Чорні дияволи (fb2)

- Чорні дияволи (пер. Микола Сидоренко) 842K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Михаил Ноевич Пархомов

Михайло Пархомов
ЧОРНІ ДИЯВОЛИ

_{Малюнки художника А. НАВРОЦЬКОГО}

«1. З 19.00 8 серпня ц. р. в м. Одесі оголошується стан облоги.

2. В'їзд громадянам у місто без спеціальних перепусток, які видають голови райвиконкомів, — забороняється.

3. На зміну наказу по гарнізону № 21 від 4. 8. 41 р. рух громадян і всіх видів цивільного транспорту з 20.00 і до 6.00 — забороняється»

(З наказу начальника гарнізону м. Одеса)

Розділ перший
КОМЕНДАНТСЬКА ГОДИНА

Стялося так, що сигнал великого збору він почув не на кораблі, а на березі.

Того дня Нечая відпустили в місто. Була субота. Усі щасливці, яких також відпускали в місто, довго драїли черевики, прасували чорні кльоші. На палубі було гамірно й весело. Тільки вахтові матроси, приховуючи заздрість, відводили очі. А Кость Арабаджі, якому цього разу не повезло, підійшов до Нечая і, нечутно зітхнувши, попросив:

— Ти Клаві скажи, що я… Одним словом, побачимося завтра. Не забудеш?

У Костя на березі теж була дівчина,

Нечай кивнув: неодмінно передасть. І привіт теж. Потім, поправивши на голові білу безкозирку, яка крохмально хруснула під пальцями, він закинув стрічечки за спину і пішов до трапа. На плоскій лінивій хвилі вже погойдувався баркас.

До берега було не далеко й не близько — крейсер стояв на рейді. З трьох боків, скільки сягає око, прослалося розімліле літнє море, а попереду, прямо по носу, як кажуть сигнальники, звабливо і святково білів Севастополь. Місто збігало уступами до води. Будинки стояли в синювато-темній зелені: острівцями купчились акації, а над ними, немовби вишикувавшись за матроським ранжиром, застигли кипариси. Небо було білясто-синє, без хмаринки.

Баркас підійшов до пристані. Здалеку, з моря, долинув тихий передзвін: було рівно шість годин, і на кораблях били склянки. Збігши широкими сходами, Нечай одразу потрапив у строкате велелюддя Приморського бульвару.

Під електричним годинником вій зупинився. Ганнусі ще не було.

Цього круглого годинника з двома циферблатами було видно здалеку. Звичайний собі годинник. Та Нечаю він здавався особливим. Адже під ним він зустрів Ганнусю.

Нечай служив уже другий рік. Його товариші, в усякому разі, він так думав, мали в Севастополі подружок, і тільки він один, одержуючи непотрібні, безглузді звільнення на берег, вештався безлюдними, випаленими, аж білими вуличками, на яких лежали волохаті тіні, сновигав по суворих дзеркально-паркетних залах морського музею, заставлених моделями фрегатів і бригантин, або, робити ж нічого, по два сеанси висиджував у тісній задусі якого-небудь кінотеатру на Корабельній стороні, щоб згаяти час. Один, завжди один.

Од природи Нечай був несміливий, навіть сором'язливий. Саме тому старанно приховував від друзів свою гірку самотність. Коли вони питали, де він пропадав на березі, Нечай напускав на себе, як казав Кость Арабаджі, східну загадковість. І всі думали, що в нього завелася на Корабельній стороні любка, яку він старанно приховує від усіх, щоб, бува, Кость Арабаджі чи який-небудь інший бравий морячок не відбив її. Кость просторікував, прискіпливо допитувався, а Нечай удавав, що так воно і є, хоча, відверто кажучи, прикидатися зовсім не вмів.

Так було доти, поки одного разу, йдучи з Графської пристані, він випадково не зустрів Ганнусю.

Якби це була незнайома дівчина, він би не наважився до неї підійти. Та Ганнусю він знав давно. Власне, знав він не її, а цибате, незграбне дівча з двома кісками, дочку агронома, яка у вицвілому ситцевому платтячку з'являлася щоранку в саду і збирала в пелену абрикоси. Було це дуже давно, коли Нечай ще вчився у школі. Одесит, городянин, він на літні канікули завжди їхав до діда. А той був пасічником і жив під Чабанкою. Степ. Жнива. Білі мазанки, білі гуси, що купалися в гарячій пилюці, біла футболка з закачаними рукавами… Гай-гай, як давно це було!.. Нечай любив спати в саду, під зорями. Там солодко пахло абрикосами і медом, так солодко й густо, що навіть сонячне проміння здавалося липким, медовим І в цей сад унадилася Ганнуся. Бистроока, моторна. І вреднюча. Ображатися на неї не мало рації Незграбний підліток. Що з нього візьмеш?

А зараз перед ним стояла зовсім інша Ганнуся — струнка, вузькоока, у синій гофрованій спідничці і білій батистовій блузці, перехопленій широким лакованим поясом. Куди поділася її полохливість? Вона перша гукнула Нечая, а коли він обернувся, подала йому руку і просто, не кокетуючи, спитала: «Не впізнаєш?»

За цей час вона встигла закінчити школу і поступити в технікум. Так, вона вже на другому курсі. Вчиться тут же, в Севастополі, а живе у тітки. Батько? Він помер позаминулого року. Мати? Залишилася там — Ганнуся махнула рукою на захід, у них як не є — будинок, город, господарство…

— А тобі личить морська форма, — сказала вона і, помітивши його збентеженість, додала: — Я знала, що зустріну тебе. У мене було передчуття. Але ти, будь ласка, не задавайся.

Вони пішли поруч. Було хмарно. Він слухав її щебетання недбало, одним вухом. Для нього вона ще й досі була цибатим дівчиськом з ріденькими кісками.

Почав накрапати дощик, і він зрадів йому. Не хотілося, щоб хтось із хлопців побачив його з Ганнусею. Засміють!.. Скажуть: «І де ти викопав таку?..» Він ще й досі дивився на неї колишніми очима. І тільки помітивши, що на них оглядаються, що зустрічні моряки дивляться їй услід, Нечай споважнів, розправив плечі. А коли через півтора тижня він зустрів Ганнусю з бравим мічманом, у якого були випещені вусики, його взяло зло — нестерпно захотілося підійти і стати між ними. І дався їй цей мічман!..

З того все й почалося. Він знав, де вона живе, і наступної суботи прийшов до неї. Дівчина не здивувалася.

Тепер він ждав суботи, як ждуть чуда. І чудо з'являлося йому в білій блузочці і прюнелевих туфельках з перетинками. Чудо було непостійне, зрадливе. Він ніколи не знав, якого коника воно викине наступної хвилини. На те воно й було чудом.

Їм було хороше удвох. Часто згадували Чабанку, і кучеряві вишневі сади, і пасіку, і студену воду, що хлюпала з відра, коли Нечай крутив корбу, на яку намотувався товстий ланцюг — колодязь був темний, як Ганнусині очі. Їм було що згадати. Та минуле проступало наче крізь туман. Тільки жаль, що з ним покінчено раз і назавжди. У цього минулого був сумовитий запах осінніх яблук…

— Я, здається, спізнилася…

Озирнувшись, Нечай побачив Ганнусю. Знову прийшла несподівано. Вона любила з'являтися неждано, зовсім не з того боку, з якого він чекав на неї.

— Дарма, — сказав він.

— Куди ми підемо? — спитала вона і взяла його під руку.

Вітру не було. Вдалині смарагдово сяяло море. Дівчата цокали по асфальту каблучками. Десь далеко, в парку, грав оркестр.

Вони сіли за столик, і дівчина в мереживному фартушку принесла їм морозиво. Потім вони стріляли в тирі по зайцях і совах. Потім Ганнусі забаглося танцювати, і вони подалися в парк. Там уже світилися ліхтарі. «Танцюємо вальс! — оголосив вузькоплечий молодик з чорними бачками на пташиному обличчі. — Кавалери запрошують дам». І Нечай, як справжній кавалер, клацнув підборами.

На танцювальній площадці було душно. Ганнуся обмахувалася батистовою хустинкою, яку потім засовувала під ремінець годинника. В темних алеях тріщали цикади. «Мені до лиця?» — спитала Ганнуся, надівши його безкозирку. «Дуже». — «Справді?..» — «Звичайно». Він простягнув руку, але вона вивернулася. Знала, що без безкозирки він не може повернутися на корабель.

Нарешті Ганнуся змилостивилась. «Гаразд, візьми. Подумаєш, щастя…» Вона міцно стулила губи. Здавалося, вона втратила до його безкозирки будь-який інтерес. І коли він спитав про наступне побачення, Ганнуся не відповіла. Образилась?.. У нього опустилися руки.

— У мене екзамени, — сказала, не підводячи очей.

— А в суботу ввечері?

— Добре, — відповіла майже нечутно, він прочитав відповідь по її губах.

Добре! Яке це чудове слово! Добре, добре, добре…

Він побіг, раз у раз оглядаючись. Ганнуся стояла на місці з піднятою рукою. А він думав про те, як би не спізнитися на останній баркас.

Сталося так, що сигнал великого збору він почув біля штабу флоту.

А потім, стоячи на баркасі, побачив, як один по одному згасли в темній далині Інкерманські створні вогні і Херсонеський маяк. І одразу з'явилося щось зловісне в темному небі над Севастополем, у темному морі. А він, грішним ділом, все ще усміхався і бгав безкозирку, яку насилу відняв у Ганнусі, і думав про те, що всі дівчата чомусь люблять пошикувати в безкозирках. Усі без винятку.

Звідки йому було знати, що через кілька годин почнеться війна? Нечаєві й раніше доводилося чути сигнал великого збору.

От він і усміхався своїм думкам. Він ще усміхався, навіть спускаючись у кубрик. Був певний, що всі вже сплять. У кубрику стояло сонне тепло. Але тільки-но він ліг на свою койку, як згори звісилася чубата голова Костя Арабаджі — він пошепки спитав:

— Ти бачив Клавдію?

— Я їй передав. Сказала, що ждатиме.

— А в тебе як справи, Нечай? Втім, можеш не відповідати. Видно по обличчю.

Нечай прикинувся, що спить, Костеві тільки попадися на язик!.. Кость був родом із Балаклави, але міг заткнути за пояс будь-якого потомственого одесита. Почне теревенити — не зупиниш. Дай йому тільки зачіпку.

— Нечай…

— Ну, чого тобі? Я ж сказав…

— Я не про те…

Цього разу Нечая виручив Яків Бєлкін. Підвівшись на лікті, він так витріщився на Костя, що той поквапився сховати голову під подушку. Він знав, що з Яковом жарти погані. Не розуміє гумору, от і все.

З відкритого ілюмінатора в кубрик долинав по-нічному теплий шелест моря, невиразно біліли простирадла й подушки. Нечай лежав з відкритими очима і думав. Про себе, про Ганнусю, про товаришів…

За ті півтора року служби, які вони провели пліч-о-пліч в одному кубрику, і пустомолот Кость Арабаджі, і повільний волоокий вайло Яків Бєлкін — от уже ніхто не сказав би, що він родом з Одеси! — і по-дівочому сором'язливий Шкляр, на прізвисько Сеня-Сенечка, чия койка була навпроти, і всі інші матроси, навіть ті, з якими він іноді сварився, стали йому такі потрібні, що Нечай навіть у думні не уявляв собі життя без них.

Коли корабель виходить у відкрите море і зненацька лунає різкий сигнал тривоги, і всі займають свої місця згідно бойового розпорядку, і від напруженого очікування на вилицях натягується шкіра, саме в такі хвилини особливо радієш, що ти не самотній, що поруч з тобою товариші. Ось вони стоять з рішучими обличчями в брезентових робах. Один, другий, третій… І раптом ти починаєш розуміти, що вони тобі найдорожчі в світі. Що ти без них?

І зараз він теж думав про них.

Але, думаючи про них і про себе, він непомітно поринув у минуле, в якому було тепло і затишно, бо минуле вже пережите і в нього можна повернутися щоразу, тільки-но забажаєш. Він помітив, що люди досить часто живуть у минулому, у цій благодатній країні спогадів, де ніколи не буває ні занадто холодно, ні занадто жарко, в країні, постійно освітленій тихим сонцем, де все ще можна змінити за власним бажанням, досить тільки захотіти.

В країні минулого можна було повернути кожну втрачену мить і робити все те, на що раніше не відважувався, а головне — виправляти й поліпшувати власне життя. Марне заняття? Можливо… Та людина не може не думати і не прагнути до кращого Людині конче потрібно відчувати себе господарем власної долі. І немає такого бога, такого властителя, який примусив би її не думати. Свободу і життя ще можна відняти, а от думки і мрії — не можна.

Так міркуючи, Нечай і заснув.

Розбудив його могутній удар, який, очевидно, глибоко ввійшов у кам'янисту землю десь за Комишевою бухтою.

Нечай схопився. Уже на палубі він почув гучне рване гудіння якихось літаків, воно завалювалося за горизонт. Серцем відчув, що то чужі літаки.

Було чотири години ранку. Почалася війна.

Відтоді вже не стихав важкий тупіт матроських черевиків. Тривога, відбій, тривога, відбій… У цьому, тепер уже новому бойовому розпорядку днів і ночей було мало місця для Ганнусі. Її владно відняла в Нечая війна. І все-таки вона для нього ще ніби не починалася по-справжньому. Чи не тому, що вона ще не стала його особистою війною?

Ворожі літаки бомбили Севастополь. Ворожі кораблі підстерігали крейсер у відкритому морі. Але все це ще чимось нагадувало навчання: стріляння бойовими снарядами по літаках, які пікірували гарно, наче на картинці, стрільбу з вогнем і димом, після якої неодмінно давали відбій повітряної тривоги. Та тільки-но літаки ворога зникали, як знову ставало спокійно і тихо.

А зведення тим часом були дедалі зловіснішими. Кінгісеппський напрям, Новгородський напрям, Гомельський і Одеський напрями… Мертві географічні карти з меридіанами і паралелями, з низинами і гірськими хребтами ожили, почали рухатися… І одного дня командир крейсера, кавторанг ^[1] , несподівано скомандував:

— Бажаючі захищати Одесу — крок уперед!..

Вони вийшли разом.

Нерухома сталева палуба гойднулася, коли вони вийшли, — комендори й електрики, мінери й сигнальники. Недавно вони ще зверхньо, ніби марсові, дивилися на тих, хто «тинявся» на березі в морській формі, а зараз… Війна змінила всі поняття, навіть уявлення про життя і смерть. І тепер ніхто з них, жоден не міг повестися інакше. Відсидітися за спиною товариша? А як же ти подивишся йому в очі?..

Навіть кавторанг, який бував у бувальцях, — він воював проти фашистів ще під час іспанської війни, — навіть він, треба гадати, був приголомшений. Він не міг списати на берег увесь екіпаж. Спеціалісти йому самому були потрібні. І він, відчуваючи ніяковість через те, що повинен когось незаслужено образити, а когось виділити і ніби нагородити своїм довір'ям, скривившись наказав:

— Відставити!

Незважаючи на золоті нашивки на кітелі і високе командирське звання, кавторанг був такий же, як оті засмаглі хлопці, що стояли в шеренгах навпроти нього, і відчував те саме, що й вони. Тому, знизавши плечима, наказав принести список особового складу.

— Андрієнко — крок уперед. Арабаджі, Бєлкін…

Мічман вимовляв усі прізвища високим голосом, який раз по раз зривався, і тривога Нечая, котрий напружував слух, зростала щохвилини. Ось уже дійшла черга й до Шкляра. «Семен Семенович Шкляр» — так назвав він себе, коли вони були ще у флотському екіпажі. І це тоді всіх розсмішило. А Кость Арабаджі охрестив його Сеня-Сенечка, і це прізвисько прилипло до матроса. Він був одним з останніх у списку. За ним мічман назвав ще прізвище старшини другої статті Федора Яценка. І замовк.

Все!.. У Нечая виступив піт. Як же так? Вони підуть, а він, Нечай, залишиться. Ноги Нечая приросли до палуби, ніби на нього наділи свинцеві водолазні калоші. Як же так?

Гірка образа підступила до горла. Він стояв у шерензі, але довкола нього була ніби порожнеча І тут він несподівано почув голос Костя Арабаджі.

— Товаришу капітан другого рангу, дозвольте звернутися… — сказав Кость. — Помилочка вийшла. А як же Петро Нечай? Адже він одесит, це всім відомо.

— Нечай? — командир задумався. — Так, кажеш, помилочка вийшла? Що ж, твоя правда. Кожен має право захищати своє місто, свій дім. — Він обернувся до мічмана, який стояв у нього за спиною. — Допишіть Петра Нечая.

І знову день став сонячний, світлий, і веселі зайчики застрибали з хвилі на хвилю, і Нечай почув гаркаві голоси чайок, а потім, опинившись поруч із Костем Арабаджі, непомітно потиснув йому руку.

їх зарахували в одну роту. Нечая, Костя, Якова Бєлкіна і Сеню-Сенечку. Народ там підібрався підходящий, меткий і веселий. Хто з крейсера «Коминтерн», а хто з есмінців. І з командиром їм теж пощастило. Високий насмішкуватий лейтенант відрекомендувався їм незвично. Пройшовшись перед строєм з закладеними за спину руками, він раптом різко зупинився. «Лейтенант Гасовський, — сказав він. — Прошу любити й поважати. Інакше… Інакше, добра не ждіть. Ви мене зрозуміли?»

Кілька днів минуло в нестерпному чеканні. Потім вони навантажились на двотрубний «Днепр». Раніше це було мирне учбове судно,

Нечай його добре знав. Зараз воно ошкірилося дрібнокаліберними зенітками, встановленими біля капітанського містка і на кормі, і прибрало грізного вигляду. Біля зеніток стояли мовчазні матроси в брезентових робах з протигазними сумками через плече. Вони вдивлялися в горизонт. І море, і небо були ворожо темні.

Розмістилися в кают-компанії. Було чути, як натужно дихає парова машина. Севастополь повільно віддалявся, опускаючись усе нижче й нижче. Усі мовчали. І тут з'явився Гасовський.

— Розібрати пояси! — наказав він. — Мерщій!..

Коркові пояси були звалені на купу. Нечай подивився в той бік. Він не думав про небезпеку. Хіба не однаково?

— На біса вони нам, ці пояси? — огризнувся Кость Арабаджі. — Ми, лейтенанте, уже сьорбнули моря. Тут усі вміють плавати.

— Он як? — Гасовський нагнувся і, мружачись, подав Костеві корковий пояс. — Прошу надіти.

Його голос залишився рівним, спокійним, але Костеві досить було побачити його очі, що стали темними, майже шаленими, і він одразу підкорився. Кость, нічого не вдієш, зітхнув і надів пояс. Війна!..

А в ілюмінаторах синіло море. «Днепр» ішов швидко, і було чути, як за бортом струмує вода Говорити не хотілося. Зчепивши пальці на потилиці, Нечай лежав і думав про Ганнусю, з якою не встиг попрощатися, і про те, що невдовзі знову побачить Одесу, в якій народився і виріс. Там, в Одесі, були його сестричка і мати.

— Семене, чого ти мовчиш? — Кость Арабаджі повернувся до Шкляра. — Краще б заспівав.

— Щось не хочеться, — Сеня-Сенечка зітхнув.

— А ти через не можу. Душа просить.

— Відчепись, — Яків Бєлкін заступився за Сеню-Сенечку. — Дай помовчати людині.

— Так я ж не для себе… — виправдувався Кость. — А втім, як хочете…

І теж замовк, міцно стуливши губи.

Берег показався вранці. Це була Одеса, його рідна Одеса. Завзята, одчайдушна, безтурботна навіть у горі, пропахла бичками і терпким молдавським вином, цнотлива й безсоромна водночас. Сходи, колонади, будинки… Тільки що це? Раніше ці будинки радували своєю святковою білістю. Так по якому ж праву вони взялися струпами брудних плям? А вікна!.. Де вони, веселі одеські вікна, що споконвіку віддзеркалювали тиху, ласкаву синяву неба і моря? Їх немає. Хтось поплямив їх чорною фарбою.

— Камуфляж, — сказав Кость Арабаджі. — А місто, видать, нічого. Славне містечко. Цікаво, чи водяться в ньому гарні дівчата? Ти чого зажурився, Нечай?..

Одесу Кость бачив уперше. Він не зводив з неї очей і намагався догодити своїм дружкам-одеситам. Славне містечко!.. Про Клаву Кость уже забув. Тепер він уявляв собі, як разом із друзями пройде знаменитою Дерибасівською, як вони заваляться в кіно, як Петро Нечай познайомить його зі своєю сестричкою, а Яків Бєлкін, що народився в «самому центрі Одеси», на Молдаванці, запросить його на смачний обід. А чому б і ні? Адже фронт, кажуть, проходить мало не в місті, і вони завжди зможуть відлучитися з окопів на пару годин. Кость ще не уявляв собі, що таке фронт.

Але Нечай не відповів. Він думав про те, що для нього війна по-справжньому починається тільки тепер. «Днепр» минув Воронцовський маяк і підходив до причалу, який виступав далеко в море.

Зараз причал увесь був захаращений якимись верстатами, машинами, возами, паками і бочками — не протиснутись, не пройти. Голосили жінки, Плакали діти. Іржали, шарахаючись од води, гніді битюги. Здавалося, ніби все місто зрушило з місця. Шарварок на причалі був такий, як колись у вихідні дні на Привозі.

Пахло морем, потом й іржавою кров'ю: тут і там на носилках мовчки лежали поранені. І хоча стрілянини не було чути, і небо над причалом було прозоро-чисте, глибоке, саме цей стійкий і задушливий запах війни весь час нагадував про те, що Одеса стала фронтовим містом.

Спустили трап. Нечай відчував, як він пружинить під ногами. А потім, ступивши на міцний бетон причалу, здригнувся.

— Бра-ток… за-курити не… знай-деться?

Голос ішов із бинтів навколо чорного обвугленого рота. Підвівшись з носилок, якийсь вусатий моряк невідривно дивився на Нечая.

— Візьми… — Кость Арабаджі випередив Нечая. Він витяг із кишені пом'яту пачку і простягнув її морякові. — Де тебе так?

— Під Чабанкою. Ти допоможи, в мене пальці..

Нахилившись, Кость всі а вив пораненому цигарку в темний рот, потім повернувся до Нечая.

— Чабанка, Чабанка… Де це?

— Близько, — хрипло відповів Нечай. У його пам'яті знову виникли білі гуси в білій пилюці, верби і верболіз над тихим ставом і цибата Ганнуся, яка тоді була ще просто Галькою.

Моряк тим часом глибоко затягнувся раз-другий і видихнув дим в обличчя санітарові, який стояв поруч.

— Чуєш, санітаре, нікуди я не поїду, — сказав він. — Бачиш, після двох затяжок одразу полегшало. Ти відпусти мене, як друга прошу.

— Турок! — відповів санітар. — Куди тобі воювати в такій чалмі? Тобі в госпіталь треба. Підлікують, тоді й повернешся. Сам мені потім дякуватимеш.

— Не хочу!.. Не дамся!.. — поранений рвонувся і якось зразу обм'як, відкинувся навзнак. Разом з димом із його рота вирвалося хрипіння.

— От бачиш, — повчально мовив санітар. — Ти полеж, полеж. Пройде.

Нечай і Кость одвернулися. Очі пораненого палили темним вогнем, проймали серце, і не було сили витримати той погляд.

Загін тимчасово розташувався в студентському гуртожитку, що стояв порожній від початку війни. З кімнат і коридорів ще не вивітрився затхлий запах пустки. Довелося навстіж відчинити вікна, щоб будинок протягло від горища до цоколя.

Від гуртожитку до будинку, в якому народився і жив Нечай, було, як то кажуть, рукою подати. Нечай підійшов до вікна, в якому зеленіло небо і громадились червоно-бурі дахи в іржавих латках. Один квартал, потім поворот, ще квартал, і ось ти, перескакуючи сходинки, одним духом вилітаєш на третій поверх і натискуєш пальцем на оббиту бляхою, щоб хлопчаки не виколупали, кнопку дзвоника, і тобі відчиняє мати, і ти кидаєшся до неї…

Є така тиха, затишна і чистенька вулиця Пастера, може, чули? Нечай жив навскоси від театру, бігав через дорогу до школи-семирічки, потім у спортзал «Динамо» і на водну станцію, а вечорами пропадав у цирку на тісній гальорці. Чотириповерховий будинок, в якому він жив, нічим не відрізнявся од інших одеських будинків. Він був пофарбований глухою масляною фарбою, на його пузатих залізних балкончиках припадали пилюкою фікуси, а коли спадала денна спека, господині відсували фіранки і звисали з усіх вікон, щоб потеревенити. Звичайний будинок з широкими карнизами, по яких розгулювали поважні коти, будинок з іржавими гофрованими жалюзі над вітринами «чоловічого салону», пропахлого вежеталем на першому поверсі, з залатаним черепичним двосхилим дахом, що його Нечай у дитинстві облазив уздовж і впоперек. Єдиною, вартою уваги пам'яткою в цьому будинку був прохолодний парадний вхід із стінами «під мармур», з кольоровими церковними шибками в широких, так званих венеціанських вікнах і просторими, плавно заокругленими сходами. Кожного, хто заходив у це парадне, ніби хрестом, хрестила скляним смолоскипом однорука Венера (вечорами у смолоскипі горіла електрична лампочка), але Нечай та його друзі були переконані атеїсти, вони ставилися до богині непоштиво, і до її нижньої припухлої губи завжди був приліплений вологий недокурок. Венера курила! Вона мала легковажний вигляд молодої одеситки з Дерибасівської.

Під крильцем такої легковажної богині і люди, які густо населяли весь будинок, жили легко й весело, безбожно пустуючи і спокушаючи диявола. Кого там тільки не було!.. Греки, молдавани, поляки, цигани… В цокольному поверсі разом з болонками жила навіть француженка — пристаркувата мадемуазель П’єретта Кормон, колишня бонна, тепер вихователька в дитячому садку. Але в свята усі ці греки і молдавани разом з француженкою співали одних і тих же пісень — задумливих і сумних, іскрометних і жагучих пісень тієї ласкавої землі, яка зветься Україною і яка стала їхньою другою батьківщиною. Адже дім будують на землі. І люди, навіть якщо вони моряки, теж живуть на землі.

Нечаїв батько довго плавав на суднах Добровільного флоту, ходив з Одеси в Геную і на Корсіку, але потім, одружившись, осів в Одесі і працював у порту стівідором ^[2] . І дома він підтримував флотський порядок. У простінку між вікнами в їдальні висів круглий судновий годинник у мідному корпусі, надраєному до сонячного блиску, батько не без гордощів розповідав, що цей годинник раніше висів у салоні пароплава «Великий князь Алексей Николаевич», а над канапкою красувалася картина «Синопський бій». А коли Нечай був ще зовсім маленький, у них жив навіть папуга, який завжди вранці репетував «Полупд-р-р-а!..», але потім його схопила сусідська кішка, й опустілу клітку довелося поставити на шафу.

Там ця клітка стояла й досі.

Високі кімнати з ліпними стелями і мармуровими підвіконнями, клітка на шафі… Після того, як батька не стало, в кімнатах ще довго пахло міцним люльковим тютюном. Окрім матері, батькових речей ніхто не смів торкатися. Одного разу, коли Нечаєва сестричка Світланка — через поспіх, не інакше — сіла на стілець, на якому сидів батько, мати мовчки встала з-за столу і вийшла з кімнати, а він — Нечай, уперше в житті підняв на Світланку руку і дав їй такого ляпаса, що аж виляски пішли. І Світланка не огризнулася, не заплакала — змовчала.

Ех, коли б знала вона, що Нечай майже поруч. Одразу прибігла б у цей гуртожиток!..

— Нечай, до лейтенанта! — гукнув Кость Арабаджі.

Із кімнат з ліпними стелями Нечай миттю повернувся в заставлений залізними койками гуртожиток і, схопивши гвинтівку, кинувся до дверей. Біла кахляна підлога коридора блищала, як лід, і ноги ковзали. Сходи були в кінці коридора.

Лейтенант Гасовський сидів у вестибюлі за конторським столом і, очевидно, за щось шпетив Якова Бєлкіна, який стояв перед ним виструнчившись. Тут же переступали з ноги на ногу ще кілька матросів, яких Нечай не знав.

— А, мій юний друже… — проспівав Гасовський, вгледівши Нечая, і одразу втратив інтерес до Бєлкіна. — Мені казали, що ти одесит.

Все ще не розуміючи, до чого хилить Гасовський, Нечай вирішив, що краще промовчати.

— А може, я помиляюсь? — запитав Гасовський. — В такому разі, пробач. Можеш іти.

— Так він же одесит, — сказав Бєлкін. — Тільки не признається. — Бєлкін повернувся до Нечая. — Кажи!..

— Одесит.

— Тепер чую, — знову посміхнувся Гасовський. — А я вже думав, що помилився. — Він устав, осмикнув кітель і постарався надати своєму хитрому обличчю серйозного, урочистого виразу. — Так от, товариші одесити, даю вам три години. Для особистого життя. Вкладетеся? Дивіться мені. Я сьогодні добренький. Але якщо хто спізниться… Попереджаю, що в мене різко зміниться характер. Зрозуміло?..

Тільки тепер Нечай зрозумів. Господи, і чого Гасовський зволікає! Три години. Дорога кожна хвилина. Можна йти?..

Одверто насолоджуючись справленим враженням, Гасовський повільно підняв ліву руку, зігнуту в лікті, і подивився на годинник. Не зводячи очей з циферблата, сказав:

— Ідіть.

Сказав, ніби вистрелив із стартового пістолета.

Нечай не пам'ятав, як опинився на вулиці під фіолетово-димним небом. Ноги самі несли його. Уперед, уперед… Хотілося бігти, але те, що побачив, примусило його уповільнити крок.

З далеких глибин неба тягло паленою цеглою і згарищем. Дерева і кущі в скверику опалені спекою. Тьмяні листочки акацій знемагали в сухій і курній задусі. Звична картина! Серпень в Одесі завжди був душний і жаркий. Так що ж здивувало його? Нечай зупинився. Потім зрозумів, у чому річ. Місто було обпалене. Тільки не літньою спекою. Місто було обпалене пожежею війни.

Розколотий надвоє будинок університету з'явився перед ним несподівано, як оперна декорація руїн рицарського замку. Руїни ледь диміли. Нагорі, на третьому поверсі, до вцілілої стіни з обідраними шпалерами приткнулася книжкова цейсівська шафа. Коло неї білів скелет у чорному сатиновому плащі.

Нечай звернув за ріг. На згарищах тут і там порпалися люди. Розгрібали головешки, перевертали ломами чорне каміння… А поруч, за два кроки, двірники незворушно замітали тротуар.

Він зупинився перед вітриною зразкової фотографії, в якій усе ще звабливо усміхалися довоєнні красуні з валиком викладеного волосся, бундючилися браві кавалеристи з шаблями, затиснутими поміж колін, і сукали ніжками рожевенькі немовлята. Фотографії здивували його своєю спокійною безтурботністю.

Відвернувшись од вітрини, Нечай рушив далі. Тепер він ішов не містом, а своїм минулим Ось у цьому будинку жила Зі на, його однокласниця. З цього вікна на вулицю завжди виглядав бородатий старий, у якого сльозилися очі. На цій лавці Нечай колись сидів з приятелями. Будинки, вікна, лавки, дерева, афішні тумби — все було на місці. Як він міг ї* забути? А втім, вони завжди були в його серці. Один раз ввійшовши в його життя, вони лишилися в ньому назавжди, і досить було знову побачити їх, як минуле, все, що пов'язувало його з ними, знову піднялося в його душі і заступило дійсність.

Ці будинки і лавки, дерева і тумби були йому дуже дорогі. Він тільки тепер це зрозумів. Коли ти щасливий, то не дорожиш цим. Та досить нагрянути біді, як ти гарячково чіпляєшся за все, що тобі дороге, і навіть дерево, навіть лавка стають для тебе священними. Він тільки тепер це зрозумів.

Вулиця в кількох місцях була перегороджена барикадами, складеними із булижників і мішків з землею. Стукали лопати. Нечай зупинився: якийсь морячок вів полоненого румунського солдата. Морячок був з наперсток, у плащ-накидці до п'ят поверх куцого вилинялого кітеля і широченних холош, заправлених у кирзові чоботи, а румун, який ішов попереду, був здоровань у тісному френчі з накладними кишенями. Неголене обличчя румуна масно вилискувало.

Полонений тримав руки за спиною. Ішов похнюпившись. Коли він порівнявся з барикадою, з котлована вилізла опасиста тітка і, взявшись руками в боки, загородила йому дорогу. Її тілеса розпирали нитяну кофтину, на носі і на підборідді войовничо стовбурчились бородавки.

На якусь мить погляди тітки і полоненого зустрілися.

— А щоб я бачила тебе на одній нозі, а ти мене одним оком! — закричала тітка в обличчя румуну. — Ірод проклятий!

Обличчя тітки, вкрите бородавками, було схоже на міну. Румун позадкував, затулив обличчя руками. Але тітка лише плюнула йому під ноги і, одвернувшись, полізла знову в котлован і взялася за лопату.

І цей полонений у грубих жовтих черевиках, і могутні барикади, і запилені, немиті вікна будинків, заклеєні навхрест смужками паперу — усе повсякчас нагадувало про те, що ворог на порозі. Фронт уже проходив так близько, що війна, як зрозумів Нечай, увійшла в кожне серце, в кожен дім.

Він так стиснув кулаки, що аж пальці побіліли. Серцю було тісно. Невже він так і не зустріне жодного знайомого обличчя? І це в місті, в якому він знав мало не кожну другу людину!..

А ось і вулиця Пастера, його вулиця. Він наддав ходи, майже побіг. Коли він опинився в напівтемному парадному, йому сумно усміхнулась однорука Венера, що стояла в напівкруглій ніші. Там, де раніше стримів недокурок, темніла пляма. Здавалось, у Венери прокушена губа.

Нечай знав у цьому парадному кожну кольорову шибочку. Його рука лягла на поручні. По цих дубових поручнях він з'їжджав у дитинстві. Він ковзав униз із запаху в запах. На третьому поверсі пахло юшкою, на другому смаженими бичками, на першому — цибулею. Ці запахи були стійкі, міцні.

А тепер на всіх поверхах сумно пахло вапном і пилюкою. Нечай зрозумів, що будинок напівспустілий.

Дзвоник був на місці. Нечай зупинився перед високими двостулковими дверима.

Відчинила йому сусідка — він почув шурхіт її сукні. «Петрусь!..» — вона кинулася йому на шию і довго по-жіночому схлипувала під його шорсткою рукою. — «Петрусь!..»

Він насилу заспокоїв її.

— Якби твоя мама знала!..

— Де вона? — Нечай не почув свого голосу.

— Поїхала. Хіба ти не знаєш?.. Ну, звичайно, ти не міг знати. Вони позавчора поїхали. Тепер усі їдуть, я одна зосталася. А ти… Чого ж ми стоїмо? Проходь…

Вона взяла його за руку і повела в свою кімнатку, заставлену незграбними меблями, яких вистачило б на три таких кімнатки, і Нечай протиснувся між буфетом і етажеркою до столу.

— Та ти сідай, Петрусю. Зараз я тобі все розповім, усе…

Стіл був накритий клейонкою. На ньому стояли емальований чайник і каструля із вичахлою пшоняною кашею.

Вона змахнула фартухом зі столу хлібні кришки, дістала з буфета банку торішнього вишневого варення, яке — вона це добре пам'ятала, — він дуже любив колись, поклала на плетену хлібницю свою черству пайку і, сівши навпроти Нечая, заторохтіла про себе, про його матір, про сестричку («Вона стала такою красунею, що ти її не впізнаєш!..»), про мешканців із сьомої квартири, які сидять на чемоданах, про повітряні нальоти — щоночі бомблять, кляті, — а Нечай, слухаючи, машинально їв варення столовою ложкою. Спізнився!.. Позавчора він би ще застав своїх. Та коли подумав про те, що вони вже в безпеці, відлягло од серця.

— Я оце щойно повернулася з чергування, — сказала сусідка. — Добу чергувала. Добре, що ти мене застав.

Він згадав, що сусідка працює на телефонній станції. Через те й не виїхала. А втім, дітей же в неї немає.

— Правда, що наші не здадуть Одесу? Нечай уже не вперше чув це запитання.

Що він міг відповісти? Не повинні здати, не можуть здати. Для того вони й прибули сьогодні. Він, Кость Арабаджі й інші

— Правда, — сказав він переконано, впевнено.

— І я так думаю. Але твоїм я сама порадила… Важко їм було. Мати зовсім не спала. Сам знаєш, яке в неї серце. Ми домовилися: якщо від тебе прийде лист, я перешлю їй. У Баку. Там у вас якісь родичі… Адресу вона залишила.

Нечай кивнув. Адресу він знає.

— А ваші ключі у мене. Візьмеш?

— Навіщо? Мені скоро йти… Не знаю, чи зможу ще раз вирватися. Нас першої-ліпшої хвилини можуть відправити на фронт. А там…

— Може, тобі щось треба? Я відчиню…

— У мене все є.

— Рушник чи хусточку? — вона прохально дивилася на нього. — Я відчиню..

Діставши з шухляди в'язку ключів, вона вийшла в коридор, і Нечай, робити нічого, рушив за нею.

Знайомо скрипнули і відчинилися двері. Солом'яні штори були опущені, і сусідка ввімкнула світло.

Нічого не змінилося!.. На буфеті стояв чайний сервіз. «Синопський бій», матрьошка, салфетки на поличках… Усе на своєму місці. Було таке відчуття, ніби мати і сестричка виїхали на дачу. Тільки годинник зупинився.

І ще: батьків письмовий стіл припав пилом. Раніше цього ніколи не було.

Бронзовий чорнильний прибор, старий шкіряний бювар… Із теракотової китайської вазочки стирчали прокурені батькові люльки. Нечай знав їх усі. Кожна люлька мала свою історію. Оцю, казав батько, йому подарував якийсь англійський капітан… Нечай покрутив її в руках, а потім, повагавшись якусь мить, поклав у кишеню. На пам'ять.

Можна було йти. Він востаннє обвів очима кімнату, ніби намагаючись зберегти її в своїй пам'яті назавжди. З шовковим абажуром, з кріслом-качалкою, з бронзовими чорнильницями…

— Господи, я зовсім забула, — сусідка сплеснула долонями. — Тебе якийсь моряк питав. Немолодий уже, з нашивками. Учора… Тут, каже, проживає Петро Нечай? Мені він сам потрібний, спортсмен Нечай… Ну, я йому й сказала, що ти в Севастополі служиш. Він і записав. Ти не сердишся?

— Моряк? Не знаю…

— Я його теж ніколи не бачила. Мабуть, приїжджий. Сказав, що неодмінно розшукає тебе, що ти йому потрібен. Сам розумієш, розпитувати було незручно…

Сусідка хотіла дати йому банку варення, але Нечай одмовився. Ніколи буде чаювати. А їй знадобиться, він знає, що в місті сутужно з продуктами… Тоді сусідка притягла його голову до себе, поцілувала в лоб і, схлипнувши, відштовхнула. Йди!..

І він пішов. У нього ще залишилося багато часу. Зайти до знайомих? Спробувати розшукати друзів?.. Але всі його друзі були в армії. Тоді, може, просто поблукати містом? Якусь мить він стояв у задумі, а потім невесело кивнув однорукій Венері і вийшов на вулицю. Його потягло в загін. Там тепер його домівка, його близькі, його друзі. І так буде аж до кінця війни, до останнього пострілу.

Йому було двадцять років, і йому здавалося, що вбити можуть кого завгодно, тільки не його, Петра Нечая. Тоді він ще був упевнений у своєму безсмерті.

Загін виступив уранці.

Над колоною коливалися багнети. Тили? Обози? Кожний був сам собі інтендант. Скатка, протигаз, фляга, мала саперна лопатка — усе з тобою. У кого гвинтівка, а в кого «дегтяр», до якого належиться десять повних дисків. Є і по три гранати-«лимонки» на брата, чого ж іще треба?

— Персональні танки вам вручать уже на передовій, — пообіцяв Гасовський.

— Мені б краще гармату в особисте користування, товаришу лейтенант, — у тон йому сказав Кость Арабаджі і підморгнув Нечаю, який ішов поруч.

