
Ернст Удет (1896–1941) — німецький пілот, генерал авіації під час Другої світової війни.
(обратно)
296
Зустрічі німецького кола знайомих Ернста Юнґера в паризькому готелі «Ґеорґ V» 1940 року.
(обратно)
297
Маєток Екебю — місце дії роману Сельми Лаґерлеф «Саґа про Єсту Берлінґа» (1891).
(обратно)
298
Відукінд Саксонський (VIII ст.) — знаменитий вождь саксів, який під час саксонських воєн боровся з Карлом Великим.
(обратно)
299
Варіант написання імені Одіна, Вотана, верховного божества германо-скандинавської міфології.
(обратно)
300
Так звана німецька війна 1866 року, або пруссько-австрійська війна.
(обратно)
301
Йдеться про одне з особливо нищівних бомбардувань Ганновера в ніч з 8 на 9 жовтня 1943 року.
(обратно)
302
Марк, тобто Марк Бранденбурґ — тут зародилася Бранденбурсько-Прусська гілка династії Гогенцоллернів, тоді як сама династія походить із Швабії.
(обратно)
303
Готель Кастена — готель у Ганновері, заснований 1856 року підприємцем Гайнріхом Кастеном, повністю зруйнований під час бомбардування в 1945 році.
(обратно)
304
Герренгаузен — один із районів Ганновера.
(обратно)
305
Власне Ad omnes partes (лат.) — на всі боки.
(обратно)
306
Вальтер Зернер (1889–1942) — німецький прозаїк та есеїст, близький до дадаїзму.
(обратно)
307
Сама доза отруює (лат.).
(обратно)
308
Йоганн Якоб фон Чуді (1818–1889) — швейцарський натураліст, мандрівник, дипломат; посол Швейцарії в Бразилії у 1860–1869 роках.
(обратно)
309
Гра слів Feldmarschall (фельдмаршал) / Weltmarschall (маршал світу) (нім.). —Прізвисько Альфреда фон Вальдерзее (1832–1904), прусського генерала-фельдмаршала. У 1873 році фон Вальдерзее командував у Ганновері десятим армійським корпусом.
(обратно)
310
Площа брами Святого Еґідія — одна з центральних площ Ганновера.
(обратно)
311
Німецьке жаргонне слово на позначення кокаїну.
(обратно)
312
Гарпагон — головний герой п'єси Мольєра «Скупий».
(обратно)
313
Див. прим. ст. 20. Тут як парафраз наркотичного стану. [В електронній версії — прим. 26.]
(обратно)
314
Вічний двигун (лат.).
(обратно)
315
Еваріст Редіс Гюк (1813–1860) — французький місіонер, мандрівник та сходознавець.
(обратно)
316
Фріц Гаарманн (1879–1925) — серійний вбивця і канібал, відомий під прізвиськом «Ганноверський вампір».
(обратно)
317
Міцелій — грибниця.
(обратно)
318
Нематоди — двобічно-симетричні червоподібні тварини.
(обратно)
319
Дещо змінений вислів Ніцше з його твору «Так казав Заратустра».
(обратно)
320
Слова, що приписуються Ґете на смертному ложі.
(обратно)
321
Bau (нім.) — тут барліг, нора, від «bauen» — будувати.
(обратно)
322
Погана сторона (досл. лат.) — назва нори Райнеке з байки Ґете про хитрого лиса.
(обратно)
323
Підозра (фр.).
(обратно)
324
Герман Ленс (1866–1914) — німецький журналіст і письменник, відомий як поет природи. Не плутати з німецьким письменником Германом Ленцем (1913–1998).
(обратно)
325
Айленріде — міський ліс Ганновера, який займає площу 640 га.
(обратно)
326
Ейдетика — всеосяжний спогад, здатність згадувати або відтворювати зображення, звуки, запахи, тактильні властивості об'єктів з граничною точністю.
(обратно)
327
Тобто вживати «Koks» (нім. розм.) — кокаїн.
(обратно)
328
Сарідон — торгівельна марка пропіфеназону, лікарського препарату з групи анальгетиків та антипіретиків, який використовували як протизапальний та жарознижувальний засіб.
(обратно)
329
Людвіг Август фон Бенедек (1804–1881) — австрійський військовик, зазнав поразки, але врятував військо від остаточного розгрому в битві під Кеніґґретцем (1866).
(обратно)
330
Нині Градець-Кралове — місто в Чехії.
(обратно)
331
Луцій Ліциній Лукулл (117 до н. е. — 56 до н. е.) — давньоримський аристократ і полководець. Відомий тим, що полюбляв пишні бенкети, навіть коли їв наодинці.
(обратно)
332
Вільям Прескотт (1796–1859) — американський історик, автор «Історії завоювання Мексики» (1843) та «Історії завоювання Перу» (1847).
(обратно)
333
Едуард Штукен (1865–1936) — німецький письменник. Дія чотиритомного роману Штукена «Білі боги» (1918–1922) відбувається в державі ацтеків.
(обратно)
334
Другий провінційний консиліум католицької церкви у Лімі проходив у 1567–1568 роках.
(обратно)
335
«Подорож австрійського фрегата «Новара» навколо світу в 1857, 1858, 1859 роках» — 21-томна праця, опублікована Віденською академією наук. Опис самої подорожі зайняв 3 томи та був укладений Карлом фон Шерцером у 1861–1862 роках.
