Діва Млинища (fb2)

- Діва Млинища 1717K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Владимир Лис

Володимир Лис
Діва Млинища

Сила та пишність — одежа її, і сміється вона до прийдешнього дня.

Книга приповістей Соломонових, 31−25

І
Рекрут

1. Метелик Наполеон

Відомо, що все в цьому світі, а відтак і в житті, взаємопов’язане. Існує теорія, що помах крил метелика, який випадково, десь там у джунглях на Амазонці, зачепив павутинку чи краплю роси, може зруйнувати цілий ланцюжок зв’язків і створити нову ситуацію, яка через енну кількість нібито випадковостей, а насправді послідовних операцій, спричинить ураган на тихоокеанському чи атлантичному узбережжі США. Ба, більше! Помах крил метелика на острові Борнео здатен викликати ледь не вселенську катастрофу через цілий ряд замкнутих, але неминучих процесів у тому самому ланцюжку. Це може статися досить швидко чи розтягнутися на триваліший період.

Утім, метелику, щоб змахнути крильцями, що зрушать світ, ще треба самому стати метеликом. З бридкої гусені.

За цією теорією, наша історія починається з крику породіллі на середземноморському острові Корсика. Маленький, щойно народжений хлопчик, якого бере на руки повитуха, що її десь на українському Поліссі назвали би бабницею, не знає, звісно, що йому судилося не лише змінити світову історію, але, що либонь важливіше, — започаткувати цілий великий ланцюжок моральних, на перший погляд непомітних, зате дуже важливих змін далеко від Корсики і від Франції, до якої потрапить дитина з бідної корсиканської, правда, шляхетської родини.

Хлопчик виросте і зробить блискучу кар’єру, відому всьому світові, принаймні, тій його частині, що освічена і військова. Чи міг зупинитися помах крил метелика на ім’я Наполеон? Наполеон Бонапарт. Наполеоне Бонапарте. Napoleone Buonaparte. Як там ще? Nein, no і ні. Тому, що механізм був увімкнутий породіллею і картолеоне (тобто тією, що приймає пологи) чи бабницею (на західнополіському діалекті). Механізм, що й привів урешті до вирішального помаху тепер уже велетенських крил.

Ну що б, здавалося, ще потрібно цьому хлопчиськові, потім підлітку, далі юнакові, молодому чоловікові? Невисокого зросту, не вельми показному? Потрапивши до континентальної Франції (Корсику тільки-тільки приєднали), він вступає до військового училища. Лейтенант королівської гвардії з блискучими еполетами. Мрія не корсиканського вискочки, але сотень синків знаних французьких аристократів. Та вже діють суспільні тектонічні здвиги. Тим, хто танцює на місці поруйнованої в’язниці-фортеці Бастилії, немає діла до маленького незграбного офіцерика. Але офіцерик-метелик змахує крильцями. Поки що крильцями. А не крилами.

Він сам творить свій ланцюжок. І водночас є його частинкою, з’єднувальною ланкою.

Що ще потрібно людині з низів, яка у 24 роки стає генералом? Ще більше! Стати першим з генералів і першим консулом Республіки. Зробити низку блискучих походів. Підготувати 18 брюмера^[1]. Метелик, який усвідомив, що він зробить бурю. Таким метеликом і був Наполеон Бонапарт. Але справжня буря тільки готувалася. Визрівала.

У травні 1804 року його проголошують імператором усіх французів. Проголосити себе королем Франції означало б повернутися до минулого, і, по суті, стати одним із Бурбонів, хай і незаконним з їхньої точки зору. Вище! Метелик-Наполеон прагне бути в епіцентрі бурі, яку сам розпочав. В епіцентрі бурі!

Корона лягає на його завелику, як для такої короткої постави, голову. Імперії у Франції ще не було. Але вже є.

«Це виклик», — думає російський посол. Завтра його звіт про інавгурацію (звісно, незаконну) повезе фельд’єгер посольства до Санкт-Петербургу. Через якихось два чи три тижні запечатаний сургучем пакет ляже на стіл російського імператора Олександра Першого. Він читає і супиться. Він не дурний, цей онук німецької принцеси Софії-Августи Анхальст-Цербської і російського графа Салтикова. Його царський нюх (точніше, слух) відчуває далекий шум ще далекої, більшої бурі, яку накликає метелик на ім’я Наполеон.

Наполеон, позаяк уже наважився проголосити себе імператором (подумати тільки — поставити себе на одну дошку із домами Романових, Гогенцолернів і Габсбургів), на цьому не зупиниться. Йому мало Франції — територіальні претензії до Австрії і Пруссії, союзників Росії, неминучі. Отже, неминуча й нова війна. Потрібно збільшувати військо. А де його візьмеш?

Хіба збільшити, посилити запроваджені при його бабусі Катерині Другій рекрутські набори…

Своїми міркуваннями про можливий розвиток подій у зв’язку з проголошенням Наполеона імператором і коронування його Папою Римським Олександр Перший ділиться з членами Негласного комітету — вищого неофіційного органу Російської імперії в перші роки правління Олександра Першого — князем Адамом Чорторийським, графами Строгановими, Новосельцевим і Кочубеєм. Першим є князь Чорторийський (чи Чарторийський, на польський штиб), міністр закордонних справ, друга особа після імператора. Він уже ознайомився з повідомленням із Парижа. Дивлячись на князя, який є явним симпатиком Наполеона та його реформ, Олександра раптом осяває думка — Польща. Колишні польські, а тепер російські землі.

Коли заходить граф Кочубей, який неофіційно курує в Негласному комітеті внутрішню політику, імператор Олександр ставить йому питання (звісно, французькою):

— Здається, при моєму папа в нових губерніях була запроваджена якась поблажка щодо рекрутських наборів?

— Так. Але…

Кочубей косує на князя Чарторийського.

— Ваша величність, якщо йдеться про таємний привілей, я згоден, щоб його скасували, — після невеликої паузи каже князь Адам.

Імператор дізнається — на початку 1797 року його батько, імператор Павло, таємним указом, бажаючи загладити образи, нанесені його матір’ю новим підданим — деяким польським аристократам, запідозреним у симпатіях до бунтівника Костюшка, — дозволив тимчасово, протягом десяти років, не проводити рекрутських наборів у трьох губерніях — Ковенській, Волинській і Гродненській — у тих населених пунктах, що належали князям і графам Чарторийським, Любомирським, Браницьким, Заславським і кільком іншим.

— Я згоден достроково скасувати цей таємний привілей, — повторює князь Адам. — Якщо це потрібно імперії.

— Дякую, мій друже, — імператор явно задоволений. — Іншого я й не чекав.

Його держава отримає додатково кілька тисяч новобранців. Наступного дня гінці помчать до найзахідніших губерній. У більше сотні сіл і містечок трьох губерній також проводитимуться віднині рекрутські набори до імператорської армії, запрацюють нові рекрутські пункти.

Тут постає питання: чому були надані ці, кажучи сучасною мовою, преференції? Чому вісім років (з 1797-го по 1804-й) не проводилися рекрутські набори в цілому ряді сіл і містечок двох губерній, які належали польським магнатам?

Якби ми заглибилися в коріння цього питання, довелося б знову повернутися до біографії принцеси Софії-Августи, яка стане російською імператрицею, до її жаги плотського кохання, що їй не може дати небіж Петра Першого майбутній Петро Третій, до таємних зв’язків майбутньої Катерини з російськими аристократами, що почалися адюльтером з графом Салтиковим, а відтак — до ненависті імператора Павла до своєї матінки.

Текст таємного указу про певні преференції польським князям і графам згодом був знищений. У ХІХ столітті велося справжнє полювання на копію цієї таємної угоди.

Та наша розповідь не про це.

Ідеться про таку тонку матерію, як людська душа.

Втручається тітка метафізика.

Стежте далі за тим, що вона витворятиме.

Автор щосили сперечатиметься з нею, хоча й розуміє, що це марно.

Я спробую впіймати невловиме, можливо, воно називається грою Провидіння з нашими душами.

Я спробую вкотре виправдати саме життя, у його таких простих почуттях і проявах. Воно того варте, щоб спробувати його хоча б оцінити, чи принаймні відчути, якщо не зрозуміти.

Але таємну угоду імператора Павла з польськими князями і графами вже ліквідовано.

Отже, надалі змах крил метелика-Наполеона призводить до великих зрушень армій імперій і королівств, зрушень у європейській політиці й початку нових змін світового порядку. Але цей змах, цей ланцюжок подій приводить і до здвигу, майже непомітного в історії невеликого поліського села. До кількох родин, яких торкнеться той рекрутський набір. Навіть більше. До зрушення у свідомості та моралі простих поліських селян. Що таке їхня доля, їхнє життя, порівняно з долею і життям імперій і королівств? Ніщо, з точки зору імператорів і королів. Смерть когось із солдатів у майбутніх походах теж мало значить для імператорів французького, австрійського чи російського. Армія йде далі чи продовжує відступати.

Однак гасне не тільки людське життя, гасне цілий Всесвіт.

А проте порухи людської душі не менш, а більш значимі, ніж рух того ж війська. Чи так це?

Поліське село Загоряни, про існування якого не здогадується Олександр, а тим більше Наполеон — воно загубилося серед лісів і боліт, — ділиться на чотири частини-кутки і два менших — підкутки. На одному з тих кутків, найвіддаленішому від дороги, що веде від Шацька до містечка Любовня, — Млинищі — серед інших живе сім’я Терещуків, по-вуличному Гапликів. Кажуть, прадід дєдини^[2] Юстини на прізвище Лесь мав звичку казати це слово часто, коли щось завершував робити, або ж як щось не вдавалося — гаплик та й усе. Так і причепилося. Петро Терещук прийшов у приймаки з сусіднього села Перечип, де Терещуків було багацько, мало не півсела. Та й теж став Гапликом. Петро з Юстиною нажили четверо дітей. Дві дочки — Уляна й Маруся — вже були заміжні, у своєму й сусідньому селі. А от хлопці — Панас і Тарас — ще тільки шукали собі пари. У Панаса, якому минув двайцятник, все складалося на те, що от-от жениться. Він і не приховував од матері, що накинув оком на Параску Луськівську, яка жила на березі Мережки на межі з іншим кутком села — Козлищем.

Мати Юстина була не проти мати таку невістку. По смерті чоловіка чотири роки тому — схопило живіт з правого боку, думав, переходить, а за п’ять днів і віддав Богові душу — вона була довго сама не своя. Та все ж хлопцям дала раду, тильки ж хлопци хлопцями, хотілося до когось контетніше^[3] озватися, по-жіночому побалакати, поплакатись, та хотя б із невісткою.

Панас виріс вдатним парубком, не надто високий, але й не малейкий, сильний, роботящий. Юстина знала — буде ще правдешнішим хазяїном за батька Петра. Колись Петро пішов у Перечип, навідувався до дядька, а в того геть нездале лоша вродилося. Четвертий тиждень, а на ноги стати ни може, очі геть запливли, мо’ раз на день ними й блимне, нога якась вивернута, до цицьки й ни прикладається, хіба силою ввіллють молока. Подивився Петро на те лоша, лошицю геть нездалу. Ну й випросив його собі. Дядькова родина була й не проти, бо ждали, що лоша от-от все їдно здохне. Петро закутав лошатко в якусь лахмітину й на руках (було геть легке) приніс додому. Тесть, Юстинин батько Михайло, насварився було на приймака — нащо тобі той завошивлений клопіт, али потому махнув рукою. Петро по сусідах молоко коров’яче випрошував, у баби Варчихи якоїсь настойки на травах та мазі дістав.

Ходив за лошєтком лучче, як за маленькою дитиною.

І сталося диво — поволі-поволі, а таки лошичка ожила. З неї, Воронки, й почалося їхнє перетворення на хазяїв. Петро, як умирав, то просив, щоб його жінка й сини з хати якось вивели, а Воронку — мала ворону масть — до порога підвели. Воронка як побачила хазяїна — потяглася мордою, Петро до неї припав, гладити став. Гладив і плакав, і тут Юстині здалося, що й коняка заплакала. Одвернулася жінка, руки собі кусала, щоб не заголосити. Таке прощаннє ни на життє вказувало.

«Чоловіка нима п’єтий рік, а сини як дубочки — міцні, працьовиті. Бог забирає, али ж і дає», — думає Юстина. Панас успадкував батькову любов до коней. Орати вмів ще ліпше за покійного тата. Хлопець був бистрий до роботи, та й за словом у кишеню не ліз. Мала надію Юстина, що з часом і земельку прикупить, хай не поля, може, пан приболотної землиці продасть, всі стануть, щоб неї якось осушити, в поле перетворити. Жениться, то, диви, й озветься оселя голосами внуків. А дасть Біг, і Тараса женять, місце є, де хатину другу прибудувати.

Увечері Панас матері сказав, що завтра піде болітце їхнє косити. Він щойно вернувся з вечірніх походеньок і мати знала, чого так радо світяться синові очі. Видно, вже добре бурлить у парубкові чоловіча кров.

…У далекому Парижі за кілька тижнів перед цим Наполеон уперше заходить до спальні Жозефіни Богарне вже як імператор всіх французів.

Він уже знає про майбутні свої походи на схід.

Його не цікавило і не могло цікавити, хто братиме участь у цих походах.

Хто протистоятиме його армії в арміях прусській, австрійській і російській.

«Лось понюхав шкуру вбогого чоловіка, — чомусь пригадався початок давнього переказу, якого колись розповідала бабуся. — Ні, не так. Убитого чоловіка».

— Мій перший трофей не на війні, — сказав імператор Наполеон. — Трофей імператора.

Жозефіна засміялася.

…Засинаючи, Панас думав про свою Парасю, наймилішу у світі. Свою суджену, свою кохану. Його. Його. Йо…го…

Князь Адам Чарторийський думав, теж засинаючи в Санкт-Петербурзі, про Польщу. Він любив її ніжною синівською любов’ю. Таємно мріяв про відновлення її незалежності.

Поки що він був другою особою в імперії, яка поневолила його країну.

Через двадцять шість років саме він, князь Адам, рід якого походив з Волинської землі, очолить уряд повсталої Польщі. Йому таємно допомагатиме граф Драницький, котрому належали Загоряни. Ця допомога згодом відіб’ється і на долі родини Терещуків.

2. З’ява Діви

Панас побачив її, як викосив уже десь половину болітця. Того року середина осені випала суха, то болотяна вода тилько ледь мочила ноги.

«Ну й добре, мо’ погода ще пару днів протримається. То різуха^[4] висохне і буде добра помощина^[5] на зиму для корівки. Може, візьму й сьогодні рядюжку ще не сухої трави, хай вдома підсохне», — так подумав, глєнув на ліс, що тепер геть золотавий до болітця підступав, і тут угледів жіночу постать. Скорше, дівочу. Сперше навіть видалося, що то його Парася. Стрепенувся, зирнув пильніше. Али чого б їй сюди йти, тутка їхньої землі нима. Хіба за мохулями^[6]. Нє, Парася знає, що тутика мохулі ни ростуть. «Мо’ яка дівка, що цього ни відає?» — подумав.

Дівчина знову майнула між деревами. Ніби кинулася бігти й спинилася. Світла пляма серед жовтого листя. Хто би то вирядився в біле до лісу? Спинилася, і Панасові здалося, мовби щось гукнула, про щось питає ци кличе до себе. Він ступив був крок-другий і тоже спинився. Дівчина враз мовби розчинилася між вільшняком. Не зникла між деревами, а розчинилася. Як туман бува чи відблиск сонця за гарної погоди, який поглинає ліс. Хоча ж Панас добре бачив, що то не якась мара. А таки людина.

Людина!

Вона йшла собі між деревами, йшла і дихала, як людина. Дихала? Хіба звідси можна почути, чи вона дихала? Чого він про те подумав?

Тут його тілом пробіг легенький холодок. Вітер з-за пліч повіяв. Зовсім маленький та холодний. Здавалося, дряпнув кігтем по плечі. То ще більше здивувало. Хіба вітер має кігті, пазурики?

«Я ніц ни боюся, — подумав Панас. — Хай там що».

Він узявся косити далі. Переборював бажання озирнутись. Ат, дурниця, мало що могло угледітися. Мо’ сонце грало між деревами… До того ж, він бачив постать попереду себе, не позаду.

Про те, що злякався, матері й братові, звісно, не розкаже. А от Парасці, Парасі, Парасочці, Парочці — чом би й нє? Обоє посміються.

Зовсім поруч упав і мовби розсипався, покотився по траві сміх — Парасчин дзеленькотливий сміх, так уміла сміятися тільки вона — підскакував угору й знову падав, мовби ще більшими горошинками. Два запахи любив Панас найбільше — пахучої паруючої землі, яку щойно виорав, й жіночого тіла, не просто жіночого, а саме Парасчиного. Якось було навіть подумав, що на ньому тоже можна вирощувати жито, а ліпше пшеницю, бо тіло було біле, аж сяюче. Та всього його, повністю, у всій красі й привабі, тико й бачив раз, як Параска купалася в Мережці, — підглянув, дух його полетів, запарував над водою, теплою, як парне^[7] молоко, а прутень став розпирати ногавиці^[8]. Він був чоловіком, і ця біла скибка, не скибка, а ціла паляниця, мала належати йому, він намастить неї, авжеж, ліпшим туком^[9], ніж будь-який чоловік, не те що на їхньому кутку Млинищі, а в цілих Загорєнах. Тоді Панас таки не стримався, побіг і собі до річки, дівчина, певне, почула той біг, швидкий, гарячий, як у лошака, що спішить до води, обернулася, скрикнула, він угледів двійко розкішних диньок, які запашіли й засяяли, затулила їх руками. Скрикнула й стала відступати й пірнула у воду — геть гола. Мусила присісти, бо ж їхня річка ни така й глибока. Панас ни став стидатися, стягнув ногавиці й собі шубовснувся.

— Ни пудходь!

Дівочий крик, як поранений птах, ударився в його лице. «Ци побачила вона моє багацтво?» — подумав Панас вже у воді, що виявилася ни такою й теплою. Дівчина лягла животом на воду, поплила, схожа на великого вугра, що вигинався, розганяючи хвилі. Панас повагався й поплив за нею. Й добре зробив, бо ж вона таки озирнулася, повернула голову й очі — злякані, а од того побільшені, схожі на два маленькі горіхові озерця («Хіба озера бувають горіхові?» — подумав) — кресонули заклично, так йому здалося. Змахнув щосили рукою, потім рубонув по воді другою, підплив зовсім близько і схопив за ступні, пірнув донизу й побачив усю дівочу красу, таку безборонну, що аж одвернувся.

— Панасе, пусти!

Крик тепер був справді розпачливим, і він відпустив ноги, розвернувся, щоб пливти назад. Та почув кашель за спиною. Озирнувся: дівчина стояла по груди у воді, кашляла й сипала^[10]. Певно, коли він підігнув їй ноги, нахапалася води.

— Парасю, прости, я не хотів, — розпачливо сказав.

— Одвернися. Ну… Ну тибе.

Він одвернувся, поплив назад. І раптом побачив дивну картину — несе її, безсилу, таку, що потребує помочі, порятунку, на руках, вздовж річки — ще безбороннішу, свіжу од купання, пахучу, розкриту перед ним.

«Буде так!» — подумав.

Коли доплив до місця, де роздягалися, подумав: мо’ пождати? Нє, ни стане, он і неїні спідниця й сорочка біліють на траві. Глянув на село й раптом подумав: «Ци ж нихто ни бачив?» Село ще спало, а може, й не спало, та яке йому діло до нього і до тої, без якої однині жити не зможе.

— Прости, ни стримався, — сказав увечері, коли побачив, як прямує, певно, до Ганьки Мирузової на дівочі посиденьки.

— Стримався, стримався, — засміялася Параска, і вже як поминула його, кинула через плече:

— Безсовісний!

Зрозумів — гнів її скорше вдаваний, і од того ще більше потепліло в грудях.

То було наприкінці позаминулого літа. Мережка за цей час пронесла чимало води крізь село.

На вечорницях, десь уже пусля Покрови вона сказала зі смішком:

— А знаєш, як у нашім силі кажуть, що має зробити хлопець, котрий дівчину голою побачив?

— І що ж? Штраф старості сплатити?

— Ну, як такий нидогадливий, то сади горох по капусті…

Він знав, на що натякає. Сказав, що може й до Пилипівки^[11] ще сватів заслати.

— Пужди, — у голосі його коханої проклюнулось щось незвично-потаємне, — ни гонеся, як Харитин за параниною. Ни хочу я Мотрунці дорогу переходити.

Зрозумів — Параска натякає, що старша неїна сестра мусить раньше заміж вийти. У Мотрунки тоже були залицяльники, хоч видалася не такою вродливою, як молодша сестра. Та перебірливою. Бо вже й Петрові Лукасьовому, і хлопцю з сусіднього села піднесла диньки^[12].

Панас рішив — хай він трохи пожде, мусить же вибрати когось тая Мотрунка. Мусить, бо за двайцятник перевалило, стара дівка, щитай.

Та з якогось часу до його серця закрався холодок, а до голови — підозра: не тико, ой не тико Мотрунка тут причиною, а щось інше.

Те щось називалося Єрчиковим Пилипом.

Єрчики жили через три хати од Парасчиної оселі. Всі, щитай, свої, на однім куткові виросли. Пилип був на рік старшим од Панаса. Вдався високим, огрядним, ціла буца^[13] м’яса, тверда, могутня. І з чиєїсь легкої руки так Буцою по-вуличному й звали. Високий, могутній та, на диво, неговіркий, він поводив себе якось так, мовби знав особливу таємницю, яку от-от повідає комусь, та не може рішити кому.

Дивився значливо і в той же час сором’язливо. Сусіди Буцові казали, що не раз бачили, як він вдома у свята стоїть подовгу перед іконою Божої Матері. Просто стоїть, ніби й не молиться, а вдивляється в образок. Для чотирьох своїх молодших сестер і брата був нянькою, а до старшої сестри приходив також, як випадала вільна хвилина, поняньчити небожів.

Якось парубок їден, Пилипів ровесник, Денис Гутьків спитав, що Пилип найбільше любить у світі, то Пилип одказав, густо почервонівши:

— Як мені Манька спину миє.

Манька — то була його старша сестра. Пилип все червонів і червонів, ставав геть бурячковим. А тоді схопив Дениса і підняв над собою. Легко, мов пір’їну, й так же легко по хвилі опустив. Одвернувся й пішов геть під парубоцький сміх. А як приходив на вечорниці (збіговисько молоді), ще прадьонки в них називали, бо ж і пряли на ручних верстаках, і шили, не тико пісень співали, чи розважалися, доки хлопці жартами сипали, дівчат зачіпали, він вів себе так, ніби перебував тут сам по собі.

