Білий домініканець (fb2)

- Білий домініканець (пер. Игорь Андрущенко) 1191K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Густав Майринк

Ґустав Майрінк
Білий домініканець
Зі щоденника Невидимця

Вступ

Що означає фраза: «Пан А чи пан Б написав роман»? Ясно як божий день: хтось узяв на допомогу власну фантазію і вивів людей, яких зроду-віку не бувало, наділив їх сякими-такими переживаннями і приписав учинки, а ще пов’язав між собою їхні долі. — Приблизно так або майже так каже поширена думка.

Кожному-бо здається, що він точно знає, що таке фантазія, але мало хто здогадується, яка то чудесна сила — уява. Та й що можна сказати, коли, наприклад, рука, яка, мов якийсь знадібок, скоряється мозкові, ні з того ні з сього відмовляється виводити одне ім’я головного героя роману й натомість уперто шкрябає інше?

Чи не треба в цьому разі зупинитися й запитати себе, чи я таки це творю або ж моя уява — це щонайбільше магічний апарат, який діє на взір якогось приймача? Або ж того, що у радіотелеграфії зветься ще антеною?

Часом трапляється так, що серед ночі, уві сні, люди вскакують і нотують те, чому клопітного дня завадила стати на папері втома. Іноді саме вночі найкраще вирішуються проблеми, перед якими вдень думка безпорадно відступала.

Тоді-то кажуть, що без допомоги зазвичай сонної підсвідомості тут не обійшлось. Якби подібне сталося в монастирі, сказали б: «Мати Божа допомогла».

Хтозна, можливо, підсвідомість і Мати Божа — це два боки однієї медалі?

Ні, звісно ж, Мати Божа — це не тільки підсвідомість, але підсвідомість зі свого боку — це і справді як «Мати», що приводить на світ «Бога».

У цьому романі за головного героя якийсь Христофор Таубеншлаґ.

Поки що мені не пощастило з’ясувати, чи існував він насправді, проте я твердо переконаний, що Таубеншлаґ той не є тільки плодом моєї уяви. Кажу про це відразу, хай хтось і закидає мені прагнення до якоїсь ориґінальності.

Не варто докладно описувати, як створювалася ця книга: щоб розказати, як усе воно було, досить декількох слів.

Хотів би перепросити за ті кілька речень, якими я згадаю себе самого, бо, на жаль, цього не уникнути.

Довгенько я виношував загальними рисами сюжет роману у своїй голові, аж поклав його написати. Та перегодом узявся перечитувати написане і — о, диво! — зауважив, що в текст, поза моїм бажанням, чомусь уклюнулося прізвище «Таубеншлаґ». Ще ж і надто, фрази, якими я збирався мережити аркуші, під моїм пером самі собою змінювались, і виходило щось геть інакше, ніж те, що прагнув сказати. Тим-то дійшло до війни між мною й невидимим Христофором Таубеншлаґом, у якій він зрештою взяв наді мною гору.

Я хотів описати одне маленьке містечко, що живе в моїй пам’яті, проте постала зовсім інша картина, і картина, що наразі маячить мені перед очима, виразніша за ту, яка колись і справді пройшла перед моїм зором.

Зрештою, мені нічого іншого не лишалось, як упокоритися перед впливом того, хто звав себе Христофором Таубеншлаґом, здатися на його ласку, позичити йому, так би мовити, для писання мою руку й повикреслювати з книги все, що зродилося в моїй голові.

Припустімо, що той Христофор Таубеншлаґ — невидиме створіння, здатне якимось дивом впливати на цілком притомних людей і прибирати їх до своїх рук. А проте, постає питання, навіщо, щоб описати історію свого життя, він вирішив використати саме мене? Може, в цьому завинила пиха? Або потрібен був цілий «роман»?

Хай кожен відповість на це сам. А я тим часом лишу свою думку при собі. Можливо, мій випадок не одиничний, і завтра той Христофор Таубеншлаґ заволодіє ще котроюсь рукою… Те, що наразі викликає подив, завтра може ужитися. Можливо, ми наближаємося до давнього і водночас щоразу нового знання:

А що як фігура Христофора Таубеншлаґа — хіба що провісник, якийсь символ, машкара безформної сили у людській подобі?

Хто всі розуми поїв і гадає, буцімто він усьому — голова, того, звісно, вернутиме від думки, що людина лише маріонетка.

Коли одного разу, в процесі роботи над текстом, мене охопило подібне відчуття, я раптом замислився: може, Христофор Таубеншлаґ — то якесь окреме від мене «Я»? Чи скороминущий, задуманий і створений моєю уявою фантастичний образ, який увійшов у своє життя, — так трапляється з людьми, до яких часом навідуються видива, ба — точать теревені?

Ніби читаючи мої думки, невидимець урвав мою розповідь і, скориставшись моєю рукою, нашкрябав, наче між іншим, таку дивну відповідь:

«Ви — (те, що він звернувся до мене на «Ви», а не на «ти», пролунало як насміх) — можливо, Ви, як і всі люди, теж пошились у самостійні істоти, здумали, що Ви — щось більше за відблиск «Єдиного «Я»? Того Великого «Я», що зветься «Богом»?

Відтоді я часто й довго сушив собі голову над значенням цієї мудрованої фрази, прагнучи знайти в ній ключ до загадки, щó являє собою для мене існування Христофора Таубеншлаґа.

Одного разу, повертаючи розумом, я вже було подумав, що таємниця ся майже висвітлилась, але зненацька мене збентежив інший «оклик»:

«Кожна людина — це «Таубеншлаґ», такий собі «голубник», але не кожен — «Христофор», тобто той, хто носить Христа. Більшість християн тільки гадає, що живе з Христом у душі. Натомість у справжнього християнина білі голуби влітають і вилітають, як у голубнику».

Відтоді я покинув надію знайти слід цієї таємниці і викинув це з голови; врешті-решт, й сам, — якщо вірити давній теорії про те, що людина живе на землі, щоразу перевтілюючись, — міг бути цим самим Христофором Таубеншлаґом у котромусь із минулих життів.

Понад усе мені сподобалася думка: щось, що водило моєю рукою, — то вічна, вільна, упокоєна в собі самій і вільна від будь-якого вигляду й будь-якої форми сила… а проте, якось уранці, прокинувшись після важкого кошмарного сну, крізь напівзаплющені повіки, як живий образ цієї ночі, вздрів я старого, сивого, безбородого незнайомця, у сажень зросту, проте на парубоцький лад стрункого, і мене охопило почуття, що не полишало весь день: «Певно, це був сам Христофор Таубеншлаґ».

Часом мені набігала дивна думка: він живе поза часом і простором і приймає спадщину нашого життя, коли смерть сягає до нас своєю рукою. Але нащо всі ці розмисли, до сторонніх вони не мають жодної притоки! А тепер я подаю послання Христофора Таубеншлаґа так, як вони ступали одне одному в слід (іноді в уривчастій формі), нічого не докидаючи від себе й нічого не приховуючи.

Перша з’ява Христофора Таубеншлаґа

Відколи я себе пам’ятаю, у місті мене прозивали Таубеншлаґом. Коли малим хлопчаком з довгою жердиною, на кінці якої палав ґніт, я бігав у сутінках од будинку до будинку, запалюючи ліхтарі, переді мною вздовж вулиці крокували діти, стрійно плескали в долоні і знай собі виспівували: «Таубеншлаґ, Таубеншлаґ, тра-ра-ра, Таубеншлаґ, голубник, голубник, тра-ра-ра, голубник!» Я на них не гнівався за це, хоча ніколи їм і не підспівував. Згодом це ім’я підхопили і дорослі; так вони і зверталися до мене, коли чогось від мене хотіли.

Інша річ — ім’я «Христофор». Воно було в цидулці, прив’язаній до моєї шиї, коли вранці одного дня мене, немовлям, голим-голісінького, знайшли біля дверей церкви Пречистої діви.

Цидулку, вочевидь, написала моя мати, перш ніж мене там зоставити.

Це єдине, що мені від неї дісталося. Тож ім’я Христофор я віддавна переживав як щось священне. Воно ввійшло мені в плоть і кров, і я проніс його через усе моє життя наче символ Водохрещі, виданий у царстві Вічності, як свідчення, що його нема як викрасти. Це ім’я невпинно росте й росте, наче насіння з пітьми, щоб, урешті, стати таким, яким було на світанні людства, поки воно не стопиться зі мною й не введе мене в світ нетлінного. Написано ж бо у Священному Писанні: «Посіяно тлінним, а воскресне нетлінним».

Ісуса введено у хрест у зрілому віці, і він цілком здавав собі справу з того, що діється: його «Я», що і було його ім’ям, було подароване йому небом… Сьогоднішніх дітей хрестять ще немовлятами. Хіба можуть вони второпати, що з ними відбувається!? Вони бредуть собі життям, доки не зійдуть у могилу, мов ті хмарки пари, що їх подув вітру жене в болото. Плоть їхня гниє, і в імені, котре єдино воскресне, не мають вони нічого свого…

Однак я знаю (тією мірою, якою людина взагалі може казати, що вона щось знає), що звати мене Христофором.

У місті існує легенда, буцімто один домініканський чернець Раймунд де Пеннафорте^[1] збудував церкву Пречистої діви на дари, що їх звідусіль поприсилали йому невідомі добродійники.

Там, над вівтарем, чорним по білому написано «Flos florum» — «я відкриюся за 300 років». Над ним угорі хтось прибив розмальовану дошку, і раз у раз вона падає. Щороку на першу Пречисту.

Подейкують, іноді вночі на молодик, коли стоїть така непроглядна пітьма, що якби підніс руку до очей, то й тієї не розгледиш, церква кидає білу тінь на чорну торговицю. Це образ Білого Домініканця Пеннафорте.

Як нам, дітям, вихованцям притулку, виповнилося дванадцять, треба було вперше йти до сповіді.

— Ти чого вчора не ходив до сповіді? — напнув мене вранці наступного дня мокрим рядном капелан.

— Я висповідався, Ваша всечесність!

— Брешеш!

І я виклав йому, як усе було: «Стою я в церкві й чекаю, коли мене покличуть. Раптом чиясь рука зробила мені знак, і, зайшовши до сповідальні, розгледів я білого ченця, що тричі запитав мене, як мене звуть. Спершу я не здобувся на відповідь; коли той спитав удруге, я й знав, але забув, перш ніж устиг вимовити, на третій раз чоло моє вкрилося крапельками холодного поту, а язик мені усох. Я не міг вимовити ні слова, хоча все в моїх грудях кричало: «Христофор!» Певно, білий чернець це почув, адже записав ім’я в книгу, вказав на неї й вимовив: «Я відпускаю тобі всі твої гріхи, що їх ти вкусив і ще вкусиш».

На мої останні слова, вимовлені геть тихо (я не хотів, аби все це чули мої товариші), капелан затрусився, мов осичина, а тоді сахнувся, ще й перехрестився.

Тієї ж таки ночі я вперше хтозна-як залишив свій притулок, а відтак не знати як вернув назад.

Увечері я пішов на боковеньку в чому мати на світ породила, а вранці прокидаюся в ліжку одягнений від голови до п’ят, ще на чоботах відкілясь курява. У моїй сумці віднайшлися квіти: певно, я назбирав їх на гірських високостях.

Згодом це стало мені за звичай, поки не втрутилися наглядачі притулку й не всипали мені хльосту, коли не зміг пояснити, куди це зникаю упереспи.

Якось мене викликали в монастир до капелана. Священик стояв посеред кімнати поруч зі старим паном, який згодом узяв мене у прийми, і я зрозумів, що вони говорили про мої нічні мандри.

«Твоє тіло ще не дозріло. Його невільно відпускати разом з тобою. Я зв’язуватиму тебе», — мовив старий, узявши мене за руку і якось на особливий лад хапаючи повітря, подався додому.

Мені на душі похололо, бо я не зрозумів, що він має на оці.

У будинку старого над залізними парадними дверима, що їх було оздоблено великими цвяхами, проступав виритий напис: «Бартоломеус барон фон Йохер, почесний ліхтарник».

Я ніяк не міг утямити, як-то аристократ став ліхтарником. Прочитавши той напис, я відчув, як усі мізерні знання, що їх взяв зі школи, посипалися з мене, наче шматки паперу: такий сумнів узяв мене, що я вже й не знав, чи лишилося в моїй голові бодай на макове зерня здорового глузду.

Перегодом я довідався, що першому представникові роду барона, простому ліхтарнику, було даровано дворянський титул за якісь заслуги, про що він сам не відав. Відтоді на гербі фон Йохерів з іншими емблемами сусідили масляна лампа, рука й палиця, і барони з покоління в покоління щорічно одержували від міста маленьку ренту, байдуже, чи справляли вони обов’язки, запалюючи міські ліхтарі чи ні.

Вже наступного дня з баронового наказу мав я взятися до роботи.

«Хай рука твоя спершу опанує те, що згодом доведеться робити твоєму Духові, — мовив він. — Хай яким дрібненьким здасться ремесло, воно ушляхетниться, щойно його перейме твій Дух. Робота, що не намагається заволодіти душею, не варта того, щоб нею переймалося тіло».

Я дивився на старого й мовчав, адже тоді ще не розумів, що він має на оці.

— А, може, ти хотів би стати якимось крамарем? — докинув він, щиро посміхаючись.

— Завтра вранці мені знову гасити ліхтарі, чи як? — спитав я бійно.

Барон погладив мене по щоці: «Звісно, бо ж як сонце на небі, інше світло людям уже не потрібне».

Старий мав дивну звичку іноді під час нашої розмови якось по-особливому дивитися на мене; у його очах тоді світилося німе питання: «Чи зміркував ти нарешті?» або «Я страшенно гризуся, чи зможеш це розгадати?»

Тоді-то я часто відчував гаряче полум’я в грудях, наче мені нечутно підказував голос, який перше, на сповіді білому ченцеві, кричав ім’я «Христофор».

Лице барона з лівого боку було спотворено страшним волом, отож комір його сюртучини мав глибокий виріз до самого плеча, щоб не заважати рухам шиї.

Вночі, коли сюртучина висіла на спинці фотеля, мов якийсь труп без голови, мене охоплював невимовний страх; аби прогнати його геть, я уявляв, якою щирістю й люб’язністю віє від барона зазвичай. Усупереч його тілесній ваді й сливе гротескній зовнішності — його-бо сива борода, що стовбурчилася над волом, скидалася на якогось віника, — було в моєму названому батьку щось напрочуд витончене й ніжне, щось безпорадно-дитяче, щось цілком безневинне, що давалося взнаки ще виразніше, коли він гнівався й проймав очима співрозмовника крізь сильні оптичні скельця свого старосвітського пенсне.

У такі моменти він завше здавався мені величезною сорокою, що козириться і скакає довкола, щоб зрушити на бійку, тим часом як її зіркі очі ледь приховують страх: «Ти ж не насмілишся ловити мене, еге ж?»

Будинок фон Йохера, в якому судилося мені прожити многії літа, був у місті одним із найстаріших, і поверхів у ньому наскладалося чимало. Кожен із них посідали баронові предки, так що нове покоління обсідалося на поверх вище за попереднє, немов прадіди і діди поривалися до неба чимраз сильніше.

Не пригадую, щоб барон коли-небудь вступав до цих старовинних зал, сірі й каламутні вікна яких виходили на вулицю. Жили ми з ним у двох простих, вибілених кімнатах під пласким дахом.

Потойбіч вулиці росли дерева, під якими походжали люди. Поруч із будинком в іржавому залізняку без дна, що колись правив за ринву і рясно посипав бруківку прілим листям та сміттям, зеленіла акація з білими пахучими кошичками квітів.

Ген-ген унизу, впритул до старенних рожевих, вохряво-жовтих і світло-блакитних будиночків, із порожніми вікнами, зі схожими на безкрисі неяскраво-моховиті капелюхи дахами, струменіла, стікаючи десь з гір, широка, спокійна сіра річка.

Річка обходить місто, і воно нагадує острів, який мов уліз у водяну петлю. Річка тече з півдня, повертає на захід, а тоді знову квапиться на південь, і не зливає води тільки тому, що цьому опинається вузька смужка землі, на якій і стоїть наш будинок, останній у місті. Відтак річка — шусть за зелений пагорб! — і відразу сходить з-перед очей.

По брунатному, з поручнями на людський зріст, мосту із сирих нетесаних колод, які вгинаються, коли по них котяться балагули, можна перейти на інший лісистий берег, де вода злизує пісок з урвищ. З нашого даху погляд сягає луговини, найзрадливіша даль якої підносить гори, мов хмари, а хмари спочивають на землі, наче гори.

Посеред міста здіймається схожий на замок витягнутий будинок, покликаний щонайбільше відбивати незмивними запаленими очима своїх вікон безжальну спеку осіннього сонця.

Із щілин, які позалягали між кругляками на бруківці під завжди безлюдною торговицею, де в купах перекинутих кошиків, як забуті гігантські іграшки, стоять парасольки торговців, стирчить угору трава.

Іноді неділями, коли спека пропікає стіни барокової ратуші, лунають стишені звуки духової музики, що їх підхоплюють із землі прохолодні порухи вітру. Вони чимраз голоснішають, аж раптом брама заїзду «На Флетцінґеровій пошті» розкривається, і до церкви звідти наставляється весільна процесія, виряджена в стародавні строкаті строї.

Молодь у різнобарвних биндах святково розмахує вінками; попереду — юрба дітей, на чолі якої проворний, як ласиця, і то на милицях, крихітний десятилітній каліка, одержимий бісом утіхи, так наче всі веселощі свята належать тільки йому, тоді як інші переймаються лише врочистою серйозністю.

Того першого вечора, коли, я вже лежав у постелі, чекаючи, що мене ось-ось візьме сон, двері відчинились, і я не знати чому перестрашився, бо до мене сунув барон, тим-то я помислив, що він хоче мене зв’язати, як перше обіцяв.

А проте, він кинув:

«Я хочу навчити тебе молитися. Ніхто з них не знає, як треба молитися. Нащо слова, коли є руки!? Той, хто молиться словами, старцює. А старцювати — остання річ. Твій Дух уже знає заздалегідь, що тобі потрібно. Коли сходяться дві долоні, ліва й права половини в людині лучаться в один ланцюг. Здається, мов тобі закуто в кайдани руки й ноги, а з кінчиків пальців, спрямованих догори, вільно ширяє у небеса полум’я… Це таємниця молитви, і Святе Письмо про це анічичирк».

У цю ніч я вперше мандрував так, що вранці наступного ранку прокинувся вже без убрання і без вкритих курявою чобіт.

Родина Мучелькнаус

Наш будинок перший на вулиці, що, коли пам’ять мене не змилює, звалася Пекарською. Стоїть собі сам-один. Трьома своїми стінами пишниться він перед околицями, а, відкривши вікно з четвертого боку, я можу сягнути стіни сусіднього будинку — вуличного простору між двома будівлями, як в зайця хвоста…

Ця вуличка не має назви, бо йдеться лише про вузький перехід, який круто береться нагору, пов’язуючи один з одним два лівих береги однієї річки; другого такого переходу зроду-віку в світі не бувало; і наше щастя, що він перетинає стрілку, на якій ми живемо.

Рано-вранці, коли я виходжу гасити ліхтарі, внизу, у сусідньому будинку, розчиняються двері, і рука, озброєна мітлою, жбурляє стружки в річку, що торує свій шлях довкола міста, щоб за півгодини, в акурат за п’ятдесят кроків од іншого кінця проходу, хлюпати через вінця греблі і з шумом кидатися геть.

Ближній кінець проходу виходить на Пекарську. На розі сусіднього будинку над лядою висить табличка:

«ФАБРИКА ОСТАННІХ ПРИСТАНОВИЩ…»

Колись там було написано: «Точильник і трумнар». Це можна чітко розібрати, коли табличка натягується дощовою водою і раптом вимальовується старий шрифт.

Щонеділі пан Мучелькнаус, його половина — Аґлая та їхня дочка Офелія йдуть у церкву і сідають усім посімейством на перший ряд. Інакше кажучи, пані з панночкою сідають на перший ряд, а пан Мучелькнаус обирає собі місце в третьому. Скраєчку, під дерев’яною фігурою пророка Йони, де темно хоч оком світи. Яким смішним зараз, відколи спливли за водою довгі літа, здається мені все це, і яким невимовно сумним!

Пані Мучелькнаус завжди одягнена в чорний шурхітливий шовк, а під ним уже не криється зі своєю славою заведений у кармазиновий оксамит молитовник. Жіночка знай дробцює собі у тьмяних, кольору сливи, гостроносих чобітках з калошами, з гідністю підсмикуючи спідницю над першою-ліпшою калюжею. На її щоках крізь підфарбовану шкіру зрадливо проступає густе мереживо тоненьких червоно-блакитних прожилок, що його накидає на жінку невблаганний вік; її досі виразні очі, з ретельно підведеними віями, сором’язливо ковзають долівкою — хіба подоба променитися жіночими чарами, коли дзвони кличуть до Бога.

Офелія носить розмаюване грецьке вбрання й золотий обруч навколо розкішних попелястих кучерів, які влягаються в неї на плечах, і щоразу, коли її бачу, у неї на голові миртовий вінок.

У неї прекрасна, спокійна, розміряна хода королеви. Варто мені подумати про Офелію і серце заходиться. Йдучи до церкви, дівчина щільно загортається у вуаль, отож обличчя її розгледів я не одразу. Темні великі очі, повиті задумою, на тлі білявого волосся аж за душу хапають!

Пан Мучелькнаус, недбало розмахуючи вилогами довгої чорної недільної сюртучини, зазвичай ступає слідом за дамами, на кілька кроків позаду. Скоро він замріється і опиниться поряд із ними, як пані Аґлая шепче йому:

— Адонісе, вкороти-но ходу!

У нього вузьке сумовито-витягнуте брякле обличчя з рудуватою порідкóю борідкою й стирчастим дзьобуватим носом, який випинається з-під утнутого чола, увінчаного лисиною. Латка масного волосся облягає з потилиці голомозий череп так, що, здається, ніби її хазяїнові допікає шолудь, а він забув витерти свої пелехи (так вони і метляються з боків!).

Настромивши на голову циліндр з нагоди чергового свята, Мучелькнаус звичаєм прокладає між ним і лобом ватяний валик завтовшки в палець, аби циліндр не хитався.

У будні дні п-на Мучелькнауса не видно. Він їсть і спить унизу, у своїй майстерні. Його дами опосідають кілька кімнат на четвертому поверсі.

Спливло, певно, років три-чотири, відтоді як мені дав притулок барон, аж прознав я, що пані Аґлая, її донька й п-н Мучелькнаус зв’язані одне з одним.

Вузький прохід між двома будинками з раннього ранку до пізньої ночі наповнено рівномірним дзижчанням, так наче десь углибині під землею ніяк не вгамується рій велетенських джмелів. Цей шум, тихий і оглушливий водночас, долітає до нашого вуха, коли немає вітру. Попервах це мене бентежило і я весь час прислухався, намагаючись дізнатися, звідки ж він виходить, але мені жодного разу не спало на думку запитати про це. Ніхто не цікавиться, звідки береться те, що повсякчас повторюється; такі події здаються річчю самозрозумілою, і до них звикаєш, хай який подив вони викликають. Тільки злякавшись, людина спалахує цікавістю… або ж береться в ноги.

Мало-помалу я звик до шурхотіння, наче то мені шуміло у вухах; уночі, коли він зненацька стишувався, я прокидався, гадаючи, що мене хтось огрів.

Одного разу, коли пані Аґлая, затиснувши вуха руками, стрімко завернула за ріг і налетіла на мене, вибивши в мене з рук кошика з яйцями, то миттю перепросила: «О, Господи, дитятко моє дорогеньке, це торохтить він, жахливий верстат нашого годувальника… І… і… і його підмайстерків…» — докинула вона наче ні до ладу, ні до прикладу.

— Токарка п-на Мучелькнауса… он воно що так гримотить! — утямив я.

Згодом я дізнався від нього самого, що підмайстрів у нього катма, та й фабрику він тримає самотужки.

Стояв несніжний темний зимовий вечір. Тільки-но я, збираючись запалити ліхтар унизу за рогом, сягнув палицею до його затулки, як хтось прошепотів: «Тс-с, пане Таубеншлаґ!»

І я впізнав токаря Мучелькнауса. Він був у зеленому фартуху і капцях, на яких строкатими перлами настилувано лев’ячу голову. Чоловік прикликав мене з вузького проходу:

— Пане Таубеншлаґ, якщо Ваша ласка, хай сьогодні вночі тут буде темно, гаразд? Чуєте, — правив він далі, зауваживши, що я занадто збентежений, аби поцікавитися причиною такого прохання. — Чуєте, я нізащо б не наважився перебити Вам у пильнуванні свого обов’язку, якби на карту не було покладено, і я цього певен, честь моєї дружини. До того ж від цього залежить і майбутнє моєї панночки доньки у світі мистецтва… Відтепер і назавжди… Жодна душа не має бачити того, що сьогодні вночі тут звершиться…

Я мимоволі відступив назад — так уразив мене тон старого, вираз його обличчя, переляк, з яким він говорив.

— Ні, ні, будь ласка, не тікайте, п-не Таубеншлаґ. Жодного криміналу тут немає. Звісно, якби щось подібне сталося, мені довелося б утопитися… Знаєте, я, той, одержав від одного столичного клієнта… вельми… вельми сумнівне замовлення… І сьогодні вночі, коли всі поснуть, це тишком-нишком нарихтують на візок і відвезуть… Он як.

Мені відлягло від душі. Хоча я й не здогадувався, у чому річ, але втямив, що йдеться про якусь звичайнісіньку витребеньку.

— Може, я міг би допомогти Вам з тим рихтуванням, пане Мучелькнаус? — спитав я.

Точильник у захваті мало не вчепився мені на шию: «А пан Йохер про це не дізнається? — запитав він одним духом, а тоді стурбовано докинув: — А хіба тобі дозволяють так пізно тинятися вулицями. Ти ще такий малий!»

— Мій названий батько нічого не помітить, — заспокоїв я його.

Над північ долетіло до мого вуха, що хтось тихенько мене зве. Я зійшов сходами; у проході з ліхтарями, мов тінь, бовванів візок.

Копита коней були обмотані ганчір’ям, аби ніхто не почув, як вони цокають. Біля дишла стояв візник і шкірив зуби щоразу, коли п-н Мучелькнаус тягнув ціле пудло з великими, круглими, обточеними дерев’яними кришками, з ручкою посередині, за яку їх випадало брати.

Я миттю підскочив і заходився допомагати з рихтуванням. За півгодини візок був виповнений з наспою і, сяк-так перевальцем покотившись через міст обгороди, незабаром розчинився у пітьмі.

Долаючи мій спротив, старий, важко сопучи, потягнув мене до себе в майстерню.

На круглому білому обструганому столі із гальбою слабкого пива та двома склянками блищала красиво виточена штукенція, — певно, призначена для мене, — відбиваючи, наче чиста шибка, все тьмяне світло, що його виливала маленька підвісна гасова лампа. Довкола ж неї влягалися сливе непроникні сутінки.

Мало-помалу мої очі навикли до них, аж я угледів що і де.

Від однієї стіни до іншої тягнувся сталевий вал: за дня його крутила річкова вода, обертаючи знадвору водяне колесо. Цієї вечірньої пори на ньому куняло кілька курок.

Над токарським верстатом, мов петлі на шибениці, теліпалися шкіряні паси.

З кутка визирала дерев’яна статуя Святого Себастьяна, прошитого стрілами. Кожну з тих стріл уподобала курка.

Відкрита труна, в якій коли-не-коли шаруділа уві сні пара кроликів, стояла у зголовах негодящого помосту, що, певно, правив точильникові за ліжко. Єдиною прикрасою кімнати був малюнок під дзеркалом, вправлений у золотій рамці, у лавровому вінку. Він виводив якусь молоду жінку в театральній позі із заплющеними очами й напіввідкритими вустами, як мама на світ вродила, з самим фіговим листком на соромоті, і геть білим-білу, так наче вона спершу скупалась у гіпсовому розчині, щоб стати моделлю.

П-н Мучелькнаус ледь помітно почервонів, коли зауважив, що я зупинився перед картиною, і пробурчав: «Це моя пані благовірна в той час, коли вона віддавала мені руку на вічну злуку. Вона була теє… — він затнувся і захекався, а відтак знову розв’язав уста: — …мармуровою німфою… Так, так, панам батькам — легко їм лежати, сиру землю держати! — чогось забандюрилося назвати свою доньку по-свинськи Алоізією, ще й на той лад її і похрестити. Ось як звуть мою пані благовірну Аґлаю насправді… Але ж, пане Таубеншлаґ, само собою, нікому про це ані гу-гу! Бо ж це може зашкодити артистичній репутації моєї панни-дочки. Ото ж то!

Він підвів мене до стола, уклінно запропонував мені фотель і плеснув світлого пива.

Він, здавалося, геть забув, що я парубчак, якому немає ще й п’ятнадцяти років, адже говорив із мною, як з дорослим, як з паном, який стояв понад його освітою і станом.

Спершу я думав, що він хоче просто мене розважити своєю балаканиною, проте незабаром накинув оком на те, як, оповідаючи, він наструнчується і тремтить щоразу, коли я озираюся на кроликів, і тут таки намагається відхилити мою увагу від убогої обстави своєї майстерні. Тоді я спробував затаїти дух і не дозволяти собі ковзати туди-сюди очима.

Раптом він скрутився, як муха на окропі. Його ямкуваті щоки покрилися круглими сухотними плямами.

З його слів я чимраз ясніше розумів, що йому доводилося зі шкури рватися, щоб виправдатися переді мною!

Я почувався тоді ще вповні по-дитячому, все, що він розповідав, сягало понад мою прийнятливість, що поступово дивне збентеження, яке викликали в мені його слова, переросло в тихий незрозумілий жах.

Цей жах, який вгризався в мою душу з року в рік чимраз глибше, у міру того, як я приходив до розуму, і прокидався в мені ще ясніший щоразу, коли ця картина спливала в моїх спогадах.

Що я виразніше здавав собі справу з тієї погані, в яку буття впроваджувало людину, то слова точильника з’являлися переді мною у всій їхній яснісінькій відвертості й перспективі, і раз у раз доходило до кошмару, коли я згадував про цю історію й подумки перебирав сторінки трагічної долі старого точильника. Тоді-то я відчував у своїх грудях той глибокий морок, який огортав його душу, і болісно переживав дивовижну невідповідність між примарним комізмом точильника і його піднесеною і водночас глибинною жертовністю в ім’я хибного ідеалу, що його так підступно, мов якийсь мандрівний огник, привніс у його життя сам сатана.

Тоді, сприймаючи дитиною його розповідь, я міг би сказати: це була сповідь юродивого, призначена не для моїх вух, але мені доводилося слухати, байдуже, чи хотів я чи ні, наче чиясь невидима рука, поклавши упорснути отруту в мою кров, утримувала мене.

Були миті, коли я відчував, мовби з мене сиплеться порохно: так щиро перейнявся я навіженством точильника. Здавалося мені, буцімто я його одноліток, ба більше — старший за нього і ніяке не паруб’я.

— Так, так, вона була великою славнозвісною актрисою, — почав він десь так. — Аґлая! Ніхто в цій жалюгідній дірі й гадки не має про це. Вона не хотіла, щоб це вивідали. Знаєте, пане Таубеншлаґу, я не вмію висловлюватися так, як хотів би. Письма я теж не навчився як слід. Але щодо цієї таємниці, хай по нас річ, гаразд? Як і перше… ну теє… з кришками… Власне, я можу нашрайбувати лишень одне-однісіньке слово… — Він дістав грудочку крейди з кишені і нашкрябав на столі: — Ось таке: «Офелія». А до читання я не степний. Я, власне, — він нагнувся і змовницьки прошепотів мені на вухо, — пробачте на слові, дурний як сало без хліба. Знаєте, мій батько, який був людиною дуже і дуже сильною, одного разу, коли я, ще дитиною, підпалив клей, замкнув мене на добу в майже готовій залізній домовині і зауважив, що мене поховають живцем. Звісно, я повірив у це. Час, проведений у домовині, перетворився для мене на таке жахіття, наче довга, довга вічність в пеклі, яка ніколи не скінчиться, бо я не міг поворушитись і майже не дихав. Я стискав зуби у моторошному передчутті близької смерті. Але на греця, — докинув він геть тихо, — на греця ж я підпалив той клей? Коли мене витягнули з домовини, я зсунувся з глузду і стратив мову. Лише за десять років я мало-помалу навчився розмовляти. Але ж то правда, пане Таубеншлаґ, хай річ по нас! Якщо люди пронюхають про цей мій сором, то це може зашкодити артистичній кар’єрі моєї панни-доньки. Так. Гм. Коли відтак мій батько одного разу назавжди щасно ввійшов до раю, його поховали в тій таки самій залізній труні. Він залишив мені свою справу і гроші, бо ж був удівцем. І тоді на втіху мені було послане небесне знамення, адже я гадав, що помру від скорботи за померлим батьком: так я виливав сльози. Послав мені янгол пана обер-режисера, пана Паріса. Ви не знаєте пана актора Паріса? Він приходить раз на два дні вчити акторського майстерства мою панну-доньку. Ім’я він має те ж таки, що і старогрецький бог Паріс^[2]. Це провидіння від початку до останку. Отож бо. Гм. У той час моя теперішня дружина була ще юною. Так. Гм. Одне слово, ще дівча. А пан Паріс готував її для акторської кар’єри. Вона була мармуровою німфою в одному таємному театрі в столиці. Так. Гм.

З уривчастих фраз і мимовільних коротких пауз, між якими він примудрявся сипати словами як горохом, я зауважив, що його свідомість подеколи наче згасає, а відтак оживає знову, до пари диханню. Його свідомість ніби наступала і відступала на кшталт припливів і відпливів.

«Він і досі видихає ті жахливі тортури у залізній труні, — відчував я інстинктивно, — він і сьогодні наче похований живцем».

— Ну от, щойно я успадкував крамницю, пан Паріс відвідав мене і заявив, що знаменита мармурова німфа Аґлая випадково вгледіла мене на похоронах, — вона саме проїздила через наше місто непізнано. Гм. Отак-то. І коли вона вгледіла, як я ридаю на могилі батька, то мовила. — Пан Мучелькнаус різко підплигнув ні з того ні з сього і заходився декламувати з пафосом кудись у позапростір: його маленькі водянисті очки, здається, прикипіли до невидимих слів, виведених вогняними літерами. — Отож вона сказала: «Я хочу бути опорою в житті цій простій людині й світлом у пітьмі, світлом, яке зроду-віку не згасне. Я хочу народити йому дитину, життя якої буде присвячене тільки мистецтву. Я хочу, щоб Дух його розкрив очі на велич буття, а мені самій доведеться з розбитим серцем нидіти у глушині сірих буднів. Прощай, мистецтво! Прощай, слава! Прощавайте, лаврові гаї! Аґлая йде і ніколи не верне назад! Отож-то. Гм.

Він витер рукою піт з лоба і знову поволі сів на стілець, наче спогади залишили його.

«Так. Гм». Пан обер-режисер голосно ридав і рвав на собі волосся, коли ми втрьох сиділи у мене на весіллі. І раптом він закричав: «Якщо я втрачу Аґлаю, театр мій пропаде. Пропаща я людина». Отак. Гм. Тисячі золотих монет, які я йому вручив, звичайно, аби він, принаймні, не загубив усе, було замало, щоб полегшити його втрату. Атож! Гм.