(обратно)
336
Херуски — союз германських племен в античності.
(обратно)
337
Вільгельмінізм — епоха правління кайзера Вільгельма II (1890–1918).
(обратно)
338
Медична суперечка між лікарями Ернстом фон Берґманном (1836–1909) та Мореллем Маккензі (1837–1892) про природу пухлини горла Фрідріха III. У той час як Берґманн та інші діагностували рак, Маккензі наполягав на консервативному лікуванні, яке врешті коштувало Фрідріху III життя.
(обратно)
339
Еміль Лубе (1838–1929) — восьмий президент Французької республіки.
(обратно)
340
Полк Самбри і Мааса — патріотична французька пісня, яка набула особливої популярності як марш в аранжуванні французького композитора Франсуа Жозефа Роскі (1837–1910).
(обратно)
341
Моріс Баррес (1862–1923) — французький письменник, політик правого спрямування.
(обратно)
342
Арміній, вождь херусків, очолював племена германців у битві під Тевтобурзьким лісом (9 рік). Маршал Мішель Ней (1769–1815) відбив під Березіною наступ армії адмірала Чичагова, чим дозволив здійснити відступ значної частини армії Наполеона.
(обратно)
343
Гойнебурґ — велике кельтське поселення VI ст. до н. е., розташоване неподалік від теперішнього містечка Зіґмаринґен (земля Баден-Вюртемберґ).
(обратно)
344
Конрадін (1243–1258) — король Єрусалиму у 1254–1268 роках (як Конрад III), король Сицилії у 1254–1258, 1268 роках (як Конрад II), герцог Швабський у 1254–1258 роках. Був засуджений в Неаполі до смертної кари як зрадник та страчений 29 жовтня 1258 року.
(обратно)
345
Цитата з «Фауста» Ґете. В укр. перекладі Миколи Лукаша тут «І їж хоч просто, та доволі».
(обратно)
346
Карцер (фр.).
(обратно)
347
Див. прим. на с. 193. [В електронній версії — прим. 293.]
(обратно)
348
Симпатичні зв'язки — магічні зв'язки взаємодії.
(обратно)
349
Людина тяжкої праці (фр.).
(обратно)
350
Цитата з вірша Ґете «Рибалка».
(обратно)
351
Кодеїн — природний опійний наркотик, використовувався як лікарський засіб проти кашлю.
(обратно)
352
Растр — важливий термін в концепції Юнґера, своєрідний візерунчастий фільтр або сито, яке відсіває, відсортовує елементи природи, сягаючи нероздільного. Растр нагадує дитячий калейдоскоп, коли з розрізнених фрагментів вибудовується візерунок. Пор.: «Вплив растру можна радше відчути, ніж довести, — в матеріальному світі він вимагає такої ж свободи сприйняття, як розпізнавання метафізичних елементів у елементах духовних» (розділ 190). Див. також розділ 256.
(обратно)
353
Ночосвітка — вид одноклітинних організмів, найпростіша джгутикова морська тварина.
(обратно)
354
Цит. за виданням: Томас де Квінсі. Сповідь пожирача опію. Укр. переклад Гєника Белякова, видавництво Комубук, 2017, с. 121.
(обратно)
355
Уявні в'язниці — знаменита серія естампів Джованні Батісти Піранезі (1720–1778), вперше опублікована 1750 року.
(обратно)
356
Ледь змінена Ернстом Юнґером цитата зі «Сповіді» де Квінсі подається в українському перекладі Гєника Бєлякова, всі незначні зміни перекладу зроблено відповідно до німецького оригіналу.
(обратно)
357
Йоганн Яків Шойхцер (1672–1733) — швейцарський науковець, який досліджував викопну флору і фауну Швейцарії.
(обратно)
358
Останній рядок з балади Ґете «Бог і баядерка».
(обратно)
359
Персефона — дружина бога потойбіччя Аїда.
(обратно)
360
Скарданеллі — таємничий гетеронім німецького поета Фрідріха Гельдерліна.
(обратно)
361
Жедеон Таллеман де Рео (1619–1692) — французький письменник, автор «Історійок», в яких оповів про придворне життя за часів Генріха IV.
(обратно)
362
Див. прим. на с. 34. [В електронній версії прим. 46.]
(обратно)
363
Жеронт — французький комедійний персонаж, якого постійно обдурюють, фігурує в одній п'єсі Корнеля та кількох п'єсах Мольєра.
(обратно)
364
Аґадир — місто в Марокко на узбережжі Атлантичного океану.
(обратно)
365
Нероздільне — важливий термін Юнґера, близький до поняття квінтесенції. Наближення та входження відбувається через фільтрування нероздільного через растр.
(обратно)
366
Ґея — давньогрецька богиня Землі.
(обратно)
367
«Вогонь свічки» (фр.).
(обратно)
368
Щоденник перекладача в Китаї (фр.) Моріс д’Іріссон граф Еріссон (1839–1893) — французький публіцист, офіцер і перекладач.
(обратно)
369
Шарль Кузен-Монтабан (1796–1878) — французький військовик, командувач французько-британських військ у війні з Китаєм.
(обратно)
370
Тайпінське повстання — національно-визвольне повстання китайців у Південному Китаї в 1850–1864 роках проти манчжурської династії Цін.
(обратно)
371
Зараз — місто Карпові Вари.
(обратно)
372
Ансельм Фоєрбах (1829–1880) — німецький художник, представник академізму.