Пилип всідався на лавці, чогось завше коло порога, мов хотів кудись вийти чи утекти, сидів. Стримів, ніби не парубок, а великий старий пень, мовчки, навіть не завовтузиться, не закрекче, а ніби губи на замок зачинили. Сидить, лиш очима блимає. Зате, як у дівчини якоїсь клубок з рук випадав або часом і веретено падало, першим, де й спритність і проворність бралися, кидався підіймати. І вручав мовчки, без слів дівчині, якось так, наче підносив їй дорогоцінний скарб, який щойно знайшов, і той скарб належить саме цій вечорничниці й мусить його вручити він, Пилип.

Хлопці косували за те на Пилипа, підсміювалися, часом і дівчата піджартовували, а він сидів мовчазний, незворушний, червонів, але не відвертався і — диво — було видно, що ті жарти й насмішечки йому приємні й водночас вони мовби до нього не приставали, призначалися комусь іншому, кому Пилип і має передати. Таким він був, і мусив визнати Панас, що бачив — дівчата до Буци ставляться по-особливому: наче й поблажливо, ледь зверхньо, але й… Але й захоплено водночас. Ну а Параска, його Парасочка… Панас почав помічати то її погляд, кинутий мовби ненароком, то проходила поруч Буци й нібито тоже ненароком тернулася, то… Підозра Панасова росла, на ній уже зав’язалися і зріли вовчі ягоди. Він ще більше жартував, до дівчат підсікався — де словом, а де й руками, та давав зрозуміти Парасочці своїй, що то так — гра, гра й більше нічого, а має особливі слова, особливу приязнь тилько до неї. Параска ставилася до нього, як і перше — як до свого, їй призначеного хлопця, тико щось змінилося, продзеленчало, щоб уже не стихнути, а тихо, то скімлило, мов маленьке собача, то наближалося й дратувало. Раз Панас пішов з тих прадьонок раніше, став під старою розлогою напівсухою вербою, що коло вдовиної, Ганіної хати росла, де вони часто збиралися. Став, щоб побачити — нивже вийде Парася разом з тим мовчуном, нивже насмілиться Пилип проводжати його дівчину?.. Стояв, доки не стали виходити вечорничники-прадьонщики — їдна пара, друга… І тут не стримався, ноги самі понесли до хати… Він… Він боявся, що Параска вийде разом, удвох з Пилипом, що той напасник-нахаба неї проводжатиме, а вона… Параска вийшла з двома іншими дівчатами, Панас устиг подумати: «А де ж Пилип?», а тут велика мовчазна тінь виросла в пройомі дверей, і Панас побачив, як місяць виразно підсвітив, зробив світлішою темну, масивну, схожу на камінну брилу, фігуру.

— О, Панас… Панасик… А я думала — ти вже мене покинув…

Смішок його дівчини різонув боляче, а потім, проти його волі, наповнив груди, все тіло теплом.

Тоді, як пішли вулицею — він поруч з Параскою, а ззаду тінь-брила волочилася, й вирішив Панас — досить, не стане ждати, доки та Мотрунка розкомизиться та когось собі вибере, як не перед Зеленими святами, то пусля Покрови точно зашле сватів.

Про те ж думав і зараз. До Покрови, яка осінні весілля зачинала, лишалося пару днів, вже небагато ждати. Та щось наче стримує його самого…

Панас докосив болітце, сонце вже визирало ген-ген із низу за деревами, набрав у радюжку трави і вирушив додому. Слава Богу, наробився, завтра прийде, розкине покоси, щоби різуха сохла, а тоді рушить виорати поле їхнє коло річки, біля дороги, що веде до міста.

Він ішов лісовою дорогою із радюжкою з травою за плечима, яку підтримував рукою, у другій ніс косу й раптом явно відчув — йому хочеться оглянутися. Оглянутися, бо там хтось є, за ним хтось йде.

«Ну то й що? — подумав. — Разом ітимемо».

І відчув, що боїться озирнутися. Чого б то? Знав, що ліс має своїх жителів, невидимих для людського ока, од них оберігав хрестик під сорочкою, та й мати казали, що того, хто Боже слово ни забуває, ніяка нечиста сила не зачепить. Він знав кілька молитов, ходив до церкви, знав якими словами од вовкулаків боронитися, мав кресало собі, щоб викресати вогонь, як стрінеться русалка, тилько їхній час минув, надворі осінь. Ну от іще — він боїться?

Панас озирнувся і побачив, що за ним лісовою доріжкою йде жінка в білому. У білому платті, ци… Може, й сорочці… Легкий морозець пробіг шкірою, полоскотав спину. Хай, він зараз переконається, що нияка то ни нечиста сила, жінка як жінка, мо’ з сусіцького села, Гупалів чи що… Став ждати, дивився, як жінка наближається… Мовби й пізнавати став, тилько пригадати не міг — хто ж то такий… Знакома, а пригадати не може… Жінка йшла поволі, та раптом… раптом спинилася й почала підійматися — над дорогою, а тоді… над лісом, над деревами, летіла, ніби птаха, проте… руки не розставила, а підняла над головою. Страх залізним обручем охопив спершу голову, стиснув скроні, а тоді скував усе тіло. Панас подумав, що тре прогнати видиво… Заплющив очі, розплющив поволі, а тоді, стуливши повіки, блимнув з усієї сили… Нікого ні над дорогою, ні над лісом не було. Біла жінка мовби розтала в надвечірньому присмерку, який з’явився на зміну сонцю.

А на тому місці, де зникла жінка, засвітилася невелика, але добре видна зірка — голубувата, начеб прозора і схожа… Панас не міг спершу визначити, на що ж знайоме та зірка схожа. І раптом аж здригнувся, сіпнувся — зірка тая була схожа на маленьку прозору, підсвічену дивним світлом сльозинку. Сльозинку, що світилася… З неба, крізь надвечірній простір, і начебто враз торкнулася не тільки ока, а і його щоки. Аж Панас тернув пальцем по щоці.

Сухо…

Панас рушив не одразу, перехрестився, перш ніж «Отче наш» проказав. «Що ж то було?» — свердлила голову думка, а коли пройшов з десяток-другий кроків, мусив таки оглянутися. Мусив. Нікого. Тьмяніє вечірнє небо. Блимотить зірка. А он і друга збоку з’явилася. Жінки ж нема. Привиділося? Може, й так. Думка заспокоювала.

Озирався ще й ще, та нічого й никого ни побачив. Зірка світила собі на небі. А перед селом інша, дивна думка прийшла — треба йти не дорогою до містка чи до броду, де мілко, а перейти річку в іншому місці. Так і зробив, закасавши ногавиці. Забаганка його здивувала. Наче чиясь забаганка. Тої жінки, яку видів? Відьми, русалки, тико ж нечиста сила сміється, кажуть, регоче, крутиться. Знаки всякі подає, заманює… А тут ні слова, ні шелесту.

Напитав мілкіше місце й перейшов річку. Холодна вода остудила ноги й голову. Начеб просвітліло в голові, до неї просилася якась думка… Про щось таке, що треба згадати, а ніяк ни може…

Стрітив уже на вулиці дядька Трохима Пиркальового, перекинувся словом, далі Пріську, Парасчину подругу, що знав — ни байдужа до нього… Відпустив жартик, слова були — здалося — і його, й не його… чого б то? Про те, що бачив, не обмовився, — ще сміятися почнуть…

Матері сказав, уже як повечеряли й мали лягати… Про жінку, що бачив… Білу, яка над лісом піднялася…

І мати мовила тихо, якось злякано й урочисто воднораз:

— То ж ти, певне, Діву Млинища бачив…

— Діву Млинища? — Панас не міг уторопати. — Пречисту Діву? Діву Марію?

— Нє, синку… Діву нашого Млинища… Кутка нашого…

— Хіба наш куток має свою Діву? — Панас аж злякано глянув на матір.

— Нє… Тико стареї люди кажуть… Колись я чула…

І мати Юстина сказала, що од покійної бабусі свої почула — рідко, може, раз на сто літ, являється перед людські очі тая Діва. Охоронниця їхнього кутка. Їхнього, бо никому з інших кутків села — ни з Козлища, ни з Чинбарів, ни з Гурбів, Ковалів ци Підцерков’я, тико коло їхнього Млинища й бачили тую жінку…

— Про те ни вельми й згадують, бо ж забувається, — сказала мама Юстина. — Бо рідко вона являється… То колись дівчина, яку багач сватав з міста, а вона ни схотіла, коли силоміць пробував до себе забрати. Вирвалася й до лісу втекла… Думали, мо’ втопилася ци вовки задерли… Тико ж тіла ни найшли… Ну й являється чєс од чєсу… Коли порятувати когось хоче. А то ще… Казали бабуня: їдному чоловікові ци жінці тико і являється… Кожного разу… як знак хоче подати… У житті того, кому явилася, хто неї побачив, щось особливе станеться… Якісь особливі переміни… Ой, синку, коби ж, як має щось статися, хоч хай буде добре… Молися Богові та Пресвятій Діві і я молитимуся…

— Що ж має статися?

— Або я відаю?..

— Женюся, мамо, ото й станеться, — сказав Панас. — Невістку вам приведу… Ото й станеться…

— Параску?

— А то кого ж?..

Мати торкнулася синової руки. Несміливо, лагідно. Зітхнула.

— Параска — вдатна дівчина. І на лиці й до роботи. Бистра, на язик, правда, гостра, та нихай.

— Тико Параска на гинчого око гострить.

Тут вони побачили, що на порозі виріс Тарас. Руки в боки, а нога вперед виставлена. Якась у нього усмішка, мовби з осіннього холоду принесена чи десь позичена… Стоїть, блимає, то навіть при тьмяньому поблиску скіпки, вставленої у гладишку, видно.

— Що ти таке мовиш, Тарасику?

Мати Юстина аж руки простягла, мовби од тих слів одпиралася. Просила їх за поріг вийти, до хати не пускала.

— А то ви-те, мамо, ни знаїте, — Тарас чвиркнув, до хати ступив, шапчину на лавку кинув. — Вона ж із Пилипком граїться, хоть і коло Панасика нашого вертиться.

— Тарасику…

— А що Тарас? Тарас — ни Панас, до сватання далеко.

Тут старший брат засміявся. Сміявся довго й розгонисто. До брата підійшов, за чуба легенько смикнув.

Промовив:

— У нашого пана, кажуть, вошей багато. Та таким, як Пилипко, продає. Ото хай і купує, той Буца.

З тим і ступив за поріг. Спинився, окинув оком їхній куток. Млинище лежало тихе і умиротворене. Де-не-де зблимували вогники, чулися звіддалік, як вуркотіння, жіночі голоси. Усе було, як звично. Сьогодні вечорниць не передбачалося. Звичний буденний вечір. Завтра жде робота. Як вчора і позавчора. Таке життя.

Вдивився в темряву. Почав рости страх, бо здалося, що начеб щось біле за сусідським садом промайнуло. Діва Млинища? Нє, нічого не видко. Здалося. Страх поступово минав, а ноги самі несли туди, де він мав бути. Коло Парасчиної хати.

Стояв, вдивлявся в темне вікно.

Там, за ним, у хаті вже, певно, спали: Параска, неїна сестра, мати з батьком. А може, й не сплять, може, Парасочка десь вистоює собі з Пилипцьом? Од цієї думки кинуло в жар.

Раптом він почув притишені голоси, тихий дівочий сміх, що розсипався легенькими дзвіночками-горошинками.

Голоси наближалися.

Одлягло од серця, бо зрозумів, що то Мотрунка зі своїм парубком. Ба, та тож Павлик уроді Лепесів з другого кутка, аж із Чинбарів. Панас відступив, сховався за деревом. Почував легкий сором і радість. Двоє поруч притислися одне до одного, стали наче одним тілом.

«Мотрунка буде Павликовою, а Параска моєю», — раптом подумав Панас.

3. Гідність і гріх

Наступного дня він горав поле в долинці коло Мережки, до лісу перевертати сіно послав Тараса.

Майже весь той клаптик і виорав до вечора. Мо’ й скінчив би, та відчув — стомилася його старенька кобила.

Ніжно погладив по крупові. Добре вона прислужилася їм. П’ятеро лошат за життя привела. Перше, як і належало, оддали панові. Друге собі оставили — гарненький коник виріс. Ще двоє продали, от і земельки прикупили, а їдне… четверте пішло як посаг, коли Марусю заміж оддавали.

Приплід зробив їх чи не найзаможнішими на вулиці.

Воронка раптом нашорошила вуха, а потім і заіржала. Щось почула? Авжеж, почула.

«Коня, нивже коня?» — подумав Панас.

Він сам стрепенувся. Від часу, коли Воронка привела останнього лошака, він хотів, щоб хоч ще раз був приплід. Спершу думав, що так і буде. Та проходив рік, другий, третій, уже й четвертий минув, а кобила ніяк не могла понести, хоч і не раз мала діло з огирями. І сам Панас водив, і Тимошевого коняку приводив. Раз одбрикувалася, али ж другий таки віддалася. Ніц не вийшло, зосталася порожня. Чого б то? Нивже стара, щоб заплоднитися? Ну хоч би разок ще могла… Продали б лошака ци лошицю — ще б трохи земельки прикупили. Та й хотілося Панасові підняти, потримати мале лошатко, відчути особливий запах маленького життя… А тоді поставити на ноги — біжи. Хай не побіжить, а зробить крочок-другий ще тоненькими ніжками…

— Чуєш щось? — сказав Панас і взявся скидати шлею. Погладив кобилку по загривку. Хай, вже нагоралися, завтра скінчить. Перепочине, мо’ й справді хтось їде дорогою…

Він узявся обтирати шматиною, у яку до того був загорнутий обід, кобилу від поту. Ніжно гладив шорстку вологу шкіру.

Аж смішно стало, що готує Воронку до зустрічі з якимось невідомим конякою. Вів кобилу на дорогу, соху закинув було на плечі, а тоді опустив на землю.

Готувалося сідати за тополі на краю села — дерева посадили з наказу графа — сонце, почервоніле, наче теж стомилося од роботи.

«Буде вітер», — подумав Панас.

Воронка ще раз заіржала. Тепер і її господар зрозумів — дорогою таки хтось їде.

То був явно панок із міста. Але з тих, про яких кажуть «дрібні, як біб». При наближенні до Панаса стишив галоп, навіть кашкета військового покрою ледь торкнувся пальцями.

— Дзень добжи, — проказав.

— Доброго здоровля.

— З тего села? Загоряни? — спитав приїжджий.

— Авжеж, загорєнський.

Він побачив, як потяглася мордою до явно набагато молодшого коня Воронка. І кінь до неї зацікавлено морду простяг.

«Може б, спарувалися?» — подумав Панас.

— Із міста до нас? — запитав.

— До старости вашого. Він у селі?

— А хто його знає. Повинен бути. Чом би й нє.

«Та злізь, злізь зі свого огирка», — подумки попросив.

І чоловік — панок, мо’ писар який — таки зістрибнув. Стомленому дорогою йому, видно, хотілося перепочити, а то й побалакати.

— Горав? — спитав з мужицькою інтонацією.

— Та от… на весну…

Чоловік спитав, почім у їхньому селі жито, чи вирощують новітню культуру — картоплю?

— Бульбу? Та чого… Раз пан сказав, то й садимо. І їсти вроді мона.

Вимовив оте панське слово «вроді» і язик мовби затерп. Як то вони такечки гуворять…

Коні явно заприязнилися. Воронка легенько куснула огира. Тернулася боком об його бік. Огир було спробував і собі виявити увагу, навіть було закинув ноги на Ворончин круп, весь напружився… Та швидко передумав, видав якийсь зневажливий звук, а тоді відверто перднув просто перед мордою Панасової кобилки.

— Цо, нехце^[14]? — сказав приїжджий панок, а тоді по- їхньому: — Стара твоя шкапа. Ще, може, соху й потягне, а щоб такий кінь їй всадив, то якби пан у хлопське гамно вступив.

І зареготав одверто насмішливо. Глузливо. Лють зненацька закипіла в Панасових грудях, кров ударила в голову. Не тямлячись він кинувся до придурка, котрий реготав, аж заходився. Й з усієї сили зацідив кулаком у пику. Панок скрикнув, заточився.

— Ти шо, сдурел? — вигукнув і засунув руку в кишеню свого камзола чи чого там. — На шляхтича руку підіймати?

Дістав з кишені щось велике, залізне. «Зброя, — зрозумів Панас. Пістоль, ци як там».

— Зараз підеш зі мною до старости. Протокола складемо і на каторгу. Хоча… З тебе вистачить і рекрутчини. У салдати забриють. Я везу якраз бомагу. Ну? Вперьод!

— Я никуди ни пуйду, — сказав Панас. — Заберете потому — воля ваша. А так — ни пуйду.

— Як то не пойдеш? Та я тебе тоді на місці застрелю. За попитку сопротівлєнія, — панок виставив руку з пістолем вперед. — Марш без слов.

— Стріляйте, — Панас відчув, як на зміну злості приходить втома.

Ні, швидше злість перемішується зі втомою. Що ж він наробив, дурень? Змовчав би та й усе. Та хто давав право цьому підпанку так зневажливо казати? Вивергати закаляні слова…

Він зновика закинув соху на плечі. Узяв кобилу за вуздечку. Робив те спокійно, аж самому було дивно. Поволі попрямував дорогою, мимо підпанка, мовби того й не було зовсім.

— Стій, хаме! — почув за собою вереск писклявого, що перемішувався з хрипункою, голосу, проте не спинився. — Стій, бо уб’ю, як паршивого пса.

Панас повернув голову, подивився одверто зневажливо.

— Стріляйте, коли ваша воля.

І пішов собі далі. Посланець з волості ще кричав щось услід. За Панасовими плечима подув зимний вітер.

«А таки стрельне, — подумав. — Стрельне, й нихто ж ни побачить…»

Страх чорним птахом опустився йому на плечі, впився пазурами у шкіру, клюнув по голові.

— Не бійся, Воронко, — прошептав, мовби то боялася його вірна кобила, а не він сам.

Постріл, однак, не пролунав. Повз Панаса промчався вихором підпанок. Тико як вже минав, таки стрельнув, та куля не зачепила, полетіла десь у лози.

«Налякати хотів?» — подумав.

До села рішив не наближатися, коло річечки-струмка, котра впадала в Мережку, звернув наліво і до села вже добирався через болото і лозняки. Подумав, що, може, минеться. А раз так, то він за тиждень-другий і зашле сватів до Параски.

Чутки про те, що нова расєйська влада забирає молодих парубків до війська, та ще й на довгих два з половиною десятки літ, давно ходили селом. Коли ще пару літ тому вернулися з прощі до Києва, тамтешньої лаври, двоє жінок з їхнього села — Пріська Тусьова і Мокрина Купирина. Казали: там жінок стрічали, що за синів молилися, котрих забрали в теї салдати. У них поки тихо було, Бог милував, хоча вже й у селах по той бік міста забирали. А бач, цей засцєний підпанок рекрутчиною погрожував, ніби вона й за каторгу гірша, мо’ й повіз недобру звістку. Казала Пріська, що їм жінки в лаврі повідали: тико парубків беруть, чоловіків ни чіпають.

«От і добре, — подумав тепер Панас, пригадуючи ті слова. — Дав би Бог, щоб минулося… Він же ни знає, хто я такий, ни спитав, як звати…»

Однак не минулося. Волосний посильщик пожалівся таки старості, що коли він під’їжджав до села і спинився, щоб узнати дорогу, якийсь хам ні з того ні з сього ударив його в обличчя й відмовився піти до старости.

— А як звали того хлопа, знаїте? — спитав староста.

— Як звати, нє вєм^[15], — буркнув посильний. — Но знакі^[16] єго запаментовал^[17].

І він описав ті прикмети. Волосся, мов побуріла солома. З лівого боку біля вуха родимка, очі сірі, голубуваті. І головне — кобила в нього ворона, ворона кобила, хіба в селі таких багато?.. Панок був, видно, поляком, але з тих дрібненьких шляхтичів, котрі взялися ревно служити новій владі, бо за польської могли хіба коло багатших отиратися, за нахлібників. А тут за таку-сяку службу платили чималі гроші.

Староста Юхим Хрусь прикинув, хто б то міг бути, і зітхнув. Виходило, що Панас Терещук, Гаплик по-вуличному, тільки в одного нього є ворона кобила. Та й родимий знак побіля вуха в нього ж. Староста було запевнив, що він виявить негідника, який так непоштиво повівся з паном Зеником. Та посильний-вістовий заартачився, гукнув, що він ніякий не Зєнік! Зенон Юзефовіч, уродзоний шляхтіч, дворянин тобто, хоче побачити, подивитися в очі тому негіднику.

«Подивитися, то й подивитися», — знову зітхнув староста. І наказав своєму помічнику привести Панаса Гаплика, тобто Терещука.

Коли Панас довідався — таки не минулося — то вирішив: буде стояти за себе до кінця. Дорогою до старости спочатку вирішив, що розкаже правду, як то було, як той чоловік з волості його образив своїми словами. Та подумав: «Їх же за ніщо теї пани й підпанки мають». А те, що він посмів руку підняти, хай на задрипаного, ще гірше, ніж він, кріпак, без кола і двора, зате шляхтича, те може обернутися зле — як не каторгою, то солдатчиною. І він поставив — так легко не дасться.

У хаті старости чекали його дєдько Юхим і вчорашній підпанок з добрим синяком під оком. Пробуравив Панаса тьмяними очицями, пальцем ткнув: так, то він, той самий негідник.

Панас, який перед тим поштиво привітався, шанобливо голову схилив, змусив себе усміхнутися вельми приязно, хоч усередині темна хвиля почала підійматися. Підпанок обурився:

— Та він ще й нахабно сміється.

— Я не сміюся, — сказав Панас.

Староста явно почувався не в своїй тарілці. Знав, що Панас вчинив недобре, але й відав ціну таким пихатим голоштаникам. До того ж цей хлопець доводився, хай і далеким, але родичем по жінці, його мати Юстина і Марія — троюрідні сестри.

— Ось що, синку, — почав було він.

— Синок?! — верескнув підпанок Зенон.

— Ну, то я так, — Юхим відчув глуху хвилю неприязні до непроханого гостя. — Одним словом, цей пан каже, що ти вчора руку на нього підняв, у лице вдарив. То правда?

Панас, у якого затремтіли всі жижки, проте подивився, як міг, сміливо і здивовано.