Відтоді він як у воду опущений. Тепер, коли пан обер-режисер одкрив великий драматичний талант у моєї дочки, то знову трохи заспокоївся. Так. Гм. Успадкувала вона його, певно, від своєї матері. Авжеж, до багатьох діточок муза приходить ще в колисці. Офелія! Офелія! — Раптом його охопило якесь дике натхнення. Він ухопив мене за руку і рвучко затрусив її: «Чи знаєте Ви, пане Таубеншлаґ, що Офелія, донька моя, — то дитя з ласки Божої? Он і пан Паріс завсіди каже, дістаючи свою платню в моїй майстерні: «Коли ви її зародили, майстере Мучелькнаус, мабуть, сам Бог Весталус був поруч!» Офелія це… — і він знову зашепотів, — але це таємниця, така сама… ну, така сама… як з кришками… Гм. Атож. Офелія з’явилася на світ за шість місяців… Гм. Так. Звичайні діти з’являються за дев’ять… Гм. Так. Утім, нічого дивного. Її мати теж уродилася під королівською зіркою. Гм. Хіба що вона блимає. Я маю на увазі зірку. Моя дружина не хоче, щоб про це хто-небудь знав, але Вам, пане Таубеншлаґ, я скажу: знаєте, вона вже майже сиділа на троні! І якби не я, — сльози давлять мене, коли я про це думаю, — то сидіти б їй сьогодні в кареті, запряженій четвіркою білих коней. Але вона попустила мені… Гм. Так. А з троном, — точильник підніс три пальці, — було так, присягаюся честю й блаженством, що я не брешу. Замолоду пан обер-режисер Паріс (я чув це од нього) був головним візирем у арабського султана в Белграді. Він навчав там для його величності найвищий гарем. Гм. Так. І моя теперішня підбічниця Аґлая, — хвала її талантам! — була призначена першою дармо-дамою — арабською вона звалася «Май-Тереза». У неї був чин першої ерзац-панії найвищої лівої руки його Величності. А проте, його Величності вкоротили віку, тож панові Парісу і моїй дружині вночі довелося тікати Нілом. Отож. Гм. Потім, як ви знаєте, вона стала мармуровою німфою в одному таємному театрі, який організував пан Паріс, поки не відмовилася від лаврів. Пан Паріс також покинув своє ремесло і живе тут тільки, щоб дати Офелії належну освіту. «Нам усім слід жити тільки заради неї, завжди говорить він. І ваш святий обов’язок, майстере Мучелькнаус, докласти всіх сил, щоб дар актриси в Офелії не всох у зав’язку через брак грошей». Бачите, пане Таубеншлаґ, це теж причина, чому мені доводиться — але Ви й самі знаєте! — братися за такі непевні замовлення. Збивати домовини значить працювати за ламаний гріш. Люди сьогодні не квапляться покидати грішну землю. Гм. Та. Я міг би дати свої дочці освіту, проте всесвітньої слави поет, пан професор Гамлет з Америки, править за свою науку як за рідного тата. Довелося мені показати йому боргове зобов’язання і зараз я мушу його відпрацьовувати. Гм. Отож. Пан професор Гамлет, власне, молочний брат пана Паріса, і щойно він прочув про великий талант Офелії, то написав спеціально для неї п’єсу. Зветься вона «Принц Данський». Там кронпринц має пошлюбити панну мою доньку, проте Її величність, його паніматка, не дозволяє, відтак Офелія кидається у воду. Моя Офелія кидається у воду!

Старий прорепетував це, а тоді після паузи знову продовжив:

«Коли я це почув, серце у мене мало не розірвалося. Ні, ні, ні! Моя Офелія, найкраще, що в мене є, все моє щастя не втопиться! Навіть у театральній п’єсі! Гм. Так. Отож я складав земні поклони панові Парісу і молив його, аж він написав листа професорові Гамлету. Пан професор пообіцяв, що зробить так: Офелія вийде заміж за кронпринца і не згубить себе, якщо я підпишу боргове зобов’язання… І я поставив під ним три хрести… Ви, напевно, сміятиметеся, пане Таубеншлаґ, бо ж це лишень театральна п’єса, а не дійсність. Але розумієте, в п’єсі мою Офелію також звуть Офелією. Знаєте, пан Таубеншлаґ, я, може, й стукнений в мозок, але що, коли моя Офелія після цього і справді втопиться? Пан Паріс завжди мені каже: мистецтво вище за дійсність. Але що, коли вона все ж втопиться? Що зі мною тоді буде? Тоді було б мені краще задихнутись у тій залізній труні!

Кролики голосно зашаруділи у своїй труні. Точильник перелякано здригнувся і пробурмотів: «Хай їм абищо, тим кролям!»

Запала тиша; старий згубив нитку розмови. Він, здавалося, забув про мою приявність, і очі його не бачили мене.

За хвилю він підвівся, підійшов до верстата і, натягнувши паса на повідневий крутень, запустив його.

«Офелія! Ні, моя Офелія не може померти», — долинуло до мене його бурмотіння. Я маю працювати, працювати, працювати. Інакше він не змінить п’єсу і…»

Його останні слова розчинились у гудінні машини.

Я тихо вийшов з майстерні і подався до себе в кімнату. У ліжку я склав руки і благав Бога, — чому й сам не знав, — щоб він вберіг Офелію.

Мандри

Тієї ночі зі мною сталась одна дивна подія; здебільшого таке зветься сном, адже кращого визначення для досвіду, що його переживає людина, тіло якої вночі відпочиває, годі й придумати.

Як завше, перш ніж заснути, я склав руки так, як учив барон, лівицю на правицю.

Згодом, з роками, коли я набрався певного досвіду, мені стало ясно, навіщо потрібне це заведення. Можливо, будь-яке інше положення рук теж має на меті одне: тіло слід надійно зв’язати.

Відколи в будинку барона першого вечора я вклався спати у такий спосіб, то раз у раз прокидаюся вранці з відчуттям, що уві сні я подолав довгий шлях. І щоразу я відчуваю, наче камінь падає мені з грудей, коли бачу, що роздягнений, без закурених чобіт, як тоді, у захоронці, лежу собі в ліжку, і мені вже не треба боятися, що мені полатають боки або цілісінький день згадувати, де ж то уві сні тинявся. Тієї ночі мені вперше полуда з очей спала.

Те, що точильник Мучелькнаус учора так дивно, як з дорослим, тримався зі мною, можливо, і було прихованою причиною того, що боязке «Я», можливо, той таки Христофор, — досі воно хіба дрімало в мені — пробудилося, себе усвідомило, віднайшло зір і слух.

Почалося це так: мені верзлося, ніби я живцем похований і не здолаю поворушити ні рукою, ані ногою; тим-то я вдихнув глибоко, наповнюючи груди, аж кришка труни відскочила. І я рушив дивним білим шляхом, страшнішим за могилу, з якої виліз, — я-бо знав, що шлях сей ніколи не скінчиться…

Повернувся я назад, до своєї труни, аж бачу — стоїть вона вертикально посеред дороги. Вона була м’якою, мов плоть, і мала руки й ноги, ступні і долоні, як у небіжчика. Коли я залізав до труни, то зауважив, що вже не кидаю від себе тіні, а щойно, перевіряючи, кинув погляд на себе, то розгледів, що тіло моє кудись поділося. Потім я помацав свої очі, але у мене більше не було очей, а захотів глянути на свої руки — не побачив нічого.

Віко домовини поволі закривалося наді мною, і мені здалося, що мої думки і відчуття, коли стояв я на білому шляху, належали якомусь древньому, а проте ще міцненькому стариганові. Потім, коли віко вляглося на своє звичне місце, це почуття розійшлося, наче туман, і лишився осад — неясний каламутнуватий потік свідомості, що зазвичай стоїть у голові далекого від життя парубчака.

Кінець кінцем труна закрилась, і я прокинувся у своєму ліжку, чи то пак, мені лише здалося, що прокинувся. Було ще темно, проте з п’янких пахощів акації, що вливалися в кімнату через відкрите нарозтвір вікно, відчув я, що перший подих чимраз ближчого ранку вже торкнувся землі, і вже час йти і гасити міські ліхтарі. Я схопив свою палицю і побіг униз сходами. Впоравшись зі своєю роботою, я перейшов через міст присадка і подався на гору. Здавалося мені, я впізнаю дорогою кожен камінчик, проте мені несила було пригадати, чи коли бував тут досі.

Альпійські квіти, білосніжні кульки кульбаб і пряна валеріана виливали свої аромати в іскристому росяному повітрі вранішніх сутінок на темно-зелених високогірних луках. Відтак на обрії небо розступилось, і хмари наразі просякли живоносною кров’ю вранішньої заграви.

Жуки, що мінилися блакиттю, і величезні дикі птахи з блискучим пір’ям, які прокинулись у відповідь на нечутний таємничий заклик, висвистуючи, спурхували й застигали в повітрі на людський зріст, звертаючи до рум’яного сонця свої голівки.

Тремтіння якнайглибшого збурення перебігло всіма моїми кінцівками, коли я побачив, відчув і збагнув цю грандіозну безмовну молитву Сотворіння.

Я повернув назад і подався до міста. Велетенська моя тінь, ніби приклеївшись до моїх підошов, ковзала переді мною.

Тінь — це ланцюг, який прив’язує нас до землі, народжена нами чорна примара, що струшує тіло!

Коли я увійшов до міста, вже геть розвиднілося. Дітиська, галасуючи, стікалися до школи. «Чого вони не співають: «Таубеншлаґ, Таубеншлаґ, тра-ра-ра, Таубеншлаґ?» — спало мені на думку. — Хіба не бачать, що це я? Чи, може, я змінився настільки, що вони мене більше не признають?» Зненацька в голові мені блиснула нова страшна думка: «Таж я ніколи не був дитиною! І то у притулку, ще геть малим. Я ніколи не знав тих ігор, в які вони грали. Навіть тоді, коли моє тіло майже механічно брало участь у них, сам я був у думках ген-ген. У мені живе якийсь ветхий старець, і тільки моє тіло здається молодим! Точильник, напевно, розгледів це, бо вчора він розмовляв зі мною як з дорослим.

Раптом я злякався. Вчора був зимовий вечір. Хіба може сьогодні настати літній ранок? Либонь, я й досі сплю, або просто маю звичку ходити уві сні? Я глянув на ліхтарі: жоден не горів. Але ж хто, крім мене, міг їх згасити? Тож, коли я їх гасив, у мене ще було тіло! Але, може, зараз я мертвий, і ця історія з домовиною трапилася насправді, а не у моєму домовинному сні? Я поклав це перевірити, підійшов до одного з школярів і запитав його: «Ти мене знаєш?» Він не відповів і майнув крізь мене, наче через пусте місце. «Отож, я мертвий, — спокійнісінько підсумував я. — Треба швидко віднести ліхтарну палицю додому, поки не зник», — підказувало мені моє почуття обов’язку, і я ввійшов у будинок названого батька.

У кімнаті жердина випала у мене з рук і добряче заторохтіла. Барон — він саме сидів у своєму фотелі — почув це, повернувся й сказав: «А-га, ось і ти!»

Я зрадів тому, що він мене помітив. Із цього я вивів, що не мертвий. Вигляд барон мав звичний, був у тому ж таки сюртуку, зі старомодним, кольору шовковиці, жабо, що його він любив носити вдома на свята. Проте було в ньому щось таке, що мені здалося незнайомим. Його воло? Ні, воно було ні більшим, ні меншим, аніж зазвичай.

Я обдивився кімнату — тут теж нічого не змінилося. Нічого не зникло, нічого не з’явилося. На стіні своїм звичаєм висіла «Таємна вечеря» Леонардо да Вінчі, єдина окраса кімнати. Все на своїх місцях. Стоп! Хіба зелене гіпсове погруддя Данте з виразними чернечими рисами вчора стояло на полиці ліворуч? Либонь, його хтось пересунув! Зараз воно стоїть праворуч!

Барон помітив мій погляд і посміхнувся.

«Ти був у горах?» — спитав він і кивнув на квіти в моїй сумці, що їх я збирав дорогою.

Я пробурмотів щось на своє виправдання, та він щиро урвав мене: «Я знаю, там нагорі дуже красиво. Я і сам частенько ходжу туди. Ти хай і вчащав туди, але щоразу забував про свої візити. Молодий мозок не годен усе тримати. Кров іще нуртує. Вона змиває спогади… Стомила тебе прогулянка?»

«У горах ні, але прогулянка білим… білим шляхом… — почав я, гадаючи, чи знає він про це.

«Так, так, білий путівець! — пробелькотів замислено мій розмовник. — Його рідко хто подужає. Хіба той, хто народився для мандрівок. Коли я вперше побачив тебе, там, у притулку, то вирішив узяти тебе до себе. Більшість людей боїться путівця більше, ніж могили. Люди гадають, що краще знову лягти в домовину, бо певні, що там смерть і там вони знайдуть спокій. Насправді домовина — це плоть, життя. Кожен, хто народився на землі, живцем похований. Краще вчитися мандрувати білим шляхом. Тільки ніколи не можна думати про його кінець, адже не витримаєш, бо ж у нього немає кінця. Він нескінченний. Сонце над горою вічне. Але вічність і нескінченність — це речі різні. Тільки для того, хто в нескінченності шукає вічність, а не кінець, тільки для того нескінченність і вічність — одне й те саме. Мандрувати білим шляхом треба тільки задля самого шляху, в ім’я радості мандрів, а не для того, щоб одне становище змінити на інше. Спокій, але не відпочинок, є тільки в сонця, там, над горою. Воно недвижиме, і все обертається довкола нього. Навіть його провісник вранішня зоря — випромінює вічність, а тому жуки й птахи моляться їй і застигають у повітрі, поки не зійде сонце. Тому ти й не втомився, коли піднімався під гору. Ти бачив… — раптом запитав він і різко глянув на мене, — ти бачив сонце?

— Ні, батьку, я повернув назад, перш ніж воно зійшло.

Він кивнув утишено.

— Добре. А то ми більше не змогли б з тобою разом творити, — докинув барон тихо. — А твоя тінь рухалася поперед тебе дорогою в долину?

— Авжеж, само собою…

Він не дослухав мою здивовану відповідь.

— Хто побачить сонце, — правив він далі, — той пориватиметься лише до вічності. І тоді він втрачений для мандрів. Так трапляється зі святими в церкві. Коли святий переходить у той світ, цей і інший світи для нього втрачено. Набагато гірше те, що його втрачає і світ. Він сиротіє! А кому як не тобі краще знати, що таке — бути підкидьком! Такої долі і ворогові не побажаєш: не мати ні батька, ні неньки! Отож мандруй! Запалюй ліхтарі, поки сонце не зійде!

— Атож, — схаменувся я, снуючи тривожні думки про страшний білий путівець.

— Знаєш, чому це ти знову опинився в домовині?

— Ні, батьку.

— Це означає, що певний час ти маєш ще розділяти долю похованих живцем.

— Ти маєш на увазі точильника Мучелькнауса? — наївно запитав я.

— Я не знаю точильника з таким ім’ям, він поки ще не об’явився.

— А його дружину? А… Офелію? — поцікавився я й відчув, як наливаюся жаром.

— Ні. І Офелію теж не знаю.

«Диво та й годі, — подумав я, — вони живуть акурат навпроти, і він мав би стрічати їх щодня».

На якусь хвилю ми вдвох замовкли; відтак я ні з того ні з сього жалібно вигукнув: «Яке це, певно, жахіття — бути похованим живцем!»

«Немає нічого жахливого, хлопче, в тому, що людина робить в ім’я своєї душі. Я і сам іноді лягаю в домовину живцем. Часто-густо на землі стрічаються мені люди, які, зубожівши, перегорювавши і в біду уплутавшись, нарікають гірко на несправедливість долі. Найчастіше прагнуть вони знайти втіху у вченні, що прийшло до нас з теренів азійських, вченні про Карму чи то пак відплату. Воно-бо каже: жодна напасть не спіткає людину, якщо не кине вона сама сім’я її в попередньому житті… Інші шукають втіху в догматі про незбагненність божественних присудів… Та з першого і другого утіха як з порожнього міха. Для таких людей я запалив ліхтар, піддав їм одну думку, — тут він засміявся, сумно, але, як завжди, щиро, а тоді правив далі, — піддав так тонко, що їм здалося, буцімто вона виникла сама собою. Я поставив їм запитання: «Чи згодився б ти, якби сьогодні вночі, так само ясно, як наяву, наснилося тобі власне життя завдовжки у тисячу літ, і не було в нім нічого, крім страшенних злиднів, однак за це вранці наступного дня ти виявив би біля своїх дверей віддяку — мішок золота?» — «Ще б пак, звісно», — чуєш раз у раз. У такому разі не нарікай на свою долю. Хіба ти не знаєш, що цей тяжкий сон — хай і проживеш ти років із сімдесят, — що зветься земним життям, ти сам й обрав, сподіваючись, що, прокинувшись, знайдеш щось цінніше за мішок нікчемного золота? Звісно, той, хто гадає, ніби причина всього цього в недовідомості Божественних присудів, одного разу виявить, що він не хто інший, як лукавий Сатана… Життям надто не переймайся, а ось сни навпаки бери серйозніше… то йтиме тобі все як з маслом. Тоді сон стане твоїм проводирем, замість як зараз, бути строкатим блазнем, закутаним у лахи денних спогадів.

Послухай-но, дитятко! Порожнечі не існує! У цій фразі схована таємниця, що її має виявити кожен, хто прагне перетворитися з тлінного звіра на істоту з безсмертною свідомістю. Втім, не треба прямо прикладати зміст слів до навколишнього світу, інакше ніколи не відірвешся від грубої землі. Потрібно користуватися ними як ключем, який відкриває духовне: їх треба тлумачити. Уяви собі, що хтось захотів мандрувати, але земля держить його за ноги. Що буде, якщо його жага до мандрів не зникне? Його творчий дух — первісна сила, що її удмухнуто в нього з самого першу, знайде інші шляхи, якими мандруватиме, шляхи, сховані в ньому самому, шляхи, на яких ноги ні до чого, і він мандруватиме ними попри землю, попри перепину.

Творча воля, часточка божественного в людях — це всмоктувальна сила. Всмоктування — розумій це в переносному значенні — мало б створювати порожнечу у світі причин, якби прояв волі врешті не справдився в світі зовнішньому. Глянемо ось під яким кутом: є хворий, який хоче видужати; шукаючи порятунку в ліках, він лише душить ту силу духу, що лікує швидше й надійніше за будь-яку піґулку. Це схоже на те, коли хтось хоче навчитися писати лівою рукою: якщо завжди користуватися правою, то нізащо не даси собі ради з лівицею. Кожна подія, що відбувається в нашому житті, має свою ціль; нема нічого, що було б позбавлене змісту. Недуга, що вражає людину, ставить перед нею завдання: мов, вижени мене силою Духа, щоб Дух зміцнів на силі, і він знову перейняв матерію, як це було давніше, перед гріхопадінням. Хто не прагне до цього й задовольняється ліками, той не зглибив сенс життя; він залишається великою дитиною, що ухиляється від школи. Але той, хто має маршальський жезл Духа, наказує без найменшого вагання і нехтує грубою зброєю, гідною простого рядовика, той раз у раз воскресатиме з мертвих. І як би часто смерть не вражала його, він кінець кінцем стане королем! Отож люди ніколи не повинні опускати руки на шляху до тієї цілі, що перед собою ставлять. Як і сон, смерть — це лише короткий припочивок. Роботу починають не для того, щоб кинути, а для того, щоб дійти краю. Почата й незавершена справа, якою б маловажною, недолугою і занедбаною не здавалася, гниє й отруює волю, як непохований труп отруює повітря в усьому будинку. Всі ми живемо задля того, щоб піднести нашу душу на вищий щабель. Хто ні на секунду не упускає з очей цю мету, повсякчас думає про неї і відчуває, беручись або закінчуючи якусь справу, той швидко доскакує дивного, незнаного досі відчуття відчуженості, і доля його якимось незбагненним чином змінюється. Хто творить, наче безсмертний, прагнучи не доп’ясти якихось бажаних речей (це ціль для духовно сліпих), а збудувати храм своєї душі, той угледить день; і хай лише за тисячі років, однак одного разу він зможе сказати: «Тут я захотів, а тут уже воно й зробилося, що б я не наказав, усе відбувається миттю, і часу йому вже не треба, щоб лельом-полельом визрівати. І тільки тоді довгий шлях мандрів доходить кінця. І тільки тоді ти зможеш дивитися на сонце прямо, і воно не випалить тобі очі. Тоді ти зможеш сказати: «Я досяг мети, бо ніколи її не шукав».

І тоді досвід святих видасться бідним у порівнянні з твоїм власним досвідом, адже вони ніколи не знатимуть того, що відомо тобі. Вічність і спокій подекуди нічим не згірші за мандрівки й нескінченність!

Останні слова переходили мою здатність до розуміння. Лише значно пізніше, коли моя кров охолола і я опанував себе, вони стали для мене ясними й живими. Тоді ж я майже не сприймав їх; я бачив тільки барона Йохера, аж раптом, як спалах блискавки, вловив я, що ж здалося мені в ньому химерним: воло його здіймалося на правій стороні шиї, а не на лівій, як зазвичай.

Хай нині це звучить майже смішно, тоді мене охопив невимовний жах. Кімната, барон, погруддя Данте на полиці, я сам — усе в одну-єдину мить перетворилося для мене на примару, таку облудну й нереальну, що моє серце завмерло від смертельного жаху.

Цим тієї ночі закінчилися мої переживання.

Тремтячи від страху, я прокинувся у своїй постелі. Крізь ґардини сіялося денне світло. Я підійшов до вікна, а надворі — ясний зимовий ранок! Я зайшов до сусідньої кімнати: за столом сидів барон у своєму робочому сюртуку й читав.

— Довгенько ти сьогодні спав, любий мій хлопчику, — сказав він мені, сміючись, коли побачив мене на порозі в сорочці (зуби мої стукали від душевного холоду). Довелося мені йти запалювати ліхтарі в місті замість тебе. Вперше за багато-багато років… Але що з тобою?

Досить було короткого погляду на нього, щоб вичавити з мене краплі страху: воло знову випиналося ліворуч, як завжди. Та й погруддя Данте стояло на звичному своєму місці.

В одну секунду земне життя поглинуло світ снів; у вухах пролунав скрип, начебто закривалася віко домовини, а відтак усе це вилетіло з голови. Захлинаючись, я розповів моєму названому батькові, що із мною відбулося. Хіба про те, що бачив точильника, не прохопився ані словом.

Тоді ніби побіжно, я спитав: «Ти знаєш пана Мучелькнауса?»

— Звичайно, — весело озвався барон, — він живе там, унизу.

— Сердега! А як щодо його дочки, панночки Офелії?

— Я й Офелію знаю, — сказав барон, прибравши серйозного вигляду, і подивився на мене пильно й майже сумно, — і Офелію теж.

Я хутко змінив тему, відчувши, як у мене червоніють щоки. Чому тоді в моєму сні твоє воло… твоє воло було не ліворуч, а десьбіч, батьку? Барон надовго замислився й потім почав, ретельно добираючи слова, наче підробляючись під мою ще дитячу свідомість:

Знаєш, мій хлопчику, щоб усе тобі як слід розжувати, я мав би тиждень читати якусь закручувату лекцію, а ти однаково б її не зрозумів. Тобі вистачить і кількох ключових понять. Але чи засядуть вони тобі в голові? Справжні уроки дає тільки життя й ще краще сон. Учитися снів — то перший щабель мудрості. Зовнішнє життя дає розум, мудрість виникає зі сну. Якщо нам щось мариться насправжки, ми кажемо: «кинулося в голову» або «мене пройняла думка». А якщо це мрія уві сні, ми вчимося через таємничі образи. І джерело будь-якого справжнього мистецтва лежить у царстві снів. Так само стоїть справа з даром фантазії. Люди говорять словами, сни — живими картинами. А що черпають вони їх з подій дня, то багато хто схиляється до думки, буцімто сни — це якісь нісенітниці. Звісно, вони й справді втрачають сенс, якщо на них не зважати. У цьому разі орган сну відмирає, як відмирає частина тіла, якою ми не користуємось, і неперевершений проводир страчає мову, — міст в інше життя, значно цінніше за земне, розлітається прахом. Сновидіння — це стежка, міст між невсипущістю і забуттям, а ще це стежка між життям і смертю.

Ти не повинен ставити мене за великого розумаку або щось на кшталт цього, мій хлопче, через те, що мій двійник сьогодні вночі наговорив тобі повну торбу того, що й на голову не налазить. Я ще не зайшов так далеко, аби стверджувати: Я і Він одна й та сама особа.

Мабуть, у країні снів я почуваюся трохи затишніше, аніж більшість інших… Я об’явився й усталився потойбіч, але для того, щоб відкрити там очі, я й далі змушений закривати їх тут, і навпаки. Є люди, яким це вже не потрібно, хоча їх дуже й дуже небагато.

Пригадуєш, що ти не бачив самого себе, і в тебе не було ні тіла, ні очей, ані рук, коли, подолавши білий шлях, ти знову вклався в домовину? Але й той школяр теж не тебе не бачив! Він пройшов через тебе, мов через яку пустку!

Ти знаєш, про що річ? Ти не прихопив туди з собою спогад про форми свого земного тіла! Той, хто може це — навчився цьому і я — той об’явиться потойбіч, спершу для самого себе. Він вибудує собі в краю снів друге тіло, що згодом унаочниться і для інших, як би дивно для тебе зараз це не звучало. Щоб це зробити, потрібні певні методи (він указав на «Таємну вечерю» Леонардо да Вінчі й посміхнувся), яких я тебе навчу, коли твоє тіло визріє і його вже не треба буде зв’язувати. Той, хто ці методи опанував, за виграшки сплодить примару. У деяких людей це «оприявнення в іншому світі» відбувається мимоволі й без пуття, так, що майже завжди тільки одна їхня частина оживає потойбіч, здебільшого рука. Часто-густо вона робить казна-що, бо ж голови катма… І ті, хто все це бачить, хрестяться, щоб вберегтись од диявольського наслання. Ти запитаєш: як це рука може що-небудь робити, а той, кому вона належить, не має і гадки?.. Чи ж ти не бачив, як відірваний ящериний хвіст звивається від страшного болю, а поряд любісінько сидить байдужна ящірка? Тут теж щось таке!

Світ потойбіч теж справжній (або несправжній — сказав барон майже про себе), до пари нашому, земному. Кожен із них — тільки половина, разом вони становлять одне ціле. Пам’ятаєш переказ про Зиґфріда. Його меч зламався навпіл. Підступний карлик Альберіх не міг з’єднати половини, бо був лише земним хробаком, але Зиґфрід таки це втнув. Його меч — це символ того двоїстого життя. Якщо хто прагне стати лицарем і складе його докупи, щоб вийшло одне ціле, то виявить таємницю.

Той потойбічний світ навіть реальніший за цей, тутешній, на землі. Перший — це відбиток другого, краще сказати, земний є відображенням потойбічного, а не навпаки. Що потойбіч праворуч, — він показав на своє воло, — тут ліворуч. Ну, зрозумів тепер?

Той інший був теж моїм двійником. Що він тобі говорив, я вперше дізнався тільки із твоїх вуст. Ішло це не від його знання, тим паче не від мого. Це прийшло із твого!

Так, так, хлопчику мій, не дивися на мене так здивовано! Це виходило з твого власного знання! Ще ж надто, — він ласкаво провів рукою по моїй чуприні, — зі знання Христофора в тобі! Те, що можу сказати тобі я, одна раціональна тварина іншій, просто виходить із людського рота, доходить до людського вуха й зникає, коли зогниває мозок. Єдина розмова, здатна чогось навчити, це розмова з самим собою. І те, що в тебе відбулося з моїм двійником, — це й була розмова з самим собою. Те, що може сказати тобі людина, це або замало, або забагато. Часом забігаєш наперед, часом приходиш на потрушені груші, проте щоразу тієї миті, коли душа твоя ще спить. Ну, мій хлопче, — він знову схилився над столом, — тепер глянь на себе. Ти збираєшся цілий день бігати в самій сорочці?

Офелія

Спогади з власного життя стали для мене скарбами: я сягаю по них у глибокі води минулого, коли приходить час глянути на ті перлини пам’яті, і коли випадає розраховувати на слухняну мені руку з пером, яка зуміла б їх занотувати. Тоді, щойно хлюпнуть одне за одним слова, я сприймаю їх як розповідь якогось іншого оповідача, як гру з блискучими клейнодами, що спливають крізь лагідні пальці, і минуле оживає в моїй пам’яті. Тьмяні й блискучі, темні й світлі… я розглядаю їх з посмішкою… Адже я навіки «попрощався з тілом і мечем»…

Але серед усіх інших є один самоцвіт, моя влада над яким непевна. Я не можу грати з ним, як з іншими; солодка знадлива сила матері-землі виходить від нього і проймає моє серце. Він, як олександрит, темно-зелений удень, але ні з того ні з сього червоніє, коли тихої ночі прилипаєш очима до його глибин. Як краплю крові з серця, застиглу в кристалі, я ношу його з собою, тремтячи від страху, що він раптом розтане й обпече мене — так довго я зігріваю його на своїх грудях.

Так я згадую той час, який зветься для мене «Офелія».

Це зібрані в скляній кульці коротка весна й довга осінь, а до пари їм замкнено хлопчика, напівдитину-напівюнака, яким я був колись.

Я бачу крізь товщу скла себе самого, проте ця картина, ніби з якоїсь шопки, вже не полонить мене своїм чародійством.

А що переді мною розгортається ця картина, прокинувшись у склі, а відтак змінюється і тьмяніє, я хочу, — як сторонній оповідач, — її описати.

Всі вікна розкриті, карнизи червоні від квітучих гераней, на каштанах, які вишикувалися край річкового берега, стримлять догори білі запашні свічки. Тепле нерухоме повітря під світло-блакитним безхмарним небом. Жовті цитринки і строкаті метелики пурхають над луками, наче тихенький вітер грає тисячами клаптиків цигаркового паперу. В ясні місячні ночі горять очі кішок, — хвостаті створіння нявчать, шиплять і кричать у муках любові на мерехтливих сріблястих дахах.

Я сиджу на сходах просто неба і прислухаюся до звуків з відкритого вікна на третьому поверсі, де за ґардинами, що закривають од мене вигляд кімнати, два голоси: один, який я ненавиджу, чоловічий, глибокий і патетичний, інший тихий, боязкий голос дівчини ведуть дивну, незрозумілу для мене розмову.

— Чи бути, чи не бути — ось питання. Згадай мої гріхи в своїй молитві, німфо!

— Як вам жилося, принце, всі ці дні? — долинає до мене боязкий голос. — Іди в черниці…

Я в сильній напрузі: що буде далі, проте не знати чому чоловічий голос слабшає, ніби мовець перетворюється на годинник, пружина якого вже ослабла, відтак з неголосної скорої балачки я вловлюю тільки кілька безглуздих фраз: «Нащо тобі плодити грішників? Сам я більш-менш чесний, та й то міг би закинути собі дещо таке, що краще було б моїй мамі й не родити мене на світ… Як ти віддасися, я дам тобі в посаг ось яку напасть: коли б ти навіть була цнотлива, як лід, і чиста, як сніг, однак не втечеш від поговору. Тож іди собі в черниці!»

На це дівочий голосок несміливо відказує:

— О, що за дух знеміг!.. О сили небесні, зціліть його!^[3]

Відтак обоє замовкають, і я чую слабенькі оплески. За півгодини мертвої тиші, коли з вікна шириться запах печені, з-поза ґардин зазвичай вилітає пойнятий чимраз слабшим вогнем пожований недопалок, вдаряється об стіну нашого будинку, розсипаючись іскрами, і падає вниз на бруківку вузького сутіску.

До глупої ночі я сиджу і пильно дивлюся вгору. Схитнуться ґардини, а в мене серце тенькає від радісного переляку: чи не підійде, бува, до вікна Офелія? А коли так, то залишати мені свою схованку чи ні?

Я зриваю червону троянду; чи наважусь я кинути їй квітку? Певно, при цьому треба щось сказати! Та що?

Але в голову нічого не приходить. Троянда в моїй гарячій руці в’яне, а там, як завжди, все ніби вимерло. Хіба що запах печені поступається пахощам підсмаженої кави… Ось нарешті: жіноча рука відводить ґардину в бік. В одну мить усе в моїй душі перевертається. Я стискаю зуби і кидаю троянду у розчинене вікно.

Слабкий крик здивування і… у вікно визирає пані Аґлая Мучелькнаус. Я не встигаю сховатися; вона мене вже набачила. Я полотнію, бо ж тепер усе випливе на чисту воду. А проте, доля вирішує на свій лад.

Пані Мучелькнаус солодко піднімає куточок рота, кладе собі на груди, мов на постамент, троянду і зніяковіло спускає очі, потім підносить їх, сповнившись удячності, і, нарешті, зауважує, що це був усього лише я. Вираз її обличчя дещо міняється. Проте вона дякує мені кивком голови, аж виступає щиро біле ікло.

Я відчуваю себе так, ніби мені посміхається череп. Втім, я тішусь! Якби вона здогадалася, кому призначені квіти, все б скінчилося. За годину я вже радію, що все вийшло саме так. Тепер я можу спокійно ризикувати: щоранку класти Офелії букет на підвіконня. Її мати братиме це на свій карб. Можливо, вона гадатиме, що квіти від мого названого батька, барона Йохера! Так, так, «життя вчить розуму»! Якусь мить я відчуваю у роті огидний смак, як ніби я отруївся якоюсь підступною думкою. Потім усе проходить. Я знову розкидаю розумом і, переконуючи себе, що це хай і не найрозумніше, йду на цвинтар, аби накрасти троянд. Згодом туди прийдуть люди доглядати за могилами, а на вечір браму цвинтаря замикають.

Унизу, на Пекарській, я перестрічаю актора Паріса тієї миті, коли він виходить із сутіска у своїх рипучих чоботях. Він знає, хто я такий. Це видно з його погляду. Це старий, гладковиголений товстун з відвислими бурцями і червоним носом, який тремтить при кожному кроці.

На голові у нього берет, на шийному банті шпилька зі срібним лавровим вінком, на черевці годинниковий ланцюжок, зроблений із заплетених в косу білявих волосин. Вбраний він у сюртук і камізельку з коричневого оксамиту; його пляшкового кольору зелені штани надто вузькі для його товстих ніг, і такі довгі, що гармошкою стирчать з-під поли. Здогадується він, що я йду на цвинтар? І навіщо збираюся накрасти там троянд? І для кого? Пусте, про це знаю тільки я один! Я вперто дивлюся йому в обличчя, навмисне не вітаюсь, але в мене завмирає серце, коли помічаю, що він твердо, майже вичікувально дивиться на мене з-під опущених повік, зупиняється, посмоктуючи свою сигару, а тоді заплющує очі, як людина, що їй спало на думку щось особливе.

Я намагаюся прослизнути повз нього якнайшвидше, проте цієї миті чую, як він, голосно і неприродно відкашлюючись, мовби починає декламувати якусь роль: «Гм-м, гм-м, гм…» Крижаний жах поймає мене, і я кидаюся навтьоки. Я не можу вчинити інакше. Всупереч мені самому, мій внутрішній голос каже: «Не роби цього. Ти сам себе виказуєш!»

Я загасив ліхтарі на світанні і знову сів на терасі, хоча тепер знаю: спливе не одна година, перш ніж з’явиться Офелія і відкриє вікно. Але я боюся, що просплю, коли замість чекати піду і знову вкладуся спати. Я поклав для неї на підвіконня три троянди і при цьому так хвилювався, що швидко сховався у сутісок.

Зараз я уявляю собі, ніби я лежу внизу з розтрощеними кінцівками, мене заносять у будинок, Офелія дізнається про це, все з’ясовує, підходить до мого лікарняного ліжка і цілує мене з розчуленням і любов’ю.

Так я мало не здрімав, заглибившись у сентиментальний сон: тим-то я знову соромлюся і подумки червонію, бо виявився таким бовдуром. Одначе думка про те, що Офелія страждає через мою рану, гріє мені серце.

Я жену від себе цілком іншу картину: Офелії дев’ятнадцять років, але вона вже молода панія, а мені тільки сімнадцять. Хоча я трохи вищий за неї, вона могла б поцілувати мене тільки як дитину, яка десь ушкрябнулась. А мені кортить бути дорослим чоловіком, а такому не випадає безпорадно лежати в ліжку і сподіватися на її турботу. Це хлоп’яцтво і розпещеність!

Тоді я уявляю собі іншу картину: ніч — місто спить, аж ось у вікно я вгледів вогняну заграву. Хтось раптом кричить на вулиці: «Сусідній будинок у вогні!» Нікого не врятувати, бо розпечені трями попадали і завалили Пекарську.

Тим часом у кімнатах вже спалахнули ґардини. Але я вистрибую з вікна нашого будинку і рятую свою непритомну кохану, яка мало не задихнулася від диму і вогню, а нині, як мертва, лежить на підлозі в нічній сорочці.

Серце моє вистрибує з грудей од радості й захоплення. Я відчуваю її голі руки на моїй шиї, коли несу її, безсилу, на руках, і холод її нерухомих уст, коли я її цілую. Так ясно я собі це все уявляю!

Ця картина раз у раз оживає в моїй крові, так, ніби весь сюжет з усіма його солодкими, чарівними деталями кружляє наразі у нескінченному вирі, від якого я ніяк не можу звільнитися. Я радію, знаючи, що образи проникли в мене так глибоко, що сьогодні вночі я побачу це уві сні як наяву, живе й реальне. Та чи довго ще цього чекати!