— Сподіваюся, командування зважить на вашу просьбу, — усміхнувся Гасовський.

Будинки ставали нижчі й зустрічалися рідше — місто осідало в степ.

Тепер уже білий щебінь дороги збігав у степові видолинки, чагарники і бур'яни. Земля навколо була суха, потріскана, поросла реп'яхами. Над її закам'янілими брижами плавилося низьке небо, і вибалки поступово наливалися спекою. У роті було сухо й гірко. На зубах тріщав пісок.

Нечай ішов легко, не відчуваючи ваги гвинтівки Він знав, що море десь праворуч, але око туди не сягало, а легенький вітрець звідти не доносив його веселого солоного запаху, і через те Нечаєві аж не вірилося, що море є насправді, що в цю мить десь сяє і рябіє під сонцем його прохолодна оксамитова синява.

Зате важкий суцільний гуркіт фронту ставав усе ближчим і гучнішим. Загін ішов йому назустріч сягнистим вільним матроським кроком і ще до полудня, до того, як сонце підбилося в зеніт, уперся у вогняну стіну, що стояла над суходолом.

Там стогнало і плавилося залізо.

«Усі пригнічені: нас знищують… 18 серпня — фатальний день батальйону. О 3 годині 30 хвилин ідемо в атаку. Ворог добре організований, зустрічає нас градом куль. Я ніколи нічого подібного не бачив. Хто цього не бачив, той не може зрозуміти, що це таке… Після контратаки в нашому батальйоні лишилось усього 120 чоловік».

(Із щоденника румунського офіцера М. Олтяну, вбитого на підступах до Одеси)

Розділ другий
БАГНЕТОМ І ГРАНАТОЮ

Обід на передову доставили в термосах. Його привезли пізно, коли вже стемніло. Але каша була ще гаряча і парувала. Нечай сів навпочіпки, притулившись до обшитої дошками стіни окопа і, затиснувши котелок між колінами, підніс ложку до рота. Неслухняні пальці насилу тримали ложку. Вони набрякли і погано згиналися.

Їсти не хотілось. Усе тіло було налите важкою втомою.

Він заплющив очі. Напруження повільно спадало. От і закінчився його перший день на передовій. Перший день, перший бій… Він чекав його не без тривоги. Як він зустрінеться з ворогом віч-на-віч? Чи знайде в собі сили підняти голову під прицільним вогнем?

Він ніколи не був боягузом. Стрибав у воду з десятиметрової вишки, лазив на дерева, пірнав по монетки… Давно, коли був ще хлопчаком. І не боявся кидатися в бійку. Але це було ще в тому, тепер уже далекому мирному житті. А тепер?.. Хоч би не осоромитись перед друзями. Йому здавалося, що друзям принаймні невідоме почуття страху. Він не підозрював, що всі вони думають про те ж саме, що й він. Адже всі вони ще тільки знайомилися з війною на суші, вживалися в неї.

Воно й зрозуміло. Війна на суші не була схожа на морські бої з урочистими артилерійськими дуелями, величними маневрами кораблів і димовими завісами. І хоч відомо, що в бою час ніби зупиняється, морські бої були короткі, швидкоплинні, мали свої припливи і відпливи. Коли лунала команда «Відбій!» і ворожі кораблі поквапливо ретирувалися, зникаючи за горизонтом, а літаки противника, похапцем відбомбившись, старалися сховатись за хмарами, піняві сліди торпед знову затягувалися водою, здійняті снарядами водяні гейзери опадали, і море, як і перед початком бою, ласкаво синіло. Море ковтало залізо, і наставала дивовижна тиша.

Так було, коли Нечай служив на крейсері.

Кінчався бій, і тільки осколки на палубі, важкий чад, що роз'їдав очі, та великі краплі поту на темних від пороху обличчях комендорів нагадували про те, що над ними щойно промчав вогняний смерч. Війна ніби знову заповзала у свій барліг. І через те, що знову сяяло сонце, а вітер полоскав прапор на гафелі, і довкола на десятки миль і — хто знає? — може, на десятки годин встановлювався спокій, ти переставав думати про війну. Життя на кораблі знову йшло своїм звичаєм.

Але тут, на твердій і черствій степовій землі на південний схід від Одеси, війна була зовсім інша — безперервна, виснажлива. Вона не припинялась ні вдень ні вночі. Тут не можна було змити водою сліди бою і впасти на зручну койку. Можна було тільки на кілька хвилин прихилитися до хисткої стіни окопу і заплющити очі.

Перший бій…

Усе починається з першого бою. До першого бою ти ще не солдат Він може тривати лише хвилини, але в твоїй пам'яті назавжди лишиться довгим, тривалим, складеним із тисяч підігнаних одна до одної хвильок, кожна з яких могла бути для тебе останньою.

Солдатами стають після першого бою, коли вже перестають боятися вогню і заліза.

Поквапливо, наздоганяючи один одного, ніби з-під землі злітали у високе піднебесся і гнулися, досягши зеніту, круті пружні дуги ракет. Вони нагадували стиглі колоски. І не було такої коси, яка зрізала б їх під корінь і вклала на землю

А згодом, свердлячи темряву, із стогоном пролітали важкі снаряди. Слідом за ними небо прокреслювали траси вогню.

Ще хвилина, і десь поблизу вибухнув снаряд. За ним — другий. А потім ще два жорстких удари, злившись в один, струснули землю. І почалося

Усі попадали, розпластавшись по дну окопу, намагаючись сплющитися, втягти в себе тіло, як втягують його слимаки. І на якусь мить, що триває вічність, встановилася тиша. Але ця тиша лякала більше, ніж завивання і гуркіт. Нема гірше, коли після пекельного шуму раптом настає тиша…

Коли розвиднилось, у безхмарній високості, ніби усвідомлюючи свою безкарність, повільно й статечно з'явилися з боку сонця ворожі літаки. Скільки їх? Нечай збився з ліку. Літаки йшли прямо, не звертаючи з курсу, а потім — одразу! — клюнувши носами, пірнули, наповнюючи все довкола нестерпним дзвоном металу.

Нова серія близьких вибухів струсонула землю. Таких близьких, що із щілин між дошками, якими були обшиті стіни окопу повного профілю, посипався пісок. Смерть, здавалося, була вже не тільки навколо, але й поруч. Вона підступала ближче й ближче…

А треба ж було примусити себе підвестися, стати на ноги. Після того, як ворожі літаки відбомбили передній край, після артилерійської підготовки, румуни пішли в атаку.

Їдке, строкате полум'я ударило Нечаєві в обличчя, засліпило, і мигтіння цього близького вогню обпалило йому вії. Але він уже стояв на повний зріст і не було такої сили, яка зрушила б його з місця, кинула навзнак. А навколо все горіло Навіть те, що звичайно горіти не може. І плавилося, і рушилося, і сплющувалося. Земля і залізо. Трава і камінь. А він стояв.

Він уже не бачив, яке над ним було небо, денне чи вечірнє, не помічав ні трави, ні каміння, ні дерев… А втім, це не мало значення. Навколо було темно. І в цій темній відчуженості були тільки дві сили — він сам і його вороги. Але він не був самотній. Поруч були товариші. І він відчував себе непереможним…

Такий був його перший бій. І тепер, знову переживаючи його в прохолодній вечірній тиші, Нечай думав про те, що попереду у них ще багато буде таких боїв, навіть важчих, може, навіть зовсім безвихідних, але жоден із них не запам'ятається йому так, як цей перший бій, коли він знайшов у собі сили відштовхнутися руками від землі і стати на ноги. Хтозна, може, саме в цю мить він став людиною?..

Минув тиждень. Загін морської піхоти не виходив із боїв. Потроху Нечай і його друзі обжилися, звикли до тяжкого окопного побуту з щоденниками атаки, контратаками і чеканням нових атак, з мінометним обстрілом, зухвалим, що сліпило очі, світлом ракет уночі, з випадковими кулями, котрі залітають бозна-звідки, з котелками упрілої каші, ста грамами горілки, теплим домашнім шарудінням мишей у соломі та з їдким хімічним запахом відстріляних гільз. Їхні руки й обличчя загрубіли, стали шорсткими, темними, а очі випило безсоння Тепер їх уже нічим не здивуєш.

А довкола була суха земля, порита осколками заліза, напоєна кров'ю, земля, яку немилосердно палило сонце. 4

Траплялося, однак, що на передову, на гіркотрав'я, спадала мертва тиша. Війна давала людям перепочинок. Але ця тиша була важка, нерухома. Вона закладала вуха і каменем лягала на серце. Так минала година, друга… Ти вже починав звикати до неї, як зненацька тиша знову вибухала, небо наповнювалося скреготом, гуркотом, стогоном, і низьким степовим громом котився по стерні та бур'янах гарматний гул, за яким знову підводилися цепи ворожих солдатів у ядучо-зелених мундирах. І все починалося спочатку.

Першими, як правило, йшли «шарманщики», — так прозвали ворожих автоматників — вони поливали землю автоматним вогнем. За ними, гнані офіцерами, виповзали із поріділих, посічених кулями заростей кукурудзи бородаті солдати з гвинтівками.

Так починався ранок. Щодня те саме. О цій ранній порі степ, як звичайно, був рудий, небо теж руділо, а повітря, рідко леліючи над окопами, каламутно пломеніло. Серпень випав сухий. Сонце стояло високо, без променів, без блиску. Через те й дихалося важко, втомливо.

Тільки на Костя Арабаджі ця серпнева спека, здавалося, зовсім не впливала.

— Жити можна, — казав Кость, перекочуючи цигарку з кутка в куток почорнілого рота.

— А хто заперечує? Звичайно, можна, — підтримував його Сеня-Сенечка.

З ними мовчки погоджувалися. Жити можна. Погано тільки, що води обмаль.

Доводилося навіть збирати в котелки росу, яка вранці скляно тремтіла на срібних листочках степового полину. Та хіба отак багато назбираєш вологи? Ось прислухай. Он і поранені румуни, що залишилися на полі бою, весь час канючать: «Baпa! Baпa!» Чуєш?..

— Води просять, — пояснив якось Гасовський. — Їх, либонь, тримають у чорному тілі.

— А ви, товаришу лейтенант, і по-їхньому вмієте? — спитав Кость Арабаджі.

— А що ж тут дивного? Звичайно, вмію, — мовив Гасовський. — Я, мій юний друже, із міста Тирасполя. Там усі вміють. Я там у театрі працював Хіба ти не знав цього?

— Ким? — запитав Кость. — Невже актором?

— Хіба не видно?

— Видно, — поспішив підтвердити Кость Арабаджі.

Він, правда, краєм вуха чув, що Гасовський до військового училища був усього-на-всього робітником сцени і стовбичив за кулісами. Та як було сказати про це? Гасовський так вичитає, що й своїх не впізнаєш. Кость не боявся ні бога ні чорта, але задиратися з Гасовським не ризикував. Більше того: він потай заздрив Гасовському.

Лейтенант навіть в окопах якось умудрявся мати вигляд франта з Приморського бульвару.

Оце людина!.. На кітелі — жодної порошинки. Штани випрасувані наче під рейсшину. Козирок мічманки не втратив своєї колишньої лакованої пишності. Гарний, нічого не скажеш. Артист!.. Не витримуючи його насмішкуватого погляду, Кость поквапливо відводив очі, ніяковів. «Ви, здається, щось зволили сказати, мій юний друже?..»

Сам він так не вмів. Кость був запальний і грубий. Таким зробило його життя — море, солона морська робота, пиятики в колі друзів-рибалок, таких же безшабашних і завзятих, як і він сам. Кость не знати що віддав би за те, щоб мати такий «інтелігентний» вигляд і розмовляти так само насмішкувато, розтягуючи слова, як це робив Гасовський.

Люди завжди заздрять тому, чого самим бракує. Кость заздрив Гасовському, не підозрюючи, що той сам іноді заздрить йому, — його вмінню задовольнятися малим, що так допомагає на війні, вмінню швидко сходитися з людьми і одразу ставати з ними запанібрата. Від природи Гасовський, як і Нечай, був тихий і сором'язливий, але цю свою сором'язливість він старанно маскував під напускною байдужістю. Звідти були і його бравада, і його насмішкуватість. Він ніби кепкував не над іншими, а над самим собою.

Коли Гасовського поблизу не було, Кость Арабаджі намагався показати себе.

Зараз був саме зручний момент. Гасовський щойно пішов на СП командира полка, а хлопці з'юрмилися навколо Сені-Сенечки, який стиха наспівував «Ой хмелю, мій хмелю…», і Кость, відчуваючи себе в безпеці, приступив до давно задуманого «заходу», йому хотілося розворушити понурого Якова Бєлкіна, котрий сидів збоку і покусував губи.

— Прикро, — сказав Кость з легким, як пушинка, зітханням, не помічаючи при цьому, що він копіює Гасовського. — Диявольськи прикро.

Сеня-Сенечка перестав співати.

— От я, наприклад, Одеси ще не бачив, — оволодівши загальною увагою, вів далі Кость. — А Бєлкін там виріс. І що ж? Замість того щоб сказати: «Товаришу Арабаджі, командування зглянулося на вас», замість того щоб дати мені можливість познайомитися з місцевими визначними пам'ятками і тим самим підвищити свій культурний рівень, наш командир відпустив у місто Бєлкіна. Ну, навіщо Якову ходити по Одесі? Він її і так знає. А я, скажу вам по секрету, вже путівник дістав. Де ж справедливість, я вас питаю?

Кость Арабаджі глянув на Якова Бєлкіна.

— У нього путівник, точно, — підтвердив Сеня-Сенечка. — Я бачив.

Починався щоденний окопний спектакль. Матроси підсунулися наперед, смакуючи насолоду від чергової дивогляді! На передовій було відносно тихо — тільки пострілювали міномети. Хто жував черствий хліб, старанно збираючи кришки в долоню, а хто курив, затуляючи вогник цигарки од вітру.

— Де ж справедливість? — Кость повернувся до Якова Бєлкіна. — Хоч ти скажи.

Яків Бєлкін сидів, підібгавши коліна до підборіддя. З-під широченного кльоша виглядали тупоносі флотські черевики, чи сорок шостого, чи сорок восьмого розміру — щодо цього погляди Костеві і Сені-Сенечки розходилися. Слова Костя Арабаджі горохом відскакували од його широкої спадистої спини.

— Ось ти потомствений одесит, — не вгавав Кость. — Не раз, либонь, бував у Палаці моряків, так? А чи знаєш, хто побудував цей шикарний палац на радість усьому людству? Можу побитися об заклад, що не знаєш. А я тобі відповім на це делікатне запитання. Архітектор Боффо, ось хто. А тепер я задам тобі зовсім просте запитання. Скільки приступок мають знамениті Потьомкінські сходи? Сподіваюся, ти хоч це знаєш.

— Я не рахував. Одчепись, — відмахнувся Бєлкін рукою, ніби відганяв ґедзя.

— Рівно сто дев'яносто дві приступки, щоб я так жив, — торжествуючи вимовив Кость. — Ех, ти. А ще одесит!..

— Одесит, — уперто хитнув головою Бєлкін. — Я на самій Молдаванці народився.

— А ти, Нечай? — спитав Кость Арабаджі.

Нечай здригнувся. Він думав про інше. У нього з голови не виходили слова сусідки, сказані в темному коридорі, коли він уже збирався йти. Хто він, той моряк з нашивками, що питав про нього? Знайомий? Дружок?.. Але дружок не розшукував би Нечая-спортсмена. Він би просто спитав: «Петька вдома?..» А той моряк шукав навіть не спортсмена, а чемпіона Але чемпіоном Нечай ніколи не був. Він плавав, як усі хлопці. Можливо, тільки трохи швидше. І брасом, і на спині, і стилем батерфляй, коли викидаєш руки і стаєш схожим на метелика… Але до світового рекордсмена Семена Бойченка йому, Нечаєві, було ще далеко. У Севастополі Бойченко обставив його метрів на вісім… А тому невідомому морякові потрібен був Нечай-спортсмен. Чи не дивно? Кому зараз спаде на думку шукати колишніх спортсменів? Чи не збираються знову влаштовувати запливи на далекі дистанції? Смішно…

— Нечай, от ти скажи… — повторив Кость. — Я страшенно цікавлюся однією вулицею. Ніяк не можу знайти її на карті. Старопорто-Франківською зветься. Знаєш таку?

— Ти ще спитав би, чи знаю я Лютеранський провулок, Кінний ринок або пам'ятник дюку Рішельє, — усміхнувся Нечай. — У тебе ще будуть запитання?

— Оце відповідь!.. — вигукнув Кость. — Ти чув, Якове? — І перш ніж Яків Бєлкін встиг роззявити рота, Кость Арабаджі проспівав:

— Як на Дерибасівській, на розі Рішельєвської…

І тут Якова Бєлкіна прорвало. Він заговорив. Повільно, ніби перемелюючи слова жорнами своїх кам'яних вилиць. Обсипаний білою пилюкою, він достоту був схожий на велетенського мірошника, що петлює зерно. До такого мірошника Нечай їздив якось зі своїм дідом.

— Значить, так, потопав я одразу додому, на Дальницьку…

Бєлкін не звертав уваги на слухачів — він дивився поверх бруствера, ніби там, попереду, була його рідна Дальницька, і він бачив її зараз усю — горбату, вимощену важким булижником, по якому цокають, викрешуючи іскри, копита волохатих битюгів, і свій будинок, і дворик з водопровідною колонкою, і дерев'яні сходи на другий поверх, і кімнати в смугастих шпалерах з широким бордюром, на якому гралися шишкінські ведмежата. В ці кімнати можна було потрапити тільки через кухню, а там з ранку до ночі вергала чорні чавуни його мати. «Яшенько!.. — мовила вона і опустила руки. — Синку!»

Вона була в чоловічих шкарбунах, вилинялій ситцевій кофтині і темній спідниці до п'ят. Тільки в свята на її плечах красувалася чорна кашемірова шаль з китицями. «Яшенько! Синку…» Більше вона нічого не сказала, і Яків, пригнувшись під одвірком, пройшов у кімнату, що правила за їдальню, і побачив там батька, згорбленого над столом.

— Тату…

Вдома все залишилося таким, як і три (тоді Яків ішов на флот), і тридцять років тому, коли його ще не було на світі. Батькові штиблети були густо змащені смальцем, від його люстринового піджака за верству тхнуло тютюном. Війна?.. Це ще не причина, щоб панікувати і залишати насиджені місця. Війна? Батько їх уже дві пережив — і російсько-японську, і першу світову… Цим його не здивуєш.

— Батько і слухати не схотів про евакуацію, — вів далі Яків Бєлкін. — Тільки-но я рота розкрив, мовляв, треба в'язати лахи, він як хряпне кулаком по столу, як закричить… Не смій чіпати речі, байстрюк! Не ти їх наживав. Щоб, кричить, твоєї ноги не було в моєму домі. Я ще тут хазяїн.

Яків замовк. Йому нелегко було стільки виговорити. Що він міг? Не піднімеш же руку на рідного батька, правда? Тим більше, що батько, коли подумати, має рацію. Куди йому евакуюватися з матір'ю? Тут хоч дах над головою.

— Твій батя з характером, — з повагою мовив Арабаджі.

— З характером, — підтвердив Яків Бєлкін, і в його голосі не було й крихти осуду. — Насилу заспокоїв старого. Людина, каже, повинна вмерти у своїй хаті, щоб поховали її біля батька і діда, і прадіда…

— А мати ж як? — поцікавився Кость. Яків не відповів, а тільки знизав плечима.

Він усе ще був далеко-далеко, на своїй Дальницькій. Та хіба мати могла не послухатися батька? Вона не зронила жодного слова. Навіть не насмілилась заплакати, коли Яків ішов.

— А ти про Потьомкінські сходи теревениш… — Яків Бєлкін з ледь помітним жалем глянув на Костя Арабаджі. — Для тебе вони що? — сто дев'яносто дві приступки, каміння, а для мене… Та що тут розводитись…

Цими ж словами (інших він не шукав) Яків Бєлкін щоразу розповідав про відвідини батьківського дому, як тільки заходила мова про Одесу, евакуацію, тривогу військових зведень. Та це в тому випадку, коли комусь із хлопців удавалося його розворушити. Звичайно ж Яків одмовчувався, хоч, відчувалося, що він увесь час думав тільки про це, про своїх рідних, ніби вся величезна Батьківщина, за яку воював, вміщалася в тому маленькому будиночку, де він народився і виріс.

І Нечай, слухаючи його, теж мимоволі ловив себе на думці, що йому самому Одеса дорога не тільки своєю Дерибасівською і колишнім кафе Фанконі чи кінотеатром «Едісон», про які завжди розпитували одеситів, і не «Гамбрінусом», не позеленілими від старості бронзовими левами в міському саду. Вона була йому близька і зимова, нордова, і ласкаво-весняна, і сльотлива, з почорнілими від кіптяви віадуками і вугільними причалами, п'яними бійками на Пересипі, з відкритими, схожими на іграшкові, вагончиками трамвая, які, знай собі, котяться по вузькоколійках Великого Фонтану. Хіба людина знає, чому вона прикипіла серцем до того каміння, на якому не раз розбивалася до крові?

Двоє міст увійшли в його життя назавжди і заповнили його. Одеса, в якій він прожив дев'ятнадцять років, і Севастополь, в якому до нього прийшло перше кохання. І хоч Ганнуся залишилася у Севастополі, а в Одесі у нього вже не було близьких, він чомусь більше думав про Одесу, якій загрожувала небезпека. Чи не тому, що Одеса була в нього за спиною, що до неї рукою подати? Хліб на передову з міських пекарень привозили ще теплий.

— Гарний хлібець. До нього б іще маслечка, — мрійливо сказав Кость Арабаджі. — Або свіжого молочка.

— І соску, — обізвався Гасовський, наминаючи пшоняну кашу. Раніше він скаржився, що немає апетиту, а ниньки старанно, хлібною скоринкою вимазав котелок і, зітхнувши з жалем, облизав наостанку алюмінієву ложку. — Соска тобі пасуватиме.

Потім, скосивши на Костя темне око, Гасовський з насолодою закурив.

Було 23 серпня На цей день Антонеску призначив парад своїх військ на Соборній площі підкореної Одеси. Але Гасовський, певна річ, цього не міг знати. Він просто відчував: румуни щось затівають. В окопах противника було підозріло тихо, і не треба було бути великим стратегом, щоб зрозуміти: це неспроста.

Бачачи, що після ситого обіду у лейтенанта був миролюбний настрій, Кость Арабаджі настільки осмілів, що підсів до нього і попросив цигарку. Гасовський не відмовив.

— Прошу вас, мій юний друже… — Гасовський франтувато, з шиком, клацнув кришкою портсигара.

У ворожих окопах, до яких було всього кілька сот метрів, як і раніше, стояла підозріла тиша.

І тому, що ця тиша тривала так довго, вона стала важкою. У неї вслухалися до дзвону в вухах. Небо було білястим, порожнім, і земля по той бік теж здавалася пусткою — випалена земля, що пагорбилась до самого обрію.

Першими вдарили ворожі міномети. Дружно, оглушливо. Кожний вибух, що рвав землю, тієї ж миті відлунював у серці тупим болем. Здавалося, це земля намагається викинути з себе вороже залізо, не приймає його. Та сама земля, яка покірно корилася лемешам мирного плуга.

Обробивши передній край, ворожі міномети перенесли побатарейно вогонь у глибину, і стіна чорного, димного полум'я відсікла окопи від другого ешелону, від тилів, від усього світу, лишивши людей віч-на-віч з війною і невідомістю.

А вогонь, що буйно палахкотів попереду, лопотів під натиском вітру, ніби парус. І, лише коли якийсь сильний і чіткий удар звалив невидиму щоглу, на якій трималося вогненне вітрило, воно впало на землю, і від нього лишилися тільки рвані клапті.

Цього разу румунське командування послало в атаку своїх королівських гвардійців.

Гвардійці, усі як на підбір, були високі. Вони йшли, як і личить гвардійцям, на повний зріст, не ховаючись і не втягуючи голови в плечі. Ішли, як у кінофільмі «Чапаєв», що його Кость Арабаджі дивився безліч разів. До того ж вони викидали ноги під бравурну маршову музику — попереду, спотикаючись, дріботіли акордеоністи.

— Мені б таку гармошку, — зітхнув Сеня-Сенечка, засліплений перламутровим блиском. Він усе життя мріяв про баян — хоч би потримати його в руках. Але в нього була тільки мандоліна, на якій він навчився грати по самовчителю.

— То в чому ж річ? — спитав Гасовський. — Кожен — коваль свого щастя. Запам'ятай це, мій юний друже.

Сказавши це, навіть не повернув голови. Щиглем збивши з рукава кітеля якусь порошинку, він витріщився на одного з матросів, який квапливо клацнув затвором, і прикрикнув:

— Не стріляти! Кому кажу?..

Тим часом гвардійці підходили ближче й ближче. Вони йшли безтурботно, красиво. Не стріляли. Якщо раніше вони уникали рукопашного бою, то тепер явно лізли на рожен.

— На бога беруть, сволота, — сказав Кость Арабаджі, поправивши на голові безкозирку. Хіба всидиш в окопі? Ось він, Кость, зараз дасть перцю цим мамалижникам.

У цю мить Кость люто ненавидів їх. Не тому, що це були румуни. Для нього вони були ворогами, фашистами, і він не міг спокійно дивитися, як вони топчуть його землю.

Слідом за Костем і Нечай перескочив через бруствер окопу. Та Гасовський не поспішав. Діставши флягу, він прополоскав рота іржавою водою і тільки тоді рвонув із кобури пістолет.

Одинокий постріл клацнув тихо, але чітко.

— За мною!.. — вигукнув Гасовський і двома стрибками випередив Нечая. Він навіть не оглянувся. Знав: за ним уже котиться хвиля біло-голубих матроських тільників.

Але гвардійці, всупереч сподіванню, не прийняли багнетного бою. І не побігли, не позадкували, як бувало раніше. Вони миттю попадали на землю, залягли, і тоді з тісної балочки, що звивисто йшла впоперек поля, грізно гуркочучи моторами, посунули танки.

Танки ще не зробили жодного пострілу. Вони просто нагадували жуків.

Кость і Нечай майже одночасно зупинилися, їхні обличчя були розгублені, здивовані. Як це так? Інші зупинилися теж. І хтозна, чим би все це скінчилося, якби Гасовський не гукнув:

— На-за-ад!..

Нечай уже не пам'ятав, як знову опинився в окопі. Серцю було душно і тісно в грудях. Виходить, їх обдурили, виманили з окопів. Він глянув на Гасовського. Як же це так?..

Обличчя Гасовського було землисто-сіре. Лейтенант дивився вперед, і Нечай, прослідкувавши за його поглядом, зрозумів, що не всім пощастило повернутися назад. Тут і там посеред поля мелькали чорні безкозирки, фланелівки і тільники, по них і по беретах королівських гвардійців, не розбираючи, де свої, а де чужі, довгими кулеметними чергами шмагали ожилі танки.

— Та-ан-ки!.. — хтось захлинувся власним криком.

— То й що? Хіба ти танків не бачив? — голосно запитав Гасовський, обертаючись на цей крик.

Він уже опанував себе. До нього повернувся колишній спокій. Обсмикнувши кітель, він виліз на бруствер і сів на ньому, як на пагорбку, спустивши по той бік свої довгі ноги. Потім, театрально клацнувши кришкою портсигара, недбало кинув у рот цигарку і попросив, звертаючись до матроса, котрий, несамовито крикнувши «Та-ан-ки!..», зараз лежав ниць:

— Подай-но сірники, мій юний друже.

Підвівши голову, матрос кілька секунд отетеріло дивився на Гасовського, а потім, здригнувшись, поліз у кишеню по сірники. Діставши коробку, він замахнувся, щоб кинути її лейтенантові, та не встиг. Гасовський випередив його, сказавши насмішкувато:

— А ти їх подай, голубе. Нічого сірниками кидатися. Це тобі не гранати.

І матрос, підкоряючись цьому спокійно-насмішкуватому голосу, покірно поліз на бруствер.

— Сідай біля мене, закуримо. Щоб дома не журилися, як говорять у красуні Одесі, — Гасовський простягнув матросові портсигар, під кришкою якого біліло фото жінки, і спитав: — Подобається?

— Гарна… — промимрив матрос.

— І я так гадаю, — мовив Гасовський, затягуючись «Нашою маркою». — Між іншим, це Любов Орлова, чув про таку? Актриса. Вона знімалася в кінофільмі «Цирк»… Бачив? Вона співає пісеньку «Мері хоче на луна…»

Здавалося, Гасовський не від того, щоб потеревенити про мистецтво. Але він продовжував стежити за танками. Повзуть, кляті. Так просто їх не зупинити.

Потім він побачив, що за танками посунула піхота. Не королівські гвардійці, ні. За танками йшли якісь солдати в рогатих касках і сіро-зелених мундирах, з високо, по лікоть, закачаними рукавами. Ці солдати були в широких, розтрубами догори, чоботях. І автомати вони притискали до животів.

— Гансики завітали, — сказав Гасовський з презирливою посмішкою.

— Хто? — не зрозумів матрос.

— Гансики, — повторив Гасовський. — Німці. Ферштеєн?..

Скочивши назад в окоп, він поклав біля себе дві «лимонки» і довгу РГД. По тому люто виплюнув недокурену цигарку.

— Кінчай перекур!..

У Нечая теж була граната. Досить висмикнути чеку і… Не довго думаючи, Нечай став поруч з Гасовським. За спиною він чув гучне сопіння Бєлкіна.

— Спокійно, хлопчики, спокійно, — остудив Нечая і Бєлкіна Гасовський. — Поспішиш — людей насмішиш.

Танків було багато, штук дванадцять чи п'ятнадцять. Вони розсипалися по полю віялом, випльовуючи довгі струмені кулеметних черг, кашляючи снарядами. Їхні могутні мотори грізно гуркотіли.

Та ось перед одним із танків, ніби з-під землі, виріс матрос у тільнику, і Нечай впізнав у ньому Костя Арабаджі, котрого він чомусь випустив з поля зору. На якусь частку секунди Кость завмер з піднятою рукою. «Розчавить же, чорт смугастий!..» — тоскно подумав Нечай. Але Кость уже відскочив убік і ніби крізь землю провалився, а танк, спіткувшись об щось невидиме, здригнувся й вкутавсь димом. Він трохи піднявся на задніх траках, щоб стрибнути слідом за Костем, але так і застиг. З нього вирвалися язики полум'я.

— Так, один готовий, — спокійно констатував Гасовський. І раптом гукнув: — Дивись, живий!.. — Це стосувалося вже не танка, на якого Гасовському було наплювати. Він угледів безкозирку Костя Арабаджі, що виринула з диму. Кость біг, розмахуючи руками, біг зигзагами, низько пригинаючись до землі, а за ним, хижо гуркочучи, гнався другий танк, що встиг обійти підбиту машину, яка вже перетворилася в купу непотрібного залізяччя. Довгими чергами цей другий танк намагався відрізати Костя від окопів, щоб потім розчавити його своїми гусеницями, порахуватися з ним.

Живий, живий…

У Нечая була тільки одна граната, він шпурнув її під ліву гусеницю танка, що гнався за Костем, і раптом побачив: танк закрутився на місці, намагаючись розвернутись і відшукати ворога. Нечай, холонучи, подумав: «Капець!..» Він був один перед танком, бачив тільки його.

Звідки йому було знати, що не він один вважає цей танк «своїм», що й з інших окопів у нього кидають гранату за гранатою, і що з флангу по оглядових щілинах цього танка уже б'є «дегтяр», встановлений на тринозі, і намагається засліпити його. У бою бувають хвилини, коли людина лишається сама. Так їй принаймні здається.

Та, побачивши поруч Якова Бєлкіна, Нечай зрозумів, що він не одинокий.

А ще за якусь мить відчув себе в безпеці.

Він, Петро Нечай, був живий, тоді як танк, що стояв за десяток кроків від нього, був уже мертвий, горів. Він був живий і зрозумів, що так буде завжди, вічно, доти, доки поруч з ним будуть Гасовський і Бєлкін, Сеня-Сенечка і Кость Арабаджі, пітні, збуджені хлопці в бушлатах, фланелівках і брудних тільниках. Коли він зрозумів це, очі його стали гострими, і він побачив ще один танк, який підминав під себе землю і все, що було на цій землі.

— Утюжить, гад! — вигукнув Кость Арабаджі. — Лягай!..

Штовхнувши Нечая в окоп, Кость упав на нього і придавив до землі. Вмить небо над ними потемніло, стало залізним і чорним, воно пахло бензином і машинним маслом, а потім, коли танк перевалився через окоп, спорожніло, і в цій порожнечі прозвучав голос Гасовського:

— Вперед, морячки! По-лун-дра!..

Танки вже пройшли, і тепер перед окопами були німці. Близько, зовсім близько…

Нечай вискочив з окопа слідом за Костем, замахнувся і опустив приклад на зелену каску, потім знову замахнувсь і знову вдарив. Його теж оглушили чимось важким, вперіщили по спині, та він навіть не відчув болю. Це була робота. Важка воєнна робота. Люди робили своє діло мовчки і люто. Вони робили його без відпочинку доти, доки не зметнувся дикий, тваринний зойк:

— Schwarze Teufeln! Teufeln! ^[3]

Репетував якийсь німець. І його дружки завагалися, а потім побігли, намагаючись догнати танки, щоб сховатися за їхньою бронею, і Нечай відчув, як щось обірвалося в небі, в землі, на якій він стояв, і в ньому самому. Він уже нічого не чув і впав на землю. — Нечай!.. — Кость Арабаджі струсонув його. — Чуєш, Нечай! Це наша, чотириста дванадцята б'є. Чого ти, браток? Кажу ж: наша батарея б'є. Дає гансам жару!..

Голос Костя долинув здалеку, з того життя, яке ще повнилося веселими звуками. Нечай очманіло водив очима. І раптом відчув, як повилітали затички з вух, і він знову почув усе, що здавалося йому беззвучним. Для нього знову зашумів вітер війни, залебеділа трава. Всі ці звуки заглушав один, басовий. З-під Чабанки били важкі 180-міліметрові гармати берегової артилерії. Били по танках, що відходили, по ворожій піхоті, і в степу почали виростати чорні дерева вибухів.

Над цим чорним мертвим гаєм, над усім кукурудзяним полем до самого небокраю кошлатився дим.

— Чому замовкли «дегтярі»? — спитав Гасовський.

— Диск міняють, — відповів Кость Арабаджі.

— А другий?

— Івана вбило.

— Давай туди, хутко! — наказав Гасовський.

В атаках і контратаках минуло ще кілька днів. А потім прийшов наказ відійти. Становище на фронті ускладнилося, боєприпасів було обмаль. Назавжди замовкла 412-а батарея, яку довелося висадити в повітря, щоб не дісталася ворогові. Комендори попрощалися з нею мовчки і пішли на Крижанівку, прихопивши з собою сорокап'ятки.

Один із цих комендорів, чубатий хлопчина з рукою на перев'язі, розповів потім Нечаєві і Костеві Арабаджі:

— Хто я ниньки? Піхота… Хіба ж так було на батареї. Життя!.. Залізобетон, електрика, бібліотека… Подача з льохів велася автоматично, як на лінкорі. Тільки встигав заряджати. І таку красуню довелося висадити в повітря. Ех!.. А ми могли б іще воювати й воювати. Та ви відступили.

— Ми? Ти що, думаєш, це через нас? — з погрозою в голосі спитав Кость Арабаджі.

— А через кого ж? Ех!..

— Гаразд, годі тобі розпускати нюні, — втрутився Гасовський. — А ми, думаєш, даром їмо фронтовий хліб? Пі-хо-та!.. — він перекривив чубатого. — Не вся піхота однакова. Розуміти треба. Тут усі з кораблів. Добровільці…

Матрос одвернувся.

— Ти не відвертайся, — сказав Гасовський. — Не люблю, коли кирпу гнуть. Доведеться тобі тепер разом з нами бити гадів. Ми їх знаєш скільки поклали?.. — він заходився рахувати, загинаючи пальці. — Мисливський полк третьої румунської дивізії на друзки — раз. Шостий гвардійський — два. Стрілецький полк «Михаїл Витязь»— три. От тбі й піхота!..

— Істинно, — підтримав Кость Арабаджі, котрий уже трохи охолонув. — Не дрейф, братк.

— Ти навіть не знаєш, з им маєш справу, — мовив Гасовський, ласкаво поглядаючи на Костя. — Ти «Лістригони» товариша Купріна читав? Так це ж про нього. Кость у нас із Балаклави.

— Так-таки й про нього, — усміхнувся чубатий. — його ще тоді й на світі не було.

— Ну, то й що? — відказав Кость. — Мій батько теж був рибаком. І все це моє. Земля, лимани, море… — він широко повів рукою. — Що про них написано, то, виходить, і про мене. Скумекав, браток? Товариш лейтенант має рацію.

Кость тепер трохи шепелявив — у рукопашній йому вибили переднього зуба — і говорив м'яко, як справжній одесит: «Слюшай, рюка, шьюба…» Він картинно спльовував набік. Оскільки їх відвели на заслужений відпочинок, він, Кость Арабаджі, має законне право робити і говорити все, що заманеться.

— Потерпи, ми тобі після війни золотого вставимо, — пообіцяв Гасовський. — Заслужив.

Нечай згріб руками оберемок сіна і поніс його під повітку. Було жарко. У затишку на лемеші плуга сидів півень. Гасовський голився перед уламком дзеркала, витягуючи свою гусячу шию. Біля повітки диміла польова кухня. Благодать!..

От тільки листів не було. Пошта не працювала, і писати листи не було сенсу.

«… Ганьба армії, яка вчетверо, вп'ятеро переважає ворога чисельністю, переважає його озброєнням, згуртованістю, організованістю, якістю командування, переможністю і разом з тим затримувалася на одному місці невеликими дезорганізованими, імпровізованими радянськими частинами.

Прошу роз'яснити частинам, що, діючи таким чином, вони вкривають себе ганьбою, замість того щоб овіяти себе славою. Через недбалість ми маємо відносно великі втрати…»

(З наказу Антонеску 4-й румунській армії)

Розділ третій
ЧЕРЕЗ ФРОНТ

Тільки на штабних картах, утиканих прапорцями, фронт чітко позначений товстими синіми й червоними лініями. Насправді ж він пунктирний, переривчастий, і то губиться в непролазній хащі лісів, то зникає в драговині, над якою рояться болотяні комарі, то, немовби невід, тоне в глибоких озерах і річках. Через те бувалому солдатові не важко перейти через так звану лінію фронту.

Нечай мав змогу переконатися в цьому.

З легкої руки Гасовського усі вони несподівано для себе стали розвідниками. В мирному житті люди рідко міняють професію. Токар залишається токарем, а тракторист трактористом, звичайно, якщо люблять цю справу. А на війні не так. Там піхотинці стають саперами, а льотчики, що втратили матеріальну частину, піхотинцями. Не байдикувати ж, поки тобі дадуть новий літак. Кожен, хто може тримати в руках гвинтівку, повинен воювати.

Сталося так, що Нечай і його друзі перетворилися в розвідників, і невдовзі ця ризикована справа стала для них звичною, буденною, як усяка інша. Бо скільки б не сперечалися на привалах про те, кому найбільше перепадає на війні — танкістам чи саперам, піхотинцям чи артилеристам, із цих суперечок нікому ще не вдалося вийти переможцем. На війні дістається всім.

Але тому, що вони стали розвідниками, їм тепер доводилося воювати переважно вночі. Удень розвідники звичайно відпочивають, тоді як уночі… «Діло це темне», — сказав якось Кость Арабаджі.

Їхня кар'єра почалася того паркого серпневого вечора, коли зірки були низькі й спілі, як вишні — здавалося, досить простягти руку, щоб їх зірвати, а темінь оксамитно-м'якою. Того вечора, виструнчившись перед командиром полка, який завітав до них у бліндаж на вогник, Гасовський замріяно мовив:

— Якби ще парочку кулеметів!.. Тоді б нам, як то кажуть, і ціни не було.

— Ще чого захотів, — відповів полковник, відсьорбуючи з кухля окріп і вгризаючись зубами в цукор. — І не проси. Нема в мене для тебе кулеметів. Розумієш: нема!..

— А я не прошу, — Гасовський щиро образився. За кого його вважають? Він теж не ликом шитий. — Є кулемети.

— Де?