(обратно)
373
Традиційна кнайпа у броварні Шнайдера в Мюнхені.
(обратно)
374
Будинок XV сторіччя в старому місті, що є своєрідною візитівкою Інсбрука.
(обратно)
375
Ресторан «Поштова таверна» в баварському курортному містечку Ґарміш-Партенкірхен.
(обратно)
376
Кафе Луїтпольд — кав'ярня в Мюнхені, заснована 1911 року Василем Кандинським та Паулем Клее.
(обратно)
377
Лілі Браун (1865–1916) — німецька письменниця, соціалістка, феміністка, діячка Соціал-демократичної партії Німеччини.
(обратно)
378
Фанні цу Ревентло (1871–1918) — німецька письменниця, відома представниця мюнхенської богеми.
(обратно)
379
Еммелін Панкгерст (1858–1928) — англійська політична діячка та лідерка суфражистського руху в Британії.
(обратно)
380
Цитата з Фрідріха Шіллера «Хочете подобатися дітям усього світу й також набожним, змалюйте насолоду ще й чорта на додачу».
(обратно)
381
Зарастро і Папаґено — персонажі опери Моцарта «Чарівна флейта» (1791).
(обратно)
382
Короп по-єврейському (фр.).
(обратно)
383
Брюль — давня торгова вулиця в Ляйпциґу, до Другої світової війни — європейський центр торгівлі хутрами.
(обратно)
384
Погріб Ауербаха — історичний ляйпцизький ресторан, в якому Ґете писав свого «Фауста». Ресторан діє донині.
(обратно)
385
Кафе Фельше — історична ляйпцизька кав'ярня, що працювала в місті з 1835 до 1943 року.
(обратно)
386
Екстракт коноплі (лат.).
(обратно)
387
Бад-Мерґентгайм — містечко в Баден-Вюртенберзі, засноване 1058 року.
(обратно)
388
Аптека «Сванен» в Осло — історична аптека, заснована 1628 року.
(обратно)
389
Ляйсніґ — містечко в Саксонії за 50 кілометрів від Ляйпцига.
(обратно)
390
Авґуст Сильний (1670–1733) — саксонський курфюрст з династії Веттинів.
(обратно)
391
Тер'як — відома з античних часів протиотрута, що виготовлялася на медовій основі переважно з додаванням опію, вважалася панацеєю від багатьох хвороб.
(обратно)
392
«Земний рай» (лат.) — праця англійського лікаря й ботаніка Джона Паркінсона (1567–1650).
(обратно)
393
Ютландська битва — наймасштабніша морська битва між німецьким та британським флотами, що відбувалася з 31 травня до 1 червня 1916 року.
(обратно)
394
Чудо мангового дерева — одне з чудес, продемонстрованих Буддою.
(обратно)
395
Тут — руйнівний вплив часу.
(обратно)
396
Цитата з «Фауста» Ґете, сцена V, «Авербахів склеп у Ляйпцигу».
(обратно)
397
Див. прим. 2 на стор. 141. [В електронній версії прим. 206.]
(обратно)
398
Синій короп — короп, зварений зі спеціями.
(обратно)
399
Карл Гау (1881–1926) — німецький правник. У 1907 році засуджений до пожиттєвого ув'язнення за вбивство тещі, звільнений через 17 років. Автор автобіографічних книжок «Смертна кара. Історія мого процесу» (1925) та «Пожиттєво. Пережите й перетерплене (1925). Наклав на себе руки на руїнах вілли Адріана в Тіволі.
(обратно)
400
На чолі армії (спотвор. фр.).
(обратно)
401
Пері Бану — крилатий персонаж перської міфології, схожий на фею, згадується в одній з казок «Тисяча й одної ночі». Пері захищає від злих духів та відповідає за все добре й чисте у світі.
(обратно)
402
Тобто «Штучні раї».
(обратно)
403
«Шукач скарбів» — балада, написана 1797 року.
(обратно)
404
Люк де Клап'є де Вовенарґ (1815–1847) — французький філософ-мораліст.
(обратно)
405
Сольфатара — вулкан в Італії, на заході від Неаполя; має висоту 458 м, останнє виверження — в 1198 році.
(обратно)
406
Скинія — переносний тимчасовий храм у давніх юдеїв.
(обратно)
407
Давній порядок — режим часів дореволюційної Франції.
(обратно)
408
Жан Франсуа де Ла Арп (1739–1803) — французький драматург і журналіст, член Французької академії.
(обратно)
409
«Ми винні півня Асклепію» — передсмертні слова, що приписуються Сократу.
(обратно)
410
Гомер, Одіссея, пісня XX, український переклад Бориса Тена.
(обратно)
411
Гомер, Одіссея, пісня XXI, український переклад Бориса Тена.
(обратно)
412
Гергард Маркс (1889–1981) — визначний німецький скульптор і графік, ілюстрував «Одіссею».
(обратно)
413
Йоганн Томас Бекманн — німецький філолог.
(обратно)
414
Книга Еклезіаста 7:17 (український переклад Івана Огієнка).
(обратно)
415
Нікола Шамфор (1741–1794) — французький письменник-мораліст часів Просвітництва та Французької революції. Підтримав революцію, зазнав репресій, був ув'язнений та спробував накласти на себе руки.