Я висовуюся у вікно і дивлюся на небо: мабуть, ранок ніколи не настане. А ще цілий довгий день відділяє мене від ночі! Я боюся, що новий ранок прийде раніше за ніч, і завадить мені в усьому, на що я сподіваюся. Троянди можуть впасти, коли Офелія відкриє вікно, і вона їх не побачить. Або ж вона їх побачить, візьме, а що далі? Чи вистачить у мене мужності відразу не сховатися? В очах жовтіє при думці, що, звичайно ж, мені її забракне. Але я сподіваюся на те, що вона здогадається, від кого ці троянди. Вона має здогадатися! Де це бачено, щоб гарячі, повні жагучого бажання думки про кохання, які виходять з мого серця, не досягай б її, хай би якою холодною й байдужою вона була.

Я заплющую очі й уявляю найясніше, ніби стою над її ліжком, схиляюся над нею, сонною, і цілую її з пристрасним бажанням їй наснитися.

Я так ясно все собі уявив, що відтак якусь хвилю не втямлю, чи сплю я, чи то зі мною діється щось інше. Я неуважно дивився на три білі троянди на підвіконні, поки квіти не розпливлись у млистих вранішніх сутінках.

Я дивлюся на них, але мене гризе думка, що я їх украв на цвинтарі.

Чого я не вкрав червоні? Вони належать життю. Я не уявляю собі, щоб мрець устав і, побачивши, що червоні троянди з його могили кудись поділися, зажадав їх повернути.

Ось і зійшло сонце. Простір між двома будинками виповнюється світлом його проміння. Я ширяю над землею в хмарах, адже знайомий сутісок зник з-перед очей: ранковий вітер приніс з річки туман, і той його сховав. У кімнаті навпроти рухається світлий образ. Я боязко затаїв дух. Міцно чіпляюся руками за бильця, щоб не дременути геть…

Офелія!

Я довго не вірю своїм очам. Жахливе відчуття невимовної безглуздості душить мене. Блиск краю снів зникає. Я відчуваю, що він уже ніколи не верне назад, і що наразі маю провалитися крізь землю, що мусить статися щось жахливе, щоб знищити в корені те жахливе приниження, якою я зазнаю, ставши посміховиськом.

Я роблю останню спробу врятуватись од себе самого, гарячково шарую рукав, ніби там вгніздилась якась пляма. Відтак я зустрічаюся з її очима.

Щоки Офелії пашать, я бачу, як тремтять її ніжні, білі руки, що стискають троянди.

Ми обидва хочемо щось сказати одне одному і не можемо; кожне розуміє, що він не може опанувати себе.

Ще один погляд і Офелія знову зникає. Я увесь скулився, мов дітвак, сиджу навпочіпки на щаблях драбини і знаю тільки одне: в мені зараз живе, витіснивши моє Я, сама лише радість, яка палає аж до неба. Радість, яка являє собою літургію цілковитого самозабуття.

Хіба так насправді буває?

Офелія таки панянка, хай юна, але вже доросла! А я?

Але ні! Вона не старша за мене. Я знову уявляю собі її очі, ще ясніше, ніж тоді, в дійсності сонячного світла. І я читаю в них: вона така ж дитина, як і я. Так, як вона, дивляться лише діти! Ми обоє діти, вона не відчуває того, що я лише легковажне хлопчисько!

Я знаю — так говорить мені серце, яке заради неї готове розірватися на тисячі шматочків, — що ми сьогодні ще зустрінемось і що станеться це само собою. І ще я знаю, що станеться це, коли ляже сонце, в садку біля річки перед нашим будинком, і нам не треба про це спеціально годитися.

Опівнічна розмова

Подібно до того, як це Богом забуте маленьке містечко, оточене водами річки, живе в моєму серці затишним острівцем, так і серед бурхливих потоків юнацької невгавущості, звернених тільки до неї, до Офелії, винурюється одна розмова, що її я підслухав одного разу вночі.

Годинами, як завжди, невпинно мріючи про свою кохану, почув я одного разу, що барон відкриває двері свого кабінету якомусь завітальникові; з голосу я впізнав капелана.

Інколи він приходив у пізні вляги: вони з бароном були щирими приятелями. До глупої півночі за склянкою вина судили-рядили вони на різні філософські теми, перетирали язиками моє виховання, інакше кажучи, говорили про речі, які в той час мене не обходили.

Барон не дозволяв мені ходити до школи.

«Наші школи, наче відьомські шабаші, на яких розум розвивають доти, доки серце не посмагне. Коли мети успішно досягнуто, людина дістає атестат дозрілості», — казав він зазвичай.

Тому барон щоразу давав мені читати книги, дбайливо відібрані з власної книгозбірні, а відтак розпитував мене, щоб дізнатися, чи утамували вони мою жадобу до знання, проте ніколи не перевіряв, чи прочитав я їх насправді.

«У пам’яті зостанеться тільки те, що до сподоби твоєму Духові, — знай примовляв він, — намотай собі на вус, адже тільки це дає втіху. Шкільні вчителі схожі на якихось приборкувачів у цирку: один гадає, що леви кров з носа мають стрибати через обруч. Інші торочать дітям, що богочестивий Ґаннібал втеряв своє ліве око в Понтійських болотах^[4]. Один перетворює царя звірів на циркового клоуна, інший робить з божої квітки^[5] букетик петрушки».

Схожу розмову двоє панів провадили і нині, бо я чув, як капелан зауважив:

— Страшнувато мені було б пускати дитину самопливом, як корабель без правила і без вітрила. Як на мене, кінець кінцем вона розіб’ється.

— А хіба більшість інших людей не розбивається? — закричав барон, якому допекли ці слова. — Якщо виходити з найвищої точки зору життя, хіба не розбивається той, хто, відбувши слухняну юність на шкільній лаві, стає, приміром, правником, жениться, щоб передати дітям свою фізичну субстанцію, а тоді занедужує і помирає. Невже ви гадаєте, що його душа створила собі такий складний пристрій, як людське тіло, тільки з цією метою?

— Чого ми дійдемо, якщо всі поділятимуть Вашу думку? — покрутив головою капелан.

— Найщасливішого і найпрекраснішого стану людства, який можна лише собі уявити! Кожен зростав би відрубно, не було б двох однакових, і будь-яка людина являла собою окрему кришталину, що мислила б і відчувала у своїх барвах і образах, любила на свій манір і так само ненавиділа, як велів їй власний Дух. Тезу щодо рівності людей, мабуть, вигадав сам сатана, злобитель будь-якого розмаїття.

— Невже Ви справді вірите в нечисту силу, бароне? Але ж Ви завжди це заперечували!

— Я вірю в нечисту силу так само, як вірю в згубний подих північного вітру. Хто мені може вказати, де те місце у Всесвіті, в якому народжується холод? Там, певно, на троні сидить диявол. Холод женеться по п’ятах за спекою, бо й сам хоче зігрітися. Диявол рветься до Бога, крижана смерть — до вогню життя… З цього починаються всі мандри… Чи мусить існувати десь абсолютний нуль? Ще жодна душа його не знайшла. І ніхто ніколи його не знайде, так само, як годі знайти абсолютний магнітний північний полюс. Чи розтягує він, чи стискає стрижневий магніт, але північний магнітний полюс попри це завжди розташовано на протилежному боці від південного. Простір, який розділяє полюси, може збільшуватись і зменшуватись, але полюси ніколи не зіштовхуються, коли ж ні, стрижень обернувся б якимось кільцем, а магніт втратив би властивості стрижневого магніта. Якщо початок того чи того полюса шукати в сфері скінченного, пустишся у мандри без кінця і краю. Онде, на стіні картина, бачите? Це «Таємна вечеря» Леонардо да Вінчі. Там людям накинуто те, що я допіру приписував магнітові й вихованню за допомогою душі. Кожен юнак у «Таємній вечері» має свою місію, — покладено її на юначу душу, а натякає на неї символічний відрух руки і розташування пальців. Кожен орудує лише правицею, байдуже, чи спирається нею на стіл, край якого розділено на шістнадцять частин, що відповідає шістнадцяти літерам давньоримського алфавіту, чи злучає її з лівою рукою. Тільки один Юда Іскаріот послуговується лівицею, а праву руку ховає! Іван Богослов, якому Ісус провістив, буцімто він «позостанеться»^[6] (і апостоли зрозуміли це як те, що той не помре), склав обидві руки. Це означає: він магніт, якого вже нема, який перебуває в кільці вічності. Він уже не мандрівець. Усе це тісно пов’язано з розташуванням пальців. Вони ховають у собі найглибші таємниці релігій.

На Сході так складені пальці у всіх статуй Богів, однак те саме можна розгледіти і на картинах майже всіх наших великих середньовічних майстрів. У нашій родині, а вона є гілкою баронів фон Йохерів, з уст в уста передається легенда про те, що прародитель наш, ліхтарник Христофор Йохер прийшов зі Сходу, де опанував він таємне мистецтво з допомогою особливої жестикуляції пальців викликати привид мерця і вживати силу його на різні потреби.

Документ, який зберігається в мене, свідчить, що належав наш прабатько до прадавнього Ордена, який звався «Ші-Кіай», — у перекладі це значить «розпускання трупа». А ще десь його названо «Кіей-Кіай», що означає «розпускання меча». У документі йдеться про те, що може вам різонути вухо. Мистецтво духовно оживляти руки й пальці дозволяло деяким небіжчикам з-поміж орденців зникати з могили, тепер уже у вигляді останків. Інші ж обертали в ямі свої тіла на мечі.

Не впадає Вам, Ваша превелебносте, в око, що все це під масть Воскресінню Христовому? Надто ж, якщо Ви порівняєте між собою загадкові жести рук у середньовічних фігур і прадавніх азійських статуеток?

Я почув, що капелан зніяковів, а відтак заходився міряти кімнату швидкими кроками. Тоді раптом зупинився і крикнув здушеним голосом:

— Те, що Ви мені тут говорите, як на мене, шановний бароне, тхне масонством, і без застережень я як католицький священик на це пристати не можу. У тому, що Ви називаєте згубним подихом північного вітру, я вбачаю масонство і все, що до нього прикладається. Певна річ, я добре знаю, та й ми частенько говорили на цю тему, що всі великі малярі й назагал мистці приставали до таємних спілок, які звалися цехами, і що, живучи в різних країнах, давали вони один одному попри все ознаки своєї єдності, послуговуючись таємними символами, а, найчастіше, вдаючись до розташування пальців і долонь у персонажів своїх картин, вживаючи з цією метою той чи той ракурс хмар, або ж добираючи тих чи тих барв. Церква не раз замовляла їм малювати чи різьбити святих, але перше змушувала їх учинити врочисту обітницю, наказуючи відмовитися від того блюзнірства. Проте вони завше примудрялись обходити ці заборони. Церкві часом закидають, ніби вона стверджує, хай і не відкрито, що будь-яке мистецтво від нечистого. Утім, правовірному католикові і без того все відомо… А проте, звідки нам знати, чи не ховали ці мистці, бува, якоїсь таємниці, спрямованої проти церкви?

Я обізнаний із листом великого старого маляра, в якому той відкрито пише своєму іспанському другові про існування таємної спілки…

— Я й сам знайомий з цим листом, — миттю доточив барон. — У ньому маляр пише… теє… дай, Боже, пам’ять, аби згадати слово в слово, що ж він казав…: «Піди до того й того чоловіка на ймення X і проси його уклінно, щоб він, бодай легенько натякнувши, дав мені знати, як його мені бути далі з цією таємницею. Я не хочу до судної дошки залишатися тільки малярем». Ну, і що з цього випливає, дорогенький капелане? А те, що цей славетний маляр, хай як глибоко був він утаємничений зовні, насправді сліпий. Те, що він франкмасон, означає для мене ось що: він був за помагача, тягав цеглу коло мулярів і ходив біля будівництва лише зовні, хоча й належав до цеху, — це як на долоні написано. Втім, Ви цілком мали рацію, коли казали, що в той час усі архітектори, малярі, скульптори, золотарі й ритовники були масонами. І звідси випливає: вони могли знати тільки зовнішню сторону обрядів і вкладали в них суто моральний сенс. Умільці були лише майстерією невидимої сили, що її Ви як католик помилково ставите за майстра «Лівиці». Вони правили за знаряддя, що служило одній-єдиній меті: мали зберігати певну таємницю потойбічного у символічній формі доти, доки не прийде для неї її час. Тим-то вони зупинилися на дорозі і не робили ані кроку вперед, увесь час сподіваючись, що вуста людські можуть дати їм ключ, який відімкне браму. Вони не підозрювали, що цей ключ насправді криється в самому мистецтві, що воно приховує у собі глибший зміст, аніж просте живописання чи хитромудре римування. А саме: мистецтво пробуджує витончене чуття смаку і дотику в самому мистці, перший прояв яких називається «правдивою творчою інтуїцією». Навіть у творах сучасного художника, ремесло якого дозволило йому відкрити внутрішні органи, що бриніли б в однозвук з цією силою, знову з’являться ті ж таки символи. І йому не треба відкривати їх у вустах живих і годі шукати собі місце у тій чи тій ложі! Навпаки, «невидимі уста» у тисячу разів промовистіші за людський язик. Що є справжнє мистецтво, як не черпання з вічного царства повняви? Втім, є люди, яких з повним правом можна назвати мистцями, а проте, вони хіба одержимі якоюсь темною силою, що її Ви зі свого боку спокійно можете назвати «дияволом». Те, що вони створюють, нагадує достеменісінько пекло сатани, як його собі уявляє християнин. Чини їхні несуть у собі дух крижаної, вбивчої півночі, де во время оно замешкали демони-людиноненависники. Виразові засоби їхнього мистецтва — то чума, смерть, безумство, вбивство, кров, відчай і підлота…

Як можна витлумачити ці мистецькі натури? Скажу Вам ось що: мистець — то людина, в мозку якої духовне, магічне взяло гору над матеріальним. Відбуватися це може двома способами: у одних — назвемо той спосіб «диявольським» — мозок поступово підточують розпуста, пікантні болячки, успадкована чи набута вада, тим-то вони, так мовити, легшають на шальці терезів. При цьому піднесення чи опускання у світі з’явищ, і магічне проявляються спонтанно. Шалька духовного тягне вниз, не тому що вона важчає, але через те лишень, що легшає інша шалька. У цьому разі від твору мистецтва тхне гнилизною, так ніби то Дух вбрався в одяг, який міниться у світлі тліні.

Інші мистці — я назвав би їх «помазанцями» — запанували над Духом, подібно до того, як святий Георгій забрав силу над звіром. Для них шальку Духа у світі з’явищ тягне донизу його власна вага. Тим-то Дух їхній носить золоті сонячні шати. Проте і в тих, і в тих шальки змушує рухатися магія.

Для людини пересічної важить тільки плоть. Забісованих, так само як і помазанців, жене вітер невидимого царства повняви, одних — північний борвій, інших — подих уранішньої заграви. Людина пересічна натомість залишається задубілою колодою.

Що то за сила, яка використовує великого мистця як свій знаряд задля збереження символічних обрядів магії смеркового світу?

Я скажу Вам: це та сама сила, яка колись витворила церкву. Поставила вона заразом два живих стовпи: один — білий, другий — чорний. Два живих стовпи, які ненавидітимуть один одного доти, доки не дізнаються, що вони суть лише дві підпори для майбутніх тріумфальних воріт.

Пригадуєте те місце в Євангелії, де Іван говорить: «Багато є й іншого, що Ісус учинив. Але думаю, що коли б написати про все те зокрема про кожне, то й сам світ не вмістив би написаних книг!»^[7]

Як Ви поясните, Ваша превелебносте, що, як каже Ваша віра, Біблія дійшла до наших днів з волі Божої, а переказів про те «інше» нема? Чи не загубили ми їх, як хлопчик часом губить свого складеного ножика?

Я скажу Вам: це «інше» живе й сьогодні, завжди жило і житиме повік, і то коли замовкнуть усі вуста, що мовлять про нього і закриються всі вуха, що їх вчували.

Дух щоразу вдихатиме в них життя і творитиме нові душі мистців, які злітатимуть, якщо він цього захоче, і створить собі нові руки, які занотують те, що він накаже.

Це ті істини, які відкрив і знає лише сам Іван. Це таємниці, що їх носив у серці Христос. Апостол відкрив їх тієї миті, коли змусив Ісуса — своє знаряддя сказати: «Перш, ніж був Авраам, Я є»^[8].

Я кажу Вам, хочете Ви хреститися чи ні: почалася церква з Петра, а завершилась Іваном! Що це означає? Ви читали Євангеліє? Там є пророцтво про те, яка доля спіткає церкву! Можливо, у голові Вам просвітило, і Ви збагнули, що означає в цьому контексті те, що Петро тричі відрікся від Христа і розсердився, коли Ісус сказав про Івана: «Я схотів, щоб він позостався»^[9]. Вам на втіху хотів би додати, що, хоча, як я гадаю (і бачу, як це відбувається вже сьогодні), церква помре, але вона відродиться — у такому вигляді, який вона і мусила б мати. Але ніхто і ніщо з того, що вже померло, не воскресне, навіть Ісус Христос. Я знаю Вас як чесну людину, що ревно пильнує свої обов’язки, і Ви, напевно, часто себе запитували: «Як може бути так, що у священики і навіть у папи часом затісуються злочинці, неварті свого сану, негідні й людьми-то зватись. І я навіть знаю, що би Ви відказали, якби хтось поставив Вам подібне питання: «Безгрішна й непорочна хіба що ряса, а не той, хто в неї вбрався». Не думаєте ж Ви, дорогий друже, що я належу до тих, хто кпить з подібного пояснення або вбачає у ньому ганебне слизьке лукавство? Для цього я занадто глибоко розумію сенс висвячення. Я знаю точно, а, може, навіть, краще, що багато католицьких священиків тайкома, в серці своєму, носять страшний сумнів: «Чи справді християнська релігія покликана врятувати людство? Не всі знаки часу вказують на те, що церква потроху загниває? Невже справді гряде тисячолітнє царство? Хоча християнство росте, ніби велетенське дерево, але де його плоди? Що не день, то розростається натовп тих, хто зве себе християнами, проте тих, хто й справді годен носити це ім’я, щодалі убуває. Звідки береться цей сумнів? питаю я Вас. Це наслідок браку віри? Ні! Він виростає з несвідомого відчуття, що серед священиків замало палких натур, які шукають шлях до святості, як індійські йоги й сиддхи. Мало хто серед них може «силою здобути царство небесне». Повірте мені! Шляхів до воскресіння існує значно більше, ніж може собі уявити церква. Чиста надія на милосердя Боже тут нічим не зарадить. Чи багато людей Вашого стану могли б сказати: «Як лань мчить до свіжої води, так і душа моя поривається до тебе, Господи?»

Всі вони потайки сподіваються, що сповниться апокрифічне пророцтво, яке говорить: «З’являться 52 папи, кожен із яких матиме латинське ім’я, що виводить його земні чини. Останній зватиметься «flos florum», себто «квітка над квітками», і під зверхністю його прийде тисячолітнє царство».

Я передрікаю Вам, — хай я радше язичник, ніж католик, — що зватимуть його Іваном, і буде він око в око схожий на Івана Євангеліста. Іванові Хрестителю, заступникові вільних мулярів, які бережуть, самі того не знаючи, таємницю Хрещення водою, дано буде силу рядити нижнім світом. Так з двох стовпів постануть Тріумфальні ворота! Спробуйте, напишіть сьогодні в першій-ліпшій книзі: «На чолі людства сьогодні має стати не солдат, не дипломат, не професор, не якийсь бовван в ярмулці, а тільки священик» і шалений крик здійметься в світі, коли з’явиться така книга. Спробуйте написати: «Церква — це тільки недокінчене творіння, одна половина зламаного меча, і вона залишиться в такому стані доти, доки очільник її не стане одночасно і вікарієм Соломона, магістром Ордена» і книгу спалять на багатті. Звісно, істина не горить, та розтоптати її — не розтопчеш! Вона об’являється знову і знову, як проступає напис над вівтарем у церкві Матері Божої в нашому місті, де раз у раз падає розписана дошка.

Бачу, Вам не до шмиги та обставина, що є якісь священні таємниці, які заховують лише вороги церкви, а сама вона про них ні сном, ні духом не відає. Воно-то так, проте з одним суттєвим застереженням: ті, хто зберігає ці таємниці, не знає, що з ними робити; їхнє братство — це тільки друга половина «зламаного меча», тож їм не до снаги збагнути сенс тих таємниць. Було б гротеском гадати, ніби браві зачинателі кампаній зі страхування життя мають магічний аркан, який дозволяє перемогти смерть.

Запала тривала пауза; обидва, здавалося, зайшли у власні думки. Потім дзенькнули склянки, і за хвилю капелан сказав: «Звідки у Вас такі дивні знання?»

Барон мовчав.

— Чи Ви не хочете про це говорити?

— Гм. Як про що, — покрутив словами барон. — Дещо пов’язане з моїм життям, дещо мені дано згори, дещо… гм… я дістав у спадок.

— Щоб людина могла успадкувати знання, — це щось новеньке! Щоправда, про небіжчика Вашого татуся розказують нині такі дивовижі…

— Які, наприклад? — зрадів барон. — Мені страх як цікаво!

— Ну, кажуть, що він… він той…

— Був на цвіту прибитий! — весело продовжив барон.

— Ну, не те щоб прибитий… Радше, несосвітенний дивак… Здається, він винайшов, але не подумайте… звісно, я в це не вірю… так от, здається, він якось зладив машину, яка дозволяла пробуджувати віру в чудеса… віру в чудеса… у вловчих собак!

— Ха, ха, ха! — засміявся барон так голосно, щиро й заметливо, що, лежачи у своєму ліжку, я змушений був закусити носову хустинку, щоб, чого доброго, не зареготати.

— Та я й сам думаю, що це дурня! — перепрошував капелан.

— О, — барон раз у раз хапав повітря, — о, ні на волосину! Все так і є. Ха, ха! Зачекайте хвилинку! Дайте-но, спершу я від душі посміюсь. Авжеж, батько мій, справді, був ориґінал, яких ще світ не бачив. Він мав широченні знання й думав про все, суті чого здатна дійти людська голова. Одного разу він встромив в мене очі, тоді згорнув книжку, яку допіру читав, кинув її на долівку (відтоді він не взяв в руки жодної книжки) і сказав мені:

«Бартоломеусе, хлоп’ятко ти моє, я щойно зрозумів, що все — безглуздя. Мозок — найнепотрібніша залоза, що її лишень має людина. Його слід вирізати як мигдалики. Я вирішив сьогодні почати нове життя».

Вже вранці наступного дня він переїхав до невеликого замка у провінції, що належав нам тоді, і любісінько жив там, аж відчувши, що смерть за плечима, повернувся він додому, щоб тихомирно відійти у вічність тут, на поверсі просто під нами.

Коли я перевідував татуся в його замку, старий щоразу показував мені якусь першинку. Одного разу це було небачене, прекрасне павутиння знадвору на шибці, що його він беріг, як ока в лобі.

«Бачиш-но, сину мій, — пояснив він мені, — тут усередині за павутинням вечорами я запалюю яскравий вогонь, аби привабити комах. Комашня злітається хмарами, проте жодна комашка ніколи не втрапить у павутину, бо між ними і нею віконна шибка. Павук, який, природно, поняття зеленого не має, що таке скло, — бо звідки йому взятися в природі! — ніяк не второпає, що все це означає, і, мабуть, сушить голову над цією загадкою. Тому з кожним днем він снує павутиння дедалі більше й красивіше. А втім, ті ж штани, та назад узлом! У такий спосіб я хочу поступово відвадити сього поганця од беззастережної віри у всесилля розуму. Згодом, верстаючи путь до свого наступного втілення в людину, він буде вдячний мені за такий урок, адже відтепер підсвідомо носитиме з собою скарб знання, що для нього на вагу золота. Коли я ще був павуком, мені, вочевидь, бракувало такого вихователя, інакше я ще дитиною позакидав би всі книги!

Іншим разом він підвів мене до клітки, в якій сиділи скрекотухи-сороки. Батько мій кидав їм жменями корм, птахи жадібно накидалися на нього, і кожна напихалася по саме нікуди, заздрісно припускаючи, що її, — боронь, Боже — випередять інші. Вони блискавично набивали собі дзьоб і воло, аж урешті не могли ковтнути ані зернятка. «Так я відучую цих тварюк од жадоби й неситості, — пояснив мені батько. — Сподіваюся, що в майбутніх своїх втіленнях вони вже будуть скупердягами, а ця риса робить з людей справжніх потвор».

«Або, — докинув я, — винайдуть потайні кишені і вогнетривкі сейфи!» — почувши таке, мій батько замислився і, не промовивши ні слова, випустив птахів на волю.

«Ну вже проти цього ти вже нічого не заперечиш, — мовив він гордо і повів мене на балкон, на якому стояла баліста, чи то пак каменометниця. — Бачиш онде на луках зграю дворняжок? Тиняючись без діла, вони примудряються поставити за Всевишнього якогось витівника. Цю майстерію я зробив для них. — І він узяв камінь і кинув його в одного з собак: той з жахом скочив на ноги і заходився крутити головою навсібіч, намагаючись змикитити, звідки ж узявся той камінь. Нарешті пес безпорадно прикипів поглядом до неба. Подивившись туди і з хвильку покрутившись знову, цуцик ліг. — З його розгубленої поведінки я виснував, що таке з ним уже траплялося не раз. «Ця машина покликана пробуджувати, з допомогою терпіння, в собачих серцях, і то геть безбожних, зародок релігійного почуття, — сказав мій батько і вдарив мене в груди. — Чого сушиш зуби, зухвалий хлопчиську! Ану, згадаєш професію, яка важила б більше?! Невже ти думаєш, що провидіння не пустує з нами, як я — з тими дворнягами?

— Бачите, яким невгамовним диваком, а водночас мудрецем був мій татусь! — закінчив барон.

Після цього вони вдвох щиро засміялись, і він продовжив розповідь: «Ця особлива доля у нашому роду переходить від одного іншого. Не подумайте, будь ласка, що я вважаю себе винятковим, якимсь вибранцем, а мої слова хай Вам не здадуться звичайними хвастощами! Воно-то і в мене є місія, щоправда, досить скромна. Але мені вона видається великою і навіть священною, і я хоч трісни маю її виконати.

Я одинадцятий із роду Йохерів. Першопредка нашого ми зазвичай називаємо нашим коренем. Ми, десять баронів його нащадків, — гілки. Наші імена починаються з літери «Б», приміром: Бар-толомеус, Бенджамін, Балтазар, Бенедикт тощо. Лише ім’я нашого першопредка Христофор починається з букви «X». У нашій родинній хроніці записано, що засновник роду передбачив: дванадцята гілка, що стримітиме у кроні родового древа, знову матиме наймення Христофор. «Дивно, частенько замислювався я, все, що він передбачив, слово в слово справдилося, за винятком, здається, останнього: у мене немає дітей». Просто чудово, що я почув про маленького хлопчика з притулку і взяв його собі за сина, і то тільки через те, що малий блукав уві сні; цю признаку маємо всі ми, Йохери. Коли згодом я дізнався, що звуть його Христофором, для мене це було як грім серед ясного неба, а тільки-но я взяв хлопчика до себе додому, то мені аж дух перехопило від хвилювання. Хроніка порівнює мій рід з пальмою: гілка за гілкою летить додолу, щоб поступитися місцем новим, аж доки залишаться тільки корінь, крона та гладкий стовбур, а в ньому-бо нічого вже не збиватиме соки, що струменіють із землі до вершка, на манівці. Всі наші предки мали тільки синів і жодної дочки, тож схожість з пальмою не потьмарилася.

Я — остання парость, отож живу тут, на горішньому поверсі, під дахом; мене тягне сюди, я й сам не знаю, чому. Мої предки затримувалися на одному і тому ж таки поверсі покоління на два та й край. Мій син… хлопчик він хоч і нівроку… але ж він не мого роду. У цьому пророцтво справджується лише наполовину. Через це я частенько сумую, бо, звісно, хотів би, щоб крона на дереві мого роду була пагінцем з моєї крові і крові моїх предків. І що воно буде з духовним спадком? Але що з Вами, капелане? Чого Ви на мене так витріщилися?

Цієї миті об підлогу хряснувся фотель, і я збагнув, що священик різко підхопився.

З цього моменту мене схопила лихоманка, і з кожним словом капелана тіпало мною чимраз сильніше.

— Послухайте, бароне! — почав він. — Тільки-но я увійшов, як мені захотілося Вам це сказати, проте я вирішив дочекатися слушної нагоди. Тоді Ви піднесли голос, і, заслухавшись, я забув, навіщо ж, власне, до Вас навідався. Боюся, що наразі лиш сипону солі Вам на незагойну рану…

— Кажіть мерщій, кажіть! — натискав барон.

— Ваша запропаща жінка…

— Ні, ні! Вона не пропала. Вона накивала п’ятами. Називайте всі речі власними іменами!

— Отже, Ваша дружина і незнайомка, тіло якої років п’ятнадцять тому прибило до річкового берега, спочиває на цвинтарі в могилі з білими трояндами, де викарбувано саму дату і немає імені, — це одна і та ж таки особа. І… тепер радуйтеся, дорогий мій друзяко! Маленький знайдух Христофор не інакше, як Ваше власне дитя! Ви-бо самі казали, що Ваша дружина була у тяжі, коли кинула Вас! Ні, ні! Не питайте, звідки я це знаю! От цього я Вам не скажу! Вважайте, що хтось виклав мені це на сповіді. Хтось, кого Ви не знаєте…

Я не чув, про що вони говорили далі. Мені було то жарко, то холодно.

Ця ніч подарувала мені батька і матір, але також сумне усвідомлення того, що на могилі тієї, яка мене породила, я вкрав три білих троянди.

Офелія

Як і раніше, діти тюпки біжать за мною, коли ввечері я чимчикую вулицями, задерши голову і пишаючись тим, що і сам долучився до шляхетної справи Йохерів. Тепер, коли я сам знаю, що засновник цього роду був і моїм предком. Однак тепер їхня глузлива пісенька: «Таубеншлаґ, Таубеншлаґ, Таубеншлаґ, голубник, голубник, голубник» звучить вже помітно тихіше. Більшість із них просто плескають раз за разом у долоні або співають «Тра-ра-ра».

Але дорослі! Вони знімають капелюхи на знак вдячности у відповідь на моє привітання, тоді як досі тільки кивали… І коли вони бачать, як я вертаю з могили моєї матері, куди ходжу щодня, то перешіптуються за моєю спиною. Тепер у містечку пішли чутки, що я не годованець, а рідний син барона!

Пані Аґлая увічливо приклякає, як перед вельможею, щоразу, коли я стрічаю її на вулиці, і використовує будь-яку зручну мить, щоб перекинутися зі мною слівцем і спитати про самопочуття.

Коли вона походжає вдвох з Офелією, я завжди намагаюся уникнути зустрічі, щоб нам з нею не довелося червоніти за підлесливість її матері. Точильник Мучелькнаус миттю завмирає, коли бачить мене, і, гадаючи, що ніхто його вгледить, шмигає назад у свою дірку, мов полохлива миша.

Я відчуваю, як він несказанно шкодує, що саме я, той, кого нині він ставив майже за якусь надприродну істоту, був співучасником його нічних таємниць. Тільки раз я відвідав його майстерню, поклавши сказати, що йому не випадає мене соромитись, але іншого разу я вже не наважився б це зробити.

Я хотів було сказати йому, як високо ціную те, чим він пожертвував задля своєї родини. Я хотів передати йому слова мого батька, що «кожне ремесло шляхетне, коли душа не гребує ним по смерті», і я заздалегідь потішився у своєму серці через те, яку полегкість могли б дати йому ці слова. Але не розтулив і вуст.

Він зняв з вікна ґардину й кинув її на домовину, щоб прикрити кроликів, витягнув руки, зігнув тулуб під прямим кутом і залишився в цій китайській позі, обернувши обличчя до землі, а відтак, не зважаючи на мене, як літанію, без угаву посипав, як горохом, у стінку суцільною тарабарщиною:

«Його ясновельможність, високоблагородний пане барон, звольте, вельмишановний…»

Я вийшов, наче змокла курка. Все, про що я жебонів, виявилося нісенітницею. Що б я не сказав тоді, все віддавало пихою, яке б слово не вимовив, воно миттю перетворювалося на мову «ясновельможного, високоблагородного»… Навіть найпростіші і найскромніші слова, звернені до нього, відбивалися від його рабської аури і ранили мене, наче стріла, надаючи всьому огидного присмаку поблажливості.

Навіть мій безмовний вихід викликав у мене неприємне відчуття, що це я дуюся, як жаба на лопуху.

Головний режисер Паріс — єдиний із дорослих, ставлення якого до мене не змінилося.

Мій неясний страх перед ним виріс ще більше, од нього виходив якийсь сковувальний вплив, і я був перед ним безсилий. Я відчував, що це якось пов’язано з тим, що він говорить баса і з якоюсь наказовою різкістю. Я намагаюся переконати себе, що, як на мене, нема нічого дурнішого, аніж повертати розумом у тому напрямі; що мені не випадає боятися того, як він раптом мене озве. Ну і що з того, коли він так зробить? Але щоразу, коли я чув, як він проказує щось за вікнами у кімнаті Офелії, глибокий тембр його голосу змушував мене здригнутись, і мене брав загадковий страх. Я здавався собі таким слабким і маленьким з моїм, як на сором, тонесеньким хлоп’ячим голоском! Я даремно намагаюся себе заспокоїти: бо ж він… бо ж він не знає і не може знати, що ми з Офелією одне одного кохаємо. Він просто закидає вудку, жалюгідний комедіант, на вулиці лукаво блискаючи на мене очима. Скільки б я собі це ні повторював, не можу позбутися принизливого відчуття, що він якимось чином гіпнотизує мене, і що я просто обманюю себе, намагаючись змусити себе рішуче глянути йому в очі. Це легкодухий страх перед самим собою та й годі, і від цього нікуди дітися. Часом я мрію, щоб він знову почав так само нахабно бухикати, як тоді, щоб у мене з’явилася можливість зайти з ним у сварку через огорожу. Але він, як на те, мовчав, ніби вичікуючи. Я думаю, він береже свій бас на якусь особливу мить, і внутрішньо здригаюся від думки про те, що вона заскочить мене зненацька. Офелію він узяв у шори, вона теж не має сил. Я знаю це. Хоча ми ніколи про це не говорили.

Коли ми вночі нишком забиваємося вдвох у садок перед нашим будинком біля річки, і, раюючи в любовних обіймах, ніжно шепочемося, то щоразу раптово здригаємося від жаху, щойно десь поблизу щось тихо заворушиться. І ми знаємо, що саме повсякчасний страх перед цією людиною змушує нас миттю нащулювати вуха. Жодного разу ми не наважилися вимовити вголос її ім’я. Ми злякано уникали тих тем, які могли б підвести до неї. У тому, що я щодня натрапляю на пана головного режисера, дарма, чи я навмисне затримуюсь удома ввечері чи, навпаки, притьмом вилітаю, є якась лиха доля. Я часто здаюся собі птахом, якого змія стискає у чимраз вужчих кільцях. В цьому увижається мені щось на кшталт призвістки; Паріс насолоджується впевненим відчуттям, що його мета день крізь день наближається. Я бачу це з підступного погляду його злих оченят. І що воно в нього за ціль? Гадаю, він і сам цього не знає достеменно, та й я не можу собі цього уявити. У нього є ще якийсь клопіт, і це трохи заспокоює мене. Інакше, чому він раз у раз спиняється на вулиці і, кусаючи нижню губу, заглиблюється в роздуми, коли я його поминаю? Тоді він уже не витріщає на мене очі, він знає, йому це зараз не потрібно: його душа і так вже взяла силу над моєю. Звичайно, вночі він не міг нас підслуховувати, і все ж я виснував план, щоб ми вічно не тремтіли від страху.

Поруч з мостом, на березі, лежить благенький човен. Сьогодні я підтягнув його до нашого саду і там прип’яв. Коли місяць сховається за хмари, я перевезу Офелію на той бік, тоді ми поволі попливемо навколо міста наниз за водою. Річка занадто широка, щоб нас хто-небудь помітив, а тим більше впізнав!

Я прослизнув у кімнату, яка відділяє спальню батька від моєї і заходився рахувати удари свого серця, сподіваючись, що дзиґарі на вежі церкви Пречистої ось-ось виб’ють десяту, а відтак пошлють наздогін ще один, одинадцятий удар, красномовний і радісний: «Ось-ось у сад зійде Офелія!»

Здавалося мені, ніби час зупинився, і з нетерплячки затіяв я дивну гру зі своїм серцем, аж поступово мої думки перемішалися, наче уві сні.

Я просив його битися швидше, щоб поквапити баштові дзиґарі. Я вважав за річ звичайну, що вони між собою якось пов’язані. «Хіба моє серце — не дзиґарі? — спало мені на думку. — Хіба воно не могутніші за ті баштові дзиґарі, які являють собою лише мертвий метал, а не живу плоть і кров, як моє серце».