— У них, — Гасовський кивнув у темряву, що причаїлася за дверима бліндажа.

— Це інша розмова, — одразу пожвавішав полковник. — Я не заперечую. Якщо ти вважаєш, що в них є зайві кулемети, то… — він хитро примружив очі. — Коли я воював у громадянську, у нас це називалося «експропріацією експропріаторів». Але діяти треба з розумом. Спершу треба розвідати. Я чомусь думаю, що добровільно вони свої кулемети тобі не віддадуть.

— Як? — спитав Кость Арабаджі. — Експропріація?.. Язика зламати можна.

— Примусове, насильницьке вилучення лишків, от як це називається, — пояснив полковник.

— Зрозуміло!.. — Гасовський красивим, натренованим рухом підніс руку до лакованого козирка і різко опустив її. — Дозвольте діяти?

— Потім доповіси, — сказав полковник, відсуваючи порожнього кухля. — Ну, спасибі, морячки, догодили старому. Чай був чудовий.

Хто його тягнув за язик? Гасовський провів полковника і повернувся до хлопців. Його обличчя було заклопотане. Він розумів, що відступати нікуди. Сказаного не повернеш. І заходився розробляти наступну операцію в усіх деталях. Пообіцяли, дістали «добро». Залишалися дрібниці — піти по кулемети і притягти їх сюди. Чи не правда, усе дуже просто?

— Ейн, цвей, дрей… — сказав Гасовський і клацнув пальцями. — Хто хоче піти зі мною? На добровільних засадах. Неволити нікого не буду.

— Я… — схопився Кость Арабаджі.

— І я…

— Добре, добре… — Гасовський замахав руками. — Мені стільки людей не треба. Вистачить чотирьох чоловік. Бєлкін, Шкляр, Нечай… І ти, Кость. Решта можуть відпочивати.

Звернуло за північ. Місяця, на щастя, не було. Над румунськими окопами зрідка злітали ракети. Яскраві, святкові, вони, обважнівши, падали в темряву. Осипаючись, сухо шаруділа земля.

Поповзли неквапливо, обережно, тамуючи подих. Кожен шерех примушував здригатися, завмирати на місці.

По прямій до румунських окопів було метрів шістсот, не менше, — за три хвилини добігти можна. Але повзти довелося понад годину. І стільки ж часу пішло на те, щоб уздовж дротяної загорожі дістатися до самотнього дерева, голого й чорного, обчухраного осколками. Воно стояло в чагарнику і, за словами спостерігачів, саме звідти румунські кулемети вели кинджальний вогонь.

Та цього разу їм не пофортунило.

Нічого було й думати про те, щоб без ножиць подолати дротяні загородження попереду ворожих окопів. Нічого було й думати про те, щоб застукати румунів зненацька. Ті не спали, хоч їм уже давно належалося солодко хропти. В одному з окопів грав патефон. Було чути, як ходять по колу солдатські фляги. Румуни, певно, відзначали якесь свято.

Лежачи на холонучій землі, розвідники прислухалися. Хрипкий патефонний голос хвацько, з придихом, вигукував:.»Ех, Марусичка, моя ты куколка», і «Как хорошо с тобой…» Пісня була російська, задушевна. І через те, що це була російська пісня, на яку румуни, здавалося, не звертали уваги — чути було гомін і сміх, — серцю ставало боляче.

Судячи з голосів, у румунському окопі сиділо чоловік з десять. Частуванню не видно було кінця, і Гасовський, підвівшись на лікті, махнув мічманкою: «Давай назад!..»

Нечай, Сеня-Сенечка і Бєлкін підкорилися. Але Кость Арабаджі загаявся. Невже йому захотілося послухати пісню? Гасовський підповз до нього і побачив, що Кость тримає гранату. Тоді Гасовський засичав:

— Всю кашу зіпсуєш… Давай назад!..

З жалем сховавши гранату, Кость поповз слідом. Він був невдоволений. Так спокусливо було розмахнутись і кинути гранату, наробити переполоху!.. Не в його звичці думати про наслідки. Він жив навіть не сьогоднішнім днем — а цією хвилиною. Інакше жити він не вмів і не міг.

Потім, коли вони відповзли метрів на двісті і скотилися в глибоку снарядну воронку, щоб трохи відсапнути. Гасовський сказав йому:

— Щоб це було востаннє. Мені набридли твої вибрики. Тим більше, що я тебе не примушував.

— Домовилися, лейтенанте. Замнемо для ясності… — промимрив Костя, коли зрозумів, що його ніхто не підтримає.

Тоді Гасовський сказав, зітхнувши, що, нічого не вдієш, візит до румунів доведеться повторити. Може, завтра. Це навіть на краще. Тепер вони знають, де кулемети.

— Ти їх бачив? — запитав Сеня-Сенечка.

— Авжеж, я ще не сліпий, — образився Кость Арабаджі. — Їх там два, поряд.

— Точно, — підтвердив Гасовський. — Ну, відсапнули?

— Неохота повертатися з порожніми руками, — знову зітхнув Кость і прошепелявив — Зашміють хлопці.

— Дарма, гарно сміється той, хто вміє сміятися, — повчально сказав Гасовський.

Повезло їм, одначе, тільки через ніч. Нічийну зону вони подолали без пригод. Місцевість знайома, все відрепетирували… Перевернувшись на спину, Нечай підняв ножиці і заклацав ними. У прохід, звиваючись, полізли Кость Арабаджі і Сеня-Сенечка, який не відставав від Костя й на крок. Позаду сопів Яків Бєлкін.

Патефон уже не грав. Солдати спали. Вартовий сидів на патронному ящику і, намагаючись розігнати сон, щось бурмотів під ніс. Йому дуже хотілося спати, і він раз по раз клював носом, а потім мерзлякувато здригався. Коли Кость Арабаджі, вибравши момент, скочив йому на спину, вартовий тільки скрикнув і одразу ж захрипів.

— Давай! — Гасовський метнувся в темряву. — Мерщій!

Кулемети стирчали над бруствером. Біля них нікого не було. Нечай схопив кулемет і поволік його по землі. Озирнувшись, він побачив, що Сеня-Сенечка вовтузиться з другим кулеметом.

— Важкий…

— Якове, допоможи малому, — пошепки наказав Гасовський.

І хоч як тихо були сказані ці слова, їх усе-таки почули. З окопа висунулася чиясь кудлата голова. І ніби заціпеніла. У Нечая втупилися чиїсь темні очі. Власне, навіть не в нього, а в Гасовського. Нарешті румун отямивсь і рвонув з кобури пістолет. Але вистрелити він не встиг. Перш ніж він підняв руку з пістолетом, Яків Бєлкін обрушив на нього свій пудовий кулак.

Це тривало менше хвилини,

— Цього прихопимо з собою! — Гасовський жарко задихав в обличчя Бєлкіну. — Давай, я прикрию відхід.

Шлях був вільний. Нечай знову потягнув кулемет. Він не оглядавсь і не міг бачити, як Бєлкін, знявши ремінь, стягує румунові ноги, як засовує йому в рот свою безкозирку — хусточки в нього зроду не було, — та поки Нечай вовтузився з кулеметом, той, узявши полоненого на плечі, встиг його обігнати. Для Бєлкіна, що вергав двопудові гирі, цей миршавий румун був легший од пір'їнки.

Назад вони добиралися майже вдвічі швидше. Та коли вже підповзли до своїх окопів, Нечай у знемозі опустив руки. Він виклався повністю. Як на стометрівці. Зараз у нього не було сили навіть зіштовхнути кулемет в окоп.

А Гасовський задоволено потирав руки. «Ви щось хотіли сказати, мій юний друже?..»

Лейтенант ласкаво копнув ногою трофеї і розчулено подивився на полоненого. Два кулемети та ще полонений на додачу. Це вам не фунт ізюму.

Полонений, якого Бєлкін обережно поклав на землю, тільки тепер оговтався від страху. Гасовський нахилився над ним і раптом присвиснув:

— Ого… Братця! — лейтенант випростався. — А ви знаєте, кого приволокли? Та це ж пан офіцер. Негарно, — Гасовський повернувся до Бєлкіна і похитав головою. — Негарно, Якове. Пани не люблять такого поводження. З ними треба чемненько, обережненько… І де тебе виховували?..

— Та я ж нічого… Я зовсім легенько…

— Ти, значить, більше не будеш? — Гасовський розреготався. — Чули, братця? Яків слово дає. Він більше ніколи не буде. Простимо йому цього разу, га?..

Полонений, який лежав біля ніг Гасовського, почав крутитися, мугикати. Здавалося, він щось хоче сказати.

— Гаразд, послухаємо… — мовив Гасовський. — Якове, допоможи своєму хрещеникові.

Яків Бєлкін підійшов до полоненого, схилився над ним і вийняв у нього з рота свою безкозирку.

— Кусається… — сказав він, стріпуючи кистю.

— Дарма, хай кусається… — мовив Гасовський, милуючись здобиччю. — Ах, попалася, пташко, не втечеш із клітки… — майже проспівав він давно забуті і знову згадані слова дитячої пісеньки.

— Що робитимемо з ним, лейтенанте? — запитав Кость Арабаджі, який не поділяв захоплення Гасовського. Кость дивився на полоненого з ненавистю.

— Піду доповім, — відповів Гасовський, — а там… Словом, як начальство скаже. Гадаю, нашому полковникові буде цікаво познайомитися з цим… — він гидливо торкнувся носком черевика чобота румунського офіцера.

Однак він не поспішав доповідати. Провоювавши менше місяця, Гасовський уже знав, що на війні поспішати не слід. Нехай усе йде своїм звичаєм. Справу зроблено. Вони заслужили відпочинок. Що, хіба не так?..

Уже зовсім розвидніло, коли вони доїли кашу. Тепер можна піти й на СП, зв'язатися із штабом полка.

Гасовський устав, придушив носком черевика недокурок, обсмикнув кітель. Він був свіжий, як огірочок. Ні сліду втоми. Перш ніж піти, підкликав пальцем Нечая і, відійшовши з ним убік, звелів розібрати один із трофейних кулеметів.

— І ні пари з уст, — попередив. — Розбери до гвинтика і сховай. Інакше одного в нас відберуть. Скажуть, навіщо вам два? Надто жирно.

— Ну й хай. Нехай забирають. Нащо йому лежати без діла? — сказав Нечай.

— Ти ба, який добренький… — співуче проказав Гасовський. — Я не збираюся витягати каштани з вогню для інших. Отак, мій юний друже. Полковник що сказав? «Дістанете — будуть ваші». Хіба ти не чув?

Нечай промовчав. Він уже звик, що накази не обговорюються. Навіть такі, які тобі не до душі.

— Єсть, розібрать і сховати…

— Так би й давно, — мовив Гасовський. — Цей кулеметик нам ще знадобиться. Чує моє серце.

За годину, коли Нечай розібрав кулемет і, щедро змастивши всі деталі, порозпихав їх у затишні куточки, з батальйонного СП повернувся Гасовський. Мічманка якось особливо хвацько сиділа у нього на голові. І задоволена посмішка блукала на губах.

— Ну, братця, ді-ла, — сказав він, витримавши паузу і таки добре помучивши своїх слухачів. — Щойно я розмовляв з «Кортиком». По-перше, дякує. По-друге, наказав особисто доставити полоненого в штаб. Кость, Нечай… Будете мене супроводжувати. А ви… — він звернувся до Бєлкіна і Сені-Сенечки, — можете відпочивати до нашого повернення. Будуть запитання? Пропозиції? В такому разі, прийнято одноголосно.

— Ще чого… — промимрив Кость Арабаджі, якому зовсім не хотілося зараз плуганитися в штаб степом, йому б завалитися поспати. Він заслужив.

— Машину по нас уже послали, — сказав Гасовський. — Не як-небудь.

— Машину? — Кость стрепенувся, розправив плечі. — Це інша річ.

— Так-то, мій юний друже, — усміхнувся Гасовський. — Якове, а де твій хрещеник?..

— Лежить…

Полонений тримався зухвало, майже нахабно. Од каші відмовився. Від цигарок — теж Лежачи на патронних ящиках, він люто зиркав увсібіч і щось вигукував, очевидно, лаявся, коли до нього наближались. Він усе ще не хотів примиритися з думкою, що попав у полон.

Коли Гасовський підійшов до нього, полонений знову вибухнув нецензурною лайкою, але Гасовський нагримав на нього по-румунськи, і той враз обм'як. У лейтенанта був владний голос, а полонений звик підкорятися старшим.

Він ніби змирився зі своїм новим становищем, дався себе підняти й покласти на полуторку. Для нього Гасовський був великим начальником, офіцером, і полонений, гордовито не помічаючи інших, жадібно ловив кожний його погляд. А коли той наказав Костеві розв'язати румуна, щоб він прочумався, полонений вдячно кивнув.

До штабу полка було не далеко й не близько. Штаб містився в чистій мазанці край села. Вікна мазанки були запнуті солдатськими ковдрами, на столі чаділа лампа, зроблена з гільзи Видно, там не спали цілу ніч і не помітили, що настав ранок

Із-за строкатої ситцевої ширми з'явився стомлений полковник і без особливої цікавості, швидше з необхідності, глянув на полоненого. Що скаже цей губатий офіцерик, який ледь тримається на ногах?

Сівши за стіл, полковник відсунув лампу, щоб не різала очі, і втомленим голосом сказав Гасовському, що зараз прийде перекладач, по якого уже послали.

— Дозвольте… — Гасовський ступив до столу.

— Он як!.. — полковник підвів стомлені очі. — Що ж, давай, давай, лейтенанте. Перекладай. — І вже уривчасто запитав: — Прізвище, звання?..

Гасовський повернувся до полоненого, обіруч якого стояли Нечай і Кость Арабаджі, і, вислухавши його відповідь, швидко переклав, карбуючи кожне слово:

— Нікулеску… Двадцять чотири роки… Сублокотинент ^[4] . Кавалер ордена «Румунська корона»…

Як тільки Гасовський вимовив його прізвище і звання, полонений гордо підняв неголене підборіддя.

— Кавалер? Так-так… — сказав полковник і, глянувши на полоненого, раптом скомандував так голосно, що аж хитнулося полум'я лампи. — Струн-ко!..

Полонений здригнувся.

— Нехай розповідає… — вже тихо мовив полковник. — Тільки все, все… Переклади йому, що мені ніколи вислуховувати його біографію. Мене цікавлять відомості… Найточніші… Особовий склад, озброєння. І попередь, якщо він спробує хитрувати…

Гасовський переклав.

Обличчя полоненого залисніло від поту. Він заговорив швидко, похапцем. Зрозумів, очевидно, що з ним не будуть церемонитись. Гасовський ледве встигав перекладати.

— Він каже, що їхній полк бере участь у боях з самого початку війни. На нашу дільницю фронту їх перекинули двадцять п'ятого. Перед виступом на фронт полк переформували. Вони прийняли поповнення. Але поповнити втрати, яких полк зазнав раніше у районі Петерсталя, їм уже не вдалося… Він каже, що зараз також знищені цілі роти… У другому батальйоні залишилося вісімдесят чоловік. Командир батальйону майор Марінеску застрелився. В інших офіцерів теж паскудний настрій. Вони втратили надію…

— На що? — запитав полковник.

— Надію на те, що залишаться живими. Надію на те, що коли-небудь візьмуть Одесу…

— А він у тебе балакучий, — сказав полковник. — Переклади йому, якщо він збреше…

Гасовський переклав.

— Присягається, що говорить правду, святу правду. У нього дружина, дитина… Питає, що його чекає.

— Залишиться живий, можеш його порадувати. Для нього війна вже скінчилася. До речі, запитай, хто в них командує армією?

— Корпусний генерал-ад'ютант Якобич, — Гасовський переклав відповідь полоненого.

— Гаразд, одведи його, — полковник стомлено махнув рукою. — Мені він більше не потрібний.

Кілька діб вони повзали по передовій, засікаючи вогневі точки противника і придивляючись до того, що робиться в румунських окопах. Нечай, правда, нічого не розумів, але Гасовський був насторожі. Підкрадеться в темряві якомога ближче і слухає, вбирає в себе чужі слова, уривки фраз… Про що гомонять солдати в окопах? Про домівку, про врожай, про дітей. Лають поміж себе якогось сержант-мажора, стиха, повсякчас озираючись, паплюжать командира роти, читають один одному листи. Гасовський задоволений: мотає все на вус. Не гребує ні клаптиками паперу, ні обривками румунських газет, що іноді попадаються на очі. У господарстві все знадобиться.

Вночі, як сказано в прислів'ї, усі коти сірі. Особливо в такі ночі, коли темно, хоч в око стрель. Гасовський підповзав до румунських окопів зовсім близько, щоб не пропустити й слова, йому все сходило. Якщо хто-небудь попереджав: «Дивись, дограєшся», лейтенант презирливо стенав плечима. Нема чого вчити його ума-розуму, не маленький. Що, ризиковано? А хто заперечує?.. На війні всі ризикують. Кашовара, який і не нюхав передової, та й то, кажуть, убило під час бомбування… Словом, що має бути, того не минути.

Він особисто віддавав перевагу безмісячним ночам.

Однієї темної ночі, коли вони, донесхочу наслухавшись чужих розмов і пісень, уже збиралися відповзти од ворожих окопів без здобичі, Гасовському потрапила на очі стара поруділа газета, в яку був загорнутий солдатський черевик. Кость Арабаджі копнув її ногою, а лейтенант нагнувся і, витрусивши з газети черевика, склав її вчетверо і сховав у кишеню, щоб переглянути на дозвіллі. Треба ж було такому трапитися, щоб саме в цій газетці був надрукований датований 19 серпня декрет самого Антонеску про встановлення румунської адміністрації на тимчасово окупованій території між Дністром і Бугом.

Уже вранці, розправивши газету, Гасовський прочитав:

«Ми, генерал Іон Антонеску, верховний головнокомандуючий армією, постановляємо…»

Декрет складався із восьми параграфів, які за задумом його автора мали навічно закріпити на окупованих землях новий порядок.

— Чиновники, призначені на роботу в Трансністрію, — повільно переклав Гасовський, — одержуватимуть подвійне жалування леями і марками…

— Трансністрія? Що це за країна? — спитав Кость Арабаджі. Він не дуже знався на географії. — Уперше чую…

— Не ти один, — відповів Гасовський. — Ти, мій юний друже, стоїш на ній обома ногами, хоч і гадки не маєш про це. Скумекав?

— Ну й назву придумали, — сказав Кость Арабаджі. — Трансністрія!..

— Зажерливий, видно, цей генерал, — несподівано мовив Сеня-Сенечка. — І землю, й небо хоче загарбати…

— Сволота!.. — Кость Арабаджі сплюнув крізь щілину в зубах. Цього йому здалося мало, і слідом за першим словом він випустив цілу чергу по всіх далеких і близьких родичах генерала Антонеску. Потім спитав: —А ти, Нечай, чого зуби скалиш? Тобі що, весело?

— Накажеш плакати? — усміхнувся Нечай. — Я на своїй землі стою, зрозумів?

— Тебе не зрозумієш, — Кость насупився. — То лізеш у саме пекло, а то… Невже тебе не зачіпає? А я не хочу, щоб якийсь генерал розпоряджався мною і вказував, де мені жити. Я народився на своїй землі…

— Прибережи заряд, — осадив його Не-чай. — Ще знадобиться. Яка користь кулаками розмахувати? У мене зараз не гвинтівка в руках, а олівець.

На підтвердження цих слів він високо підняв олівець, яким викреслював за завданням Гасовського крокі ^[5] . Цю роботу лейтенант завжди доручав тільки йому. Щоразу, повернувшись із розвідки, Нечай старанно, наче на уроці креслення в школі, наносив на папір вогневі точки противника, а Гасовський, точно ополудні, йдучи на доповідь до командира полка, забирав ці «твори образотворчого мистецтва» з собою. На словах усе не поясниш, правда? А як покладеш полковникові крокі на стіл — порядок, запитань немає. А потім, коли артилерія накриє вогневі точки противника, полковник, гляди, ще й подякує тобі.

Приблизно так міркував Гасовський. Незважаючи на прихильність полковника, який доброзичливо ставився до розвідників, лейтенант однак побоювався його. Таку людину не обдуриш, він бачить тебе наскрізь. А Гасовський був не від того, щоб похизуватися, по-фасонити. Така вже в нього була артистична натура.

Згадавши, що треба «доповідати» полковникові, Гасовський зім'яв принесену газету і поглянув на годинника. Початок дванадцятої, пора вже збиратися. Він витягнув довгу шию і, заглядаючи через плече Нечая, спитав: — У тебе все готове?

— Майже.

Кольорові овали і півкола густо вкривали цупкий креслярський папір. Окопи, вогневі точки, кулеметні гнізда… Нечай приклав до паперу лінійку і провів олівцем жирну лінію.

— А в тебе, Нечай, виходить… Художня картинка, — сказав Гасовський і випростався. — Хлопці, я забув попередити. Наведіть глянець. Батя просив, щоб ми всі з'явилися. Приведи, каже, своїх чортів…

«Батею» і «хазяїном» Гасовський називав командира полка. «Батею», коли був у доброму гуморі, а «хазяїном», коли полковник був чимось невдоволений або сердитий.

— Усіх? — здивовано спитав Кость Арабаджі.

— Атож. Він, мабуть, нагородити вас хоче, — відповів Гасовський.

— А що, все може бути… — озвався Кость Арабаджі. — Я нещодавно чув по радіо Указ. І

— Тобі орден чи медаль? — запитав Гасовський підступно.

— Краще орден, — зітхнув Кость Арабаджі і зажмурився, ніби засліплений променями Червоної Зірки, що з'явилася перед очима, йому б хоч одну зірочку!.. Червону, щоб носити її на малиновій суконці. Він би її ніколи не знімав, Кость уявив, як він гуляє з орденом на фланелівці по Примбулю, як на нього «з інтересом» поглядають дівчата, і знову зітхнув, розуміючи, що цій мрії навряд чи судилося збутись. Він, Кость, був не такий наївний, щоб думати, ніби сам Михайло Іванович Калінін у Кремлі знає про його подвиги. Та й що то за подвиги? Інші воюють не гірше. Але він був не від тою, щоб і йому привалило щастя.

— Даю десять хвилин, — мовив Гасовський. — Стрижка, гоління. Ейн, цвей, дрей…

Сам він був чисто поголений, аж сизий. Черевики сяяли, а ґудзики на кітелі були так надраєні, що від них, здавалося, із дзвоном відскакувало сонячне проміння.

Біла від пилюки полуторка з розхитаними бортами стояла у вибалочку. Сівши поруч із шофером, Гасовський клацнув кришкою портсигара і, не дивлячись, кинув цигарку до рота. Він одверто пишався своїм бравим виглядом, своєю везучістю. Планшетку поклав на коліна. Що ж, він мав право задоволено усміхатися. І цього разу з'явиться до полковника не з порожніми руками.

Мотор полуторки фуркотів і чхав. У радіаторі булькала вода. Машина вибралась на битий шлях, шофер дав газ, і рівний степ ніби закрутився під колесами.

Спочатку дорога була пуста. Та ось з'явився один грузовик, другий, третій… Вони йшли назустріч. «Прибуло поповнення, — сказав шофер. — Із Севастополя».

На грузовиках сиділи моряки в касках. Але Гасовський дивився не на них, а на дівчат — у кожній кабіні поруч з водієм можна було побачити кирпате личко в синьому береті. У дівчат були санітарні сумки.

Гасовський розправив плечі, прибрав молодецького вигляду. За ті дні, які він провів на передовій, з його пам'яті якось вигубилося, що на світі є дівчата.

Він і думати про них забув. Та досить йому було побачити перше кирпате личко, як його знову «повело».

— Привіт, сестричко! — висовуючись із кабіни, гукнув він якійсь чорноокій дівчині. — На чому прибули?

— Здоров, братику. На «Ташкенті», — почулося у відповідь, і, перш ніж Гасовський знайшов, що ще сказати, зустрічна машина з чорноокою дівчиною зникла у хмарі білої куряви.

Дорога знову опустіла і м'яко стелилася під колеса полуторки.

— Везе ж людям, — легенько зітхнувши, сказав шофер Гасовському. — Приємно, коли поруч сидить така… Жінки якось облагороджують. При них і лаятися не хочеться. Не те, що в чоловічій компанії.

— Це ти правильно зауважив, — мовив Гасовський і, закотивши очі, продекламував, наче зі сцени: — О жінки, жінки…

Та й замовк. Йому знову захотілося побачити ту, чорнооку, і він тут же дав собі слово, що неодмінно розшукає її, хоч би де вона була. Від цієї думки він став чомусь серйозний і до самого штабу вже не зронив і слова.

Тільки коли полуторка зупинилася біля ґанку, Гасовський скочив на землю і підморгнув молоденькому вістовому, щоб той доповів баті про його прибуття Було рівно дванадцять годин.

Вістовий підкрутив світлі вусики, що, здавалося, були наклеєні, і, нахилившись до Гасовського, довірливо повідомив, що батя в доброму гуморі. Хлопчина доброзичливо ставився до лейтенанта.

Вислухавши таку цінну інформацію, Гасовський кивнув.

— За мною не пропаде, — сказав він, знаючи, що вістовий мріє про трофейний парабелум.

За хвилину вістовий знову появився на ганку і кивнув Гасовському. Потім розчинив перед ним двері,

Полковник сидів не за столом, а на ліжку, застеленому смугастим рядном. Обличчя в нього було добре, заспане.

— Що нового, лейтенанте? — спитав він потягуючись. — Усі живі-здорові?

— Усі, — відповів Гасовський. — З'явилися за вашим наказом.

— Так, так… — полковник устав, застебнув кітель на всі ґудзики і сказав: — Сідайте, розвідники, у ногах правди немає. Мабуть, стомилися?

Вздовж стіни стояла довга дерев'яна лавка. Нечай, Бєлкін, Кость Арабаджі і Сеня-Сенечка всілися рядком. Тільки Гасовський усе ще стояв.

— Доповідай, лейтенанте.

— Є дещо новеньке, — Гасовський відкрив планшет.

Доповівши про результати нічної розвідки, він ступив до столу і поклав гцрред полковником якийсь папір.

— Ось… — сказав він. — Останній наказ Антонеску. Вимагає взяти Одесу протягом п'яти діб.

— Ти ба… — промовив полковник.

Начепивши на носа цивільні окуляри у простій оправі, він якусь мить роздивлявся папір, далі позіхнув і, взявши олівець, розгонисто написав на наказі румунського головнокомандуючого: «Спробуй!..»

І одразу став серйозний, суворий. Розгладивши долонею добрі зморшки біля очей, він ніби зібрав їх коло великого рота. Досить було цього жесту, щоб Гасовський зрозумів: справжня розмова тільки починається. Недарма ж полковник наказав йому привести всіх розвідників.

— У мене до вас прохання, — почав полковник, встаючи з-за столу. — Виручайте, друзі.

Цього разу він не наказував, а просив. І через те, що він по-батьківському просив виручити його, признаючись, що йому теж нелегко, Нечай устав і виструнчився. Він — готовий. Хоч зараз — в огонь і в воду.

Полковник підійшов до карти, що висіла в простінку між вікнами.

— Буду відвертий, — сказав він. — Становище на фронті за останні дні погіршало. В районі Гільдендорфа противник рветься до станції Сортувальна. На інших дільницях атакує навіть уночі. Літаки… Ось уже котрий день вони скидають на місто сотні запалювальних бомб. Почалися пожежі. В Романівці, на Молдаванці…

Коли полковник назвав Молдаванку, Нечай підвів очі на Бєлкіна. У Якова побіліли вилиці.

Досі Нечай знав тільки те, що робиться на їхній дільниці фронту. Що він бачив перед собою? Кілька кілометрів курного степу, помережаного окопами і ходами сполучень, та й усе. Здавалося, ніби на цих кілометрах і відбувається головна битва. І тільки тепер він зрозумів, яка велетенська війна.

— Ми, як ви знаєте, змушені були відійти на кілька кілометрів, — вів далі полковник. — Отут… — він окреслив рукою півколо. — Між Великим Аджаликським і Аджаликським лиманами. Румуни скористалися з цього і десь тут встановили важку батарею, — він ткнув пальцем у карту. — Тепер вони можуть обстрілювати не тільки місто, але й порт. А в порту… Не мені вам казати. Самі розумієте, скільки там зараз кораблів. Порт має для нас життєво важливе значення. Підкріплення йде з моря. Уся наша надія — на кораблі. А румуни гатять по кораблях. Пробували ставити димові завіси — не допомагає. Фок і грот щогли все одно стирчать. А ворогові кращих орієнтирів і не треба.

Стало чути, як цокає годинник на столі.

— Батарея, як я вже сказав, десь тут… — повторив полковник. — Більше, на жаль, ми нічого про неї не знаємо. А мені отак, — він провів по горлу рукою, — треба знати її розташування. Тому я дуже прошу вас… Знаю, що це не просто. Але мені потрібні ці дані, розумієте?

Годинник цокав так само повільно.

— Зрозуміло, — відповів за всіх Гасовський і оглянувся на хлопців, що стояли тепер у нього за спиною.

— На вас уся надія, — полковник підійшов до Гасовського майже впритул. — Коли ми одержимо ці дані, ми примусимо батарею замовкнути. Назавжди. А тепер ідіть, відпочивайте.

Він махнув рукою, даючи зрозуміти, що сказав усе. Гасовський повернувся до дверей. Двері відчинилися, і з'явився вістовий. Швидко оцінивши обстановку, вістовий докірливо глянув на Гасовського: навіщо розхвилювали батю?

— Що там іще?

— Письменники приїхали, — виструнчившись, доповів вістовий.

— Гаразд, зараз вийду, — кивнув полковник і надів картуза. — Ходімо, розвідники…

Біля ґанку товпилися якісь незнайомі люди із «шпалами» в петлицях. Намагаючись вдавати веселого, полковник усміхнувся їм і, мружачись від яскравого сонця, сказав:

— Що, трамваєм приїхали? Ласкаво прошу до нашого берега. Але змушений попередити — у вашому розпорядженні рівно десять хвилин. Отже, що вас цікавить?..

«Священний обов'язок кожного громадянина віддати всі свої сили, а якщо треба, то й життя за Батьківщину, за наше рідне місто. Одеса була, є і буде незламною фортецею більшовизму на Чорному морі!..»

(З листівки, видрукованої в дні оборони м. Одеси)

Розділ четвертий
СОЛОНІ ЛИМАНИ

Вода була тепла, з якимось металевим присмаком. Цього разу старшина-скнара розщедрився: «Пийте від пуза, наказано напоїти». І вони пили просто з відра, передаючи його один одному, а старшина стояв поряд і вдавав, що не помічає, як дорогоцінна волога тече по їхніх щоках, ллється за коміри… Коли відро спорожніло, старшина, важко зітхнувши, знову наповнив його по вінця і передав Костеві Арабаджі з таким виглядом, ніби той збирається випити його кров. В очах уже немолодого старшини, з обличчям, поораним довгими вертикальними зморшками, були туга і приреченість.

Проте, коли й друге відро спорожніло, а Кость Арабаджі втерся рукавом фланелівки, старшина просто з бочки налив йому повну флягу і закоркував її. Так само він наповнив й інші фляги, які йому підставили. Беріть, знайте його добрість.

Закінчивши з цією справою, старшина видав кожному цукор за нормою, галети і повний боєкомплект. Кожну грудочку цукру, кожну галету, він, здавалося, відривав од власного серця.

— Давай, не скупись, — казав йому Кость Арабаджі. — Не своє ж віддаєш, а казенне.

— Казенне теж не падає з неба. Казенне — значить, народне, — буркнув старшина.

— Ти, батю, часом не політрук? — спитав Гасовський.

— Ні… А що? — старшина насторожився.

— Тоді бути тобі політруком, — відповів Гасовський. — Правильно міркуєш.

Патронами напакували кишені. Гранати і ножі причепили до широких флотських ременів. Гасовський відстебнув кобуру, що теліпалася в нього майже біля коліна, і ткнув пістолет за пазуху — так надійніше. Потім глянув на годинника. Куди поділася його насмішкуватість? Її наче рукою зняло. Зараз Гасовський був зосереджений і похмурий.

Передусім треба було пройти мінні поля, своє і чуже. Та якщо у своєму в'юнилися знайомі стежинки-проходи, то на чужому хоч і стояли таблички, які попереджали про небезпеку, міни, проте були понатикані так густо, що, пролазячи між ними, ти щоразу обливався холодним потом. Хто скаже, що це за горбок? На вигляд — кротовище, а зачепи його, так гахне, що й кісточок не зберуть.

Сотні протипіхотних мін дрімали під тонким шаром землі, чекаючи своєї години. Ніч була темна.

Серце повільно відраховувало секунду за секундою, лякаючись кожного шереху і власного стуку.

Гасовський повз попереду — Нечай бачив перед собою підошви його черевиків і підбори із стертими підківками, які раз у раз поблискували. Сам він, підтягуючи гвинтівку, повз на правому боці. Відчував, як терпне нога, наливаючись пудовою вагою, але не міг зупинитися. Була дорога кожна секунда.

Десь опівночі вони нарешті дісталися дальніх чагарників і відчули себе у відносній безпеці. У чагарнику можна було полежати, перепочити.

Поки що все йшло добре. Однак радіти, як сказав Гасовський, було ще рано.

Вони давно звикли до суцільного, що не стихав ні на годину, гуркоту артилерійської канонади, до холодного світла ракет, до електричного тріску кулеметів, і не звертали на все це уваги. Вони навчилися в шарварку війни безпомилково вловлювати незвичні для вуха слабкі звуки, які таїли в собі головну небезпеку. Зараз яке-небудь несподіване шарудіння було страшніше за громову артилерійську пальбу. Найбільше їх турбувало те, щоб ненароком не напоротися на румунських вартових.

За першою лінією ворожих окопів тяглася друга. Між ними все поле було покрите ходами сполучення, і чужі голоси лунали іноді зовсім близько, то праворуч, то ліворуч, то попереду. Хотілося стати невидимим, не дихати, піти на якийсь час у небуття, щоб потім опинитися якомога далі від передової, там, де лимани і плавні, і чистий степ і пусте небо, під яким можна стояти, не ховаючись, на повний зріст, і дихати широко, вільно.

Інших бажань не було.

Прислухаючись до чужих голосів, Нечай уперше подумав, що тут, у розташуванні румунського полка, йде таке ж окопне життя, як і те, що було йому знайоме. Солдати їли, спали, тихо перемовлялися, з когось сміялися, стояли на варті. Он якийсь солдат спросоння виліз з окопа в одному спідньому і примостився в кущах так близько, що Нечай міг полоскотати його своїм плоским багнетом. Другий солдат дрімав на бруствері, спираючись на гвинтівку, ніби то була лопата. Це були стомлені, неохайні солдати, для яких військова служба була тягарем; вони вже очманіли від гуркоту і виття снарядів. На їхніх неголених обличчях була тупа покірність. Здавалось, вони вже примирилися з безвихіддю, з тим, що кожного чекає куля або випадковий осколок і дерев'яний хрест на чужій землі. Про що вони мріяли? Про легке поранення? Про відпустку?..

Нечай лежав, уткнувшись у землю, яка важко зітхала, віддаючи ночі зайвину тепла, і думав про румунського солдата, що був поряд. Хто він? На вигляд — немолодий чоловік, бадя ^[6] , що страждав від безсоння. І все-таки він був тепер його заклятим ворогом. Так сталося… А все через те, що цей хлібороб був зараз не в іцарах ^[7] , а в казенній солдатській білизні. Ще коли Нечай був піонером, їм казали, що колись настане час і люди потоплять в океанах усі гвинтівки, кулемети, гармати. Зараз він подумав, що цього замало. Треба буде скасувати форму і відзнаки, знищити все, що мало відношення до військової служби, аж до проштампованої білизни включно. Інакше не буде миру на землі.

Поринувши в ці думки, Нечай не помітив, як румун устав і пішов до окопа, гукнувши когось із своїх. Потім знову стало тихо, і Гасовський, що лежав поряд, подав знак: «Давай, не затримуйся!..» На відміну від Нечая, Гасовський, либонь, думав тільки про виконання бойового завдання, тільки це було в нього в голові.

Вони відповзли вбік.

Важко долали кожний метр землі. Тільки коли передова лишилася далеко позаду, коли голоси солдатів і гомін війни вщухли, вони наважились підвестися з землі. Короткими перебіжками дісталися до покинутого баштана, обійшли спалену хатину, біля якої стояла гарба з поламаною голоблею, і подалися до дерев, що темніли біля дороги. Тут їх окликнули, і вони зупинились, затамувавши подих, стискаючи пальцями зброю, але Гасовський миттю зорієнтувався, відповів по-румунському якимсь солоним прислів'ям, у відповідь засміялись, і вони, стримуючи дрож у колінах, спокійно, на очах у румунів, що сиділи на армійських хурах з провіантом чи фуражем, звернули з дороги, щоб спробувати перейти її в іншому місці. У темряві румунські їздові прийняли їх за своїх.

Тепер уже пахло не тільки степом — здичавілою черствою землею, пилюкою і чебрецем — дедалі міцніше пахло солоною водою. Відчувалася близькість Великого Аджаликського лиману.

Дорога йшла під гору, і хури, що торохтіли, ніби скотилися з неї в темряву. Крізь листя дерев проглядали рідкі, по-осінньому холодні зорі. Глянувши на годинника, Гасовський занепокоївся. Він зрозумів, що вибору нема. Треба осідлати дорогу.

— Приготувати гранати, — наказав він пошепки. — Про всяк випадок.

Вибравши момент, коли тиша здавалася цілком надійною, Гасовський двома стрибками перемахнув через дорогу і впав у кювет. Нечай, Кость, Бєлкін і Сеня-Сенечка кинулися за ним. І одразу ж почули, як по дорозі торохкотить машина.

Розвідники пригнулися, злилися з темрявою. Тільки коли грузовик проїхав, вони підвели голови й виглянули.

— Відповзти по одному, — наказав Гасовський. — Он до тих дерев, бачите?

Під деревами знову зібралися разом. Пронесло!.. Гасовський настільки подобрів, що дозволив закурити. Двічі глибоко затягнувшись, він передав цигарку Нечаєві,

— Май совість, — прошепотів Кость Арабаджі.

Поквапливо затягнувшись, Нечай передав цигарку Костеві, той Бєлкіну, а Бєлкін — Шкляру. Тьмяний вогник окреслив майже повне коло.

Було пізно. Ніч от-от могла одірватися від землі, порідіти. Вже чути, як десь попереду, під Кубанкою, валують собаки. А до лиману було ще далеко.

— Хай йому дідько, скоро зовсім розвидніється, — сказав Кость Арабаджі, важко відхекуючись. — Що будемо робити, лейтенанте?

— Дістатися б до лиману, — мовив Нечай. — Пересиділи б в очеретах.

— А якщо не встигнемо?

— Тоді капець, — Гасовський сховав гранату, яку все ще тримав у руках. — Треба встигнути.

Із закам'янілої глини подекуди пробивалася цупка травичка. Вона була ніби залізна. Травичка росла по схилу балочки. По дну цієї балочки зміїлася наїжджена колія.

Спустившись у балочку, вони пішли колією, яка вивела їх у степ до покинутої хати, що стояла посеред двору, оточеного горожею. У дворі, як видно, не було нікого — ворота, зірвані з завісів, валялися під дикою грушею. Але в хаті могли бути люди.

Найрозумніше було обминути хату і спробувати вийти до лиману, Але що, як вони не встигнуть сховатися в очеретах? Єдине місце, де вони могли б перебути до настання ночі — це хата. Гасовський замислився. В кожному разі, треба подивитися, що робиться за горожею, і Гасовський, обернувшись, сказав:

— Шкляр, давай! А ти, Нечай, зайдеш зліва. Тільки акуратненько…

Сеня-Сенечка, який уже встиг одвикнути від свого прізвища, не рушив з місця, і Бєлкіну довелося його підштовхнути.

— Тільки без шуму, — повторив Гасовський.

Метнувшись до горожі, Нечай притиснувся до неї і, скрадаючись, пішов до воріт. Сеня-Сенечка рухався з протилежного боку йому назустріч. Вони зустрілися біля воріт, завмерли. Нечай югнув у двір і кинувся до хатини. Але Сеня-Сенечка встиг його випередити.

— Зачекай… — шепнув Сеня-Сенечка.

Він обережно натиснув на клямку, двері прочинилися. Нечай підняв гвинтівку.