— Я? Та хай пан Біг милує, щоб я на пана руку підняв. Посланець з волості аж підстрибнув. Простяг руку, яка виразно тремтіла, до Панаса, закричав, що бреше, хай ще скаже, що зовсім не бачив…

Панас зирнув ясними очима. Подумки перехрестився, перші слова молитви, до Матінки Божої звернутої, проказав.

Вимовив, як міг, спокійно:

— Чого ж не бачив? Пан коло мене проїжджав, то спинився. Дорогу до сила питав, то я одказав, що правильно їде. Питав ще, ци ви-те вдома, так я ни міг знати…

— А потом? — панок дивився примружено.

— А що ж потому, — розважливо сказав Панас. — Ви-те на коняку свего сідати ото почали, ну десь ногою за стремя ни зачепилися, то й упали… Ну, я, воно той, винуватий, ни стримався — засміявся… Ни тре було, чого там, винуватий, над такєм поважним паном сміятися… А щоби бити, хай Бог береже.

Підпанок-вістовий насмішкувато спитав:

— Що ж, синяк у мене від падіння, так?

— Напевне, — Панас здвигнув плечима і відчув, як йому чогось враз душно стало, мовби хто за плечима віхоть соломи запалив.

— Ви, пане старосто, вірите йому? — Зенон Юзефович аж слиною бризнув.

— Та я ни знаю, кому вірити, — розважливо проказав староста. — Там же, кроме вас обох, никого ж ни було, так я понімаю? Хіба в кобили ци вашого коня спитати.

Панок Зенон відчув — симпатії старости явно не на його боці. Він сказав, що так не зоставить, поскаржиться волосному поліцейському. А там вже розберуться.

— Та воно так, — Панас почухав потилицю. — То ж, пане, ваше святе право. Ни забувайте тико сказати, як ви-те у мине стрілєли… З пістоля вашого.

Староста Юхим раптом відчув, що не тільки приязнь, а й щось більше з’явилося у нього до цього хлопця. Подумав навіть — жаль буде, як його справді в солдати заберуть. З таких міцні хазяї виростають. Тим більше зараз, коли граф Драницький, який явно не мав симпатії до нової влади, замінив панщину на оброк.

Спитав, дивлячись примружено:

— Ви, пане Зеноне, справді в нього стріляли?

— Ну пальнул згоряча… Да я і нє думав у нєго целіться, на скаку вже.

Пан Зенон явно втрачав позицію. У хаті перед ним стояли троє хамів — староста, його помічник і цей безрідний придурок. Сволота, раб, у якого ні честі, ні совісті. Подумки пан Зенон вимовляв усі лайливі брудні слова, які тільки знав. Хоч зовні намагався зберігати спокій. Для цього себе навіть крадькома за бік ущипнув і собі ж на ногу наступив. Перед ним стояли вороги — злочинець і двоє майбутніх лжесвідків. Перед якими він так необачно визнав, що таки стріляв — хай зопалу, хай у хама, кріпака, але підданого Російської імперії, з приходом якої на цій варварській болотяній землі встановилися жадані багатьма мир і спокійне життя. Невідомо, як поставиться до нього і цієї справи взагалі волосний суддя, чоловічок, який явно сидів у кишені графа Драницького і ворушив пальцем або за гроші, або за наказом вельможного пана. До кого ж би звернутися? Погляд Зенона ковзнув ще раз по трьох хамах, перевівся на стіну і вперся в ікону. Тут його і осінило, і він сказав: «Хай цей хам перехреститься і поклянеться на цій ось іконі, що правду каже… Тоді подивимося, який він християнин…»

— Що ж, Панасе, ти готовий поклястися перед святими образами, що казав правду? — староста спитав це суворо і якось співчутливо чи що. Так, наче знав наперед відповідь.

Панаса обдало всього жаром. Голосно — здавалося, на всю хату, аж вікна задрижали — озвалося серце. Що ж робити? Що діяти? Якщо скаже, що збрехав — неминуча тюрма, каторга, в ліпшому випадку, як кріпака, покарання батогом. А може, перед каторгою батоження… Він таки вдарив, хай такого-сякого, та шляхтича. Якщо перехреститься і поклянеться перед іконами — стане клятвопереступником і грішником. Великим грішником. Він підняв і опустив руку.

— Ну, відітє?

Пан Зенон закричав це торжествуюче. Мало не підстрибнув. Здавалося, от-от затанцює з радости. Зарепетував:

— Він боїться хреститися!

— Я перехрещуся. Али я…

Він хотів сказати, що не клястиметься, бо то гріх. Так, здається, вчив батюшка в церкві. «Ни згадуйте ім’я Боже всує і ни кляніться ім’ям Божим, Матері Божої і святих угодників». А може, й ни так мовив батюшка. У їхньому селі, особливо жінки, аби довести свою правоту чи переконати в чомусь ту, з якою сперечалася, кликали у свідки й клялися і Богом, і Дівою Марією, і святими. Просто, мовби дихали. Притому були щирими вірянками, ходили до церкви, святили паску, зілля на Трійцю, яблука та іншу садовину на Спаса, воду на Водохрещу. Вони боялися Бога, та в той момент суперечки чи сварки щиро вірили, що Він чи святий Миколай на їхньому боці.

Якщо ж він зараз признається, що збрехав, то жде його ганьба, покарання. А відтак рушиться все — думка про хазяйство, про женитьбу на Парасці, про те життє, яке мало бути. У нього, його коханої, дітей, котрі мали народитися і тішити їх. Хіба цього ни хоче Бог, щоб люди були щасливі?.. Хіба він, Панас, ни людина, а шматка, об яку можна витирати ноги?..

Усе це промайнуло мовби перед очима і в голові Панаса. За якусь мить чи дві-три. І він рішився. Підніс руку, склав три пальці й перехрестився.

— Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа… Я казав правду…

На його плечі навалилася величезна брила, й Панас захитався. Ось-ось він упаде, або на його бідолашну голову обвалиться стеля. Бог мусить його покарати. Мусить…

Але стеля не обвалилася. І нічого не трапилося.

Наче крізь сон, він почув голос ненависного панка з міста: ось, мовляв, ваша хвалена сільська мораль. Бреше й не червоніє.

Панок вилетів з хати, притому добряче грюкнув дверима. Староста Юхим раптом засміявся — голосно, розкотисто.

— Не бійся, синку, — сказав. — Бог, він тоже не біб товче.

На дворі посланця з волості й слід прохолов.

— То мені мона йти? — спитав Панас.

— А чого ж нє?.. Йди. Робота, певно, жде.

— Дєкую.

Панас уже біля воріт спинився.

— То правда, що до війська забиратимуть?

— Звідки знаєш?

— Він казав, отой…

— Забиратимуть. Али нибагато.

— Тико парубків?

— Парубків.

Уже дорогою додому Панас вирішив: раз тільки парубків неженяних братимуть до того війська, то він зараз жениться. Навіть не ждатиме Покрови. Цеї ж неділі зашле старостів, наступної, як годиться, зроблять запитки^[18], а там і весіллє. Першою він повідомив про своє рішення маму. Заодно й покаявся, що згрішив та ще й перед святими образами. Мати зітхнула — коби ж чого ни сталося — і сказала, що молитиметься за його прогрішеніє. А сам Панас мусить висповідатися та свічки великі в церкві перед образами святих Дмитрія і Миколая та Матері Божої поставити. Для такого діла й грошей ни тре шкодувати, аби помогло. Може, й проститься, а на піст тре в такім случаю в середу та п’єтницю зовсім ни їсти.

Увечері про те, що хоче, і вже невідворотно, заслати сватів, Панас трохи не своїм начеб голосом звідомив і Параску. Вона завела було давню пісню про Мотрунку, що старша сестра обижатиметься, якщо молодша першою заміж вискочить, не годиться так.

— Зашлю, — вперто сказав Панас. — І спробуй відмовити!

— То що? Наб’єш? — Параска зблиснула диво-очицями, аж у напівтемряві було видно, які вони чорні, разком білих зубів сяйнула.

Панас вдавано насупився:

— А чом би й нє!

— Ще вспієш, як жінкою твею стану.

Панас пригорнув кохану. Ніжно-ніжно, як міг. Відчув запаморочливий запах її тіла. Тіла, яке належатиме йому.

— Та щоб я коли на тибе руку пудняв…

— Усі ви-те таке кажите.

Та Панас побачив — сподобалися дівчині його слова. Додому після побачення летів на крилах. Брата ще дома не було.

«От сморчок, — подумав незлобиво. — Вже й собі з кимось вистоює».

…Радість його пригасив, накрив мокрим рядном той самий староста. Перш ніж одружуватися, мусив про те повідомити старосту, а той — його ясновельможність пана графа, так було заведено. Бо граф міг і не дозволити, або відстрочити весілля, якщо мав на хлопця чи дівчину якісь свої плани — забрати в покоївки чи хлопця в особисті гайдуки. Таке траплялося востаннє в селі літ п’ятнадцять, а може, й більше тому, та порядок лишився.

Староста Юхим, довідавшись про Панасові наміри, сказав, що йому женитися поки що не можна. Треба пождати до рекрутського набору, а він от-от буде. Не випаде така неволя, тоді генче діло. Гадає, пан граф не перечитиме.

— А довго ждати? — Панас промовив те наче дерев’яним голосом.

— Має прибути приставітєль з повіту. Тоді й вас зберемо.

Панас вийшов зі старостиного подвір’я, мов у холодну воду опущений. Відчув раптом — не обмине його лиха доля, буде його покарано за те, що на панка того задрипаного руку підняв, а головне — за те, що збрехав, тяжко згрішив перед Богом і перед собою. Виходило, що й так і так йому судилася рекрутчина, шлях у тяжке невідоме.

4. Жереб

Через тиждень за Покровою селом ходив помічник старости і скликав народ на зібрання, яке мало відбутися на майдані перед церквою. Коли питали, чого збирають, одказував, що там, мовляв, почуєте. Ну, а Панасові підморгнув: «Знаєш».

Проте не тільки Панас, а й багато хто в Загорянах знав. Хто од самого старости, хто од його помічника. Попереджений старостою, що про таке не велено губу розпускати, Панас ні перед ким не обмовився й словом. Навіть перед Параскою. Хоч при кожній зустрічі, при кожнім побаченні тремтів, як останній листок на вітрі, вдивлявся в лице коханої, випивав її поглядом геть усю. Його душа тремтіла тоже мов уостаннє. Молив Бога, Матір Божу, великомученика Дмитрія, ім’я якого носила їхня церква, святого Миколая, аби ті простили гріх, бо ж збрехав перед Богом. Поставив свічки перед їхніми образами, а вдома, кожен день при вранішній молитві, також ревно просив за прощення.

А проте рекрутчина для загорянців не була такою вже й новиною. Не тільки паломниці, а гинчі люди всякі звістки приносили. У Росєї, до якої теперка належали, казали: «Привиденція така — набирати молодих хлопців у рекрути (чудне яке слово), і то не просто забирати, а на довгих двадцять п’ять літ».

«Двайціть п’ять літ? — перепитували. — Та тож ціле життє…»

За Польщі хлопів до війська не брали, хіба на випадок війни пан граф Драницький мусив виставити ополчення. Та й то в нього більше кликали дрібних шляхтичів, усяких підпанків, міщан. А кріпаки, звісно, мусили коло землі робити.

Двайціть п’єть літ!

Було від чого почухати голову.

Як народ посходився на те зібрання, то й почули од старости Юхима, поруч з яким стояв панок з волості, а мо’ й повіту, і високий офіцер із золотими еполетами, що таки правда — належить їм оддати свою данину війську його величності ампіратора, як ото по всій губернії роблять. Бо ж на заході, у якійсь Хранції, об’явився супостат, Бунпарт, що тоже незаконним сибе ампіратором оголосив. І на нашого ампіратора збираєця йти походом. Того й тре військо збільшити. А більше вам пан Кужельський розкаже.

Пан Кужельський, мішаючи мужицькі слова з польськими і руськими, так, що тре було добре вуха наставити, аби второпати, повідомив, що набір до війська є обов’язковим. Досі їх не чіпали, то дякуйте їх ясновельможності графові Драницькому, який мав привілей од государя, а тепер треба. Село має поставити одного рекрута від двадцяти осель. А оскільки в їхньому селі Загоряни сто сорок вісім домів, потрібно, аби в солдати пішли восьмеро новобранців. То не так і багато. Належить іти служити неодруженим парубкам од вісімнадцяти до тридцяти п’яти літ. Згідно складеного списку, таких у селі двадцять двоє. Сюди не включили тих, що хорі, трьох одинаків, у яких старі батьки мають за п’ятдесят літ, ну і їдного, у якого тико мати-вдова. Ось яка благородна нова влада.

Пан Кужельський, звісно, не знав, що мине кілька літ і така поблажка буде ліквідована — забиратимуть і синів у вдів, і у старих батьків. Та поки що пан писар з повіту повідомив, що порядок набору такий — спершу запишуть добровольців, тих, котрі самі бажають. Далі можна, звісно, поділити село на двадцятки, але ж є такі вулиці, де в хатах поруч про два хлопаки потрібного віку, а є такі, що на цілих двадцять хат — ни одного. Так сказав їхній староста. Тому вони вирішили, що справедливо буде поступити в такий спосіб… Кожен, кого назвуть, підходитиме і тягнутиме навмання зі старостиної шапки папірці. Хто витягне зі своєю хвамілією, той і піде служити, якщо пройде комісію при рекрутському присутствії в місті, кому ж чистий папірець достанеться — того обминуло. Але то має бути тільки при самих рекрутах. То всі остальні мусять розходитися. А поки що своє слово скаже пан поручик Нестеров.

Поручик так закричав, що, здавалося, хитнулися дерева, якими була обсаджена площа перед церквою, і от-от має забамкати з переляку дзвін на дзвіниці.

— Єто большая честь — служить в армії єго імператорского вєлічества! — так закричав поручик. А далі мовою, з якої зібрані загорянці мало що і второпали, бо російської не знали і ще не звикли до неї, сказав, що солдати в армії забезпечені й обмундируванням, і харчуванням і живуть у хороших умовах. Їм начисляється плата, частина якої віддається солдату відразу, а частина буде віддана по закінченню служби. Відставний солдат отримує безплатно дві десятини землі («Якщо доживе доти», — сказав хтось у натовпі), до того ж солдат може дослужитися аж до унтер-офіцера, навіть офіцера, і отримати право на «вольную».

— Ви верньотєсь із армії богачами, ребята, — сказав поручик, голос якого трохи підсів. — Поетому я спрашіваю тєх, у кого прізивной возраст, — кто добровольно хочет послужіть матушке-Расєї?

По довгій паузі наперед вийшов Гарасько Пуголовок — сирота, який жив у тітчиній клуні й ходив у латаній-перелатаній свитці, а перебивався з того, що помагав обробляти людям городи й поле, за що його годували, іноді й давали якусь копійчину, котру Гарасько ніс одразу в корчму. Поручик скептично озирнув непоказну Гараськову поставу й ревнув:

— Ну, кто єщо?

Охочих більше не виявилося. Гарасько забелькотав:

— Земелька ж, земелька буде, хлопці, — і раптом рясні сльози потекли з його очей.

Староста Юхим поспішно сказав, що пан писар зара оголосить список тих, кому належить остатися, а решта можуть бути вільними. Пан Кужельський узявся читати. Як називав прізвище та ім’я, староста додавав ще й вуличне прізвисько.

Панас відчув, як усе в ньому напружилося. Він уже не мав сумніву, що кара за гріх — брехню перед лицем Господа — невідворотня. Подумки прощався і з матір’ю, і з сестрою, котра тоже прийшла, з братом, а головне — з Парасею. Он вона стоїть, запнута білою хусткою, помережаною вишивкою по краях. На сорочку накинута полотняна свитка, та, здавалося, він бачить, як під тою свиткою здіймаються, дихають пружні дівочі груди, а під довгою спідницею ховається інше багатство — стрункі, мов вилиті дбайливим Божим майстром диво-ноги, які й бачив у всій їхній красі тико раз — при тому спільному купанні в Мережці.

Він знав дівчину, Парасочку його, ще маленьким дівчам, разом гралися, ходили до лісу разом з матерями по ягоди, часом стрічалися ненароком на вулиці, разом в кумпаніях ходили колядувати, а потому й на прадьонках почали бачитися. Параска була молодшою всього на рік. Панас знав, що до неї вже засилав сватів Тиміш Півліктя, парубок не з останніх, відмова була все та ж — спершу Мотрунка, старша сестра має заміж вийти. Мотрунка Мотрункою, а Панас знав — Параска мусить його бути. І ніякий Тиміш чи той же Пилип Буца цьому не завадить. Вона була роботяща, як і він, гостра на слово, жива і пружна, вся осяяна сонцем навіть за похмурої погоди. Тепер відчував, що мусить її втратити, жаль стискав груди, а десь у глибині єства, на денці душі чи серця, жила слабка надія: може ж, Бог простив, він, великий і милосердний, не захоче їх розлучати, робити нещасними.

Над майданом враз подув рвучкий холодний вітер, налетів, зашарпав поли, залітав під благеньку одіж, рвав, немов хотів душі витрясти. А за ним і перші сніжинки закружляли. Панас простяг руку, зловив на долоню маленьку холодну комашку. Вона враз розтала.

«Як скоро й моя надія», — залетіла до голови думка.

Майдан майже спорожнів. Бачив, як виходячи на вулицю, озирнулася Параска. Мо’ хотіла його підбадьорити?

Він озирнув два десятки хлопаків, котрі лишилися стояти, очікувати присуду долі. Збоку шестеро. А далі… без нього тринадцятеро. Майнула грішна думка: «Без Гараська, який уже вибрав солдатчину, як Ісус із апостолами. Тилько із них які апостоли… Репані мужики, ще не зовсім зашкарублі коло землі». Тут подумав й гинче: «Когось у цему невеличкому гурті бракує. З тих, що були його ровесниками, ци на рік-два старші. Де ж Гордій, сусід через три хати?.. Еге, та його й не було на зібранні… Уберіг дядько Юхим свого родича і хрещеника… І Петра Козівського нема, і Василя Лощикового… І Кирила Вергуна. Синки найбільших загорєнських багачів до війська не підуть…» Серце стислося ще більше…

Тимчасом староста звелів підходити і тягти папірці. За командою писаря хлопці так і робили. Панас побачив, як підійшов Пилип, витяг, простяг поручику.

— У войско, — сказав той. — Да, крепкій будєт солдат. Ну, нічєго, жирок на занятіях розтрасьош.

Панас угледів, яким похмурим поглядом зирнув на нього Пилип. У ньому все завмерло. Лишилося тягти трьом, а в строю тих, кому судилося служити, разом з добровольцем Гараськом стояло уже семеро. Наступної миті він почув своє ім’я і ступив наперед до шапки ніби не своїми ногами. Тремтячою рукою взяв папірець, розгорнув.

Папірець був чистим.

Чистим-чистісіньким.

Гаряча хвиля обдала Панаса. Кудись одступив осінній холод. Зник і перший сніг.

— Чєво стоїш? Отойді. Обалдєл от радості? — голос писаря.

Він відійшов. Почув кимось сказане крізь зуби:

— Пощастило.

Пилип Буца дивиться заздро і трохи з ненавистю. Нехай. Не він же, Панас, посилає його служити.

Дістають папірці ще двоє. Останній рекрут затуляє лице руками, а потім, наче сліпий, виставивши руку наперед, йде до товаришів по нещастю.

Староста велить тим, кому до війська, остатися, їм скажуть, коли йти до рекрутського присутствія, а решта може вертатися додому. Хотя, якщо хто хоче помінятися місцем, піти за когось служити — таке дозволяється. Охочих не виявилося. Дурних не було.

«Якби крила — полетів би, — подумав Панас. — Нихай, пожду тиждень-два, ни буду травити Пилипові душу, а там і зашлю старостів до Парасочки».

З цією думкою він і виходить на вулицю. Сніг уже не падає, з-за хмари виглядає краєчок сонця. Воно по-особливому лагідне, мовби не осіннє, а весняне.

— Дєкую тобі, Боже, — вголос тихо каже Панас. — Дєкую, що простив гріха.

5. Вибір Панаса

Кілька днів Панасове серце не те що раділо — співало. Минула загроза, обминула біда, що ще треба? Тре було ждати, доки поведуть рекрутів із села, а тоді, може, й не одразу — свататися. Засилати сватів до Парасочки. Бо ж, певно, щось у неї й було до Буци — жаль, симпатія… Бо як додому вертався з того збіговиська, на дорозі перестріла. Спитала:

— Що там? Ти не йдеш?

— До куми на пироги? — Панас попробував пожартувати.

Парасчиного чола торкнулася легенька тінь. Мовби невеличка воронячка пролетіла над нею.

— До прийому. До війська, — сказала трохи з притиском.

— Як бачиш — нє, — відповів.

Вона скинулася, навіть руки до нього чогось простягла. Глянула з якоюсь осторогою.

— А Пилип?

— Пилипа жде доріженька дальняя, — Панас, певно, не зміг приховати радості, бо вона подивилася вже явно неприязно:

— Радієш?

— Чого б то я мав радіти? Шкода, звісно, али доля така випала. Сам витяг із шапки.

— Сам? Он як…

Одвернулася і пішла. Панаса кольнуло в серці.

«Щось ти занадто переживаєш за тим Буцою», — хотів сказати, проте промовчав.

Увечері все ж трохи побалакали біля перелазу. Парася швидко додому зібралася, сказала, що холодно їй у самій сорочці.

— То вдягнися, — сказав Панас.

— Завтра вдягнуся.

І побігла до хати. Завтра — то й завтра. На другий день стрілися на вулиці, заговорила приязно.

А потім був той вечір. Домовилися стрітися коло Варчиної верби. Та Параски там не знайшов. Почекав трохи, рішив додому вернутися. А потім як стукнуло щось. До неїної доми пішов. Мати Парасчина сказала, що до хрещеної побігла, нитки занести чи що. Ну, до хрещеної, то й до хрещеної. А як проходив мимо Гогульчиного садка, то в темряві розгледів, на краю, побіля річки, дві постаті.

Щось знайоме наче в них видалося.

І Панас тихенько, скрадаючись, потягся до тих фігур — одна велика, друга менша, тендітніша. Зблизька почув голос дівочий. Парасчин.

— Як же я без тебе зостануся? Я ж умру.

— Не вмреш, — Буцин густий, хриплуватий голосисько. — Панас, дивися, утішить…

Параска… Параска нахилилася до Буци, навіть притулилася.

— Як ти можеш таке казати, Пилипцю? — почув Панас. — Нихто мені, кроме тибе, ни потрібен. Я ж тибе тико люблю. Більше никого.