(обратно)
416
Втеча у Варенн 20–21 червня 1791 року — епізод Французької революції, невдала спроба короля Людовіка XVI та його родини втекти з Парижа.
(обратно)
417
Йоганн Гайнріх Юнґ-Штіллінґ (1740–1817) — німецький письменник-містик.
(обратно)
418
Історія гауптмана з Кепеніка — реальна історія самозванця, яку описав у своїй трагікомедії німецький драматург Карл Цукмаєр.
(обратно)
419
Оскар Ґолдберґ (1885–1953) — німецько-єврейський релігійний філософ.
(обратно)
420
(…) зостав мертвим ховати мерців своїх! (укр. переклад Івана Огієнка).
(обратно)
421
Асенізатори (фр.).
(обратно)
422
Шуліка: годується переважно мертвою плоттю та нутрощами, ніж плоттю живою (фр.).
(обратно)
423
Жорж Луї Леклерк де Бюффон (1707–1788) — французький природознавець, автор «Природничої історії» (36 томів).
(обратно)
424
Часто можна бачити святих людей, які роблять велике випорожнення екскрементів, не маючи до цього жодної безпосередньої потреби (фр.).
(обратно)
425
Вітання світу (фр.) — одна з поезій Болта Вітмена.
(обратно)
426
Аркольський міст у Парижі пов'язаний з кривавими подіями Липневої революції 1830 року та Паризької комуни в січні 1871 року.
(обратно)
427
«Випадок Ваґнера» — назва пізнього твору Фрідріха Ніцше, опублікованого 1888 року.
(обратно)
428
Зала італійців (фр.) — театр італійської комедії.
(обратно)
429
Ерда — ім'я богині Землі в тетралогії Ваґнера «Перстень Нібелунга».
(обратно)
430
В оригіналі «entartet» — термін із вокабуляру наіцонал-соціалістів на позначення «декадентного, дегенеративного мистецтва». Ернст Юнґер намагається надати цьому слову нового значення та обіграти його корінь «-art-» (від «мистецтво»).
(обратно)
431
Тобто однойменна опера Ваґнера, в якій поєднуються германські та християнські мотиви.
(обратно)
432
Норни — в германо-скандинавській міфології три жінки-чарівниці, наділені пророчим даром. Аналогічними до них є парки з римської міфології.
(обратно)
433
Гра слів: нім. Schirm — екран; нім. Abschirmung — затінення.
(обратно)
434
Тобто випромінюванням Землі.
(обратно)
435
Ганс Блюгер (1888–1955) — німецький письменник реакційного спрямування.
(обратно)
436
Битва під Єною та Ауерштадтом — два бої, що відбулися 14 жовтня 1806 року між наполеонівською Великою армією та прусським військом на чолі з князем Гогенлое.
(обратно)
437
Ґебгард-Леберехт фон Блюхер (1742–1819) — прусський офіцер, генерал-фельдмаршал.
(обратно)
438
Битва на річці Кацбах — битва 26 серпня 1813 року на річці Кацбах французької армії під командуванням маршала Макдональда та російсько-прусської сілезької армії під керівництвом прусського генерала Блюхера.
(обратно)
439
У стані народження (лат.).
(обратно)
440
У фантастичному романі Ернста Юнґера «Геоліополіс» (1949) Великий пунктамт є таємним мозковим центром міста-держави, розташованим під землею та оснащеним «надзвичайно розумними машинами», які живляться архівною інформацією та здатні віднайти найпотаємніші зв'язки «всього, що має форму в системі координат».
(обратно)
441
Ергард Ґепель (1906–1965) — німецький історик мистецтва. В часи націонал-соціалізму брав участь у вилученні творів мистецтва на окупованих нацистами територіях для так званого «музею фюрера», водночас таємно надавав підтримку німецькому художнику-експресіоністу Максу Бекманну (1884–1950), який під час третього райху зазнав репресій та втік до Нідерландів.
(обратно)
442
За давньогрецькою міфологією, Зевс з'явився перед Данаєю у вигляді золотого дощу.
(обратно)
443
Нево — гора в Йорданії. За біблійними переказами, Мойсей піднявся на вершину Нево, аби оглянути землю Ханаан.
(обратно)
444
Лініатура — щільність растру.
(обратно)
445
Джеймс Вістлер (1834–1903) — американський художник, тут згадується його картина «Вістлер у своїй майстерні» (1865).
(обратно)
446
Ларош-Ґійон — містечко в регіоні Іль-де-Франс, яке має умовний статус найгарнішого містечка Франції.
(обратно)
447
Фовізм — стилістична течія в малярстві початку XX сторіччя, перший мистецький рух класичного модерну.
(обратно)
448
Хуан Ґріс (1887–1927) — іспанський художник-кубіст. Льюїс Віндем (1882–1957) — британський письменник і художник.
(обратно)
449
Йоганн Вінкельманн (1717–1768) — німецький мистецтвознавець і антиквар, дослідник античного мистецтва.
(обратно)
450
Віцилопочтлі — верховний вождь ацтеків. В нім. мові також синонім чорта.
(обратно)
451
Див. прим. 1, стор. 213. [В електронній версії прим. 333.]
(обратно)
452
Карнакський храм — комплекс давньоєгипетських храмових споруд неподалік від Луксора.
(обратно)
453
Адвокат диявола (лат.).
(обратно)
454
Форамініфери — тип або клас корененіжок, найпростіших морських і прісноводних організмів.