Минуло кілька хвилин. Було тихо. У хаті чиркнув сірник. Знову стало темно. Потім почулося шарудіння.

— Ну, що?

— Нікого… — Сеня-Сенечка з'явився в отворі дверей. — Тут хтось побував до нас. Зовсім недавно. Брудні миски залишив на столі.

— Гадаєш, це румуни?

— А то хто ж? — запитав Сеня-Сенечка. — Господарі так не насвинячать у власній хаті.

— Зрозуміло, — сказав Нечай. — Ходімо.

Але Сеня-Сенечка все ще зволікав.

— Не завадило б на дах вилізти, — сказав він. — З нього далеко видно. Я спробую…

— Давай, — погодився Нечай. — Тебе підсадити?

— Я сам… Ти наших поклич.

Для Сені-Сенечки, звичному лазити на щогли і реї, не важко було вилізти на похилий дах. Нечай не встиг і оком змигнути, як Сеня-Сенечка був уже на самому вершечку. Тоді Нечай підбіг до воріт і, визирнувши, тихенько свиснув.

У відповідь почувся такий самісінький тихий свист, і Нечай, випроставшись, махнув рукою.

Гасовський, Бєлкін і Кость Арабаджі виринули з темряви.

— Нікого немає, — сказав Нечай. — Але хтось там уже був. Посуд на столі, недокурки…

— А Шкляр де?

— На дах поліз. Он він… — Нечай показав на Сеню-Сенечку, що сидів на гребені даху, майже зливаючись із ним.

Вони зачекали, поки він злізе на землю.

— До лиману зовсім близько, — повідомив Сеня-Сенечка, обтрушуючись. — Кілометрів чотири, не більше.

Гасовський занепокоєно глянув на нього, вийняв з-за пазухи пістолет. Чотири кілометри!.. Треба поспішати. Незабаром зовсім розвидніється.

— Може, залишимося, лейтенанте? Пересидимо в хаті, — озвався Кость Арабаджі.

— Не можна. Дорога близько, — відповів Гасовський. Він уже не вагався. Відсидітися в хаті? Це було дуже звабливо. Але це могло спасти на думку і румунським їздовим. Чому б не звернути з дороги на годинку-другу, щоб перекусити за столом і відпочити в холодку?.. Гасовський внутрішньо здригнувся, уявивши таку зустріч. Ні, у них особливе завдання, вони не мають права ризикувати. А румуни напевне нагрянуть. Вони, либонь, уже не раз тут бували.

— Що, хочеться посидіти на спині? — запитав Гасовський. — Потім одіспишся, як повернемось.

— Я не про те… — Кость хотів виправдатися.

— Припинити розмови, — обірвав його Гасовський.

Світанок вони зустріли в очеретах, по груди в каламутній теплуватій воді. Над очеретами стелився туман. Тхнуло гниллю. Але потім, коли туман одірвався від води, почало припікати і з'явилися комарі — хмари надокучливих комарів, від яких нікуди не сховаєшся. Гнус і гниль. А ти терпи, терпи…

І вони терпіли. Мовчки, намагаючись не ворушитись. Адже дорога проходила зовсім близько. Та сама дорога, яку вони осідлали вночі. На світанку вона ожила. Було чути, як торохтять по бруку армійські хури, на яких, по-селянськи підібгавши ноги, дрімали розімлілі від спеки їздові. Було видно, як пролітають, здіймаючи хмари куряви, грузовики і мотоцикли. Випередивши обози, що розтягалися на сотні метрів, машини зникали за поворотом, і, коли пилюка осідала, по той бік дороги виднілися понурі соняхи, за якими далеко, до самого обрію, лежав безлюдний степ. Кам'яниста земля була темна, з полиновою сивиною,

А сонце пекло нещадно. Воно, ніби навмисне, рухалося повільно. 1 противно дзижчали комарі. Від води тягнуло затхлою вологою і пріллю. Каламутна і спочатку тепла, вона з кожною годиною дедалі дужче охолоджувала тіло, кидала в дрож.

Убивши чергового комара, що спікірував йому на лоба, Кость Арабаджі чортихнувся і сказав:

— Дев'яносто сьомий…

— Що, не подобається? — спитав Гасовський з усмішкою. — А ти не лічи. Однак зіб'єшся.

Удень він став колишнім Гасовським, самовпевненим і насмішкуватим, який і батька рідного не пожаліє заради красного слівця. Так йому, очевидно, легше було оволодіти собою, подолати свій страх. Нечай уже знав, що страх на війні відчуває кожний, і різниця лише в тому, що одні вміють його приборкати, знаходять у собі сили для цього, інші підкоряються йому. Сам він теж приборкував у собі страх. І не раз.

Тим часом години, здавалось, тяглися ще повільніше, ніж армійські хури, що торохтіли по дорозі.

Після полудня, коли сонце пройшло над головою, Нечая зовсім розморило і почало хилити на сон. У нього підкошувалися ноги. Як довго їм іще терпіти? Але він знав, що не одному йому важко. Якову Бєлкіну в цю мить було ще важче. Стоячи по груди у воді, Яків тримав над нею їхні гвинтівки. Загорнуті в бушлат гвинтівки тримали на голові по черзі. Інакше кожному б довелося тримати свою гвинтівку над головою, стоячи по горло в воді,

— Тебе підмінити? — спитав Гасовський.

Яків уперто захитав головою. Нічого, він витримає.

— Ти що, хочеш установити рекорд? — спитав Гасовський. — Відпочинь. Нехай Кость потримає.

— Гаразд, — Яків неохоче передав Костеві свою ношу. Попередив — Гляди, не впусти.

— Не вчи… — буркнув у відповідь Кость.

Гвинтівки здалися йому легкими, як пір'їнки. Хіба це вага? Спробував би Яків витягти рибацьку сіть, коливній кидається риба. Ото справді робота. Та не минуло й півгодини, як Кость почав благати: «Нечай, підсоби. Не втримаю…»

— Давай! — Нечай простягнув руки. Кость одразу повеселів. Попросив, звертаючись до Сені-Сенечки:

— Заспівай…

Він, здавалося, забув, де вони перебувають.

— Під комарину музику? — спитав Гасовський. — Цього ще не вистачало. Ану припини!

Він прислухався, витягнув шию. Якийсь тупоносий грузовик, накритий брезентом, зупинився на дорозі. З кабіни виліз солдат з дерев'яним відром і риссю побіг до лиману.

Невже помітить? Гасовський повільно підняв руку, сунув її під картуз і витяг пістолет. Невже помітить?

Сонце торкнулося воронованої сталі.

Солдат тим часом уже спустився з насипу. Ішов просто на них, розмахуючи своїм відерцем. Він був молодий і безтурботний. Підійшовши до води, присів навпочіпки. Почувся плескіт. Дерев'яне відро шубовснуло у воду.

До солдата було не більше десяти кроків. Він не поспішав. Витяг повне відро води, поставив його на камінь і скинув суконну куртку. Нечай побачив його волохаті груди. Облившись водою, солдат засміявся й покликав товариша, що залишився в машині.

Нечай занепокоєно поглянув на Гасовського. Обличчя лейтенанта було мармурово-біле. Він тримав солдата на мушці.

А той, нічого не підозрюючи, знову набрав повне відро води.

Нечай і дух затаїв.

Раптом сталося те, чого Нечай ніяк не чекав. Комарі. Він зовсім забув про комарів. Вони налетіли на солдата, обліпили його мокру спину. Лясь, лясь, лясь… Солдат бив себе по грудях, по плечах. Схопивши курточку, він почав розмахувати нею, щоб прогнати нахаб. Де там! Вони продовжували кусати. І солдат не витримав. Схопивши відерце, він побіг, розхлюпуючи воду. Комарі примусили його втекти.

Підбігши до машини, солдат натягнув курточку, залив воду в радіатор і скочив у кабіну. За мить мотор грузовика дужо заревів.

— Оце так комарики! — мовив Гасовський, ховаючи пістолет під картуз. — Наче дресировані.

Самого Гасовського комарі чомусь не чіпали.

— А що? Комарі теж свідомі, — відповів Кость Арабаджі.

Витягши зубами корок, Кость приклався до фляги. Нечай помітив, що Кость робить це не вперше. Ковтне й одразу ж одвернеться, щоб фляга не муляла очі. Але забути про неї, мабуть, йому було несила. Як же про неї не думати, коли вона під рукою, а в роті пересохло? І Кость знову витягав корок, його не бентежило, що вода тхне сукном. Аби тільки прохолодна волога булькала в горлі.

Захопившись, Кость не помітив, як випив свій НЗ — недоторканний запас. «Порожня!..»— пробурмотів він, розгублено кліпаючи білястими віями, а потім спересердя закинув флягу в очерет. На дідька вона йому тепер? Порожня!.. Від цієї думки, йому, напевне, ще більше захотілося пити.

Нечай ополоснув спітніле обличчя. Було жарко. Сонце пропікало до кісток. Миршаві кущики акації, що росли на березі, зовсім розімліли від спеки і кидали на землю кволі тіні. Нечаю теж хотілося пити, він уже було підніс флягу до рота, але в останню мить роздумав. Не можна. Досить хоч раз ковтнути, і тебе знову потягне до фляги. Не можна.

Він бачив, що Кость стежить за ним. Потім, щоб не думати про його повну флягу, Кость одвернувся і почав дивитись на дорогу, що вже спустіла. Нечай теж глянув у той бік. Понад дорогою криво й косо стояли телеграфні стовпи з обірваними дротами. Запилене небо над ними було важке, задушливе.

— Ну, а що далі робитимеш? — спитав Гасовський, звертаючись до Костя Арабаджі. — Ти хоч флягу підбери. Може знадобитися.

— Не знаю, — щиросердно признався Кость і побрів у очерет.

— Ну що, знайшов? — спитав Гасовський.

— Ага…

— Бери мою, пий… — Сеня-Сенечка подав Костеві свою флягу. — У мене ще повна.

Треба було б відмовитися. Кость розумів це, але його рука сама потяглася до чужої фляги.

— Тільки май совість, — застеріг Гасовський.

— Я ковтну… Разок…

Відірвавши флягу від губів, він повернув її Сені-Сенечці, втерся рукавом фланелівки і сказав:

— Одразу полегшало. Цікаво, котра тепер година?

— Третя… — відповів Гасовський. — Бачиш — на дорозі нікого. Румуни, певно, обідають. Можна й нам підживитися.

Він ніяк не міг придумати, чим би відвернути увагу хлопців. Обід?.. На це піде хвилин з п'ять, хіба довго зжувати галету? Треба б щось інше, слід відволікти їх од думок про воду, про румунів, які незабаром знову з'являться на дорозі, про небезпеку. Він, Гасовський, відповідає за всіх.

Нараз у нього сяйнула думка.

— Хочете, я вам розповім, як одного разу виручив датського принца… Що, не вірите? У нашому театрі ставили «Гамлета», ось уже дають третій дзвінок, і помічник режисера, помреж по-нашому, визирає із-за куліс і робить режисерові знаки, що все пропало… Зал переповнений, ніде яблуку впасти, уявляєте? А Гамлета немає… Чи то захворів, чи то загуляв, уявляєте? Офелія — в сльозах, Клавдій, король датський, його сам Небесов грав, схопився обома руками за голову. Скандал. Відмінити спектакль? Пізно… Декорації поставлені, актори загримовані, а Гамлета немає… А тут я. Підійшов до помрежа і кажу: «Можете покластись на мене. Гасовський не підведе. Я цю роль знаю напам'ять». І що ви думаєте? Довелося їм випустити мене. Режисер страшенно зрадів Та в нього, каже, і зовнішність підходить, я давно помітив. Це в мене, значить. І от я з'являюсь у бархаті, при шпазі… «Бути чи не бути?» — питаю при мертвій тиші залу. А сам думаю: «Звичайно, бути…»

Розповідаючи, Гасовський так захопився, що почав жестикулювати. Він зобразив помрежа, що страждав від задишки, потім гордого актора Небесова і зворушливу Офелію… Гасовський то випинав нижню губу, як Небесов, то витріщував очі, як товстий помреж, то соромливо кліпав віями, як Офелія. Йому навіть вдавалося змінити голос.

— Публіка двічі викликала мене на біс, — закінчив Гасовський і скромно потупив очі.

— А що було потім? — спитав Кость Арабаджі.

— Потім? — Гасовський зітхнув. — На другий день одужав наслідний принц…

— У нас у Балаклаві теж був випадок… — почав Кость Арабаджі.

Іншим разом Гасовський, напевне, осадив би його. А зараз він навіть заохочував Костя. Мовляв, давай…

Про що розповідають рибалки? Звичайно, про казкові улови. Кость почав божитися, що якось до них у сіть ускочила о-о-от-та-а-кен-на акула. Що, в Чорному морі не водяться акули? Він сам так думав. А вони зловили акулу. Сіру, з величезними плавниками… Її потім у музей забрали. Якийсь учений з борідкою спеціально приїжджав з Москви.

— Живу?

— Вона вже була мертва. До живої — спробуй підступися. Знаєш, які в неї зуби? — відповів Кость. — Ви що, не вірите?

— Віримо, — заспокоїв його Гасовський.

Дійшла черга і до Нечая. «Ну, а що ти скажеш?..» — подивився на нього усміхнений Гасовський. Нечай прийняв естафету від Костя, вступив у гру. Але про що розповідати? Народився, бігав до школи… Біографія, як і у всіх. Нічого видатного в його житті ще не було.

— Давай про Ганнусю, — підохочував Кость.

О ні!.. Про Ганнусю вони нічого не почують. Цього ще не вистачало! Він, Нечай, краще розповість про свого батька, про те, як він плавав на «купцях»… Але й цим Гасовського і Костя навряд чи здивуєш. Тим більше, що він не звик прибріхувати. Тоді, може, розповісти їм про діда? Дід у нього чудовий. Пасічник. Йому зараз під сімдесят. До речі, він живе зовсім близько. Вони могли б до нього завітати.

— Кажеш, близько? — перегинав Гасовський і чомусь глянув на Якова Бєлкіна, який продовжував чукикати на руках гвинтівки, замотані в бушлат, наче це була сповита дитина.

— А де саме?

Нечай розповів.

— Так, так… — повільно мовив Гасовський. Вони дочекаються ночі. А далі? Бродити безцільно, навмання, не мало рації. Розпитувати місцевих жителів? Коли б не наткнутися на зрадників. А їм за всяку ціну треба виконати завдання, виявити цю кляту батарею. Не цієї ночі, так наступної. І зовсім непогано мати якийсь притулок…

— Мабуть, ми провідаємо твого діда, — сказав Гасовський, звертаючись до Нечая. — Порадуємо його. Не заперечуєш?

Нечай кивнув. Ох і здивується ж дід, коли побачить свого Петруся! Та й Нечаєві хотілося подивитись, як дідові живеться під румунами. Він знав, що дід норовистий. Від нього всього можна чекати.

— Як гадаєш, він нас прийме? — спитав Гасовський. — Чи можна буде в нього пересидіти десь у клуні?

— Звичайно. Він тільки з вигляду сердитий, бурчить.

— Тоді вирішено, — сказав Гасовський. — Беремо курс на діда.

— А водиця в нього є? — спитав Кость Арабаджі, якому знову захотілося пити.

— Колодязь у дворі, — відповів Нечай. — А вода в ньому… Щелепи зводить.

Гасовський знову поглянув на годинника, потім на небо.

Небо було низьке, притьмарене. По ньому котився гуркіт далекої артилерійської канонади. А назустріч цьому гуркоту, до передової, уже торохтіли битим шляхом обозні хури й грузовики.

Нарешті сонце пірнуло в пилюку, згасло, і степова далечінь стала бузковою. З моря подув свіжий вітрець. І хоч по небу ще прокочувався грізний гарматний гуркіт, тепер, оскільки вже вечоріло, було чути навіть тихе шарудіння очерету.

— Лиман перейдемо вбрід, — сказав Гасовський.

Уже стемніло. Комарі ще більше оскаженіли. Гасовський побрів слизьким дном. Усі інші — за ним. Ішли обережно, повільно.

Лиман, на щастя, був неширокий. Перейшовши його, вони потрапили у вапняну балочку, розляглися, викрутили кльоші і фланелівки. Чекати, поки просохнуть, не було часу.

— Веди, Нечай, — наказав Гасовський.

До села було ще кілометрів шість. Нечай повів друзів в обхід, городами. Він не мав сумніву, що в селі повно-повнісінько румунів, і не хотів ризикувати. Ще добре, що дідова хата стоїть край села, ніби на відшибі. Непоказна хатинка. Румуни на таку навряд чи позаздрять. Солдати люблять, коли в домівці є господиня, котра й обід зварить, і білизну випере. А яка користь із діда?.. У денщики вже не годиться, дуже старий.

— А ти не збився з дороги? — спитав Гасовський. — Ми вже он скільки відмахали.

Замість відповіді Нечай підняв руку, прислухався.

Було тихо. Вдалині темніли дерева. Тепер і Гасовський побачив, що за ними стоїть хата. Він вийняв пістолет.

— Я сам… — тихо мовив Нечай. — Ви мене тут зачекайте… В разі чого, свисну двічі.

Він побіг до дерев. Потім, підкравшись до тину, причаївся за ним, прислухався. Нікого… Тоді він зник у саду.

Пахло гнилими яблуками і ботвиною. На городі нічого не було — дід уже викопав картоплю. Але пасіки не виявилося на місці. Хтось забрав вулики. Невже румуни?

Біля хати валялося старе колесо без обода. Під стіною стояли граблі. А ось і колодязь і сплющене залізне відро… Дід так і не полагодив його — не дійшли руки.

Хата була замкнена. Підкравшись до вікна, Нечай тихо постукав у шибку. У діда сон чуткий.

— Хто там?

— Це я… Петрусь…

Стало тихо. Потім почулися швидкі кроки, рипнули двері — і Нечай уткнувся обличчям у шорстку бороду, що пахнула самосадом.

— Я не сам… Можна?

Тільки тепер дід побачив у внукових руках гвинтівку.

— Нащо питаєш? Усім місця вистачить…

— Тоді хвилинку, — сказав Нечай і гайнув під дерева.

У хаті кисло пахло хлібом. Вони посідали на лавки. Запнувши вікна рядном і старим кожухом, дід засвітив каганець.

Нечай уже встиг розповісти дідові, що матері в Одесі не застав, що вона з Світланою поїхала до родичів у Баку. Зараз він мовчав, вслухаючись у голос Гасовського, який розпитував діда про румунів. Чи не знає він, де в них важка батарея?..

— Як не знати? Вона якраз за толокою. До неї щось верст із вісім.

Гасовський подивився на годинника, звірив його з ходиками, що висіли на стіні. Мабуть, не встигнуть… Туди вісім кілометрів та назад…

— Не пройдете, хлопці, — дід покрутив головою.

— А чого, Романе Кіндратовичу?..

— Там скрізь румуни. Охорона.

— Мусимо пройти, — сказав Гасовський. — Нам до зарізу треба.

— Ну, коли так… Та ви їжте, їжте, — дід підсунув до Гасовського варену картоплю. — Щось придумаємо.

Посеред столу стояв чавунчик з охололою картоплею. Сало, загорнуте в ганчірочку, дід нарізав тоненькими шматочками.

— От тільки хліба малувато, — він розвів руками.

— Байдуже, у нас галети, — сказав Гасовський.

— Раніше я б вас медом почастував, — дід зітхнув. — От, дожився… Усе забрали. Корів забирають, свиней. 1 вулики забрали. Хазяй-ни… — останнє слово він вимовив з неприхованим презирством.

Кость Арабаджі наліг на сало. Потім заходився біля картоплі.

Гасовський розстебнув кітель. Знову почав розпитувати діда про румунів. Чи багато їх у селі? Як часто бувають облави?

— Нишпорять, — мовив дід. — Майже щоночі будять. Коли Петрусь постукав, я вже подумав, що то знову вони…

Гасовський занепокоївся.

— Дарма, — сказав дід. — Я вас так сховаю, що ніколи не знайдуть.

— Заснути б часинку! — Кость Арабаджі сито потягнувся.

— Так ви лягайте…

— Я повартую, — сказав Нечай.

Він хотів остатися з дідом наодинці, розпитати його про Ганнусю. І коли друзі полягали на підлозі, а дід прибрав зі столу чавунчик і миски, загасив потім каганець, Нечай слідом за ним вийшов у сінці.

— Знаєш, кого я бачив у Севастополі? Ганнусю, сусідчину дочку, — сказав Нечай. — Вона там учиться.

— Знаю, знаю, вона мені сказала, — відповів дід.

— Ганнуся? Коли?..

— Та недавно Вона додому повернулася, саме як почалася війна. А потім прийшли румуни, і її наче вода змила.

У Нечая тенькнуло серце.

— Пропала?

— Люди кажуть… А може, виїхала.

— Не вірю, — сказав Нечай. — А де її мати?

— Тут, де ж їй бути. Та ти до неї не йди. Вона з цими песиголовцями заодно, — він плюнув. — Німкеня вона, хіба ти не знав? Крамер її прізвище. Чоловік у неї був гарною людиною, комуніст. А вона… Живеш з людиною по-сусідськи. І раптом виявляється…

Невже й Ганнуся?.. Нечай боявся навіть подумати про це. Ні. Не може бути! Хоч і кажуть, що яблуко від яблуні… Але ж він Ганнусю краще знає. Краще від усіх на світі.

— Романе Кіндратовичу! Нечай упізнав голос Гасовського.

— Я знову про ту батарею. Як туди пробратися? Допоможіть.

— Є в мене думка… Туди воду возять. Щодня.

— Хто?

— Та наші ж, із села. На минулому тижні я теж возив. Можу знов…

— Аз вами не можна?

— Куди тобі… Он Петрусь — інша річ. його в селі знають. Скажу, що онук повернувся, допомагає по хазяйству… Якась там одяганка в мене знайдеться…

Він замовк. Здається, машина. Точно. І ніби зупинилася…

— Буди своїх, — пошепки сказав Гасовському і підняв ляду погреба. — Мабуть, румуни…

У дворі вже було чути чужі голоси.

Румуни пробули в хаті до ранку. Їх набилося туди чоловік з десять. Чи вони збилися з дороги, чи вирішили просто переночувати в хаті?

Сидячи в холодному погребі, Нечай чув їхні кроки і голоси.

Ось якийсь із них зупинився над його головою. Румун, звичайно, бачить, що стоїть на ляді погреба. Чи не здумає він підняти її, щоб чимось поживитися? Якщо так, доведеться стріляти. І тоді…

Він уже картав себе, що привів друзів до діда. Це через нього вони опинилися в кам'яному мішку. Він не думав про те, що румунів утричі більше, що їм досить кинути в погріб одну-єдину гранату… Журився тільки тим, що не виконають завдання.

У погребі було волого, як у склепі, і Нечаю приверзлося, що вони тут живцем поховані. Невже цьому не буде кінця?

Його фланелівка і штани все ще були вологі. Вони не встигли висохнути і тепер холодили тіло. У Нечая зуб на зуб не попадав. Оце вскочили!..

На своїй потилиці він відчував дихання Костя Арабаджі.

Було темно. Крізь вузьку щілину в погріб пробивався один-єдиний промінь світла.

Та ось голоси над головою ніби стихли, віддалилися. Й одразу загурчав мотор. Потім піднялася ляда погреба, і яскраве денне світло вдарило Нечаєві в очі.

— Поїхали… — сказав дід. — Гей, хлопці, ще живі? Вилазьте…

Його слова заглушив гуркіт. У цебрі, що стояв у сінях, захлюпала вода.

— Важка заговорила, — сказав Гасовський, коли виліз із погреба. — Справді, до неї кілометрів вісім, не більше.

Важка румунська батарея била з невеликими інтервалами. Один залп, другий, третій… Замовкла вона зненацька, ніби оглухнувши від власного гуркоту.

І тоді Гасовський знову сказав:

— Виручай, Романе Кіндратовичу. На тебе вся надія.

Нечаїв дід виявився хитрюгою. Він узяв лопату й пішов у сад; невдовзі повернувся з пляшкою горілки. У Костя аж слина потекла. Старий, лукаво поглядаючи на Костя, старанно витер пляшку, сховав її в кишеню і кудись подався. За годину повернувся повеселілий.

Домовився з місцевим старостою, щоб той на завтра переніс його чергу везти румунам воду. Староста дав перепустку і на внука, бо старому ж важко налити сорокавідерну бочку.

Староста пам'ятав Петра ще хлопчиною, який приїжджав до діда на канікули, і в його задурманеному горілкою мозку Нечай усе ще лишався хлопчаком. Староста й не подумав, що відтоді, як він бачив хлопчака, минуло кілька років, і колишній школяр став дорослою людиною, здатною носити зброю.

Наступного дня, ще тільки благословлялося на світ, старий уже розбудив онука.

— Збирайся! — коротко наказав він.

Дід бадьорився, але з усього видно було, що тривога за внука ні на хвилину не залишала його — розумів: коли з Петрусем щось трапиться, він собі цього довіку не простить. А трапитися може все. Такий час…

Нечай швидко переодягся. Поверх старого піджака надів латану ватянку, насунув на голову вилинялий картуз, і одразу став схожий на сільського хлопця. Потім провів рукою по неголених щоках.

— А повернись-но, сину, як сказано в Гоголя, — зажадав Гасовський і схвально кивнув: — Годиться.

Треба було йти. А ноги ніби приросли до долівки. Як вийти на люди? Як дивитися на румунів, що хазяйнують у селі, і нічим не видати себе?..

Гасовський обняв його за плечі і легенько підштовхнув до дверей. Давай, голубе… Лейтенант примусив себе усміхнутися. Чим він ще може допомогти Нечаєві?

— Тримай, — він простягнув йому свій пістолет. — На всяк випадок.

— Заздрю тобі, — сказав Кость Арабаджі. — Все-таки краще, ніж відсиджуватися в погребі.

— Розмови… — гримнув Гасовський. — Ну, йди…

Сонце вдарило Нечаєві в очі. Стримуючи серцебиття, він ступав поруч з дідом курною дорогою. Он у тій хаті колись жила Ганнуся! Як би дізнатися, що з нею? Він одвернувся, опустив очі.

Село ніби вимерло. Тільки на городах де-не-де порпалися жінки. Та на майдані перед сільрадою стояли румунські вози з сіном.

Воду на батарею возили в пожежних бочках. Дід вивів з конюшні пару буланих кляч і запріг їх у воза. Потім розібрав віжки і сів на передок. Нечай сів поруч.

Клячі повільно ступали натрудженими ногами, відмахувались хвостами од мух. Відро, приторочене позаду воза, порожньо деренчало. Коли вони під'їхали до колодязя, там стояло кілька підвід. Було чути, як гримить цеп і, натужно намотуючи його, повискує дерев'яна корба.

Нарешті підійшла їхня черга. Воду набирали довго. Коли виїхали з села, сонце вже підбилося височенько.

Лунка, наїжджена дорога бігла через поля кукурудзи. Вони їхали вже годин зо дві, а й досі не зустріли жодного румунського солдата. Нечай уже подумав, що дід даремно лякав їх. Коли це одразу при виїзді з балки їх зупинили. Один солдат узяв коня за вуздечку, а другий підійшов до діда.

— Вапа, — сказав дід, киваючи на бочку.

Не випускаючи з рук карабіна, солдат зазирнув у бочку, потім засунув туди руку і, ковзнувши поглядом по обличчі Нечая, кивнув, що можна їхати. Він, очевидно, вже звик до того, що селяни возять воду на батарею.

Невдовзі їх знову зупинили солдати. Нечай переконався, що підступи до батареї пильно охороняються.

Обабіч дороги валялись порожні ящики з-під снарядів. Значить, батарея близько, хоч її й не було видно.

«Не інакше як он за тими деревами», — подумав Нечай. Він виліз на воза, щоб краще розгледіти. З пригірка він побачив у розлогому вибалку довгі стволи чотирьох гармат. Осторонь від них диміла польова кухня.

— Стій!..

Дід натягнув віжки.

— Далі не можна. Піф-паф!.. — сказав солдат. Він відібрав у діда віжки, звелів і Нечаю злізти з воза, сам сів на їхнє місце й поїхав далі.

Нечай усміхнувся. Диваки!.. Вони нікого не пускають на свою батарею, а її й звідси добре видно. Гармати, снаряди, артилеристів… Він дивився на батарею, намагаючись запам'ятати все до найменших деталей Адже в нього не було з собою ні карти, ні олівця. Він міг покладатися тільки на свою пам'ять.

Дорога вела на Велику Дофінівку. Запилені акації стояли ліворуч. А лиман — праворуч. Від нього вже тягло вечоровою прохолодою…

Додому повернулися смерком. На радощах Гасовський обняв Нечая, потім підштовхнув до Бєлкіна, який обхопив його своїми ручищами, ніби хотів переконатися, що Нечай живий і здоровий, і тільки після цього передав його в обійми Сені-Сенечки. Кость Арабаджі, який не любив «телячих ніжностей», обмежився тим, що поплескав Нечая по плечу.

— Ну, доповідай, — сказав Гасовський, подаючи йому карту.

Нечай коротко розповів про результати розвідки і поставив на карті хрестик у тому місці, де стояла батарея.

Виходило, що батарея була за кілька кілометрів од місця, на яке вказував їм полковник. Трошки праворуч.

— Порядок, — підсумував Гасовський. — Будемо збиратися. А пістолетик, між іншим, поверни.

Вночі, попрощавшись із дідом, вони вирушили в дорогу. Поруч з Нечаєм бадьоро ступав Кость Арабаджі Він був веселий — збоку в нього висіла повна фляга води. А Нечай дивився в землю. Він думав про діда, про Ганнусю… Чи доведеться ще колись побачити їх?..

Ніч була вітряна. Нечай не здогадувався навіть, що саме цієї ночі доля ворожої батареї, на яку румуни покладали стільки надій, була вирішена. Звідки він міг знати про це? Він і його друзі виконали завдання, от і все.

Не міг він знати й того, що через три тижні, скориставшись із даних розвідки, у ворожому тилу висадиться великий морський десант і, захопивши з ходу Чабанку, Стару і Нову Дофінівки, з'єднається біля Вапнярки з краснофлотцями того полку, в якому він сам служив, і що тоді ж, 23 вересня, ворожу батарею буде захоплено. А сталося саме так. Гармати вдалося захопити цілісінькими. Їх стволи все ще були задерті вгору і дивилися на місто. Тут же, біля гармат, валялися кинуті румунами котелки, шинелі, карабіни… І тоді якийсь бравий морячок-десантник в набакиреній безкозирці заліз на ствол тупорилої сталевої потвори і написав на ньому: «Вона стріляла по Одесі. Але більше не буде!..»

Проте сам Нечай цього не побачив. У ніч висадки десанту він був уже далеко.

Ми в бушлатах з Чорномор'я

Йшли, як чорний вал.

Дияволами після бою

Нас румун назвав…

(З краснофлотської газети)

Розділ п'ятий
БУДИНОК З ВЕЖЕЮ

Уночі Гасовський розбуркав Костя Арабаджі і звелів йому побудити хлопців.

Після повернення з розвідки Гасовського призначили командиром роти, і він дуже пишався цим. Його ліва рука була підв'язана — зачепила випадкова куля, коли приймав справи від попереднього командира роти, обходячи з ним окопи.

Судорожно позіхаючи, Кость Арабаджі натягнув бушлат. Сеню-Сенечку, який солодко причмокував уві сні губами, він ніжно полоскотав гілочкою, Нечаю шепнув: «Підйом!..», а над Бєлкіним нерішуче зупинився.

Яків Бєлкін могутньо хропів на повну силу своїх богатирських легень. Вони в нього були як ковальські міхи. Ще в Севастополі, коли всі проходили медогляд, Бєлкін на очах у Костя з такою силою подув у спірометр, що бистроока сестриця злякано замахала на нього руками. Злякалася, що він їй апарат зіпсує.

З Бєлкіним треба поводитися обережно. Він не розумів жартів. І Кость легенько штовхнув його під бік.

Прокинувшись, Бєлкін схопивсь і витріщився на Костя.

— Ти чого?

— Тихше, усіх румунештів побудиш, — відповів Кость.

Ніч повільно випрозорювалась. Взвод за взводом знімалися з передової і прямували до штабу полка.

Перед завантаженою полуторкою, що стояла біля штабу, походжав опасистий інтендант. «Скільки чоловік?» — спитав він у Гасовського, і коли той відповів, що в роті сімдесят шість багнетів, одкликав лейтенанта набік. Термінова справа. Прийшов наказ; моряків переобмундирувати. Що? Гасовський, здається, заперечує? Але накази не обговорюють.

— Хлопці зчинять бучу, — сказав Гасовський, хитаючи головою. Уже хто-хто, а він знав своїх хлопців. Колись він сам навчав допризовників, які прийшли на флот, що морська форма — це така ж святиня, як і прапор на судні. Умри, але форми своєї не зганьби. Як же він казатиме їм тепер зовсім інше?.. Не може він вимовити такі слова. Що, воєнна необхідність?.. Це він сам розуміє, у захисній гімнастьорці на суші воювати зручніше, але серце, як відомо, не завжди у злагоді з розумом.

— Ну, це вже не моя турбота, — мовив інтендант. — Не мені вас учити. Що доповісти командирові полка?

Гасовський і сам знав, що накази не обговорюють. Тільки ж прикро, що нагадав йому про це інтендант із цивільних, який сам носить форму без року тиждень. асовський насунув мічманку на очі. Голос у нього став хрипкий, наждачний. У такі хвилини він завжди ставав вишукано ввічливий.

—Чотири чоловіки… — сказав він, зупинившись перед строєм і намагаючись не дивитися на своїх хлопців. — Прошу… Два кроки вперед! Сміливіше, хлоп'ята.

Яків Бєлкін і ще два гренадери, які стояли на правому фланзі, одночасно ступили до Гасовського.

— Розвантажити машину. Миттю.

— Єсть, розвантажити машину…

Важкі тюки полетіли на землю. Не минуло й п'яти хвилин, як усе було зроблено.

— Обережніше, — сказав Гасовський не обертаючись. Заклавши здорову руку за спину, він повільно пройшовся перед строєм і наказав, карбуючи кожне слово:

— Р-роз-дя-гайся!.. Сміливіше! Не померзнете!..

— Купатись будемо? — єхидно спитав Кость Арабаджі. — Так моря щось не видно. Та й лазні немає.

— Припинити р-роз-мо-ви… — металево обірвав Гасовський і ніби провів своїм наждачним голосом по шкірі тих, хто уже встиг роздягтися. Він дивився собі під ноги. — Р-ро-зі-брать ар-мій-ське обмундир-ру-вания!..

— Я страшенно вибачаюсь. А це ж навіщо? — вважав своїм обов'язком поцікавитись Кость.

— Починається бал маскар-рад, — відповів Гасовський. — Зараз музика заграє туш. — Він усміхнувся недоброю посмішкою. — Що вас іще цікавить, мій юний друже?

З його голосу Кость зрозумів, що краще підкоритись. А може, й справді якийсь маскарад?

А Гасовський мовчки спостерігав, як хлопці вдягають гімнастьорки, приміряють штани. Вони щулилися від ранкової прохолоди. Хто стояв, пританцьовуючи, а хто вже сидів на землі… Тільки Яків Бєлкін стрибав на одній нозі, намагаючись натягти холошу.

— Братці, зверніть увагу. У Якова корма не влазить, — сказав Кость сміючись.

— Що, малі? — співчутливо запитав Гасовський. — Візьми інші…

— Пробував. Не налазять… — збентежено відповів Бєлкін.

— А гімнастьорка?

Натягнувши гімнастьорку, Яків розвів руки, і вона одразу ж тріснула. Гімнастьорка доходила йому тільки до пупа.

— Відставити, — мовив Гасовський, тамуючи сміх. — Усе обмундирування перепсуєш. Скажу інтендантові, щоб завтра тобі привезли інше. Правильно, товаришу інтендант?..

— Не знаю, чи знайдеться… Доведеться, видно, за спеціальним замовленням…

— Фортуна! — Кость зітхнув, дивлячись на Бєлкіна, який уже знову вдягав свою м'яку фланелівку. — І в кого я такий удався?..

Кость не приховував заздрощів. Яків Бєлкін принаймні ще добу ходитиме в матроській робі. А може, й більше. Аякже, шитимуть йому за спецзамовленням! Він іще ж не генерал. А там… Інтендант поїде і — шукай вітра в полі. Костю було навіть страшно подумати, що дружки, які залишилися на «коробці», можуть коли-небудь побачити його в цій бавовняній одежині. Передусім спитають: «Що, списали тебе, голубе? Чи, може, розжалували в інфантерію?..» Засміють хлопці. Слово честі, засміють… Кость боявся підвести очі. Прощавайте, мрії. В такій гімнастьорці краще не з'являтися на Примбулі. Он і Гасовський ховає посмішку. Це неспроста.

— А це що за штуковина? — розгублено спитав Сеня-Сенечка.

— Обмотки, — відповів інтендант. — Не бачите, чи що?

— А навіщо?

— Дивак, це ж розкішна річ, — сказав Кость Арабаджі. — Я про такі все життя мріяв. Не віриш?..

Він тримався за живіт. На Сеню-Сенечку не можна було дивитися без сміху.

— Лейтенанте, де ви?

Короткозоро вдивляючись в обличчя моряків, інтендант шукав Гасовського. Він був чимось заклопотаний.

— Що там іще трапилося? — Гасовський з'явився з-за автомашини.

— А тільники? Розпорядіться, щоб вони їх поскидали. Ми ж видамо нову білизну.

— Це ти, дорогий товаришу, кинь, — тихо відповів Гасовський. — Тільників вони тобі не віддадуть, зрозумів? Я хлопців краще знаю. Не віддадуть, і все.

Він рубонув долонею повітря. Нічого не вийде!.. Та звідки відомо цьому інтендантові, що означає для моряка смугастий тільник? Хлопці кістьми поляжуть… Очі Гасовського стали колючими, злими. Вій рідко втрачав самовладання, а тут навіть підвищив голос:

— Будемо вважати, що цієї розмови не було…

Кость Арабаджі, який стояв поблизу, одразу зрозумів, у чому річ. З цього треба було скористатися. Швидко озирнувшись, він сховав у кишеню свою безкозирку і, підморгнувши друзям, просемафорив: «Роби, як я!»

— Струн-ко!..

Гасовський критично оглянув своє воїнство. Ну й вигляд! Пірати!.. Коміри гімнастьорок були навмисне розстебнуті, а каски зсунуті на потилицю. У нього трохи відлягло од серця. Пройшовшись перед строєм, він удав, ніби не бачить, що жоден із хлопців не захотів розлучитися з широким флотським ременем і змінити його на зелений, брезентовий. Нечаю навіть здалося, ніби Гасовський підморгнув Бєлкіну. Мовляв, тримайся… Бєлкін стояв на правому фланзі в широченному чорному кльоші, у фланелівці і бушлаті. Кость вважав, що зараз тільки він схожий на людину.

Знову пройшовшись перед строєм, Гасовський голосно промовив:

— Вище голову, орли!..

Сам він, певна річ, усе ще був у флотському кітелі і сподівався, що це йому так минеться. На крайній випадок він обміняє черевики на чоботи. Він командир чи ні? А командирам треба потурати І потім, у нього є виправдання, йому незручно зняти кітель. Адже в нього рука підв'язана.

Кадровий військовий, Гасовський, однак, не був службістом. Не вмів запобігати перед начальством і догоджати йому. Проте і на рожен він теж не ліз. Знав, що начальство має право зажадати від нього звіту за кожне слово, за кожний вчинок. Будь-коли. І тоді він, Гасовський, повинен давати відповідь. А тому в нього завжди має бути про запас пара-друга переконливих доказів… Щоб начальство не застукало його зненацька.

Зараз Гасовський був стривожений. Він не розумів, чому роту все ще затримують біля штабу. Невже їх відкликали з передової не тільки для того, щоб переобмундирувати? Гасовський губився у здогадах. Він раз у раз поглядав на ґанок, чекаючи, що хто-небудь на ньому з'явиться. А може, йому піти в штаб і самому доповісти, що люди вже переодяглися? Він завагався, а потім відкинув цю думку. Командир полка, напевне, ще відпочивав. Не варто його турбувати.

Нарешті відчинилися двері. На порозі з'явився не командир полка, а його вістовий.