— І я тебе, — Буца. — Тико ж виходу нима. Як утечу — все їдно спіймають. В розбійники же не піду. Січі тепер нима, щоб туди податися.

— Що ж нам робити?! — Параска швидше не вимовила, а зойкнула.

— Долі скоритися… Вийдеш замуж. Хотя би й за того Панаса…

— Ни тре мені ніякого Панаса. Парубок він удатний, тико я тибе одного люблю. Ждатиму, скільки б ни довелося…

— Двайціть п’ять літ? Обоє постаріємо до тої пори.

— І старі женяться.

— Мене й убити можуть, — сказав Пилип чи то з жалем, чи то з приреченістю.

— Пилипе! Не кажи так! — Параска аж трусонула парубка. — Мовчи!

— Чула, що староста приндив? Хранцуз якийся на Расєю збирається вуйною пертися. Так що все може статися.

— Я за тибе молитися буду. Матір Божу проситиму.

— Все їдно ни бути нам разом…

— Пилипцю, в мене все терпне, як подумаю, що без тибе зостануся. За що нам така розлука, за які гріхи?

Отаку розмову почув, отака балачка, отака в них любов… Ну й Параска! Сучка підла! А з ним же, Панасом, як загравала! Типер без Буци вмирати збирається. Ну й умирай, раз така.

Аж втиснувся у стару крислату яблуню, за якою стояв, як теї любовники-осоружники мимо проходили, та ще й за руки взявшися. За руки! Хтів було вийти. Сказати, що він усе чув, усе знає, та стримався. Нихай. За пару деньків, ну, мо’ тиждень якийся, Буца пуйде, як миленький, до війська, а він, Панас, зостанеться. Тутечки, в селі, на Млинищі. І Параска таки буде його, як ни типер, то в четвер. Час грає в його дудку!

Панасові, звісно, було вельми прикро. Уночі довго не міг заснути, а заснув — то майже відразу й проснувся. Почулося, що хто у вікно стукає. Скинувся… Параска? Виглянув — нікого. Тико чути, як легенький шум по садку гуляє, немов запізнілий вечорничник. Знав, що типер точно ни засне.

Багато передумав тої ночі. На серці було прикро, важко дихалося. А йому ж здавалося, що й Параска, кохана Парася, Парасочка його любить. А вона… Вона любила того Буциська, он яка гірка правда… Нічого, він витерпить, словом ни обмовиться, а як сам лишиться, отоді нову пісню поведе. Прийде і його часниця! Ще й як любитиме його тая зрадливиця. Рік-другий мине, й зовсім вивітриться той Буца із пам’яті. А як діти підуть, багато дітей, він уже постарається, як ще більше хазяйство надбають, присяде і на його призьбі щістє-щістєчко з віночком на голові. Од тих думок трохи посвітлішало на душі, а у вікно зірка велика заглянула, здалося Панасові — по голові його хоче погладити.

Усміхнувся з тої думки-химерниці й відчув, як на плече кладе м’яку лапку дрімота.

Параску він побачив під вечір, як вертався з лісу, туди ходив по зеленички. Полоскала в Мережці одежину. Хотів було, як намітив, позв пройти і відчув — не зможе. Потягло до тої, яку все ще любив, подумав навіть — а може, почуте вчора йому приснилося, привиділося? Про ту підслухану розмову він удома ні матері, ні братові не сказав. Тільки в лісі подумав з гіркою усмішкою: «От би тую Діву, Діву Млинища стрітити, хоть би їй пожалівся». Та в лісі тико двох грибників надибав, словом-другим перекинувся.

Параска підвела голову. Як зачула його ходу, подивилася сумно-сумно, а може, йому так здалося?

— По гриби ходив? Міг би й мине покликати…

— А тре? — не стримався Панас.

— А чого ж нє? Ходили ж ни раз.

— Ходили…

«Вже як чужі», — подумав Панас.

І далі — чужими, виявляється, і були. Нічого, станемо рідними…

— Я вчора той…

Затнулася, збилася, зам’ялася, слова в горлі забулькали.

— Знаю, до хрещеної бігала, — перебив, підправив її виправдання Панас — чути брехню з цих вуст йому раптом стало нестерпно.

— Тре було…

Вона ще раз підняла голову, очима зблиснула. Їхні погляди зустрілися. Гарні, великі, ледь зеленкуваті очі пропекли його наскрізь. Наче докоряли за його щастя, удачу, за те, що остається… Ци так здалося?.. Сум, що сидів у глибині цих диво-очей, раптом наче покликав його за собою. Ходімо кудись, далеко звідси, оповім тобі про печаль, якої ти ще не знаєш…

«Я знаю», — ледве не промовив Панас уголос.

— Приходь на свіжі зеленички, — сказав натомість.

— Прийду, як попораюся…

Параска навіть силувано усміхнулася. Панасові раптом здалося — та усмішка пахне полином. Гіркою травою, що невідомо, як висіялася. Відвернувся і рушив. Уже як відійшов трохи, озирнувся. Параска дивилася йому вслід і щось ніби шепотіла. Може, яке закляття посилала, може, про щось просила. Про що? Махнув рукою.

Дівчина й собі змахнула. Так, мовби хтіла злетіти, одірватися од землі, й не могла.

«Мов птаха з підбитим крилом», — раптом не знати чого подумав.

Параска одвернулася, нагнулася над водою. Панас пройшов іще трохи й тут жаль не знати чого стиснув груди, а на очі виступили сльози. Зрозумів — любить, любить, кохає її, таку явно згорьовану, з лицем, що обрамлював незримий вінок ледь прихованих печалей, досі найріднішу й найбажанішу. Він любить її, любить ще більше, ніж досі, й бажає їй щастя. Та чи зможе їй подарувати, принести це щастя замість Пилипа, і як те зробить…

Наступна думка спинила його, кинула спершу в жар, а потім обдала льодяним холодом: «Я можу піти до війська, у рекрути, замість Пилипа. Казав же той поручик, чи нє, то староста, що може бути заміна… Ци то він уже сам вигадує?»

«Як би там ни було, тре спитати у старости», — подумав Панас.

Озирнувся. Село починали огортати перші сутінки.

«Боже, що я надумав? — Панас зупинився і відчув, як весь дрижить. — То ж двайціть п’єть літ служити. Стико літ! Али ж Парасочка буде щаслива. Щаслива з гинчим, али щаслива…»

Пройшов ще трохи, он уже й дома^[19] їхня видніється. Нивже й неї доведеться покинути? І маму… Ну, в мами ще їден син, Тарас зустаниться…

Тут він пригадав, що мама казали — хто Діву тую побачить, того великі переміни в житті чекають… Али ж казали матінка, що то добрі переміни… А що ж він ото надумав…

Сон тієї ночі ніяк не міг прийти до нього. Спершу похропував, а потім стих брат, застогнала, щось забурмотіла у сні мама Юстина, знов застогнала — а далі знову тиша.

Ця тиша висмоктувала його душу.

Урешті-решт Панас не витримав, тихенько встав, одягнувся і вийшов надвір. Обдало осіннім жовтневим холодом, по небу між хмарами «то виринав, то потопав місяць», як напише років за сорок по тому Тарас Григорович. Панас Терещук не знав жодного вірша, невідомим йому було й слово «поезія», хіба що кілька пісень напам’ять знав, міг заспівати, ідучи з іншими парубками із вечірніх посиденьок, чи на весіллі чиємусь.

Щемний жаль обволік душу, мов туман.

Його весілля не буде. А чого не буде?

Він ішов і йшов вулицею, одною, другою, доки не опинився перед містком через Мережку. Перейшов, наче сліпий, місток, не спіткнувся жодного разу, хоч дошки на містку були поламані. І тут збагнув — то ж до лісу ноги несуть. Отак, серед ночі, під місяцем, що оно визирає з-за хмари. Йде й не боїться. Невідомо чого простує.

Нє, він знав чого. Побачити тую білу жінку. Діву. Діву Млинища, як мовили мама! Нехай або забере його до себе, або скаже йому, що робити, як далі бути. Піти до війська, як ні з того ні з сього надумав, ци лишитися й боротися за щастя своє, за Параску…

Ось і ліс, дорога лісова. Десь закричав, змусив здригнутися нічний неспальник пугач.

«Пугу-пугу, забери в мене тугу», — подумав Панас.

Все ж не спинився, хоч до холоду, який облягав його, додався, мов несподіваний нічний зустрічник, притому дедалі чіпкіше, страх. Здалося, щось майнулося між дерев. Вертатися? Дарма, піде далі. Звів очі до неба, вгору. Та ні білої жінки, ні хоча б білої плями не побачив.

«Боже, воля твоя, — подумав. — Я у Божій волі. Одбери вже в мене розум, якщо не даєш поради. Прийди, біла Діво, ти знаєш, як мині чинити далі».

Далі чомусь подумалося, що Діва тая має бути схожою на Параску. Може, то й була вона?.. Али ж лице зовсім інше. Ни впізнаване й ни знане.

Спинився. Зрозумів, що от-от заридає. Не зі страху, з розпуки, із жалю до себе, із того, що не може вибрати, вирішити, а тре вибирати. Тре конче вибирати.

«Господи, чого ж ти ни хочеш мині помогти?» — спитав Панас.

І далі подумав: «Діво, Діво Млинища, ци ти є, ци тибе нима? Чого ти з’явилася й ни хоч явитися зновика? Явися, а нє, то убий, залоскочи, випий мою кров… Нивже навіть цего ни достойний? Я, що стоїть отут серед лісу, вночі, чоловік, якого ни люблять, зате який любить сам… де моє щістє, моя доля, хто неї виколише для мене бідолашного».

Відповіддю йому була тиша довкола й далекий, ледь чутний лісовий шум.

Небом пливли хмари, виглядали зорі, али типерка він і не зміг би визначити, де котра з них та, що з’явилася, коли Діва Млинища на небі зникла. Затуляє, певно, хмара те місце. Не дивиться зірка на нього.

Панас відчув: тре вертатися. Ані тут, де він бачив Діву Млинища, ні далі в лісі, її не стріне. Вона ж являється раз на сто літ, то чого ти хочеш, чоловіче? Чого хочеш, сам як палець, серед глухого нічного лісу…

Після другої своєї, ще безсоннішої ночі Панас вирішив насамперед сходити до старости. Спитає, чи то справді мінятися можна, за когось на службу йти, чи йому тоді почулося. Уже при виході з хати спинився, майнула думка — може, тра спершу з матір’ю й братом порадитися? Відкинув спокусницю, бо відчув — можуть його уговорити, піддасться, бо… Бо хоче піддатися. Може, проте, старости й удома ни застане.

Староста Юхим, однак, був удома. Вистругував голоблю до воза. Відколи старостою призначили, чи не вперше й приходив отак-о до далекого родича Панас. Вітаннє, кілька слів про життє-здоровлє, й почув Панас, як язик до піднебіння тулиться, мовби прилипає.

— Щось сталося? — староста, певно, вловив його настрій, приховану тривогу.

— Сталося, дєдьку Юхиме, — Панас зітхнув тихо, та в грудях запекло.

— То кажи… Цим можу — поможу. Якщо свататися хочеш — то типерка тобі можна.

І тут Панас одним духом, переступаючи через оте спокусливе «можна», випалив — без запитання про те, чи йому ни почулося — що хотів би сам до війська піти служити.

— Сам? — староста вельми здивувався. — Мо’ земельки дармової захотілося… Так до неї дорога у два десятки з половиною літ пролягає. Мона й ноги поломити, а то й у ту землицю самому лягти.

— Я ни через… Ни за землю і ни за гроші…

Важко-важко вимовляв Панас слова-жорна… Слова… Слова- буци… Буци?..

— Тоді чого ж?

— Замість Пилипа хочу піти… Буци, Єрчикового сина…

— Він просив?

— Нє… Я сам…

— Ніц ни второпаю, — сказав дядько Юхим.

І тут Панас про те, чого насправді так рішив, ніби й сказав, ніби й не сказав, не всю правду… Що Пилип женитися має, а він же розуміє, яка то штука, як любляться довго.

— Хто за дівка така? — поцікавився Юхим.

— Параска Луськіська, Лускана старого, Митра.

— Знаю, — одказав староста, — чого ж ни знати.

— Ну й рішив, та й Тарасові скоро до войська, то хай вже ліпше одслужу, — сказав Панас.

По довгій мовчанці — десь у селі, на цим кутові валували пси, ревла чиясь корова, хтось неподалік сварився і теї звуки били по тім’ю — староста Юхим промовив:

— Діло, звісно, твоє… Али така придибенція, що зара мусиш остаточно рішити, бо через три дні й забирати рекрутів будуть, до присутствія, то мені сьогодні тра гінця у волость посилати, аби звідтам у повіт, до Володимира, собщили, що така й така заміна… То кажи — твердо рішив?

— Рішив, — поспішно видихнув Панас.

— А мати як? Ни проти?..

Панас зам’явся, а тоді сказав:

— Та спершу вроді й проти були, а типерка нє… Самі кажете — мій рішенець…

— А Пилип знає?

— Знає, — збрехав Панас.

— І як?

— Згоден.

— Тоді зара помічника гукну, він грамотний, то й бомагу до волості писне… Болячки ниякої ни маєш?

— Та вроді нє, — сказав Панас і скупо всміхнувся. — Здоровий, як бик.

Староста руку простяг, стиснув міцно. Ще, видко, була добра сила в цього підстаркуватого чоловіка.

— Хай тобі щастить, синку. Чєс, він скоро біжить…

Час до відправки тягся нестерпно. Дні як роки. Правда, увечері здавалося, що день галопом, вистрибом промчався.

Ну, звісно, мама, як новиною, рішенцем своїм, як мокрим рядном накрив, зразу в плач, в крик:

— Що ж ти такеє надумав, синку?

Панас про те, що Тараса од войска звільняє, почав було:

— То ще ци випало б ци нє… Надвоє баба ворожила.

— А мо’ й випало б… Оно я чув, що тилько з тих домів, де ни взяли, й братимуть…

— То ж він, мамо, ни просто так рішив Пилипа міняти! — вигукнув брат. — Все діло в тій заразі, Парасці. До Буци вона хилиться, от Панас із горя й учварив таке.

— То правда, синку? — мама дивилася згорьовано, з розпачем. — Пилип пуйшов би, то диви, і за тибе пушла б тая Параска.

— Ни хочу я чужого щістя красти, — сказав Панас і вийшов з хати.

Ще важче, ніж мамі, було сказати Парасці. Сказати Парасці, а не Пилипові… «Парасці, Парасці, Парасці», — ішов і твердив подумки Панас. Чого — й сам не відав. Тильки, як заведений повторював те ім’я. Ненависне і любе.

І вже, як підходив до хати, зрозумів — сподівається на диво. На відмову Параски од його жертви, чи на щось інше? Сподівання його наче не мало імені і було поза сприйняттям і розумінням, не мало й назви. Воно жило наче не в ньому, а… А, може, в тій же дівчині, що так ламала його долю. Ім’я його було не відмовою Параски, а чимось невідомим.

Параска в хаті пришивала до рукава латку. Зирнула, очі опустила, а тоді знову підвела.

— Доброго здоровля, — відказала на його привітання. — Спаси Біг.

Панас одразу й випалив — та хрипко, застигло, а слова мовби мерзли на льоту.

— Я рішив піти в рекрути замість Пилипа.

— Ти… Нащо?

Зойк її був болісним і в той же час народжений чимось незнаним, може, теж її вірою, надією чи не віданим і нею самою.

Звелася на ноги, стала зовсім близько біля нього.

— Я ни знаю нащо, — сказав Панас.

І додав по хвилі:

— Так ліпше буде тобі.

Параска була зовсім поруч. Він почув її важке дихання, схоже більше на сапання, так, він бачив, дихала риба, яку, зловивши, викинув на берег, так важко дихала теличка, котру от-от мали зарізати і вона, певне, розуміла, що зара станеться щось страшне.

А далі Параска закричала, заридала:

— Нихто ж тибе ни просить… Нихто — ні я, ні Пилип… Хай він іде до війська того проклятого, женися на мині, живи, бий, я все витерплю, я тобі народжу дітей, якось воно буде, цей світ всеїдно несправедливий, може ж, я ни вмру без нього, може ж, я чогось ни знаю, може ж, я йому ни судилася…

Очі в неї закотилися і вона впала на долівку…

6. Двоє на колінах

Минув цілий місяць. Випав і розтав перший сніг. На зміну морозам прийшла сльота. Панас за цей час разом з іншими хлопцями побував у місті, в рекрутському присутствії. Усіх їх визнали придатними до служби.

Восьмеро рекрутів, хлопців з поліського села Загоряни, яким судилося стати першим набором до російського імператорського війська, з цього загубленого серед боліт і лісів села, покидали Загоряни вранці, на межі осені й зими, під важким свинцевим небом. Здавалося, от-от має піти дощ чи сніг, та все ж проводжати тих, хто розлучався з рідними обійстями й родинами на цілих два з половиною десятки літ, вийшли не тільки їхні рідні й близькі, а більше, як півсела. Перед тим завернули до церкви, де батюшка відслужив коротку службу й благословив на далеку й добру путь. Мама Юстина дибцяла поруч з Панасом. Очі її за ці кілька днів геть опухли від сліз, та вчора зранку вона перестала плакати і вперто мовчала. Мовчання її гнітило Панаса ще більше, ніж сльози. Німий докір пригнічував, прибивав до землі, наче камінь. Він узявся сам говорити, але до брата. Казав, як треба господарювати, що й коли ліпше сіяти, про звички Воронки й коня, котрого просто називали конем, про те, як тре буде підлатати хату. Брат ходив за ним і коротко кивав: «Добре». Або казав: «Я знаю». Чи «Я зроблю». Думка народилася спитати: «Ти радієш, що будеш хазяїном чи сумуєш?». Не спитав, бо, що б не одказав брат, лягло б на серце.

До мами врешті промовив:

— Ви б хоч заговорили зо мною пуд вечір… Коли й побачимося, чи й побачимося…

Мати подивилася на нього тьмяно, мовби звіддаля, десь із тої далини, на якій він буде вже завтра.

— Я й так з тобою весь час говорю.

— Говорите?

— У думках. Ти ни чуєш, а я кажу. За тибе й за сибе. Бо якби вголос казала, то собі тико ще більше жалю насипала б. А так за тибе й сибе кажу. І ніби легше стає.

— Вже назад не повернеш, — сказав Панас. — Пізно, мамо. Якби ви-те мені в душу залізли…

І умовк. Мав сказати: «То пекло велике зобачили б. Ни хочу вже йти до ниякого війська, али й лишєтися ни хочу. Ціла вогняна паща дивиться на мене. Питає, що я наробив, а ничого одказати ни можу…»

— Добре, я тобі їдла на дорогу вготую, — сказала мама.

— Вготуйте.

Увечері рідня зібралася — сестри, їхні чоловіки, хрещені батько й мати Панасові, родичі по батькові покійному. Посиділи, говорили про те про се, мати, як гостей стрічала, попереджала:

— Ничого про те військо, про рішенець його, ни кажіте. Про життє хіба…

Так і говорили. Кум Платон Бартич спробував було пожартувати: «Ще, диви, й єнералом вернеться», то на нього цитькнули.

Панас звівся, сказав:

— Щоб ви-те усенькі знали, що хочу йти служити, сам хочу. Судилося, то й піду. Бо інакше ни можу…

І чарку полив’яну, маленьке горняточко, перехилив, закашлявся. Мати хрещена Марина раптом вибухнула:

— Та хай би вона вигорєла, тая дівка проклята, ци на ній цвіту насіяно, ци то світ клином зійшовся… Отако долю собі ламати…

— Цитьте, кумо, — тихо сказала мама Юстина. — Мій син знає, як чинити. Цитьте… Бо, може, Бог на його зара дивиться…

— А давайте ліпше пісню заспіваємо, — сказав Панас. — Я ж ни на той світ іду.

Він співав разом з усіма старовинної народної пісні, бозна з яких літ і часів позиченої. Про долю, що край шляху стоїть, когось виглядає. А його доля…

А як розійшлися гості, а батькові родичі з другого села до сну в їхній хаті готувалися, брат Панаса за рукав:

— Там коло воріт тибе тая…

Панас здригнувся. Невже Параска прийшла? Нащо? Душу ще більше ятрити? Не піде.

Пуйшов. Не своїми ногами, а рушив. Полотняна сукня Параски біліла в темряві.

— Нащо прийшла?..

Видихнув і одступив. Вечір обрушився на нього. Уся його любов колишня перелилася в цей вечір. Вечір запах, як мовби осінь на весну перетворилася.

Зрозумів — то чує, як пахне неїне тіло.

Проклятої і коханої, котра сказала, тихо й прохально:

— Мо’ трохи одійдемо?

«Якби я вбив неї, то, може, й у війську ни дістали б», — подумав раптом Панас.

Стояли й мовчали, а потім Параска торкнулася його руки.

— Якщо ти хочеш… Якщо хочеш… Я твею стану цієї ж ночі… Роби, що хоч, зі мною.

— Роби, що хоч…

Панас посміхнувся гірко. Та гіркота вихлюпувала десь із такої глибини, що й назвати неї був ци годен.

— Подарувати хочеш сибе на прощаннє…

Вона зітхнула. Сказала:

— Я винна, що твій подарок прийняла… Мій дарунок — то краплина од твого…

Страшна сила штовхнула Панаса. Він кинувся до Параски, стиснув в обіймах. Почув її гаряче дихання, тіло відчув пахуче, найкраще, найрідніше у світі тіло.

— Ходімо… Десь он туди, в садок, — прошептала Параска.

Вони рушили, тримаючись за руки, як колись. І тут гарячий, спекотний, ще гарячіший, ніж коли обіймав, коли відчував її тіло, жар такий обдав Панаса.

Він спинився.

Стояв, а на зміну жару приходив холод, вологий, мов на садок раптово осінній дощ полився.

— Пилип знає, що ти… Що ти маєш мені віддатися?

— Панасе, то я… Я рішила…

— Пилип знає? — Панас уже рикнув. — Знає ци нє? Кажи правду!

— Знає, — сказала Параска тихо. — Але ти ни думай… Він ніц ни має проти…

Панас відхитнувся. Тоді схопив неї за плече, стиснув.

— Он як? Ніц проти ни має… Подаруночок рішили зробити… Ци вам ще й дитинку утнути? Щоби пам’ять осталася…

Штовхнув Параску з усієї сили і рушив назад. Гірко було на душі, ще гіркіше, ніж досі, а чого б… Мав би те, що йому по праву належало… Та те, що Пилип знав, що обоє вирішили, й зупинило, і сипнуло в душу гарячу пригоршню гніву. Груди наче пропалило.