Чому дзиґарі-серце не можуть рядити часом?

І на доказ того, що я маю слушність, я згадав один вірш, який мій батько зачитав мені одного разу: «Всі речі йдуть від серця, народжуються в ньому і у нім вмирають…»

Тільки тепер до мене доходить страшний сенс цих слів, якого раніше я майже не розумів. Їхнє глибинне значення жахає мене; моє серце, моє власне серце не слухає мене, коли йому наказую: бийся швидше! Мабуть, у мені живе хтось сильніший за мене, хто визначає мій час і мою долю. Саме від нього йдуть усі речі! Я сам себе боюся.

«Якби я знав самого себе і бодай якось володів своїм серцем, то був би чарівником і міг би давати собі раду з подіями зовнішнього життя», це я усвідомлював цілком ясно.

І друга незвана думка домішується до першої:

«Згадай-но одне місце з книги, що її ти читав колись давно у дитячому притулку! Там писалося: «Часто, коли хтось помирає, зупиняється годинник. Отож, у кошмарі смерті вмирущий плутає биття його чимраз тихішого серця з ударами годинника. Страх його тіла, яке поривається залишити його душа, шепоче: тільки-но там годинник спиниться, я помру. І наче з цього чарівничого наказу стрілки годинникові завмирають разом з останнім ударом серця. Якщо годинник висить у кімнаті людини, про яку думає помираючий, то і він дослухається до його гарячкових слів, що народилися зі страху смерті, бо там, куди залітає думками помираючий в останні хвилини, об’являється його двійник».

Он що, моє серце скоряється страхові! Значить, він сильніший за моє серце! Якби мені вдалося його позбутися, я забрав би владу над усіма речами світу, що йдуть од серця, владу над долею і часом! І, зачаївши дух, я намагаюся чинити опір непроханому моєму поневольникові-страхові, що поривається мене задушити, бо ненароком дістався його схованки. Я занадто слабкий, аби опанувати власний страх, адже не знаю, ні де, ні коли, ні як мені злапати його. І тому він, а не я, панує над моїм серцем, тисне на нього, щоб вершити мою долю з власної волі, взагалі не зважаючи на мою думку. Я силкуюся заспокоїтися і при цьому говорю собі: «Офелії нічого не загрожує, поки я не з нею». Але мені бракує сил, аби зглянутися на благання мого розуму і не ходити нині до саду. Я відкидаю цю думку, ледь встигнувши її усвідомити. Я бачу пастку, яку готує мені моє серце, а проте, втрапляю в неї: адже моя туга за Офелією сильніша за голос розуму.

Я підходжу до вікна і скидаю оком на річку внизу, щоб змогти, набратися духу і бути напоготові, якщо доведеться глянути у вічі небезпеці, яка наразі здається мені невідворотною і лякає мене. Але глянувши на німу, байдужу воду, що безнастанно тече унизу, я так жахаюся, що не відразу помічаю, як озиваються дзиґарі на башті.

І раптом звідки не візьмись неясна думка: «Ця річка несе фатум, якого тобі вже не уникнути».

Потім мене будить вібруючий металевий дзвін, відтак страх і пригніченість миттю сходять нанівець.

Офелія!

Я бачу, як мерехтить у саду її світла сукня. «Хлопча ти моє, любе, любе хлопча, я так цілу днину боялася за тебе!» — «А я за тебе, Офелія!» — хочу сказати, але вона обіймає мене і її вуста зливаються з моїми. «Знаєш, я так гадаю, що сьогодні ми бачимося востаннє, моє кохане, моє бідолашне хлоп’ятко!»

— На Бога! Щось сталось, Офелія? Мерщій у човен, там нам буде безпечно.

— Атож. Ходімо. Там ми, можливо, сховаємося… від нього.

«Від нього»! Вона вперше згадала про «нього»! Я відчував, як тремтить її рука, а дівочий страх перед «ним», певно, не має кінця й краю!

Я хочу повести її до човна, але вона якусь хвилю пручається, наче не може зійти з місця.

— Ходімо, ходімо, Офеліє, — кваплю її я, — не бійся. Ще трохи, і ми будемо на тому березі. Туман…

— Я не боюся, мій хлопчику. Я тільки хочу… — вона затнулася.

— Що з тобою, Офеліє? — Я обіймаю її. — Ти мене вже не кохаєш, Офеліє?

— Ти знаєш, як я кохаю тебе, Христофоре, — просто говорить вона і довго мовчить.

— Хіба ми не підемо до човна? — питаю її пошепки.

— Я так сумую за тобою.

Вона помалу посуває мене вбік, робить крок назад до лави, де ми зазвичай сиділи, і гладить її, заглиблена в свої думки.

— Що з тобою, Офеліє? Що ти робиш? Тобі боляче? Я тебе скривдив?

— Я хочу тільки… я хочу тільки попрощатися з улюбленою лавкою! Ти знаєш, хлопчику мій, ми тут уперше поцілувалися!

— Ти хочеш від мене піти? — раптом скрикую я. — Офеліє, Господи, цього не може бути! Щось сталось, а ти мені не кажеш! Невже ти думаєш, я зможу жити без тебе?

— Ні, заспокойся, мій хлопчику! Нічого не сталося! — вона тихо втішає мене і намагається посміхнутись, але, що місячне світло падає їй на обличчя, то я зауважую, що на очах у неї тремтять сльози. — Ходімо, мій дорогий хлопчику, підемо, твоя правда, ходімо в човен!

З кожним ударом весла мені стає легше на серці; що ширший простір, який відділяє нас од темних будівель, з їхніми мерехтливими, недремними очима, то надійніше захищені ми від небезпеки. Нарешті, з туману виринають кущі верби, що ними облямовано інший берег; річка заспокоюється і мілішає, і ми непомітно опиняємося під звислим гіллям.

Я витягую весла і сідаю поряд з Офелією на кормі. Ми ніжно обіймаємося.

— Чому ти журилася, моя мила? Чого сказала, що хочеш попрощатися з лавкою? Ти ніколи мене не кинеш, хіба ж не так?

— Якось-то має ж це статися, моє ти хлоп’ятко! І ця година дедалі ближчає… Ні, ні, зараз не треба сумувати… Можливо, до цього ще далеко. Нумо, викинемо це з голови.

— Я знаю, що ти хочеш сказати, Офеліє.

Мене давлять сльози, і до горла підступає клубок.

— Ти хочеш сказати, що, коли ти поїдеш в столицю і станеш актрисою, ми більше з тобою ніколи не побачимось? Гадаєш, я не тремтів день і ніч, уявляючи, як усе це буде? Я знаю точно, я не винесу цієї розлуки! Але ти сама сказала, що це станеться за рік, не раніше!

— Атож, звісно, за рік, не раніше.

— А під той час я неодмінно щось придумаю, щоб бути з тобою разом у столиці. Я впрошу свого батька, навколішках благатиму, поки він не дозволить мені вчитися там. А як стану на ноги й опаную якийсь фах, ми поберемось і ніколи більше не розлучимося! Хіба ти не любиш мене більше, Офеліє? Чому ти нічого не говориш? — питаю злякано.

За її мовчанням я вгадую її думки, і для мене це мов удар в серце.

Вона думає, що я занадто молодий і літаю у хмарах.

Я відчуваю, що це так, але не хочу… не хочу думати про те, що нам доведеться розлучитися! Я був би щасливий, якби ми хоча б на мить могли б повірити в те, що диво можливе.

— Офеліє, послухай мене!

— Будь ласка, будь ласка, помовч, — просить вона. — Дай мені помріяти!

Так ми сидимо, тісно притиснувшись одне до одного, і довго мовчимо. Човен, здається, несе течія і перед нами у ясному місячному промінні лине стрімкий піщаний берег.

Раптом вона тихенько здригається, наче збудившись від сну. Я гладжу її руку, заспокоюючи. Напевно, її налякав якийсь шурхіт. Ні з того ні з сього вона питає: «А що, коли ти мені дещо пообіцяєш, мій дорогий Христофоре?»

Я добираю слова, аби заприсягтися… я хочу сказати їй, що готовий заради неї піти на будь-які тортури…

— Пообіцяй мені, що ти мене… що, коли я помру, ти поховаєш мене біля нашої лавки в саду!

— Офеліє!

— Тільки ти можеш мене поховати і тільки в цьому місці! Ти чуєш? І більше ні душі, і ніхто не повинен знати, де я лежу! Чуєш! Я дуже люблю цю лавку! Я буду завжди там, я ніби чекатиму на тебе!

— Офеліє, прошу, не кажи так! Чому ти думаєш зараз про смерть? Якщо ти вмреш, я залишу цей світ разом з тобою! Хіба ти не відчуваєш…?

Вона не дала мені договорити.

— Христофоре, хлопченя ти моє, не питай мене, пообіцяй мені те, про що я тебе попросила!

— Обіцяю це тобі, Офелія, я присягаюся тобі в цьому, хоча не можу зрозуміти, до чого ти ведеш.

— Я дякую тобі, мій милий, милий хлопчику! Тепер я знаю, що ти справиш свою обіцянку.

Вона щільно притискається своєю щокою до моєї, і я відчуваю, як її сльози течуть по моєму обличчю.

— Ти плачеш, Офеліє? Відкрий мені душу, скажи, чого ти така нещасна? Либонь, удома тебе мучать? Прошу, прошу, скажи-но мені, Офеліє! З журби я не знаю, що мені робити, коли ти мовчиш!

— Так, правда твоя, не треба мені більше плакати. Тут так чудово, так тихо і святково — просто казка та й годі. Я невимовно щаслива від того, що ти зі мною поруч, мій хлопчику!

І ми шалено й палко цілуємось, аж голова йде обертом.

Сповнений радісної впевненості, дивлюся я в майбутнє. Звісно, так і буде! Все буде саме так, як я собі уявляв тихими ночами.

— Ти гадаєш, що будеш щаслива, коли станеш акторкою? — питаю її, у душі палаючи ревнощами. — Ти справді впевнена, що відчуватимеш себе на сьомому небі, коли люди плескатимуть тобі і кидатимуть квіти на сцену?

Я стаю на коліна перед нею. Вона склала руки на животі і в задумі споглядає поверхню води ген-ген.

— Я зроду не думала, що це добре, мій Христофоре. Як на мене, все це огидно, ось так виступати перед людьми, і вдавати якесь натхнення чи душевні муки, огидно, ось так приставлятися, і вже безсоромно переживати все це по-справжньому, щоб за хвилину відкинути маску й одержати винагороду. І робитиму це з дня на день, завжди в один і той таки час! …Мені здається, що я змушена буду торгувати власною душею, як дівчата торгують тілом…

— Тоді ти не повинна цього робити! — вигукнув я, і все в мені напружилося. — Завтра, зрана я поговорю з моїм батьком. Я знаю, він тобі допоможе. Я це точно знаю! Він має широку душу і ласкаве серце! Він не допустить, аби вони примушували тебе…

— Ні, Христофоре, не роби цього! — уриває вона мене спокійно і твердо. — Ні моя мати, ні я не хочемо, щоб ти робив це. Інакше загинуть усі її марнолюбні плани. Я її не люблю, і не дам жодної ради!.. Я соромлюсь її… — докинула вона напівпошепки, відвернувшись. — І це завжди стоїть між нами… Але мого… мого батька я люблю. Чому я маю приховувати, що він мені не рідний батько? Ти ж знаєш це, хоча ми ніколи не говорили про це? Мені теж цього ніхто не говорив, однак знаю, я це інтуїтивно відчула ще дитиною. Це почуття було ясніше за будь-яке тверде знання. Він не здогадується, що я не його донька, але я була б щасливішою, якби він це знав. Тоді, можливо, він не любив би мене так і не мучився б до смерті через мене. О, ти не знаєш, як дитиною я кілька разів мало не сказала йому це! Але між ним і мною стоїть жахлива стіна. Її звела моя мати. Наскільки я пам’ятаю, за все життя мені вдалося перекинутися з ним віч-на-віч лише двома-трьома словами. Мені, маленькій дівчинці, невільно було сидіти у нього на колінах, не випадало його цілувати. «Ти забруднишся, не йди до нього!» — казали мені. Я завжди мала бути світлою принцесою, а він — брудним, нечистим рабом. Просто диво, що це огидне, отруйне сім’я не пустило в моєму серці коріння.

Я дякую Богові, що він цього не допустив! А проте, часом я думаю: якби насправді я була бездушним, зарозумілим чудовиськом, це невимовне співчуття і жалість до нього не рвали б мене на шматки. І іноді я кляну долю, що вберегла мене від цього!

Іноді мені шматок застряє у горлі, коли я думаю про те, що він, щоб нас утримати, працює до кривавих мозолів. Учора, посеред вечері, я зірвалася зі свого місця за столом і рвонула вниз, до нього. Моє серце було повне вщерть, що мені здавалося: цього разу я скажу йому все як на сповіді… скажу все. Я хотіла попросити його: виштурхай нас обох, як чужих собак, мати і мене… Ми більшого й не варті! А його, його… цього мерзенного страшного здирцю, — він, певно, і є мій рідний батько, — задуши! Вбий його своїми чесними сильними руками майстрового! Я хотіла йому крикнути: «Зненавидь мене, як тільки може зненавидіти людина, щоб я, нарешті, стала вільною від цієї жахливого пекучого жалю!» Тисячу разів я благала: «Боже світе, пошли йому ненависть у серці!» Але, як на мене, швидше річка потече назуспіт, аніж це серце сповниться ненависті…

Я вже була сягнула рукою до ручки дверей майстерні і зазирнула у вікно всередину. Він стояв біля столу і крейдою виводив моє ім’я. Єдине слово, що він вміє писати! І тут мене опустила мужність. Знаю, що це мало статися і край!

Або він, не слухаючи мене, весь час примовляв би: «Ласкава панно, дочко Офеліє!», як він робить це щоразу, коли мене бачить, або він би мене зрозумів і… і хибнувся розумом! Бачиш, хлопчику мій, тому тобі ні варто мені допомагати! Чи смію я розбити вдрузки те єдине, на що він сподівається? Хіба не я завиню тим, що його бідна душа остаточно порине у вічну ніч? Ні, мені залишається одне: стати тим, заради чого він катувався дні і ночі: в його очах — блискучою зіркою, а в моїх власних, певно, духовною повією!

Не плач, мій милий, хороший хлопчику! Нащо плакати! Я тебе скривдила? Ходи сюди! Ну, не вішай носа! Хіба ти кохав би мене більше, якби я думала інакше? Я тебе налякала, бідолашний мій Христофоре? Знаєш, можливо, все не так вже й погано, як я описала! Може, я занадто сентиментальна і, коли дивлюся на все, то перебріхую і роблю з мухи слона. Коли день у день людині доводиться весь час декламувати монолог Офелії, від цього залишається сильний осад. У цьому жалюгідному мистецтві комедіантів є щось срамотнє, що отруює душу. Послухай, а раптом станеться небачене, дивовижне чудо, і в столиці мене зустрінуть з литаврами і трубами, і миттю… все… все… піде на лад?

Вона голосно й щиро засміялася й осушила губами мої сльози, проте ясно відчув, що вона зробила це спеціально, щоб підбадьорити мене, щоб я достроївся до тону її веселощів. До моєї глибокої печалі за нею домішувалося й інше почуття, що розривало мене на частини. Я, повен смутку, усвідомлював, що вона старша за мене не тільки, як на земний вік, ні, я був дитиною та й годі.

Весь цей час, відтоді, як ми запізнались і покохали одне одного, вона ховалася від мене зі своєю зажурою і всіма своїми муками. А я? При першій нагоді відкривав їй найменший, найдитячіший мій клопіт. У міру того, як я з жахом усвідомлював, наскільки її душа зріліша і доросліша за мою, коріння моїх сподівань таємниче обривалося.

Вона, певно, відчувала те ж саме, бо весь час гаряче й ніжно обіймала й цілувала мене, так, що раптом її пестощі здалися мені материнськими. І я кажу їй самі ласкаві й теплі слова, які лишень можу придумати, проте в мозку моєму цвяшком стримлять невизначені, але нав’язливі думки: «Я маю зробити бодай щось! Тільки лише дії можуть мене зробити гідним її! Але чим я їй зараджу? Як я можу її врятувати?»

Я відчуваю, як страшна чорна тінь підноситься в мені, як стискає моє серце щось безформне. Я чую шепіт сотень хрипких голосів над моїм вухом: «Її названий батько, цей ідіотський точильник. Це він перепона! Подолай її! Закатруп його! Хто про це дізнається? Боягуз, чого ти боїшся себе самого?»

Офелія відпускає мої руки. Вона мерзне. Я бачу, що кохана тремтить. Невже вона вгадала мої думки? Я чекаю, поки вона щось скаже, що-небудь, що дасть мені хоча б таємний натяк на те, що маю зробити.

Все чекає в мені: мій мозок, моє серце, моя кров. Навіть шепіт в моїх вухах замовк і теж чекає. Чекає, зачаївшись, з диявольською упевненістю у перемозі. Вона говорить, і я чую, як душевний холод змушує цокотіти її зуби… вона, радше, бурмоче, ніж говорить: «Можливо, ти зглянешся на нього, Янголе Смерті?»

Чорна тінь у мені раптово перетворюється на біле страшне полум’я, що охоплює мене з голови до ніг.

Я зриваюся на ноги, хапаюся за весла: човен наче тільки й чекає на цей знак. Він пливе чимраз швидше і швидше, й беручка течія жене нас до нашого берега, до Пекарської. Очі будинків знову блимають у темряві, мов жарини. Шалений потік несе нас до греблі, туди, де річка залишає місто.

Кохання надає мені сили, і я гребу просто до нашого дому. Біла піна ліпиться до облавків. Щоразу штовхаючись веслами, я відчуваю, як росте моя божевільна рішучість! Риплять у кочетах шкіряні паски: «Убий! Убий! Убий!» Відтак, присиливши човен до одного зі стовпів край берега, я беру Офелію на руки. У моїх руках вона легка, наче пушинка. Я відчуваю якусь невгамовну тваринну радість, так, наче я став наразі чоловіком тілом і душею. В одну мить я замчав Офелію у сяйві ліхтарів у темряву вузького сутіску. Там ми довго стоїмо й цілуємося, захоплені виснажливою шаленою пристрастю. Тепер знову вона моя кохана, а не ніжна мати.

Позаду нас щось зашелестіло! Я й оком не моргну: мене це не обходить! Тим часом Офелія зникає в передпокої. У майстерні точильника ще горить світло. Воно мерехтить крізь мутну шибу, за якою дзижчить токарка. Я смикаю за клямку й обережно натискаю на неї. Вузька смужка світла спалахує і миттю гасне, щойно я знову тихо зачиняю двері. Я крадуся до вікна, щоб набачити, де стоїть старий. Той схилився над верстатом, в руці у нього блискуче залізко, а між пальцями у сутінках кімнати розлітаються білі, тонкі, мов папір, стружки і мертвими зміями влягаються довкола домовин. Раптом я відчуваю, що мої коліна страшенно трусяться. Я чую, як з мене зі свистом виривається повітря. Щоб, чого доброго, не впасти і не розбити віконну шибку, я мимоволі опираюся плечем на стіну.

«Невже я справді стану віроламним убивцею? — лунає крик в моїх грудях. — По-зрадницькому, з-поза спини, вбити бідолашного старого, який наче Спаситель пожертвував усім своїм життям заради любові до моєї… до своєї Офелії!»

Ні з того ні з сього верстат зупиняється. Гудіння пропало. Мертва тиша бере мене в свої обійми.

Точильник випростується, ледь помітно повертає голову, наче дослухаючись, і, відклавши стамеску, несміливою ходою рушає до вікна. З кожним кроком чимраз ближче. Він не відриває очей від мене.

Я знаю, що він мене не бачить, адже стою в темряві, а він — на світлі. Але якби навіть знав, що він бачить мене, я б не зміг утекти, бо вже геть знесилився.

Ось він повільно підходить до вікна і дивиться в темряву.

Між нашими очима, певно, й долоню не встромиш, і я можу розгледіти кожну зморшку на його обличчі.

Воно має на собі ознаку безмежної втоми, старий поволі проводить рукою по лобі й дивиться чи то здивовано, чи то задумливо на свій палець, як людина, яка зауважує на ньому кров і не знає, звідки вона взялася. Слабкий проблиск надії і втіхи з’являється в його рисах, і він нахиляє голову, терпляче і покірно, наче мученик, який чекає, коли ж його, нарешті, уб’ють.

Я розумію, що зараз його Дух каже мені! Його затьмарений мозок не відає, навіщо він усе це робить. Його тілом лише правує душа, яка шепоче через нього: «Визволи мене заради моєї улюбленої дочки!» Тепер я знаю: це має здійснитися! Милосердна смерть сама спрямовуватиме мою руку!?

Чи не випадає мені сховатися за її спиною в ім’я моєї любові до Офелії? Зараз я вперше аж до найглибших закутків своєї душі відчуваю, що мусила щодня відчувати Офелія, повсякчас терзаючись мукою співчуття до нього… до нього, того, хто з усіх стражденних найбільше гідний співчуття. Це почуття так мене захопило, що я гадав, ніби ось-ось спалюся, мов Геракл — в отруйному Нессовому вбранні^[10]!

Але як усе це зробити? Не маю і гадки. Розчерепити йому тією залізякою голову? Дивитись у його чимраз тьмяніший погляд? Витягнути його труп у сутісок і скинути у воду? Але як я, з руками назавжди забрудненими кров’ю, знову цілуватиму й обійматиму Офелію? Як я, підлий вбивця, щодня дивитимуся в добрі очі мого милого, милого татуся? Ні! Я відчуваю, я ніколи не зможу зробити цього!

Навіть якщо має статися найстрашніше, і я це зроблю, то знаю, що і сам утоплюся в річці до пари трупу покійника.

Я поєдную сили і прослизаю до дверей. Перш ніж узятися за клямку, я хвилю стою, щільно стиснувши долоні, і намагаюся вчинити в серці молитву: «Боже милостивий, дай мені сили!»

Але мої губи відмовляються вимовляти ці слова. Вже не зважаючи на те, що їм наказує мій розум, вони шепочуть:

«Господи, як спромога, хай мине мене ця лиха доля!» Цієї миті у мертву тишу вривається мідний передзвін, і слова застигають у мене на губах. Повітря тремтить, земля хитається: це озвалися баштові дзиґарі на церкві Пречистої діви.

Зненацька морок навколо мене і всередині мене самого просвітлів. І наче хтозна з якої далечини, з тих гір, які знаю зі своїх снів, я почув голос білого домініканця, того, хто дав мені першу конфірмацію і відпустив усі мої гріхи — минулі і майбутні. Він звав мене на ймення: «Христофоре! Христофоре!»

Якась рука лягає мені на плече.

«Малий душогуб!»

Я знаю: це гримкий бас актора Паріса, приглушений і стриманий, сповнений загрози та ненависті, лунає в моїх вухах, але вже не можу опиратися. Як Боже теля дозволяю йому витягнути себе на світло вуличного ліхтаря.

«Малий душогуб!»

Я бачу, як з його рота бризкає слина; відвислий ніс п’янички, заспані баки, масне підборіддя — все в ньому підскакує від тріумфу і диявольської радості.

«Ма-лий ду-шо-губ!»

Він хапає мене за груди і трусить, наче паку білизни, при кожному складі. Мені не спадає на думку чинити опір або навіть вирватися і втекти: тепер я ослаб, як крихітне виснажене звірятко. Те, що я дивлюся на нього, проте не можу сказати жодного слова, він сприймає як визнання мною власної вини. Але язик мій мов приріс до піднебіння. Навіть якщо б я захотів, то все одно не зміг би описати йому те зворушення, яке пережив. Слова, які він вигукує мені в обличчя, як божевільний, з піною на губах і трясучи кулаками перед моїм обличчям, глухо і віддалено гуркочуть у моїх вухах. Я чую і бачу все, проте не рухаюсь, я застиг, як загіпнотизований.

Я розумію, що він усе знає… що він бачив, як ми вилізли з човна… як цілувалися… що здогадався, що я хочу вбити старого, «щоб його пограбувати», як він кричить. Я не захищаюся, я більше не боюся, що відкрив нашу таємницю. Так, певно, почувається птах, який в обіймах змії забуває про свій страх.

Червона книга

Вночі, уві сні, мене трусить пропасниця. Зовнішній і внутрішній світи переплітаються один з одним, як море і повітря.

Я безпорадно гойдаюся на хвилях моєї бурхливої крові, то непритомніючи і занурюючись у глибочезну лійку чорної безодні, то злітаючи до сліпучого світла розжареного білого сонця, що спалює всі почуття. Чиясь рука міцно стискає мою руку, а коли мій погляд зісковзує з неї, і, стомлений силою-силенною тонких петельок у мереживній манжеті, поволі повзе рукавом, у голові моїй вимальовується якась неясна думка: «ось він, рідний мій батько, сидить біля мого ліжка».

Чи це тільки сон? Я вже не відрізняю реальність од галюцинації, проте, відчуваючи на собі його погляд, я щоразу спускаю повіки в болісному усвідомленні своєї вини.

Як же все це сталось? Я ніяк не можу згадати. Нитка пам’яті обірвалася тієї миті, коли ще усвідомлював, що актор кричить на мене. Мені ясно тільки одне: десь, колись, при світлі вуличного ліхтаря за його наказом я написав боргове зобов’язання і скріпив його підробленим підписом свого батька. Підпис був під пару батьковому, так що коли я припав очима до шпаргала, перш, ніж він склав і прибрав його, одну мить мені здавалося, що мій батько підписав його своєю власною рукою. Чого я це зробив? Як на мене, це діло таке звичайне, що навіть зараз, коли мене терзають спогади про скоєне, я певний, що вчинити інакше просто не міг.

Скільки часу спливло відтоді — одна ніч або ціле життя? Зараз мені здається, що актор кричав на мене не кілька хвилин, а цілий рік, вирваний з мого життя. Потім, коли він урешті-решт зрозумів з моєї реакції, що далі кричати безглуздо, він якимось чином зумів переконати мене, що підроблений підпис може врятувати Офелію. Єдиний промінь світла зараз, у моїй пропасниці — це моя тверда впевненість: я ніколи не зробив би цього лише для того, щоб одвести від себе підозріння у передумисному вбивстві. Коли я потім повернувся додому, мені вилетіло з голови: чи був уже ранок, чи ще стояла ніч?

Мені здається, що я сидів у розпачі на могилі, здригаючись від ридань, і, судячи з запаху троянд, який відчував навіть тепер, це була могила моєї матері. А, може, запах виходить від букета квітів, який лежить там, на ковдрі у моєму ліжку? Але хто ж міг його туди покласти?

«Батеньку мій, мені ж треба ще йти гасити ліхтарі, — шмагнула мене раптом, як батіг, думка. — Хіба вже не середина дня?»

І я хочу підвестись, але я такий слабий, що не здолаю поворушити ні рукою, ні ногою. Тим-то я мляво опускаюся. «Ні, ще ніч», — заспокоюю я себе, бо ж одразу перед очима постає глибока пітьма.

А проте, миттю бачу яскраве світло й сонячні промені, що грають на білій стіні, і знову на мене наскакує почуття вини за невиконаний обов’язок.

«Це хвилі пропасниці кидають мене в хвилі фантазії», — кажу собі, але я безсилий перед тим, що над моїм вухом все голосніше і виразніше звучить ритмічне, наче випливаючи зі сну, таке знайоме ляскання в долоні. В такт йому дедалі швидше і швидше змінюється день і ніч, ніч і день, безнастанно, і я маю бігти… бігти…, щоб вчасно запалити ліхтарі… загасити… запалити… загасити…

Час мчить за моїм серцем і хоче схопити його, проте щоразу живець випереджає час на один крок.

«Ось зараз, зараз я потону в потоці крові, — відчуваю я, — вона витікає з рани в голові точильника Мучелькнауса і б’є джерелом між його пальців, коли він силкується закрити рану рукою».

Я ось-ось захлинуся! В останній момент я хапаюся за жердину, що стирчить з надбережної стінки, міцно за неї чіпляюсь і стискаю зуби, збираючи докупи рештки чимраз тьмянішої свідомості:

«Тримай свого язика на припоні, коли ж ні, він видасть у пропасниці те, що ти підробив батьковий підпис!»

Раптом я збадьорююся краще, ніж удень, і ожвавлююся більше, ніж зазвичай у своїх снах. Мій слух загострюється так, що я вчуваю найменший шурхіт як поблизько, так і далеко. Ген-ген, по той бік дерев, за річкою, щебечуть птахи, і я виразно чую, як шепочуть молільники у церкві Пречистої діви. Невже сьогодні неділя? Дивно, що навіть гримний стогін органу не може заглушити шепотіння парафіян на стільцях. Як дивно, що зараз голосний звук не пересилить тихенький і слабкий! Чого в будинку внизу грюкають двері? Мені здавалося, що на нижніх поверхах ніхто не живе. Там унизу, в кімнатах хіба припадає пилом якесь барахло.

Може, то раптом ожили наші предки?

Я вирішую зійти вниз; я-бо такий свіжий і бадьорий, чого б мені цього не зробити? Раптом мені збігло на думку: а навіщо мені брати з собою своє тіло? Чи ж так випадає, щоб я навідувався до своїх предків серед білого дня без сорочки!

Хтось стукає у двері; мій батько встає, відкриває їх і каже крізь щілину шанобливо: «Ні, дідусю, ще не час. Ви ж знаєте, що Вам не можна до нього, доки я ще живий».

Те ж саме повторюється дев’ять разів.

На десятий раз я знаю точно: зараз там стоїть сам засновник роду. Я не помилився — ось він, глибокий, шанобливий уклін мого батька, який широко відкриває двері. Сам же тим часом залишає кімнату, і з важких повільних кроків, до яких домішується стукіт ціпка, я розумію: хтось підходить до мого ліжка.

Я не бачу його, бо очі мої заплющені. Якесь внутрішнє чуття підказує мені, що мені не слід їх одкривати.

Але крізь повіки я чітко, наче через шибку, бачу свою кімнату і всі речі в ній. Засновник роду відкидає ковдру і кладе мені на шию праву руку, відвівши під прямим кутом великий палець.

«Ось поверх, — проказує він монотонно, як священик молитву, — на якому помер твій дід, який чекає наразі на воскресіння. Тіло людини — це домівка, в якій мешкають її небіжчики-предки. У деяких домівках, тобто в деяких тілах людей мертві іноді пробуджуються до того, як надійде час їхнього воскресіння. Тоді-то про будинок кажуть, що в ньому оселився привид, а про людину, що в ньому сидить дідько».

Він знову натискає долонею з відведеним великим пальцем, цього разу — на груди.

— А тут похований твій прадід!

І так він пройшов по всьому тілу згори донизу: по животу, стегнах, колінах, аж до п’ят.

А коли він поклав свою руку на п’яти, то сказав:

— А тут живу я! Бо ноги — це підмурівок, на якому стоїть будинок; це — корінь, і він пов’язує людину з матір’ю-землею, по якій ти ходиш. Сьогодні день, який ступає в слід глибокої ночі твого зимового сонцезвороту. Це день, коли в тобі починають один за одним воскресати мертві.

«І я перший».

Я чую, як він сідає на моє ліжко, і з шелестіння сторінок книги, що її він час від часу гортає, здогадуюся: він читає мені щось з фамільної хроніки, про яку так часто говорив мій батько.

Тоном літаній, які присипляють мої зовнішні чуття і, навпаки, дедалі більше збуджують мої внутрішні, так, що часом почуття бадьорості стає нестерпним, у мене вникають слова:

«Ти дванадцятий, я був перший. Рахунок починається з «одного» і закінчується дванадцятьма. Це таємниця втілення Бога. Ти мав стати вершиною дерева, яка побачить життєдайне світло; я — корінь, який просвічує сили мороку. Проте коли дерево цілком виростає, ти стаєш мною, а я тобою».

Акація — це те, що в раю називається деревом життя. Ще й досі з уст в уста переходить легенда про те, що вона чарівна. Обріж її гілки, її крону, її коріння, застроми її, перевернувши, в землю і побачиш: те, що було кроною, стане коренем, що було коренем, стане кроною. Бо всі її клітини пройняті єдністю «Я» і «Ти». Тому я зробив її символом у гербі нашого роду! Тому й зростає вона, як своєрідна прикмета, на даху нашого будинку.

Тут на землі це лише образ, так само, як усі форми тут суть тільки образи, але в царстві нетлінного її називають першим серед дерев. Іноді в своїх мандрах по той і по цей бік ти почувався старим. Це був я твій підмурівок, твій корінь, твій першопредок. Ти відчував мою присутність.

Обох нас звуть «Христофор», адже я і ти — це одне і те саме.

Я був підкидьком, як і ти, і проте в моїх мандрах я знайшов Великого батька і Велику мати. Малого батька і малу матір я так і не знайшов. Ти ж, навпаки, відшукав малого батька і малу матір. А ось з Великим батьком і Великою матір’ю поки що не пощастило!

Тому я — Начало, а ти — Кінець! Коли ми зіллємось одне з одним, тоді колесо вічності для нашого роду зімкнеться. Ніч твого зимового сонцезвороту — це день мого воскресіння. Коли ти постарієш, я помолодшаю. Що більші злидні посідатимуть тебе, то багатшим буду я. Ти розплющив очі, значить, я мушу заплющити свої; ти заплющив їх, тоді я знову можу бачити. Так було досі. Ми протистояли один одному, як неспання і сон, як життя і смерть, і могли стрітися хіба на мосту сновидінь.

Незабаром усе зміниться. Час прийшов! Час твоїх злиднів, час мого багатства. Ніч зимового сонцезвороту була граничною лінією.

Той, хто не дозрів, той проспить цю ніч або заблукає в темряві. У ньому першопредок опочиватиме в могилі аж до Великого дня Страшного суду.

Одні — ті, кого називають зухвалими і хто вірить лише в тіло і уникає гріхів, боячись кривосудних розмов, — належать до незначних безрідників і зневажають свій рід, іншим просто бракує відваги, щоб вкусити гріха, вони віддають перевагу чистому сумлінню. Але в тобі тече шляхетська кров, і ти хотів скоїти вбивство в ім’я кохання. І вина, і доброчесність мають злитися в одне, бо і те, й інше лише тягар, а обтяжений ніколи не зможе стати вільним, паном, бароном.

Той вчитель, якого називають Білим Домініканцем, відпустив тобі всі гріхи, у тому числі і майбутні, бо він знає все те, що має статися. Ти, однак, уявляєш, що від тебе залежить, чи учиниш ти щось чи ні. Білий домініканець давно вже вільний від гріха й чесноти, тож вільний від будь-яких ілюзій. Але той, хто несе на собі тягар вини або чесноти, як оце ми з тобою, той і досі під владою ілюзії. Звільнитися від неї ми зможемо тільки у той спосіб, про який я тобі розповідав.

Білий домініканець — це височенний верх, який постав з первісної безодні, з прадавнього коріння. Він — це сад, дерева в якому — це ти і я, і такі, як ми. Він — Великий мандрівець, а ми з тобою — малі. Він з вічності зійшов у нескінченність, ми пнемося, щоб піднятися з нескінченності у вічність. Хто переступив межу, той зробився ланкою в ланцюгу, — ланцюгу, складеному з незримих рук, які не випускають одна одну, поки світу та сонця; той відтепер належить до братства, де кожен братчик має своє особливе призначення. У цьому ланцюзі нема двох однакових ланок, які були б схожі одна на одну, так само, як і серед людських істот на землі не існує двох, які мали б однакову долю.

Духом цієї спільності пройнято всю нашу землю. Він неминущий і всеприсутній, він — життєвий дух у Великій Акації. З нього постали релігії всіх часів і народів. Вони змінюються, він сталий. Той, хто став вершиною і усвідомив своє прадавнє коріння, вступає в це братство через досвід містерії під назвою «Розпускання тіла у мечі». Колись у Давньому Китаї учасниками цього таємничого дійства були тисячі і тисячі, але до нас дійшли лише поодинокі свідчення. Послухай, що я тобі скажу! Існує особлива операція, що зветься «Ші-Кіай», себто «Розпускання тіла»; є й інша, яка називається «Кіей-Кіай», тобто «розпускання меча». «Розпускання тіла» — це стан, в якому форма небіжчика зникає з-перед очей, а його «Я» залучається до рангу безсмертних. Подекуди тіло просто втрачає на вазі або зовні нагадує живе. Проте при «розпусканні меча» у домовині на місці небіжчика з’являється меч. Це чарівна зброя, і призначено її на час Останньої Великої Битви. Переказ із вищезгаданої «Книги Меча» каже:

«Коли мертве тіло розпускається, людина вмирає, а відтак знову вертає до життя. Часом голова відпадає й об’являється десь осторонь. Інколи форма тіла зберігається, а кістки зникають. Ті з розпущених, хто піднісся найвище, все сприймають, але ніколи не орудують, інші ж розчиняють своє тіло просто серед білого дня. Вони перетворилися на Летючих Безсмертних. Загориться їм, і вони можуть серед дня ні з того ні з сього зникнути, як роса на сонці.