Коли цей молоденький вістовий збіг із ганку, притримуючи рукою важку кобуру, Гасовський усміхнувся. Цей хлопчина зобов'язаний йому. Хто йому подарував трофейний парабелум?.. Він, Гасовський. Його слово святе, це всі знають.

Подих молоденького вістового торкнувся вуха Гасовського. Вістовий пахтів суничним милом. Вслухаючись у його скоромовку, Гасовський дедалі дужче супився. Не може бути!.. У його роті і так некомплект. Кожна людина на обліку.

— Дзвонив сам командуючий… — багатозначно, трохи затинаючись, мовив вістовий. — По них приїхали. Моряк і ще один, у кепочці. Сидять у полковника, розмовляють. От-от вийдуть.

— Командуючий? Бреши, та знай міру…

Якби сам господь бог подзвонив командиру полка, Гасовський, мабуть, здивувався б менше. Але командуючий… Не може бути! Звідки командуючий знає про існування якогось Костя Арабаджі чи Петьки Нечая?..

— Я сам чув…

— А ти, часом, не переплутав?..

Вістовий навіть образився на Гасовського.

У нього, хвалити бога, ще не відбило пам'ять. Командуючий, певна річ, дзвонив з іншого приводу, а наостанок сказав: «Іще таке. Ти запиши прізвища, зараз я тобі їх назву…» І вістовий сам бачив, як полковник записав на перекидному календарі: «Арабаджі, Нечай, Шкляр…» Провалитися б йому на цьому місці.

І тут, оглянувшись, Гасовський побачив полковника. Його супроводжували моряк з нашивками і цивільний у пом'ятій кепочці-восьмиклинці. Гасовський виструнчився, підніс руку до козирка.

Прийнявши рапорт, полковник спитав:

— Ці хлопці тут?

— Тут… — Гасовському враз перехопило подих. — Арабаджі, Шкляр, Нечай… Два кроки вперед.

Вони вийшли із строю. Обличчя їхні були напружені.

— Дякую за службу, — сказав полковник. — Спасибі, розвідники.

Він підійшов до них і кожному потиснув руку. У нього було стомлене обличчя.

Нечай не розумів, чому полковник подякував тільки їм трьом. А Яків Бєлкін? А Гасовський?.. Адже вони разом ходили в розвідку. Нечай почував себе ніяково. Він опустив очі.

Але незабаром усе з'ясувалося.

Полковник сказав, що не по своїй волі він відчисляє їх із частини. Так треба, одержано наказ. Сьогодні ж вони переходять у розпорядження товаришів… — він кивнув на моряка і цивільного, які стояли біля ґанку. Певна річ, для подальшого проходження служби. Оце і все, що він може їм сказати.

Нечай підвів очі на полковника, чомусь зітхнув.

— Товаришу полковник. А як бути з цим? — Кость Арабаджі одразу зорієнтувався і відтягнув поділ гімнастьорки. — Дозвольте скинути?

Полковник перезирнувся з моряком.

— Гаразд, — сказав він. — Дозволяю. Тільки швидко.

Вони кинулися до речей, що були скидані на купу. Кость тріумфував. Їм повертають морську форму! Це треба розуміти!.. Він знав, він відчував… Коли-небудь і їм мусило ж поталанити!..

А Нечай був наче сам не свій, з тугою подумав він про те, що залишає полк. Жаль було розлучатися з Гасовським, з Бєлкіним. Він устиг поріднитися з ними, відчував, що йому не вистачатиме їх.

А втім, про майбутнє він не думав. Війна вже навчила не загадувати наперед.

— Хто з вас Нечай?..

На кітелі у моряка тьмяно блищали нашивки. Нечай виструнчився. Чи це не той дивний моряк, що розшукував його?.. Він слово в слово пригадав розповідь сусідки по квартирі. Тільки моряк помиляється. Він, Нечай, ніколи не був чемпіоном…

— Бач, де ви!.. А ми вас шукали… Посилали запит і в Севастополь.

— Мені сусідка говорила, що приходив якийсь моряк, — відповів Нечай. — Але я не знав…

Він так і не встиг сказати, що його, мабуть, приймають за когось іншого. Тільки намірився сказати про це, як моряка покликав полковник, і вони вдвох пішли до хати. Тоді Нечай почав шукати очима Гасовського. Хоч руку потиснути на прощання.

— Не згадуйте лихом, товаришу лейтенант, — сказав він.

— І ти…

Вони обнялися. Нечай рішуче засунув руку в кишеню і вийняв батькову люльку. І хоч це була єдина пам'ять про батька, він простягнув люльку Гасовському:

— Візьміть…

— Та що ти, мін юний друже… — якомога байдужіше промовив Гасовський. — Я ж цигарки курю. І взагалі збираюся покинути це діло. Треба берегти здоров'я.

Він майже силоміць втиснув люльку Нечаєві в руку.

— Живі будемо — не помремо, як говорить народна мудрість, — сказав він. — Ще зустрінемося, Нечай. Згадаєш моє слово. Гасовський базікалом ніколи не був.

Нечай повернувся до Бєлкіна.

— Прощай, Якове!..

Той буркнув, не підводячи очей:

— Прощай!..

Під попелястим небом задушливо тлів вересень. Нерухомо стояли дерева. Трава під ними була жухла, шорстка… Нескошена, вона низько стелилася по землі.

Кабіна полуторки чіплялася за віття акації, і воно люто шмагало по ній.

Нечай, Кость Арабаджі і Сеня-Сенечка лежали в кузові на брезенті, що вкривав купу флотських штанів, бушлатів і фланелівок. Кость курив і дивився увсібіч. Порожні вікна, купи цегли, перевернуті афішні тумби… Попереду машини іржавіли трамвайні рейки.

Нечай дивився тільки на ці рейки, що бігли з-під полуторки, і думав про те, що за останній місяць місто стало якимось іншим. У серпні воно було ще гомінке, шумно готувалося до оборони, його вікна ніби здивовано прислухалися до гарматного гуркоту і на відповідь тихо деренчали, а тепер, у вересні, це вже було понуре, байдуже до всього фронтове місто, звикле до бомбардувань, похмурих черг за хлібом і, що найстрашніше, за водою, звикле до прогірклого диму пожеж. Сірі зморшки вулиць поорали його постаріле і змарніле обличчя.

Вулиці були майже безлюдні.

Про те, куди вони їдуть, можна було лише здогадуватися. Кость Арабаджі ладен був побитися об заклад, що не інакше як у порт. По-перше, їм повернули флотське обмундирування. По-друге, відібрали тільки водолазів. А це означало, що їм можуть доручити приємну роботу. Водолази, треба думати, зараз у ціпі.

Неуважно прислухаючись до його скоромовки, Нечай мовчав. Хіба не однаково? Війна була скрізь, і на суші, і на морі. І їй не видно кінця…

Тим часом машина звернула праворуч, проскочила мимо невеликого трикутного скверика і загуркотіла по камінню. Преображенська!.. Нечай одразу впізнав цю вулицю. От і кінець суперечкам: порт залишився осторонь. Та коли, проїхавши мимо вокзалу, машина плавно і м'яко покотила Куликовим полем, Нечай теж занепокоївся. Куди ж вони їдуть? Місто от-от закінчиться.

— Везе як утопленику, — сказав Кость Арабаджі. — Чуєш, Нечай. Здається, я знову не побачу твого знаменитого дюка.

І дався йому цей пам'ятник!.. Нечай трохи підвівся на лікті, щоб подивитися на море.

Море лежало далеко внизу, і берег круто падав у блакитну беззвучну порожнечу. Машина йшла краєм урвища, за яке судорожно чіплялися оливково-темні кущики дроку і запилені, миршаві кущики акацій. Крізь гілки поблискувала розплавлена голубінь.

Зараз море не світилося, не вигравало на сонці. На похмурому латунному блиску не було ні димка, ні вітрила. Та й береги, знайомі Нечаєві з дитинства, встигли ніби здичавіти. На станціях Великого Фонтану стояли порожні кіоски, в яких, як пам'ятав Нечай, раніше весело торгували хлібним квасом і пивом, халвою і бубликами. На кам'яних оградах будинків відпочинку пухко лежала пилюка. І такі самі попелясто-припорошені були грона перестиглого винограду «дамські пальчики», що звисали через огради.

По верандах опустілих дач бігали ящірки.

Дорога ніби висіла над морем у небесній порожнечі. Під нею, далеко внизу, ліпилися один до одного покинуті рибальські курені. Раніше, коли їхні господарі йшли в море, курені охороняли волохаті цепні пси, а на крутих схилах, у мудрій самоті пощипували гірку травичку старі кози. Та зникли люди, і берег спустів, і стійкий запах смаженої на прогірклій олії скумбрії і ставриди вивітрився з охололих літніх печей.

На п'ятнадцятій станції від спорожнілих рундуків курортного базарчика пологий спуск вів до просторих пляжів Золотого берега. Але водій узяв праворуч, і машина вихопилась у відкритий степ, який сухо шелестів кукурудзяним бадиллям.

Від землі пашіло жаром. У густому дзвінкому повітрі несподівано з'явилися білокамінні стіни монастиря, оточені тополями, а потім знову рівнин курний степ, у якому й окові зачепитися нема за що. Дорога вела до Люсдорфа.

— Нічого не розумію, — зізнався Кость Арабаджі. — А ти, Нечай, що скажеш на своє виправдання?

Із них тільки він, Нечай, був одеситом, і Кость, мабуть, вважав його мало не відповідальним і за цю поїздку, і за їхнє майбутнє.

— А тут і розуміти нічого, — Нечай перевернувся на бік. Він знав: фронт проходить десь біля Сухого лиману, і тепер не сумнівався, що їх везуть туди.

Але машина знову повернула, тепер уже ліворуч, до моря.

Кожний одесит знав це місце. Його називали «Дача Ковалевського». Жив собі в Одесі дивак, який захотів побудувати дачу на відлюдді, і не тільки дачу, але й високу круглу вежу, щоб вечорами сидіти й дивитися на ошатні пароплави, що наближаються до Одеси, Скажете, примха? Що ж, кожен по-своєму сходить з розуму. Але тепер ніякої дачі за деревами вже не було, збереглася лише напіврозвалена вежа, яку добре було видно з моря, і тому її згадували в усіх лоціях, а за нею стояло кілька хатин, збудованих напередодні війни.

Не доїжджаючи до яру, за яким було видно вежу, машина знову повернула й різко зупинилася. Біля воріт під грибком стояв матрос із гвинтівкою.

— Приїхали, — весело оголосив моряк, який сидів у кабіні.

Він одчинив дверці і скочив на землю, обсмикнув кітель. Слідом за ним із тісної кабіни виліз його супутник у кепочці-восьмиклинці.

Цей моряк був капітан-лейтенантом (що видно було з його нашивок), але зі своїм цивільним супутником він розмовляв так поштиво, ніби той мав звання адмірала.

Нечай, Кость Арабаджі і Сеня-Сенечка перескочили через борт. Хоч як зручно було лежати на м'якому брезенті, але Нечай із задоволенням відчув під ногами землю.

А водій уже газував. Розвернувши машину, він погнав її назад, до міста, і за мить вона зникла у хмарі куряви.

— Зі мною!.. — коротко сказав капітан-лейтенант вартовому.

Вузенька стежечка, протоптана в лободі й кропиві, вела од воріт у глиб садиби до двоповерхового червонуватого цегляного будинку. Будинок мав балкони і криті веранди.

— Раніше цей будинок належав Федорову, — сказав капітан-лейтенант. — Був до революції такий письменник. З Купріним дружив, з Буніним, з Горьким… Вони, кажуть, сюди частенько приїжджали. Відпочити, порибалити. Може, чули?

— За Федорова не скажу, — відповів Кость Арабаджі, який уже призвичаївся до обстановки. — А Купрін і в нас у Балаклаві бував, мені батя розказував. — Він замовк і підвів очі на капітан-лейтенанта, ніби міркуючи, що це за людина і як треба до неї звертатися. Нарешті відважився спитати: — Чого ви нас сюди привезли, на екскурсію?

— Не зовсім, — капітан-лейтенант зжував посмішку. — Час для екскурсій непідходящий.

— І ми так думаємо, — втрутився Нечай. — Може, ви нам поясните…

— Неодмінно, — перебив його капітан-лейтенант. — Сьогодні ж. Але спочатку… Днювальний! — гукнув він у розчинені двері.

Днювальний з боцманською дудкою на грудях вискочив з дверей і клацнув каблуками.

— Він вас одведе, — сказав капітан-лейтенант, кивнувши на днювального. — Розташовуйтесь. Кубрик для вас приготували на другому поверсі. У нас тут, треба вам знати, корабельний порядок. Не забули ще, як на кораблях було? Підйом, відбій, усе як положено…

— Здорово! — Кость Арабаджі зрадів. Таке життя йому до смаку.

Більше капітан-лейтенант не вдавався в подробиці. Зиркнувши на годинника, він сказав:

— Обід за сорок хвилин. Прошу не запізнюватись. Зустрінемося в кают-компанії.

Кімнатка, яку капітан-лейтенант любовно назвав кубриком, виходила вікнами в занедбаний сад. Залізні койки, що стояли під стінами, були застелені — не причепишся. Кость Арабаджі з розгону упав на найближчу койку, як падають у воду. Розкіш!.. Ще вчора він навіть мріяти не смів про чисті простирадла. То чи варто думати про завтрашній день! Лежи, втішайся… А там — обід із двох страв, не менше, і не з котелка, а з тарілок, і знову відпочинок. Відсипайся, не трать даремно часу. Кажуть же: солдат спить, а служба йде. За тебе начальство думає…

— А от мені… Щось мені це не подобається, — мовив Сеня-Сенечка, обережно сідаючи на вільну койку. — Чи це госпіталь для нервових, чи санаторій. Одразу не розбереш…

— Менше думай, браток. Хай коні думають, у них великі голови, — відповів Кость Арабаджі, перевертаючись на спину. — Я правильно кажу, Нечай?

Треба жити, насолоджуючись кожною хвилиною, жити на повну котушку, а не мучити себе нескінченними «Як?» і «Чому?» Є розумники, які хочуть до всього докопатися, дійти своїм розумом. Але він, Кость Арабаджі, не належить до них. Людині дано одне життя. Це не означає, звичайно, що треба за нього чіплятися будь-якою ціною. Він, слава аллаху, боягузом ніколи не був. Але й продешевити було б нерозумно. Що, хіба не так?

Сидячи навпочіпки, Нечай запихав свій речовий мішок у тумбочку. Він озирнувся. Двері з грюкотом розчинилися, і на порозі виріс здоровил о-матрос із світлими рудуватими вусиками на вилицюватому обличчі.

— З прибуттям!.. — пробасив матрос і розвів руки, ніби хотів обняти і Нечая, і Сеню-Сенечку, і Костя Арабаджі разом з їхніми тумбочками і койками. — Будьмо знайомі. Троян, старшина другої статті. А в миру просто — Гришка, Григорій…

Він ступив крок уперед, і в кімнаті одразу стало тісно, а коли до неї ввалилися його дружки, що стояли у нього за спиною, вона одразу стала задушливим корабельним відсіком. Хто осідлав стілець, а хто забрався на підвіконня.

Троян і четверо його друзів, як виявилося, прибули учора ввечері і ще не встигли оглядітися як слід. Звідки прибули? Троян підморгнув: про це, як то кажуть, історія умовчує, їх попередили, щоб не патякали зайвого. Хто? Звісно, капітан-лейтенант, а хто ж іще?..

— Годі брехати, Грицю, — озвався веснянкуватий матрос у тільнику з закачаними рукавами. — Тут усі свої. А ви звідки, хлопці? — він повернувся до Костя Арабаджі, який уже сидів на койці.

— З першого полка. Розвідники. А до цього…

— Підходяща анкета, — кивнув веснянкуватий і взявся руками в боки. — Ну, а ми — діти лейтенанта Гранта. Мабуть, чули про такого?

На Костю, однак, його хизування не справило враження.

— За кого ти мене маєш? — спитав він, образившись. — Думаєш, я про дітей капітана Гранта не читав? Грамотний…

Його слова заглушив голосний регіт. У Трояна аж виступили сльози. А веснянкуватий упав на койку.

— Доконав!.. — веснянкуватий матрос аж за живота брався. — До чого тут Жюль Верн? Ми із загону Гранта Казар'яна.

— Лейтенанта Гранта Казар'яна, — уточнив Троян. — Розвідники.

Он вони які! Нечай зацікавлено подивився на Трояна. Він, звісно, чув про цих відчайдушних хлопців Про них розповідали чудеса. Казали навіть, що в їхньому загоні є нібито й дівчата…

— Тільки одна, Ганнуся, — відповів Троян. — Але ми її і на сотню хлопців не проміняли б.

Ганнуся!.. Почувши це ім'я, Нечай здригнувся. Але він одразу ж подумав, що це, звичайно, якась інша Ганнуся, і заспокоївся. Звідки він міг знати, що то була саме його Ганнуся?

А Троян уже розповідав, як їх учора підняли по тривозі. Думали, нове завдання. А їм кажуть збирайтеся. Не всім, звичайно, а тільки п'ятьом. Ну, і повезли їх через усе місто… А загін лишився на Татарці. Хлопці зараз відпочивають. А може, і в тил уже пішли, хіба узнаєш? Капітан-лейтенант відбувається жартами. А з другого, що в кепочці, взагалі слова не витягнеш.

— Я на твоєму місці збігав би до них, — сказав Нечай, звертаючись до Трояна. — За три години обернувся б.

— У місто? Легко сказати. А ти спробуй, — відповів Троян. — Ти хіба вартових не бачив? Не пускають. Ні туди, ні сюди. Муха й та не пролетить.

— Як? — схопився на ноги Кость Арабаджі. — Хіба ми під арештом?

— Виходить, так.

— Та я цьому капітанові-лейтенанту…

— Не гарячкуй. — Нечай схопив його за руку. — Сиди.

— Так уже ж обідати пора… — сказав Кость, виправдуючись. — Одним повітрям жити не будеш.

— А як тут годують? — запитав Сеня-Сенечка.

— Ну, годують як на заріз, — відповів Троян. — Сам побачиш.

Довгий стіл, накритий клейонкою в ромбиках, стояв посеред кімнати. Двері і вікна, що виходили на веранду, були відчинені. Капітан-лейтенант не примусив себе чекати: поруч з ним сів цивільний, уже без кепочки. Виявилося, що він лисий, як коліно. Капітан-лейтенант поштиво величав його Миколою Сергійовичем.

Днювальний відкрив привезені з міста термоси — на дачі не було кухні — і налив у тарілки наваристий суп. У центрі столу височіла гірка житнього хліба.

Обідали статечно, неквапливо. Капітан-лейтенант удавав, ніби не помічає тривожних запитливих поглядів. Він, здавалося, раював, цілком віддаючись трапезі. Після того як розправилися з другим (гречана каша з м'ясом), капітан-лейтенант витер пухкі губи паперовою салфеткою і спитав:

— Наїлися?..

— А компот?.. — спитав веснянкуватий дружок Трояна, який вдягнув до обіду фланелівку.

— Який іще компот? — здивувався чоловік у цивільному.

— Морякам належить, — з викликом сказав веснянкуватий. — Нам на Татарці й то давали. Хлопці можуть підтвердити.

— Істинно, — прогримів протодияконським басом Троян.

«Діти лейтенанта Гранта» були зараховані в другу кавдивізію. А кавалеристам, як вони скоро довідалися, компоту не давали. Але «діти» свого домоглись. Якось до них приїхав бригадний комісар. Свій, теж із моряків… Подякував, як водиться, від імені командування, а потім спитав, що б вони хотіли мати в нагороду. І «діти», не змовляючись, хором відповіли; «Компот на третє». Моряки вони чи ні? А якщо моряки, то подавайте їм компот. Вони вже звергалися з цим проханням, а їх узяли на кпини. Компот, мовляв, буде вам після війни… Хіба не образливо? А от бригадний комісар їх одразу зрозумів. І дав розпорядження…

— Ну, що ж, тоді і в нас буде компот. Із завтрашнього дня, — сказав капітан-лейтенант. — Що ще?

— Тут дехто цікавиться… Навіщо нас привезли сюди? — спитав Нечай.

— Як — навіщо? — капітан-лейтенант удавано здивувався. — Купатися будемо, плавати… Сподіваюся, плавати всі вміють?

— Який моряк не вміє плавати? — образився Кость Арабаджі.

— А інші що скажуть?

У капітан-лейтенанта були маленькі хитрі очі. Коли він мружився, вони нагадували мальків, що заплутались у густій сітці дрібних зморщечок.

Нечай качав по клейонці хлібні крихти. Навіщо ця гра? Капітан-лейтенант чудово знав кожного. Він їх сам відбирав… А тепер темнить. Для чого?

— Інші теж уміють плавати, — сказав Нечай. — Ви, здається, саме це хотіли від нас почути?

— Авжеж, — відповів капітан-лейтенант і одразу посерйознішав. — Тоді розпочнемо…

«Усі спроби фашистів прорвати лінію оборони Одеси розбиваються об непохитну стійкість мужніх захисників міста. Героїчно б'ються на підступах до міста моряки Чорноморського флоту. У одному з боїв загони криснофлотців при підтримці вогню наших батарей двічі ходили в атаку проти піхотної дивізії ворога. В запеклих сутичках відбірні частини ворожої дивізії були розгромлені. Противник втратив близько 700 солдатів убитими і понад 200 полоненими. В цьому бою краснофлотці захопили 18 польових: зенітних і протитанкових гармат, 8 мінометів, 6 танків і танкеток, 1 бронемашину, 20 кулеметів…»

(З повідомлення Радінформбюро)

Розділ шостий
ГОСТИННЕ МОРЕ

Прокинувшись, Нечай увімкнув репродуктор. Цей чорний паперовий репродуктор висів на стіні над його головою. З нього щоденно звалювались чорні вісті. Після запеклих боїв наші війська змушені були залишити древній Новгород. А ще через два дні німецькі танки ввійшли в Дніпропетровськ.

Становище на фронтах, що розтяглися від Баренцового до Чорного морів, ускладнювалося з кожним днем. На ближніх підступах до Одеси теж було тривожно. Румунським військам, правда, так і не вдалося виконати черговий істеричний наказ Антонеску «оволодіти містом будь-якими силами і засобами», але вони робили відчайдушні спроби прорватися хоча б у Східному і Західному секторах.

Ворожа артилерія методично обстрілювала місто і порт. Літаки скидали сотні запалювальних бомб на житлові квартали, і їдкий дим клубочився над будинками, над причалами.

Вересень випав жаркий. Дощів не було.

На вузькому фронті, стоячи майже впритул одна до одної, діяли 13, 15, 11, 3, 6, 7, 8, 12 і 21-а піхотні румунські дивізії. Під натиском переважаючих сил ворога частини Східного сектора знову змушені були відійти в районі Хаджибеївського лиману на чотири-п'ять кілометрів. У Південному секторі противник з боями просувався в напрямі Дальника. За даними розвідки («Наші хлопці постаралися», — сказав Троян) ворог зосередив великі сили артилерії і підтягнув до лінії фронту дві нові дивізії.

Але Одеса все ще боролася. Захисники міста стояли на смерть. Вони відбивали ворожі атаки одну за одною. Світ дивувався з їхньої стійкості й мужності. Навіть мешканці далекого туманного Лондона, які проводили тривожні ночі під склепінням метро, щоранку шукали в газетах зведення про те, що Одеса ще жива і продовжує боротися.

І тільки в самій Одесі, на так званій дачі Ковалевського, за кілька кілометрів од передової, життя проходило так тихо, ніби в світі не було ніякої війни.

Небо над кам'яним будинком Федорова було білясте. Воно відлунювало далекий гуркіт гарматного грому. Із степу у відчинені вікна тягло горілим. У всьому іншому життя було спокійне й сите.

Та мешканці цього будинку знали, що одного чудового дня їх «курортному», за словами Костя Арабаджі, життю настане кінець, і що деньок цей уже не за горами. Вони знали, що на них чекають такі випробування, перед якими фронтові будні з їхніми атаками, контратаками, нічними пошуками «язика» здаватимуться, як казав той же Кость Арабаджі, «дитячим белькотінням».

Першого ж дня, тільки-но було покінчено з невідомістю, Кость заспокоївся.

— Поки не пізно, кожний може ще відмовитися, — попередив їх капітан-лейтенант. — Подумайте…

Потім він сказав, що ніхто не посміє звинуватити їх у боягузтві. Далеко не кожний здатний відмовитись від рідних, від друзів, від самого себе… На фронті людина ніколи не почуває себе самотньою. Навіть якщо її посилають у ворожий тил, поруч ідуть її товариші. У тилу ворога є люди, які тебе прихистять і допоможуть, ризикуючи власним життям. Та вони про це знають самі… А на його долю випало нелегке завдання — послати їх у невідомість. Будь-якої хвилини може відмовити техніка, яка, він одразу попереджає про це, ще далеко не досконала. Будь-якої хвилини може не вистачити найголовнішого — повітря. Та й це ще не все. Навіть уникнувши небезпеки, яка підстерігатиме їх на кожному кроці, навіть успішно виконавши завдання, кожен із них ризикує залишитися на чужому березі. Один. Ще добре, коли ця самотність триватиме кілька днів. А може трапитися й таке, що ці дні виллються в місяці, роки… І ось ти зовсім один. Рідні і друзі впевнені, що ти загинув. А ти… Тільки після війни ти зможеш повернутися на Батьківщину, воскреснути з мертвих. Незавидна доля. Так от, хай кожен запитає себе, чи готовий він до цього?..

— Як страшно!.. — Троян стенув плечима. — Ви, товаришу капітан-лейтенанте, мене так налякати, що мурахи по спині забігали. Хочеться сховатися за маминою спідницею.

— Хіба вас налякаєш? — капітан-лейтенант усміхнувся, затарабанив пальцями по столу. — Я просто хочу, щоб ви все зважили. Даю вам дві години… Потім кожний скаже мені про своє рішення. Обіцяю, крім мене, про нього ніхто не дізнається… Тим більше, що того, хто відмовиться, я не зможу відправити назад у частину. До закінчення операції жоден з вас не вийде за ворота. Вартовим наказано стріляти. Цього вимагають інтереси справи. Ну як, приймаєте мою пропозицію?..

— Я заперечую, — сказав Нечай. — Краще хай кожен відверто скаже зараз. Не знаю, як інші, але я згоден.

Сказавши це, він подумав про матір. Хоч би що спіткало його, мати буде надіятись. А от Ганнуся… Чи вона ждатиме його?..

— Не ти один, — озвався Кость Арабаджі. — Я теж згоден.

— Як хочете, — капітан-лейтенант підвівся. — Хочете відверто, хай буде відверто. Хто ще згоден? — він порахував руки. — Виходить, усі? Тоді почнемо…

Не втримавшись, він застеріг:

— Відтепер нарікайте самі на себе…

На березі купами лежали сухі водорості, йодистий морський запах уже вивітрився з них, і зараз вони здавалися повстяними.

Берег, скільки око сягає, вкритий ослизлим камінням. Удень каміння було чорне, а в години припливу зеленіло — з нього стікала морська піна.

Але за камінням, як тільки зайдеш у воду, починався первісно-чистий морський простір.

Древні називали це море Гостинним, його темна вода була ніжна, м'яко пестила тіло. Та досить було поплавати в ній дві-три години, як вона втрачала свою літню ласкавість, шкіра на грудях і на руках ставала шорсткою, шерхлою.

А плавати доводилося багато. Щоранку вони спускали на воду весловий бот і йшли в море. На кормі, подавшись уперед, сидів капітан-лейтенант у вицвілому робочому кітелі. Він командував: «Суши весла!..», після чого хлопці скидали тільники і, залишившись у самих трусах, наввипередки стрибали у воду, прозору до самого дна. Нечай пірнав з розплющеними очима і бачив, як на піщаному дні ворушаться бурі водорості.

Це дно ледь відбивало денне світло. Вода пружно виштовхувала плавця, і він, розкинувши руки, кілька хвилин, втішаючись польотом, плив стилем батерфляй, а потім уже переходив на спокійний розмірений брас. Поспішати не треба. Адже попереду було десять кілометрів. Звичайно Нечай плив поруч з Костем Арабаджі. Той часто заривався,

І Нечаєві доводилося стримувати його. Він знав, що треба розподілити сили. Інакше видихаєшся.

Але справитися з Костем було нелегко. Капітан-лейтенант і то насилу тримав його в шорах. Костеві здавалося, що з ним поводяться, як із салаженям, от і викидав коники, йому не терпілося якомога швидше дорватись до справжнього діла.

Свою досаду він зганяв на Сені-Сенечці. І в кого Сеня вдався такий? Сором'язливий, як дівчина. І завжди всім задоволений, усе його влаштовує. Не хотів би він мати такого напарника.

— Не турбуйся, я охоче візьму його в напарники, — сказав Нечай. — Якщо, певна річ, він не заперечує.

— Як? — Кость сторопів. — Ти це серйозно, Нечай? А як же я буду?..

— Я тобі теж не підійду, — відповів Нечай. — Ти сам казав, що я з обережних.

— Дарма, ми з тобою порозуміємося, — пообіцяв Кость, упевнений, що Нечай жартує. З ким його рівняють, із Шклярем? Адже на них чекає ризиковане діло, сам капітан-лейтенант казав, і Нечаєві кращою напарника повік не знайти. За винятком, може, Гришки Трояна.

Перед Гришкою Трояном Кость торопів і пасував. Троян — ого! Людина!.. Кость визнавав його перевагу. Він навіть не ревнував Нечая до Гришки Трояна. Тим паче, що вони були земляки. Нечай — одесит, а Гришка Троян, як з'ясувалося, родом із Болгарських хуторів. А це, як поміркувати, та ж Одеса.

Від дачі Ковалевського до Пересипу, як пояснив Нечай, і то далі.

Припали Костю до душі й інші «діти» лейтенанта Гранта. Хлопці хоч куди. Фартовий народ. Вечорами Кость невилазно сидів у їхньому кубрику. Там завжди стояв дим стовпом.

А Нечаєві хотілося тиші. Він залишався з Сенею-Сенечкою. Любив слухати, як той стиха наспівує «Братайтеся з нами, з нами — козаками…» або: «У гаю, гаю вітру немає: місяць високо, зіроньки сяють. Вийди, серденько, я виглядаю…» Сеня-Сенечка знав безліч пісень, веселих і журливих, що брали за душу.

— Киснете? — Кость Арабаджі заглянув у кімнату. — Ходімо, досить уже валятися.

— Не хочеться, — відповів Нечай.

— А ти, Семене? Ходімо, капітан-лейтенант гітару привіз. Такий концерт влаштуємо, що ого.

— Іншим разом, — Сеня-Сенечка відмовився. Не треба його просити. Але він не любить співати на замовлення.

— Вставай, чого там!..

— Не чіпляйся до людини!..

Нечай побачив Гришку Трояна, який з'явився у дверях. Гришка уже не вперше брав під захист Сеню-Сенечку, коли Кость до нього чіплявся.

— Не люблю я цього, — знову сказав Троян.

— Так я ж нічого… — Кость за звичкою почав виправдуватися. — Думав, їм скучно… Гаразд, хай залишаються. Ходімо…

Двері зачинилися. Меч ай знову відкинувся на подушку. А може, їм і справді краще було б піти до хлопців? Нечая завжди вабило до таких спокійних і сильних людей, як Гриша Троян. Але там був не тільки він… Хлопці курять, регочуть. Ні, Сеню-Сенечку він не залишить одного. Адже сам вибрав його в напарники. Отже, їм треба триматися разом.

Це сталося сьогодні. Капітан-лейтенант сказав, що вже час укомплектовувати екіпажі, але неволити він нікого не буде, хай вони самі розберуться. Тоді Гришка Троян одразу сказав, що вони з Ігорком уже домовилися. А Нечай, коли прийшла його черга, назвав Сеню-Сенечку. Певна річ, якщо той не заперечує…

— Так… Мені, значить, ти не довіряєш? — Кость Арабаджі образився. — Уже від кого, а від тебе, Нечай, такого не сподівався.

— Дивак ти, Костю, — відповів Нечай. — Не міг же я назвати двох. Семен був твоїм кращим другом, а ти від нього відмовився. Хіба не так?

— Я хотів з тобою…

— І я б хотів… А хто з Шклярем буде?

— Я думав, ти мені товариш, — гірко усміхнувся Кость. — Дарма, не пропаду. У мене, може, і мало витримки, але ти, Нечай, ще пошкодуєш…

Нечай пригадав усю цю розмову. Невже правда була на боці Костя, і він, Нечай, виявився поганим товаришем? Адже Кость не раз його виручав. От і тоді, в Севастополі… Інші змовчали, а Кость виступив уперед і сказав кавторангу, що Нечай одесит. Кость — справжній друг.

Але й Сеня-Сенечка був чудовим товаришем. На нього завжди можна покластися. Такий не підведе. Тихий, скромний… Даремно Кость з нього кепкував. Сеня-Сенечка ще заткне його за пояс.

Потім Нечай думав про матір і сестричку. Він навіть не знав, чи дісталися вони до Баку. І про свого діда — як йому живеться самому? І про Ганнусю. Хоч би про що думав, а завжди в думках повертався до неї, і перед ним поставало дівоче обличчя з припухлими губами і родимкою на лівій щоці, розліталися коси, мелькали легкі прюнелеві туфельки… Туфельки з перетинками… Він чомусь пам'ятав навіть це. Ех, якби знати, де вона зараз?

За вікном вітер розгойдував руде фронтове небо, пропалене артилерійським вогнем, ніч повнилася сухим шарудінням, а Нечаєві усе вчувалися труби оркестру, що грав польку з підскоком і вальс-бостон на дощаній естраді того останнього довоєнного вечора, який вони провели разом з Ганнусею. От уже не думав, що цей вечір буде останнім. Ех!..

Та що уважніше він вдивлявся у дороге обличчя з родимкою, то при марнішим і нереальнішим ставало воно, розмите темрявою. І тоді він, втративши надію побачити його знову, засинав, а точніше, провалювався в сон, як у безодню, і вже ні про що більше не думав. У нього натруджено гули руки — так сильно він стомлювався.

Але наставав новий день, і все починалося спочатку.

Вранці, спускаючись до моря, вони завжди проходили повз довгий дерев'яний сарай, що стояв над урвищем. Дах на сараї позеленів од старості, на його потемнілих дошках сивиною проступала морська сіль. У сараї, мабуть, рибалки колись зберігали снасті і улов — скрізь валялися порожні бочки, що вже порозсихалися, — але тепер його цілодобово охороняли вартові.

Навіть капітан-лейтенант не мав ключів від сарая. До скарбів, що зберігалися в ньому, мав доступ тільки Микола Сергійович, який порався там при світлі електричних ліхтариків з ранку до ночі. Що він там робив?.. Це все ще лишалося загадкою. Та коли він у своїй незмінній кепочці-восьмиклинці, повернутій козирком назад, виповзав із глибини сарая на сонечко, від нього дуже тхнуло машинним маслом, тавотом і бензином.

У цій кепочці Микола Сергійович був схожий на славетного авіатора Сергія Уточкіна, портрети якого, наклеєні на паспарту, красувалися колись у вітринах зразкової фотографії на Дерибасівській. Знаменитий авіатор, як було відомо Нечаєві, заїкався. А Микола Сергійович просто не розтуляв рота.

За столом він горбився, гортав газети і журнали, що їх привозили з міста. Потім, коли обід закінчувався, з полегшенням відставляв стілець. І знову по прямовисних сходах, які капітан-лейтенант називав штормтрапом, спускався в сарай. Ви як хочете, а в нього ще роботи по горло.

— Неспокійний дядько, — зауважив Кость Арабаджі.

— Неспокійний? Цього б я не сказав… Швидше — розсудливий, — відповів капітан-лейтенант. — Для вас же старається. Ви йому потім спасибі скажете. А зараз… Ви, Троян, здається, були водолазом? Чудово. І ви, товаришу Арабаджі… Доведеться вам тепер згадати колишнє… Допоможете товаришам. Либонь, уже одвикли від підводних прогулянок?

— А спорядження? — запитав Кость Арабаджі.

— Це вже моя турбота.

Капітан-лейтенант не кидав слів на вітер, вони не раз мали нагоду переконатися в цьому. Не встигли хлопці повставати з-за с гол у і вийти з кают-компанії, як днювальний доповів капітан-лейтенантові про прибуття водолазного бота «Нептун».

— Капітан чекає ваших розпоряджень, — закінчив днювальний.

— Чудово, — мовив капітан-лейтенант. — Скажіть йому, що до ранку команда бота вільна. Хай перевірять спорядження, а потім відпочивають.

— Оце здорово… Фокус-покус!.. — тільки й спромігся промимрити Кость Арабаджі.

Водолазний бот був приписаний до Одеського порту. На ньому — дві водолазні станції і декомпресійна камера. Невелике суденце. Але для учбових занять воно, незважаючи на свій похилий вік, ще було цілком придатне.

У цьому всі переконалися уже вранці, коли піднялись на борт «Нептуна». Матрос підняв східці, і бот відійшов од берега.

Потім кинули якір, і Гришка Троян почав готуватися до спуску.

Надів рейтузи, светер і шерстяну «феску» (під водою холоднувато), потім зняв з плічок водолазну сорочку і просунув у неї ноги. Тоді Кость Арабаджі і Сеня-Сенечка схопилися за краї сорочки з обох боків і одним довгим ривком натягли її на Трояна до самого горла. Тепер була черга «манішки» і мідного «котелка».

Присівши навпочіпки, Сеня-Сенечка зав'язав на ногах Трояна важкі водолазні «калоші», повісив йому на спину і на груди важкі свинцеві «медалі», а Кость Арабаджі тим часом змочив водою ілюмінатор і наглухо закрутив його. Компресор уже працював.

— Давай!.. — сказав капітан-лейтенант і легенько ляснув Трояна по «котелку».

Троян ступив до трапа.

Після Трояна і Костя Арабаджі прийшла черга спускатися Нечаєві. Він повільно, поступово звикав до глибини. Повітря? Повітря було нормальне. Нечай раз по раз натискав на клапан. Потім роззирнувся. Сонячне проміння пронизувало товщу води — довкола було тепле підводне літо. Та досить було Нечаєві спуститися нижче і стати на грунт, як літо змінилося сутінковою прохолодою підводної осені. Але повітря, як і раніше, було нормальне.

Пробувши під водою близько півгодини, Нечай подав сигнал, щоб його підняли.

А назавтра повторилося. Спуск, підйом, чергування на «телефоні»… Все ставало звичним, буденним. Нечай бачив по обличчю капітан-лейтенанта, що той задоволений, хоч вважає за краще мовчати. Хвалити, як знав Нечай, вій не мав звички.

Однак під час сніданку капітан-лейтенант сказав, що, коли так і далі піде, програму вони виконають достроково. Що це за програма, він не став уточнювати.

І тоді, на подив усім, заговорив «Великий німий». Слова капітан-лейтенанта, певне, стосувалися його.

— Дуже добре. Радий почути про це.

«Великим німим» вони прозвали поміж себе мовчазною Миколу Сергійовича, прізвища і звання якого ніхто не знав.

У Миколи Сергійовича був тенорок.

— Голос прорізався, — шепнув Нечаєві Кость Арабаджі.

— Сьогодні я вам дещо покажу, — сказав Микола Сергійович після сніданку. — Ви не заперечуєте? — він покосував у бік капітан-лейтенанта.

— Вони у вашому розпорядженні.

— Тоді не будемо зволікати, а підемо зараз.

Микола Сергійович повів їх до штормтрапа і, коли вони спустилися, підвів до са-рая. Показавши вартовому перепустку, він вийняв ключі і відімкнув висячий замок, потім запалив ліхтарик і підняв його високо над головою.

У темній глибині сарая залисніли туші чотирьох металевих риб. Їхні довгі тіла лежали на клітках-підставках. Не втримавшись, Микола Сергійович погладив одну з них по спині. Це були його дітища. 1 він одверто пишався ними.

А втім, як невдовзі зрозумів Нечай, у Миколи Сергійовича були для цього всі підстави.

Ласкаво, з любов'ю погладжуючи боки залізної рибини, Микола Сергійович почав розповідати. Не тільки Нечай з друзями, але й капітан-лейтенант слухали, пороззявлявши роти. Грізна зброя!.. Вона була і йому вдивовижу. У цей час капітан-лейтенант скидався на цигана, котрий, перш ніж купити коня, зазирає йому в зуби. Але в цієї рибини щелепи були міцно стулені.