…Сьогодні, як стали на краю села прощатися, Параска з Пилипом з гурту витіснилися, підійшли. Панас дивився на них, гіркота, образа й щемний жаль перемісилися в ньому в парку суміш. Раптом відчув — таки хочеться поцілувати на прощаннє цю осоружну дівчину.

Ту, яка мала бути його.

Одну-однісіньку на цілім світі.

І тут обоє, разом, і Пилип, і Параска опустилися на коліна на замерзлу вночі землю. Схилили голови.

Панас одхитнувся. Йому стало ще жаркіше.

— Ви-те що? Нащо?

Казав, а шию мов стискав обруч, або мотузок став душити.

Параска підвела очі, він побачив у них рясні сльози. Тихо-тихо промовила:

— Прости… Хай тибе Біг береже. І Мати Божа… І Мати Божа… Ой, матінко… Ой, матінко… Прости, Панасе…

— Та що ж то таке, людоньки, — Панас хотів гукнути, але скорше прошептав.

Параска раптом нахилилася й поцілувала його ноги в постолах. Панас сіпнув ногою й сказав голосно:

— Ходімо… Пора вже…

Не знав, що й казати, що й діяти. Пригорнув маму, брата, сестер, хрещених. Хлопці-рекрути тоже прощалися. Параска і Пилип все стояли на колінах, й Панас не відав, як йому повестися далі. Змахнув рукою й перший рушив трактом, що вів до Любовня, міста, з якого мав початися його невідомий і незвіданий шлях. Йшов і боявся озирнутися, хоч і треба було. Боявся побачити тих двох, що стояли на колінах. Стояли й досі, він чогось був певен. Звів очі на захмарене небо. Подумав, що хоче побачити тую Діву, про яку казали мама.

Діви не було.

Панас опустив очі, тоді поглянув на людський гурт. За ним уже йшли інші рекрути в супроводі волосного писаря й унтера, що приїхав з полку, який там у місті, казали, квартирується — теї обидвоє їхали на бричці. Частина людей подалася за рекрутами, і Параски з Пилипом вже не було видно. На якусь мить Панас угледів маму, брата, махнув рукою.

Подумав, що нестерпно шкода покидати село, рідних. Як мимо своєї латки поля проходитиме, то хоч поклониться. Поволі пішов сніг, що ставав все ряснішим. Мов хотів замести їхні сліди.

Він ішов і думав про свою долю, і про свою вину. Наче мав її, був прощений і знову взяв на плечі. Нащо ж Параска з Пилипом на коліна стали?..

Що більше — їхнє щастє чи горе його матері і його власний жаль, що, здавалося, засипає, мов сніг, всю дорогу… Що більше?

7. Купівля в Парижі

Через неповних десять років потому рядовий солдат одного з піхотних полків російської імператорської армії Панас Терещук, якого начальство і товариші по службі звали Афанасієм, до чого він поступово звик, йшов у шерензі таких, як і він, вулицями Парижа. За ці роки його ноги також звикли до довгих виснажливих маршів. Спочатку від щоденної муштри на плацу, від переходів до найближчого міста й назад ноги гули, терпли й робилися наче чужими. Їх мовби зовсім не було, а Панас-Афанасій волочив за собою дві нечутливі колоди — вони гребли пилюку, як би високо їх не старався підняти за командою: «Више! Више! Тянуть носок! Ать-два!» Вночі, прокидаючись від того гулу й ломки в крижах, у колінах, Панас мацав, гладив і тер ті чужі ноги, повертаючи їх до себе. Та в якийсь час вони перестали боліти, не одразу, крок за кроком. Як і він сам, ноги звикли до служби, до нового життя, до нової тривалості і витривалості. Вдома він тоже чимало часу проводив на ногах, то й звикати було легше, ніж тим, городським… Помогло в новому житті й службі те, що Панас швидко збагнув своїм селянським розумом: найліпше ставитися до муштри, до чистки зброї, до вправ із рушницями й багнетами, проколювання тюф’яків з соломою і шматтям, як до звичайної, повсякденної, нудної, але тепер потрібної роботи. Він почав сприймати своє нове буття не як покару (тим більше, що сам його обрав), а тим, без чого й саме трудне існування неможливе. Він став солдатом за своєю суттю й нутром. А що вдома ніколи без роботи не сидів, то й тут усе більша потреба щось чинити, діяти дорівнювала потребі жити, виживати, розмінювати дні, тим більше, що за заняттям час летів швидше. Він навчився пристосовуватися — до муштри, розпорядку дня, до «дядька», якого приставили, аби навчив молодого солдата правильно ставити ногу, марширувати й поважати начальство. Його покірність, яка в дивний спосіб поєднувалася з непоказною, але затятою гідністю, розважливість й уміння швидко приймати рішення, коли тривога заглядала у вічі, принесли повагу серед товаришів по службі. А коли рядовий Афанасій Терещук у бою з турками, за рік до великої війни з французами, підказав ротному, поручику Скребньову, як розставити солдатів при обороні, а потім похвалив, мовби ненароком, поручика перед батальйонним командиром, йому було забезпечене прихильне ставлення ротного, який незабаром став капітаном.

Сотні разів згадував Панас ту, заради якої добровільно пішов на службу. Любов і ненависть до неї й самого себе сплелися в тугий густий клубок. Коли колов багнетом опудало, уявляв, що то Пилип. Він не був святим. У тому містечку, де квартирував спершу їхній полк, а особливо в більшому місті, де спинилися після повернення з австрійської кампанії, знаходилося чимало молодичок, удів, розбитних дівах, готових до «дружнього спілкування» не тільки з офіцерами й фельдфебелями, а й рядовими солдатами, здатних утішити їх і зрозуміти знудьговану за жіночим тілом солдатську душу. Начальство дивилося на те крізь пальці, тим більше, що одна війна змінила іншу, а в перервах і належало забувати про смерті, тяжкі поранення й каліцтва — полк порожнів і поповнювався новими бійцями на очах.

У тих походах — до Аустерліца, де відбулася велика битва з Наполеоном, до Відня й назад, на російсько-турецьку війну, а головне, на француза, який вторгся в їхню державу, — Панаса тільки раз і зачепило, у ліву руку вище ліктя, маленький шматочок м’яса вирвало. Зажило як на псові. Двічі був у багнетній атаці, колов сам і його пробували колоти. Та лишився цілим й незабаром набув слави «заговореного», якого ні куля, ні багнет не бере. Кілька разів після кровопролитних боїв Панас міркував, що ж його рятує, бо смерть була зовсім поруч. Молитви матері чи Параски — обидві обіцяли щодень молитися за нього — чи… Якось подумав: а може, то тая біла жінка, Діва Млинища, помагає? Не випадково ж бачив неї за місяць до того, як на службу вирушив…

У тому губернському місті, навідавшись до «веселого будинку», він спитав, чи нема серед тих дівчат такої, щоб звалася Параскою.

— Що, зазнобушка з таким іменем дома осталася? — спитала, дивлячись насмішливо-проникливо, видно, розбитна, схожа на велику ляльку й водночас ропуху, «мамка».

— Та вроді того, — знітився Панас.

— Повезло тобі, солдатик, — «мамка» засміялася, демонструючи щербатий рот. — Якраз свіженька з’явилася, і Параскевою звати. Малорос небось?

— Так точно, — сказав Панас. — Із мужиків ми.

— Мужіцкоє велічество, значить! — ще гучніше зареготала «мамка». — Счас подадім тєбе свєжатіну… Пальчикі обліжеш, полноє удовольствіє.

Дівчина, котра постала перед Панасом, виявилася зовсім молоденькою, ще молодшою з виду за його загорєнську Параску. Худюща, не вельми й вродлива, вона стояла й тремтіла, мов молода осичка, яку от-от мали зрубати.

«Чого ж ти, бідна? — подумав Панас. — А таки, певно, ще не зачеплена».

І він її не зачепив. Побалакали трохи, виявилося, сирота, тітка, яка виховувала, послала хліб тілом своїм заробляти. Парко стало Панасові, підкотив клубок до горла. Враз начеб справжню свою Параску побачив. Нє, його кохана отако не пішла б.

Він торкнувся худенької руки. Подумав, що цю ручку легко зламати. Хрусь і все.

— Йди, мила моя, — сказав і цілого срібного полтинника на долоньку (пальці силоміць розгорнув) поклав.

— Спасибі, дядечку, — прошелестіло дівча — чи то за те, що пожалів, чи що заплатив, дякувало.

Чому забажалося мати саме Параску? Дівчина з таким ім’ям, яку лишив у селі, вже давно була замужем за тим, кого любила. Мала, певне, дітей, перші роки Панас часом бачив себе разом з жінкою і дітьми коло свеї хати. Раз приснилося, як маленька дівчинка біжить до нього, обіймає, він у сні чув її пахуче, викупане в любистку волоссячко. Потім дівчинка відпускала його голову й починала сміятися…

З роками село і спогади мовби даленіли, здавалися дивним сном, який навіть снився колись не йому, а комусь іншому. Той, інший, орав землю, йшов за сохою, косив траву, витирав піт з чола і гладив кобилу Воронку. Солдат Афанасій дивився на того чоловіка, здавалося, простягни руку й торкнешся його. Знімеш пропахлу потом і пилюкою сорочку, і побачиш, що то ж ти сам…

«Я вже не той, я вже не він», — подумав якось.

Солдатам було дозволено писати додому письма, хто був неграмотним, а таких у їхній роті, ба, і полку було більшість, платив за написання гроші писарю. Панас не платив — не мав потреби писати. Ні, потребу мав, та вирішив раз і назавжди: як судилося вернутися, то вернеться, а складати слова не буде. То будуть слова не про нього теперішнього, а про когось іншого, йому невідомого. Він відрубав себе од того життя, яке добровільно залишив. Був інакшим, серце його черствіло й плакало. Плакало й сльози замерзали на льоту, а може, ставали кам’яними.

«Я ни святий, Боже, а простий чоловік, хлоп, мужик, і цей хрест мені ни під силу», — подумки не раз шептав.

У походах і на привалах.

А проте — жив. Ноги його намотували версти землі в їхній імперії й чужих імперіях, королівствах і князівствах, прихищували села й міста, батожив дощ і замітав сніг, а він вибирався з тих заметів своєї душі й пасток світу.

Його ще більше загрубіле тіло носило в собі й гуцикало думку, що колись же те має скінчитися. Раніше, ніж його життя.

Він пережив битви й походи, подолав по мостах, на плотах і вбрід десятки річок…

Тепер крокував чужим містом. Вдивлявся у високі чудернацькі будинки й палаци, у вухах звучали слова полкового командира, що здолали супостата Наполеона. Солдати вже давно перешіптувалися, що вдома жде воля од панів, цар мусить за цю велику війну нагородити переможців.

…Після маршу Парижем їх поселили в казармі в невеличкому містечку біля французької столиці. Казали, що через місяць-два жде довга дорога додому.

Якось Панас почув слова поручика Христенка, коли підмітав офіцерську кімнату.

— Смотрі, корнет, какую вєщіцу я в лавке купіл, — казав поручик і розгорнув щось схоже на невеличкий сувій полотна.

— Что єто? — корнет Яблонський явно здивувався. — Вроде какая-то карта… Зачєм она вам?

— Да вроде нєзачем, — відповів поручик. — Только вот, брат, в етой картє загадка одна єсть. Смотрі вот, какіє надпісі… Я как прочитал — опєшіл. Откуда їм взяться в Париже? Вот, читай, что сверху і вот тут, всередінє, напісано. Ну? Ти же кумекаєш по-французски…

Яблонский поглянув на карту і прочитав:

— Млініще… Какое-то Млініще. Ну і что?

— Вот здесь читай, — звелів поручик Христенко.

— Ме… Мережка, — прочитав корнет. — Ну і что? Рєчка, наверноє, так називається.

— Да вєдь названія-то наши, славянскіє… Больше того, скажу тебе, ето вєдь малороссійскиє слова. Я сам малорос… Смотрі, ето вродє карта какой-тот деревні, которая Млиніще називаєтся. Вот домікі. А вот ето вродє речушка, которая через ту дєрєвню тєчот. Мережка, понімаєш? Мережка, черт побери! Откуда у Франції названіє такоє?

Яблонський подивився ще раз, присвиснув:

— Так, наверноє, хітриє французи спеціально к нашому приходу такіє карти заготовілі. Вот ти і купілся.

— Да нєт, брат корнет, — сказав поручик. — Я било тоже что-то подобноє подумал. Только надпісь вот, смотрі… По латині. Анно Доміні. І вот цифри латінскіє. То єсть ізготовлєно года Божьєго 1647-го. Вот тебе і загадка. І продавец увєрял, что карта давняя, на пергаментє вроде начерченная. От какого-то предка досталась. Я как прочітал, подумал, почему б не купить? Всего-то за п’ять франков.

Панас, який спершу байдуже пропускав через вуха офіцерську мову, коли почув знайомі слова: Млинище, Мережка, раптом здригнувся, стрепенувся. Чи не почулося? Нібито — ні. Про село говорять, про річку… Як же це? То ж назва кутка в їхньому селі, назва його майже забутої річки, що неподалік їхньої доми протікає.

Він раптом весь задрижав. Ступив крок, другий до офіцерів.

— Вашбродь, — сказав голосом, що затремтів. — Я почув, вашбродь, що ви тута назвиська казали…

— Казалі… Ну і что? — Яблонський іронічно примружився. — Тебе-то что, солдат?

— Так воно вроді нічого, — Панас не знав, що й казати. — Тико того… То ж назви з нашого села… Млинище в нас у селі куток називається. І річка Мережка тож наша.

— Что? — поручик Христенко аж очі вирячив. — Ти нє врьош, солдат?

— Та ні, ваше благородіє. От вам хрест, — Панас розмашисто перехрестився. — Хай Біг бачить, що не брешу.

Христенко подивився на карту, тоді знову на Панаса.

— Вродє не врьот… Ха-ха… Ти сам-то откуда? Тож малорос?

— Та я з то… Волинської губернії. Владімірского повіту… Тамика й село моє Загорєни, й куток у нім наш, Млинище, присяй-бо, ваш благородіє… І річка Мережка, хай Бог боронить, щоби брехав господам офіцерам.

Панас попросив дозволу глянути на тую карту ци як там. Христенко дозволив. На шматку шкіри — мо’ телячої, мо’ свинячої, старої, поораної часом, побачив якісь значки вздовж маленьких ніби борозенок. А через частину карти пролягла довга стрічка з начеб хвилями всередині. Гм, дивно… Невже то й справді хтось незнаний Млинище їхнє намалював?

— Ну, вот відіш? — Христенко ткнув пальцем. — Ето же уліци, возлє ніх дома, а вот рєчка вьйотся, Мережка ета, а вот і надпісь латиной. Да, брат… Загадка форменная виходіт… Откуль в Паріже етом самом в тища шестьсот сорок седьмом году о вашей речке да о селе … зналі… Говоріш, не все село нарісовано?

— Та ніби так, — сказав Панас. — Якщо то вулиці, то ніби наш куток… Може, коли приїжджав до нас якийсь француз, то й гляди, наквецяв…

— «Наквецав» — ето что? — Христенко засміявся. — Нарісовал, по-вашему? Я хоть і малорос, а слова такого нє знаю…

— Та вроді того, ваше благородіє…

Знітився Панас, що таке мужицьке словечко приточив. Кахикнув, відійшов збентежений. Своєму найближчому товаришу по службі Гартемові Лищуку розказав. Той тоже почудувався, як могли куток села з далекої землі у Хранції намалювати. Потім змахнув рукою — нащо то голову собі морочити панськими витребеньками, я от у французької баби за те, що двері їй полагодив, блєшчину горілки тутешньої заробив, то й вип’ємо.

Випили, із казарми за кущі відійшовши, розговорилися, про свої села (Гартем, щитай, земляком був, з-під города Луцька, що збоку од Володимира знаходиться) згадали, про родини, пожурилися, поспівали. Гартем позаздрив укотре Панасові — на цілих три літа зоставалося менше тому служити. Про майбутній піший перехід, кудись аж у Расєю чи то на Кавказ, покалякали, лаючи тихенько начальство.

А вночі, як прокинувся, засіла в Панасовій голові думка-химерниця. Захотілося йому в себе тую вельми загадкову карту мати. Для чого, якби спитали, не пояснив би. Тико ж рідні слова, хай і чужими буквами, на ній написані. Млинище, Мережка… Може, душу йому зігріватимуть, од чогось злого вбережуть. Для чогось же судилося тую карту стрітити, аж тут, під цем Парижем.

Ще день провагавшись, Панас таки звернувся до поручика Христенка. Так і так, мовляв, хотів би, вашбродь, якщо можна, купити у вас тую карту. Бо ж то мині рідне, як би там ни було. Так і сказав.

Христенко у відповідь — його теж заінтригувала та карта. Може, колись візьметься за дослідження («Що то за звір такий?» — подумав Панас), аби розгадати таємницю, хто й коли намалював, створив ту невеличку карту. Пан поручик перейшов навіть на мужицьку мову. І сказав, що так тому й бути, зважаючи на військову доблесть солдата Терещука, його явно не мужицький розум, він згоден продати карту за ту ж ціну, за яку й придбав. А придбав за п’ять франків, отже, продасть усього за п’ять рублів. Навіть не золотих, а срібних.

Панас мало не свиснув і аж заточився. П’ять рублів сріблом! То була його піврічна плата за службу. Він знав, що той французький хранк, чи як там його, має не одну ціну з рублем. Не одну. Про те й солдати, й унтер Федорчин казали — вони щось там купували, в тому Парижі… Та як посперечаєшся з офіцером, поручиком, дворянином… Сорок рублів мав, що лишилися од платні й премії за перемогу над Наполеоном, бо ж тратився і на будинки втіх, і на випивку, і «дядькам» давав, хоч сам же був майже «дядьком», і часом офіцери позичали на горілочку й шампанське, не віддаючи, звісно, потім. П’ять рублів! А чорт із ним, подумав… Дідько візьми! Не дєдько, а дідько! Щось ніби в бік коле — візьми та візьми ту карту, той шматок давньої, пропахлої потом і часом шкіри. Із дивними значками на ній. Невже справді ті значки — то їхні хати і їхня річка, які невідомо хто намалював, вивів… Чим там малюють — пером чи пензлем… Чого в тому великому чужому Парижі? Як тут Млинище опинилося?

Дивна думка майнула — тая карта чекала саме його, Панаса…

А от офіцер-малорос, як він казав, Христенко дивився примружено, навіть глузливо… Вусатий тарган плавав у його воці.

П’ять рублів!

П’ять солдатських рублів у Парижі…

Зароблених потом і кров’ю, виграних у смерті!..

— А менше ни мона? — Панас запитав те з надією.

— Да об чом ти, земляк? — сказав поручик Христенко. — Я і так, по добротє своїй только, згоден, как земляку уступить.

«Вона як!» — подумав Панас і мовив уголос:

— Я згоден.

— Тогда по рукам!

Поручик, правда, не опустився до того, щоб потиснути його репану долоню. Тицьнув шматок до рук — тримай. Прийняв срібну монету, зважив на руці, всміхнувся. І пішов… Пропивати?

Уже за казармою Панас розгорнув свій скарб. Чужі букви, а він і своїх не знав. Ну, цяя, вроді знакома. То, певно, «М», «ми» кажуть, отже, направду Млинище, а то Мережка, по-чужому написана. Али й ніби по-їхньому. І тонка цівка ріки, мов жилка на руці… Ч-чорт, прогадав? За що віддав такі гроші? Яка шорстка шкіра… Пече його людську шкіру… Пече й ніби… ніби гладить…

І раптом відчув — цей шматок, карта, ци як там, наче почала гріти його долоні, тулитися до них, і тоже… тоже зігріти неї проситься… Ніби живе, далеке Млинище тулилося до його рук, не знати, як стало маленьке, мовби сліпе кошеня, що ще не знає світу, а вже просить у нього захистку…

8. Вибір Асміне

Чотири довгих років переходів, зупинок і нового шляху, натертих до крові мозолів на ногах і руках, майже дві сотні смертей — од втоми, душевної і фізичної, хвороб, од часу, що, здавалося, чатував за кожним поворотом дороги, мовби грався з людьми у формі — виживуть чи ні… і полк, у якому служив Панас, опинився на далекій Кубані, у передгір’ї Кавказу. Далі лежала напівпідкорена, але не зламана й підступна, як їм казали, країна Черкесія, де та ж смерть, тільки несподівана й ще підступніша, могла чекати за кожною з хатин, які тут називалися саклями і тулилися до гір. Через кілька місяців розпочалося просування далі й вони опинилися в невеличкій улоговині, а з-за дерев і скель виглядали ще чужіші оселі. Старший солдат (дослужився!) Афанасій-Панас Терещук рано-вранці виходив зі свого намету і йшов до невеличкої гірської річечки, що своїм дзюркотінням манила за собою. Хоч село, чи аул по-тутешньому, вже п’ять літ як було впокорене, їм веліли остерігатися. Та остерігатися не хотілося серед цієї краси, таємничих гір. Хоч і набачився їх під час походів, ці здавалися особливими. Була ще одна причина, яка змушувала підводитися до загального підйому й іти до річки, ховатися за виступом скелі й спостерігати. Чекати. Чекати, що на протилежному березі з першими променями сонця з’явиться тонка дівоча фігурка — вся в чорному, з відкритим невеличким прорізом лише для очей, з великим, також чорним глечиком (чи як там у них називають) з довгим горлечком, схожим на чорного птаха — боцюна, такі гніздилися в їхніх поліських лісах. Дівчина підходила до самісінької води, ставила посудину на великого сірого каменя, а тоді скидала хустку й відстібала запону, що закривала нижню частину обличчя. Густе, також чорне, з ледь сріблястим відблиском, волосся розсипалося по плечах. Швидким порухом голови дівчина закидала це розкішне волосся назад і бралася вмиватися. Панас бачив, як зблискують на сонці, що визирає з-за гори, очі, як з’являється разок білих-білих зубів, що здаються по-особливому привабливими на всій темній поставі дівчини. Хоч і темним, але живим, трохи червонуватим у відблиску сонячних променів, було лице. Мовби не просто живе, а наживо вималюване невідомим малярем на тлі гір, дерев, що росли над річкою-потічком, сонця, яке наче тільки й для того й уставало, щоб подивитися на це священне дійство умивання, далі зачерпування руками, що тільки й визирали долонями й пальцями з-за довгих рукавів, води й пиття із маленького ніжного човника, у якого складалися двоє рученят.