Одним із таких утаємничених був син-одинак Хоойнана, на ймення Тун-Чун-Хю. Замолоду вправлявся він в особливому диханні, просвітлюючи з його допомогою тіло. Якось погріхували на нього дурно і запроторили у в’язницю. Тоді хлопець узяв і розпустив своє тіло.

Хтось із роду Леу-Пінь-Ху не мав ні ймення, ні прізвища. Коли доба династії Хань стала навзаходи, був він старійшиною Пінь-Ху в Кіей-Кіань. Дідусь практикував мистецтво лікарювання і рятував людей у горі і хворобі так, наче це то не їм, а йому потрібна була допомога. Під час однієї зі своїх мандрівок стрів він безсмертного Чой-Чін-Ші, і той відкрив йому Шлях таємничого буття. Згодом і він розпустив своє тіло, тільки й бачили його.

Я почув, як шелестять сторінки: це предок гортав книгу, а тоді знову звів голос:

«Той, у кого є Червона Книга, рослина безсмертя, хто пробудив дихання Духа і відкрив таємницю того, як оживити десницю, той легко розпустить своє тіло. Я прочитав тобі ці притчі про людей, які розпустили свої тіла, щоб віра твоя зміцніла… бо ж почув ти, що були й інші, які зробили це перед тобою…

З цією таки метою в християнському Євангеліє описується Воскресіння Ісуса з Назарета.

Тепер я хочу розповісти тобі про таємницю руки, про таємницю дихання і про читання Червоної Книги.

Червоною ця книга зветься тому, що, як за дідів-прадідів вірили у Китаї, червоний колір — то колір вбрання найвищого з досконалих, який лишається на Землі для блага всього людства.

І як людина не здолає утямити те, про що говориться в книзі, коли вона лише тримає її в руках і гортає сторінки, не вчитуючись, так і кінець людського життя не піде на пожиток тому, хто не зумів осягнути його сенсу. Для нього події ступають одна в слід іншої, наче сторінки книги, що її гортає рука смерті, і він знає тільки одне: вони безглуздо з’являються і зникають, аж доходить краю книга. Звичайна людина і не підозрює, що цю книгу відкриватимуть раз по раз, доки вона сама не навчиться читати. І доки вона не зможе навчитися цьому, життя для неї являє лише безглузду гру, в якій радість завжди перемішана з горем. І коли людина, урешті, збагне цю таємну мову життя, Дух її оживе і читатиме разом з нею.

Це перший крок на шляху до розпускання тіла; бо ж тіло — це не що інше, як застиглий дух. Тіло розпускається в міру пробудження духу, як крига розчиняється у воді, що ось-ось закипить.

Витоки книги долі кожної людини сповнені сенсу. Проте літери в ній танцюють і плутаються для того, хто не докладає зусиль, аби прочитати її спокійно, слово за словом, таким ладом, як її написали. І всі ті, хто захоплений метушнею, хто палає жадобою, хто дере носа, хто ховається за якийсь обов’язок, хто засліплений ілюзією: їхня доля була б іншою, ніж розповідь про смерть, та й квит.

Та коли хто вже не звертає уваги на мигтіння, гортаючи сторінки, хто більше не радіє і не сумує над цим, а навпаки, як уважний читач, докладає всіх своїх сил, аби зрозуміти сенс кожного написаного слова, йому як обранцю відкриється остання й найвища з усіх книг Червона Книга, що ховає всі таємниці. Це єдиний шлях уникнути в’язниці фатуму. Решта — це лише болісне безглузде борсання в петлі смерті.

Найнещасніші — це ті, хто забув про свободу потойбіч в’язниці. Вони, наче ті птахи, народжені в клітці, раді й жменьці корму і розучилися літати. Для них уже нема спасіння.

Єдина наша надія в тому, що Великий Білий Мандрівець, який спускається в нескінченність з вічності, зможе розбити наші кайдани.

Але ніколи більше не побачать вони Червоної Книги. Хто зміг зазирнути в неї, той вже ніколи не залишить по собі тіла: він підносить земну матерію в духовні небеса і там розпускає її.

Так долучається він до Великого чину Божественної Алхімії: він перетворює оливо на золото, обертає нескінченне у вічність…

А тепер послухай про таємницю духовного дихання.

Червона Книга зберігає тільки для того, хто являє собою «Корінь» або «Вершину», «Гілки» не знають її, коли ж ні, то вони б миттю висохли і відпали від стовбура.

Хоча і їх проймає Велике Духовне Дихання (бо, як може обійтися без нього навіть найменше створіння), проте проймає воно їх як бадьорий вітер, не вщухаючи. Тілесне дихання — це лише відблиск Духовного в зовнішньому світі. Втім, у нас воно має застигнути, поки, не перетворившись на полиск, не пробіжиться всіма вузликами тілесного організму і не увіллється у Велике Світло. Тобі ніхто не розтовкмачить, як це відбувається. Це має корінь у найтоншій інтуїції.

У Червоній Книзі написано «Тут сховано ключ до будь-якої магії. Тіло не голінне ні до чого, Дух може все. Відкинь усе, що є тілом, тоді твоє «Я», повністю заголившись, почне дихати, як чистий Дух.

Хтось починає так, хтось інакше, залежно від тієї релігії, в якій йому судилося народитися. Один палко прагне до Духа, інший сповнений твердого відчуття впевненості в тому, що походить від духа і лише плоть його належить землі. А хто не визнає жодну віру, але твердо тримається узвичаєнь, той, хоч що він робить, бодай якусь витребеньку, увесь час подумки повторює: «Я роблю це з однісінькою метою, щоб дихнув на всі груди духовний елемент в мені, дихнув свідомо».

І як тіло у невідомий тобі спосіб перетворює на іншу субстанцію земне повітря у твоїх грудях, так дух незрозумілим чудом якимось загортає тебе, немов у пурпуровий королівський плащ, у своє власне дихання — мантію довершеності.

Поволі він проходить у все твоє тіло, проте значно глибше, ніж у звичайних людських істот, тобто куди б не сягнуло це дихання, будь-яка кінцівка внутрішньо оновлюється й однині служить іншій меті, ніж раніше. Потім ти зможеш керувати потоком дихання, як схочеш. «Ти зможеш навіть Йордан повернути назуспіт», як про це сказано у Святому Письмі.

Ти зможеш зупинити серце, змусити його битися швидше або повільніше, вплинувши у такий спосіб на долю свого тіла. І книга смерті відтепер не має для тебе сили. У кожного виду мистецтва — свої закони, у коронації — свій шарм, у меси — свій ритуал, і все, що росте і розвивається, вирізняється особливим перебігом. Перше, що ти маєш розбудити в своєму новому тілі за допомогою цього дихання, — це права рука.

Коли дихання дійде до твоєї плоті і крові, ти повинен перше вимовити два звуки творення «І» і «А». «І» — це «ігнес», тобто «вогонь», а «А» — це «аква», що у перекладі значить «вода».

Не існує нічого, що не було б зроблено з вогню і води.

Коли подих дійде до твого вказівного пальця, він застигне і нагадуватиме латинську літеру «І». Традиція називає це «випалюванням, або ж кальцинацією кісток». Коли подих досягає великого пальця, той застигає, відводиться вбік і на пару зі вказівним утворює літеру «А». Тоді переказ розповідає, що з твоєї руки б’ють потоки «живої води».

Якщо людина помирає, перебуваючи на цій стадії духовного відродження, десниця її вже не потліє до божого суду.

Коли ж покладеш ти цю пробуджену руку на свою шию, вода життя заструменіє по всьому твоєму тілу, а покинеш грішну землю у цьому стані, — все твоє тіло уникне тління, як мощі християнських святих.

Але перше ти маєш розпустити своє тіло!

Для цього треба зваритись у водах, розігрітих внутрішнім вогнем, і цей процес, так само, як і процес духовного відродження, має йти своїм порядком.

Цього разу я справлю цей обряд над тобою, перш ніж тебе залишити.

Я почув, як мій предок закрив книгу. Він устав і знову поклав свою руку з відігнутим великим пальцем мені на шию.

Мене пройняло відчуття, нібито хтось з голови до ніг обілляв мене крижаною водою.

«Коли я зачну свою поранку, на тебе нападе лихоманка, і ти знепритомнієш, — сказав він, — тож слухай зараз, поки ще не поглух. Те, що я роблю з тобою зараз, — це те, що ти робиш сам з собою, бо є лише я, а тебе не існує.

Ніхто інший, окрім мене не зможе зробити цього з тобою, але й тобі одному не до снаги виконати це. Я маю бути поруч, бо без мене ти тільки половина «Я», так само, як і я без тебе хіба половина «Я».

Тільки так можна вберегти таємницю переісточення від надужиття суто звіролюдьми.

Я відчув, як предок поволі розслабив великий палець, потім швидко провів вказівним тричі зліва направо по моїй шиї, наче хотів перерізати мені горлянку.

Жахливий, різкий звук, наче якесь високе «І», шмагнув мене, обпалюючи все тіло.

Мені здалося, що полум’я вирвалося з мене навсібіч.

«Не забудь: те, що зараз діється, і все, що ти зараз робиш і що переживаєш, вершиться лише в ім’я розпускання тіла!» — почув я востаннє голос мого першопредка Христофора, що виходив ніби з-під землі.

Відтак рештки моєї свідомості спопелив жар лихоманки.

Офелія

Зараз, коли я ходжу по кімнаті, мої коліна досі тремтять од млості, проте бачу, як з кожною годиною здоров’я повертається до мене.

Туга за Офелією крає мене; як би я хотів збігти вниз східцями на терасу, щоб опинившись там, не зводити погляду з її вікна, сподіваючись побачити свою любку бодай краєчком ока.

Вона приходила до мене, коли лежав я, непритомний, у лихоманці, про це розказував мені батько, і це вона принесла мені букет троянд. Я бачу, що батько про все здогадався. Може, вона щось йому виповіла?

Сам я боюся запитати його про це, однак і він уникає цієї теми. Батько не дає й пилині впасти на мене; він вгадує мої бажання і приносить все, що б я не захотів, але серце щемить од сорому і скорботи, щойно він зробить яку ласку, а я раптом згадую, що його зрадив.

Як би я хотів, аби цей підроблений вексель мені лишень намарився у пропасниці! Проте нині, коли в голові моїй розвиднілось, я на біду усвідомлюю, що все це сталось явма. Навіщо і на якийсь кінець я це зробив? Усі деталі вилетіли мені з голови. Я не хочу про це думати! Знаю тільки одне: мені треба якось направити справу, десь заробити гроші, …гроші …гроші, а відтак відкупити вексель.

Моє чоло вкривається холодним потом, як подумаю, що це неможливо. Хіба в нашому маленькому містечку заробиш? Може, його податися в столицю? Там ніхто мене не знає. А що, коли піти в найми до якогось багатія. Адже я готовий працювати на нього день і ніч, як той віл. Але як мені упросити батька відпустити мене до столиці — вчитися? Як йому поясниш, якщо він раз у раз казав мені, що ненавидить будь-яке навчання, крім науки життя? Але ж у мене немає навіть самих початкових знань, ба — школу і ту не скінчив!

Ні, ні, це, звісно ж, годі про це й думати!

Мої муки подвоюються, коли я думаю: невже рік з року і, можливо, назавжди мені не бачити Офелії?

Я відчуваю, як на мене знову наскакує пропасниця на саму жахливу згадку про це.

Цілих два тижні я лежав у пропасниці; троянди Офелії у вазі вже зів’яли. Може, вона вже поїхала?

Від відчаю долоні мої зволожуються. Можливо, квіти були останнім привітом? Батько бачить, як я мордуюся, проте не питає мене, звідки ноги ростуть. А що, коли він знає більше, ніж хоче показати? Як хотів би я відкрити йому своє серце і з усім перед ним звіритись! Але ні! Цього не станеться. От якби він прогнав мене! Я б залюбки його послухав, аби спокутувати свій гріх! Але я знаю: його серце не витримає, коли він про все дізнається. Я, єдина дитина, що її батькові повернула сама доля, підступно скривдив його. Ні, ні, цьому не бувати!

Хай про це дізнаються всі! Хай усі мене пальцями витикають! Тільки він один не повинен нічого знати…

Батько м’яко кладе руку на мій лоб, дивиться в очі з любов’ю і ніжністю і мовить:

«Не бери в голову, мій милий хлопчику! Забудь про все, що тебе мучить. Вважай, що це була пропасна маячня. Скоро ти одужаєш і знову пожвавішаєш!»

На слові «пожвавішаєш» батько запнувся, і я відчув, що він знає, скільки горя і страждань готує мені майбутнє.

Я і сам про це здогадуюсь.

Невже Офелія вже поїхала, а він про це знає? Питання ось-ось зірветься з мого язика, проте я його ковтаю. Мені здається, що я заридаю ридма і звалюся на землю, коли він відповість ствердно. Зненацька він починає квапливо і гарячково бубоніти про все, що могло б, на його думку, розважити мене і направити мої думки на інший лад. Я ніяк не згадаю, коли ж розповів йому про нічні навідини нашого першопредка уві сні чи це було явма? Але, мабуть, колись я таки зробив це. Коли ж ні, чого б він заговорив зі мною на ту ж таки тему?

Ані на мить не замислившись, він звів голос:

«Ти ніколи не зможеш позбутися смутку, доки не долучишся до тих, хто «розпустив своє тіло». Ніхто на землі не зітре написане в Книзі Долі. Сумно не те, що багато людей катується, сумно те, що муки їхні за високим рахунком залишаються безглуздими. Це їм на кару за якесь мерзенство, можливо, вчинене у котромусь із попередніх життів!

Ми можемо уникнути цього страшного закону відплати й покарання, тільки коли сприйматимемо події з думкою: «Все це діється з однією-єдиною ціллю: збудити в нас духовне життя!» Що б ми не робили, у всьому маємо керуватися цим засновком! Духовне ставлення до дії — це все; дія сама по собі — це ніщо. Страждання тільки тоді буде розважним і дасть плоди, коли ми дивитимемося на нього саме такими очима. Повір мені, в цьому разі ти не тільки легше терпітимеш біль, — він швидше стишиться, і за певних умов перетвориться на свою протилежність. Часом те, що діється в таких випадках, межує з чудом, при цьому відбуваються не тільки внутрішні зміни, — якимось дивом змінюється й зовнішня доля. У скептиків таке твердження, звісно, викличе посмішку, проте вони готові кпити з чого завгодно…

Можна сказати, що душа не терпить, коли ми заради неї страждаємо більше, аніж ладні витримати».

«А що слід розуміти під «оживленням десниці»? — питаю я. — Це просто початок духовного розвитку або ж ідеться про якусь іще мету?»

Мій батько на хвилю замислився.

— Як тобі все пояснити? Про це можна говорити тільки за допомогою образів. Як і всі тілесні форми, члени нашого тіла — лише символи певних духовних понять. Десниця — це, так би мовити, символ вправності, дії, творення. Коли наша рука духовно оживає, це означає, що ми стали творцями, творцями «потойбіч», тоді як раніше ми бували там лише уві сні. Так само справа стоїть зі «проказуванням», «писанням» і «читанням». Говорити, з земного погляду, — це щось переказувати, тобто чимось ділитися. Чи зробить з цього свої висновки той, з ким ми ділимося, залежить тільки від нього самого. З «духовною» мовою все не так. Тут ніхто нічого не переказує, бо кому тут щось перекажеш, коли «я» і «ти» там — одне й те саме?

«Говорити» з погляду духовного означає творити. Це магічне зі-з’явища-звання. «Писання» тут на землі — це минуще нотування якоїсь думки. А «потойбіч» писати означає викарбовувати думки на скелі вічності. Тут на землі «читати» — це опановувати сенс написаного. А там, у потойбічному, «читати» — це пізнавати великий незмінний закон і діяти згідно з ним в ім’я єдиної гармонії! Але як на мене, мій милий хлопчику, що, поки ти ще геть не одужав, нам не випадає говорити про такі мудрощі!

— А що, коли ти розкажеш мені про мою матір, батьку? Як її звали? Я ж про неї нічогісінько не знаю! — раптом зірвалося питання з моїх уст.

Було вже запізно, коли я помітив, що роз’ятрив рану в його серці. Розхвилювавшись, він почав ходити сюди-туди по кімнаті і рвав слова.

— Дитятко моє дороге, звільни мене від клопоту оживляти минуле! Вона кохала мене. Так, я це знаю. А я… а я кохав її так невимовно…

Зі мною трапилося те ж таки, що і з усіма нашими предками. Все, що пов’язано з жінкою, було для нас, чоловіків з роду фон Йохерів, мукою і приреченням. Ані ми до цього не привинились, ані наші матері. Крім того, як ти знаєш, у нас завжди народжується хіба один син, і на цьому наш шлюб закінчується, так наче в цьому і полягає єдиний його сенс. Ніхто з нас не був щасливий у шлюбі. Можливо, тому, що всі наші дружини були або занадто молоді, як моя, або значно старші за нас.

Між нами ніколи не було тілесної гармонії. З кожним роком ми даленіли одне від одного. Чому вона пішла від мене? Якби я тільки це знав! Але я не хочу… не хочу цього знати!

Чи зраджувала вона мене? Ні! Я б це відчув! Я б це відчував і зараз. Можу тільки припустити, що в ній, далебі, прокинулося кохання до когось іншого, і коли вона збагнула, що вже не при силі змінити свою фатальну долю й змінити мене, то вирішила залишити мене назавжди і померти.

— Але ж, батьку, чого вона мене підкинула?

— Я маю лише одне пояснення: вона була затятою католичкою і вважала наш духовний шлях диявольською зблудою, хоча ніколи щиро про це не говорила. Вона хотіла вберегти тебе від цього, а це сталося б тільки в тому разі, якби вона назавжди вирятувала тебе з мого впливу.

Ти — мій рідний син, і в цьому можеш не сумніватися, таки-так. Тільки тебе вона могла назвати Христофором^[11], і вже одне це для мене є неспростовним доказом того, що ти — не син когось іншого.

— Батьку, скажи мені ще тільки одне: як її звали? Коли я згадую про неї, то хотів би називати її на ймення.

— Звали її… — батько раптом спав з голосу, мов у горлі йому застрягло якесь слово… — звали її… звали її… Офелією…

Ось я і знову можу виходити на вулицю. Та батько заборонив мені запалювати ліхтарі, ані зараз, ані потім. Я не знаю, чому. Як і раніше, до мене, це робить тепер служанець з міської ратуші. Перше, куди я прямую з тремтінням у серці, — це до вікна на терасі. Однак у будинку щільно запнуто ґардини.

Простовбичивши у сутіску не знати скільки, я стрічаю стару, яка служила у сусідів, і випитую у неї все. Цієї миті все, що я неясно відчував і чого так боявся, стало реальністю! Офелія залишила мене! Стара сказала мені також, що разом з Офелією до столиці дмухнув і актор Паріс. Тепер я знаю також, чого підписав вексель: пам’ять повернулася до мене. Він обіцяв мені, що Офелія не виступатиме в театрі, коли я прироблю йому грошенят.

І вже за три дні він схибив свою обіцянку! Щогодини я ходжу до лавки в саду. Я намагаюся переконати себе: Офелія сидить там і чекає на мене, хіба що вона десь причаїлася, щоб на радощах з криком кинутися мені в обійми! Часом я ловлю себе за дивним заняттям: я рию пісок навколо лавки, взявши в руки лопату з-під паркана, палицю, якийсь уламок дошки, будь-що, що в руку потрапиться, а іноді й просто руками. Земля ніби щось приховує, і я маю знайти це щось. У книгах розповідають про те, що, заблукавши в пустелі, так само, пальцями, знеможені спрагою мандрівці риють глибокі ями в піску. Я вже не відчуваю болю: він, того й диви, мене спопелить. А може, я так піднісся над самим собою, що стражданням уже мене не достати? Столиця лежить за багато верст по річці проти води, то чого ж річка не принесе мені жодної звістки від Офелії? Раптом я розумію, що сиджу на могилі моєї матері і сам не знаю, як там опинився.

Далебі, те ж таки ім’я «Офелія» мене притягує. Чому зараз, у полудневу спеку, коли все дрімає, через Пекарську вулицю до нашого будинку бреде листоноша? Я ніколи не бачив його на цьому кутку міста. Тут немає нікого, кому він міг би нести листа.

Він помітив мене, спинився і заходився переривати свою шкіряну сумку. Я знаю: моє серце розірветься, коли це звісточка від Офелії. І ось я, приголомшений, стою і тримаю в руках щось біле з червоною печаткою.

«Дорогий вельмишановний пане барон!

Якщо Ви випадком відкриєте цього мого листа, заадресованого Христофору, я дуже, дуже прошу Вас, не читайте його! Будь ласка, не читайте і цидулку, до нього докладену: від щирого серця прошу Вас про це!! Якщо Ви не захочете передавати мого листа Христофору, то спаліть його разом із цидулкою. Але хай там як, ні на секунду не зводьте з Христофора очей! Занадто він ще юний, і я не хотіла б бути винною у тому, що він устругне якусь дурницю, коли дізнається не від Вас, а від когось іншого про те, що з Вами — та й з ним — невдовзі станеться. Учиніть, будь ласка, це моє прохання (а я впевнена, що Ви зробите це)!

Щиро Ваша Офелія М.»

«Мій найукоханіший бідолашний, бідолашний хлопчичку! Серце мені підказує, що ти знову здоровий, тож я від душі сподіваюся, що ти мужньо сприймеш те, що я нині збираюся тобі написати.

Я знаю, що Господь ніколи не забуде того, що ти для мене зробив. Я вдячна Богові до скону, що він дав мені можливість направити те, на що ти пішов заради мене. Що тобі довелося через мене пережити, добрий мій, милий хлопчику! Я знаю, що ти не розмовляв з твоїм батьком про моє становище. Я-бо просила тебе нічого йому про це не говорити, і знаю, що ти виконав моє прохання.

Інакше б він натякнув на це, коли я прийшла до вас, аби сказати йому, як ми кохаємо один одного, і щоб попрощатися з ним і з тобою. Тільки ти міг підписати цей вексель! Я плачу від радості і захоплення, що сьогодні можу повернути його тобі!

Я випадково натрапила його на письмовому столі цієї жахливої людини, ім’я якої зі своїх уст уже й не вичавлю. Якими словами висловити тобі мою подяку, мій хлопчику! Що мені зробити для тебе, щоб скласти всю мою подяку! Чи ж може могила забрати ту вдячність і любов, які я до тебе відчуваю!? Я знаю: вони існуватимуть, поки стоятиме світ, і знаю також, що, ставши духом, буду поруч з тобою, супроводжуватиму тебе по всіх усюдах, оберігатиму й застерігатиму від небезпеки, як вірний собака, доки ми, нарешті, не побачимося знову. Ми не говорили про це, бо коли його було нам говорити, якщо ми з тобою весь час обнімалися й цілувалися, мій хлопчику!? Але повір мені: як не випадає сумніватися в тому, що існує Провидіння, так, певна річ, існує і Край Вічної Молодості. Якби я про це не знала, то звідки б взяла мужність з тобою розлучитися!

Там ми знову зустрінемося, щоб ніколи більше не розлучатися! Там ми удвох знову станемо юними і так вікуватимемо, а час перетвориться для нас на вічне сьогодення.

Хіба що одне мене смутить, але, втім мені й самій смішно! Що ти не вчиниш мою волю і не поховаєш мене біля нашої улюбленої лавки. Але тепер я прошу тебе ще пристрасніше і твердіше, ніж тоді: зостанься на землі в ім’я нашого кохання! Живи своїм життям, я благаю тебе, доки янгол смерті сам не прилетить по тебе, незваний.

Я хочу, щоб ти був старший за мене, коли ми побачимося знову. Тому ти маєш прожити до кінця своє життя на землі! А я чекатиму на тебе там, в Краю Вічної Молодості.

Згніти своє серце; скажи йому, що я поруч з тобою ще ближче, ніж це можливо в житті! Радій, що я нарешті… нарешті вільна — зараз, коли ти читаєш мого листа…

Хіба краще було б, якби ти знав, що я страждаю? А як би я мордувалася, коли б залишилася жити, й словами не передам!

Я лише одним оком глянула на життя, яке відкривалося переді мною, — одним-єдиним. Господи, мені страшно! Краще пекло, ніж таке ремесло! Але я б і його перетерпіла радо, якби лишень у мене була надія, що доскочу щастя і зустрінуся з тобою! Не думай, що я йду з життя, бо не здатна страждати заради тебе! Я роблю це, знаючи: що на цій землі наші душі будуть довіку розділені, де б ми не були… Не думай, що це тільки слова для твого заспокоєння, оманливі надії або якісь химери! Я твердо кажу тобі: я знаю, що переживу могилу і знову буду поруч з тобою!

Я тобі клянусь, я знаю це! Кожен нерв у мені знає це! Моє серце, моя кров знають це! Сотні призвісток говорять мені про це! Уві сні, наяв, у мріях!

Я хочу подати тобі один доказ, що я себе не обманюю. Невже ти думаєш, що мені вистачило б зухвалості писати тобі про все це, якби у мене не було б упевненості? Гадаєш, я змогла б так вчинити?

Послухай мене: зараз, коли ти читаєш цю сторінку, заплющ очі! Я осушу твої сльози поцілунками!

Тепер ти знаєш, що я біля тебе і досі жива!? Не бійся, мій хлопчику, у мить своєї смерті я каратимусь! Я так люблю річку, що коли вже звірила їй своє тіло, вона мене не скривдить. Ат, якби лишень мене могли поховати біля нашої лавки! Я не хочу просити Бога про це, але, можливо, Господь угадає моє наївне дитяче бажання й учинить яке чудо! Він же стільки всіляких чудес учинив, і то значно більших!

І ще одне, мій хлопчику! Якщо це можливо, коли станеш дорослим, сильним і мужнім, будь ласка, допоможи моєму нещасному вітчимові!

Хоча ні! Не бери в голову! Я сама буду поруч з ним і допоможу йому.

Це також буде тобі знаком, що моя душа може більше, ніж потрафило колись моє тіло.

А тепер, мій коханий, мій вірний, мій славний хлопчику, тебе тисячі і сотні тисяч разів цілує твоя щаслива Офелія!»

Я вже не знаю, чи мої це руки тримають, а тоді поволі згортають листа? Я більше не знаю, чи я це чіпаю свої повіки, обличчя, груди?

Але чому на цих очах не закипають сльози?

Губи з царства мертвих поцілунком осушили в них сльози; я й досі відчуваю їхній ніжний дотик. І проте мені здається, що відтоді сплило хтозна скільки води. А може, це тільки спогад про нашу прогулянку на човні, коли Офелія поцілунком осушила мої сльози? Можливо, небіжчики вміють пробуджувати нашу пам’ять, коли хочуть, аби ми відчули, що вони наразі з нами, нинішніми? А може, вони рухаються назад у потоці часу, щоб дістатися до нас і зупинити наш внутрішній годинник?

Вся моя душа закам’яніла; дивно, що моя кров ще тече і пульсує! А що, коли я чую, як б’ється живець якогось іншого, незнаного створіння? Я дивлюся вниз: невже це мої ноги так механічно, крок за кроком рухаються додому? А оце зараз вони долають східці? Якщо б вони належали мені, вони б тремтіли і підгиналися від болю!

Страшний біль, мов розжарений спис, на мить проймає мене з голови до п’ят, аж кидає мене на перила. Я намагаюся знайти джерело цього болю, але не можу. Біль спалив себе сам наче блискавка. Певно, я помер!? Що, коли моє понівечене тіло вже лежить отам, унизу, біля сходів? А то лишень мій привид зараз відкриває двері і входить до кімнати?

Е, ні, це не мара! То я сам. Ось і обід на столі, а мій батько виходить мені назустріч і цілує в чоло.

Намагаюсь їсти, але не можу ковтати. Кожен шматок застряє мені в горлі.

Отож, тіло моє конає, а я нічого не відчуваю! Офелія тримає моє серце в своїй руці — я відчуваю холод її пальців, — ось чому серце не розірветься на шматки! Тим-то й ба, лише тому! Коли ж ні, то я б кричав!

Я хотів було зрадіти, що вона знову зі мною, але забув, як це робиться, забув, що воно таке — «радіти». Нема радості без тіла, а я вже не маю волю над ним! Невже мені тепер тинятися по світу живим трупом?

Стара служниця мовчки прибирає їжу. Я підводжусь і йду до своєї кімнати. Я втоплюю очі в дзиґарі на стіні. Третя? Але ж зараз має бути щонайбільше перша. Чого він не цокає? В голові мені блиснула думка: це ж о третій ночі померла Офелія!

Атож, звісно, в мені знову прокинулися спогади: сьогодні вночі я бачив її уві сні. Вона стояла біля мого ліжка і сміялася від щастя.

«Я йду до тебе, мій хлопчику! Річка почула моє прохання… Не забувай свою обіцянку, не забувай свою обіцянку!» — мовить вона. Всі слова б’ються мені в душу.

«Не забувай свою обіцянку, не забувай свою обіцянку!» — знай повторюють мої губи, як би намагаючись розбудити мозок, аби той осягнув таємний сенс цієї фрази. Занепокоєння опановує моїм тілом. Здається, воно чекає від мене якогось наказу, що його я маю йому дати.

Я намагаюся позбирати думки, проте мій мозок омертвів. «Я йду до тебе. Річка почула моє прохання!» Що воно значить? Що воно значить? Я маю справити свою обіцянку? А що я їй обіцяв? Раптом ніби хтось дав мені стусана: це ж та обіцянка, що її я дав Офелії, коли плавали на човні! Тепер я знаю: мені треба зійти до річки! Я стрибаю через чотири-п’ять сходинок за раз, перила тікають моїх рук — так стрімко я мчу вниз, долаючи прогін за прогоном.

Раптом я знову оживаю; мої думки шалено скачуть. «Цього не може бути, — кажу я сам собі, — це просто мені привиділось у якомусь фантастичному сні!»

Я хочу зупинитись і повернути назад, але тіло моє рветься вперед. Я пролітаю сутісок і прямую до води. На березі лежить човен. Поряд — двійко незнайомців.

«Як довго пливе колода зі столиці до нашого міста?» — хочу їх запитати.

Я стою перед ними, вліпивши очі. Здивовані, вони повертаються до мене, але я не можу вичавити з себе ані слова, бо в глибині мого серця звучить голос Офелії:

«Хіба ти сам не знаєш краще за всіх інших, коли я прийду? Хіба я змушувала тебе коли-небудь чекати, хлоп’ятко ти моє?»

І тут у мені подає свій голос упевненість, тверда, як скеля і ясна, як сонце, розвіюються всі сумніви, наче сама природа в мені ожила і кричить мені:

«Сьогодні вночі, об одинадцятій!»

Одинадцята! На цю годину так нетерпляче чекав я колись щовечора.

Як і того разу, місячне світло перебирає промінням річкові хвильки. Я сиджу на садовій лавці, але вже не чекаю, як раніше, бо наразі влився в течію самого часу. Нащо мені тепер хотіти, щоб він біг швидше або, навпаки, спливав повільніше!

У Книзі Чудесного написано: останню волю Офелії слід учинити! Ця думка настільки вражає мене, що все, що сталося — смерть Офелії, її лист, моя скорбота, трагічне прохання поховати її труп, страшна пустеля життя, яка лежить переді мною — все це примеркає перед нею!

Мені здається, що міріади зірок ген-ген угорі — то очі всевидющого архангела, який пильно наглядає за мною і за нею згори. Близькість якоїсь нескінченної сили заскакує й проймає мене. Все в руках цієї сили — лише якесь живе знадіб’я! Подув вітру торкається мене, і я відчуваю, як він каже мені: спускайся до берега і відв’язуй човен!

Жодна думка не тримає мене в кліщах. Я ніби вплетений у навколишню природу і чудово розумію її таємничий пошепт. Мало-помалу я гребу на середину річки. Зараз вона з’явиться!

Якась світла стрічка тягнеться до мене. Біле застигле обличчя з заплющеними очима суне плесом, як відображення в люстрі.

Відтак я витягую небіжчицю з води і кладу її в свій човен. Глибоко в м’якому чистому піску перед нашою улюбленою лавкою на ложі з ароматного квіту акацієвого кладу її і накриваю зеленим гіллям. Лопату я закинув десь у річку.

Самотність

Я гадав, що вже наступного дня чутка про смерть Офелії покотиться нашим містом і охопить його, мов яка пожежа — ліс. Одначе спливав тиждень за тижнем, а нічого не мінялось.

Урешті-решт я збагнув: Офелія пішла з життя, не сказавши про це нікому, крім мене. Тож я був єдиною живою істотою на землі, яка знала про її смерть.

Мене наповнювала якась дивна суміш невимовної самотності і відчуття внутрішнього багатства, яким я ні з ким не міг поділитися.

Всі люди навколо мене, і навіть мій батько, здавались якимись фігурками, повирізуваними з паперу: так, наче вони взагалі не мали ніякої притоки до мого буття і були лише декораціями.

Коли я годинами сидів на лавці в саду, зігрітий постійної близькістю Офелії, то зазвичай уявляв: тут, під моїми ногами, спочиває її тіло, що його я так палко кохав! І при цьому на мій великий подив я не відчував болю ні на крихту…

Якою тонкою й вірною була її інтуїція, коли, пливучи зі мною на човні, просила вона поховати себе тут і жодній душі про це місце — ні словечка. Тим-то наразі тільки ми вдвох — вона потойбіч, а я тут, на землі — знали про це, і ця таємниця так глибоко нас з’єднувала, що я не мав смерть Офелії за її тілесну небутність.

Коли я уявляв собі, що вона могла б опочити не тут, а на міському цвинтарі, під якимось надгробком, оточена небіжчиками, заплаканими кревняками, — ця проста думка, як гострий клинок, вганялася мені в груди і проганяла відчуття духовної близькості з нею ген-ген за обрій.

Непевне відчуття, яке говорить, що смерть це тільки темна перешкода, а не нездоланна прірва між видимим і невидимим, незабаром поступилось у моїй душі твердій упевненості в тому, що вона перетвориться на ясне знання, коли люди ховатимуть близьких не на громадських цвинтарищах, а в місцях, про які знатимуть і вхожатимуть лише вони. Коли мені і справді ставало самотньо, я згадував ніч, коли сховав у сиру землю тіло Офелії.

І мені здавалося, що я поховав тоді сам себе, і тепер я тільки якась примара, що блукає по світі і не має нічого спільного зі звичайними людьми з плоті і крові.

Бували миті, коли я казав собі: ти це більше не ти; якась інше істота, народження і буття якої загубились у пітьмі століть, коли тебе ще не було і в помислах, нестримно, дедалі глибше проникає в тебе, захоплює твою оболонку, і незабаром від тебе взагалі нічого не залишиться, крім спогаду, що вільно ширяє у світі минулого і буде для тебе досвідом цілком незнайомої тобі людини.

«Це в мені воскресає першопредок», розумів я. Коли я дивився на хмари, часто перед моїм поглядом вставали картини незвіданих земель і непередбачуваних краєвидів, з кожним днем виникали частіше і маячіли чимраз довше.

Я чув слова, вловлюючи їх якимось внутрішнім органом, і вони здавалися мені зрозумілими. Я сприймав їх, як земля приймає і зберігає насіння, щоб потім виростити його. Я переживав їх так, ніби хтось говорив мені:

«Одного разу ти зрозумієш ці слова в Істині».

Ці слова виходять із вуст по-чудернацькому вбраних людей, яких чогось ставлю за старих знайомих, дарма що, звісно, я не міг бачити їх у цьому житті. Хай ці слова і з’являються десь ген-ген, в давньому минулому, вони наздоганяють мене, ні з того ні з сього заново народжуючись у сьогоденні.

Я бачу гірські пасма, що здіймаються до небес; їхні вкриті кригою піки сягають значно далі, протинаючи пелену хмар і зникаючи хтозна-де.

«Це дах світу, — кажу я собі, — загадковий Тибет». Відтак стеляться довкруж безкрайні степи з верблюдячими караванами; азіатські монастирі, що скніють у безнадійній самотині; жерці в жовтих шатах з буддійськими ритуальними млинками в руках; скелі, в яких витесано гігантські статуї сидячого Будди; річкові потоки, які виринали з нескінченності і текли в нескінченність; береги краю лісових пагорбів, вершини яких були пласкі, наче столи, як ніби їх обчикрижили жахливою косою.