Нечай подумав, що збоку рибина більше схожа на двомісний мотоцикл, з якого зняли колеса.

— Перед вами — керовані торпеди «Дельфін»… — почав Микола Сергійович, як на уроці.

Він заборонив робити записи. Нехай слухають і запам'ятовують.

— В середині тридцятих років два інженери-механіки італійського військово-морського флоту передали командуючому базою підводних човнів у Спеції креслення якогось дивного апарата. Не обмежившись цим, вони приклали до креслень ще й малюнки. На одному з них була зображена торпеда, на якій сиділи верхи два чоловіки у водолазних костюмах.

Познайомившись із кресленнями, командир бази направив їх вищому начальству. Так вони потрапили до рук адмірала Каваньярі, який, оцінивши винахід, дав згоду, щоб обидва конструктори продовжували експеримент. Він дозволив їм використати торпеди застарілих зразків, а заодно виділив їм на допомогу три десятки робітників арсеналу Сан-Бартоломео.

Через два місяці, на початку грудня 1935 року, керовані торпеди продемонстрували адміралові Фалангола. Вони нагадували маленькі підводні човни, човни-малюки. Конструктори дали їм назву «Майяле». Кожна з таких торпед могла рухатись у воді близько п'яти годин із швидкістю три вузли. Припускали, що вона може зануритися на глибину сорока метрів. Керували нею два водолази.

Не дивно, що в розпал воєнних дій в Абіссінії генеральний штаб італійського військово-морського флоту прийняв рішення створити флотилію керованих торпед. Проте використати їх італійцям так і не довелося. Про торпеди, здавалося, зовсім забули. Згадали про них лише минулого року, коли Італія вступила у війну на боці фашистської Німеччини. Для транспортування торпед у район бойових дій виділили два підводних човни «Іріде» і «Гондар». Командував цим загоном майор Джорджіні.

Невдовзі, прибувши в Спецію, екіпажі керованих торпед приступили до тренування. Об'єктами для «нападу» правили їм італійські кораблі, які тоді стояли на рейді.

Італійці вперто продовжували вдосконалювати свою бойову техніку. У жовтні минулого року вони зробили спробу проникнути в Гібралтар. Там тоді стояв броненосець «Бархем». Але їм не вдалося його торпедувати. Капітан-лейтенант Бірінделлі, який насилу вибрався на мол, попав до рук англійців.

— Не вдалося? — спитав Кость Арабаджі.

— Так. Незабаром італійці зробили другу спробу проникнути в Гібралтар і торпедувати один з лінійних кораблів.

Микола Сергійович замовк.

Потім він сказав, що англійці теж досягли деяких успіхів у конструюванні керованих торпед. За нашими даними, вони ще у квітні зібрали поблизу Портсмута групу досвідчених моряків, які пройшли курс підготовки для керування торпедами нового типу. Але він, на жаль, більше нічого сказати про це не може. Усі роботи провадяться секретно. Є запитання?

Запитань не було.

Тоді Микола Сергійович сказав, що він не має часу заглиблюватися в історію питання і робити порівняння. Відомо, що існують керовані торпеди різних систем, — він повторив це двічі. І не йому говорити про достоїнства нашого «Дельфіна». Він сподівається, що вони переконаються самі… Перед ними стоїть завдання в найкоротший термін оволодіти «Дельфіном», навчитися ним керувати… З цією метою він і приступає зараз до детальної характеристики…

«Дельфіни» мали близько п'яти метрів у довжину. Електромотор приводив у рух два гребні гвинти, що оберталися в протилежних напрямках. Досить повернути кермо праворуч чи ліворуч, як торпеда змінювала курс. За допомогою того ж керма вона занурювалась і спливала. Просто й зручно.

Сівши на місце водія, Микола Сергійович за звичкою повернув кепочку козирком назад і одразу став схожий на мотогонщика. Перед ним була дошка приладів, що світилася. Компас, годинник, амперметр… Увесь час треба було слідкувати за їхніми показаннями.

— Нечай, — сказав Микола Сергійович. — Займіть, будь ласка, друге місце. Сміливіше…

— А вона не кусається? — спитав Кость Арабаджі.

— Кусається? Тоді ви сідайте…. Нечай, поступіться місцем товаришеві.

— Єсть, — відповів Нечай, злазячи з торпеди.

Він приєднався до друзів, що стояли збоку і стежили за кожним рухом Миколи Сергійовича. За його спиною сів Кость і весело підморгнув товаришам. Мовляв, дивіться на мене.

— Гляди, не загуби стремена. Миттю з сідла вилетиш, — сказав йому Троян.

— Правильно, ноги поставте у стремена, вони для того й служать, — підтвердив Микола Сергійович і спитав, не обертаючись: — Ну, тепер зручніше? І я так гадаю.

— Нічого… — пробурмотів Кость. Він був невдоволений з того, що Троян не дав йому розійтися. Він би повеселив хлопців, будьте певні. Але побачив, що їм не до жартів. Хлопці слухали уважно, стараючись не пропустити жодного слова.

— Треба регулювати надходження води в цистерни, — вів далі Микола Сергійович, звертаючись до принишклого Костя Арабаджі. — Знайшли підойму? Чудово… Електричний насос перекачає воду з носової диферентної цистерни в кормову, забезпечуючи торпеді стійкість. Сподіваюсь, усе зрозуміло?

— Зрозуміло… — промимрив Кость.

Після відбою, коли вони лишилися в кубрику утрьох, Кость признався Нечаєві і Сені-Сенечці, що в нього від цих диферентів довбешка тріщить. Ну й деньок!.. Краще пропливти тридцять кілометрів, ніж просидіти годину на заняттях.

— Ти про це скажи капітан-лейтенантові, — порадив Нечай. — Він тобі поспівчуває.

— Е ні, — Костя сплюнув. — Нема дурних. Думаєш, Кость Арабаджі здрейфив? Помиляєшся Коли вже треба, то я цю премудрість подужаю. Ти послухай, Нечай. Я правильно запам'ятав? Керована торпеда «Дельфін» складається… Зарядне відділення з детонатором, дошка приладів, цистерна з клапанами, ящик для інструментів, акумуляторні батареї, електромотор, помпи… От і все!.. — вигукнув він весело. — Звичайно, не беручи до уваги гребних гвинтів і керма… Ну, як?..

— Трієчку тобі Микола Сергійович поставить, — відповів Нечай. — А зараз давай спати.

Та сам він заснув не скоро. Давалося взнаки напруження останніх днів. Ніхто їх не підганяв, але з одного того, як нервував капітан-лейтенант, можна було здогадатися, що час не жде. Останніми днями капітан-лейтенант дедалі частіше відлучався до міста і повертавсь заклопотаний. А одного разу Нечай навіть почув, що капітан-лейтенант спитав у Миколи Сергійовича, як у нього посуваються справи.

— Успішно, успішно… Не нарікаю. Допитливий народ, до всього хоче докопатися, — відповів Микола Сергійович. — Мені б іще тижня півтора…

З його голосу Нечай зрозумів, що їхньому тихому заміському життю от-от настане кінець. Якщо Микола Сергійович просить десятиденної відстрочки, то йому цей термін скоротять удвоє. Напевно. І тоді Нечай вирішив, що треба налягти на теорію. Щоб потім не жалкувати.

З кожним днем він дедалі більше переконувався в тому, що на «Дельфіна» можна покластися, торпеда не підведе. Її крейсерська швидкість, правда, була порівняно невелика, — усього лише чотири вузли, зате вона могла опускатися на значну глибину, у чому він незабаром переконався сам.

Складніше було із спорядженням. Водонепроникний гумовий комбінезон це не водолазна сорочка, до якої ти звик. Балони із стиснутим повітрям давили спину. Дихальний прилад був прикріплений на лямках, а маска щільно облягала обличчя. Ні на хвилину не можна було забувати, що редукційний клапан з'єднаний ніби з твоїми штучними легенями, схожими на торбинку. І з'єднує його довга гофрована трубка. Вона була така ж, як у протигаза. Навіть страшно було подумати про те, що може статися прокол…

У цьому легкому спорядженні Нечай почував себе одрізаним від усього світу. Опускаючись під воду, він знав, що ніхто не сидить на «телефоні», щоб допомогти йому в хвилину небезпеки. Щоразу, опускаючись, він ішов у глуху безмовність і самотність…

І маска, і дихальний апарат були ще далеко не досконалі, Микола Сергійович цього не приховував. Сталося так, що черговий спуск мало не став для Нечая останнім. Отруєння вуглекислим газом почалося поступово, майже непомітно. Спочатку з'явилось якесь легке, приємне відчуття. Здалося навіть, ніби руки потеплішали, а маска вже не так сильно здушує обличчя. Та й дихати стало легше. Але потім його обсипало морозом, потемніло в очах. Добре, що Нечай був не сам. За його спиною сидів Сеня-Сенечка, і коли Нечай звалився набік, той вихопив ножа і миттю перерізав лямки, що тримали на грудях Нечая баласт. І Нечай пробкою вилетів з води.

Та, робити нічого, доводилося задовольнятися тим, що є. Коли-то винайдуть вдосконалений апарат! Можуть минути місяці, якщо не роки. А тут… Кожного дня міг настати той момент, коли капітан-лейтенант, відклавши після вечері паперову салфетку, скаже:

— Ну, досить вам байдики бити…

«Операції, які проводилися радянськими військами в перші місяці Великої Вітчизняної війни на Україні, за своїми масштабами, кількістю сил, що брали в них участь, і тривалістю значно перевершили все, що досі було відоме в минулих війнах. Бойові дії велися силами двох фронтів у взаємодії з Чорноморським флотом».

(Із збірника «Найважливіші операції Великої Вітчизняної війни)

Розділ сьомий
У ПОХОДІ

Він прокинувся одразу, раптово. Крижане світло місяця заливало кубрик, і Не-чай побачив над собою біле, перепічкувате обличчя капітан-лейтенанта.

Двері були прочинені. Капітан-лейтенант пішов до них навшпиньках, і Нечай, вдягнувши фланелівку і штани, що лежали на табуреті у головах, босоніж почалапав за ним. Він устиг помітити, що ліжко Сені-Сенечки уже порожне. Тільки Кость Арабаджі ще хропів сном праведника, причмокуючи уві сні губами. Кость запевняв, ніби бачить дивовижні сни.

Взувся Нечай під східцями.

Коли вій зайшов до кают-компанії, там горіла п'ятилінійна гасова лампа, накрита вилинялою газетою. В її теплому домашньому світлі Нечай побачив Миколу Сергійовича, котрий по-старечому горбився над столом, Гришку Трояна, Ігорка і Сеню-Сенечку. Капітан-лейтенант навіщось перевіряв світломаскування на вікнах.

В чуткій нічній тиші ледь потріскувала лампа, на стінах двоїлися тіні. Велетенська тінь Гришки Трояна, зламана під прямим кутом, упиралася в стелю.

Переконавшись, що вікна завішені щільно, капітан-лейтенант повернувся до столу і сказав:

— Сідайте.

Він був, Нечай тільки тепер це помітив, у суконному кітелі, застебнутому на всі п'ять ґудзиків. Очі його твердо поблискували з-під козирка.

Було ясно, що їх неспроста підняли серед ночі. Троян запитав:

— Збігати по речі?

— Ніяких речей! Вам вони не знадобляться, — відповів капітан-лейтенант. — Сподіваюся, ви розумієте, чому такий поспіх? Так от, передусім прошу вас здати документи, фотографії, листи… Усе-все. Навіть гребінці й кисети. Виверніть кишені.

Підійшовши до столу, Нечай виклав усе своє багатство — олівець, записну книжку, голку з ниткою, сірники… Фотографій у нього не було. Ганнуся обіцяла подарувати свою фотокартку, та так і не встигла. Наостанок, вийнявши з кишені батькову люльку, Нечай згадав Гасовського, який одмовився від такого дорогого подарунка. Може, капітан-лейтенант дозволить її залишити?

— Браєрівська… Чудова люлечка, нічого не скажеш. Прокурена… — мовив капітан-лейтенант, покрутивши її в руках. — Але я, на жаль, не можу… Люлька англійська. Зрозумів? — і вже офіційним тоном закінчив: — Та ви не турбуйтеся. Ми її збережемо. Одержите, як тільки повернетесь.

Нечай промовчав.

— А значки… Значки відгвинтити? — запитав Ігорок.

— Звичайно.

— Ну, цього не скинеш… — Троян підкачав рукав фланелівки і показав татуїровку.

— Так, на жаль, витравити не можна… Що там у вас?

— Якір… І ще русалка.

Троян зігнув руку в лікті і русалка ожила, махнула хвостом.

— Це ще нічого… — пробурмотів капітан-лейтенант. — Було б гірше, якби зірки… Довелося б вас звільнити. Як це я міг забути!..

Він похитав головою. І знову став строго офіційний.

— Добре, що нагадали, — сказав. — Більше ні в кого немає татуїровки? Слава богу. Так от, товариші, одержано наказ…

Тільки тепер Нечай помітив, що в кутку кімнати лежать якісь тюки. Не інакше як спорядження.

— Перед вами ставиться завдання… Вони мовчки вислухали бойове завдання.

У лампі потріскувало полум'я. Микола Сергійович совався на стільці, нервував.

— Подальші вказівки одержите на місці, коли командир підводного човна уточнить обстановку, — сказав капітан-лейтенант. — Човен ждатиме вашого повернення. Але може статися… В такому разі, він прийде по вас через чотири доби. Чи інший човен. Повторюю, рівно через чотири доби. І вам доведеться цей час пересидіти на березі. Старий, про якого я вам казав, попереджений. Він працює сторожем на винограднику, там і живе. Він переправить вас у безпечне місце, а потім знову вивезе в море… Нагадую пароль. «Де твоето моміче?» Старий повинен відповісти: «Лєгна сп вече, аго!». Після цього треба сказати: «Іван Вазов», а старий відповість: «Под ігото. Роман в три часті». Постарайтеся запам'ятати.

— Виходить, цей старий болгарин? — спитав Троян.

— Я й забув, що ти з Болгарських хуторів, — капітан-лейтенант уперше осміхнувся. — Що ж, тим краще. Легше запам'ятаєш. Повтори.

— Де твоєто моміче?

— Лєгна сп вече, аго! — відповів капітан-лейтенант.

— Іван Вазов.

— Под ігото. Роман в три часті, — сказав капітан-лейтенант. — Перші дві фрази взяті з цієї книжки.

— А хто такий Вазов? — спитав Ігорок.

— Письменник, — встряв у розмову Микола Сергійович. — До речі, свій роман він написав у нас, в Одесі.

— Іще от що… — вів далі капітан-лейтенант. — Якщо сторожа не буде на винограднику, пробирайтеся до міста. Ось на цьому папірці записана адреса шевця. Тут і пароль. Папірець прошу знищити на човні. Спалити. У поході встигнете вивчити напам'ять і пароль і адресу. Домовились?

Цього разу він сказав не «ясно» а «домовились», і від цього невійськового слова у Нечая потепліло на серці.

— Але будемо сподіватися, що до пароля не дійде… Від щирого серця бажаю вам цього, — сказав капітан-лейтенант і повернувся до конструктора. — Миколо Сергійовичу, тепер ваша черга… Хіба ви нічого не хочете їм сказати?

Не тільки по обличчю, але навіть по руках конструктора, які бгали край клейонки, було видно, що він намагається угамувати хвилювання. Він усе ще горбився під тягарем тієї відповідальності, яку звалив на себе. Конструктор вірив у торпеду. Він вклав у неї своє серце. Та чи все вій врахував?.. Тільки життя могло відповісти на це запитання. Ех, якби він міг випробувати свого «Дельфіна» сам, не наражаючи на небезпеку інших!.. Яке б це було щастя! Та в тому-то й річ, що це належить зробити іншим. І якщо з ними щось трапиться, якщо виявиться, що це сталося з його вини, він ніколи не простить собі цього.

Микола Сергійович повільно-повільно подивився на Трояна, на Нечая, на Сеню-Сенечку й Ігорка, немовби намагався закарбувати в своєму серці їхні обличчя, і видавив із себе:

— Ні, я нічого не хочу сказати… А втім, я прошу вас, друзі, не забувайте регулювати редукційний клапан.

І замовк, похнюпивши голову, втягнувши її у вузькі плечі.

— Тоді все, — капітан-лейтенант встав. — Інструктаж закінчено. Ходімо.

Під деревами на них чекала машина. Вмостилися на тюках із спорядженням. Капітан-лейтенант щось сказав вартовому, і той одчинив ворота.

Різке сяйво місяця вибілило дорогу, на яку лягали чіткі тіні парканів і дерев. Машину перекошувало і кидало з боку на бік. Було чути, як порожньо гудуть телеграфні стовпи. Хотілося курити, але цигарок не було — капітан-лейтенант відібрав їх разом із сірниками фабрики «Кастрычник», разом із значками ГТО і «Ворошиловський стрілець», фотографіями й документами.

Їхали швидко. Машину раз по раз зупиняли патрулі. І тоді гострі промінчики кишенькових ліхтариків напружено обмацували їхні обличчя, засліплювали очі. Потім ліхтарики гасли, люди з гвинтівками відступали в темряву, і машина знову набирала швидкість.

Невдовзі тінисті садиби Великого Фонтану залишилися позаду, і машину щільно обступили будинки. Вулиці були темні, глибокі. Місто відпочивало од спеки, од нальотів ворожої авіації та артобстрілів.

Машина пірнула під віадук. До порту вів крутий спуск, вимощений камінням. Вартовий підняв шлагбаум, і машина зашурхотіла по асфальту портового причалу.

В порту купчилося безліч суден. Були тут і бойові кораблі, і транспорта. А коли машина в'їхала на Карантинний мол, Нечай побачив підводного човна, який був темніший од води і неба.

Потім, коли машина зупинилася, Нечай угледів на палубі човна два довгі металеві циліндри і зрозумів, що в них містяться торпеди.

На молу не було ні лялечки.

Капітан-лейтенант, що їхав у кабіні, став на підніжку і, тримаючись рукою за борт, звелів скинути з машини тюки із спорядженням. «Обережно», — сказав він, хоч у цьому попередженні не було жодної потреби.

Тюки поклали поряд. Нечай випростався. Чому капітан-лейтенант не відпускає машину? Кого він чекає?.. Нечай бачив, що капітан-лейтенант позирає на годинник, але не наважився спитати.

Та ось на мол під'їхала камуфльована «емка», і капітан-лейтенант обсмикнув кітель, розправив плечі.

З «емки», що зупинилася біля полуторки, вийшов високий військовий у чорному реглані. Капітан-лейтенант підбіг до нього і виструнчився, піднісши руку до козирка.

— Твої люди? — спитав військовий у реглані хрипким голосом.

— Так, а де конструктор?

— Залишився на базі.

— Міг би приїхати… Це ти так розпорядився?

— Я, товаришу генерал, — признався капітан-лейтенант.

— Ну, що ж… — генерал підійшов до Нечая і його друзів. — Здрастуйте, товариші!..

Вони відповіли на привітання тихо, але чітко, як належалось за статутом. І завмерли, виструнчившись.

— Надіюсь на вас, товариші… — знову сказав генерал. — Вся Одеса надіється на вас. У вас будуть якісь прохання? Не соромтеся…

— Люди проінструктовані, товаришу генерал, — мовив капітан-лейтенант і виступив уперед.

— Знаю, — генерал поморщився. — Знаю, що вони проінструктовані. Але ми з тобою залишаємося, тоді як вони… Отже, чи є у вас до мене прохання? Обіцяю зробити все, що тільки в моїх силах.

— Є… — Троян підвів голову — Закурити знайдеться, товаришу генерал? У нас тютюн відібрали.

— Знайдеться… — генерал вийняв з кишені пачку «Северной Пальмиры» і простягнув її Троянові.

— Дякую, — сказав Троян, обережно розминаючи пальцями товсту цигарку.

— Бери, бери… Потім дякуватимеш, — генерал тримав пачку розкритою. — І ви беріть. Усі. Знадобляться.

— Так не годиться, товаришу генерал, — відповів Троян, коли пачка майже спорожніла. — Ми вам дві штуки залишимо.

— Бери, я в когось розживуся. А втім, одну візьму. Покуримо, морячки?.. — він вийняв запальничку і, затуляючи долонями язичок полум'я, підніс його до цигарки.

— Добрячий тютюнець!.. — Запаливши, Ігорок солодко замружився. І знову шанобливо повторив; — Добрячий тютюнець. Генеральський…

Курили мовчки, дорожили кожною затяжкою. Нарешті генерал старанно затоптав недокурок і сказав:

— Ну, ні пуху…

— К чорту, товаришу генерал, — відповів Троян. — Хоч це, може, й не за статутом…

Генерал засміявся.

Зваливши на плечі важкий тюк, Нечай останній зійшов на місток підводного човна. Не втерпівши, озирнувся. Капітан-лейтенант махнув йому рукою. Тоді Нечай теж підняв руку. Прощай, Одесо!..

Маленький портовий буксир, несамовито чахкаючи чорним димом, відкрив перед човном бонову сітку, що загороджувала вихід з бухти.

За час війни цей човен уже вшосте мав перетнути Чорне море. П'ять далеких і важких походів були за плечима в його молодого командира старшого лейтенанта С. і комісара — старшого політрука Т.

На корпусі човна при денному світлі можна було побачити кілька вм'ятин. Верхні скельця рульового телеграфа потріскалися від осколків. То були сліди ворожих снарядів, бойові мітки… Зараз човен знову виходив із бухти, щоб, узявши курс на південний захід, вирушити до далеких ворожих берегів.

У небі й на морі кволо блимали зорі. Ледь чутно, у такт двигунам, тремтіли перегородки, і здавалося, ніби тремтить від напруження сама тиша.

Рівно опівночі екіпаж човна повечеряв. Люди їли окремо, кожен у своєму відсіку, на бойовому посту. Відсіки були розділені непроникними перегородками. Люки зачинялися герметично.

У підводників є непорушний закон: якщо глибинна бомба вибухне біля човна, пошкодивши обшивку в одному з відсіків, у ту мить, коли в отвір з шумом рине вода, ніхто не кинеться до люка, щоб, рятуючи своє життя, спробувати вискочити у сусідній відсік. З водою не жартують! Рятуючи себе, ти можеш занапастити всіх.

Але глухі перегородки не роз'єднували людей. Відповідальність за себе і товаришів робила кожного зосередженим, мудро-спокійним. Такими звичайно бувають у хвилину небезпеки тільки дуже сильні люди.

Якби з'явилася пробоїна і хлинула вода, вахтові відсіку одразу ж наглухо задраїли б люк, щоб залишити своє життя в цьому відсіку, відрізаному від усього світу. Так треба. Інакше не можна. Вони пустять стиснуте повітря, щоб постаратися затримати воду. Вони спробують також залатати пробоїну. Та якщо це їм не вдасться, вони мовчки загинуть, як належить морякам, щоб ціною свого життя врятувати човен і товаришів. Так треба. Такий закон підводників, непорушний закон морського братерства. Човен повинен жити.

О другій годині п'ятнадцять хвилин, звичні до темряви, гострі, як у яструба, очі сигнальника вгледіли на чорному, ледь помітному горизонті обриси якогось корабля. У небі поквапливо спалахнули дві розпізнавальні ракети. Полегшене зітхання: свої!.. Виявилося, що це свій есмінець повертався на базу після вогневого нальоту на румунські війська, які облягали Одесу.

Ніч змінилася днем. Човен ішов під перископом. Він спливав тільки вночі. Та й то на кілька годин.

У перископ було видно неозорі простори моря. Хвилі перекочувалися через перископ, затуляючи горизонт непроникною зеленню. Та за якусь мить у полі зору знову появлялися білі баранці. Море було пустельне тією зловісною пустельністю, яка постійно нагадує про небезпеку.

Внизу, у манюсінькій штурманській каюті над широкою навігаційною картою, що звисала зі столу, схилився штурман. Він не розгинав спини, не випускав з рук циркуля. Човен повинен вийти до берега в точно призначеному місці і точно в строк, щоб командир, уже вкотре піднявши перископ, наказав занотувати у вахтовий журнал коротку фразу: «Прямо по курсу берег».

Берег, чужий берег… Яким він буде? Гористим, високим чи спадистим, що стелеться над горизонтом ледь помітною темною смужкою?.. Човен ішов йому назустріч, намагаючись підійти так близько, щоб цього не могли собі уявити навіть спостерігачі берегових батарей і німецьких літаків, що курсують уздовж берега. Але до цього берега ще далеко.

Стрілки годинника показували пів на сьому,

У тісному, вузькому відсіку без ілюмінаторів не було ні теплих вечірніх сутінків, ні прохолодних осінніх світанків. Тут день нічим не відрізнявся од ночі. У всі щілини соталося рівне електричне світло.

Час відлічував тільки годинник. Стрілки вже кілька разів оббігли круглий циферблат з дванадцятьма поділками. Здавалося, вони шукали виходу і не знаходили його — скло міцно стягував мідний обідок.

Цей годинник було видно звідусіль. У сусідньому шостому відсіку чаклували вахтові електрики. Робоча напруга моторів передавалася перегородкам, тарілкам, у яких приносили страву, рукам. Їжу приносив вахтовий. Хлопець був сміхотливий, і хоч йому дуже кортіло спитати, як вони себе почувають і що поробляють на борту, він, пам'ятаючи наказ командира, обмежувався тим, що торохтів посудом і підморгував Троянові. На підводних човнах, як відомо, служить небагатослівний народ.

Вахтовий ішов, і вони знову на довгі години лишалися вчотирьох: Нечай, Троян, Ігорок і Сеня-Сенечка.

«Де твоєто моміче?..»

Якби ж він, Нечай, знав це!. Йому знову ввижалося її обличчя таким, як тоді, в останній довоєнний вечір, коли вона пустувала в його безкозирці…

Нечай старався не думати зараз про війну, яка була не тільки навколо, а й у ньому самому. Подумки він повертався у ласкаве довоєнне минуле. І йому ввижалися то Ганнуся, то мати і Світлана, які сиділи за столом, застеленим кремовою скатертиною з китицями, то друзі його юності — кореші з вулиці Пастера, з якими він бігав на водну станцію… Але од війни не можна було втекти, і в його думки вривалися насмішкуватий Гасовський, повільний Бєлкін, безшабашний Кость Арабаджі, і Нечай шкодував, що не розбудив Костя, не попрощався з ним. Кость ніколи не простить йому цієї образи. Вранці, побачивши порожні койки, Кость напевне обуриться. Відколи це йому перестали довіряти?..

Нечай бачив друзів у думках так чітко, ніби вони були поряд, у цьому ж відсіку. Вони були йому дуже дорогі, він тільки тепер зрозумів це. А люди, дорогі тобі, завжди з тобою, хоч би куди закинула тебе доля.

Про себе він намагався не думати.

Йому було двадцять років, навіть трохи більше. Школа, піонерська краватка, піонерські табори, освітлена арена цирку… А потім — служба на кораблі, війна… Через два місяці, у листопаді, йому сповниться двадцять один. А як же інакше? І через рік-другий… Та не треба загадувати наперед. Думаючи про майбутнє, він, однак, бачив себе в ньому таким, яким був зараз, хоч і розумів, що до цього майбутнього ще треба дожити.

Війна була нещадна і часто несправедлива, вона не знала жалю. І все-таки за ці місяці він якось устиг звикнути і призвичаїтися до неї. Що ж, не він перший воює, не він і останній.

А втім, правильніше буде сказати, що він не тільки притерпівся до війни з її болем від постійних втрат, з кров'ю і смертями, а що вона стала ніби його життям, ця війна. Він навіть не помітив, як це сталося. Але тепер він уже не мислив себе поза війною, поза цим новим життям, а життя, як відомо, треба брати таким, яким воно е. Бо й справді, навіщо мудрувати лукаво? Себе не обдуриш. І долю теж. Краще не думати про небезпеку. Хіба в окопах легше було? Або в розвідці?..

Чого тільки не згадаєш на твердій койці, коли чути, як за обшивкою важко перекочується вода!..

Із самим собою він був чесний до кінця. Певна річ, він теж мріяв про подвиги. В дитинстві йому хотілося бути і Шкіряною Панчохою, і Айвенго, і партизанським ватажком Сандіно з далекого Нікарагуа, про якого писали в газетах, і Чапаєвим, і Щорсом… Тоді йому здавалося, що Нікарагуа і казкова країна Атлантида лежать десь за Воронцовським маяком. Та коли живеш у портовому місті і щодня бачиш людей у просяклих потом робах, книжна романтика швидко надокучить тобі. Тоді рано починаєш розуміти, що ця морська романтика не має нічого спільного з солоною морською роботою, і що, перш ніж стати капітаном Геттерасом чи Берінгом, треба довго лазити по вантах і драїти мідяніки. Зрозумівши це, він кинув у комірчину комплекти «Всемирного следопыта» і «Вокруг света», якими раніше так дорожив. Соромно мріяти про подвиги, лежачи на м'якій тахті і жуючи яблука. Подвиги здійснюються там, де заметіль, де шквальні вітри і свинцеві зливи, де останній сухар на п'ятьох…

Уже в перший день перебування на підводному човні Нечай встиг пригадати все своє минуле і вирішив більше не повертатися до нього. Навіщо? Тільки ятриш душу… Минуле здавалося йому примарним. Зараз реальністю був тільки душний відсік, годинник над головою, койки і хриплуватий низький голос Гришки Трояна, і поквапливий шепіт Ігорка… Через те він навіть не став читати «Комедію кохання» Генріка Ібсена, яка трапилася йому до рук. Життя, що про нього розповідалося в цій книжечці, теж було далеке від реальності. Без цієї комедії він міг обійтися.

А от Гасовського, Бєлкіна і Костя Арабаджі йому зараз бракувало. Він устиг прикипіти до них серцем. Усе найголовніше в його житті було пов'язане з ними Він розумів, що тепер до останніх днів йому завжди бракуватиме їх. Кажуть же, що треба з'їсти пуд солі, щоб узнати людину. А вони досить наковталися солоної водюки у морі, і в Одеських лиманах. Хіба ж можна про це забути?

Такими ж дорогими були йому зараз і Гришка Троян, Ігорок і Сеня-Сенечка. Він дивився, як вони стукають кісточками доміно, але сам не грав Він і в карти ніколи не грав.

Лампочки світилися не на повне розжарення, але їхнє світло рівномірно розподілялося по всьому відсіку, і через те здавалося яскравим і білим. Воно сліпило очі, як це буває, коли лежиш на березі моря під сонцем. У такому яскравому освітленні не було потреби, але в сусідніх відсіках, де люди несли бойову вахту, воно було необхідне. Нечай не знав, що діється в інших відсіках, не знав, де перебуває човен, та це його не турбувало. Було ясно, що човен іде по заданому курсу, туди, до чужого берега, е, якщо змусять обставини, вони повинні будуть відшукати якогось старого і спитати у нього: «Де твоєто моміче?», ніби він зовсім не старий, а юнак, і неодмінно повинен мати дівчину. Моміче — по-болгарськи дівчина, це Нечаєві пояснив Гришка Троян.

Але через те, що весь екіпаж човна був зайнятий своїм ділом, а він, Нечай, міг спокійно хропіти на койці, йому було прикро. Він не звик почувати себе зайвим, триматися збоку, ніби все, що відбувається навколо, його не стосується, і його хата скраю. Досі він ніколи не почував себе зайвим.

І коли наставав час сніданку, обіду чи вечері, і у відсік заходив матрос, — завжди приходив той самий матрос, — Нечай намагався не дивитися на нього. Цікаво, що він про них думає? Нічого не роблять, а ти їх годуй. Дармоїди… Матрос мав право так про них думати.

Йшла вже третя доба походу… Уже переговорили все. Зате про наступне завдання ніхто не проронив і слова, хоч усі тільки й думали про нього, не могли не думати.

Нечай, щиро кажучи, радів, що Сеня-Сенечка став його напарником. Якби його знову спитали, кого він хоче мати за напарника, Нечай, як і раніше, назвав би Сеню-Сенечку. І не тому, що на Шкляра міг покластися, а на інших ні. Не тому, що Шкляр йому більше подобався. Просто з ним Нечаєві було дуже спокійно. Сеня-Сенечка робив усе грунтовно, на совість. Візьме в руки «шведа» (він так назвав шведський ключ) і ніби зміниться на очах. Навіть сам Микола Сергійович величав його на ім'я та по батькові Семеном Семеновичем.

Не минуло й тижня, а Шкляр уже міг розібрати й зібрати торпеду мало не з зав'язаними очима, ніби це всього-на-всього затвор од гвинтівки. Але він не хизувався цим. Очі в нього були якісь наївні, дитячі. З ним приємно було помовчати — він завжди вгадував, який у тебе настрій. Про кращого товариша нічого було й мріяти.

Чорнії брови, карії очі…

Сеня-Сенечка стиха наспівував. Він співав і для себе, і для друзів. Про вишневі садки і зелені гаї-діброви, знайомі з дитинства, про тихі ставки і повноводий Дніпро.

— У нас усе-село голосисте, — сказав він, коли Ігорок спитав, звідки він знає стільки пісень. — Молодиці ідуть з поля — обов'язково співають. Як заведуть — за п'ять кілометрів чути. Сонце сідає за верби, череда бреде по дорозі. Як тут не згадаєш «Сонце низенько, вечір близенько…»

— Давай краще про море. — Ігорок зітхнув, приготувався слухати.

— Добре, — сказав Сеня-Сенечка.

Ты, моряк, красивый сам собою,

Тебе от роду двадцать лет…

Ігорок задоволено кивнув. Він був родом із Сибіру, де є тільки одне море — священний Байкал, але збирався стати капітаном далекого плавання. Певна річ, після війни. Тоді він неодмінно піде в мореходку.

— А ти, Семене?

— Повернуся додому. Трактористом буду.

— А ти що скажеш, Нечай?

— Не знаю, я про це ще не думав. Після війни!..

Він подумав, що війні не видно кінця-краю. Війна була, як море, що могутньо дихало за бортом.

Човен ішов без перископа на великій глибині. З незвички було важко дихати. Але години глибокого занурення були для всіх годинами відпочинку. На човні панувала тиша. Люди намагалися менше розмовляти і рухатися — берегли кисень.

От і Сеня-Сенечка замовк, зажурився.

… Коли лунає сигнал занурення, всі вахтові, що були нагорі, миттю скочуються вниз. Останнім залишає місток командир. Він задраює над головою важкий люк, човен занурюється — вода доходить до містка, потім заливає і його — над водою залишається тільки уважне чорне око перископа. Але буває, що стрілка глибиноміра стрімко стрибає з цифри на цифру. 5–10–15–20 метрів… Як зараз. Буває навіть, що човен лягає на грунт.

Тиша давила на вуха. Нечай відчував, як на верхній губі виступили краплини поту. Він мовчав. Інші теж мовчали.

Так минуло багато часу, може, кілька годин. І раптом Нечай побачив вахтового, який завжди з'являвся з підносом. Невже час обідати? Але їсти зовсім не хотілося.

— Командир викликає… — мовив вахтовий, його голос пролунав урочисто-суворо.

— Єсть, з'явитися до командира, — відповів за всіх Троян.

«… Війська, що діють у районі Дніпра і Києва, потребують щодня в середньому 30 ешелонів (боєприпаси, пальне). Насамперед треба якомога швидше доставити для 1-ї і 17-ї армій в Одесу і Херсон 15000 тонн боєприпасів, 15000 тонн продовольства, 7000 тонн пального. Ці вантажі мають бути доставлені протягом десяти днів після взяття Одеси. У портах Варна і Бургас на кораблях уже є 65000 тонн боєприпасів і продовольства».

(Із щоденника начальника генштабу сухопутних військ вермахту Ф. Гальдера)

Розділ восьмий
АТАКА

Командир човна не відходив од перископа. З правого боку височів силует мису Каліакру, того самого, біля якого півтора століття тому російський адмірал Ушаков; розгромив могутній турецький флот, ліворуч чисто білів крутий берег міста Балчик, а згодом на південь від нього відкрився вид на стародавній Одес — теперішню Варну.

Супроводжувані цікавими, а то й здивованими поглядами матросів, вони пройшли через кілька відсіків і стали перед командиром човна саме в ту мить, коли він пильно вивчав нічим, здавалося б, не примітний Варненський берег.

— За вісім кабельтових скеля, — сказав командир і жестом запросив їх по черзі підійти до перископа, щоб поглянути на неї. — Запам'ятайте це місце.

Чорна скеля нагадувала трохи скошене вітрило рибальської шаланди. Вона самотньо і гордо стояла в морі. За нею, на деякій відстані, по-весняному молодо й пишно зеленів берег.

Троян, Сеня-Сенечка, Ігорок і Нечай один за одним ненадовго припали до марсіанських окулярів перископа, який наблизив до них і скелю, і берег. Скеля була чудовим орієнтиром, що його не переплутаєш з іншими. Навіть уночі. Недаремно ж командир звернув на неї увагу.

— Дивіться уважніше.

За скелею в море видавався піщаний мисок. Берег був крутий, майже прямовисний. Схилами мало не до самої води сповзали виноградники. Пустинні місця, безлюддя… Тільки ліворуч, ближче до міста, під деревами там і тут виднілися ніби іграшкові будиночки. У їхніх вікнах плавилося сонце.

— Запам'ятали? — знову спитав командир човна і, плечем відтіснивши Нечая, що забарився, плавно, обома руками повернув перископ. Командира, як зрозумів Нечай, цікавила бухта.

Над нею висіло низьке небо. Диміли танкери, сторожовики і есмінці. На варненському рейді було так тісно, що здавалося, ніби судна мало не торкаються бортами. Проте між ними снували швидкі катери.

— Мурашаться… — сказав Троян, знову глянувши в перископ. — Весела в них житуха.

— Глибокий тил. От як це називається, — підтвердив командир. — Досі їх ніхто не турбував.

Потім, наказавши переключити двигуни на малий хід, командир човна поступився місцем помічникові. Обличчя в нього було стомлене, сіре. Запалі очі потемніли.

— Прошу…

Коли Нечай з друзями слідом за командиром човна зайшов у порожню кают-компанію, той обернувся до вахтового, що стояв біля дверей, і наказав:

— Нікого не впускати!..

Вахтовий лишився за дверима. Тоді командир човна, важко опустившись на стілець, скинув пілотку і якось зовсім по-дитячому потер кулаками очі. Кілька хвилин він помовчав, прислухаючись до невиразних звуків, що дряпали обшивку. Та потім усе стихло. Човен м'яко ліг на грунт.

— Сідайте, — стомлено промовив командир. — Нам треба про все домовитись. Отже…

Завдання було нелегке. Вони слухали мовчки, намагаючись запам'ятати кожне слово.

— Чекатимемо вас назад від опівночі до двох ноль-ноль, — сказав командир. — Сподіваюся, встигнете?

Запитання було поставлене всім. Але відповів один Троян. Він знизав плечима. Там видно буде…

— А не встигнете… Тоді доведеться торпеди затопити. Обов'язково. До берега дістанетеся вплав. Пароль… — він замовк, підняв очі на Трояна.

— Зрозуміло, — мовив Троян.

— Ми по вас прийти не зможемо. Прийде інший човен. Через чотири доби, як було домовлено. В цей самий час. Він теж чекатиме від опівночі до двох. Думаю, шлюпку ви роздобудете на березі, старий допоможе… А тепер — відпочивати.

Вони встали всі разом, але командир затримав їх.

— Мало не забув… — сказав він. — Ось гроші. По десять левів на брата. Візьміть, можуть знадобитися.

Він говорив різко, уривчасто. Що він іще міг їм сказати? їх не треба було підбадьорювати. Порад вони теж не потребували. Нема рецептів на всі випадки життя. Ці хлопці знали, на що йдуть.

— Краще б вони не знадобилися, — озвався Троян, ховаючи гроші. — Ми зашиємо їх у труси.

— Звичайно, — командир кивнув.

— Знаємо, валюту треба берегти, — пожартував Ігорок, який до війни дві навігації проплавав на теплоході «Норильск» і не раз ходив за кордон. І всім чогось стало весело. Валюту треба берегти. А життя?..

Було вже темно, коли човен обережно сплив. Вони один по одному вибралися з рубки на слизьку палубу. Море було майже спокійне. Тільки вітер здував з нього легку піну. Але небо на заході обклали низькі кошлаті хмари.