Потім дівчина знову накидала на голову хустку і вдяганку під нею, набирала в глечика воду і йшла, обережно ступаючи ногами в легких гостроносих чунях (чи як там вони в них називаються) назад, до села, перша хатина якого визирала з-за найближчої гори. Панас якось подумав — чогось же він прийшов сюди ще до сходу сонця першого разу, ніби передчував з’яву дівчини. І з острахом — що незабаром з кожним ранком сонце вставатиме пізніше й пізніше, а потім узагалі після звуку труби, яка будила їхній табір. Як же він тоді приходитиме, щоб подивитися на цю загадкову дівчину, черкеску чи хто вона там… А потребу приходити, милуватися цим ранковим умиванням й набиранням води він відчував дедалі дужче. Спостерігаючи за дивним постійним ритуалом вдесяте чи мо’ й більше, подумав, що можна спробувати сховатися за тим он деревом, яке росте зовсім близько від каменя, біля якого дівчина набирає воду. Стовбур цього дерева, схожого на вербу і все ж не вербу, був широким й міг його сховати.

Так він і зробив наступного світанку. Дівчина з’явилася, й тепер Панас виразно побачив зовсім близько всю її поставу, а коли відкрила лице — й великі виразні темно-карі очі, такі великі, мов два озерця, у яких він одразу втопився. Соковиті вуста розкрилися, на них бризнула вода з долонь, схожих на дві живі рухливі пелюстки. Панас ледь не скрикнув, таким захопливим, таким чаруючим було це розкривання, явлення дівочої краси зовсім поруч, за якихось кілька метрів од нього. Боявся дихнути, хоч міг би одним стрибком дістатися неї. Того ранку тільки поглядом випив усю її так несподівано розкриту красу.

Коли відірвався від кори, на якій лишилися краплини його поту, провів поглядом дівочу фігурку, фігурочку, що тепер з далини сама здавалася тонким, гінким деревцем. І вирішив — ще прийде, тоді відкриється їй, будь-що буде, мусить розгадати неїну таємницю, а що таємниця є — не сумнівався.

Наступного ранку сталося те, що мало статися. Коли вона вже набрала води, щоб іти, він з’явився на мить зовсім поруч, глянув, намагаючись схопити своїм поглядом диво-очі. Вона побачила незнайомого чоловіка в солдатській формі, скрикнула, впустила свого глечика, але перед тим їхні очі на мить зустрілися. Чи побачила вона захоплення в його зіницях?

— Не бійся, — сказав Панас. — Я не зроблю тобі нічого поганого.

Вона щось пробелькотала по-своєму й почала відступати, виставивши на захист руки.

— Я піду, — сказав Панас. — Візьми свій глечик.

Він справді пішов, став віддалятися. Вже схований скелею, визирнув. Побачив, як дівчина спинилася, завагалася і… І таки вернулася за глечиком, що, на щастя, впав не на каміння, а на клаптик прибережної трави. Заглянула всередину, похитала головою і відважилася ступити крок, другий до води, зачерпнула. Уже як піднялася стежкою, раптом озирнулася, обвела поглядом прибережжя. І йому здалося — лукавинкою сяйнули диво-очі.

Панас даремно прочекав на неї два наступні світанки. А на третій таки побачив знайому постать. Поспостерігав, як сторожко озираючись, зиркала на другий берег вузького потічка. І йому наввижалося, що наче чогось ждала. Його появи? Він пересилив себе і не з’явився того разу, хоч дуже кортіло визирнути з-за скелі.

Прийшла наступного світанку. І він висунувся з-за каменю, помахав рукою. Вона якраз зняла з обличчя свою запону. Уздріла його помах, сахнулася було, та спинилася… І Панас ясно побачив, як сяйнула її білозуба посмішка.

Коли вертався до табору, знов подумав, що незабаром світлі ранки почнуть меншати, дівчина приходитиме до потічка пізніше, коли вже їх ставитимуть у стрій, і він не зможе прийти на ці дивні зустрічі.

Одважився. Прийшов на те місце раніше її появи. Сів на камінь, став чекати. Коли вона з’явилася на стежці, підвівся й приклав руки до грудей. Вона спинилася, щось проказала, змахнула рукою з довжелезним рукавом. Зрозумів: «Іди собі, якщо хочеш, щоб набрала води». Панас трохи відійшов. Як зачерпнула, не скидаючи вдяганки, що закривала лице, він ступив до неї, ткнув пальцем собі у груди, проказав:

— Панас. Я — Панас.

Дівчина подивилася, повагалася, тоді повторила його жест:

— Асміне.

Похитала головою, певно, попередила: не наближатися.

Він послухався.

Хтозна, скільки б ще тривала їхня дивна гра, якби не подія, що сталася через два світанки-побачення. Вночі на табір напали гірські повстанці, з тих, що не бажали коритися російській владі. Пізніше ті, що уціліють, дізнаються — їхній табір і служив приманкою, аби спровокувати до цього нападу. Бо в той же час інша частина безперешкодно займала головну повстанську базу. Вартові побачили нападників надто пізно. Підмога від тих, хто мав знищити горців, прийшла, коли вже лежало більше сотні трупів.

Операція вдалася блискуче, коли не рахувати жертв. Але в російській армії жертв ніколи не рахували…

Коли вже стали прибирати, складати трупи — свої і ворожі, — з’явилася в таборі дівчина в чорному. Наблизилася до солдатів, щось заговорила по-своєму. У Панаса, якому щойно перев’язали поранене плече, тьохнуло серце — Асміне. Швидко пішов до гурту, посеред якого стояла вона. Дівчина, яка щоранку набирала воду.

Як наблизився, почув, що повторює, мов закляття:

— Паньяс… Паньяс…

Зрозумів: хоче дізнатися, чи живий він. Гаряча хвиля залила йому груди, зашуміло в голові. Гукнув щосили — і в тому крику було й щастя, й розпач:

— Асміне!

Вона не кинулася йому назустріч, лиш голову повернула. З чорної суворої вдяганки тільки й визирали великі жагучі очі. Очиська. Очиці. А з них вихлюпнулися такий біль, така радість, перемішані зі здивуванням, наче побачила його вперше, що він задихнувся на мить.

Він узяв неї за руки, сказав:

— Я живий, Асміне.

Щось проказала у відповідь. Засоромлено, збентежено.

Панас почув, як хтось із напарників по службі присвиснув:

— Ну малорос, ну хохол! Уже черкеску подцепіл.

А «його черкеска» повернулася й подалася геть. Панас було рушив за нею, та спинився. Їх же сьогодні звідси відведуть, більше її не побачить. Озирнувся розпачливо. І тут наштовхнувся поглядом на прапорщика Румнова, який, здається, знав ту, чужу мову.

Кинувся до нього:

— Пане прапорщику, я прошу вас дещо їй сказати. Цій дівчині. Я прошу вас. Я заплачу.

Прапорщик зирнув, певно, вловив його настрій:

— Ладно, пошлі.

Удвох наздогнали Асміне вже майже біля їхнього заповітного місця.

Гукнув:

— Асміне!

Спинилася, глянула запитально і якось наче виклично.

— Пане прапорщик, скажіть їй, що нас звідси переводять, — гарячково проказав Панас. — Що ми більше не побачимося. Якщо вона хоче щось мені сказати — хай каже.

Прапорщик переклав. Асміне у відповідь щось промовила.

— Она говоріт, — переклав прапорщик, — что рада, что ти жівой. Она благодарна тебе, что ти нє обманул ейо, еті гори, етот ручєй і утрєннєє солнце. — І додав явно від себе:

— Смотрі, какая поетеса, хоть і чернявая. Везьот же вам, хохлатим.

Вони стояли зовсім поруч, вперше отак. І прапорщик Румнов сказав:

— Слушай, солдат, по-моєму, вам переводчик больше нє нужен. Гляді, нє задержівайся долго.

Приклав руку до кашкета і пішов, насвистуючи. Вони лишилися стояти поруч. Панас побачив, як швидко-швидко здіймаються її груди під чорною вдяганкою — і не плаття, а балахон якийсь. Невидима сила змусила його гарячково схопити Асміне за рукав, видобути з нього маленьку дівочу долоньку й притулити собі до щоки. Відчув, як вона вся задрижала. І тоді… Тоді він поцілував її дивовижні очі. Схопив у обійми й щосили притис до себе. Вона не пручалася, тільки щось прошептала — швидко-швидко.

— Не розумію, — сказав Панас.

І тут вона болісно скривилася, мовби щось пригадуючи. І сказала ламаною російською:

— Ньє… Ньє.. Ни зідеся… Там…

І рукою на гущавину на схилі гори показала.

Опівдні ті, котрі уціліли з їхнього табору, вирушили в похід. Відступали в передгір’я, де починалися козацькі станиці. Панас ішов у строю, обіч воза з провіантом і думав: він найщасливіша людина в цій колоні, що пахла потом, ще незажилими ранами, кров’ю і смертю, ледь схололими трупами, яких везли з собою, щоб віддати кубанській, козацькій землі. Його тіло все ще відчувало ніжне, гаряче тіло Асміне, котре й знав якихось, може, від сили півгодини. Яке й не побачив до пуття, хіба груденята, коли ту вдяганку підняв, на хвилю зблиснули. Поцілунок її прощальний солодко гірчив. І думка, що більше, певне ж, ніколи не побачить, стискала груди, підкочував до горла солоний тугий клубок.

І все ж він побачив Асміне, коли до міста, де вони квартирували, вже завітав перший сніг. Його покликали до штабу і там серед начальства — полковник Селезньов, майор Кочетов, ще пару офіцерів, стояв високий бородатий чоловік. Коли зайшов Панас, чоловік той кресонув по ньому лютим поглядом. Тоді жестом показав — ходімо, мовляв, за мною. За ворітьми невеликого військового містечка побачили припнутого до дерева коня. А впоперек на ньому лежала жінка зі зв’язаними руками й ногами. Досить було глянути на нещасну одним позирком, щоб з Панасових грудей вирвався подих-зойк:

— Асміне!

Так, то була Асміне. А бородатий чоловік заговорив — швидко і гнівно — й той же прапорщик Румнов перекладав. Панас почув, що чоловік привіз до них свою сестру. Що та допустила ганебний вчинок, зганьбила й себе, й увесь їхній рід, бо ще не віддана заміж, має у своїй проклятій жіночій утробі плід, дитину. Допитана, вона призналася, що та майбутня дитина від російського солдата. І що він її не збезчестив, а віддалася йому добровільно. За такий подвійний гріх, що гнівить Аллаха й порушує священні закони шаріату, було вирішено забити негідницю камінням. Та він її брат, йому стало шкода сестру, яка колись врятувала його від укусу змії, й він теж пішов на злочин — викрав її з ями, де та чекала страшної смерті. П’ять днів він шукав російських воїнів і якщо знайшов, то віддає сестру тому, хто її збезчестив, хоч сестра й каже, що полюбила його. Вона може належати цьому чоловікові, й більше нікому, а якщо він відмовиться, мусить повернутися до родини й бути забитою камінням.

— Ти той солдат? — спитав Панаса майор Кочетов.

— Я, — сказав Панас. — Відв’яжіть її.

Відв’язана Асміне поглянула на нього змучено й якось воднораз так світло, що Панас відчув, ніби його підіймає над землею незнана сила. Її змучений зойк-шепіт «Паньяс» полетів до неба й вернувся дитиною, яку він раптом побачив на руках, простягнутих до нього.

Дитина, чорнявенький здоровий хлопчик, якого назвали Марком, з’явилася навесні, якраз перед Пасхою. А доти була важка розмова з полковником, який сказав, що він, старший солдат Терещук, заслуговує суворої кари. Але зважаючи на його репутацію вмілого вояки, на те, що прослужив уже цілих п’ятнадцять років, що він єдиний у полку не тільки ветеран Вітчизняної війни 1812 року, а й учасник Бородінської битви й великої битви народів під Лейпцигом, його карають лише гауптвахтою. Йому не можуть дозволити одружитися, але жінка його може жити в місті.

— Спасибі, ваше високоблагородіє, — сказав Панас.

Полковник вийшов з-за столу. То був старий, порубаний і посічений вояка, учасник ще суворовських походів:

— Ти, брат, конєчно, сволочь. Но сволочь, которая в некотором родє оправдиваєт род человеческій, єслі я в етой жізні что-то понімаю.

Панас з цієї мови ніц не второпав, але збагнув, що він прощений. І що те життя, у якому він якщо й виправдовував, то тільки нещасну Асміне, що полюбила його всім серцем, те життє триває і його треба якось облаштовувати. Він знайшов для коханої оселю — невеличку кімнату в хаті старої козачки баби Настасії, куди навідувався, як тільки випадала нагода. Таких нагод випадало, як законне звільнення, раз чи два на місяць. Та ще були ночі, коли вирушав у «самоволку». Як старий солдат, вивчив швидко всі потаємні ходи й виходи, вмів домовитися і з унтером, і фельдфебелем, і вартовими. Треба було тільки — ноги на плечі, й ось уже дві версти подолані, й Асміне, котра ждала коло хати, припадає до нього. І обціловує, й дорікає, й сердиться. Од баби, од сусідів, од нього вона швидко вивчила їхню, малоруську, мужицьку мову, якою балакали й тут, на Кубані. Правда, не зовсім так, як на Поліссі їхньому, али розібрати, зрозуміти мона було, вельми багацько схожих слів, а то й просто однакових. Асміне обов’язково годувала коханого, дивилася при світлі скіпки чи свічки, як він поглинає огірки, сало, цибулю, зготовлені Асміне чудернацькі млинці. Іноді Панасові здавалося, що то ж він прийшов з роботи до свеї хати, що його стріла законна жінка, годує і вкладе спати. У такі хвилини згадував Параску, риси якої все більше стиралися, і наче набували рис Асміне. Десь там колишня кохана жила своєю сім’єю, мала свою долю, і навряд чи й згадувала його. Панас уперто не писав листів, так, йому здавалося, він підганяє час, той час, коли має вернутися до рідного села. Якось подумав, що нічого не відаючи, лишає хоч у пам’яті таким, як було, як лишив і свої Загорєни, і Млинище їхнє, і маму, і брата, і Параску, що зосталася такою, як запам’ятав, начеб не належала нікому — ні йому, ні Пилипові. Млинище жило на шматку шкіри, який зашив у торбинку, й удень і вночі носив на поясі. А ще в пам’яті жила Діва Млинища, біла жінка, яку побачив незадовго до того, як пуйшов у солдати. Часом він розмовляв з нею, навіть за порадою звертався. Якось явилася в маренні, коли поранений у шпиталі валявся. Явно побачив, як за вікно спускається з неба Біла Діва, а потім заходить до їхньої палати, наповненої стогонами, бурмотінням, випарами, запахами крові й поту, смородом гною, що сочився з ран. Панас побачив, як вона йде між ліжками-нарами, підходить до солдатів, щось каже чи шепче, кладе руку свою геть білу на лоба, гладить по щоках, і від тих доторків поранені заспокоюються, стихають, мовби поринають тоже в білий сон.

«Чи бачать вони неї, цю Діву?» — подумав Панас.

Коли ж наблизилася до нього, попросив спраглими, пошерхлими, спеченими вустами, щоб і йому поклала долоню на голову, щоб і його погладила. Вони ж давні знайомі, наче родичі, з їхнього села, з їдного кутка.

— До тебе ще я ни можу торкатися, — почув шепіт Діви Млинища. — Ще ни прийшов той чєс. Али він прийде.

— Коли ж? — Панас прошептав і відчув, як наче кудись летить.

— Коли ти вернешся у своє село, у Млинище, — ни то прошептала, ни то тихо проспівала Біла Діва. — А ти вернешся…

— Добре, — прошептав у відповідь Панас і відчув, як провалюється у теж геть білий простір, і вже летить над вкритими соломою й очеретом оселями, бачить і маму, і брата, і Воронку коло доми, хоче їм щось сказати — ось же я, Панас, прилетів, щоб вас побачити, і… провалюється в справдешній сон, в інший простір, де все тьмяніє і гусне, стає єдиним гарячим ніжним клубком.

Уранці він прокинувся без жару, стих біль у рані, а голова була ясною, і чітко бачилися люди, солдати, що вже не стогнали, а кожен говорив щось про своє.

— Дєкую тобі, Діво, — прошептав Панас. — Дєкую… Ми ще стрінемося у Млинищі.

Якось розказав про той вже подаленілий сон Асміне. Вона спершу затривожилася, почала щось пригадувати, а тоді усміхнулася, пригорнулася і сказала, що, за їхнім повір’ям, побачити білу жінку, котра не забирає з собою, а обіцяє зустріч у майбутньому, то означає, що житиме він довго, що є в ньому сила, яка оберігає.

— Добре, то добре, — сказав Панас і погладив неїного живота, що вже нагадував великого круглого гарбуза, диньку по-їхньому.

А потім він тримав на руках сина — синочка, кровиночку свою, продовжувача свого роду. Дитя було незвично смагляве, навіть чорняве-чорнявуще, схоже на краплинку ночі, серед якої з’явилося на світ. Панас підніс його до вікна, сонце торкнулося променем-лапками маленької істоти. Він ще не знав, скільки то клопоту буде, доки стане малий на ноги. Він приходив раз на місяць, законно, а решту — вночі, коли син уже спав. Асміне й доглядала синочка, котрого назвали Марком (батюшка повелів), і почала обшивати місцевих модниць, аби й собі заробити якусь копійку. Найбільше боявся Панас, щоб їхній полк нікуди не перевели, бо ж довелося б і дружині з сином мандрувати за ним.

За короткі навідини встигав дещо зробити по господарству, обживали маленьку кімнатку. Асміне навчилася вишивати й рушники на вікнах порозвішувала. Та довелося й прикрощі переживати, бо прийшов раз, а вона темніша темної грозової хмари. Довго допитувався чого, то й почув:

— Я не солдатська наложніца. Я твоя кохана жінка. Як там у вас кажуть, оте твоє слово…

— Любовальниця?

— Так. Тильки твоя любовальниця. Законна.

— Хтось тебе обізвав? — здогадався Панас.

— Сусідка.

— Я їй скажу…

— Не треба. Я не знаю, як то зробити… Рота не зашиєш…

— Давай обвінчаємось, — сказав Панас. — Як ни мона явно, то тайно повінчаємось. Так, кажуть, навіть царі й цариці роблять. А ти ж у мене ліпша за царицю.

— Нє, — Асміне хитає головою.

— Аллаха свого боїшся? Він далеко.

— Він тримає ниточку, — серйозно сказала Аміне.

— Яку ще ниточку?

— Яка мене до мого аулу, до мого роду прив’язує.

— І де ж та ниточка? — Панас трохи сердито.

— Вона тоненька й невидима, але міцна. Як я порву неї, щось у світі не так буде.

— Авжеж не так. Сонце на заході сходити почне…

— Не… не кепікуй… Я собі килимок купила…

— Килимок?

— На якім молитися буду. Щоб мене ніхто наложницею не називав. Аллах мудрий, він їх напоумить.

Отака розмова. «Бабам рота не зашиєш справді», — подумав.

Асміне ображалася, коли називав неї «моя черкеска».

Сердито блимала очима, ногою тупнула, коли якийсь раз так назвав:

— Адиге^[20]!

— Що — адиге? — не зрозумів Панас.

— Я — адиге. Народ мій — адиге. Кажи — адиге.

Виявилося, так вони себе поміж собою називають. Ну, адиге, так адиге. Сказав:

— Адигейочка моя сердита, йди до мене. Ну йди, не комизься. Ти ба — адиге!

Ще Асміне розсердилася, навіть усерйоз нагнівалася, щось сердито на своїй мові проказала, коли дізналася, що він ще жодного листа не написав. То було, як почали в цим городі жити…

— Я не вмію писати, — сказав Панас.

Асміне зблиснула очицями:

— Ах, не умієш? Тоді я напишу.

— І як же ти напишеш? Чим?

— Найду чим. Писаря козацікого попрошу.

— Я б і сам написав. Напишу.

— Напишеш? Хіба ти грамотіной?

— Ну, не грамотний, так нашому батальйонному писарю заплачу.

— Не треба. — Асміне — блись-блись. — Я сама. Мій слова будуть ніжний. Мій слова од тебе. Ніжний-ніжний. Як твій руки до мене.

Він збагнув — хоче послати вона, але ніби від нього. Нихай.

Спитала через кілька днів:

— Як там ваш аул називається?

— Не аул — село. Дерьовня по-кацапськи.

— Ну, сьєло… Загорєни?

— Ага. Волинської губернії, Владімірського повіту. Запам’ятаєш?

— Ми, адиге, маємо хорошій пам’ять, — сказала вона.

Що там написала, що послала, не відав. Обоє ждали відповіді, довго-довго. Місяць, два, півроку, рік. Асміне сказала — ще попросить написати. Панас заборонив. Мо’ й не дійшло, а мо’ й ни захотіли одписувати. Мо’ обідилися. Мо’ той писар і не послав…

Сон тилько йому приснився. Наче пташок з рук випускає. А вони пурхають з долонь і одразу кудись зникають, ніби невидимий струмінь зливає, ци вітер, якого й не чути. Зникають і тико чути сумне ни то курликання, ни то щебетання.

Дивний сон. У казармі приснився і не міг дочекатися вечора, щоб піти, Асміне розказати. Та його, як на те, в караул поставили.

«Доля, — подумав. — Навіть сон утікає, не хоче прийти до Асміне, не хоче ще комусь належати… Чого б то… Тривожно на душі… Хоч би куди не послали…»

Ходив з рушницею, а над ним світили далекі зорі, й десь та одна, на яку Біла Діва Млинища тоді перетворилася.

Полк зрушив з місця тільки за рік до закінчення його служби — на російсько-турецьку війну.

— Я вернуся, — пообіцяв Панас.

І таки повернувся — поки дійшли морським узбережжям до кордону, війна й закінчилася, запросили турки миру, як сказав їм полковник. Радим вертався старий солдат Афанасій-Панас Терещук з того останнього в його житті походу. Дякував і Богові, й Матері Божій, і Діві Млинища їхнього за теє щастя — доля довгих двадцяти п’яти літ хоч і не вберегла од кулі, та то були тільки рани. Живий, живий, як пес живучий, старий солдатисько. І вступають вони до їхнього міста, у якім тільки-но перецвіли садки, і стоять уздовж вулиці люди, сяють усмішками дівчата й жінки, а онде його Асміне — сина за руку тримає, якому якраз у його відсутність десятий рік пішов. Панас, не питаючи дозволу, вибігає зі строю, кидається до них і високо підіймає (ого, нівроку виріс опецьок) на руках. Малий щасливо сміється, смикає за вуса, які в тата одросли.