(обратно)
455
Образ наближення, проте вже в топографічно-військовому сенсі, Ернст Юнґер розвиває в автобіографічній книжці «В сталевих грозах» (укр. переклад Юрка Прохаська, вид. Книги-ХХІ, 2014).
(обратно)
456
В зародковому стані (лат.).
(обратно)
457
Озеберзький корабель — дерев'яний корабель вікінгів, що датується початком IX сторіччя.
(обратно)
458
Алюзія на епізод «На митній заставі», присвячений наближенню смерті, з книжки Ернста Юнґера «Авантюрне серце» (1938).
(обратно)
459
Ангелус Сілезіус (1624–1677) — німецький бароковий поет.
(обратно)
460
Малий капрал (фр.) — зневажливе прізвисько Наполеона.
(обратно)
461
Крістіан Фрідріх Даніель Шубарт (1739–1791) — німецький поет, органіст, композитор. З початком Французької революції пророкував катастрофу та майбутнє відродження Європи.
(обратно)
462
Джудар — персонаж «Тисяча і однієї ночі».
(обратно)
463
Віланд-коваль, також Велюнд, Воланд — персонаж германської міфології, напівбог, споріднений за функцією з Гефестом, Ерихтонієм (сином Гефеста), Дедалом. З приходом християнства набув негативних, бісівських рис.
(обратно)
464
Тобто трюки. В оригіналі: Kunst і Kunststücke.
(обратно)
465
Псевдоморфоз — поява мінералу в кристалічній формі іншого мінералу.
(обратно)
466
Тобто бурові вежі.
(обратно)
467
Джорджо де Кіріко (1888–1978) — італійський художник і графік, близький до сюрреалізму.
(обратно)
468
Метафізичний живопис (іт.) — стилістика живопису, розроблена Джорджо де Кіріко.
(обратно)
469
«Мінотавр» — французький часопис, який видавав з 1933 до 1939 року Альбер Скіра. Один із головних форумів сюрреалістичного руху.
(обратно)
470
Приклеєні папірці (фр. досл.) — рання техніка колажу, вигадана німецьким художником Максом Ернстом (1891–1976).
(обратно)
471
Тарквінія — містечко в італійському регіоні Лаціо. Ернст Юнґер має на увазі давні етруські поховання, розташовані там.
(обратно)
472
Пауль Гаманн (1891–1973) — німецький скульптор і графік, який після приходу до влади нацистів емігрував до Лондона.
(обратно)
473
Поетапна хвороба (фр.).
(обратно)
474
Див. розділ про польських коропів.
(обратно)
475
Моріс де Ґерен (1810–1839) — французький поет.
(обратно)
476
Прокляті поети (фр.).
(обратно)
477
Ріжки пурпурові — паразитний гриб класу сумчастих, паразитує здебільшого на житі. Тіла ріжків містять алкалоїди.
(обратно)
478
Альберт Гофманн (1906–2008) — швейцарський хімік і літератор, відомий як «батько» ЛСД.
(обратно)
479
Ололікві — наркотик з насіння берізкових.
(обратно)
480
Бернардіно де Сааґун (1499–1590) — іспанський священник-францисканець, історик доколумбової Мексики.
(обратно)
481
Яка ясність (фр.).
(обратно)
482
З дрібкою солі (досл. лат.) — тут означає «не сприймати дослівно».
(обратно)
483
Гея — богиня Землі.
(обратно)
484
Геріберт Концетт (1912–2004) — австрійський фармаколог.
(обратно)
485
Симпозіарх — той, хто очолює симпозіон, давньогрецький бенкет.
(обратно)
486
Лінґам і йоні — фалос і вагіна в індуїзмі.
(обратно)
487
У піднесеному стані (англ.).
(обратно)
488
Глобігерини — рід планктонних організмів класу корененіжок.
(обратно)
489
Укр. переклад Івана Огієнка.
(обратно)
490
Рудольф Ґельпке (1928–1972) — німецький перекладач, ісламознавець, дослідник наркотиків.
(обратно)
491
Баб-ель-Мандеб — морська протока між Африкою та Аравійським півостровом Азії. З’єднує Червоне море з Аравійським.
(обратно)
492
Вільгельм Фуртвенглер (1886–1954) — німецький диригент і композитор.
(обратно)
493
Антоніо Пері — персонаж Ернста Юнґера з його роману «Геліополіс».
(обратно)
494
Ґеорґ Ґалланд (1857–1915) — німецький історик мистецтва. Йозеф фон Гаммер-Пурґшталь (1774–1856) — австрійський дипломат і сходознавець. Фрідріх Рюкерт (1788–1866) — німецький поет і сходознавець.
(обратно)
495
Український переклад Василя Мисика. В оригіналі подано переспів Ґеорґа Якоба в «Unio mystica», Ганновер, 1922.
(обратно)
496
Ґете, Фауст, частина перша, дія перша, укр. переклад Миколи Лукаша.
(обратно)
497
«Бувар і Пекюше» — сатиричний роман Ґюстава Флобера про двох химерних дослідників, надрукований посмертно.
(обратно)
498
Актеон — персонаж давньогрецької міфології, міфічний мисливець. За підглядання за Артемідою, що купалася з німфами, богиня обернула Актеона на оленя, й того роздерли власні пси.
(обратно)
499
Орплід — фантастична країна на самотньому острові, вигадана німецькими письменниками Едуардом Моріке та Людвігом Амандусом Бауером.