«Це краї, речі, люди, — думав я, — що їх, певно, бачив ще засновник мого роду, коли він ще мандрував по світу. Зараз, коли він вселяється в мене, його спогади стають і моїми».

Коли у неділю стрічав я молодих людей, моїх ровесників, і навіч бачив їхню закоханість і життєрадісність, то чудово розумів те, що вони переживали, проте в моїй душі мене панувала цілковита холоднеча.

То була не холоднеча задубіння, що як скороминуще з’явище болю до глибини виморожує чуття, проте й холоднеча старості, в якій слабнуть життєві сили.

А проте, я відчував у собі владного древнього старця, що ні на мить не полишав мене. І часто, варто було мені глянути на себе в люстро, як я злякано сахався, зауваживши в ньому юне обличчя, до якого не пристала жодна зморшка прожитих літ. У мені відмерли тільки ті зв’язки, що прив’язують людей до втіх земного життя, натомість холоднеча в мені виходила з інших незнаних країв, з далекого світу, в якому зродилася моя душа.

Тоді я ще не міг достоту визначити той стан, в якому опинився. Я не знав тоді, що це було одне з тих загадкових і чарівних перевтілень, на опис яких часто-густо натрапляєш у житіях християнських та інших святих, при тому, що зазвичай глибина і життєва значущість цього годі зглибити.

Я ні на макове зерно не тужив за Богом, чого я сам не міг второпати, та, втім, і не шукав цьому якесь пояснення.

Пекучу жагу ненаситної туги, про яку говорять святі і яка, за їхніми словами, випалює все земне, мені не дано було спізнати — бо все, чого я прагнув, мало наймення «Офелія», а впевненість в тому, що вона повсякчас поряд, не полишала мене ні на мить. Події зовнішнього життя збігали, не кидаючи і сліду в моїх спогадах; як мертвий місячний ландшафт з погаслими кратерами, що їх між собою не пов’язує жодна дорога, жодна стежка, поставали образи того часу перед моїми очима.

Я не можу згадати, про що ми говорили з моїм батьком, тижні скорочувалися для мене до хвилин, хвилини розтягувалися на роки. Роками (принаймні, так здається мені нині, коли я, щоб оживити події свого минулого, послуговуюся рукою і пером якогось незнайомця) просиджував я на садовій лавці біля могили Офелії. Ланки ланцюга подій, за якими можна було б відновити плин часу, зараз лише нарізно бовваніють переді мною.

Атож, я пригадую, що одного разу водяне колесо, яке рухало точильникову токарку, зупинилось, і дзижчання машини пропало, тож у нашому провулку залягла німа тиша… Коли це сталося, наступного дня вранці після тієї ночі або значно пізніше, мені спогад про це вже згас.

Я знаю, що розказував моєму батькові про те, як підробився під його руку. Мабуть, це визнання назагал мене не зачепило, бо не можу пригадати жодного пов’язаного з цим сильного переживання. І не втямлю, що мене призвело до цього.

Хіба що я ледь-ледь пригадую, як потішився в душі, коли між ним і мною вже не зосталося жодної таємниці. А щодо зупинки водяного колеса, то мені прийшло на пам’ять, що я відчув полегкість, усвідомивши, що старий точильник більше не працює.

А проте, мені здається, що обидва цих почуття спізнав не я. Їх навіяв мені дух Офелії — таким-то мертвим для всього людського, як на мене, був тоді Христофор Таубеншлаґ…

У той час ім’я «Таубеншлаґ», себто «голубник», що його я дістав, відкрилося мені як пророцтво в устах долі. Я буквально перетворився на власне ім’я — безживний голубник, місце, де мешкали Офелія, засновник роду і старий на ймення Христофор.

Не раз я опинявся в тому стані, про які нічого не написано в книгах, і ніхто з людей мені не міг про них розповісти. Проте вони живуть у мені. Гадаю, що ці стани прокинулися тоді, коли моя зовнішня форма наче в летаргічному сні зі шкаралупи невідомості перейшла в посудину знання.

Тоді я повірив в те саме, у що до самої домовини вірив мій батько: душа зростає лише завдяки досвіду і тілесне існування теж надається до цієї мети. У цьому ж сенсі я зрозумів тепер і застереження нашого першопредка.

Сьогодні я знаю, що душа людини з самого першу є всевидюща й всемогутня; єдине, що людина може зробити сама, це усунути всі перешкоди, які постають її на шляху до досконалості…

Якщо взагалі є щось, що їй до снаги! Найглибша з усіх таємниць, найскладніша з усіх загадок — це алхімічне перетворення форми.

Я кажу це для тебе — того, хто випозичив мені свою руку, і я роблю це на знак подяки за те, що ти допоможеш мені написати все це!

Таємничий шлях нового народження в Дусі, про який говорить Біблія, — це шлях перетворення тіла, а не перетворення Духа.

Коли витворюється форма, це означає, що дається на явку Дух. Він увесь час витесує і творить себе у формі, послуговуючись долею як різцем. І що грубіша й недосконаліша форма, то грубіше й недосконаліше одкровення в ній Духа; що вона податливіша й тонша, то різноманітніше Дух озивається через неї.

Той, хто перетворює всі форми і духотворить усі складові, — це Єдиний Бог, який є Дух, і тому глибинна внутрішня пралюдина напрямляє молитву свою не зовні, а до своєї власної форми, звертаючись по ряду до кожного з її елементів: адже всередині кожного з них таємно живе на свій лад розкритий образ божества.

Перетворення форми, про яке я говорю, зовні око вловлює лише тоді, коли алхімічний процес трансмутації дійде свого кінця. Постає воно у невидимому: в магнетичних потоках, які визначають діяльність хребта у будові людського тіла. Спершу змінюється напрям думок людини, її схильності і бажання, потім міняються вчинки і разом з ними видозмінюється сама форма, аж урешті стає тілом воскресіння, про яке йдеться в Євангелії.

Схоже, що крижана статуя поволі топиться, витікаючи зсередини назовні.

Прийде час, коли багато хто керуватиметься вченням Алхімії. А поки вчення це лежить, як омертвіла купа уламків, і звироднілий факіризм Індії — це руїни Алхімії.

Під перетворчим впливом духовного першопредка я обернувся автоматом із замерзлими почуттями і залишався ним аж до дня «розпускання мого тіла».

Якщо ти хочеш зрозуміти мій тодішній стан, ти повинен уявити собі безживний голубник, до якого залітає і вилітає пташня: натомість його хата завше скраю. І ти не повинен накидати мені людську мірку, мірку, яка годиться для людей, або для їм подібних.

Лавка в саду

По місту пройшла чутка, що точильник Мучелькнаус з’їхав з глузду.

Риси пані Аґлаї сповнені смутку. Рано-вранці з маленьким кошиком тюпає вона на ринок за харчами, бо від них пішла служниця.

День у день сукня її чимраз більше брудниться і мнеться; підбори на її туфлях стоптались. Як обтяжена клопотами людина, мов холодною водою облита, спиняється вона іноді на вулиці і тихцем розмовляє сама з собою. Варто мені натрапити на неї, і вона відвертає очі. Невже вона мене вже не впізнає? Людям, які розпитують про її дочку, кидає вона коротко і сердито: «Вона в Америці».

Літо поволі перейшло в осінь, скінчилася зима, а я ще жодного разу не бачив точильника. Я вже не знаю, чи відтоді спливли роки, чи то став час, або ж просто одна-однісінька зима здається мені якоюсь нескінченною…

Я відчуваю тільки: певно, знову прийшла весна, бо повітря поважчало від пахощів акації, після грози всі дороги засипані квітами, а дівчата одягають білі сукні і заплітають у волосся квіти.

В повітрі лунає спів.

Над набережними стінками звисають гілки шипшини, аж сповзають у воду, і потік, граючи, несе ніжну блідо-рожеву піну їхніх пелюсток, від порога до порога, туди, до биків моста, де річка так приоздоблює ними підгнилі стовпи, що здається, ніби ті розпочали нове життя.

В саду, на галявині перед лавкою, мов смарагд, блищить трава. Часто, прийшовши туди, я зауважую всюди незначні зміни: наче хтось побував там до мене. Інколи на лавці лежать маленькі камінчики у формі хреста або кола, наче з ними гралась якась дитина, а часом якась добра душа порозкидає квіти.

Якось увечері, коли я переходив сутісок, назустріч мені із саду вийшов точильник, і я здогадався, що це, певно, він полюбляє сидіти на лавці, коли мене немає.

Я вдарив йому чолом, але, здавалося, він мене не помітив, і то коли його рука торкнулася моєї.

Старий неуважно дивився перед собою, а на обличчі розходилася щира посмішка. Невдовзі ми вже бачилися в саду частенько.

Він мовчки сідав біля мене і своєю палицею поволі виводив на білому піску ім’я Офелії.

Так ми сиділи довго, і я знай собі дивувався. Відтак одного разу він ні з того ні з сього тихо забелькотів. Здавалося, точильник говорив з самим собою або з кимось невидимим; з часом можна було розібрати, що він говорить:

«Я радий, що тільки ти і я приходимо сюди! Це добре, що ніхто не знає про цю лавку!»

Я здивовано прислухався. Він називає мене на «ти»? Може, він має мене за когось іншого? Або розум йому замутився? Може, він забув, як не знати чому досі вився біля мене в’юном? Що він мав на оці, коли кинув: «Добре, що ніхто не знає про цю лавку»?

Раптом я так виразно відчув близькість Офелії, наче вона стояла біля нас.

Старий теж відчув щось і швидко підняв голову. Його риси раптом запроменилися щастям.

«Ти знаєш, вона завжди тут! Звідси вона надводить мене трохи до будинку, а тоді вертає назад, — бурмотів старий. — Вона сказала мені, що тут чекає на тебе. Вона сказала, що кохає тебе!»

Він приязно поклав мені долоню на руку, глянув ув очі щасливим довгим поглядом і тихо договорив: «Я тішуся, що вона тебе кохає!»

Я не відразу знайшов що відказати. Затинаючись, я нарешті вичавив: «Але ж ваша донька… той… хіба вона не в Америці?»

Старий нахиляється до мого вуха й загадково шепоче:

«Тс! Ні! Так гадає моя дружина, а ще інші люди. Але вона померла! І про це знаємо тільки ми двоє: ти і я! Вона сказала мені, що ти теж про це знаєш! Навіть пан Паріс не знає про це».

Він зауважує мій подив, нахиляється і старанно повторює: «Атож, вона померла! Але вона не мертва. Син Божий, Білий домініканець, зглянувся над нами і дозволив їй бути поряд з нами!»

Я розумію, що старий дійшов дивного душевного стану, що його дикуни в давнину звали «Священним шалом». Він здитинів, він бавиться з камінчиками, наче дитя, він мовить просто й виразно, проте його свідомість стала свідомістю провидця.

«Але ж як сталося так, що Ви про це взнали?» — питаю я.

«Якось уночі працював я на токарці, — розказує він, — раптом водяне колесо стало, і мені вже не до снаги було його зрушити. Так я заснув за столом. Уві сні я побачив мою Офелію. Вона сказала: «Мені, тату, не до сподоби, що ти працюєш. Я мертва. Річка відмовляється обертати колесо, і мені доведеться робити це за неї, якщо ти працюватимеш і далі. Прошу тебе, покинь! Інакше я лишатимуся завжди там, у річці, і не зможу прийти до тебе».

Коли я прокинувся, то миттю, ще вночі, побіг до церкви Пречистої діви. Було темно, хоч оком світи, тиша стояла мертва. А в церкві звучав орган. Я й подумав, що церква, певно, замикана, і всередину не потрапити. Проте я вирішив, що, коли сумніватимусь, то й справді не ввійду туди, а відтак відкинув сумніви. У церкві панувала непроглядна пітьма, проте домініканець мав таку білосніжну сутану, що я міг бачити все зі свого місця під статуєю пророка Йони. Офелія сиділа біля мене і пояснювала все, що робив святий, цей Білий велетень.

Спочатку він став перед вівтарем і завмер там із розпростертими руками, наче величезний хрест. Статуї всіх святих і пророків один за одним зробили це ж саме, поки вся церква не наповнилася живими хрестами. Тоді підійшов він до скляної раки і поклав у неї щось, що нагадувало чорний кремінець.

«Це твій нещасний мозок, тату, — сказала моя дочка Офелія. — Зараз він замкнув його в скарбницю, бо не хоче, щоб ти обтяжував його через мене. Коли ти знову знайдеш його, він обернеться на самоцвіт».

Уранці наступного дня потягло мене сюди, до лавки, хай я і не знав, чому. Тут я щодня бачуся з Офелією. Вона раз у раз розповідає мені, яка вона щаслива, і як добре ведеться там, у краю блаженних. Там і мій батько, трунний майстер, і він подарував мені все. Він уже не має жалю на мене за те, що я малим підпалив клей.

Коли в раю настає вечір, каже вона, там починається вистава, і янголи дивляться, як Офелія грає в п’єсі «Король Данський»… І в кінці кронпринц бере її за себе, і всі радо слухають, як вона розповідає, що у неї все так добре виходить.

«За це я маю дякувати тільки тобі, тату, — каже вона щоразу, — бо ж тільки завдяки тобі я навчилася цього на землі. Нічого я так не хотіла завше, як стати актрисою, і тільки завдяки тобі, тату, бажання моє виповнилося».

Старий замовк і захоплено подивився на небо. Я відчув на язику огидний гіркуватий присмак. Хіба мертві брешуть? Або ж він усе це вигадав? Чого Офелія не скаже йому правду, хай у м’якій формі, коли вона може спілкуватися з ним?

Страшна думка, що царство брехні сягає і потойбічного світу, крає мені душу.

Поволі до мене приходить розуміння. Близькість Офелії захоплює мене так сильно, що миттю переді мною постає істина, і я знаю: він бачить тільки її образ, а не її саму, бачить і розмовляє з тим образом. Це ілюзія, породжена його власним потаємним бажанням. Його серце ще не захололо, як моє, тож правда в його очах викривляється.

— Мертві можуть творити чудеса, коли на це є управа Божа, — починає знову старий, — вони можуть стати плоттю і кров’ю і ходити серед нас. Ти віриш у це? — питає він твердо, мало не загрожуючи.

— Гадаю, що в цьому немає нічого неможливого, — ухильно відказую я.

Старий, схоже, удовольняється і замовкає. Відтак він підводиться і йде. Без жодного слова.

За мить він вертає, встає напросто мене і мовить:

— Ні, ти не віриш в це! Офелія хоче, щоб ти сам побачив і повірив. Ходімо!

Він хапає мене за руку, наче хоче потягти за собою.

Вагається. Дослухається, так, наче чує чийсь голос. «Ні, ні, не зараз, — бурмоче він про себе неуважно, — чекай на мене тут сьогодні вночі».

Він іде.

Я проводжу його очима. Він плете ногами кренделі, наче п’яничка, і тримається за стіну будинку.

Я не знаю, що його думати про все це.

Голова Медузи

Ми сидимо за столом у невеликій, нужденній комірчині: точильник Мучелькнаус, маленька горбата швачка, про яку в місті подейкують, що вона — відьма; якась стара товстуха, чоловік з довгим волоссям (їх обох я досі ніколи не бачив) і я.

На шафі в червоному склі блимає каганець, над ним висить яскрава картинка, що зображає Матір Божу, а з її серця стирчать семеро мечів.

— Давайте помолимось, — каже чоловік з довгим волоссям, б’є себе в груди і за мить уже белькоче «отченаш».

Його руки худющі і геть бліді, наче вони належать бідному безкровному шкільному вчителеві; з сандалі визирають його босі ноги.

Товста жінка зітхає і гикає, наче ось-ось заллється слізьми.

— Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки. Амінь. Давайте зробимо ланцюжок і заспіваємо, бо духи люблять музику, — випалює чоловік з довгим волоссям.

Ми беремо один одного за руки на поверхні столу, і чоловік і жінка тихо затягують хорала.

Співають вони хто в горох, а хто по дрова, проте такі непідробні смиренність і розчулення бринять в їхніх голосах, що це мене мимоволі захоплює.

Мучелькнаус сидить нерухомо, очі його сяють в радісному очікуванні. Благочестивий спів уривається. Шваля засинає; я чую, як вона хрипко дихає уві сні. Вона поклала голову на руки на столі. На стіні цокають дзиґарі; довкола тихо, мов у вусі.

— Тут нестає сили, — каже чоловік і дивиться на мене з докором, так, наче я цього причиною.

У шафі щось потріскує, ніби ламається дерево.

— Вона йде! — схвильовано шепоче старий.

— Та ні, це Піфагор, — повчає нас патлань.

Товстуха гикає. Цього разу тріщить і хрумтить у столі, руки швачки починають ритмічно сіпатися, ніби припасовуючись до її живця.

На мить вона підводить голову, її зіниці закотилися під повіки і видно лише баньки… Потім вона знову опускає голову.

Одного разу я бачив, як помирав маленький цуцик, це було дуже схоже. Вона переступила поріг смерті, відчуваю я.

Вона й далі ритмічно стукає рукою по столу. Здається, ніби її життя перейшло в цей стук. Я відчуваю, як під моїми пальцями щось у дереві тихо шелестить, так наче надимаються і лускаються бульбашки. Варто їм розірватись, і з них наче виповзає крижаний холод, розходиться і ширяє над поверхнею столу.

«Це Піфагор!» — грудним голосом упевнено каже патлань.

Холодне повітря над столом оживає і починає вібрувати; я згадую про «згубний північний вітер», про який тоді, опівночі, говорили капелан і мій батько.

Раптом у кімнаті щось страшенно грюкнуло: стілець, на якому сиділа швачка, беркицьнувся, а сама вона розляглася на підлозі.

Жінка і чоловік піднімають її на лавку, що стоїть біля коминка. Вони заперечно хитають головою, коли я питаю їх, чи вона, бува, не покалічилась, і знову сідають до столу.

Зі свого місця я бачу хіба що тіло швачки; на обличчя лягла тінь од шафи. Внизу перед будинком проїздить важка хура, аж тремтять стіни; стукіт коліс давно затих, але стіни якимось дивом дрижать і досі. А що, коли я помиляюся? Або, може, мої почуття так загострилися, що я можу уловлювати те, що вже було колись: тонку вібрацію речей, яка згасає значно пізніше, ніж прийнято зазвичай вважати?

Іноді мені доводиться заплющувати очі: так дратує червоне світло каганця. Там, куди воно падає, форми предметів розбухають, а їхні обриси зливаються в одне. Тіло швачки нагадує пухку масу, наразі вона вже сповзла з лавки на підлогу.

Я твердо вирішив не знімати очі, доки не станеться щось значне. Я хочу залишитися паном над своїми почуттями.

Я відчуваю внутрішню пересторогу: майся на бачності! Якась глибока недовіра виникає в мені, наче щось диявольськи підступне, якась зловісна істота отрутою прослизнуло в кімнату.

Слова з листа Офелії: «Я буду поруч з тобою і вбережу тебе від будь-якої небезпеки», виринають мені в голові так ясно, що майже їх чую.

Зненацька одночасно з трьох уст лунає крик: «Офелія!»

Я розплющую очі і бачу: над тілом швачки ширяє синюватий спрямований верхівкою догори конус, витканий з кільцеподібного туману. Другий конус, схожий на перший, спускається зі стелі. Його верхівка спрямована донизу: вона тягнеться до верхівки першого, поки вони не зливаються один з одним, утворюючи щось на кшталт величезного, заввишки з людину, піскового годинника.

Потім раптом ця форма, як зображення в магічному ліхтарі, що його чиясь рука одним махом навела на різкість, набула чітких обрисів і перед нами виникла Офелія, жива й реальна.

Вона з’являється так чітко і тілесно, що я голосно скрикую і мало не кидаюся до неї.

Але крик жаху в мені — в моїх власних грудях — крик жаху, в який зливаються відразу два різних голоси, в останню мить стримує мене:

«Згніти своє серце, Христофоре!»

«Згніти своє серце!» — лунає в мені, наче одночасно кричать мій першопредок і Офелія.

Привид зі світлим обличчям прямує до мене. Кожна бганка на вбранні така ж сама, якою була і за життя. Той таки вираз на виду, ті ж гарні замріяні очі, чорні довгі вії, брови на шнурочку, тонкі білі руки, — яскраво-червоні губи і ті дихають свіжістю. Хіба що коси її запнуто вуалькою. Вона ласкаво схиляється наді мною, я відчуваю, як б’ється її серце, вона цілує мене в чоло і обвиває руки навколо моєї шиї. Тепло її тіла проникає в мене.

«Вона ожила! — кажу я собі. — Понад усякі сумніви!»

Кров моя закипає, і недовіра поволі тане від солодкого відчуття щастя, проте голос Офелії кричить у мені дедалі тривожніше; ніби від безсилля й розпачу вона заламує собі руки:

«Не залишай мене! Допоможи!.. Бо він просто вдягнув мою маску!» — нарешті я чую щось розбірливе. Відтак голос уривається, наче рот зав’язали хусткою.

«Не залишай мене!» Це ж був заклик про допомогу! Він узяв мою душу зглибока!

«Ні, ні, моя Офеліє, ти, яка живеш у мені, я тебе не залишу!»

Я стискаю зуби, і холону… холону через недовіру. «Хто це «Він», який вдягнув маску Офелії?» — запитую я в своєму Дусі і наводжу оком на обличчя примари. Раптом лице її прибирає виразу безживної кам’яної подобизни, зіниці звужуються, так наче в них утрапив промінь світла.

Здається, якась істота блискавично стискається від страху, що її впізнають; це відбувається дуже швидко, але мені вистачає миті між двома ударами мого серця, щоб уздріти в очах примари замість мене самого крихітне відображення чиєїсь чужої голови.

Наступної хвилі привид сахається від мене і лине з розкритими обіймами до точильника, який, голосно плачучи від любові і щастя, обіймає його, покриваючи його щоки поцілунками.

Невимовний жах охоплює мене. Я відчуваю, як од страху волосся мені стає диба. Повітря, яке я вдихаю, паралізує мої легені, наче крижаний вітер.

Образ чужої голови, крихітної, мов головка пришпильки, а проте, виразніший і чіткіший за все, що може розрізнити око, стоїть переді мною.

Я стуляю повіки і намагаюся затримати цей образ у пам’яті. Примара знай маячить переді мною і водночас намагається вислизнути, вона блукає довкола, мов іскра в люстрі. Відтак я змушую її зупинитись, і ми дивимося одне на одного.

Це обличчя істоти, схожої і на дівчину, і на юнака, сповнене незбагненної, нетутешньої краси.

Зіниць очам бракує, вони порожні, як очі мармурової подобизни, і блищать як опал.

Легкий, ледь помітний, але ще страшніший через свою потайливість вираз всеруйнівної безжалісності грає на вузьких, безкровних, тонко окреслених губах, з трохи піднятими вгору куточками. Білі зуби виблискують під тонкою, як шовк, шкірою; жахливо шкіряться кістки.

Цей образ — то оптична точка між двома світами, здогадуюсь я; проміння якогось сповненого ненависті світу нищення зібрано в ньому, мов у лінзі. За ним ховається безодня будь-якого розпускання, і сам янгол смерті є хіба її блідим і жалюгідним відображенням.

«Що то за привид, який наразі прибрав риси Офелії? — питаю я себе злякано. — Звідки він прийшов? Яка сила всесвіту оживила його зображення? Він ходить, рухається, сповнений чарівності й доброти, а проте, це лише маска сатанинської сили. А що, коли демон просто скине маску і посміхнеться нам з пекельною підступністю і всього лише для того, щоб залишити двох бідних людей у відчаї і сумнівах?»

«Ні, розумію я, диявол би не відкривався не знати чого». І чи то першопредок шепоче в мені, чи це живий голос Офелії лунає в моєму серці, чи то безсловесне джерело власного пізнання озивається до мене, але тільки я розумію:

«Це безособова сила будь-якого Зла, що діє згідно з безмовним правом природи, творить чудеса, які насправді не що інше, як пекельна, маріонеткова мана, за яку править перегук протиставлень. Те, що носить зараз маску Офелії, це не якесь відчуване створіння, — це магічний образ з пам’яті точильника, що об’явився і втілився за особливих метафізичних обставин, перебіг і закони яких нам годі встановити. Можливо, він об’явився лише з диявольською метою ще більше розсунути ту безодню, яка відділяє царство мертвих від царства живих. Душа істеричної швачки, яка ще не влилась у чисту форму особистості, просочилася з медіумічного тіла, наче пластична магнетична маса, досі схована під оболонкою, і виплодила цього фантома з туги точильника. Це голова Медузи, символ нижньої сили тяжіння, яка змушує закам’яніти. Це її робота, хай тут і в малому масштабі. Це вона приходить до злидарів, благословляючи їх, як Христос. Це вона крадеться, як тать уночі, у людські домівки.

Я здіймаю очі: привид зник, швачка хрипить, мої руки ще лежать на столі, інші свої вже позабирали.

Мучелькнаус схилився до мене і шепоче: «Не кажи, що це була моя дочка Офелія. Ніхто не повинен знати, що вона мертва. Вони знають тільки, що це була проява райського створіння, яка мене любить».

Як коментар до моїх розмислів урочисто звучить голос людини з довгим волоссям. Суворо, наче шкільний учитель, він звертається до мене:

«Дякуйте Піфагорові на колінах, юначе! На прохання пана Мучелькнауса я звернувся до Піфагора через медіума, щоб він допустив Вас на наш сеанс і Ви позбулися своїх сумнівів…

Духовна зірка Фікстус загубилась у Всесвіті і злетіла на нашу землю. Всі мертві ось-ось воскреснуть. Перші провісники цього вже в дорозі. Вони, духи померлих, блукатимуть поміж нами, як звичайнісінькі люди, і дикі звірі їстимуть траву, як колись в Едемському саду. Хіба це не так? Хіба Піфагор не казав нам про це?»

Гладуха ствердно булькає.

«Юначе, відкиньте марноту світу! Я пройшов усю Європу (він показав на свої сандалі) і кажу Вам: у найкрихітнішому селі нема наразі вулиці, де не було б спіритистів. Невдовзі цей рух, як прилив, накриє весь світ. Влада католицької церкви підірвана, бо цього разу Месія прийде в своїй власній подобі».

Мучелькнаус і товстуха в захваті кивають, у цих словах вони почули радісну звістку, що обіцяє їм виконання їхнього палкого бажання. А як на мене, то ця річ, однак, призвіщають, що нас чекають якісь страшні часи.

Так само, як перед цим в очах привида вздрів я голову Медузи, так тепер з уст людини з довгим волоссям слухаю її голос. І те, й інше ховається під машкарою величі й шляхетності. Але насправді це говорить наразі роздвоєний язик гадюки пітьми. Медуза говорить про Месію, а на оці має Сатану. Вона каже, що дикі звірі їстимуть траву, та під травою вона має на думці численне простацтво, а під дикими звірами — демонів розпачу.

Найстрашніше в цьому розпачі те, що я відчуваю: це пророцтво здійсниться! Але ще страшніше те, що замішено його на істині і пекельній брехні. Воскреслі мерці будуть не милими серцю істотами, які відійшли у вічність, а відтак за ними ридають і сумують живі, та лише порожніми масками померлих.

Танцюючи, прийдуть вони до живих, але це буде не початком тисячолітнього царства. Це буде балом пекла, сатанинським очікуванням першого крику півня, нескінченного страшного космічного Попільця на початку Великого Посту!

«То що, час відчаю для старого та інших присутніх тут має розпочатися вже сьогодні? Ти хочеш цього? — я чую, як у голосі Медузи звучить глухий питальний посміх. — Я не хочу тобі перебивати, Христофоре! Говори! Скажи їм, що хочеш визволитися з-під моєї влади, скажи їм, що ти бачив мене в очах фантома, якого я зліпила з ракового зародка гнилої оболонки душі тієї швалі і якого змусив рухатися… Скажи їм усе, що ти знаєш, а я допоможу тобі змусити їх у це повірити!

По-моєму, це справедливо, що ти став мені за слугу. Що ж! Будь провісником Великого Білого домініканця, який має принести істину, як того хоче твій славний першопредок! Тож будь слугою цієї світлої істини, а я залюбки допоможу тобі на цьому хресному шляху! Мужньо скажи їм тут істину, я вже зараз з насолодою бачу, як вони зрадіють принесеному тобою спасінню!»

Троє спіритистів з надією вп’ялися в мене очима. Що я скажу у відповідь патланю? Я згадую той фрагмент у листі Офелії, де вона просить мене допомагати її названому батькові. Я вагаюся: сказати його чи ні те, що знаю? Один погляд в очі старого, що міняться блаженством, позбавляє мене мужності. Я мовчу. Те, що досі я знав простим розумом, як «знає» людське плем’я, наразі наповнює всю мою душу. Це пекучий досвід переживання того страшного розриву, який проймає всю природу, і не обмежується однією тільки землею. Це війна між Любов’ю і Ненавистю, тріщина між Небом і Пеклом, яка сягає і царства мертвих, залягаючи в потойбіч могили.

Тільки в серцях ожилих в Дусі знаходять небіжчики справжній спокій, відчуваю я. Тільки там для них спочинок і прихисток. Коли серця людей бере сон, тоді міцно спиться і мерцям. Коли ж серця духовно пробуджуються, тоді оживають і мертві, тоді вони оживають і долучаються до світу прояви, проте без тих мук і страждань, які ходять назирці за земними створіннями.

Усвідомлення свого безсилля і цілковитої безпорадності охоплює мене, коли роздумую: що мені робити зараз, поки щось залежить лише від мене, — промовчати або зняти мову? І що мені робити перегодом, коли досягну магічної довершеності, подорослішавши і духовно зміцнівши? Ось-ось прийде той час, коли вчення медіумізму, мов якась чума, розіллється людством. Це я знаю напевно. Я малюю собі картину: безодня розпачу поглинає людей, коли вони поступово, після миті короткого запаморочливого щастя, бачать, що мертві, які повставали з могил, брешуть, брешуть, брешуть ще страшніше, ніж здатні брехати живі істоти, що це лише якісь видива, ембріони, виплоди пекельних злягань! Якому пророкові стачить сили і величі, щоб відвернути такий духовний кінець світу?

Раптом посеред моєї мовчазної розмови з самим собою опанувало мене дивне відчуття: наче обидві мої руки, які досі мляво вилежувалися на столі, схопила невидима істота. Мені здалося, що утворився новий магнетичний ланцюжок, подібний до того, який був на початку сеансу, хіба що нині єдина його ланка — це я.

Шваля підводиться з підлоги і підходить до столу. Її обличчя спокійне, наче вона цілком притомна.

«Це Піфа…. Це Піфагор!» — затинаючись, вимовляє людина з довгим волоссям. Невпевнений тон його голосу, проте, виказує сумнів. Нормальний, тверезий вигляд медіума, здається, його бентежить.

Шваля дивиться на мене і промовляє глибоким чоловічим голосом: «Ти знаєш, що я не Піфагор!»

Обвівши поглядом усе довкола, розумію: решта не чує, що вона говорить. Її обличчя нічого не виражає. Шваля киває ствердно: «Я звертаюся тільки до тебе, вуха інших глухі! Сягання рукою руки — це магічний процес. Якщо між собою сплелися руки тих, хто ще духовно не ожив, то з безодні Минулого підноситься царство голови Медузи, і глибина вивергає зародки померлих істот. Ланцюг живих рук — це оборонний окіп, який закриває господу Горішнього Світла. Слуги голови Медузи — це наше знаряддя, проте вони цього не знають. Вони гадають, що руйнують, але насправді творять простір і майбуття; як хробаки, що пожирають падло, роз’їдають тіло матеріалістичного світогляду, гнильний дух якого, якби не вони, засмердів би всю землю; вони сподіваються, що прийде їхній день, коли пошлють привиди мертвих до людей. Хай порадіють з нашої ласки! Вони хочуть витворити порожній простір, який зветься божевіллям і скрайньою розпукою, яка має поглинути все життя. Проте вони не знають про закон «наповнення»! Не відають ні сном ні духом, що з царства Духа проб’ється до потреби джерело допомоги. І цю потребу вони створюють самі. Вони роблять більше, ніж ми: кличуть нового пророка. Вони скидають стару Церкву і навіть не здогадуються, що звільняють у такий спосіб місце для нової. Вони хочуть пожерти все живе, але насправді знищують лише падлину. Вони прагнуть викоренити в людях надію на потойбічний світ, але вбивають тільки те, що і без того має пропасти. Давня Церква почорніла і втратила своє Світло, але тінь, яку вона кидає на майбутнє, біла й чиста. Забуте вчення про «розпускання тіла на меч» ляже в основу нової релігії і стане зброєю нового духовного папства.

А цим не клопочися, — шваля зміряла поглядом точильника, що стояв, байдуже дивлячись перед собою, — ним і такими, як він. Усім тим, хто каже, ніби котиться в безодню, насправді до цього далеко».

Решту ночі я просидів на лавці в саду, доки не зійшло сонце. Я був щасливий, адже знав, що тут, біля моїх ніг, спить тільки форма моєї коханої. Натомість сама вона не спить і далі нерозривно пов’язана зі мною, як і моє серце. Зоря підбилася над обрієм, нічні хмари звисали з неба, як важкі чорні ґардини, до самої землі. Помаранчево-жовті та фіолетові плями утворили велетенське обличчя, застиглі риси якого нагадували мені голову Медузи. Воно висіло нерухомо, чатуючи на сонце, наче хотіло проковтнути денне світило. Вся картина нагадувала пекельний носовичок з вишитим на ньому ликом Сатани. Перш ніж зійшло сонце, я, щоб його привітати, відламав гілку акації і встромив її в землю, щоб вона проросла і колись сама стала деревом. При цьому мені здалося, наче я якось збагатив світ життя.

Ще до того, як з’явилося саме велике світило, перші провісники його сяйва проковтнули голову Медузи. І такі досі грізні і темні хмари перетворилися на неозоре стадо білих ягнят, які пливуть променистим небом.

«Він має рости, я ж маліти»

«Він має рости, я ж маліти»^[12]… З цими словами Івана Хрестителя на устах я прокинувся одного ранку. Слова ці були девізом мого життя з того дня, коли мій язик їх уперше вимовив, аж доки мені не виповнилося тридцять два роки.

«Він перетворився на чудила, як і його дід, — чув я, як шепотіли старі люди, коли стрічав їх у місті. — З місяця на місяць ведеться йому дедалі гірше».

«Він зледащів і цілими днями мух ловить! — бурчали роботящі. — Хіба хтось бачив, як він працює?»

Згодом, коли я вже став дорослим, чутки поступилися перейшли у стійку думку: «Він має хижий погляд, обминайте його десятою дорогою. Його око завдає біди!» І баби на Ринковому майдані простягали мені «вила» — широко розчепірені вказний і середній пальці, — щоб захиститися від чаклунства, або ж хрестилися.

Потім пішла поголоска, що я вампір, лише зовні схожий на живу істоту, який висмоктує кров у дітей уві сні, а коли на шиї немовляти помічали дві червоні цятки, то говорили, що це сліди моїх зубів. Багато хто нібито бачив мене уві сні напіввовком-напівлюдиною і з криком тікав, зауваживши мене на вулиці.

Місце в саду, де я полюбляв сидіти, вважалося зачарованим, і ніхто не наважувався ходити на наш сутісок. Низка дивних подій накинула всім цим чуткам подобу істини.

Якось пізнього вечора з дому горбатої швалі вибіг великий кудлатий собака — на вигляд справжній хижак, — якого ніхто раніше не зустрічав, і діти на вулиці загукали: «Вовкулака! Вовкулака!»

Якийсь чоловік вдарив його сокирою по голові і забив.

Майже в той таки час з даху впав камінь і влучив мені у голову, і коли наступного дня мене побачили з завоєм на лобі, то подумали, що нічна мара — то я, і рана вовкуна перетворилася на мою.

Потім сталося так, що якийсь місцевий волоцюга, якого вважали божевільним, серед білого дня на Ринковому майдані злякано підніс руки, коли я вискочив з-за рогу, і зі спотвореним обличчям, наче вздрів диявола, впав на бруківку мертвий.

Іншого разу жандарми тягли по вулиці якогось чоловіка, який щосили виривався і голосив: «Як я міг когось убити? Я цілий день проспав у сараї!»

Я випадком проходив мимо. Щойно бідолаха мене помітив, як упав на долівку, витикаючи мене пальцем, і закричав: «Пустіть мене, ондечки йде він! Він ізнову ожив!»

«Усі вони бачать у тобі голову Медузи, спало мені одного разу на думку, бо подібне траплялося занадто часто. Вона живе в тобі. Хто її бачить, той вмирає, а хто лише передчуває, жахається. Ти-бо бачив у зірцях примари те, що несе смерть і що живе у кожній людині. І в тобі теж. Смерть угніздилась у людях, отож вони її не бачать. Вони не несуть Христа, себто вони не Христофори. Вони несуть смерть. Смерть переточує їх зсередини, наче хробак. Той, хто розкрив її в собі, подібно до тебе, тому дано її побачити. Для нього вона стає від-битком, тобто чимось, од чого належить боронитися».