Восени їм належало вирушити в дорогу. Асміне умовляла лишитися в цьому місті, купити хату (грошенят же трохи зосталося) і жити собі. А можна в станицю якусь поїхати, там і землею розжитися, у козаки записатися. Та Панас вирішив твердо — мусить вернутися до свого села. Хай дорога далека, та як не зимою, то до весни доберуться. Хіба даремно він довгих півтора десятки літ карту тую, де Млинище їхнє намальоване, з собою носив, як зіницю ока беріг… Хочеться йому вернутися до доми свеї, брата, сестер, а, може, й маму ще живу застати. Певно, вже й ждати його перестали, а тутечки він — ось і я, забули свого Панаса?.. Небожів, певно, назбиралась ціла рота, ось вам дєдько солдат, смикайте, як і син, за вуса.

Та чим ближче строк підходив, темніло лице Асміне. Мовби хто на нього редьки насіяв. Очі й без того темні, геть гасли.

— Чого тобі, мила моя? — питав при зустрічах Панас.

Асміне дивилася якось так дивно, мовби не впізнавала його.

— Чого тобі, любонько? — не витримав раз Панас. — Не хочеш зі мною їхати? Ну добре, останемось, якось тута заживемо.

Асміне похитала головою. І раптом її сумний погляд прояснів, став аж прозорим.

— Нє, ми не останемося, — сказала геть по-їхньому, добре за ці літа навчилася. — Ти тут з нудьги помреш, Паньяс. Твій далекий ліс, у кому рисі живуть, тебе кличе.

— Ми там, у нас, повінчаємось, раз тут ни схотіла, — сказав Панас. — Я ж давно хочу, щоб ти стала мею законною жінкою.

Асміне зновика похитала головою, вся аж колихнулася. Давня іскра сяйнула в її очах і погасла. Натомість темна хвиля пробігла.

— Я не хочу з тобою вінчатися, — сказала.

— Овва, — Панас аж присвиснув. — Розлюбила чи що? Там треба буде, станеш нашою.

— Нє, — вуста Асміне склалися в трубочку, як то бувало, коли в чомусь упиралася. — У тебе свій Бог, у мене — свій. Я багато думала і зрозуміла. Справді нема Бога, окрім Аллаха.

— Авжеж, знаю, знаю, — Панас усміхнувся. — І Магомет пророк його, як там у вас кажуть…

— У нас багато чого кажуть, — Асміне простягла було до нього руку і спинила. — Я вже не та Асміне, що до річки приходила. Та Асміне віддала тобі тіло, а душа її так там, у горах, і осталася. Тепер вона й тіло за собою кличе.

Панас зирнув ошелешено. Холодок пробіг його затверділим, зашерхлим тілом і не хотів покидати.

— Ти що ж, хочеш у той свій аул вернутися?! — вигукнув і відчув, як дрож пробіг по ньому всьому. — Туди, де тебе мали забити камінням?

— Так, — сказала Аміне. — Може, мене вже простили. А ні… У нас є звичай — коли жінка хоче заслужити прощення, їй треба через весь аул на колінах проповзти і біля гори, де стежка до вершини підіймається, припасти лицем до землі, чекаючи своєї долі…

— Я тебе не пущу! — крикнув Панас. — Підеш зі мною і все.

— Перекинеш мене через коня? — Асміне сумно всміхнулася. — Як мій брат? Тільки ж і коня в тебе нема.

— Якщо треба — купимо, — Панас вимовив уже зі злістю.

— Не допоможе. Вернуся я, Панасе.

— Що, може, й Марка хочеш забрати?

Асміне поглянула болісно.

— Марка — нє. Ти не віддаси. Та й я не знаю, як там з ним поведуться. Може, приймуть, а може, й нє. Ти хороший батько. Багато чого навчиш. Він ще малий, приживеться в тому твоєму селі.

Панас зірвав з голови кашкета свого солдатського, кинув об долівку. Тупнув спересердя ногою.

— Та що ж ти за мати така, що ради того свого аулу і свого Бога од сина готова одказатися…

— Наші дороги, як дві стежки в горах, — тихо сказала Асміне. — Одна веде до гори, а друга в гору впирається й гасне. Моя пора прийшла. Я кожен день за тебе й Марка молитимуся. Серце моє за вами плаче. Тільки рід мене і гора наша кличуть. І той потік, коло якого тебе зустріла. Я йому розкажу, яким ти був хорошим чоловіком. А за сином кожен день… мої сльози… — і затнулася.

Після довгих хвилин тиші, що, здавалося, тремтіла і теж боліла, Панас мовив:

— А я то думав, чого в нас дітей більше не було… Ни хотіла?

— Не хотіла, — Асміне поклала йому руку на плече. — Прости, любий. Я зробила один гріх і другий беру на свою душу. Тільки цей гріх ніби й не мій… Господи, як мені болить душа! Але бачу свою маму, і братів своїх, і боліло всі ці роки, чи Рустама простили, що мене викрав, порятував. Як не дізнаюся, камінь мій не дозволить дорогою з тобою йти…

— Камінь на твоїй душі? — Панас так сумно, що аж язика заморозило.

— Так. Не смійся.

— Я і не сміюся. — Панас обертав жорна, з яких слова натужно вилізали. — Я плачу. Що нам робити, Асміне? Лишимося тут? Ну лишимося. Хай. Утрьох.

— Нє, — Асміне дивилися мовби здалеку. — Моя дорога вже почалася. А ти поможеш Маркові сказати. Пошукаєш слів. І про мене йому розказуватимеш. Рік, другий. А може, й далі. Завжди. Щоб не забув. Як і я не забуду. О, праведники святі, я мушу витримати.

— Нащо тобі тая мука?

Асміне відповіла не одразу. До чогось прислухалася. До того, що в ній чи далеко за нею, до того, що ніби от-от мало прилетіти. Може, заспівати чи джерелом задзюрчати.

«Які ж мені слова буде синові сказати?» — подумав Панас.

— Я колись до тієї річки, до потічка, як приходила, то мусила обов’язково води ранкової, холодної, напитися, зуби вона ломила, а я без неї жити не могла, — сказала Асміне.

9. Повернення Панаса

Панас із сином добрався в Загоряни наприкінці зими. Село лежало геть засипане снігом. Ще в місті Любовні його попередили, як було поткнувся на поштову станцію, — нащо вам, чоловіче, ті Загоряни, вони геть заметені та й дорога ледве дихає. Хотів було чалапати пішадрала, хоч розумів, що малому буде тєжко витримати дорогу на ногах у два десятки верстов… Тоді взявся питати, хто би довіз. Усе ж тут йому повезло — до містечка Шацька тре було терміново доставити якусь пошту государську і їх за дорожезні піврубля сріблом згодилися взяти до села, що лежало якраз на півдорозі між двома містами.

Зійшов коло повороту в селі, де церква, перехрестився, подумав, що оно тої будівлі коло церкви за його пам’яті не було. Біле-біле село, присипане, мов борошном питльованим, лежало перед ним. Те, до якого він так прагнув.

— То ми тута житимо? — озвався Марко.

— Так, сину.

— Доки мама не приїде?

— Ага, — зітхнув.

Далі він місив замети на сільській вулиці, волочачи за плечима великий речовий мішок, а правою рукою міцно тримав синову руку в теплій рукавичці, вив’язаній мамою Асміне, котра десь там у горах альбо була прощена своїми одноплемінниками за давній гріх із ним, або ж лежала забита чи скинута в урвище. Панасові хтілося вірити, що вона жива, тільки стискав груди щемний жаль розлуки, хоч уже й не такий болісний, як при прощанні восени.

— Мама повернеться, приїде до нас, — запевнив тоді сина.

Чи повірив хлопець татовим словам?

Утоптував ледь помітну стежку крізь білий, наче святковий сніг, а як стало геть грузько, звелів синові, аби ступав у його сліди. Син трохи прочалапав, спіткнувся і тоді Панас промовив:

— А знаєш що, Марочку?

— Що, тату?

— Сідай-но ти мені на плечі.

— Як то? Вам… тяжко буде.

— Нє, — сказав Панас. — Я нагнуся, а ти залізай. Ще й не такого підіймав.

І присів. Малий завагався.

— Я ж солдатський син. Дійду і сам.

— Сідай, — велів Панас.

Марко таки заліз на плечі. Панас понатужився і підняв. Ой, тєжко вже. Захитався. Мусить іти. Трохи похитуючись, потюпав далі. Село, засипане снігом, лежало перед ним те й не те. Старенькі, вкриті білими шапками хатки, мовби присідали, придивляючись до дивних подорожніх. Панас звернув на вулицю, що виводила з тракту (тоді в Загорянах дорога-тракт ще пролягала через село, мимо церковки) на Млинище. Їдна хатина, друга. Почав пригадувати, чиї то хати. Смолярихи, Пацьорина, Гартемова… Бач, ни забув… Чи є досі теї люди, чи вже зовсім інші? Ніде нікого, геть дрімотне село. Й нічого не змінилося. Час мовби завмер, дожидаючись його повернення.

— Ти таки тяжкий, а я старий солдатисько, — сказав до сина.

Нагнувся, присів і раптом впав у кучугуру. Поруч гепнувся син.

— Отакої, — сказав Панас. — Ти не забився?

— Нє, тату, — сказав Марко. — Али я скоро виросту, то, гляди, ще й вас на собі понесу.

— То й добре. Бо я, кажись, таки уїздився.

Обтріпались, потюпали далі. Панас подумав, що час не перехитриш, конем не об’їдеш. Та й де його кінь? Воронки, певно, давно нема. І вперше подумав, що, мо’ ни тре було вертатися. Пуйшов у солдати, та й пропав чоловік, та й по всьому. Або там, на Кубані, з Асміне лишитися, або десь у тих степах, за Дніпром, де землі солдатам багацько мона було взєти… Захазяював би…

І тут на нього напала впертість. Та що ж то таке, як до села свого добрався, то не дійде… Он же ще їдна вуличка, й хата їхня буде.

Бабу зобачив якусь побіля доми неїної, привітався. І хто ж то стоїть, на чоловіка в шинелі пильно примружено зиркає? Не може згадати Панас… А ось же й вулиця й хатинка, дома… Ну, його чи не його…

Він стояв і кликав теплю хвилю радості, а вона не приходила.

«Як же ти довго ходив по світах, солдате», — подумав.

Але за цією прийшла інша думка: «Того й ходив, щоб вернутися. Щоби цеє засніжене село побачити, димок, що над домами де-не-де в’ється. То ж димок, що зачинає моє серце зігрівати».

Гаряче бажання побачити когось зі своїх, мов хвиля у великій ріці, раптово, нагально захльоснуло, обгорнуло, мовби до себе тулить, вкупі з ним хвіртку відчиняє.

— Ми вже прийшли, тату? — чує голос Марка.

— Прийшли, сину. Бо… Бо мали прийти.

Забряжчала клямка, скрипнули двері. І гарячий, застійний, напівзабутий дух ув лице вдарив. Панас одчинив двері до хати, які цілих двадцять п’ять літ, тепер уже й з хвостиком, не одчиняв, ступив за поріг, проказав:

— Доброго здоровля сему дому. Хай пан Біг помагає.

Од ночовок, у яких лущили горох^[21], підвела голову худорлява молодиця. Коло неї двійко дітей — вже майже зуросла дівчина і хлопчик, трохи менший за Марка. Хто ж то в їхній хаті хазяює? І тут здогадався — то ж, певно, жінка Тарасова, а то їхні діти. А мама, де ж мама?

— Доброго й вам здоровля, — почув. — Ви-те до кого? Ци мо’ просити щося прийшли, так ми бідні… Та й учора тико буле тута просячі люде…

— Ни просити, хазяюшко, привітати вас у своїй хаті та поклонитися, — сказав Панас. — Не пізнаєш? Та й де би… Бо і я ни могу признатися, чия ти… А я Панас, Тарасів брат. А де він сам, хазяїн?

Жінка подивилася, перемінилася на лиці й сплеснула руками.

— Боже мій… Панас! А ми думали…

— Що я пропав? — Панас усміхнувся. — А я живий, хазяюшко. Йди-но, почоломкаємося.

Жінка вийшла з-за стола, обняла, до грудей притулилася. Потому на Марка кивнула — хто то? Ваш син? Панас пояснив — так, то мій син. Її лице, на якім до радості явно примішувалася тривога, просіяло. Певне, подумала — просто в гості приїхали, а не посягати на хату. Сказала, що Тарас до дєдини^[22] подався, просили там по хазяйству помогти, а син, Петрик, до хлопця Буцишиного за річку побіг. Ото-он Мокринка, середульша, скоро дасть Біг і заміж пора буде віддавати (дівчина зашарілася), а то Кіндратик, грамотєй, певно, буде, бо в церковноприходську записали.

— То у вас четверо дітей? — перебив її сокоріння Панас.

— Четверо, двох ще Бог забрав, хлопчика й дівчинку, малєйкими. А найстаршу, Стипанку, то вже й замуж оддала. Внука маємо, а типерки другим груба^[23].

Охоча на слово виявилася Тарасова жінка, його братова. Про всіх родичів розказувала, про те, хто вмер останнім часом, а хто замуж збирається. Про те, що батюшку їхнього на більшу парафію мають переводити, а кого їм пришлють — невідомо. За якимось сотим чи й більше словом нарешті Панас узнав, що звати неї Варка, з Чинбарів, кутка, та ж ви-те знаїте, при в’їзді, Адама Слісаря, по вуличному Кабздися (засміялася) дочка. Панас дістав зі свого мішка подарунки — їй хустку велику, гарну, шальоху празничну, валянки Тарасові, мо’ подійдуть, ноги в них вроді однакові, дітям гостинці, шматок в’яленої ковбаски та ще й блєшчину горілки. Зовсім посвітліло лице братової. Кіндратик з Марком забалакав. Щоб остаточно розвіяти сумнів, Панас повідомив, що на хату їхню ни посягатиме, грошенят має трохи, то якщо є підходяща, щоби продавали, то купив би. Варка — та вроді таких нима, хіба в баби Мотрихи, їдна вона живе, дома, правда, на курячих ніжках, доживає віку, як і баба, та мона поладити. Нарешті добрався Панас до запитання, яке й хотів, і боявся задати, — про маму Юстину.

— Ни дуждалися вас мама, — зітхнула Варка. — Три роки як приставилися. Боліли перед тим, і все питали, ци Панаса ни видно. Дітей посилали на шлях подиветися. Вєрили, що ви-те вернетися, ой вєрили… Бо ж ме грішним ділом думали, що ви-те десь пропали.

— А хтось із тих, хто тоді за мною пішов, вернулися?

— Нє, — зітхнула Варка. — Нихто. Тико Петро Дикунів літ пєтнайціть, як пришкандибав. На костурі, й рука покалічена. Килько літ ще пожив, жинетися навіть пробував. Та Бог іначе розсудив. Ци янгол їхній. А решта — то десь в чужих краях, то коли вуйна з французом була, а то й просто невідомо де. Тако-во… Ще ни раз забирали, ни вельми багацько й виртаються. А ви-те никого з наших ни стрічєли?

— Нє. З Гараськом та Павлом Явтуховим у їден полк попали. Тико ж Павла в Австрії, а Гараська десь пуд Москвою чи що… Він казав…

І умовк. Тяжко стало всередині. Гарасько не писав, бо, вважав, нима кому, а він то чого затєвся?.. На кого образу затаїв за той свій вчинок, чого себе геть із цього світу викинув? Міг би писаря попросити, міг… Асміне послала, а чи послала…

— Мама, як умирали, наказували, щоби ми за ваше здоровлє на всі свята свічку ставили, щоб кожен день за повернення молилися. Ми й молилися… Мама казали, що в тій молитві й од неї слова будуть…

— Хай простять мама, — сказав Панас.

— Чого там… Добре, що вернулися…

Таки спитав — чи письмо його получали?

— Ой, аякже, — сказала Варка. — Літ десять уже минуло. Сам староста приніс. Там слова такеї чудні буле… Про те, як ваша любов пташками до нас летить, і з хмарки дощем сльози за мамою проливаються… Мама з тим письмом до волосного писаря ходили. А як прочитав, то воне як молитву шептали… Ви-те ж писали, що жінку маєте, що син родився…

— Чого ж ни одписали?

— Та чого ж нє… До Василє Осмиського ходили, він же грамотний… Всі четверо… Тарас, я, дочка старша, і той, Петрусь, ще пуцьверінок був… Разом і слова складали… Староста до міста возив, писарю дав, щоб одправив… Хіба ни получєли?

— Ни получав… Мо’ загубив де той писар…

— Мо’ й загубив, — зітхнула Варка.

— А моє ж письмо де? Викинули?

Варка знітилася, а тоді:

— Мама попросили, аби їм у труну поклали. Казали, мо’ на тим світі, як у пекло ни попадуть, то янгола попросять, аби прочитав або грамоти навчив. Воне ж… кожну буковку ту цілували…

Сльози мимоволі виступили в Панаса з очей. Щоб їх висушити, взявся про сина та Асміне свою далеку розказувати. І враз крик свій власний почув над горами далекими (а де ті гори?): «Асміне!» Знітився, став шукати слова, щоб далі казати.

А крик усе лунав, хоч віддалявся:

— Асміне!

Брат вернувся пізно ввечері, перед тим небіж явився. Привіталися — радість перемішана з насторогою — побалакали, Панас знов запевнив, що шукатиме собі хату. «То добре», — сказав брат, видно було, що для нього Панас, як пришелець з іншого, вже напівзабутого світу, — нащо було телющитись назад, де вже тебе нема, а є моя сім’я й моя господарка? Випили горілки, якої привіз Панас, трохи сп’яніли, й у Тарасових очах, як перед тим Панасових, з’явилися сльози.

«Тепер ти, брате, який є, яким і мав би бути», — несподівано подумав Панас.

Але тут Тарас узявся жалітися на життя: старша дочка просить помочі, а грошей катма, пан, син колишнього пана, збільшив оброк, мусиш продавати урожай і віддавати гроші, або вирощуй на полі те, що панський управитель наказує, і тоже віддавай. Тарас не вимовив те, що було в його очах, і Панас дістав і тицьнув йому двадцять рублів.

У братових очах і далі перемішувалися радість, подив і насторога.

«Я радий, — казав його погляд. — Ти вернувся, хоч міг і не вернутися. Ти лишився в тому, минулому світі, який ми майже забули. Хіба згадують про мерців, котрих поховали двайцять п’єть літ тому? Твої кісточки зотліли, брате, але я радий, що так не сталося. Ти живий, то починай заново свій шлях. І не кради мою дорогу, бо в мене сім’я, діти, про яких тре дбати і яких треба прилаштовувати».

— Завтра почну шукати собі хату, — сказав Панас.

Тарас зітхнув, сказав:

— Я ничого. Поживи собі, кілько тре. Тут десь і постелимо.

— Та я й на землі примощуся, по-солдацьки, не звикати, — Панас усміхнувся силувано. — Дєкую, що сина пристроїли…

— На печі йому з нашими тепло, — повеселів і Тарас.

Нарешті Панас наважився і спитав про Параску та Пилипа, призвідців його лиха й далекого шляху. Довідався — живуть собі, поживають, мають семеро дітей, і всі живі-здорові, їдне тико якось боком ходить, а так ничо, їдна біда — всі дівки. Тарас засміявся — нияк ни може той Буца хлопця собі встругнути, жінка на нього сердиться, а він собі на жінку. Параска раніше грозилася до кума ци сусіда піти, щоб поміг сином розжитися, тико вже й вік не той, мусять змиритися. Трьох уже заміж оддали, четверта на підході, а за кожну ж придане давай. То Буца якось стогнав, що скоро зовсім без ногавиць і сорочки останеться.

— То, брате, нивидомо, ци добро, ци мо’ й ни вельми ти їм зробив, — сказав Тарас. — Може б, у вас і сини, й дочки були б…

— Так то воно так, брате, — одказав Панас. — Та хто його знає, що народиться, як з їдного боку любов, а з другого душа на третій бік оком із середини косує.

І тут він почув голос: «Асміне! Я б тоді не зустрів Асміне!»

І легше йому враз стало. Майбуть, справді в Бога все на письменах записано. Тілько ж нащо вона в теї свої гори вернулася, хоч бери йди, шукай… А куди, якою дорогою, через які поля й доли, а мо’ місяці й роки…

— Щось тобі покажу, — з тими словами й дістав торбину заповітну, у якій карта-малюнок їхнього Млинища була схована.

— Що то? — здивувався брат.

— Якеї смішнеї загогулини, — сказала Варка.

Панас узявся пояснювати. І де дістав, і що намальовано.

— Аж у тей Хранції малюнок нашого кутка? — переляк майнув ув очах Тараса.

— Не бійся, — сказав Панас. — Правдивий малюнок. А як туди потрапив, їден Бог відає.

— Чари, — сказав брат.

— Теї чари, щитай, моє життє вберегли, — Панас погладив шкіру, подивився на карту, взявся пояснювати — то річка, то вулиці, й спинився — а то ж яка вулиця? Подумав — ат, може, колись була, і чогось тоскно-тоскно стало на душі.

А Параску на другий день побачив. Вирушив до волосної управи (Загоряни, доки він блукав по світах, стали волосним селом) замельдуватися, зробити розвідку щодо купівлі хати й землі. З їхньої на сусідську вулицю завернув — рішив так ближче вийти, мо’ й замети менші.

Спинився — тож дома Буцина певне, ага, то й Параска тута живе. Зайти чи що? Нє, нихай завтра, ци пуд вечір.

Тут і сталося диво. Розчинилися двері доми, дівчина з дверей випурхнула — у якомусь лапсердаку, сірому, тканому, валянках битих, хусткою барвистою запнута. Біжком до хвіртки, і тут Панас здригнувся, завмер, прикипів до стежки, кимось протоптаної. До нього наближалася не просто дівчина — то була Параска, молода, вродлива, така, яку лишив колись у селі. Обпекло, запашіло лице, бо зовсім поруч постала та, яку в пам’яті зберігав, а потім і погасла, забулася, а тепер побачив заново — живу, колишню.

«У мене гарєчка, — подумав Панас. — Напасниця, од якеї голова розбухає».

Параска побачила його і спинилася. Здивовано — глип, глип, а очі теї самі, великі, зеленкуваті, гарнющі.

— Доброго здоровля, пане солдате, — проспівала.

«Неїн голос», — ще гарячіша хвиля обдала Панаса.

— Спаси Біг, — хрипко сказав. — Здорова була, Парасю.

— Я ни Парася, я Гапка, Гапочка, — дівчина приснула сміхом.