(обратно)
500
Ріксдорф — район у Берліні, згадується в поезії «Пролог» Ґоттфріда Бенна.
(обратно)
501
Берлінський мур, який розділяв Східний і Західний Берлін, був споруджений 1961 року.
(обратно)
502
Зона — тут Східна Німеччина, окупована радянськими військами.
(обратно)
503
Ернст Нікіш (1889–1967) — німецький політик, ідеолог націонал-більшовизму, противник гітлеризму.
(обратно)
504
Ґрюндерство — час масового заснування акціонерних товариств і банків, а також архітектурний стиль в Німеччині другої половини XIX сторіччя з елементами неоготики та необароко.
(обратно)
505
Марі Лорансен (1883–1956) — французька художниця і графік, художниця театру.
(обратно)
506
«Птолемеї та мавританці» — есей німецького філософа Макса Бенсе (1910–1990).
(обратно)
507
Вежі у середземноморському містечку Антиб, увічнені на картині французького художника-постімпресіоніста Поля Сіньяка (1863–1935).
(обратно)
508
Едіт Кавел (1865–1915) — британська медсестра, страчена німцями під час Першої світової війни, яка допомогла бійцям союзників втекти з окупованої Бельгії до Нідерландів.
(обратно)
509
Війка — органела з тонкою волоскоподібною структурою на поверхні еукаріотичної клітини.
(обратно)
510
Середа першого дня великого посту.
(обратно)
511
Закуска (фр.).
(обратно)
512
Вінтіла Оріа (1915–1992) — румунський письменник, 1946 року заочно засуджений румунським судом до довічного ув'язнення за поширення фашистських ідей в Румунії, жив у вигнанні, 1960 року став лауреатом Гонкурівської премії.
(обратно)
513
Домінік де Ру передав мені книжку «Відвідини Ґоденгольма». Я вже прочитав її тричі, й під час кожного читання знаходжу в ній все нові принади. Сам заголовок, очевидно, має на увазі дім Богів чи вершину Богів, якщо я не помиляюся, а йдеться тут про останню ініціацію, ініціацію смерті, на що натикається і що передчувається з першої сторінки (…) (фр.).
(обратно)
514
Андре Альмуро (1927–2009) — французький композитор, режисер і автор радіоп'єс.
(обратно)
515
Вольфґанґ Кордан (1909–1966) — німецький письменник, дослідник цивілізації мая.
(обратно)
516
Вольфґанґ Фроммель (1902–1986) — німецький письменник, з 1937 року перебував у екзилі в Швейцарії, Франції, врешті в Нідерландах.
(обратно)
517
Подібний за духом до зустрічей в паризькому готелі «Ґеорґ V».
(обратно)
518
Від нім. Pfalz, германізований латинізм palatium (палац) — тут в іронічному значенні «резиденція, двір».
(обратно)
519
Вернер фон Тротт цу Зольц (1902–1965) — німецький письменник і публіцист.
(обратно)
520
Натяк на вітрильник-привид «Летючий Голландець».
(обратно)
521
Тобто як пішохід.
(обратно)
522
Ї-Цзін, або Книга змін — китайський філософсько-окультний трактат доби династії Чжоу (кінець II тис. до н. е.).
(обратно)
523
Ернст Вільгельм Ешманн (1904–1987) — німецький письменник, філософ, соціолог.
(обратно)
524
Карл Вольфскель (1868–1948) — німецький письменник.
(обратно)
525
Квіткові діти — учасники фестивалю у Вудстоку 1969 року, який проходив на лугу.
(обратно)
526
Тут — пересторога, від біблійного епізоду про напис під час бенкету Валтасара «Мене, мене, текел, упарсін».
(обратно)
527
Alice-D звучить як відоме скорочення психоделічного препарату ЛСД. Термін «психоделічний» був вигаданий британським психіатром Гамфрі Осмондом (1917–2004) під час спілкування з письменником Олдосом Гакслі.
(обратно)
528
Тепостлан — містечко в мексиканському штаті Морелос, засноване на місці ацтекського поселення.
(обратно)
529
Життя зводиться до вибору зла (англ.). Цитата з есею Фрідріха Ґеорґа Юнґера, молодшого брата письменника.
(обратно)
530
Для чого це? (спотв. англ.).
(обратно)
531
LKW — нім. вантажівка від Lastkraftwagen, тут жартівливе розшифрування цього скорочення, як «машина сили любові».
(обратно)
532
Ґете, Фауст, Частина Перша, Дія Перша, Ніч (укр. переклад Миколи Лукаша).
(обратно)
533
Вид кактуса Lophophora lutea.
(обратно)
534
Ритуали переходу (фр.).
(обратно)
535
Арнольд ван Ґеннеп (1873–1957) — французький та швейцарський фольклорист і етнограф. Гайнріх Шурц (1863–1903) — німецький етнограф та історик.
(обратно)
536
Тобто ЛСД.
(обратно)
537
Головний філософський твір А. Шопенгауера.
(обратно)
538
Прово — контркультурний молодіжний рух в 1960-х роках у Нідерландах.
(обратно)
539
Я забалдів (англ.).
(обратно)
540
Я під кайфом (англ.).
(обратно)
541
Диявольська справа (фр.).