І справді, земля рік від року ставала для мене чимраз темнішою долиною смерті. Куди б я не глянув, усюди у формі, слові, звуці, жесті відчував, як бере мене в обладу страшна хазяйка світу: Медуза з прекрасним, а проте, таким жахливим обличчям.

«Земне життя — це постійне болісне народження щомиті нової смерті». Це відчуття не покидало мене ні вдень, ані вночі. — Життя необхідне лише як одкровення смерті. Ця думка перевертала в мені всі звичайні людські почуття.

Бажання жити видавалося мені злодійством, крадіжкою власної сутності, а неможливість померти наводила на думку про гіпнотичні узи Медузи, яка, здавалося, говорила: «Я хочу, щоб ти залишався злодієм, грабіжником і вбивцею, і так поневірявся по землі».

Слова Євангелія «Хто полюбить свою душу, той погубить її, хто зненавидить її, той збереже»^[13], мало-помалу проступали з темряви, як променистий потік світла. Я збагнув їхній сенс. Те, що має рости, — це мій першопредок. Мені ж випадає маліти!

Коли той волоцюга звалився без духу на Ринковому майдані, і його обличчя почало застигати, я стояв у юрбі, що стеклася до нього, і в мене було моторошне відчуття, ніби його життєва сила, як свіжий подих, входить у моє тіло.

Так ніби насправді я був якимось упирякою-вовкулаком, з таким усвідомленням провини я вислизнув тоді з натовпу, несучи з собою огидне відчуття: моє життя тримається в тілі тільки за рахунок того, що воно підкрадає в інших. А тіло — лише блукаючий труп, який перехитрив могилу, і живцем гнити, подібно до Лазаря, мені перебиває хіба що відчужений холод мого серця і моїх відчуттів.

Спливали роки. А проте, висновував це я лише з того, як сивіло волосся мого батька, а сам він виходив з літ і чимраз виразніше хилився під їхньою вагою.

Щоб не призводити людей до зайвих забобонів, я дедалі рідше виходив з будинку, аж, нарешті, приспіла година, коли просидів удома цілісінький рік і навіть жодного разу не зійшов до лавки в саду. Я подумки переніс її до своєї кімнати, сидів на ній годинами, і при цьому близина Офелії проймала мене. Це були ті рідкісні години, коли царство смерті не мало наді мною влади.

Батько мій ні з того ні з сього став справжнім мовчальником. Бува, за кілька тижнів ми не перекинемося з ним ані словом, хіба вранці привітаємось, а ввечері дамо одне одному на добраніч.

Ми майже зовсім відвикли від розмов, але здавалося, що думка вторувала нові шляхи для комунікації. Кожен із нас раз у раз вгадував, що потрібно іншому. Так одного разу я простягнув батькові якусь річ, іншим разом він приніс мені книгу з шафи, перегорнув і простягнув мені її, відкривши саме на тих словах, над якими я наразі сушив собі голову. По ньому я бачив, що він почувається, мов пан над панами. Часом я ловив на собі його пильний погляд, в якому світився вираз глибинної втіхи.

Інколи ми обидва знали напевне, що годинами думаємо над одним і тим самим; образно кажучи, з духовного погляду ми крокували в ногу, аж так що невисловлені думки і ті перетворювалися на слова, зрозумілі нам обом. Але це було не так, як колись, коли слова забігали наперед або ж спізнювалися, проте завжди не вчасно, це було, радше, продовженням якогось загального розумового процесу, а не просто шуканням шляху чи зародком духовного спілкування.

Такі моменти настільки живі в моїх спогадах, що все, аж до найдрібніших деталей, постає переді мною, коли згадую ці хвилини.

Наразі, коли це списую, то знову чую голос мого батька, слово в слово, кожну інтонацію, як тоді, коли він завів мову до мене, а я у своєму Дусі запитував себе про сенс свого дивного безживного заціпеніння.

Він мовив тоді: «Нам усім судилося захолонути, але більшості людей це не дозволяє жити далі, і тоді надходить смерть. Є два види вмирання.

У багатьох людей у смертну годину відмирає майже все їхнє єство, тим-то про них можна сказати: від них нічого не залишилося. Декого переживають учинені ним справи: його слава і заслуги живуть ще певний час, і дивом залишається і його форма, бо таким людям ставлять пам’ятники. А що «добро» або «зло», важать у цьому мало, то це видно вже з того, що великих руйнівників, як Нерон або Наполеон, і тих увічнено в камені. Це залежить тільки від масштабу дій. Як кажуть спіритисти, самогубці або люди, що знайшли кінець у жахливий спосіб, ще якийсь час лишаються на землі. Я схиляюся до думки, що на медіумічних сеансах або в будинках з привидами зримо і відчутно об’являються не примари мертвих, а їхні справжні подобини разом з явищами, що супроводили їхню смерть, як ніби магнетична атмосфера місця цілком зберігає те, що сталось в минулому, і часом відтворює його знову в сьогоденні.

Чимало ознак, які виявляються у процесі заклинання мертвих в Стародавній Греції, до яких вдавався, приміром, Терезій, підтверджують, що так воно і є.

Смертний час — це тільки момент катастрофи, коли все, ще не зруйноване за життя в людях, звіює буревій. Можна сказати і так: хробак руйнування спочатку вгризається у менш важливі органи: так воно з віком. А ось коли ж його зуб зачіпає стовпи, що тримають життя, розвалюється вся будівля. Це природна річ.

Подібний кінець спіткає і мене, бо і моє тіло містить забагато елементів, перетворити які чарами алхімії понад мої сили. Якби не ти, мій сину, я мав би повернутися, щоб у новому земному втіленні довершити перерваний чин.

У книгах східної мудрості написано: «Чи зродив ти на світ сина, чи посадив дерево і чи написав книгу? Тільки тоді ти можеш братися за Велике Діяння…»

Щоб ізнову, крий, Боже, не втілитися, жерці й фараони Стародавнього Єгипту загадували бальзамувати свої тіла. Вони кров з носа хотіли спекатися спадку в вигляді своїх тілесних клітин, яка б змусила їх повернутися до земних діянь.

Земні таланти, хиби й вади, знання і здібності — це властивості тілесної форми, а не душі. Як остання гілка нашого роду, я успадкував тілесні клітини моїх предків. Вони передавалися з покоління в покоління і нарешті дійшли до мене. І я відчуваю, що ти зараз думаєш: «Хіба таке буває? Як можуть клітини діда передаватися батькові, так щоб рожденик не помер до народження нащадка?»

Але спадкування клітин відбувається інакше. Вони з’являються не відразу у зародку чи у немовляти, і не грубо чуттєвим робом, як воду з однієї посудини переливають, бува, в іншу. Успадковується особливий індивідуальний порядок кристалізації клітин навколо центральної точки. Але й це відбувається не відразу, а поступово. Ти ніколи не помічав тієї чудасії, над якою частенько глузують, що підтоптані паничі, маючи улюбленого пса, з часом накидають йому свою подобу? Тут відбувається астральне переміщення «клітин» з одного тіла в інше: на тому, що людина любить, позначається її єство. Хатні тварини тільки тому такі зміщанська мудрі, що на них астрально перенесені людські клітини. Що щиріше люди люблять одне одного, то більше їхні клітини змішуються між собою, то щільніше вони зливаються, аж, урешті-решт, по мільярдах років, доскакують ідеального стану, коли все людство перетворюється на єдиний організм, зібраний із тьми-тьменної особистостей. Того таки дня, коли помер твій дідо, я, його єдиний син, став останнім у нашого роду.

Я не сумував ані години, так живо все його єство проникло в мене! Невігласові це здасться жахливим, але я можу сказати: день у день я насправжки відчував, як його тіло гниє в могилі, а, проте, мені не здавалося це чимось страшним чи протиприродним. Його гниття означало для мене визволення досі закутих сил; вони потекли по моїй крові, як хвилі ефіру.

Якби не ти, Христофоре, мені довелося б вертати на землю, поки «провидіння», — якщо це слово тут до речі, — не дозволило б мені самому дістати той таки привілей, що і ти, стати вершиною замість бути гілкою.

В мою смертну годину ти, мій сину, успадкуєш ті останні клітини моєї тілесної форми, що я їх не здолав довести до досконалості, і тобі доведеться алхімізувати й вдихнути в них душу, а заодно і в увесь наш рід.

Мені і моїм предкам не пощастило «розпустити» тіло, бо проти нас влада гниття мала не таку ненависть, як проти тебе. Тільки тому, кого Медуза ненавидить і боїться одночасно так само сильно, як вона ненавидить і боїться тебе, пощастить, і вона сама здійснить у ньому те, чому вона хотіла б стати на заваді. Коли прийде час, вона наскочить на тебе з такою безмежною люттю, щоб спалити в тобі кожен атом, і при цьому знищить у тобі своє власне відображення. І тільки так станеться те, чого людині нізащо не утнути самотужки. Вона сама вб’є частину себе самої, і достачить тобі твоє власне вічне життя. Вона перетвориться на скорпіона, що жалить сам себе. Відтак станеться велике перетворення: не життя тоді зродить смерть, але, навпаки, смерть уродить життя!

Я з великою радістю бачу, що тобі, мій сину, судилося стати вершиною нашого родового дерева. Ти озимнів уже в юні роки, тоді як усі ми зберегли тепло, попри вік і старіння. Статевий потяг — байдуже, чи очевидний, як замолоду, чи прихований, як під старість — корінь смерті. Марно всі аскети намагаються його знищити. Вони наче Сізіф, який без утоми котить камінь на гору, щоб, урешті, розпачливо вздріти, як той ізнову летить з вершини просто в прірву. Вони прагнуть доскочити магічної холоднечі, без якої годі стати надлюдиною, тим-то уникають жінок, а проте тільки жінка може їм зарадити.

Жіноча основа, яку тут, на землі, відлучено від чоловічої, має увійти в чоловіка, має злитися з ним в одне ціле. Тоді лише стишується будь-який поваб до тілесного. Тільки коли обидва ці полюси співпадуть, тоді береться шлюб — злучається кільце. І тоді постає холоднеча, яка може перебувати в собі самому, магічна холоднеча, яка ламає земні закони. Але проте цей холод — не супротилежність тепла. Він лежить потойбіч морозу й спеки. І це з нього, як з Нічого, виходить усе, створене владою Духа.

Статевий потяг — це ярмо тріумфальної колісниці Медузи, в яку позапрягано нас усіх. Ми, твої предки, всі були одружені, але, проте, ніхто з нас не по-він-чався. Ти не одружений, але єдиний, хто справді зашлюбився.

Тому ти і став холодний, а всі ми змушені залишатися теплими.

Ти розумієш, що я маю на увазі, Христофоре!

Я скочив і схопив обома руками руку батька; блиск у його очах говорив мені: «Я знаю».

Настав день Вознесіння Пречистої Діви. Це день, в який мене тридцять два роки тому знайшли немовлям на ґанку церкви.

Знову, як одного разу в лихоманці, після прогулянки на човні з Офелією, почув я вночі, як відкриваються двері в будинку, і коли прислухався, то впізнав кроки мого батька, що піднімався знизу в свою кімнату.

Запах спалюваної воскової свічки і пойнятого тлінням ладану долинули до мене. Спливло близько години, і я почув, як він тихо мене гукає.

Я побіг до нього в кабінет, обнятий дивним зворушенням, і з різких глибоких ліній на батькових щоках і землистої барви на обличчі зрозумів, що надходить його смертний час.

Він стояв прямо на цілий зріст, спершись спиною на стіну, щоб не впасти. Батько мав такий чужий вигляд, що мені на мить здалося, що переді мною якийсь незнайомець.

Він був одягнений у довгу, до самої підлоги, мантію, а зі стегон на золотому ланцюжку звисав добутий меч.

Я здогадався: і те, й інше він приніс з нижніх поверхів будинку.

Стіл був накритий білосніжною скатертиною. На ній стояли тільки срібний свічник із запаленими свічками і посудина, в якій курилися пахощі.

Я помітив, як батько заточився, намагаючись дати собі раду з хрипінням і хотів кинутися до нього, щоб підтримати, проте він зупинив мене, витягнувши руки:

— Ти чуєш, вони йдуть, Христофоре?

Я наставив вуха, та ніде і мушка не забриніла.

— Бачиш, як відчиняються двері, Христофоре?

Я зиркнув на двері, але як на мої очі, вони були зачинені.

Мені знову здалося, що батько ось-ось упаде, але він ще раз випростався, і в його очах спалахнув якийсь особливий блиск, якого я досі в них не бачив.

— Христофор! — скрикнув він раптом металевим голосом, аж мене пересмикнуло. — Христофоре! Моя місія вже на скінчу. Я тебе виховував й оберігав, як мені наказувано. Підійди до мене! Я хочу дати тобі знак!

Він схопив мене за руку і сплів свої пальці з моїми в особливий спосіб.

— Ось так, — тихо звів мову батько, і я почув, як він дихає чимраз швидше, — зв’язані між собою ланки великого невидимого ланцюга. Без нього ти небагато зможеш. Але якщо ти будеш його ланкою, ніщо перед тобою не встоїть, бо сили нашого Ордену стануть тобі у пригоді аж до найдальшого куточка Всесвіту. Слухай мене: яку б форму у царстві магії ти не зустрів, жодній не довіряй! Влада пітьми може прибрати будь-якої форми, навіть форми наших учителів. Навіть це рукостискання, якого я наразі тебе навчив, вони можуть відтворювати зовні, щоб тебе змилити.

Але не вміють вони іншого — їм не дано залишатися невидимими. Якщо б сили Пітьми спробували в невидимому світі злучитися з нашим ланцюгом, тієї ж таки миті вони б розсипалися на атоми!

Він повторив таємний знак: «Запам’ятай як слід цей потиск руки! Якщо з іншого світу тобі з’явиться привид, і навіть якщо тобі здасться, що то я, попроси його потиснути тобі руку! Небезпек у світі магії повно!»

Останні слова перейшли в хрип, батьковий погляд затягнула імла, а підборіддя впало йому на груди. Ні з того ні з сього віддих у грудях запинився; я підхопив його на руки, обережно поклав на ліжко і стояв біля його тіла, аж зійшло сонце. Його десниця лежала в моїй, пальці були з’єднані у таємному потиску, якого він мене навчив.

На столі я знайшов записку, а в ній вичитав таке:

«Поховай моє тіло в мантії і з мечем поряд з моєю улюбленою дружиною. Хай капелан відправить месу. Не задля мене, бо я живий, а щоб йому було спокійніше на душі: він був мені відданим, дбайливим другом».

Я взяв меч і довго його розглядав. Він був зроблений з червоного залізняку, так званого «кривавика», руди, з якої часто-густо роблять персні з печаткою. За дідів-прадідів його викував, вочевидь, якийсь азійський майстер. Руків’я, червонувате й тьмяне, нагадувало верхню частину тулуба людини, і рука різьбяра дотримала всіх приписів умілості. Дві спущені донизу зігнуті у лікті руки утворювали держак, а людська голова правила за маківку. Обличчя мало виразні монгольські риси: обличчя спорохнілого діда з довгою обрідною бородою, як малюють портрети китайських святих. На голові у нього була шапка з навушками якоїсь химерної форми. Тулуб, позначений хіба що штрихами, переходив у блискучий відшліфований клинок. Одлито або викуто все було з одного надібка.

Невимовно дивного почуття зазнав я, взявши той меч до рук — відчуття, наче з нього заструменів потік життя.

Сповнений страху і побожної покори, я знову поклав його поруч з померлим.

«Можливо, це один із тих мечів, який, як каже леґенда, колись був людиною», — сказав я собі.

Будь благословенна, Царице Милосердя!

Ізнову спливли місяці.

Злі чутки про мене давно замовкли; люди в місті вважали мене за незнайомця, вони заледве мене помічали: занадто довго я разом з батьком просидів удома, нагорі під дахом, і носа не потикаючи в місто. Коли я повертаюся думкою у той час, мені просто в голові не вкладається, як моє дозрівання з юнака на дорослого чоловіка відбувалося в чотирьох стінах, на відрізі від зовнішнього світу.

Я абсолютно не пам’ятаю окремих деталей, того, приміром, що, певно, десь у місті мені доводилося купувати собі нове вбрання, туфлі, білизну і тому подібне…

Моя душа змертвіла так глибоко, що події повсякденного життя не залишали ні найменшого сліду в моїй свідомості.

Коли уранці наступного дня після смерті батька я вперше знову вийшов на вулицю, щоб як слід наготуватися до похорону, я був вражений, як усе змінилося: залізні ґрати закривали прохід у наш сад; крізь її штаби я побачив великий кущ акації там, де одного разу посадив пагін; лавка як у землю запалась і на її місці на мармуровому постаменті стояла позолочена статуя Божої Матері, уквітчана і вкрита вінками.

Я не міг добрати причини цієї переміни, однак те, що на місці, де була похована моя Офелія, стоїть статуя Діви Марії, зачепило мене за саму душу, мов якесь врочисте диво.

Коли згодом я зустрів капелана, то насилу його впізнав — так він постарів.

Мій батько іноді заходив до нього і щоразу передавав мені від нього привіти, та вже з рік я його не бачив.

Він і сам дуже здивувався, коли побачив мене, і з подивом обмацав мене очима і ніяк не міг повірити, що це я.

— Пан барон просив мене не приходити до нього в будинок, — пояснив він мені, — він сказав, що Вам треба кілька років побути на самоті. Я свято виконував його не зовсім зрозуміле мені бажання…

Я здавався собі людиною, яка повернулася до рідного міста після довгих мандрів: я зустрічав дорослих, яких знав іще дітьми, я бачив серйозні обличчя, на яких досі цвіла юнача усмішка; квітучі дівчата перетворилися на заклопотаних жінок…

Не можу сказати, що почуття внутрішнього заціпеніння тоді кудись поділось, а проте, до нього долучилась якась тонка заслона, що дозволила мені скидати на світ довкола більш людським оком. Я казав собі, що вся притичина — у диханні тієї тваринної сили життя, яка з духівницею перейшла мені від батька.

Коли капелан інстинктивно відчув цей вплив, то перейнявся до мене великою симпатією і відтоді частенько заходив до мене у вечірню пору.

— Завжди, коли я поруч з Вами, — казав він, — мені здається, ніби переді мною сидить мій старий друг.

Принагідно він докладно розповідав мені, що сталось у місті за ці роки.

І я знову видобув у своїй пам’яті минуле.

— Пам’ятаєте, Христофоре, як Ви маленьким хлопчиком говорили, що Вас сповідував Білий домініканець? Я спершу не був упевнений, що це правда, думаю, може, то розпалилася Ваша уява, бо те, що Ви розповідали, перевершувало силу моєї віри. Я довго вагався між сумнівом і припущенням, що це могло бути диявольським привидом або одержимістю, якщо це звучатиме приємніше для вашого вуха. Втім, нині, коли сталося вже стільки всього нечуваного, у мене для всього цього є лише одне пояснення: наше місто ось-ось побачить навіч якесь чудо!

— А що такого, власне, сталося? — запитав я. — Ви ж знаєте, що половину свого життя я був відрізаний від світу.

Капелан замислився.

— Найкраще відразу згадаю про останні події. Щоправда, не знаю, з чого й почати. Менше з тим: усе зайшло з того, що люди чимраз частіше запевняли, ніби на власні очі бачили на молодику, як церква наша відкидає якусь білу тінь, про що говорилось у легенді. Я намагався спростувати ці чутки, аж нарешті, сам — атож, сам! — побачив цю пригоду на свої очі. Але ходімо далі! Щоразу, коли я починаю говорити про це, на мене мов хто гарячого приску кидає. Та годі: я сам бачив домініканця! Боронь, Боже, мені розводитися з якимись описами, бо те, що я пережив, є для мене найсвятішою подією, яку можу собі тільки уявити!

— Ви вважаєте Білого домініканця людиною, що має особливу силу, чи Ви, Ваша всечесність, гадаєте, що йдеться про щось на кшталт примари?

Капелан зволікав з відповіддю.

— Сказати правду, я не знаю! Мені здалося, що на ньому був папський убір. Я гадаю… атож, я твердо знаю: це був світлий лик, спрямований у майбутнє. У мене було видіння майбутнього Великого Папи, який зватиметься «flos florum»… Будь ласка, більше ні про що мене не питайте! Згодом пішли поговори, що точильник Мучелькнаус з туги, що його дочка як у воду впала, звернувся з кругу. Я вирішив усе з’ясувати і хотів його втішити. Але… він мене втішив. Невдовзі я побачив, що переді мною людина непроста. А сьогодні ми всі вже знаємо, що він — чудотворник.

— Точильник — чудотворник? — здивувався я.

— Авжеж, звідки Вам знати, що зараз наше маленьке містечко ось-ось стане місцем паломництва! — закричав капелан, приголомшений. — Господи, невже Ви весь цей час проспали, як чернець з Гайстербаха^[14]? Ви хіба не бачили статую Богородиці в саду?

— Так, я бачив її, — звів голос я, — але за яких обставин вона з’явилася? Поки що я не помітив, щоб сюди на прощу йшли тлуми!

— Це тому, — пояснив капелан, — що старий Мучелькнаус наразі подався у мандри і накладенням рук уздоровлює хворих. Люди до нього плавом пливуть. Ось чому місто зараз наче вимерло. Завтра на Благовіщення він знову повернеться в місто.

— А він Вам ніколи не розказував, що був на спіритичному сеансі? — спитав я обережно.

— Спіритистом він був тільки на самому початку. Зараз старий відступився від цього. Я гадаю, для нього це був перехідний період. Але те, що сьогодні ця секта вкрай розрослася, — це, на жаль, правда. Я кажу «на жаль», а тим часом вчення цих людей перекручує церковну доктрину! З іншого боку, я часто питаю себе: що краще — чума матеріалізму, яка накрила людство, чи ця фанатична віра, яка виростає з безодні і ось-ось усе поглине? Тут і справді вибір: або Сцилла або Харибда.

Капелан скинув на мене допитливим оком і, здавалося, чекав від мене відповіді. Я мовчав, — у голові мені гвіздком стриміла голова Медузи.

— Одного разу мене відірвали від служби, — правив він далі. — «Старий Мучелькнаус іде вулицями! Він оживив небіжчика!» — схвильовано кричали всі одне одному. Спіткалася чудасія. Містом котився повіз з небіжчиком. Раптом старий Мучелькнаус наказав погоничеві зупинитися. «Зніміть труну!» — гаркнув він. Як загіпнотизовані, люди слухали його безвимовно. Потім він сам підняв віко. У ньому лежало тіло каліки, якого Ви знали — хлопчаком він завжди забігав на своїх милицях поперед весільних процесій. Старий схилився над ним і сказав, як одного разу Ісус: «Уставай та й ходи!»^[15] І… і… — капелан облився сльозами розчулення і захоплення, — і каліка збудився зі смертного сну! Я цікавився потім у Мучелькнауса, як усе було. Ви, далебі, знаєте, Христофоре, що випитати в нього що-небудь майже неможливо, він мало не весь час перебуває в стані екстазу, і з кожним місяцем той поглиблюється. Сьогодні точильник узагалі не відповідає на запитання.

Тоді мені пощастило дещо від нього дізнатися. «Явилася мені Мати Божа, — виповів він, коли я розговорив його, — встала з землі просто перед лавою в саду, де росте акація». І коли я вмовляв його описати мені, яка та свята на вигляд, старий мовив мені з дивною блаженною посмішкою: «Волос у волос, як моя Офелія». «А чого Вам спало на думку зупинити повіз з небіжчиком, дорогенький Мучелькнаусе? — допитувався я. — Це Вам Пречиста наказала?» — «Ні, я встановив, що каліка лише завмер та й годі». — «Та як Ви могли дізнатися про це? Лікар і той про це не знав!» — «Я знав про таке, бо мене й самого одного разу поховали живцем», — дав старий дивну відповідь. І я не міг утямити всю нелогічність такого його пояснення. «Те, що людина відчуває на собі, вона помітить і на іншому. Діва Марія зглянулася на мене, бо якби мене ще дитиною живцем поховали, я б зроду-віку не дізнався, що каліка лише завмер…» — торочив він на різні лади, але так і не дійшов суті справи, до якої я прагнув доскіпатися. Ми говорили, одне одного не розуміючи!

— А що сталося з калікою? — запитав я капелана. — Він ще живий?

— Е, ні! І дивно, що смерть наспіла його у ту ж таки годину. Буча налякала коней, ті понесли повіз по Ринковому майдану, скинули каліку на землю і колесо зламало йому хребет.

Капелан оповів мені ще про цілу купу інших дивовижних уздоровлень, що їх учинив точильник. Він красномовно описав, як звістка про з’яву Пречистої розійшлася по всій країні, попри глузи й пересуди так званих совітників, як з’явилися благочестиві легенди і, нарешті, як акація в саду стала центром усіх цих чудес. Сотні людей, торкнувшись до неї, одужували, тисячі тих, хто колись поламав свою віру у душі, нині покаявшись, знову наверталися до неї.

Наразі я вже не дослухався до його слів. Мені здавалося, ніби я наглядаю в лупу за тим, як крихітні і водночас усемогутні тягові колеса посувають ланцюг духовних подій у світі.

Каліка, дивом оживлений і відразу ж заново відданий у руки смерті, ніби подавав нам знак, що тут діє якась сліпа, сама по собі покалічена, а проте напрочуд активна невидима сила. А тут ще ті точильникові слова! Зовні дитяче і нелогічне, внутрішньо осмислене: ось що відкриває безодню мудрості.

І як навдивовижу просто старий уникнув лабет Медузи — цього примарного світла спіритизму: Офелія, ідеальний образ, якому він оддав усю свою душу, стала для нього святою милосердницею, частиною його самого: вона відбігла його, повернула йому тисячократно всі жертви, які він приніс заради неї, зробила для нього чудеса, просвітила його, піднесла на небо і далася на очі у вигляді божества! Душа ущедрила саму себе! Чистота серця як провідниця до надлюдського, носителька всіх священних сил. І як духовна субстанція переноситься його жива і перелита у форму віра на безмовні творіння рослинного світу, і дерево акації зцілює хворих… Але є тут і одна загадка, рішення якої я здолаю передбачити хіба неясно: чому саме з того місця, де опочиває тіло Офелії, а не якесь інше, вийшли всі цілющі сили? Чому саме те дерево, яке я посадив, прагнучи у душі збагатити світ життя, обрано за відправну точку всіх несвітніх подій? Глибокий сумнів у мене викликало також те, що перетворенням Офелії на Дівоматір рядив якийсь магічний закон, — близький родич законів спіритичного сеансу, що його колись я відбув.

«А де ж смертельна дія голови Медузи? — запитував я себе. — Невже Бог і Сатана, коли розуміти їх у філософському сенсі, як остання істина й останній парадокс, це один і той таки творець і руйнівник в одній особі? Як Ви гадаєте, Ваша всечесність, з точки зору католицького священика, чи може диявол набирати вигляду святого або й самого Ісуса чи Діви Марії?»

Він на мить устромив у мене очі, тоді закрив вуха долонями і вигукнув: «Спиніться, Христофоре! Це питання піддав Вам дух Вашого батька. Залиште мені мою віру! Я занадто старий, аби витримувати такі душевні урази. Я хочу спокійно померти з вірою в божественність дива, яке навіч бачив і яке збагнув. Ні, кажу Вам, ні, і ще раз ні! Якби диявол і міг брати на себе різні лики, то перед Святою Дівою і її Божественним сином він мусив би зупинитися!»

Я кивнув і замовк, мої уста замкнулися. Як тоді, на сеансі, коли чув, як озивається всередині у душі єхидна голова Медузи: «Розкажи їм усе, що тобі відомо!» Так, потрібна з’ява Великого прийдущого Вождя, який цілковито панував би над словом і міг так його повернути, щоб відкрити істину і водночас не згубити тих, які її почують, інакше всі релігії нагадуватимуть того каліку, що завмер, відчуваю я.

Вранці наступного дня вдосвіта мене розбудив передзвін на вежі, і я дочув глухий спів хору, в якому звучало стримане, проте глибоке збудження і який підступав чимраз ближче:

«Маріє, благословенна ти між жінками!»

Якось неспокійно затремтіли будинкові стіни, наче каміння ожило і по-своєму приспівувало.

«Досі у сутіску дзижчала токарка, тепер мука праці вляглась, і як луна, в землі прокинувся гімн Богородиці», думав я про себе, спускаючись сходами.

Я зупинився в дверях будинку, і цієї ж миті сутіском повз мене протяглася, тягнучи оберемки квітів, щільна людська юрба у святкових строях на чолі зі старим Мучелькнаусом.

«Свята Богородице Діво, молись за нас!»^[16]

«Будь благословенна, царице милосердя!»

Старий був босий і голомозий; його вбрання мандрівного ченця колись біліло, як сніг, а нині сильно зносилось і геть рябіло латками. Він ішов, як сліпий старець, непевною ходою, виписуючи мисліте.

Точильник сковзнув по мені очима, тоді якусь мить вдивлявся в моє лице, проте з його рис годі було виснувати, чи впізнав він мене, чи, принаймні, згадав. Здається він прозирав мури і дивився ген-ген, углиб іншого світу, а його зіниці стояли паралельно одна одній.

Він ішов поволі, тягнучи ноги, і мені здавалося, що його веде якась невидима сила, а не його власна воля; підійшов до залізних ґрат довкола саду, відчинив їх і попрямував до статуї Діви Марії. Я затесався в юрбу, яка поштиво, неквапом рухалася за ним на чималій відстані і вперлася в ґрати. Спів мало-помалу стихав, однак у натовпі з кожною хвилиною наростало збудження. Незабаром спів перетворився на якусь безсловесну вібрацію звуків, і в повітрі залягло невимовне напруження.

Я заскочив на виступ стіни, з якого міг усе добре розгледіти. Старий довго стояв перед статуєю, як укопаний. Мить була моторошна. У мене було дивне відчуття: має ж хтось із двох ожити першим!

Якийсь глухий страх, як отой, колись, на спіритичному сеансі, обняв мене. І знову я почув голос Офелії в своєму серці: «Будь насторожі!»

Наразі я побачив, що сива борода старого ледь помітно труситься, і з цього дрижання здогадався, що він балакає зі статуєю. В юрбі позаду мене миттю запала могильна тиша, тихенький спів у тисняві замовк, наче з єдиного маху чиєїсь руки. Тепер вухо вловлювало хіба ледь чутний ритмічний передзвін.

Я пошукав очима місце, звідки він долинав: боязко втиснувшись у нішу стіни, немов уникаючи погляду точильника, там стояв старенький товстун, лису голову якого прикрашав лавровий вінок. Однією рукою він закривав половину обличчя, в іншій, витягнувши її вперед, тримав велику бляшану банку. Поряд з ним у чорній шовковій сукні стояла загримована до невпізнання пані Аґлая.

Ніс п’янички, безформний і посинілий, зарослі салом очі, що їх непросто набачити — звісна річ, це актор Паріс. Він збирав гроші у паломників, а пані Мучелькнаус йому з цим допомагала. Я бачив, як вона час від часу швидко нагиналася, з острахом поглядаючи на свого чоловіка, наче боялася, що він побачить її, і щось нашіптувала людям: ті при цьому відразу механічно хапалися за гаманці і, не спускаючи очей зі статуї Богоматері, кидали в бляшанку якісь дрібняки.

Я скипів на не жарт і впився очима в обличчя комедіантові. Наші погляди миттю схрестились, і я побачив, як йому відвисла щелепа, а обличчя посіріло, як попіл, коли він мене впізнав. Нажаханий, він мало не випустив з рук банку з пожертвами. Збридившись, я відвернувся.

«Вона рухається! Вона говорить! Свята Марія, молися за нас! Вона з ним говорить! Онде, он! Нахилила голову! — пробігло раптом у юрбі, з уст в уста, хрипке, ледве вловиме шепотіння, здушений жахом побаченого. — Он! Он! І ще раз!»

Мені здавалося, що зараз, в одну мить, із сотень живих горлянок вирветься крик і розірве гнітюче напруження, проте всі стояли, мов спаралізовані. Хіба що то тут, то там хтось жебонів, як божевільний: «Молися за нас!» Мені було лячно: а що як почнеться тиснява!? А проте, люди в натовпі лише опустили голови. Багато хто хотів упасти на коліна, але всі стояли дуже близько одне біля одного. Дехто, знесилений, заплющив очі, але не падав — та й як упадеш, коли тебе з двох боків підпирають плечима… У своїй смертельній блідості вони нагадували небіжчиків, які стоять серед живих і очікують на чудо, яке їх оживить.

Атмосфера стала такою магнетично задушною, що легкий подих вітру і той здавався дотиком невидимих рук. Тремтіння охопило все моє тіло, ніби плоть хотіла позбутися кісток. Щоб не беркицьнутися сторч головою зі стінного виступу, я вчепився за підвіконня.

Старий говорив, швидко ворушачи губами; я міг це чітко розгледіти. Його нужденне обличчя наче засвітилось юнацьким рум’янцем, наче у променях вранішнього сонця. Потім раптом він знову зупинився, наче вловив якийсь заклик. Напружено прислухаючись, з відкритим ротом і очима, спрямованими на статую, він кивнув, на вигляд повен щастя, тоді хутко щось пробурмотів у відповідь, прислухався ще раз і скинув радісно руки.

Щоразу, коли він витягував шию, прислухаючись, по натовпу пробігло гортанне шумування, радше схоже на хрипіння, ніж на шепіт: «Он, он! Вона рухається! Ось! Зараз! Вона кивнула!» — але ніхто не пхався наперед. Натовп перелякано посувався назад, сахаючись, мов од поривів вітру.

Я видивляв очі в риси старого: прагнув-бо прочитати на його губах, що він говорить. У душі не знати, чому я сподівався почути або вгадати ім’я Офелії. Але після довгих, незрозумілих мені фраз його губи знай повторювали одне слово: «Маріє!»

Бах! Мене наче громом прибило: статуя, посміхаючись, схилила голову. І не тільки вона: навіть її тінь на світлому піску, вчинила те ж саме! Марно я переконував себе: це тільки якась омана; рухи старого в моїх очах мимоволі перенеслися на статую, справляючи враження, що вона ожила. Я відвернув очі, твердо поклавши і далі панувати над своєю свідомістю. За мить знову глянув туди: статуя говорила! Вона схилилася до старого! Сумнівів уже не було!

«Будь насторожі!» — щось допомагало, коли я вперто згадував це застереження! А ще напуття мені було те, що я ясно відчував у своєму серці: щось неоформлене, але нескінченно мені дороге, щось, що здавалося мені повсякчасною близькістю палко коханої, озивається в мені, пнеться назовні і хоче знайти форму, щоб захистити мене, вставши переді мною з розкритими обіймами. Навколо мене виникає магнетичний вихор, сильніший за мою волю. Все, що залишилося в мені від релігійності, і благочестя з часів мого дитинства, що я успадкував у своїй крові, і що досі лежало в мені мертвим тяжарем, прорвалося, проникаючи з клітини в клітину мого тіла. Душевна буря в моєму тілі змушувала мої коліна підтинатися, наче кажучи: «Я хочу, щоб ти упав ниць і молився на мене!» — «То голова Медузи», кажу я собі, відчуваючи водночас, що мій розум огинається. І тоді я вдаюся до останнього засобу і переконую себе: «Не ставай проти зла!» І я більше не опираюсь, і заглиблююся в безодню цілковитого зневолення. Цієї миті я так ослаб, що вже не здолаю радити своїм тілом; мої руки зриваються з карниза, і я падаю на голови й плечі натовпу.

Як я вернувся до брами свого будинку, не второпаю. Деталі подібних дивних пригод нам часто не дано вловити, а інколи вони просто вивітрюються з пам’яті.

Певно, я гусеницею поповз геть по головах паломників, які мов поприкипали один до одного! Знаю лише, що врешті-решт опинився в ніші воріт, не годен податися назад або вперед, одначе статуя пропала з моїх очей, отож я не відчував уже на собі її чаклунського впливу. Магічний потік юрби поминав мене.

«До церкви! — гукнув хтось із саду, і мені здалося, що це був голос старого: — До церкви!». — «До церкви! До церкви!» — передавалося з уст в уста. «До церкви! Діва Марія звеліла!» — і незабаром усе злилося в один багатоголосий рятівний крик, який розрядив напруження.