Комбінезони вони вдягли ще в рубці, залишивши там своє флотське обмундирування, і тепер, вийшовши на палубу, натягли гумові маски, які щільно облягали обличчя. Кисню в балонах повинно вистачити, приблизно, на п'ять годин.

Насамперед вони вийняли з металевих циліндрів обидві торпеди і уважно, навіть прискіпливо, оглянули їх. Щоб чогось не проґавити!.. Торпеди були цілком справні. Вони чекали їздців.

Осідлавши свого слухняного «Дельфіна», на якому він тренувався ще на базі, Нечай всунув ноги в стремена і відкинувся до пологої спинки. Чекав, поки сяде Сеня-Сенечка. Та ось і він влаштувався. Можна вмикати двигун.

йому подумалося, що збоку він і Сеня-Сенечка, мабуть, схожі на мотоциклістів-циркачів, що готуються до гонок по вертикальній стіні. На афішах такий номер називають не інакше як «смертельним». А тепер… Не було ні притихлих глядачів, якщо, звичайно, не рахувати командира човна, котрий спостерігав усі приготування, ні в бездоганно зшитому фраку шпрехталмейстера, який перед початком виступу артистів виходить на арену й оголошує в мертвій тиші гучним, добре поставленим і натренованим голосом: «Сві-то-вий ат-трак-ціон!.. Уперше в сві-ті…» Але Сеня-Сенечка торкнув його за плече, і Нечай, відігнавши ці думки, поклав руку на підойму. Сигнал означав: «Приготуватись!»

Обидві торпеди відійшли од човна майже одночасно і лягли на курс. Їх ніби притягували до себе далекі вогні Варненського порту. Озирнувшись, Нечай побачив командира човна.

Та ось уже й човен зник у темряві.

Торпеди йшли паралельно до берега. Троян на своєму «Дельфіні» трохи вирвався вперед.

Уже давно Нечай не бачив такої кількості вогнів. Вони сяяли, переливалися, мигтіли… Навіть небо над містом і бухтою було визолочене жаром. Під цим небом, здавалося, не мали поняття про війну. Але чому ж тоді біля входу в порт снують катери? І навіщо вони час від часу скидають глибинні бомби?..

Війна була і тут, під цим веселим золотавим небом. Вона нагадувала про себе знову й знову глухими вибухами бомб і кинджальним спалахом прожекторів, і Нечай, зрозумівши це, вирішив вести торпеду на малій швидкості, майже по самій поверхні моря. Він був напоготові.

Вода сягала йому тільки до пояса.

Спочатку Нечая турбувало тільки те, щоб не випустити з поля зору Ігорка і Трояна, голови яких раз по раз зникали у хвилях. Він намагався не відставати од них. Та потім його увагу привернули катери. Вони вже наближалися.

Та йому пощастило уникнути зустрічі з ними. Досить було Нечаєві плавно натиснути на підойму, як торпеда одразу ж пішла під воду. П'ять метрів, вісім, десять… Орієнтуючись по компасу, Нечай спрямував свого «Дельфіна» туди, де, за його розрахунками, мав бути вхід-у Варненський порт. Тільки б не наскочити на міну! А сіткове загородження вони подолають, повинні подолати.

За даними розвідки, як повідомив командир підводного човна, Варненський порт мав два входи. Лівий був постійно перегороджений бонами, сітками і мінами. Другий, правий, перебував під неослабним наглядом. Це біля нього цілодобово патрулювали швидкохідні катери. Це його освітлювали промені прожекторів, старанно обмацуючи море, вихоплюючи з темряви то риболовні сейнери, що нерухомо застигли на зовнішньому рейді і підтримували трос протичовнової сітки, то сторожові катери, які нишпорили вздовж неї. І хоч Нечаєві хотілося темряви (здавалось, — саме в ній порятунок), він усе-таки скерував торпеду праворуч. Краще вже мати справу з прожекторами, ніж з мінами. Якщо в темряві ненароком наскочиш на таку холодну дурепу — одразу підеш на дно.

Щільна темрява підводного царства давила на плечі, притискала до сідла. Вода охолодила руки і груди. Але Нечай майже не відчував цього. У нього вистачало інших турбот. Перед ним таємниче світилися циферблати приладів. Довге тіло «Дельфіна» дрібно тремтіло. Треба було не тільки керувати торпедою, але й регулювати редукційним клапаном доступ повітря, про що нагадував їм перед розлукою Микола Сергійович. Інакше задихнешся.

Іноді він прислухався до власного дихання. Воно здавалося йому надто гучним.

Та ось сторожові катери залишилися начебто позаду.

Торпеда мчала далі.

А що це попереду? Він зрозумів, що то сітка. Вона була так близько, що можна навіть поторкати руками. Освітивши її ліхтариком, Нечай подумав, що йому повезло. Це була всього-на-всього рідка протичовнова сітка. Але що торпеда, порівняно з підводним човном? Голка… «Дельфінові» не важко було проскочити через будь-яке вічко.

Уже по той бік сітки, в порту, Нечай глянув на годинника. Пора! Треба було спливати. Він подумав, що Ігорок і Троян теж, напевно, уже проскочили. Було домовлено, що Троян спливе рівно о 22 годині 45 хвилин.

Виринувши з води, Нечай озирнувся навсібіч. Просто над ним нависала висока корма якогось корабля. За сотню метрів темнів силует другого транспорта. Довгий, вугільно-чорний…

Ховаючись за бочку, на яку був заведений якірний цеп, Нечай ледве прочитав напис на рубці транспорта: «Родопи». Пригадав, що є такі гори на Балканах, він учив це ще в школі.

Ні на цьому транспорті, ні на інших кораблях не підозрювали про небезпеку. Судна освітлені. Відблиски ілюмінаторів були розкидані мідними п'ятаками по маслянисто-чорній воді.

Прикинувши на око водотоннажність транспорта, Нечай подумав, що в ньому не менше дванадцяти тисяч регістрових брутто-тонн. Оце так здобич! І одразу ж замружився, втягнув голову в плечі. На якусь мить його засліпив береговий прожектор. Невже помітили?.. Здалося, ніби не легкий прозорий промінь, а важку колоду опустили йому на голову, і ця колода приголомшила його.

Але вже наступної миті промінь прожектора вперся у борт транспорта, і ніч навколо Нечая стала ще темніша. Пронесло!.. Він полегшено зітхнув. Поступово очі звикли до непроглядної пітьми.

Тоді він подумав про Трояна. Де він?..

Та скільки не вдивлявся в ніч, Трояна ніде не знаходив. Ігорка і Трояна не було ні за цим транспортом, до якого підплив Нечай, ні за другим, що стояв на деякій відстані од першого. Вони, напевне, орудували в іншому місці.

Тут, у порту, Нечай намагався вести торпеду майже нечутно. «Дельфін» підкорявся і хотілося вірити, що вони успішно виконають завдання. Інакше не може бути.

Відчувши на своєму плечі руку Сені-Сенечки, Нечай оглянувся. Ну, що там іще?.. Він побачив якийсь круглий предмет, що погойдувався на хвилях. Невже це голова Гришки Трояна?

Та вже за якусь мить Нечай зрозумів, що помилився. Це була навіть не куля, а металевий диск. За десять метрів од нього погойдувався ще один такий диск, за ним — третій… Усі вони, виявилося, були насаджені на залізні штанги. Міни!..

То були німецькі «Теллермінен», про які Микола Сергійович теж попереджав. А ще він казав їм про берегові міни «Мерстен» типу «А». Підпливи ближче й одразу побачиш детонатор. Тільки він, Нечай, не з цікавих. «Приємно було познайомитися здалеку», — як сказав би Кость Арабаджі.

Навіть тепер він чомусь весь час згадував то Гасовського, то Костя… Чи не тому, що відчував свою провину перед Костем? Адже Кость міг би зараз сидіти на місці Сені-Сенечки. Міг би, якби Нечай захотів цього. А тепер… Кость вразливий, це всі знають. Дивак! Ніби Нечай міг вчинити інакше. Він ніскілечки не шкодував, що поруч з ним Сеня-Сенечка. Але… припинити розмови, як знову ж таки сказав би Гасовський. Пора!.. Гришка Троян, певне, не марнує часу.

Але Трояна не було видно.

Тоді Нечай зосередився на іншій думці. Треба знайти підходящу ціль. Якийсь транспорт. Якомога більший. Хоча б ті ж «Родопи». Але хто міг відповісти на запитання: що є в трюмах цього транспорта! Де гарантія того, що там не консерви, а снаряди? Ризикувати Нечай не мав права. Коли вже торохнути, то торохнути. Щоб аж небу жарко стало, тільки так.

Діяти треба було напевне, і він відмовився од думки підкласти вибухівку під транспорт.

Їм потрібен танкер! Тоді палаюча нафта розіллється по всій бухті, вогонь перекинеться на транспорти… Він уявив собі цю картину. Але як визначити, де танкер, коли темно, хоч око виколи? Адже часу мало, зовсім мало.

Йому захотілось якомога швидше позбутися вибухівки і живим вибратися з порту. От і Сеня-Сенечка, мабуть, теж не розуміє, чого він, Нечай, зволікає. Чого там думати! Та він примусив себе не поспішати, стримав нетерплячку. Не для того вони забилися в це німецьке пекло, щоб влаштувати холодний фейерверк. Він уже знав, що німців дурничкою не візьмеш. Їх треба бити в саме серце.

Отже, потрібний танкер, тільки танкер…

Нарешті він знайшов те, що шукав. Сумнівів не могло бути. Ще один рух підойми, і «Дельфін» знову слухняно йде під воду. Обернувшись до Сені-Сенечки, Нечай подав знак, що пора починати.

Кіль танкера майже діставав замуленого дна. Видно, ця стара посудина пройшла по морях-океанах багато тисяч миль. Скільки всякої погані було на її крутих боках! Нечай провів рукою по ослизлому залізу і подумав, що доведеться розчистити місце для вибухівки, нічого не вдієш. Зате це був танкер.

Вони приступили до роботи. Розчистили місце для магнітів, потім обидва підковоподібні магніти прикріпили до корпуса танкера і прив'язали до них шкіряні ремені. Холодний піт заливав Нечаєві очі. Відчував, як гупає у скронях кров. Лише кисень, що надходив з балонів, освіжав його. Та ще додавало сили усвідомлення того, що все йде гаразд. Мабуть, він ніколи ще не був такий спокійний, обачливий, як зараз.

Готово! Сеня-Сенечка штовхнув його під бік, даючи зрозуміти, що півділа зроблено.

Тепер треба поставити торпеду так, щоб зарядне відділення було проти магнітів. Ремені вони пропустять крізь дужку, потім Сеня-Сенечка заведе механізм підривника, зарядне відділення з вибухівкою лишиться під днищем танкера, а самі вени на розвантаженій торпеді відійдуть якомога далі і постараються вибратися з порту. Оце і все. Рівно через дві години, коли вони вже будуть у безпечному місці, спрацює годинниковий механізм…

Сеня-Сенечка підняв руку. Порядок!

Тепер можна було відсапнути. Вони знову сіли на свого слухняного «Дельфіна», і Нечай, натиснувши на підойму, відділив носову частину торпеди з вибухівкою від її корпуса. На якусь мить полегшена торпеда втратила рівновагу, її гойднуло, але Нечай дав їй шенкеля, і вона підкорилася. Двісті кілограмів вибухівки залишились під черевом танкера, якого тепер уже ніщо не могло врятувати.

«Фізкульт привіт!..» — як сказав би Кость Арабаджі.

Треба було залишати порт.

Від усвідомлення, що справу зроблено, Нечаєві стало весело. Навіть здавалося, що й дихати легше, вільніше. Справу зроблено!.. Але тріумфувати було ще рано, він це розумів. Виберися спочатку з порту і допливи до підводного човна. Чи вистачить кисню? Повинно вистачити. І тоді… «З поверненням!..» — зустріне командир човна, а потім накаже задраїти люк. І тільки тоді вони зберуться у кают-компанії і відсвяткують свою удачу. Він, Сеня-Сенечка, Ігорок і Троян…

Троян!.. Нечай знову подумав про нього. Він не міг не думати про Трояна. Тривога змінювалася надією, надія — впевненістю. Чуєте, все буде гаразд! Та потім до серця знову підступала тривога. Де вони зараз, Ігорок і Троян? Коли б знати!..

Але час уже повертатися. До човна ще пливти й пливти. А кисень… Він знову занепокоєно подумав про кисень.

Спрямувавши торпеду до виходу з порту, він потягнув підойму на себе, і «Дельфін» рвонувся, мало не вискочив з води.

У порту, він тільки тепер це зрозумів, був переполох. Прожектори шаленіли, і першою думкою Нечая було, що їх помітили. Та ні, вода навколо «Дельфіна» була спокійна і чорна-чорна. Прожектори шаленіли зовсім в іншому кінці бухти. Враз Нечая наче обпекло: «Троян!.. Там повинен бути Гришка Троян!.. Там повинен бути Гришка Троян!..»

Ех, Троян, Троян, морська твоя душа! Як же ти умудрився попасти в лапи прожекторів! Тепер фріци не заспокояться доти, поки тебе не доконають. Троян, Троян…

У наступну мить він подумав, що треба йти Троянові на виручку. Не можуть вони залишати друзів у біді. Може, ще встигнуть. Треба поспішати.

Але наказ… Він згадав холодні, чіткі слова наказу. У війни, яку вони вели зараз, були свої закони. Наказ!.. Насамперед вони з Сенею-Сенечкою повинні викопати цей наказ. Хоч, може, потім ніколи собі цього не простять.

Тільки тепер він відчув, що змерз. З'явилося таке відчуття, ніби на грудях у нього не комбінезон, а крижаний панцир. Ліва рука отерпла, він насилу підняв її, примусив лягти на підойму. Вперед!..

Коли він помітив трос, що придержував загороджувальну сітку, у порту ніби вже стихло. Прощай, Троян!.. Торпеда пішла на глибину. Навколо темно і холодно. Але сітка, Нечай це відчував, уже лишилася позаду. І тоді він примусив «Дельфіна» спливти.

Вони вже були у відкритому морі. Похмуре небо припадало до води, яку брижив західний вітер. Нечай глянув на годинника.

Було сорок хвилин на першу. Хоча б човен затримався, інакше… Нечай знав, що за годину з лишком вони не пройдуть семи миль. Та він ще надіявся.

«Дельфін» тремтів від напруги. Нечай намагався витиснути з нього все, що тільки можна. Треба встигнути, неодмінно встигнути! А сам думав про Гришку, який борсається у мишоловці порту. Та йому хотілося вірити, що Гришка якось викрутиться, вислизне… Бувають же дива на світі. А Гришка Троян і не в таких бувальцях побував за своє коротке життя.

Були хвилини, коли Нечаєві хотілося зірвати з себе маску і підставити обличчя вітру. Тільки про це ще не могло бути й мови. Хто-зна, а що, як катери підуть у погоню, і їм із Сенею-Сенечкою доведеться знову пірнати на глибину? Та головне — встигнути. Кров знову гупала в скронях.

Десь за годину він побачив у морі темну скелю, що нагадувала вітрило. Вона вже не кидала тіні. Але підводного човна не було на місці. Він шукав його скрізь. Невже пішов? Нечай глянув на годинник. Було за десять хвилин друга. Як же так? Невже човен міг піти раніше домовленого терміну?

Враз він згадав про катери. Він зовсім забув про них. Не було сумніву, що сторожові катери виявили човен і примусили його піти раніше. А тепер треба чекати чотири доби.

Він навіть не подумав, що їх могли залишити напризволяще. Він знав, що другий човен неодмінно прийде. Але його ще треба було дождатися.

Чотири доби!.. Він подумав про це так, ніби чотири доби дорівнювалися вічності. Що ж, вони ждатимуть, ждатимуть… «Де твоєто моміче?..» — пароль спалахнув перед ним вогненними літерами. Він скаже пароль, і той старик-сторож відповість: «Лєгна сп вече, аго». Так буде. Невдовзі після того, як вони зі Шклярем виберуться на берег…

Він подивився на Сеню-Сенечку. Шкляр, здавалося, куняв. Ну й нехай… Нечай скерував торпеду до скелі, що темніла попереду.

Біля скелі вони зірвали з себе маски, скинули комбінезони і важкі черевики. Усі обладунки разом з торпедою треба було затопити. Відповідно до наказу.

Це забрало небагато часу. Спорядження прив'язали до торпеди. Коли вона зникла під водою (місце було глибоке), Нечай і Сеня-Сенечка попливли. Від скелі до берега було метрів п'ятсот.

Зненацька у тій стороні, де був порт, небо спалахнуло, високо піднялося, потім враз осіло, стало димно-червоним. Там шугонув до неба високий вогняний стовп, і тільки потім один за одним пролунали два вибухи.

Перевернувшись на спину. Шкляр спитав:

— А другий звідки?

— Грищина робота, — відповів Нечай, що плив поруч. — Жалко хлопця.

— Не поспішай його ховати, — хрипко відказав Шкляр.

«… Суднам, що перебували в порту Варна, злочинці завдали шкоди. І це через благодушність, яка виявилася в недооцінці можливостей «волога завдавати масованих ударів. Треба посилити оборону, підняти відповідальність усіх. Порти Варна і Бургас дуже потрібні для нашого флоту».

(З доповідної записки німецького адмірала Шнівінда)

Розділ дев'ятий
НА ЧУЖОМУ БЕРЕЗІ

На березі стояв міцний первісний запах водоростей. Вузенька смужка піску біліла в темряві крижаним припаєм. За нею дико, здавалося, аж до неба, громадилися брили каміння.

Ніч уже вичахала, і каміння було вологе, слизьке. Воно блищало в темряві холодним мертвим полиском.

У Нечая зуб на зуб не попадав. Вилізши з води (хвилі зносили назад у море), він пригнувся і побіг прямо до каміння. Глупа темрява, що залягла між скелями, водночас і лякала і вабила його. Що в ній? Вона могла будь-якої миті вдарити в обличчя смертельним вогнем, але могла і врятувати від небезпеки. На світлому піщаному пляжі Нечай почував себе зовсім беззахисним. У нього навіть пістолета не було.

Стискав рукоятку ножа — цю єдину зброю, яку мав при собі.

А темрява шелестіла осипами, шаруділа опалим листом… Але ці звуки чомусь не зливалися в суцільний неосяжний шум, як це буває в глибині лісу. Тут, на цьому чужому березі, кожне шарудіння, кожен тривожний хрускіт існував як би сам по собі і через ге його було чути гучно, виразно. Здавалося, ці різкі звуки продирають по шкірі.

Він подумав, що це, напевне, холод. Вони занадто довго пробули в осінній воді, занадто довго.

Добравшись до каміння, він несподівано відчув за спиною порожнечу. Шкляр!.. Нечай здригнувся й оглянувсь. Сені-Сенечки не було. Позаду лежала неозора пустеля моря. Шкляр!.. Шкляр!..

Він ладен був закричати. Тривога захлюпнула його з головою і жбурнула на землю.

Раз по раз спотикаючись, він знову почав спускатися до моря. Не думав про небезпеку. Шкляр!.. Ноги, не знаходячи опори, повсякчас ковзали. Він подряпав їх до крові, але не відчував болю. Шкляр!..

Тільки б не лишитися самому. Шкляр!..

Він скочив з каменя на пісок і тут, біля самої води, побачив Сеню-Сенечку. Той сидів навпочіпки і, здавалося, щось шукав. Знайшов час!

— Ти що?

— Сліди… — тихо пробурмотів Сеня-Сенечка, навіть не повернувши голови.

Тепер і Нечай їх побачив. Сліди, сліди… Глибокі, чіткі. Подумалося: «Тепер амба!..» Та коли він схилився, щоб роздивитися їх ближче, у нього враз одлягло від серця. Це були їхні власні сліди.

— Знаю, що наші… Та все одно, — Сеня-Сенечка і далі розрівнював пісок.

— Кинь, їх змиє хвиля…

— Можуть помітити.

— Тоді давай швидше. Я допоможу…

Сеня-Сенечка не відповів. Він звик усе робити грунтовно. Ось тепер, здається, все гаразд… Комар носа не підточить.

Вони почали підніматися вгору. Повільно, чіпляючись за чагарники і кореневища. Підйом був крутий, майже прямовисний.

Потім, вибравшись з ущелини, вони поповзли до виноградинка. Тверда земля була потріскана. На ній криво й косо стояли дерев'яні стовпчики, що підтримували іржавий дріт. Розгойдуючись на вітрі, дріт тихо, невиразно гудів.

Підвівши голову, Нечай роззирнувся.

Море, яке шуміло внизу, під урвищем, кликало його назад: вернися!..

Навіть тут, за сотні миль від домівки, воно лишалося таким самим ласкавим і добрим Чорним морем, яке він знав і любив з дитинства. Темне, у брижах, воно навіть у шторм було його союзником, тоді як кам'яниста земля, на якій він зараз лежав, була йому чужа, ворожа. Навіть її запах якийсь незнайомий… Пам'ять підказала, що найубогіше степове узбережжя десь під Одесою чи Херсоном зворушливо пахне чебрецем і полином. А тут…

Він подумав, що ті ніжні, щемливо-журні зітхання землі завжди будуть для нього рідними.

А тут, серед скель і виноградників, серед усе ще по-літньому пишних дерев, що грізно шуміли над його головою, земля пахла пряно і задушливо. Виходить, правду казав його батько, що чужий мед завжди гіркий… На мить перед його очима постало зморшкувате вусате обличчя з важкими повіками, що прикривали стомлені очі. Та досить йому було почути шепіт Сені-Сенечки, як воно одразу зникло.

— Ти нічого не бачиш?..

— Ні, а що? — Нечай ще пильніше вдивлявся в темряву.

— Вони десь тут.

І справді, курінь, який вони сьогодні (як давно це було!) розглядали з човна в перископ, мав бути десь тут. Вони пам'ятали, що курінь стоїть під деревом. А втім, вони знали й інші прикмети. За десять кроків від куреня був сарай з розкуйовдженою солом'яною стріхою і великою повіткою для дров. Під повіткою вони повинні знайти колоду, у якій має стриміти сокира. Якщо сокира на місці — все гаразд. Це означає, що сторож чекає гостей.

Скелі Вітрило, що правила їм за орієнтир, уже не було видно. Та й прибережну частину моря закривало каміння. Нечай подумав, що вони відхилилися надто праворуч. Адже ущелина, по якій вони піднімалися, була звивиста, він це добре запам'ятав.

— Орієнтуєшся? — спитав Сеня-Сенечка.

— Ага… По-моєму, нам треба туди, — Нечай кивнув у темряву.

— Ти… певен? — у голосі Шкляра був сумнів. Він навіть не пробував його приховати.

— Звичайно. Ще метрів сорок, не більше.

— Гляди…

— Курінь був прямо над скелею, — нагадав Нечай. — Давай за мною. Вже близько.

Нечай був певен, що Сеня-Сенечка почне сперечатися, доводити своє. Але той несподівано погодився одразу.

— Добре.

І вони поповзли далі, намагаючись не чіплятися за гілки. Вітер біля землі був слабкий, немічний, він ледь ворушив листя. Тільки в кронах дерев шумів на повну силу.

Затамувавши подих, Нечай прислухався. Йому здалося, ніби попереду дзенькнув дзвіночок. Невже причулося? Дзвіночок дзенькнув знову, вже чіткіше. І Нечай щільніше припав до землі.

Новий порив вітру приніс солодкий запах гною і овечої шерсті. Сумнівів не могло бути: попереду не курінь, а кошара.

«Хоча б собаки не загавкали», — подумав Нечай,

Працюючи ліктями і коліньми, він одповз назад у виноградне листя. Зустріч з незнайомими вівчарями не віщувала їм добра. Він уявив собі, який переполох серед вівчарів викликала б їхня несподівана поява. Ех, був би з ними хоча б Гришка Троян, який трохи знає по-болгарськи!..

Троян, Троян… Хотілося вірити, що Ігорок і Троян якось виплутаються. Такий хлопець, як Гришка, не міг загинути, не мав права загинути… Нараз він жахнувся, подумавши про те, що сам мало не сплохував. Мав рацію Сеня-Сенечка. Їм треба було одразу податися он у той бік.

Шкляр мовчав. І словом не дорікнув. Він просто поповз назад, і Нечай теж запрацював ліктями, намагаючись не відставати. Запилене гілля шмагало по обличчю, по спині, але він не помічав цього. Подряпини? Синці? Зараз не до них. Швидше б відповзти якомога далі, у темряву.

Земля була тверда, кам'яниста.

Винограднику, здавалося, не буде кінця-краю.

Вони повзли тепер крутим схилом гори, вершина якої зливалася з темним небом. Один раз на горі блимнув вогник і миттю погас. Потім почувся тріск мотора — якийсь мотоцикліст проторохтів дорогою. І знову все стихло.

Тільки тепер, коли шум мотоцикла розтанув удалині, Нечай зрозумів, що десь поблизу схилом гори проходить дорога, що вона петляє, то спускаючись ближче до моря, то знову піднімаючись угору. Ця дорога була мало не за самою огорожею, що виднілася попереду. Добре, що вони інстинктивно трималися осторонь її, не наважуючись наблизитись.

Але потім він побачив, що така ж сама огорожа відділяє цей виноградник від сусіднього. Він майже наткнувся на неї в темряві. Горожу закривало віття колючого чагарника.

— Перескочимо? — тихо спитав Сеня-Сенечка і, не дочекавшись відповіді, додав: — Я перший…

Нечай бачив, як його гнучке тіло майнуло через огорожу. Потім, за хвилину, почувся тихий свист. І тоді Нечай теж підвівся. Перескочивши через огорожу, він упав на землю і затаїв дух. Земля гуділа.

— Семене!..

Уперше він назвав друга просто на ім'я.

— Я тут… — почулося з темряви. Сеня-Сенечка вже встиг відповзти вбік.

Нечай поповз на голос.

— Поглянь-но туди, — сказав Сеня-Сенечка, коли Нечай опинився поруч.

Розсунувши кущі, Нечай побачив сарай, що кидав на землю теплу повстяну тінь. По той бік сарая на дереві чи на стовпі висів ліхтар.

Рука потяглася до ножа, що висів на поясі. Не змовляючись, вони відповзли в різні боки, щоб обійти сарай і потім зійтися. Так надійніше.

Спочатку Нечай побачив ліхтар, що висів на високому дуплистому дереві. Це був звичайний гасовий ліхтар, його тихе тепле світло падало на землю, на курінь, на стару посічену колоду, що лежала під повіткою, але сокира в ній не стриміла. Перед входом у курінь лежав потертий кожух.

Було тихо. Тільки тиша ця була якась тривожна. А втім, може, йому це здається? Нечай трохи підвівся на лікті. Старий сторож, либонь, уже стомився чекати гостей і солодко спав у своєму курені. Але сокира… Нечай не спускав з неї очей. Незрозуміло, чому сокира лежить на землі.

Нечай прислухався. І знову тиша здалася йому такою ворожою, що його серце вдарило на сполох.

Проте жоден сторонній звук не порушував тиші. Тільки через деякий час дорогою знову проторохтів мотоцикл, тепер уже, видно, у зворотному напрямі. І знову запала тиша.

А Нечай усе ще ніяк не міг одвести погляду від сокири, що валялася на землі.

Коли до нього підповз Шкляр, Нечай спитав:

— Бачиш?..

Щось трапилося. Це було зрозуміло. Щось непоправне, страшне.

— Все одно, — тихо мовив Сеня-Сенечка. — У нас немає іншого виходу.

Знову правда була на його боці. Діватися нікуди. Вони повинні зазирнути в курінь, може, старий помилився чи забув про сокиру? Із старими буває… Ну, а якщо там засідка, то… Один біс.

— Гаразд, — погодився Нечай.

Він підвівся і побіг під тьмяне світло ліхтаря. А ось і курінь! В обличчя вдарив міцний кислий запах овечої шерсті.

«Де твоєто моміче?..»

Та йому не довелося спитати про це. В курені все було перевернуто догори дном. Там уже хтось побував. І зовсім недавно. Було ясно, що цей хтось забрав із собою господаря.

Поряд з розпоротим матрацом, у якому, видно, щось шукали, валялася обрізана довгаста тиква. З тикви випали дерев'яні ложки (господар, як видно, чекав гостей). Тут же стояв чорний горщик з прохололою квасоляною юшкою, — Нечай визначив це по запаху. Біля входу він знайшов шерстяні панчохи і стоптане взуття, схоже на постоли. Більше нічого в курені не було.

Виглянувши, Нечай покликав Сеню-Сенечку. Треба було порадитись, що робити далі.

Горщик з юшкою ще зберігав тепло вогнища, яке було затоптане. Присок, що лишився на місці вогнища, був м'який, не встиг іще прохолонути. Нечай розгріб його руками і побачив червону вуглинку… Вогнище дотлівало.

— Треба забиратися звідси, — сказав Нечай.

— Я певен, що за куренем ведуться спостереження. Нас, мабуть, проґавили. Але неодмінно помітять. Вони сюди знову навідаються, ось побачиш.

— Забиратися? А куди? — спитав Шкляр. На це запитання не так просто було відповісти.

В такому вигляді далеко вони не зайдуть. Хоча б у старого знайти якусь поганеньку одежину!.. Але в курені порожньо. А кожуха, що лежить біля входу, на себе не надінеш. У ньому тільки дітлахів лякати.

Вони сиділи мовчки, думаючи про одне й те ж саме. Лишатися в курені було ризиковано. Ті, що забрали старого, з хвилини на хвилину могли з'явитися знову. А що, як вони засіли за огорожею? Сидять і чекають. Досить їм вийти з куреня, як тоді…

— Дурниці. Там нікого немає. Вони б нас давно вже схопили, — сказав Нечай.

— І справді… — Шкляр сів на матрац, обхопив коліна руками. Куди піти?

А час збігав. У них не було навіть годинника.

Тріщання мотоцикла, що скотився з гори, примусило Нечая здригнутися. Невже зупиниться? Тоді — кінець. Але ні, мотоцикл знову проторохтів поряд. Німці чи болгарські жандарми патрулювали дорогу. Мине хвилин з тридцять, і вони знову проїдуть. І знову. Так що на дорозі краще не з'являтись.

Тоді, може, піти в гори?

У курені було тепло й затишно. Нечай зігрівся, розм'як. Подумав: «Будь, що буде, двом смертям не бувати…» Завдання виконано. Так що совість у них із Шклярем чиста. Йому захотілося лягти на матрац і ні про що більше не думати. Він тільки тепер відчув, що смертельно стомився. Хіба не однаково, де зустріти ворогів? Живим він їм у руки не дасться. Поки в нього є ніж, поки в нього є сила…

Він сказав про це Шкляреві. Йти нікуди. Але Сеня-Сенечка запротестував. Він не згоден.

— Треба виглянути на дорогу, — сказав він.

Ще не вистачало, щоб він почав запевняти, ніби люди — скрізь люди. Нечай насупився, спохмурнів, найпростіше — підняти лапки догори. Він сам знає, що болгари теж слов'яни, але вони не можуть довіритися першому зустрічному.

— Дивак, — сказав Сеня-Сенечка. — Я живим у руки теж не дамся. А втім, як знаєш…

— Добре, ходімо, — мовив Нечай.

Він визирнув і прислухався. Нікого!.. Навіть вітер начебто стих. Тоді він щодуху побіг до огорожі й заліг. За огорожею невиразно біліла дорога.

— Ну, що? — Сеня-Сенечка за хвилину упав поряд. — Нікого?

У тишу несподівано ввірвалося тріщання мотоцикла. Вискочивши з-за повороту, він покотився дорогою. Мотор вдоволено гуркотів, дорога круто збігала вниз.

За кермом і в колясці сиділо двоє солдатів у касках.

— Німці, — сказав Нечай, коли мотоцикл зник з очей. У роті в нього пересохло, язик задерев'янів. — Вони скоро повернуться. Хвилин через тридцять, якщо не раніше.

— Ти гадаєш, це вони проїжджали? А що, коли є й інші? Темно…

— Ті самі, я примітив.

Дорога невиразно біліла в темряві. Ні каменя, ні вибоїни, окові ні за що зачепитися. Що ж його робити? Камінням німців не закидаєш, у них автомати. Становище!..

Нечай подивився на Сеню-Сенечку. Той дихав шумно, із свистом, а потім зненацька затаїв дух. Куди він дивиться? Нечай підвів голову. І одразу, відчувши на своєму плечі руку друга, пригнувся.

— Лежи, — сказав Сеня-Сенечка ледь чутно.

Мотоциклісти вже поверталися. Невже минуло тридцять хвилин?..

Час ніби зупинився. Нечай так міцно стискав рукоятку ножа, що заніміли пальці. Долоня мовби прикипіла до колодочки — не відірвати, їдуть!.. Він почув надсадний гуркіт мотора, що захлинався, і його серце закалатало йому в такт. Тонкий світлий промінь ковзнув по листю над його головою, по огорожі, й одразу погас. Це мотоцикл Вигулькнув з-за повороту.

Коли він проїхав мимо, Нечая обдало запахом бензину і відпрацьованих газів.

Та що це? Мотор заглух. Мотоцикл зупинився за якихось двадцять кроків від того місця, де вони лежали. Помітили, гади! Тепер почнуть стріляти!..

Німець, що сидів за кермом, устав. Та, замість того щоб прикласти автомат до живота, він його зняв, відклав набік, і схилившись почав длубатись у моторі.

Роздумувати не було часу. Сеня-Сенечка поповз кюветом, і Нечай, намагаючись не дихати, рушив за ним.

Підхопилися разом, водночас.

Йому попався недолугий, миршавий німець. Нечай навалився на нього, приголомшив і, витягши з коляски, поволік за ноги вбік.

Голова німця стукала по камінню. Побачивши, що він опритомнів, Нечай замахнувся трофейним автоматом.

Німець затих. Нечай оглянувся. Сеня-Сенечка все ще ніяк не міг упоратись з другим німцем — вони качалися по землі, і Нечай поспішив Шкляреві на допомогу. Але спізнився. Коли він підбіг до них, Сеня-Сенечка вже підвівся з землі і, важко дихаючи, мовив:

— Цей готовий!..

Тоді Нечай кинувся до мотоцикла, щоб спробувати завести мотор. Треба якомога швидше втекти звідси. Але Сеня-Сенечка зупинив його.

— Ти куди? Допоможи…

Він уже вирішив. Німців двоє? Їх теж двоє. Невже не зрозуміло?

Удвох вони стягли з німця чоботи, скинули мундир. Від німця несло потом — чужий їдкий запах бив у ніс. Потім заходилися біля другого німця.

— Одягайся, — сказав Шкляр Нечаєві. — Та швидше.

Нечай захапався. Руки не слухалися. Що, чоботи великі? Дарма, зійде… А мундир він застебне пізніше.

Схопивши ремінь, що валявся на землі, він підбіг до Шкляра, який уже заводив мотор. Сеня-Сенечка діяв швидко, рішуче. Мотор почав чхати. Молодчина! У нього всяке діло горить у руках. Недаремно сам Микола Сергійович шанобливо називав його Семеном Семеновичем.

— Підштовхни, — попросив Сеня-Сенечка. — Зараз заведеться.

Коли мотор запрацював, збільшуючи оберти, вони поклали обох німців у коляску. Сеня-Сенечка поклав руки на кермо, а Нечай сів позаду, притиснувшись до його спини. У вухах засвистів вітер.

Небо над морем повільно зеленіло, оголивши пустельний горизонт, і Нечай із завмираючим серцем подумав, що десь там, далеко-далеко, лежить під сонцем його рідна земля, тоді як над ним, над цією гірською дорогою і високим скелястим берегом, порослим ялицями та сосняком, усе ще висить глупа ніч.

Мотоцикл пожирав кілометр за кілометром. Шкляр пильно вдивлявся в дорогу, обмацував поглядом кожну огорожу, кожне деревце, кожний кущ, що летіли їм назустріч. Небезпека могла чатувати скрізь. Вона, здавалося, була розлита в холодному повітрі.

Дорога вела до міста. Вона петляла. Мотоцикл прогуркотів дерев'яним настилом якогось містка, що висів над гірською річечкою, промчав повз глуху монастирську стіну. За ним, повільно спадаючи, клубочилася срібляста пилюка.

Звичайно, було спокусливо хвацько домчати до самого міста. Та про це не могло бути й мови. Німці патрулювали всі ділянки дороги. І мотоцикла з німцями треба було якнайшвидше позбутися. І навіть до того, як зовсім розвидніє.

Шкляр загальмував. Він, здавалося, думав про те саме. Вимкнувши мотор, він скочив на землю.

Мотоцикл стояв над урвищем. Внизу громадилося каміння. Урвище було глибоке. На Нечая війнуло вогкістю.

— Підштовхнуть?

— Зачекай, — сказав Сеня-Сенечка і зазирнув у коляску.

Під брезентовим мішком він знайшов солдатські пілотки і фляги. Що ж, знадобляться. По місту солдати в касках не розгулюють, правда? А їм треба в місто. І вони нічим не повинні відрізнятися од інших німецьких солдатів, які у вільний час швендяють вулицями, зазираючи в крамнички і шинки. Автомати їм ні до чого.

— Автоматів жаль, — сказав Нечай. — А фляги?

— Фляги ще знадобляться, — відповів Сеня-Сенечка. — Ну, берись…

Вони підкотили мотоцикл до урвища і штовхнули вниз разом з німцями. Мотоцикл кілька разів перевернувся в повітрі і зник у безодні.

— Усе… — Нечай випростався, витер пілоткою змокріле чоло. Засунувши руку в кишеню, намацав пачку сигарет.

— Тепер можна й закурити, — погодився Сеня-Сенечка. — А мій німець, мабуть, був некурящий. Давай сядемо он там… — Він показав на облицьований каменем фонтанчик. Вода з його труби дзвінко спадала в дерев'яне корито, з нього, певно, напували худобу.

Коли Нечай підставив голову під холодний струмінь, Сеня-Сенечка спитав:

— Ну як?

— Холодна… — відповів Нечай.

Дорога була безлюдна. Над нею нависало громаддя лісу. Нечай і Шкляр видерлись по камінню і заглибилися в лісову гущавину. Там було волого й темно. Верхівки дерев ще чіплялися за ніч…

«… Та є межа терпінню. Німецьке командування не миритиметься з актами диверсій і саботажу, які, на превеликий жаль, останнім часом навіть почастішали. Червоні бандити діють зухвало і нахабно. А дехто з наших громадян підтримує їх… І диверсанти, і їхні посібники повинні знати, що на них чекає господня кара. Пощади не буде..»

(З болгарської газети «Заря»)

Розділ десятий
ЧОТИРИ ДОБИ

Піднялося сонце, і туман із сірих ущелин поповз до моря. Стало видно скелі, вкриті червонуватим мохом; із моря, що маслянисто блищало далеко внизу, повіяв теплий вітрець, який пряно пахнув спекотливим півднем — солодкою напівтемрявою кав'ярень, горіховою халвою і фініками — запахами, які Нечай пам'ятав з дитинства. Незабаром верхівки сосон яскраво заполум'яніли.

Нечаєві хотілося їсти. Він уже шкодував, що не доторкнувся до квасоляної юшки, яку вони знайшли в курені. Сюди б тепер той горщик. Та він відігнав цю думку. Краще не думати про їжу, краще не думати.

Але перекинутий чорний горщик і далі стояв у нього перед очима.

Минуло ще кілька годин. Плутаючи гірськими стежками, Нечай і Сеня-Сенечка напали на самотню лісову хатину. Впевнившись, що навколо тихо, Нечай зазирнув у віконце і обережно постукав. Ніякої відповіді. Тоді він покликав Сеню-Сенечку, який стояв за деревом, і той, підбігши до дверей, наліг на них з такою силою, що защіпка вискочила з іржавої скоби.

Хатина як хатина… У ній було чисто, прибрано. Вздовж стін — полиці з посудом. Біля дверей на гаках висіли мідні казани. В кутку ліжко застелене білою ковдрою з козячої шерсті. Та все вкривала пилюка, з чого можна було зробити висновок, що в хатині не жили і навідувалися сюди рідко. А через те й не було тут нічого їстівного.

Нечай так стомився, що опустився на стілець.

Дерев'яний стіл був чисто вишкребений. Над ним на довгих ланцюжках висіла гасова лампа. Із каламутних вікон лилося похмуре лілове світло.