(обратно)
542
Роже Ейм (1900–1979) — французький ботанік-міколог. Роберт Гордон Вассон (1898–1986) — британський вчений-самоук, дослідник галюциногенних грибів.
(обратно)
543
Галюциногенні гриби Мексики (фр.).
(обратно)
544
Тут — залежність від грибів (фр.).
(обратно)
545
Шараф ад-дін Язді (пом. 1454) — перський науковець і поет.
(обратно)
546
Джелаба — національний одяг в Північній і Центральній Африці, довга чоловіча сорочка без коміра, з широкими рукавами.
(обратно)
547
Лізелотта Юнґер (1917–2010) — німецька філологиня, дружина Ернста Юнґера, який називав її Телятком (нім. Stierlein).
(обратно)
548
Тут — Фрідріх Ніцше, так Ернст Юнґер називає його в своїх романах «На мармурових скелях» та «Геліополіс».
(обратно)
549
Йозеф Ґеррес (1776–1848) — німецький філософ і письменник, автор чотиритомної «Християнської містики».
(обратно)
550
Людський голос (лат.).
(обратно)
551
Гном-жнець із серпиками на ногах, дух урожаю — міфологічна істота з німецьких легенд.
(обратно)
552
Цитата з поеми Гайнріха Гайне «Німеччина. Зимова казка».
(обратно)
553
Субура — низинний район давнього Рима.
(обратно)
554
Перший рядок арії Таміно в першому акті опери «Чарівна флейта» (укр. переклад Євгена Дроб'язка).
(обратно)
555
Гарна жінка має інші способи вчинити добродійництво (фр.).
(обратно)
556
Відсутня ланка (англ.).
(обратно)
557
Окрема кабінка (фр.).
(обратно)
558
Фрідріх Зібурґ (1893–1964) — німецький журналіст і письменник.
(обратно)
559
Фушль-ам-Зее — містечко в австрійській землі Зальцбурґ.
(обратно)
560
Фон Ріббентроп — неідентифікований представник німецького роду Ріббентропів.
(обратно)
561
Аналітичного центру (англ.).
(обратно)
562
Замах на Гітлера.
(обратно)
563
Герман фон Кайзерлінґ (1880–1946) — німецький філософ і письменник.
(обратно)
564
Бенно Ціґлер (1894–1949) — німецький видавець.
(обратно)
565
Екстрасенсорне сприйняття — термін парапсихології, яка вважається псевдонаукою.
(обратно)
566
Курт Берінґер (1893–1949) — німецький психіатр, невролог, дослідник наркотиків. Юнґер має на увазі його габілітаційну дисертацію «Мескалінове сп'яніння» (Берлін, 1927).
(обратно)
567
Ернст Клетт (1911–1998) — німецький видавець, син засновника видавництва «Ернст Клетт».
(обратно)
568
Енграма — біохімічний слід пам'яті.
(обратно)
569
Банін (1905–1992) — французька письменниця й мемуаристка азербайджанського походження.
(обратно)
570
Перпетуа — так Ернст Юнґер називав свою першу дружину Ґрету Юнґер (1906–1960).
(обратно)
571
Фріц Ліндеманн (1894–1944) — німецький офіцер вермахту, учасник змови проти Гітлера.
(обратно)
572
Теодор Гойс (1884–1963) — німецький політик-ліберал, журналіст і політолог.
(обратно)
573
Матіас Віман (1902–1969) — німецький актор театру і кіно.
(обратно)
574
Натяк на одноіменну баладу Ґете (1797).
(обратно)
575
Цитата з «Фауста» Ґете, розділ «Цісарський палац» (укр. переклад Миколи Лукаша).
(обратно)
576
Жахлива таємниця (лат.).
(обратно)
577
Петер Рінґґер (1923–1998) — швейцарський германіст і парапсихолог.
(обратно)
578
У сумі (лат.).
(обратно)
579
Сират — в Корані міст, яким праведники проходять до раю зі швидкістю блискавки, а грішники падають з нього у пекло.
(обратно)
580
Петер Шлеміль — персонаж одноіменної книги німецького письменника Адельберта фон Шаміссо (1781–1838). Подібно до Фауста, Петер Шлеміль уклав угоду з дияволом.
(обратно)
581
Фірн — сніг, який внаслідок частого замерзання й розмерзання набув форми льодяних крупинок.
(обратно)
582
Парерґа (гр.) — додаткові тексти. Термін використовував А. Шопенгауер у своїй праці «Парерґа і параліпомена» («Додаткові тексти й доповнення», 1851).
(обратно)
583
Шляхетність (фр.).
(обратно)
584
Шарль Бодлер. Коти (укр. переклад Дмитра Павличка).
(обратно)
585
Граф Германн фон Пюклер-Мускау (1785–1871) — німецький латифундист, письменник та мандрівник Сходом.
(обратно)
586
Діргаунд — шотландська порода хортів.
(обратно)
587
Відвар, бульйон (досл. фр.) — тут «концентрований зміст».
(обратно)
588
Людина гри, людина роботи (лат.).
(обратно)
589
Поль Леото (1872–1956) — французький письменник і театральний критик.
(обратно)
590
Альбрехт Еріх Ґюнтер (1893–1942) — німецький публіцист консервативного спрямування.
(обратно)
591
Через заперечення (лат.).
(обратно)
592
Тобто з дружиною Лізелоттою Юнґер (1917–2010).
(обратно)
593
Ліболо — муніципалітет в Анголі.