Чари розвіялися. Крок за кроком, повільно, наче велетенська казкова стонога, вивільнивши голову з петлі, юрба рушила назад з сутіска. Останні в юрбі оточили старого, пропхавшись повз мене, і заходилися відривати клапті від його вбрання, аж він лишився майже голим. Вони цілували їх і ховали, наче реліквію. Коли вуличка спорожніла, я попрямував до акації, потопаючи в розкиданих всюди квітках.

Я ще раз хотів доторкнутися до місця, де спочивало тіло моєї коханої. Я ясно відчував: це востаннє.

«Невже я тебе вже не побачу, Офеліє?! Жодного разу більше! — запитував я в своєму серці. — Мені бодай одненький раз глянути на твоє обличчя!»

Порив вітру доносив із міста: «Будь благословенна, царице милосердя!»

Я мимоволі підніс голову.

На моїх очах промінь невимовного світла вихопив статую з темряви.

На крихітну мить, таку коротку, що удар серця в порівнянні з ним здався мені людським життям, подобизна перетворилася на Офелію і всміхнулася мені. Відтак знову спалахнув на сонці нерушно золотий лик кам’яної Богородиці.

Я зазирнув у вічне теперішнє, яке для звичайних смертних є лише порожнім і незрозумілим словом.

Воскресіння меча

Незабутнього відчуття зазнав я, коли одного разу поклав оглянути спадщину мого батька і наших предків. Я обстежив поверх за поверхом, і мені здавалося, що спускаюся від століття до століття, аж у сутінь середньовіччя.

Мудро розставлені меблі, шухляди, повні мережевих хусток; тьмяне люстро у блискучих золотих рамцях, у якому я набачив себе, якогось молочно-зеленого привида; потемнілі портрети чоловіків і жінок у старовинному вбранні, вигляд якого мінявся, як того вимагала доба, в усіх обличчях учувалася виразна родова схожість, яка іноді, здавалося, кудись зникала, коли білявці ставали брюнетами, щоб потім знову вирватись у цілковитій первовічність, як ніби сам рід згадував про свої витоки. Золоті, оздоблені самоцвітами пуделка, в яких подекуди ще лишалася дрібка нюхального тютюну. Здавалося, вони ще вчора ставали в пригоді. Перламутрові шовкові стоптані дамські туфельки на шпильках дивної форми, які, коли я їх поставив разом, викликали в моїй уяві юні жіночі образи: матерів і дружин наших предків; різьбовані ціпки з пожовтілої слонівки; кільця з нашим гербом, то манюсінькі, наче на дитячі пальченята, то раз у раз такі великі, наче їх носив велетень; сюрдути, тканина на яких від часу так стончилася, що, здавалося, дмухни на неї, і вона розсиплеться. У деяких кімнатах курява лежала повстю, так що я брів по кісточки у ній, а щойно відкривав двері, вона бгалася жужмом; на килимі, під моїми ногами проступали квітчані візерунки і звірині морди, коли я, крокуючи, розгрібав куряву ногами.

Я так захопився спогляданням усіх цих речей, що поміж них мені минали цілі тижні. Іноді усвідомлення того, що на землі крім мене живуть ще якісь люди, геть зникало в моїй голові.

Якось — я тоді ще вчився у школі, — нас повели на екскурсію до маленького міського музею, і пам’ятаю, як ми змучились і стомились, оглядаючи таке море старовинних, внутрішньо нам чужих речей. Як усе тут інакшилося! Кожна штука, що її я брав в руки, хотіла мені щось виповісти; неповторне життя струмувало з неї. Минуле моєї власної крові було в кожному предметі і ставало для мене дивною сумішшю теперішнього і колишнього.

Тут ще дихали люди, кістки яких давно пріли в могилах, мої предки, що їхнє життя я ношу в собі, мешкали в цих кімнатах, їхнє існування починалося тут з немовлячого пхинькання і закінчувалось атональним хрипінням, тут вони любили і журилися, тішились і сумували, їхні серця прихилялися до речей, які ще позосталися тут, такі, якими вони їх залишили. І якої речі не торкнуся, всі вони шепочуть про щось таємниче.

Тут таки стояла скляна кутня шафа з медалями у футлярах з червоного оксамиту, — золоті, вони й досі світились і блищали; зі срібними обличчями лицарів, почорнілими, наче смерть сповила їх у свій саван; усі вони лежали рядком, кожна річ з маленькою карбованкою, напис на якій вицвів і розплився, проте всі вони виливали нестримну жадобу: «Позбирай нас, ми мусимо триматися купи». Пристрасті, що їх я раніше ніколи не знав, пообсідали мене, запобігали й вимолювали: «Візьми нас, ми принесемо тобі щастя». Старий фотель з чудовими різьбованими ручками, самі достойність і спокій, підбивав мене помріяти в ньому, прикликаючи: «Я повідаю тобі, як воно було колись». Потім, коли я звірився на нього, мене здолала якась болісна, стареча, безсловесна туга, ніби я сів не в фотель, а впав у обійми сивої туги. Ноги мої обважніли і подубли, наче паралізований, який просидів тут ціле століття, вирішив звільнитися, перетворивши мене на свого двійника.

Що нижче я спускався, то похмурішим, суворішим і злиденнішим було все навкруги. Грубий, міцний дубовий стіл; замість вишуканого каміна — багаття; фарбовані стіни; циновані тарілки; іржава залізна рукавичка; кам’яний слоїк; тоді знову комірчина з заґратованим вікном; розкидані скрізь томи у пергаментних оправах, поїдені щурами; глиняні реторти, що в них колотили своє зілля алхіміки; залізний свічник; колби, на дні яких лишили по собі осад рідини: простір був ущерть повен безвідрадного світла людського існування, даремних надій.

Вхід до підвалу, в якому, далебі, ховалася хроніка нашого першопредка, ліхтарника Христофора Йохера, закривали важкі олив’яні двері. Про те, щоб дістатися всередину, годі було й думати.

Коли моя розвідка у надрах нашого будинку добігла кінця і я, відразу після довгої подорожі в царство минулого, знову дістався своєї кімнати, мене охопило відчуття, що весь з голови аж до пучок заряджений магнетичними впливами; притхла атмосфера нижніх кімнат ступала слідом за мною, наче зграя примар, які вирвалися на свободу з тюремних стін, бажання, що їх моїм предкам не пощастило сповнити за життя, виповзли на денне світло, прокинулись і наразі прагнули мене збурити, налягаючи на мене думками: «Зроби те, зроби це; там хтось ще не закінчив, тут спинився на півдорозі, бо я не засну, доки ти не довершиш цього за мене!» Якийсь голос мені підшіптував: «Сходи ще раз униз до реторт; я розкажу тобі, як роблять золото і готують філософський камінь; тепер-то я це знаю, а тоді дав маху — надто вже рано помер», — відтак я знову почув тихі слова впереміж зі схлипами, які, здавалося, виходили з жіночих вуст: «Скажи моєму чоловікові, що я завжди, попри все, його кохала, бо він не вірить цьому, він не чує мене зараз, адже я мертва, а тебе він зрозуміє!» — «Помстися! Вигуби нащадків її! Вбий її! Я скажу тобі, де вона. Не забувай мене! Ти спадкоємець, ти маєш обов’язок кровопімсти», — шипить гарячий подих мені у вухо, і мені здається, що чую, як бряжчить залізна рукавичка. — «Виходь у життя! Дізнавай! Я хочу ще раз глянути на землю твоїми очима!» — підштовхує з фотеля мене заклик спаралізованого.

Коли я виганяю цих примар зі своєї свідомості, вони, схоже, стають несвідомими частинками наелектризованого життя навколо мене, що його вбирають речі у кімнаті: не знати що тріщить у шафі; лежачи край стола, шелестить зошит; риплять дошки, наче на них стає чиясь нога; ножиці падають зі столу і одним кінцем стромляються в підлогу, — чисто танцівниця, що зіп’ялася на дзьобочки.

Сповнений хвилювання, я ходжу туди-сюди: «Це спадок мертвих» — відчуваю я. Запалюю лампу, бо спускається ніч, і темрява загострює мої почуття; привиди, як кажани: «Світло їх сполохає; їм не випадає спустошувати мою свідомість і далі!» Я змусив бажання померлих занишкнути, проте тривога примарного спадку шарпає мої нерви.

Я копаюся в шафі, щоб прогнати лихі думки: мені в руки потрапляє іграшка, що її батько подарував мені одного разу на Різдво: пуделко зі скляною накривкою і скляним дном; фігурки з бузини: чоловік і жінка, і поміж них змія. Коли клаптиком шкіри потерти скло, фігурки електризуються, сплітаються, відбігають одна одної, стрибають, липнуть, то догори, то донизу, а змія тішиться і звивається на різні лади. «Ці там усередині теж гадають, що живі, — єхидую я в душі, — а проте, рухаються вони лише завдяки якійсь всемогутній силі!» Утім, чомусь мені не спадає на думку, що цей приклад тичиться і до мене: жадоба вчинків раптом наскакує на мене, і я чомусь упевнююся на неї. Прагнення небіжчиків жити об’являється мені під іншою машкарою.

«Справи, справи, справи слід довести до ума!» — відчуваю я. — «Атож, воно-то так! Але не ті, які корисливо хотіли оборудувати предки, — так намагаюся переконати себе, — ні, я маю зробити щось значно більше!» Наче якісь зародки дрімали в мені, а тепер проростають зернина за зерниною: «Ти повинен вийти в життя, ти маєш звершити подвиги в ім’я людства, частиною якого ти є! Стань мечем у спільній боротьбі з головою Медузи!»

У кімнаті стоїть нестерпна задуха; я відчиняю вікно: небо висить, мов олив’яний дах, облягає непроникною чорною імлою. Ген-ген на обрії миготять зірниці. Дякувати Богу, надходить гроза. Уже кілька місяців не було ні краплі дощу, луки висохли і вдень ліси дрижать у тремтливих випарах знеможеної спрагою землі.

Я йду до свого рідного затону і збираюся писати. Що? Кому? Я цього не знаю. Може, списати капелану про те, що думаю поїхати і побачити світа?

Я застругую перо, сідаю, і мене миттю змагає втома; я опускаю голову на руки і засинаю.

Поверхня столу відлунює у такт моєму живцеві, згодом здається, що то не серце б’ється, а гупає молоток, і я уявляю, що стукаю сокирою в металеві двері, що ведуть у підвал. Коли двері падають з іржавих завіс, я бачу, як до мене плентає старий, і цієї миті прокидаюся. Чи справді я прокинувся? Переді мною у моїй кімнаті стоїть той таки старий, живий і дивиться на мене старечими згаслими очима.

Те, що досі тримаю в руках перо, підказує мені, що я не сплю і маю ясну голову.

«Здається, я вже десь бачив цього химерного незнайомця, — міркую я про себе, — але ж чому в цю добу року на ньому хутряна шапка з вухами?»

— Я постукав тричі в двері, ніхто не відповів, от я і зайшов, — каже старий.

— Хто Ви? Як Вас звати? — питаю я, спантеличений.

— Прийшов я за дорученням Ордена.

Якусь хвилю я розкидаю мізками, чи не примара це, бува, переді мною? Старече обличчя з тремтячою чудною борідкою так не пасує до жилавих рук трударя!

Якби те, що бачу, стояло б на картині, я б сказав, що її звідкись змальовано. Щось дивне є в пропорціях цієї людини! І великий палець на десниці скалічений! Це мені теж видається до болю знайомим.

Я потайки смикаю незнайомця за рукав, аби переконатися, що я не жертва галюцинації, і супроводжую цей рух жестом: «Прошу, сідайте!»

Старий анічичирк і стоїть, як пень.

— До нас прийшла звістка, що помер твій батько. Він був одним із нас. Згідно з законом Ордена тобі як його рідному синові випадає рушити його стопами. Я питаю тебе: чи скористаєш ти з свого права?

— Мав би за велике щастя належатися до того ж таки братства, за члена в якому був колись і мій батько, та я не знаю, до якої мети змагається Орден і яке його завдання? Чи можна мені дізнатися більше?

Згаслий погляд старого блукає по моєму обличчю:

— Хіба батько ніколи з тобою про це не говорив?

— Ож-то й воно. Натякав та й годі. Хоча з того, що у передсмертний час він одягнув щось на кшталт орденського вбрання, я можу виснувати, що він належав до якогось таємного товариства. Ось, мабуть, усе, що я знаю.

— Тоді я тобі розкажу… З несказанних давен на землі існує коло людей, яке рядить долею людства. Без нього давно зайшов би хаос. Всі великі проводирі народів були сліпим знаряддям у наших руках, адже вони не були висвячені на братчиків. Наше завдання полягає в тому, щоб знищити різницю між бідністю і багатством, між паном і наймитом, тямущими й невігласами, гнобителем і пригнобленим, і з тієї долини скорботи, яку називають землею, витворити рай, країну, де слово «страждання» буде невідомим. Тягар, під яким знемагає людство, — це особистий хрест кожного з людей. Світова душа розкололася на окремі створіння, через це постало таке безладдя. З многоти знову створити єдність, — ось чого ми прагнемо.

Нам служать чесні душі, та й жнива вже не за горами. Кожен має бути сам собі жерцем. Юрба дозріла, щоб скинути ярмо духовенства. Краса — єдиний Бог, якому людство відтепер поклонятиметься. Проте їй потрібні подвижники, які вказали б їй шлях до вершин. Тому ми послали в світ миследумний потік батьків Ордена, який пожежею запалить мізки людей, щоб спопелити велике божевілля, що його являє собою вчення індивідуалізму. Це буде війна всіх в ім’я всіх! З пустелі створити сад — це і є завдання, яке ми перед собою поставили! Хіба ти не відчуваєш, що все в тобі волає до дії? Чого ти сидиш тут і мариш? Вставай, рятуй своїх братів!

Миттю я запалююся, мов божевільний. «Що мені робити? — питаю я. — Кажіть, що мені робити! Я готовий віддати життя за людство, коли на те пішлось. Які умови поставить переді мною Орден, аби мені належатися до нього?»

— Сліпа покора! Забути про всі свої бажання! Завжди працювати на спільноту і ніколи для самого себе! Це шлях з пустелі многоти в благословенний край Єдності.

— А звідки я знатиму, що мені робити? — питаю, заскочений раптовим сумнівом. — Якщо мені судилося стати вождем, то чого я вчитиму?

— Хто вчить, той вчиться. Не питай мене про те, що я тобі накажу робити! Тому, кому Господь дає службу, він дає і розум. Іди і говори! Думки увіллються в тебе, цим не переймайся! Чи готовий ти дати клятьбу покори?

— Готовий.

— Тоді клади ліву руку на землю і повторюй за мною те, що я тобі скажу!

Як оглушений, я хочу скоритись і навіть нахиляюся вниз, але раптом мене охоплює ще більша недовіра. Я вагаюся, дивлюся…

Спогад проймає мене: обличчя старого, що стовбичить тут, впало мені у вічі на руків’ї меча з червоного залізняку, а скалічений палець належить волоцюзі, який одного разу впав мертвим на Ринковому майдані, вздрівши мене.

Я холону від жаху, але знаю тепер, що мені слід робити. Я зриваюся на ноги і кричу старому:

«Дай мені знак!» — і простягаю йому правицю для «потиску», якого навчив мене мій батько.

Але тепер переді мною вже не жива людина, а якийсь набір кінцівок, які висять на тулубі, як у колесованого злочинця! Над усім цим ширяє голова, відділена від шиї смужкою повітря з палець завтовшки, ще ворушаться вуста слідом за подихом… Бридка купа м’яса і кісток. Здригнувшись, я закриваю обличчя долонями. Коли знову відкриваю їх, привид зникає, але в просторі вільно пливе світляне кільце, а в ньому прозорі, виткані з блідо-блакитного туману риси старого в шапці.

Цього разу з уст примари виходить голос першопредка:

«Те, що ти зараз бачив, це уламки, частини корабля, що зазнав трощі, — вони плавають в океані минулого… З бездушних решток потонулих образів, з забутих вражень твого Духа лемуроподібні жителі безодні зліпили привид нашого Вчителя, щоб тебе змилити. Його тонким язиком завертали вони тобі порожні, пишномовні слова брехні, щоб заманити тебе в пастку, подібно до блудних вогників, у смертельну трясовину марних звершень, в якій до тебе вже загинули тисячі таких, як ти, і навіть ще більших од тебе.

«Самозреченням» звуть вони це фосфоричне світло, за допомогою якого їм вдається перехитрити свою жертву. Все пекло радіє, коли їм вдається запалити цим світлом першого-ліпшого простачиська, який їм повірив. Те, що вони прагнуть зруйнувати, — це вище благо, якого може доп’ясти істота: вічне усвідомлення себе як Особистості. Те, чого вони вчать, — це знищення, проте вони знають силу істини, і тому всі слова, які вони обирають, — істини! Та, хай там як, а кожна фраза, складена з них, є незглибима брехня. Там, де марнославство й жадоба влади з’єднуються в одному серці, ці привиди тут як уродились, і давай роздмухувати цю похмуру іскру, поки та не спалахне яскравим вогнем, а не здасться людині, що вона горить жертовною любов’ю до свого ближнього, і йде вона, і проповідує, не покликана до цього. Так вона стає сліпим проводирем і разом з каліками падає в прірву.

Певно, вони дуже добре знають, що людське серце з юних літ сповнене зла, і що любов не може жити в ньому, коли її не даровано згори. Вони повторюють слова: «Любіть одне одного!», доки їх не затягають. Той, хто вимовляє їх першим, робить цим магічний дарунок своїм слухачам. Одначе вони випльовують ці слова один одному у вуха, мов отруту. З них проростають лише біди, розпач, вбивства, різанина і спустошення. До істини ці слова стосуються так само, як опудало — до розп’яття край шляху. Там, де на їхніх очах виникає кристал, який ось-ось стане симетричним, як образ Божий, вони беруться на способи, щоб його знищити.

Немає ні одного вчення Сходу, яке б не згрубіло в їхніх руках, не згиділо, яке б вони не перекрутили і не зламали, аж воно не перетворилося на власну протилежність. «Світло приходить зі Сходу», — кажуть вони, а думають про чуму.

Єдина справа, варта зусиль, — це робота над самим собою. Та вони звуть це себелюбством. Вони пропонують удосконалити світ, але не знають, як це зробити, — їхнє слово «обов’язок» ховає справжнісіньке користолюбство, а «гонором» у них зветься заздрість. Ось які думки вони накидають заблудним смертним.

Царство роздробленої свідомості — це горизонт їхнього майбутнього. Повсюдна одержимість — то їхня надія. Устами забісованих вони віщують, як давні пророки, настання «тисячолітнього царства», а про те царство, яке «не від світу сього» і яке не прийде, поки земля не оновиться і людина не отримає нове народження в Дусі, — вони ні словечка. Вони кладуть на карб помазанцям Божим брехню, а самі кваплять останню годину. Спаситель ще не прийшов до них, а вони вже дражняться з нього; а як іде, яких тільки мін не виробляють, показуючи, що він робив.

Вони кажуть: будь вождем! хоча знають, що повести за собою здатен тільки той, хто доп’яв довершеності. Вони перевертають усе догори дном і брешуть, кажучи: веди, і тоді ти станеш довершеним!

Кажуть: «Кому Бог дає службу, тому дає і розум», а вони утовкмачують: «верни собі службу на шию, а розум Бог тобі дасть!»

Вони знають: життя на землі має бути перехідним станом, отож підступно зваблюють: «роби рай з життя земного», хоча чудово здають собі справу з марноти таких зусиль. То вони позвільняли тіні Гадеса^[17] й оживили їх флюїдами демонічної сили, щоб люди гадали, ніби воскресіння мертвих почалося.

В образ і подобу магістра нашого Ордену зробили вони личину, яка, мов той привид, з’являється то там, то тут, то в снах ясновидців, то в колах заклиначів духів, то як матеріалізована натяма, то як спонтанно витворений медіумом образ.

«Джон Кінґ — Йоганн-Король», — так називає себе привид тим, кому цікаво, як його звуть, аби увірили вони в те, що він — Євангеліст Іван. Ці лемуруваті посилають цю личину нашого магістра всім тим, хто, як і ти, дозрів, аби його побачити, але роблять це перш, ніж це повинно статися насправді. Вони передбачають події, щоб посіяти сумніви, як це щойно сталося з тобою, а надто, у час, коли потрібна непохитна віра. Ти зруйнував личину, коли зажадав від неї «умовленого потиску руки»; наразі справжній образ назавжди стане для тебе лише руків’ям магічного меча, викутого з суцільного шматка червоного залізняку, кривавика. Хто здобуде цього меча, тому наживо відкриється сенс псалма: «Підпережися мечем своїм, використовуй на добро істину, підтримуй стражденних по справедливості, тоді правиця твоя творитиме чудеса!»

Нессове вбрання

Як орлиний крик, який струшує повітря у високих горах і змушує снігові брили летіти з гірських вершин, викликаючи лавини і відкриваючи блиск прихованих досі льодовиків, слова мого першопредка звільняють у мені частину мого Великого «Я».

Псалом приглушує завивання у вухах, обриси кімнати тануть у мене перед очима, і мені здається, що я падаю у безкрайній світовий простір.

«Зараз, зараз я розіб’юсь!» А проте, падіння не має кінця. З чимраз більшою, шаленою швидкістю засмоктує мене глибина, і я відчуваю, як кров моя піднімається по хребту і проймає череп, виходячи крізь потилицю яскравим снопом світла.

Я чую, як тріщать кістки, відтак усе минається. Я стаю на рівні ноги і розумію: то була мана, магнетичний потік прошив мене з голови до п’ят, і в мені прокинулося відчуття, ніби я впав у бездонну прірву. Здивований, озираюсь довкола і дивуюся, що на столі спокійнісінько світить лампа, і нічого не змінилось!

Я оговтуюся, наче перетворившись, мов у мене з’явилися крила, проте, не можу ними скористатися.

«У мені розкрилось якесь нове чуття», певен я, проте ніяк не доберу, що це за відчуття і в чому змінився сам, аж мало-помалу до моєї свідомості доходить: я тримаю в руці щось кругле.

Глядь на руку, а там — нічого. Розтискаю пальці: предмет зникає, а я не чую, щоб щось падало на підлогу. Я стискаю руку в п’ястук: ось, річ знову як тут — холодна, тверда, кругла, як куля.

«Це маківка на руків’ї меча», вгадую я зненацька; сягаю рукою і наражаюся на лезо. Його гостриня підрізає мені шкіру.

Невже меч плаває у повітрі?

Я відступаю на крок од того місця, де щойно стояв, і пориваюся до нього. Цього разу мої пальці намацують гладкі металеві кільця, що утворюють ланцюг, обкручуючись навколо моїх стегон, і на ньому висить меч.

Німію з дива, і подив відступає лише тоді, коли поступово до мене доходить, що ж сталося. Внутрішній доторк, — почуття, яке міцно спить в людях, прокинулося; тонку перешкоду, яка відділяє потойбічне життя від земного, навіки-віків зламано.

Оце так штука! Який вузесенький поріг між двома світами: переступаєш, не піднімаючи ноги! Ось наша шкіра, а ось уже починається інша дійсність, а проте, ми не відчуваємо її! Там, де наша магічна фантазія могла б створити новий світ, вона спиняється. Туга за богами і страх залишитися наодинці з самим собою і перетворитися на творця свого власного світу — ось те, що не дозволяє людям розвинути приспані в них магічні сили. Люди повсякчас прагнуть оточити себе супутниками й природою, звіряючись на їхнє величне тло. Їм хочеться спізнати любов і ненависть, здійснити подвиги і випробувати їхній вплив на собі! Хіба вони встигли б усе це зробити, якби самі стали творцями нових світів?

«Варто тобі рукою посягнути і ти торкнешся лику своєї коханої!» — щось палко вабить мене, проте стає лячно при думці, що дійсність і фантазія — то одне й те саме. Жах останньої істини шкіриться мені в обличчя!

Ще болючіше, ніж думка про те, що можеш упасти жертвою демонічної одержимості або борсатись у безберегому морі божевілля й галюцинацій, дошкуляє мені усвідомлення того, що дійсності нема ні тут, ані потойбіч!

Я згадую про ту страшну фразу: «Ти бачив сонце? — що її кинув одного разу мій батько, коли я повідав йому про свою мандрівку в гори. — Хто не бачить сонце, той покидає мандрувати; він вступає у вічність».

«Ні! Я хочу лишитися мандрівником і знову побачити тебе, тату! Я хочу злучитися з Офелією, а не з Богом! Я прагну нескінченності, а не вічності! Я хочу, щоб те, що я навчився сприймати своїми духовними органами — бачити й чути духовними очима і вухами, я міг і справді почути звичайними органами. Я відмовляюся ставати Богом, увінчаним вищою творчою силою. З любові до вас я хочу залишитися сотвореною людиною. Я хочу розділити з вами життя нарівно!»

Наче боронячись од спокуси, я у запалі сягаю руками і стискаю руків’я меча:

«Я здаюся на твою допомогу, Магістре, на тебе упевняюся. Стань творцем усього довкола мене!»

Моя рука так ясно намацує риси обличчя на руків’ї меча, що мені здається, ніби переживаю їх у глибинах моєї душі. Це водночас і бачення, і доторк: спорудження мого вівтаря, в якому зберігатиметься найвища святість. Звідси б’є таємнича сила, яка дістається вглиб речей і вдихає в них душу.

Я ніби чую слова, що говорять: «Лампа, що стоїть там, на столі, — це образ твого земного життя. Вона освітлює келію твоєї самотності. Ось зараз вона перетворилася на якесь димувате видиво, втім, у ній ось-ось скінчиться олія».

Мені кортить вийти надвір, зараз, коли ось-ось прийде час Великого Побачення. Сходи ведуть мене на плаский дах, на якому хлопчатком я частенько ховався від усіх і засиджувався, споглядаючи зачаровано за тим, як вітер обертає хмари на білі обличчя й фігурки драконів.

Я деруся вгору і вмощуюся на перила.

Піді мною — місто, сповите нічною темрявою.

Вся моя минувшина, образ за образом, підноситься в мені і боязко горнеться до моєї душі, ніби благаючи мене: «Збережи мене, візьми з собою, щоб я не вмерла, не запала в непам’ять і приходила б тобі на думку, жила з тобою».

Скрізь на обрії блимають мигавки, ніби променисті пильні очі велетнів! Вікна і дахи будинків відбивають їхні вогненні спалахи, зрадницьки освітлюючи мене, наче промовляють: «Ось, ось, ось стоїть той, кого ти дошукуєшся! Ти повбивав моїх слуг, наразі йду вже я!» — шириться повітрям виття звіддалік. Я згадую про Владу Пітьми і те, що мій батько говорив про її ненависть.

«Нессове вбрання!» — шипить вітер і шарпає мою одежину.

«Так!» — заглушливо гуркоче грім.

«Нессове вбрання, — правлю за ними я, снуючи думки, — Нессове вбрання?»

Потім мертва тиша і дожидання. Буря й блискавка радяться, що ж їм робити.

Раптом унизу голосно заклекотіла річка, наче прагнучи мене попередити: «Мерщій до мене, в долину! Ховайся!»

Я чую, як налякано шепотять дерева: «Наречена вітру з руками душогуба! Кентаври Медузи, дикі влови! Попригинайте голови, їде вершник з косою!»

В моєму серці б’ється всерадість: «Я чекаю на тебе, мій жаданий вершнику!»

Дзвін на церкви застогнав, наче його поцілив незримий кулак.

У полисках блискавки запитливо спалахнули хрести на цвинтарі.

«Так, мамо, я вже йду!»

Десь вітер розчахнув вікно, і шибка, подрібнено верескнувши, розбивається на бруківці: ось він, смертельний жах речей, створених людською рукою.

Що це? Невже місяць зірвався з небес і блукає довкола? У повітрі суне біла розпечена куля, завмирає, опускається, знову злітає, метається туди-сюди безцільно і миттю вибухає зі страшенним тріском, наче охоплена люттю якогось навіженства. Земля здригається від дикого жаху.

Звідкись виринає нова куля; обшукує міст, поволі, крадькома котиться обгородами, огинає стовп, з ревом хапає його і спалює.

«Кулясті блискавиці!» Про них я читав у книгах мого дитинства, а списані у них загадкові рухи, які багато хто вважає вигадкою, наразі розгортаються навіч! Сліпі створіння, зліплені з електричної сили, вибухівки космічних безодень, голови демонів без очей, рота, вух і носів, піднеслися з небесних і земних глибин, вихори, що кружляють навколо осердя ненависті, напівсвідомо, не маючи органів чуття, шукають нових жертв, аби вилити на них свою руйнівну лють!

Якою страшною силою були б ущедрені ці кулясті блискавиці, якби перенялися вони людським видом!

Невже безмовне моє питання принадило одну з них, цих розпечених куль, яка раптово збочує зі шляху і летить просто до мене?

Куляста блискавиця ковзає вздовж паркану, потім підноситься понад стіною, влітає в одне відкрите вікно, щоб умент з’явитися в іншому, витягується, і вогненний стовп пробиває кратер у піску з неймовірним гуркотом, аж будинок ходить ходором і пилюга хмарою шугає до мене.

Її світло, сліпуче, наче біле розпечене сонце, обпікає мені очі. Мою фігуру на мить вихоплює з темряви таке яскраве світло, що полиск її я чітко бачу навіть крізь заплющені повіки, і він глибоко закарбовується у моїй свідомості.

«Ти бачиш мене нарешті, Медузо?»

«Еге ж, я бачу тебе, проклятущий!» — І червона куля виривається з-під землі.

Наполовину засліплений, я відчуваю: вона чимраз більшає: мить, і куля проноситься над моєю головою метеором безмежної люті.

Я простягаю свої руки: невидимі долоні захоплюють їх у орденському «потиску», беруть мене у живий ланцюг, який сягає нескінченності.

Усе тлінне в мені вигоріло, перетворене смертю на пломінь життя.

Я стою, випростаний, у пурпуровій мантії вогню, а на боці — меч із кривавика.

Я назавжди розпустив своє тіло на меч.

Про автора й перекладача

ҐУСТАВ МАЙРІНК (1868—1932) — визначний австрійський письменник-експресіоніст, драматург і перекладач. Він — автор книг оповідань «Гарячий солдат» (1903), «Орхідея. Дивні історії» (1904), «Кабінет воскових фігур» (1907), «Чарівний ріг німецького обивателя» (1909), «Фіолетова смерть та інші оповідання» (1913), «Кажани» (1916), романів «Ґолем» (1914), «Зелене обличчя» (1916), «Вальпурґієва ніч» (1917), «Білий домініканець» (1921) та «Ангел західного вікна» (1927).

ІГОР АНДРУЩЕНКО — український перекладач. В його перекладі окремими книгами вийшли: з німецької — Йозеф Рот «Білі міста» (1998), Ґустав Майрінк «Вибрані новелі» (1999), Уве Тімм «Пригоди поросятка Руді Рийки» (2006), Еріх Кестнер «Летючий клас» (2007), Крістіан Тільманн «Воротар на вигоні» та «Геть з поля, хлопці» (2007), Ґудрун Мебс «Я ж бо знаю, де висить ключ» (2009), Міхаель Енде «Джим Ґудзик і Машиніст Лукас» (2010), Вільгельм Гауф «Малий Мук» (2011) та ін., з польської — Ева Островська «Мама, Каська, я і гангстери» (2010), з російської — Олександр Грін «Пурпурові вітрила» (2012) та ін.

Інформація видавця

ББК 84(4Авт)

М 12

Перекладено за виданням:

Meyrink Gustav. Der weiße Dominikaner. Deutscher Taschenbuch Verlag, 2007.

Висловлюємо подяку за підтримку видання:

В оформленні книжки використано картину «Портрет Луки Пачолі і невідомого юнака» (бл. 1500 р.), яку приписують пензлю Якопо де Барбарі, та грав'юри і фотографії з мотивами старої Праги

Видавець Василь ГУТКОВСЬКИЙ

© Ґустав Майрінк, 2012

© Ігор Андрущенко, переклад, 2012

© Василь Ґабор, автор проекту, 2012

© Андрій Кісь, худ. оформл., 2012

© ЛА «Піраміда», 2012

ISBN 978-966-441-278-7

ПРИВАТНА КОЛЕКЦІЯ

Серія заснована у 2002 році

Літературно-художнє видання

Ґустав МАЙРІНК

БІЛИЙ ДОМІНІКАНЕЦЬ

Зі щоденника Невидимця

З німецької переклав Ігор Андрущенко

Видавець Василь Гутковський

Художнє оформлення Андрій Кісь

Комп’ютерне верстання Роман Івах

Літературний редактор Наталія Троян

Здано на складання 10.08.2012 р.

Підписано до друку 30.08.2012 р.

Формат 60x90/16. Папір офсетний.

Гарнітура Times New Roman. Друк офсетний.

Умовн. друк. арк. 10,25. Обл.-вид. арк. 11,22. Зам.

Літературна агенція «ПІРАМІДА»

Україна, 79006, а/с 10989.

м. Львів, вул. Промислова, 45.

тел./факс: (032) 242-31-31

е-mail: piramidabook@ukr.net

www.piramidabook.com

Надруковано з готових діапозитивів у друкарні ЛА «ПІРАМІДА»,

свідоцтво державного реєстру: серія ДК № 356 від 12.03.2001 р.

Майрінк Ґустав.

М 12 Білий домініканець : Зі щоденника Неведимця : роман / Ґустав Майрінк / З німецької переклав Ігор Андрущенко. — Львів : ЛА «Піраміда», 2012. — 140 с.

ISBN 978-966-441-278-7

Примітки

1

Раймунд Пеннафорте (між 1175 і 1180—1275). Кардинал і генерал Ордену домініканців (1238—1240), упорядкував декреталії папи Григорія IX і 1234 року видав перший кодекс з церковного права від часу ченця-правника Граціана, назвавши його «Decretalium Gregorii P. IX, libri V». 20 жовтня 1248 року був засуджений інквізицією.

(обратно)

2

Насправді Парісом звали другого сина Пріама і Гекуби (Гекаби), з ім’ям якого пов’язаний спалах Троянської війни. — Тут і далі прим. перекладача.

(обратно)

3

Цитата з трагедії В. Шекспіра «Гамлет» (Дія III, сцена І). Переклад Євгена Гребінки.

(обратно)

4

Насправді Ґаннібал утратив око внаслідок запалення, що стало наслідком пересування через Клузійські болота під час Другої Пунічної війни.

(обратно)

5

Так німецькою мовою перекладається латинська назва звичайної гвоздики (Dianthus).

(обратно)

6

Євангеліє від Івана 21. 22.

(обратно)

7

Євангеліє від Івана 21, 25.

(обратно)

8

Євангеліє від Івана 8, 58.

(обратно)

9

Євангеліє від Івана 21, 22.

(обратно)

10

Отруйний одяг убитого Гераклом кентавра Несса, що його вдягнув давньогрецький герой і вже не зміг з себе зняти. У переносному значенні — підступний подарунок.

(обратно)

11

У перекладі з грецької «Христофор» — той, хто сповідує Христову віру. Святий Христофор є, крім того, заступником усіх мандрівців.

(обратно)

12

Євангеліє від Івана 3, 30.

(обратно)

13

Євангеліє від Матвія 10, 39.

(обратно)

14

Йдеться про відому середньовічну легенду. Герої її, відомий своєю вченістю, замислився одного разу над відносністю часу, вичитавши фразу у Святому Письмі «в Господа один день немов тисяча років, а тисяча років немов один день!» (Євангеліє від Петра 2, 3, 8). Снуючи думки, він вийшов за межі монастиря, коли перед ним раптом пурхнула якась пташина і завела якусь чарівну пісню. Ступаючи слідом за нею, він, урешті-решт, увійшов у густий ліс і незчувся, як заснув. Коли пісня урвалась, і чернець вернув до монастиря, з’ясувалося, що за цей час спливло кілька десятків років (Goswin Peter Gath. Rheinische Legenden. — Greven Verlag, Köln, 1955. — S. 178—181).

(обратно)

15

Євангеліє від Луки 5, 23.

(обратно)

16

Слова так званої Лорентанської (від назви італійського містечка Лоретто) Літанії Пресвятій Богородиці, що виникла в XIII столітті.

(обратно)

17

У давньогрецькій міфології — підземне царство, переносно — світ мертвих.

(обратно)

Оглавление

Ґустав Майрінк Білий домініканець Зі щоденника Невидимця

  Вступ

  Перша з’ява Христофора Таубеншлаґа

  Родина Мучелькнаус

  Мандри

  Офелія

  Опівнічна розмова

  Офелія

  Червона книга

  Офелія

  Самотність

  Лавка в саду

  Голова Медузи

  «Він має рости, я ж маліти»

  Будь благословенна, Царице Милосердя!

  Воскресіння меча

  Нессове вбрання

Про автора й перекладача

Інформація видавця