Що робити?.. Залишатися в лісі — дуже ризиковано. Німці от-от почнуть його прочісувати. Вони, очевидно, вже спохватилися… Тоді, може, спуститися до дороги? І це небезпечно. Та іншого виходу в них не було. Тільки так вони дістануться до міста. Пішки. А ще краще — на попутній машині.

Там, у місті, вони повинні знайти шевця. Якщо, звісно, його ще не схопили, як старого сторожа, котрий мав їх прихистити. Тоді… А втім, повернутися до лісу вони завжди встигнуть. Запасуться продуктами, на хліб грошей вистачить.

Вивернувши кишені, Нечай розклав на столі усе своє трофейне багатство — сигарети, запальничку, якісь листи, гроші… Тридцять левів! Та це ж сума. І це крім тих двох монеток, які зашиті у нього в трусах.

— А в тебе скільки?

— Двадцять чотири, — відповів Сеня-Сенечка.

— Розділимо по-братськи…

— Навіщо? — Шкляр стенув плечима. — Поклади все на місце. І листи теж. Вони в тебе в якій кишені були?

— У верхній. Там, де солдатська книжка.

— Отуди й поклади.

Сеня-Сенечка був передбачливий. Нечай мусив визнати, що Шкляр має рацію.

Та перш ніж сховати солдатську книжку, Нечай розгорнув її. Гуго Реслер, як значилося в ній, був родом із Гамбурга. Він теж народився у двадцятому році. Виходить, вони однолітки… Нечай посміхнувся. Він не був забобонний.

А Сеня-Сенечка чомусь спохмурнів, засовався на табуретці.

— Дай монетку, — попросив він і, коли Нечай дав йому монетку в п'ять левів, підкинув її.

— Орел!.. — сказав Нечай машинально. — Ти що задумав?

І справді, монетка упала на підлогу «орлом». Сеня-Сенечка нахилився, підняв її і повеселів.

— Тепер ходімо, — сказав він.

Вони спустилися на дорогу, витерли запорошені чоботи листям папороті, поправили пілотки і пішли.

Невдовзі порівнялися з старим болгарином, який, спираючись на сукувату палицю, повільно чапав за мулом. На старому була висока бараняча шапка, він смоктав глиняну люлечку, зрідка позираючи на свого мула, на якого були нав'ючені корзини з виноградом. Обличчя у старого було темне, зморшкувате.

Нечай мало не сказав: «Привіт, батю…», та вчасно схаменувся. Німецький солдат Гуго Реслер навряд чи став би вітатися з старим болгарином та ще й російською мовою. На місці Сені-Сенечки Кость Арабаджі, якби він був тут, шепнув би Нечаєві: «Тихше, не заривайся…». А Гасовський порадив би: «Візьміть себе в руки, мій юний друже».

Старий ішов мовчки, удаючи, що не бачить німецьких солдатів. Його люлечка булькала. І нехай… Нечай прискорив крок. Обігнавши старого, він і Сеня-Сенечка наздогнали довгу гарбу з високими скошеними драбинами, на якій сиділа чорноока молодиця в домотканому суконному сарафані.

Такі гарби можна зустріти і під Одесою, і під Миколаєвом. Та й сама молодиця була схожа на колгоспницю. Нечай подумав про це і мимоволі усміхнувся їй, але вона одвернулася від нього, стиснувши губи, і він теж перестав усміхатися. Було ясно, що місцеві жителі не дуже полюбляють окупантів. Уже минуло півроку відтоді, як німці ввели в Болгарію свої війська, а населення не хотіло примиритися з їх присутністю.

Було жарко.

Нечай скинув пілотку і засунув її під погон — так робили німці, яких він бачив під Одесою. А Сеня-Сенечка обмежився тим, що розстібнув комір мундира.

Зненацька Нечай пригадав фразу, яку він чув ще в дитинстві. «На Шипці все спокійно».

Дорога йшла паралельно до моря і так близько від нього, що прохолодна синява заливала Нечаєві очі. На виноградниках гнули спини жінки. Та ось дорога розширилася, вони вийшли на невеликий майдан, і Нечай побачив стару корчму, біля якої стояли близько десяти возів і гарб.

Корчма — приземкуватий будинок з облупленою штукатуркою — стояла на пагорбі. Перед ґанком на вищерблених кам'яних сходах сиділа молода циганка і ворожила якійсь селянці на бобах.

Нечай і Шкляр обминули їх. Нечай штовхнув дубові двері, помережані для міцності широкими шляпками цвяхів, і на нього тхнуло гострим запахом смаженої цибулі.

За довгим дубовим столом на вузьких лавках, застелених вишмуляними яскравими килимками, сиділи селяни. У корчмі було накурено й гамірно. Та досить було Нечаєві і Шкляру переступити поріг, як розмови і пісня одразу вщухли. Нечая вкололи погляди десятків чорних очей.

Долівка, потемнілі від часу дерев'яні балки… Нечай роззирнувся, звикаючи до напівтемряви. Вбік від шинквасу горіло вогнище, над ним на залізному ланцюгу висів чорний казан, і склепіння над ним теж було вугільно-чорне від багатолітнього диму і сажі. Нечай перевів погляд на корчмаря. Він стояв за шинквасом і очікувально мовчав. Це був міцної статури чоловік років п'ятдесяти, з мідною потилицею і відстовбурченими вухами, його обвислі вуса пропахли анісовою горілкою. Нечай кинув на шинквас монетку і запитально подивився на хазяїна. Цього вистачить?

Корчмар запобігливо усміхнувся, хоч очі його повнилися недобрим блиском, і поставив на дерев'яний піднос дві чарки засмаченої медом сливовиці. Він знав, чим частувати німецьких солдатів. Їм подавай шнапс.

Нечай похитав головою. Вони хочуть їсти.

Корчмар кивнув, мовляв, зрозуміло. Зараз він їх пригостить. Але панам солдатам доведеться трохи зачекати.

Вислухавши його скоромовку, Нечай і Шкляр пішли в дальній куток і сіли на триногі табуретки.

Краєм ока Нечай бачив, як корчмар переморгується з селянами, які сиділи за довгим столом. Вони зосереджено й мовчки вмочали хліб у якийсь темний соус. Одвернувшись, Нечай проковтнув слину.

Чекати довелося хвилин з десять.

Корчмар приніс їм жирну баранячу бастурму, бринзу і засмажені на жаровні в олії та оцті стручки червоного перцю. Скуштувавши цієї страви, Нечай закляк з відкритим ротом. Йому здалося, що він проковтнув жарину. Тим часом корчмар з невинним виглядом поцікавився, чи подобається панам солдатам його страва.

— Гут, зер гут… — промимрив Нечай і потягся до чарки, щоб залити сливовицею пожежу. Після цього йому трохи полегшало. А коли корчмар приніс густе майже чорне вино, що пахло нагрітою на сонці смолою, Нечаєві зовсім стало добре. Здалося, ніби він дома, ніби за сусідніми столами сидять старі дядьки з-під Олександрівки чи Кубанки і тихо, неквапливо гомонять про свої колгоспні справи, а сам він у відпустці, і досить йому вийти на вулицю, залиту сонцем, як він побачить свого діда, побачить червоне полотнище з написом «Ласкаво просимо» над ґанком школи-семирічки, і притулені до цього ґанку велосипеди, і білих гусей у теплій дорожній пилюці. За весь день Нечай не чув жодного пострілу, ніби й не було війни.

Та досить було поглянути на Сеню-Сенечку, що сидів навпроти в ненависному мундирі мишачого кольору, як він одразу згадав, що й на ньому зараз такий самий мундир, що він тепер не Петро Нечай, а Гуго Реслер, і знову відчув себе на війні, яка через сонячну тишу, що лежала за відчиненими дверима шинку, була ще страшніша, ніж на грімкотливій передовій. Війна була і тут. Вона чатувала на нього за кожним рогом, за кожним поворотом дороги.

До міста вони дісталися тільки десь близько четвертої години після полудня на попутному грузовичку.

Місто було невелике і часом до болю в серці нагадувало рідну Одесу. Такі ж будинки з залізними балкончиками, такі ж запилені акації… Морські вітри продули його тісні вулички, і пористий камінь, з якого були складені будинки, прибрав відтінків стародавнього мармуру, трохи пожовклого від сонячних променів. Здавалося, що ці невисокі будинки зведені багато віків тому, ще за часів грецьких трирем ^[8] .

Та якщо вулиці і будинки Варни нагадували стару Одесу, то строкатий міський люд, який вичовгував підошвами тротуарні плити, жив якимсь незрозумілим і чужим Нечаєві життям. Ось іде продавець шербету. У білій фесці, з мідним бідоном за плечима… Хіба побачиш такого на гамірному одеському Привозі? Чи такого хлопчину, що підганяє паличкою іржавий обруч? Одеські хлопчаки вже давно придбали самокати. А це хто?

Назустріч їм повільно йшов болгарський офіцер з блискучими зірочками на коричневих погонах. Нечай мимоволі уповільнив крок.

Він мало не відкозиряв офіцерові. Та хіба німецький солдат повинен віддавати честь якомусь болгаринові? Коли офіцер підняв руку до картуза, Нечай, підштовхнувши ліктем Сеню-Сенечку, разом з ним ніби нехотя відповів на привітання.

Треба було пильнувати, щоб не напоротися на німців. Помітивши здалеку мундири мишачого кольору, Нечай і Сеня-Сенечка одразу ж зникали в найближчому підворітті — далі від гріха. А потім знову карбували крок, задираючи голови, як і личить доблесним солдатам великого третього рейху.

Вони йшли навмання. Знали, що так чи інакше вийдуть на базарну площу, від якої до мечеті рукою подати. А там, за мечеттю, вони вже розшукають і ту шевську майстерню… Розпитувати перехожих було ризиковано. Зупиниш он того гімназистика, а він ще, чого доброго, почне шпарити по-німецьки. І пан у котелку — теж. І пані з парасолькою.

Вони проминули театр, що виходив фасадом на площу. Театрик був маленький, непоказний, до Одеського оперного йому далеко. Зате храм святої богородиці мав вигляд могутній, вражаючий і сподобався Нечаєві. Особливо вікна на дзвіниці, зроблені у формі хрестів.

Із-за рогу вигулькнуло троє хлопців у синіх кльошах з тесаками біля поясів. Чи то юнкери, чи кадети або як їх іще там називають. Про всяк випадок Нечай і Шкляр одвернулися до вітрини. На скляних поличках стояли флакони духів. «Парфюм д'авантюр», — прочитав Нечай. Він охоче читав усі вивіски, усі написи й афіші «Складкарніца», «Пивніца»… Не помилишся, якщо зайдеш. Та коли він чув швидку болгарську мову, не міг розібрати жодного слова.

Нарешті, звернувши в одну з бокових вуличок, вони побачили кузню, в якій підковували охлялого вола, і, пройшовши повз неї, потрапили на базарну площу. Рибний, овочевий, гончарний ряди… Літня селянка продавала гарбузи. Височенний парубок був обвішаний стручками перцю. Сонце вже сідало, і торгівля йшла мляво.

— А он і мечеть, — Сеня-Сенечка підштовхнув Нечая.

Мечеть стояла за деревами. Тому Нечай одразу й не побачив її. Стримуючи нетерпіння, вони повільно перетнули вулицю, звернули за ріг. І одразу побачили шевську майстерню.

Двері були відчинені. В глибині сидів швець у шкіряному фартусі і стукав кривим молотком. За його спиною хлопчина років дванадцяти розкладав на полицях дерев'яні колодки.

Пахло ваксою, хромом і юхтою. Нечай кинув швидкий погляд праворуч, потім ліворуч. Вулиця була безлюдна. Що ж, треба спробувати щастя…

— Я тебе почекаю на вулиці, — тихо сказав Шкляр. — У разі чого…

— Добре, — Нечай кивнув.

Зайшовши в майстерню, він зупинився біля шевця і кашлянув. Гой підняв голову. У нього в роті було повно цвяхів, він виплюнув їх на долоню

— Век!.. — різко сказав Нечай, вказавши рукою на хлопчину.

Швець повернувся до хлопчика і щось сказав йому по-болгарському, після чого хлопчина кулею вискочив на вулицю. Очі шевця і Нечая зустрілися.

— Де твоєто моміче? — хрипко спитав Нечай.

Запитання як запитання. Німецький солдат цікавиться, де дівчина. До такого запитання не причепишся.

— Лєгна сп вече, аго, — спокійно відповів швець. Він анітрохи не здивувався.

— Іван Вазов, — сказав Нечай.

— Под ігото. Роман в три часті, — повільно промовив швець і підвівся з низенького стільця.

Нечай полегшено зітхнув.

— Признатися, не ждав… — повільно мовив швець російською мовою. — З прибуттям. Так, здається, у вас кажуть?..

Нечай потиснув його міцну руку.

— Сторожа не було, — сказав він. — Там усе шкереберть. От і довелося… А це що у вас?..

— Молоток. Приготував на всяк випадок… — збентежено пояснив швець і кинув молоток, який ховав за спиною, на стілець. — А сторожа забрали. Учора ввечері. Я знаю…

— Хто, німці?

— Наші, жандарми, — відповів швець. — Обережніше, там хтось ходить…

— То мій товариш, — сказав Нечай, виглянувши на вулицю.

— Другар? Нехай зайде…

Нечай помахав Сені-Сенечці рукою. На вулиці, крім нього, не було ні лялечки. Тим часом швець опустив жалюзі. Потім, коли Шкляр зайшов у майстерню, він замкнув двері зсередини і засвітив лампу.

З майстерні вони пройшли в темну підсобку, яка нагадувала захаращену комірчину. Обережно прочинивши двері, що вели з підсобки в тісний дворик, обнесений кам'яною стіною, швець знову зачинив їх. Двері скрипнули, прищикнувши смужку денного світла.

— Усе спокійно, — сказав швець і, простягнувши Сені-Сенечці шершаву долоню, назвався — Генчо. Сідай, другар, у ногах немає правди. Так, здається, у вас кажуть?

— Ми…

— Не треба… — швець похитав сивіючою головою. — Нічого розповідати не треба. Тепер чим менше знаєш, тим краще.

Нечай згадав про хлопчину, якого швець кудись послав. Шевчук може повернутися.

— Це мій син, — мовив швець. — Славко. Він — як це по-вашому? — мовчатиме як риба. Я його послав додому.

— А ти, батю, здорово розмовляєш по-нашому, — сказав Сеня-Сенечка, і з його голосу Нечай зрозумів, що він ще й досі не довіряє шевцеві. — Звідки?

— Раніше я зовсім добре розмовляв. Давно, давно… Встиг уже забути.

— Ти що, бував у нас?

— У тисяча дев'ятсот… вісімнадцятому. Ми тоді всю зиму простояли в Севастополі.

Сені-Сенечки тоді ще й на світі не було. Він перепитав:

— Коли?

— Рік тисяча дев'ятсот вісімнадцятий… Я тоді молодий був, як ви, і служив на крейсері «Надежда». Ми, звичайно, відмовилися воювати проти російських братів. А нас за це… Як би вам пояснити? — він замислився, потім провів долонею по горлу. — Портупея Спаса Спасова засудили до смертної кари. А мені довелося чотири роки… У тюрмі сидів, так… Нас уже тут засудили, у Варні, коли ми додому повернулися.

Швець зняв шкіряного фартуха і повісив його на цвях.

У Нечая підломлювалися ноги. Він сів на залізне ліжко і прихилився до стіни. Хотілося заплющити очі й ні про що не думати.

Ще вчора о цій порі вони були в кают-компанії на своєму човні. Учора!.. Але відтоді, здавалося, минула половина життя. Було таке відчуття, ніби його життя розкололося навпіл. За останні двадцять годин він пережив не менше, ніж за попередні двадцять років.

— Нам доведеться тут сидіти довго. До вечора, — сказав швець. — Так треба.

Нечай подивився на Сеню-Сенечку.

— Ми, батю, під твоєю владою, — відповів Сеня-Сенечка, і Нечай зрозумів, що він уже перейнявся довір'ям до шевця. — Роби як краще…

Сівши поруч Нечая (ліжко увігнулося, задеренчало), він простягнув ноги. До вечора, то й до вечора… йому поспішати нікуди, однак чекати ще понад три Доби. Нечай бачив перед собою не того Сеню-Сенечку, який глухо сказав йому, щоб він не поспішав ховати Гришку Трояна, а Сеню-Сенечку часів Гасовського і Костя Арабаджі — сором'язливого, тихого хлопчину, який, здавалося, і мухи не зобидить. Та, подумавши про це і згадавши Гришку Трояна, він аж затремтів. Запитати чи ні?.. Нечай усе ще сподівався чуда і боявся почути правду, що могла покласти край усім його надіям. Але не спитати він теж не міг.

— Нас було четверо, — сказав він, — намагаючись не дивитися на шевця. — Ви, часом, не знаєте…

Здавалось, Генчо, не дочув. Тоді Нечай спитав прямо. Кажи, батю, не муч…

— Їх уже немає…

— Як?

— Їх знайшли тільки вранці. Водолази. Все дно в бухті обшарили, — швець говорив повільно, старанно добираючи слова і ніби намагаючись притерти їх одне до одного. — Комендант порту бігав, хапався за голову, обіцяв нагороду… Обов'язково хотіли знайти.

— Не вірю, — вперто мовив Сеня-Сенечка. — Не вірю, щоб Гришка Троян…

— Потім, коли їх знайшли, німці оголосили, що це болгари, партизани… Вони взяли заложників, сорок чоловік. Хапали просто на вулицях. Чоловіків.

— А «Дельфін»? — спитав занепокоєно Нечай.

— Який дельфін? Не розумію… — Генчо провів рукою по неголеному підборіддю, потім розстебнув комір сорочки, наче йому не було чим дихати.

— Торпеда… — відповів Нечай. — Торпеду теж підняли?

— Не знаю… Знайшли тільки якісь куски заліза. Німці їх одразу повезли на грузовику. Під охороною. Наш чоловік у порту працює, він бачив… Там таке творилося! До ранку палахкотіло. Один танкер і один великий пароплав отак, — Генчо переламав на коліні якусь щепку. — І ще один потонув, тільки вже менший. Тепер у порт нікого не пускають. Ферботен ^[9] … І Оточили увесь порт.

Він замовк, підшукуючи нові слова.

— Загинули ваші другарі, — сказав після паузи. — Наш чоловік переказав. Один білявий, великий. А поряд з ним чорнявенький, маленький лежав… У великого на руді була така, з хвостом… Не знаю, як сказати по-вашому…

— Русалка, — підказав Нечай.

Ех, не це він хотів почути!.. Троян, Троян… Йому здалося, ніби з темряви сумно всміхається Троян мертвими очима. Мовляв, винен, що загинув, винен, що покинув вас у такий час, коли ще воювати та й воювати…

Витягши цигарку, Нечай запалив її від гасової лампи і похлинувся. Говорити не хотілося. Він бачив, як Генчо ставить на ящик горщик із свіжою капустою, ріже хліб… Генчо орудував кривим шевським ножем спритно і безшумно.

Потім, коли Генчо прибрав горщик і змів хлібні крихти в долоню, у двері тихо постукали. Так тихо, що Нечай навіть не одразу почув. Ніби хтось знадвору шкрябнув по дереву.

— Це мій Славко, — сказав швець. Він устав і підійшов до дверей, потім прислухався.

Знадвору знову почувся умовний стук.

Через вузьку щілину в комірчину проник трикутник теплого денного світла. Швець не впустив хлопчину, він тільки сказав йому щось і одразу ж накинув на двері защіпку. Потім пояснив, що послав сина по речі. Не-чаєві і Сені-Сенечці треба переодягтися. На форму, особливо на німецьку, всі звертають увагу, вона впадає у вічі. Інша річ простий піджак чи сорочка. Хіба мало ходить різних людей по місту? Усіх не перевіриш. Так безпечніше.

— А це куди, у грубу? — спитав Нечай, якому давно хотілося скинути з себе чужий мундир.

— Навіщо? Він ще може знадобитись, — відповів Генчо.

Смеркало. Барви осені були ще чисті, свіжі, і зелені дерева шуміли весело. Вони стояли шпалерами вподовж вузьких тротуарчиків, виглядали із-за кам'яних огорож.

Будинки були маленькі, одно- і двоповерхові. Вони дивилися на вулицю заґратованими вузькими вікнами. Подекуди на підвіконнях стояли в череп'яних горщиках яскраві квіти. Нечаєві запам'яталося, що залізні балкончики пофарбовані в жовтий колір.

Небезпека підстерігала на кожному кроці.

Тільки-но вийшли на вулицю, Генчо обняв Нечая і Шкляра, і вони почали трохи похитуватися, як майстрові, що напідпитку повертаються додому. Через те перехожі давали їм дорогу, поспішали зійти на бруківку.

Нечай відчував, як кожен крок відлунює в серці.

Пройшовши повз торгову гімназію, вони звернули в тісний провулок. «Тут», — тихо шепнув Генчо, уповільнивши крок.

Хвіртка скрипнула. Дворик як дворик. Мабуть, він нічим не відрізнявся од інших у цьому тихому провулку. На вузьку довгу галерею, що оперізувала увесь другий поверх кам'яного будинку, вели круті сходи. Таких двориків в Одесі було безліч.

Вони піднялися сходами. Відчинила їм дружина шевця. Генчовиця. Це була висока, ширококоста жінка років тридцяти п'яти з чорними, як смола, косами і бистрими очима.

— Руснаки… — сказав їй швець. — Свої…

З цієї хвилини Нечай і Шкляр потрапили під її турботливу опіку. Чим тільки вона не частувала їх! Тут були й вогненна чарба (суп), і кебаб-чета, приправлена червоним перцем з дрібно посіченою цибулею, і незмінна квасоля, і чорнослив, і пастила, і мариновані дині… А коли приходив Генчо, який десь пропадав цілими днями, на стіл ставилася дамаджанка — обплетена лозою сулія, наповнена золотистою тракією, яку швець, за його словами, настоював мало не на сорока травах. Піднімаючи чарку, Генчо мружився від задоволення і казав:

— Ха да є честито — за ваше здоров'я. — І додавав: — Наздраве!..

Потім він починав згадувати Севастополь, маленький будиночок, де жив робітник Родіон Петрович, якого він полюбив, як брата, мітинги на кораблі і німців, що походжали по Севастополю в гостроверхих шоломах. Тоді Генчо вперше зіткнувся з німцями. Чи міг він думати, що через двадцять три роки побачить їх знову? І де, на своїй рідній землі!

— Знайшов що згадувати, — Генчовиця перебила чоловіка. — Щодня те саме розповідаєш. Не набридло тобі?

— Так це ж моя молодість, — відповідав Генчо. — Тоді, в Севастополі, я став людиною.

Він вважав за краще говорити про минуле. Йому не хотілося говорити про те, що робиться зараз. Адже він нічим не міг порадувати своїх гостей. Газети трубили про перемоги німецької зброї на Східному фронті, про те, що росіяни вже розгромлені і безладно відступають, трубили про трофеї… Генчо знав, що вірити газетам не слід, але порадувати Нечая і Сеню-Сенечку йому було теж нічим.

Жив він із жінкою і сином у двох суміжних кімнатках, що виходили вікнами на галерею, через те і в спеку там було прохолодно й напівтемно. Кімнати були невеличкі і бідно умебльовані. В їдальні про людське око висіли портрети Гітлера і болгарського царя Бориса, про яких швець, перехопивши здивований погляд Сені-Сенечки, сказав посміхаючись: «Обоє рябоє», а в спальні, що нею господарі поступилися гостям, стояли комод і дерев'яні ліжка, над якими висіли фотографії самого Генчо і його дружини.

В обох кімнатках приємно пахло ваніллю. Війна? Ніщо не нагадувало про неї. Війна, здавалося, проходила десь за тридев'ять земель. То чи варто думати про неї? Спи, відпочивай… Не кожному випадає таке щастя. А воювати… Що ж, це ти ще встигнеш, це від тебе нікуди не втече.

Генчо і Славко йшли з дому рано-вранці. Куди?.. Нечай і Шкляр не питали. Поснідавши, вони тинялися по кімнатках, не знаходячи собі місця. Лічили години і хвилини. Сита бездіяльність пригнічувала їх. Про те, що в цей тихий будиночок першої-ліпшої хвилини можуть нагрянути німці або жандарми, вони якось не думали.

Розмовляти не хотілося. Нечай то сідав до столу, то починав ходити з кутка в куток, прислухаючись до тихого скрипіння мостин. Думки його були далеко, там, де лишилася Ганнуся, де воювали Гасовський і Бєлкін, де височіла над морем кругла башта Ковалевського… І він ніби йшов по своєму минулому, а не по вологих мостинах (Генчовиця мила підлогу, щоб було не так жарко), знову й знову вертаючись на те місце, яке позначене на карті маленьким кружальцем… Ніяк не міг звикнути до думки, що він у Варні. Було таке відчуття, ніби він у рідній Одесі і от-от до кімнати увірветься Кость Арабаджі.

Та Кость був далеко. Де?.. Цього Нечай не міг знати. Кость зі своїм напарником теж міг дістати бойове завдання і, як і Нечай, у цю хвилину міг бути десь на чужому березі. Нечай починав думати про море, бачити довгі хвилі, з яких вітер зриває піну, сплюснуті силуети кораблів на горизонті. Адже море було зовсім близько, за кілька кварталів від цього гостинного дому. А за морем…

За морем була рідна Одеса. Коли він знову побачить її? І чи побачить?.. Але про це він намагався не думати.

Так минули майже три доби.

Генчо повернувся з роботи раніше ніж звичайно. Генчовиця накрила на стіл. Обідали мовчки. Цього разу Генчо навіть не пригубив дамаджанки.

Нарешті, коли Генчовиця, прибравши посуд, вийшла з кімнати, швець сказав, що час збиратися в дорогу. На них чекає підвода. Години за три будуть на місці. Човен? Буде й човен, його приведуть в умовлене місце рибалки.

— Спасибі тобі, — мовив Нечай. — За все.

Генчо здивовано підняв кущуваті брови.

— Це вам спасибі, — сказав він. — Без вашої допомоги ми їх не позбудемося, — Генчо кивнув у бік портретів, що висіли на стіні. — Ми, болгари, знаємо історію. Тільки російські брати визволяли нас від чужоземного ярма.

Він промовив це так урочисто-голосно, що Генчовиця, котра поралась, як завжди, на кухні, почула і прочинила двері. Подивившись на чоловіка і на постояльців, жінка зрозуміла все. Тоді вона увійшла і, повільно витерши руки, наблизилася до Нечая, торкнувшись губами його лоба. Потім поцілувала в лоб Шкляра, якого називала не Семеном, а Симеоном. І перехрестила обох на дорогу.

— Ти мій джан аркадаш, — сказав Генчо, і собі обнімаючи Нечая. Хтозна, чи вдасться їм обнятися в останню мить, там, на березі?..

Нечай уже знав, що «джан аркадаш» — це найкращий друг.

У кімнату зазирнув Славко.

Підвода стояла в дворі. Генчо узяв віжки, Нечай і Сеня-Сенечка сіли ззаду на мішки, і підвода повільно виїхала з двору. За хвилину її колеса вже торохтіли по бруківці.

За місто вибралися без пригод. Дорога не охоронялася. По ній гуркотіли й інші підводи, отже на Генчо і Нечая з Шклярем ніхто не звертав уваги. Так вони дісталися до тої корчми, в якій Нечай і Шкляр провели кілька приємних хвилин, і Генчо, на здивування Нечая, викликав корчмаря, а той і взнаки не дав, що знає Нечая і Шкляра. А може, він і справді не впізнав їх?.. Зіскочивши з підводи, Генчо прив'язав коня, і вони зайшли в корчму, щоб діждатися, поки смеркне. Підвода їм уже була непотрібна.

Коли смерк то, вони вийшли на дорогу і спустилися до моря. Човен ждав на них.

Це був великий рибальський човен, густо, добряче просмолений і проконопачений. Він зливався з темрявою.

У човні сидів якийсь чоловік у м'якому фетровому капелюсі. Генчо гукнув його, і чоловік підвів човна до берега.

Вдалині, висвітлена місяцем, височіла у морі скеля Вітрило.

Коли Генчо сів за кермо, чоловік у капелюсі наліг на весла. Вони злітали і падали, ніби довгі вузькі крила. З них безшумно стікали у воду місячні краплини.

За кормою човна тягся довгий світлий слід.

Було вітряно. Коли човен наблизився до скелі і тінь від неї накрила його, Нечай і Шкляр почали роздягатися.

Несподівано з правого боку долинув поквапливий перестук мотора… Сторожовий катер! Від думки, що з катера їх можуть помітити, Нечай похолов. Тільки-но промінь прожектора ліг на воду, Нечай інстинктивно пригнувся.

Було близько півночі.

— Стрибай!..

Це був голос Сені-Сенечки. Пролунав сплеск. Роздумувати було ніколи. Прощай, Генчо! Прощай, друже!.. Нечай стрибнув у воду і поплив, нё озираючись. Лише хвилин через двадцять він дозволив собі оглянутися. Катер уже підходив до човна. Промінь прожектора був короткий і товстий.

Та це вже було далеко позаду. Берег, човен, Генчо, сторожовик… Хвиля відсікла їх від Нечая назавжди.

Перед ним було відкрите море.

«На ознаменування Дня Перемоги над фашистською Німеччиною наказую:

Сьогодні, 9 травня, о 21 годині за місцевим часом салютувати у столиці нашої Батьківщини Москві, у столицях союзних республік, у містах-героях Ленінграді, Сталінграді, Севастополі, Одесі, у фортеці-герої Бресті, а також у містах Мурманську, Свердловську, Новосибірську, Хабаровську, Владивостоку тридцятьма артилерійськими залпами.

… Вічна слава героям, що полягли в боях за свободу і незалежність нашої Батьківщини!»

(З наказу Міністра оборони СРСР)

Епілог
ЧЕРЕЗ ЧВЕРТЬ ВІКУ

Вони щороку зустрічаються в цей день, відклавши всі свої справи, щоб хоч кілька годин знову побути разом. Це непорушний закон фронтового братерства. Хто приїжджає з Сибіру, хто з Середньої Азії. Відстані не лякають їх.

У Москві в цей день ви можете побачити їх у скверику біля Великого театру, у Києві — у Першотравневому парку, в Одесі — на Приморському бульварі. Багато з них при орденах, хоча їх не важко впізнати й так. Одразу видно: фронтовики, однополчани…

З сумом переконуються вони в тому, що постаріли. Але, як і раніше, міцно ляскають один одного по плечу.

Буяє весна. Каштани на бульварах викидають у небо гострі ніжно-кремові свічки, і море, вихолоджене зимовими вітрами, вже починає наливатися чистою голубінню. І весняний вітер надимає білі вітрила хмар.

У цей день завжди тісно у знайомих нам двох кімнатках на вулиці Пастера.

Тут майже нічого не змінилося. Картина «Синопський бій» у важкій рамі, потемнілий від часу буфет з бронзовими ручками і мармуровою дошкою, порожня клітка, в якій колись сидів папуга, матрьошка…

— Як гадаєш, Сеня-Сенечка приїде? — питає Костянтин Миколайович Арабаджі. Лацкан піджака ледь прикриває колодки багатьох орденів і медалей.

— Повинен приїхати, — відповідає Нечай. — Він надіслав мені телеграму.

— Звідки?

— Ще з Гавани. Там його нову машину випробовували. Якийсь комбайн. Здається, для збирання цукрової тростини.

— Конструктор… Сеня-Сенечка і раптом конструктор. Хто б міг подумати, — каже Арабаджі.

— А хто б міг подумати, що ти станеш доктором географічних наук?

— Я — інша річ, — сміється Арабаджі. — Я завжди любив географію. Пам'ятаєте путівник по Одесі, яким я колись хвастав? Він у мене й досі зберігається. Хочете, скажу, скільки приступок у знаменитих Потьомкінських сходах… Ну, як знаєте. Петре, кого ми ждемо?

Вони, як і колись у дні своєї молодості, називають один одного на ім'я.

— Ай справді, кого ми ждемо? — питає Леонід Гасовський.

Він сидить у кріслі-качалці. І тепер він почуває себе командиром. Адже він старший не тільки за віком, а й званням. Як же, капітан першого рангу… Після війни Гасовський закінчив військову академію і досі служить на флоті. Артистом стати йому так і не довелося. Такий талант пропав! А втім, що поробиш, коли країні потрібні не тільки вчені, конструктори, але й капітани першого рангу?

— Сеню-Сенечку, я вже казав…

— Раз, — Гасовський загинає палець. — А ще кого?

— І Якова Бєлкіна, — відповідає Нечай, не випускаючи з рота погаслої люльки.

Це та сама браєрівська люлька, яку він проніс через усю війну.

— Ясно, — добре поставленим командирським голосом каже Гасовський і повертається до Костя Арабаджі. — Будуть іще запитання?

Виструнчившись, Костянтин Миколайович Арабаджі, професор Ленінградського університету, відповідає, як належить за статутом:

— Ні, товаришу капітан першого рангу…

— Отож, — каже Гасовський і дивиться на стіл, чи все гаразд.

Стіл накритий з любов'ю, по-чоловічому, так, як це робилося на війні. На газеті рожевіють шматочки сала, лежить жменя темної солі. Дві паляниці і банка свинячої тушонки, яку Костянтин Миколайович Арабаджі на правах колишнього ординарця особисто відкрив ножем. І, звичайно, кілька пляшок.

Хліб, сіль, тушонка… Чого ще треба? Адже це не званий обід. Вдома на кожного чекає святковий стіл. Удома!.. Та сьогодні дружини не дочекаються їх. Вони краятимуть хліб, їстимуть свинячу тушонку з ножів (на фронті не було виделок). Сьогодні — їхній, чоловічий, солдатський день… І заходити стороннім заборонено.

— Затримується товариш конструктор, примушує себе ждати, — знову каже Гасовський. Він скидає піджак і вішає його на спинку крісла. В цьому штатському піджаку йому явно незручно. За тридцять років устиг одвикнути від такого тісного одягу. От коли він був артистом і грав самого датського принца Гамлета…

— Побійтеся бога, товаришу капітан першого рангу, — перебиває його Арабаджі. — Ми цю історію рівно сорок сім разів чули.

— Бога я не боюсь, я переконаний атеїст, — відповідає Гасовський. — Але якщо ви не бажаєте…

Він замовкає. Думає про товаришів. Вони йому дуже дорогі. В одного за плечима медсанбати і госпіталі, в іншого табори для військовополонених. Кожному довелося не солодко. А багатьох уже немає в живих. Хто загинув у окопах, а хто вже потім, від старих ран.

Гасовському стає сумно. Він дивиться на друзів. Офіцери, рядові… Та їх усіх зрівняла війна. Через те й зараз вони теж рівні.

— Пам'ятаєте, у сорок другому…

Тоді Нечаєві було двадцять один. Він і Кость знову зустрілися в Севастополі. За прикладом Гасовського почали відпускати гвардійські вусики. Їхній батальйон тримав оборону на Італійському кладовищі. Зустрілися, обнялися… Та про своє перебування на дачі Федорова і про те, що вони робили увесь цей час, обидва, наче змовившись, не зронили й слова.

— Пам'ятаєш Юрку Максимова?

— Славний був хлопець.

— Інакше не можна було, — глухо каже Гасовський. — Хтось повинен був це зробити. Кулемет не давав нам життя.

Він ніби виправдується. Не перед іншими — перед собою, перед своєю совістю. Не так просто посилати людей на смерть. Навіть якщо тобі дано це право і сам ти не боягуз.

— Ти коли востаннє був у Севастополі? — питає Нечай.

— Торік.

— Когось із наших зустрічав?

Гасовський не встигає відповісти. Лунає стук. Так і є, це Сеня-Сенечка. Таки прийшов, дотримав слова.

— Аякже? — каже Шкляр. — Я тільки сьогодні вранці прилетів.

Він обнімається з усіма по черзі, потім, обернувшись до Нечая, питає:

— А де Ганнуся?

— Пішла до своїх розвідників, — відповідає Нечай. — Сам Грант з Єревана приїхав. Сідай.

Останній приходить Яків Бєлкін. Раніше він ніяк не міг — була робота. Сьогодні, в День Перемоги, вони спустили на воду судно.

— Ти все ще бригадиром? — питає Шкляр.

— Звичайно. — Яків стенає плечима.

Дивне запитання! Де ж йому працювати, як не на рідному судноремонтному?

— Так, тепер, усі в зборі, — каже Арабаджі і сідає на валик дивана поруч з Нечаєм. — Що ж, почнемо.

Вони мовчки піднімають склянки. П'ють за тих, хто не вернувся з війни. За тих, хто лежить під Смоленськом і Сталінградом, за «сонною Віслою» і голубим Дунаєм. За тих, хто не долюбив, не дорадів і не достраждав на планеті Земля. За тих, хто назавжди лишився молодим у серцях матерів і в серцях товаришів. Адже мертві не старіють. Як небо. Як зорі.

Потім вони п'ють за Перемогу. Нечай зустрів її в Берліні. Кость Арабаджі у столиці Австрії. А от Якова Бєлкіна комісували під чисту ще в сорок четвертому.

За вікном злітають ракети. Гарматні постріли стрясають іншу, розгойдують весняне небо. Салют!.. І вони знову піднімають склянки, з'єднують їх над столом..

Потім згадують друзів тепер уже далекої юності. Вони знову молоді, як тоді, в далеких уже сорокових… І так само радіють, що живі, як і чверть віку тому. Хто сказав, що вони стали іншими? Неправда. Солдати завжди лишаються солдатами.

Підперши голову рукою, Сеня-Сенечка тихо заспівує:

Коли він замовкає, Гасовський дістає портсигар. Потім показує Костеві фотографії своїх онучат. Їх у нього двоє. Гасовський надіється, що хоч вони стануть артистами…

— Цілком можливо, — каже Кость Арабаджі. — Вони в діда.

Нечай встає і підходить до вікна. Посмоктує порожню люлечку. Уже пізно, та ліхтарі ще не горять. За вікном зеленіє листя старих акацій.

Нечай дивиться на вулицю, але серцем він з друзями, які сидять за столом. Він чує, як Гасовський докоряє Бєлкіну за те, що торік його з ними не було.

— Дивись, Якове, відриваєшся од мас, — каже Гасовський.

— Торік ніяк не міг, — виправдується Бєлкін. — Був у Болгарії, в Бургасі. Ми там новий док монтували.

Болгарія!.. Нечай здригається. Корчма на курній дорозі, тихі вулички Варни, шорстка долоня Генчо… Усе це було, було! Там, біля далеких берегів Болгарії, загинули Ігорок і Гришка Троян… Нечай дивиться у вікно і думає про те, що хоч минуло вже стільки років, а ще не все розказано про минулу війну. І не тільки тому, що людям властиво забувати погане, важке. І не тому, що не настав іще час усе розповісти… Він думає мовчки, зосереджено, а потім одвертається од вікна і йде до столу, за яким сидять його друзі.

_{Примітки}

₁

_{Кавторанг — капітан другого рангу.}

(обратно)

₂

_{Стівідор — старший на портових вантажно-розвантажувальних роботах.}

(обратно)

₃

_{Чорні дияволи! Дияволи!.. (нім.)}

(обратно)

₄

_{Сублокотинент — молодший лейтенант (рум.).}

(обратно)

₅

_{Крокі — схематичний план місцевості, предметів.}

(обратно)

₆

_{Бадя — звертання до старшого (рум.).}

(обратно)

₇

_{Іцари — штани з грубої домотканої матерії (рум.).}

(обратно)

₈

_{Триреми — у древніх греків і римлян судно з трьома ярусами весел.}

(обратно)

₉

_{Ферботен — заборонено (нім.).}

(обратно)

Оглавление

Михайло Пархомов ЧОРНІ ДИЯВОЛИ

Розділ перший КОМЕНДАНТСЬКА ГОДИНА

Розділ другий БАГНЕТОМ І ГРАНАТОЮ

Розділ третій ЧЕРЕЗ ФРОНТ

Розділ четвертий СОЛОНІ ЛИМАНИ

Розділ п'ятий БУДИНОК З ВЕЖЕЮ

Розділ шостий ГОСТИННЕ МОРЕ

Розділ сьомий У ПОХОДІ

Розділ восьмий АТАКА

Розділ дев'ятий НА ЧУЖОМУ БЕРЕЗІ

Розділ десятий ЧОТИРИ ДОБИ

Епілог ЧЕРЕЗ ЧВЕРТЬ ВІКУ