(обратно)
594
Генета — рід хижих ссавців з родини віверових.
(обратно)
595
Альфред Брем (1829–1884) — німецький зоолог, автор десятитомного ілюстрованого видання «Життя тварин».
(обратно)
596
«За заслуги» (фр.) — орден, який свого часу був найвищою нагородою Пруссії.
(обратно)
597
Карл Едуард Везе (1802–1870) — німецький історик і архівар.
(обратно)
598
Ганс Йоахім фон Цітен (1699–1786) — прусський генерал кавалерії, учасник Семилітньої війни. Вирізнявся грубими рисами обличчя.
(обратно)
599
Ґебгарт-Лебрехт фон Блюхер (1742–1819) — прусський офіцер, головнокомандувач прусських військ у війні проти Наполеона.
(обратно)
600
Дикі Лови — міфологічний сюжет у народів Північної Європи і Британії. Група вбраних у чорне мисливців-привидів, що проносяться небом, вважалася ознакою майбутніх бід і катастроф.
(обратно)
601
Фрідріх Вільгельм фон Зайдліц (1721–1773) — прусський офіцер, командувач кавалерії війська Фрідріха Великого.
(обратно)
602
Людвіг фон Борстель (1773–1844) — прусський генерал кавалерії.
(обратно)
603
Ґастон де Галіфе (1830–1909) — французький генерал і воєнний міністр.
(обратно)
604
Юнґер натякає на корінь «Гал» у прізвищі, який нагадує Ґаллію та півня як її символ. Ґаліфе знаменитий зокрема тим, що в битві під Седаном після загибелі на полі бою генерала Марґерита перебрав на себе командування кавалерією і провів блискучу атаку на прусську піхоту.
(обратно)
605
Ось перед вами убивця! (фр.)
(обратно)
606
Гастон де Ґаліфе брав участь у поході на Мексику 1863 року.
(обратно)
607
Анрі Рошфор (1831–1913) — французький журналіст, драматург, політик консервативного спрямування. У справі Дрейфуса був на боці антидрейфусарів.
(обратно)
608
Гра слів — нестерпні спрощувані; спрощувані, які вселяють жах (фр.).
(обратно)
609
Антуан Пен (1683–1757) — французький художник, придворний живописець Фрідріха Великого.
(обратно)
610
Друга частина вислову з «Моральних листів Луцилію» Сенеки «Ducunt volentem fata, nolentem trahunt»: «того, хто має бажання, доля веде, а того, хто не має — тягне» (лат.).
(обратно)
611
Людвіґ Йорк фон Вартенбурґ (1759–1830) — прусський офіцер, генерал-фельдмаршал.
(обратно)
612
Модель вирішення так званого німецького питання щодо об'єднання німецьких земель в одну державу. Великонімецьке питання дискутувалося на Франкфуртських національних зборах 1848 року, але було відхилене.
(обратно)
613
Крафт цу Гогенлое-Інґельфінґер (1827–1892) — прусський генерал артилерії.
(обратно)
614
Битва під Сен-Пріва 18 серпня 1870 року між французькими і пруськими військами.
(обратно)
615
Аби Ісайя припинив (діал. нім.).
(обратно)
616
Альфред фон Вальдерзее (1832–1904) — прусський генерал. — Карл Адольф фон Бюло (1837–1907) — прусський генерал кавалерії. — Гельмут Мольтке (молодший) (1848–1916) — прусський генерал.
(обратно)
617
Король Ґунтер — король Бургундії, персонаж епічної поеми «Пісня про Нібелунгів».
(обратно)
618
Теодор Фонтане (1819–1898) — німецький письменник-реаліст.
(обратно)
619
Ґустав Вайль (1808–1889) — німецький сходознавець, автор перекладу німецькою «Тисячі і одної ночі».
(обратно)
620
Енно Літтманн (1875–1958) — німецький сходознавець, також переклав німецькою «Тисячу і одну ніч».
(обратно)
621
Гомер. Одіссея, IX, 82-104. Український переклад Бориса Тена.
(обратно)
622
Етіольований — зблідлий від браку світла.
(обратно)
623
Найжаркіші дні в серпні.
(обратно)
624
Ульріх Краффт (1455–1516) — німецький священник і правник.
(обратно)
625
Йдеться про сифіліс.
(обратно)
626
Ульріх фон Гуттен (1488–1523) — німецький письменник-гуманіст.
(обратно)
627
Рубіж XIX і XX століть.
(обратно)
628
Фелісьєн Ропс (1833–1898) — бельгійський художник-символіст. Анрі Мюрже (1822–1861) — французький прозаїк, поет. Ріхард Демель (1863–1920) — німецький поет і прозаїк.
(обратно)
629
Франц Овербек (1837–1905) — німецький історик церкви, друг Фрідріха Ніцше.
(обратно)
630
Метод отримання зображення в мікроскопах, коли на об'єктив потрапляє тільки розсіяний пучок, а інтенсивний опорний пучок відсікається.
(обратно)
631
Фрідріх Вільгельм Гершель (1738–1822) — німецький астроном, композитор і музикант.
(обратно)
632
Мікротом — прилад, який робить надтонкі зрізи тканини для подальшого мікроскопічного дослідження.
(обратно)
633
Системний червоний вовчак — аутоімунна хвороба.
(обратно)
634
Карл Краузе (1797–1868) — німецький анатом.
(обратно)