А з хати з’явилася старша жінка й собі попрямувала до хвіртки. Вона була незнайома і начеб десь бачена. Десь бачене, стрічене пооране зморшками обличчя, ніс, ледь плескуватий, і очі, очі теї самі, хоч і вигаслі…

— Боже мій, Боженьку, нивже Панас, — сказала жінка й кинулася, до нього притулилася, руками обхопила. — Панас, Панасик, Панасище… Живий!

Тут і зрозумів Панас — то Параска, його колишня кохана. А то поруч… Нивже дочка, тая сама, що на виданні… Як же схожа!

— Здорова була, Парасю, — промовив. — Вернувся, як бач… То твоя дочка?

— Ага, — Параска лукаво, з прищуром, блимнула. — Що, похожа?

— Дуже, — признався Панас. — Я вже було подумав…

— Що то я?

Давні, напівзабуті горошини Парасиного сміху вихлюпнулися, розсипалися, вдарилися об ворота, впали у сніг.

— То я побігла?

Гафійка-Гапка крутнулася, мов дзиґа, теж смішком бризнула.

«Вона ще ліпша, ніж Параска була в неїні літа», — майнула думка в Панаса…

— Зажди, вертихвістко, — Параска з добродушним смішком. — Оно дєдько Панас до нас у гості зайде. То ж з усіх гостей гість.

— Гиншим разом, — пообіцяв Панас.

Дивився, як відбігає — де там тій козі чи молоденькій теличці — дивним вистрибом, молодим, аж п’янким вихором Парасина дочка…

Він ще не раз милуватиметься її ходою, помахом рук, що розкрилювалися, мов справжні два крила в лебідки, порухом брів, ніжним усміхом уст, ходою, що мовби співала дивну пісню. І коли, владнавши діла у волості (де все складалося на диво вдало, правда, після хабара і царських грамот, показаних волосному начальству), обстроївши діла у старої Мотрихи, яка за догляд за нею погодилася продати хатину, таки завітає в гості до Параски і Буци. Обоє приймуть лагідно, радо, щедро. Вдячність свою словами і дарунком — полотна на сорочку — виявлять. Буца за ці літа геть висох, помарнів, вже й не Буцою виглядав, а кавалком шкіри та кісток.

«А він би вернувся, як я?» — Панаса здивувала ця раптова думка.

Граційно (Панас не знав цього слова, але то було так) Гафійка подавала на стіл страви, ніжко-сокорливо припрошувала то капусту, то огірочки, то сальця попробувати, то бульбу, що ставала селянською їжею. Вже захмелілий Панас не стримався і трохи грубувато (по-салдацьки) ляснув по круглій, спокусливій дупці. Гафієчка-Гапочка не образилася, тільки губи зробилися мовби ще більш спухлими, коли дядькові солдату подарувала сяйво своєї диво-усмішки.

Мовби ненароком кілька разів забігала вона до Тараса й Варки, а потому й до хати старої Мотрихи, яку взявся переобладнувати Панас. Говорила, про службу розпитувала, посміхалася, пару разів плечиком, а раз і дупкою, що округлилася ще більше, тернулася. Панас мусив признатися — вельми йому подобається цяя дівчина, що видобула з пам’яті ту давню його любов — Параску, Парасочку, забуту казочку. Боявся собі в тім признатися — бо ж літа, літа, бо ж пересторога, бо ж незажила рана Асміне, бо ж… Али був живою людиною, відчував ще нерозтрачені сили, мав солдатську «вольную за вислугу літ», отже, не був кріпаком, як інші загорєнці (хай не панщину одроблєли, а платили обріг, всеїдно кріпаки, невольні люди), готувався стати справжнім хазяїном. У пана Юзефа добився (сподобався графові колишній солдат), що таки продав пан десятину, хай і поганенької, за болотом, але землі. І ще десятину в Любовні йому, як солдатові, безплатно дали. На останні гроші, що витікали як вода крізь пальці, купив теличку і стару шкапу-коняку, яка ще могла тягти соху. Радів, що Марко помагає, що хлопчак виявився кмітливим. Рішив: якось то вдвох і хазяйнуватимуть — у своїй домі, на своїй землі.

А наприкінці весни, як перецвіли садки і вже й відцвів без^[24], прийшла Параска. Теє-сеє, похвалила, що хату Мотришину не впізнати, а як сіли квасу березового попити, й видала те, що він боявся й близько підпускати. Сказала, що винні вони перед ним, Панасом, за щістє (мо’ й не зовсім щістє, а життє людське), за те, що ношу солдацьку замість Пилипа на себе звалив…

— Та що там, — сказав Панас. — Минулося… Ось же я…

— Ти, Панасе, ти… Як би то сказати…

І по хвилі-другій мовчанки видала:

— Я ж бачу, Гафійка тобі подобається…

— Файна дівка, — сказав Панас. — Чиясь доля пісню співає. Тилько ни про нас…

— А чого б нє, Панасе. — Параска аж стрепенулася вся. — Чого б нє!.. Ти їй тоже подобаєшся… Та що там подобаєшся… Вмирає дівка за тобою, я ж бачу… Чом би вам ни поєднатися…

Панас боявся вірити своїм вухам. А Параска була зовсім поруч. Мовби та Параска, на яку так схожа, яку так нагадує неїна дочка.

— Раз у нас не вийшло… То, щитай, дарую тобі свою дочку…

— Вона ж не решето ци полотно, щоб дарувати, — сказав Панас. — Вона жива…

— Ото ж бо, що жива… На тебе теплом дихає…

— А літа… Мені сорок сьомий іде, а вона… Дівча зелене…

— Ну й що, як молода… І не така вже й зелена… Сімнадцять виповнилося перед Паскою… Ще рік-два, і старою дівкою називатимуть… Панасе, ти ще чоловік ого-го! Прояви солдацький манір.

Отака розмова. Зерна сумніву проросли в зерна надії.

«Може, й справді, — подумав Панас. — Може… Ци я ж гірший у тибе, Боже?..»

Може ж, він ще сім’ю створить. Матиме дітей, братиків чи сестричок для Марка. Бо Асміне… Асміне ж не вернеться, не приїде сюди, а він туди не поїде, в ті далекі гори… Та й чи жива вона… Так думав, так міркував Панас. А через тиждень таки одважився, пригорнув Гафійку. Вона не боронилася, тільки зашарілася, спалахнула, як маковий світ, як огонь у печі. Ще через півмісяця він почув слова, шепіт, у який боявся повірити: «Любий мій!» Наче та, давня Параска, сказала, вимовила, живе, через літа, через моря і ріки прилетіла.

«Ще ж я ни такий і старий», — подумав Панас.

Вирішив — ще пожде трохи, а пусля Покрови, як і годиться, зашле сватів.

…Небо обвалилося у жнива, на початку Спасівки. Якось, коли до брата завітав вранці, торкнула його за рукав Мокринка, донька братова.

— Маю вам щось сказати, дєдьку Панасе.

І очі опустила. Знітилася. Носом аж шморгнула.

— То кажи, — Панас здивовано.

Мокринка, трохи повагавшись, і видала:

— Нидобре вчора про вас Гапка Буцина казала. Ой, недобре, дєдьку Панасе.

— Недобре… Як то?

І за руку схопив:

— Кажи… Ну… Ни тягни кота за хвіст.

Тут Мокринка й повідала, що вчора заговини на піст Сплиннівський^[25] молодь відзначала перед першим Спасом^[26]. Ну, посиділи, погомоніли, поспівали, бо ж від сьогодні два тижні^[27] шануватися тре. Ну, вона якось відійшла до вітру, ну й почула, як Гапка тая з своїм хлопцем говорить.

— Хлопцем? — Панас од почутого сторопів.

— Ну, в неї ж є хлопець, те всі знають, Петро Бендюківський, за річкою живе. Ну, й почула, як він Гапці дорікає, що його покинула, забуває, за солдата старого виходити зібралася. — А Гапка й каже, — стишила голос Тарасова дочка, — «Він зовсім старий, дід, глянь, лисина яка, і як ходить, кашлюкає навіть типерка, літом. Скоро й загнеться, а нє, то помогти мона». Тут Гапочка, знайте, противно так захихотіла. А хазяйство, каже, все мені дістанеться, потерпи рік-два, то й сватів зашлеш. Матимеш багату вдову. І зновика — хі-хі, добре ми з мамою придумали, га? Ну, а він, Петро: «Тож там син є, йому господарка випаде». — «Так він зовсім ще хлоп’як, дитина, — Гапка одказує. — Я єго всиновити можу, а батька ни стане, то і в приют оддати, він же чучмек якийсь, зовсім на нашого ни схожий». — «Ну й то дивись, — Петро каже, — щоб так і було, якщо таке задумала, то я согласний». І стали воне обніматися, а я бочком-бочком назад, в хату, до кумпанії…

— Ти не брешеш? — Панас мовив те затерплим язиком.

— Та хрест святий, — Мокрина ревно перехрестилася. — Та хай мине грім поб’є, коли брешу. Жалько мині стало вас, дєдьку Панасе, того й кажу. То ж заразисько, тая Гапа. Щоб отаке надумати!

— Добре, йди. Дєкую, що сказала, халепу одвела.

Як темна хмара, вернувся Панас до теперішньої свеї доми. Довго сидів на порозі, аж Марчик підійшов і здивовано:

— Чого ви-те такі сумні, тату?

— Нічого, синку, — одказав. — Біда минула, тилько чорним крилом помахала.

Посидів-посидів, гіркоту, мовби перед тим розсолу з гірчицею випив, прогнав. Зайшов до хати, дістав свій солдатський мундир, одягнув. Козацьку шаблю дістав, яку йому на прощаннє баба Настя подарувала — од сина, в бою загиблого, лишилась. Вийшов, у Марка попросив пістоля, якого йому змайстрував ще в тім городі, де служив. Пістоль був із дерева, али залізом оббитий, на справжній схожий, вельми ним тішився Марко.

— Куди ви-те, тату? — стривожився син. — Хіба на війну зібралися?

— У похід, синку. Скоро вернуся.

Отак, при повному параді, в мундирі, з миндалями, з шаблюкою при боці, пістолем, за пояс заткнутим, й продефілював Панас вулицею. Здивовано дивилися люди, котрі стояли на подвір’ях чи з церкви (бо ж Першого Спаса) верталися, віталися, питали, чи не війна, бува? «Нє», — казав Панас. І Гафія з матір’ю вернулися, маківки й квіти посвятили. Побачила Гафія його, здивовано зиркнула, а тоді заусміхалася, руки простягла.

— Смірна! — Панас не гукнув, а ревнув. — За мной, солдатская нівєста.

— Що з тобою, Панасе? — то вже Параска.

— Та він шуткує, — вставив свої п’ять копійок Пилип.

— Нікаких шуток, — Панас грізно. — Об’являю маньоври. Во двор, шагом арш! Ну? Саблей зарублю!

І за шаблюку. Виштовхав переляканих матір і дочку надвір. Пилипові наказав лишатися в хаті, інакше получить кулю. А спробує куди поткнутися, то не побачить жінок живими.

Так він з шаблею в руці й пістолем прогнав їх через весь куток. Як пащеки роззявляли, мовчати наказував, йти далі, ать-два, бо зарубає. Параска порепетувала було й стихла. Панас пригнав полонянок за місток, на вигін, де пасли худобу, а на другий день Паски дівчата й хлопці на гаївки збиралися. Тут і влаштував правдешні «маньоври». Наказував марширувати, присідати, ставив «во фрунт», а затим велів по траві повзти.

— Вой, зувсім тронувся. Сирої кашанки наївся! — прорепетувала Параска. — Вой, людоньки, що ж то таке…

Панас зауважив, що коло містка й справді почали збиратися люди. Дивилися на це чудернацьке заняття. Пальцями показували. Хто сміявся, а хто щось кричав. З’явився і поткнувся було Петро Бендюків, та Панас рикнув, що і його зара у стрій поставить, тож майбутній Парасчин зять спинився, позадкував.

Нарешті й він спинив жінку й дочку — стомлених муштрою, задиханих, — і сказав:

— Ну, пойняли, за що? — і до своєї колишньої «нареченої»: — Кажеш, за рік-два загнувся б, а ти помогла б?.. Я живучий, бляха-муха! Вольно! Геть з перед моїх очей! Ну? Бістра!

— Панасе, ми б той во… То ж якийся жарт був, може, — спробувала було Параска.

Та Панас наказав:

— Вольно! А то зновика в стрій поставлю… Геть! Бягом!

Вони й побігли підтюпцем до мосту. Почув ще, як мати дорікає дочці, що раз така дурна, не вміє язика за зубами тримати, то типерка буде в тих голопузих Бендюків на полицю зуби класти. Присів на якусь гілляку. Гіркота заливала очі потом і мовби довкола потемніло. І враз після того світло-світло стало.

— Що, солдате, свіжатини захотілося? — сказав уголос і побачив сина, котрий прямував до нього. Устав, засунув шаблю в ножни, синові назустріч рушив.

Перед ним лежало село — його й начеб не його.

І сина хотів ось-ось зустріти, й боявся. Звідки ця боязнь? Нащо була та комедія? І то не Гафія так учинила, а… А Параска? Що змінилося за ці роки, куди витік його час? Чи життя — то щось інакше, ніж те, яким жив?

«Та я ж поборов його, — подумав Панас. — Ось же мої рани… ниють ночами… ось же мої ноги, які стільки сходили. А там йде оно Параска, яку колись любив, заради щастя якої пішов до війська… Вона так ни мусила чинити… Я побачив неї ув Гафії, Гапці, а Параски там ни було, от яка біда… А може, Параски ни було і в самій Парасці?..»

Син підійшов до нього, а він до сина.

— Що, тату, тута було? — спитав Марко.

— А нічого, синку, — одказав Панас. — Нічого. Так… Маньоври…

І поклав руку на чорняву синову голову.

ІІ
Родичі

10. Іграшка графині

У сорокові роки дев’ятнадцятого століття село Загоряни, яке до того до річки Мережки більше тулилося, посунуло до озера, дві нові хати неподалік нього з’явилися, а по тому на краю села стали будувати й нову волосну управу. Ці зміни спричинило рішення графа Драницького поставити край села, десь за півверстви від озера, невеличкий літній палац або літню дачу, куди мав приїжджати з сім’єю відпочивати саме влітку. Згодом від церкви туди перемістився й сільський центр, а від управи виросла єврейська, або, як у селі казали, жидівська вулиця.

Та графові недовго довелося тішитися літнім палацом. Незабаром виявилося, що сімнадцять літ тому, під час польського повстання, коли й народився знаменитий лозунг «За нашу і вашу свободу», Драницький допомагав повстанцям, а главі польського уряду князю Адаму Чарторийському поміг для озброєння війська значною сумою. Граф був людиною скрупульозною і дотошною, тож бажав, аби його участь у боротьбі за незалежність Речі Посполитої була зафіксована для нащадків. На біду, його розписка, що передає солідну суму, лишилася в якогось капітана Падерецького і, коли обшукали капітанів маєток, натрапили й на той папірець. Оскільки сам граф був недосяжним, бо перебував у Франції, постановили конфіскувати всі його маєтки, палаци і землю. Так сталося і з палацом у Любовні й літньою дачею в Загорянах. Загорянці (або загорєнці по-тутешньому) стали «державними селянами», тобто не належали вже нікому, крім імперії, але оброк, який тепер називався податком, мусили платити в державну казну.

Обидва палаци, позбувшись власника, стали швидко приходити в запустіння. Через літ двадцять власті схаменулися й оголосили про продаж графських палаців. Після кількох торгів і переходів з рук в руки, літню дачу-палац придбав якийсь далекий родич Драницьких, теж граф. Тільки італієць за походженням, Рафаель Тальміоні. Після купівлі він кілька років не навідувався до нової маєтності, та коли вже приїхав разом з сім’єю, тутешня місцевість, а особливо озеро, оточене з трьох боків сосновим лісом, так сподобалось графині, що вона сама взялася за розбудову дачі. Подивитися, як кипить робота, бігала й загорянська дітвора. А одного дня по селу стала рухатися дивна панська процесія. Помалу їхала карета, у якій сиділа графиня Марія Тальміоні, а поруч неї — маленька дівчинка років десяти-дванадцяти, одягнута в розкішну білу сукенку. Дівчинка була вродливою, але особливою вродою — на смаглявому личку сиділи великі, ба, величезні, як для такого маленького дівчиська, блакитні очі. З глибини зіниць тих чарівних очей виглядала глибока затятість володарки світу — втім, така затятість, що в майбутньому мала вибухнути не менш великими примхами, коли дівчинка виросте. Поруч карети йшли двоє — управитель палацу-дачі й сільський староста, а каретою, як і належало, правив кучер. Карета спинялася не коло всіх осель, а вибірково, там, де вказував староста, місцевий чоловік. З карети виходили обидві графині — доросла й маленька, йшли до хати. Була неділя, отож загорєнці у переважній більшості перебували вдома. Жінки в супроводі старости заходили на подвір’я чи до хати. Їм представляли дітей, точніше, хлопчиків, які жили тут. Дівчинка дивилася, хитала розчаровано головою. Так вони добралися до Млинища, найвіддаленішого сільського кутка, зайшли на ще одне подвіря. Коли перед графські очі постали два хлопчаки — тринадцяти й десяти років, — очі дівчинки радо спалахнули, вона ткнула пальчиком і гукнула спершу італійською, а потім російською:

— Це він! Він, він, він! Я його знайшла!

Тут наперед виступив управитель і звернувся до господаря, Антона Терещука, по-сільському Крячика. Він сказав, що її ясновельможність графиня Тальміоні пропонує (він затнувся), пропонує господарю своєрідну угоду на дуже вигідних умовах. Його син (до речі, як його звати?) йде служити до графів, а йому…

— То як тебе звати? — перепитав управитель, звертаючись вже до хлопчика.

— Остап, — злякано відповів той.

— Чудово, — сказав управитель. — Отже, ваш Остап іде в служки до малої графині, а за це ми платимо вам певну хорошу суму.

— Ви його хочете забрати? — батько Остапа теж злякався.

— Так, — сказала графиня, а управитель переклав. — Не бійтеся, йому буде в нас добре, дуже добре. Можливо, він побуває в інших краях і здобуде освіту.

Батько Остапа нічого не розумів. Зате, певно, щось збагнув малий, бо очі його закотилися, губи скривилися й він заговорив, швидко, мов у гарячці:

— Таточку, я винен… Я винен, таточку. Я вкусив там, там… того пана, який у них служить…

Хлопець упав на коліна. З подальшої його уривчастої мови стало зрозуміло, що кілька днів тому він разом зі своїм другом побував біля палацу. Там хлопці дивилися, як порядкують слуги, ну й ще гляділи, як на подвір’ї грається ось ця дівчинка. Потім дівчинка підбігла до них і щось заговорила по-своєму. Далі вона закричала, й з’явилася ось ця велика пані і їхній слуга. Слуга й схопив його за руку, а він з переляку й укусив його за палець, вирвався й побіг.

— Я його зараз покараю, — сказав батько. — Звиняйте, ваша вельможність. Всиплю двайціть п’єть гарєчих.

— Не треба, — вступила в розмову графиня, а управитель переклав. — Ми зовсім не хочемо його покарати. Ми хочемо забрати його до себе, бо так… Так хоче графиня Ліонелла.

— Так! Я так хочу! — Дівчинка тупнула ногою. — Я хочу, щоб цей хлопчик став моїм слугою. — І після невеличкої паузи: — Я виховаю з нього друга.

Вона сказала це італійською, вставляючи російські слова, а управитель знову переклав. Тоді додав від себе, що, виконуючи побажання їхньої ясновельможності графині Марії і маленької графині, пропонує господарям своєрідну угоду. Вони забирають хлопчика з собою… Не бійтеся, нічого поганого йому не зробимо, він житиме в літньому палаці й палаці, який у місті. Буде слугою маленької пані й… Так, і її другом. Правда, незабаром графиня планує поїхати спочатку на південь Росії, а потім до Італії. Хлопчик муситиме теж поїхати. Поки що його перебування розраховане на рік, і за цей час вони згодні заплатити панові господарю п’ятсот рублів. Так, п’ятсот рублів!

Батько Остапа ледь не зойкнув. То, на селянський розум, були великі гроші. За них можна було купити корову, коня, реманент, мо’, й землі.

— То згода?

Антон Терещук подивився на сина. Йому було шкода відпускати сина невідомо куди. Але гроші! Великі гроші!

— Добре, — сказав Антон. — Я згоден.

Маленький Остап тимчасом зирнув на велику графиню й графиню меншу, його ровесницю. Страх — розлуки, невідомого — пронизав його. Він побачив раптом перед очима велику яму, воронку, куди його почав затягувати чорний вихор.

— Тату! Таточку! Мамо!

Він вигукнув це й кинувся до батька. Але побоявся доторкнутися і вхопився за материні ноги.

— Я ни хочу… Ни хочу нікуди їхати, — захлипав малий Остап.

Мати погладила сина по голові, сказала тихо, але ніжно і водночас твердо:

— Ни плач. Ти нікуди ни поїдеш.

Раптом контрастом до дитячого плачу й страху хлопчика пролунав дзвінкий сміх. Теж дитячий. То сміялася графиня Ліонелла.

— Він боїться! Боїться! — закричала вона. — Я хочу, щоб він був моїм слугою!

Управитель поглянув на графиню. Та кинула кілька слів. Затим озвався управитель.

— Сімсот. — І глянув на графиню. — Тисяча рублів. Ми заплатимо вам за рік служби вашого сина тисячу рублів.

Антон Терещук ледве не задихнувся од почутого. Перед ним поставала перспектива стати в майбутньому, може, й найбагатшим господарем Млинища, а то й усіх Загорєн. Перешкодою був тільки його син, цей малий засранець.

— Сину, — сказав батько з прохально-погрозливою інтонацією. — Слухай, сину…

Син підвів голову. Подивився на батькове лице, яке не віщувало нічого доброго. Потім обвів поглядом інших. І зустрівся очима з маленькою вельможною примхливицею. Дівчинка дивилася примружено, весело й одверто насмішкувато. Під тим поглядом Остапові сльози враз почали висихати. Він побачив в очах дівчинки виклик. До того ж вона відверто насміхалася, ця вродлива панська лялька.

— Я згоден, — тихо сказав хлопець. — Я згоден бути їхнім слугою.

Дівчинка заплескала в долоні. Хотіла простягти своєму новому персональному слузі, який у майбутньому мав стати другом, руку, маленьку свою ручку, але передумала.

Так почалося нове Остапове життя. Ідучи до палацу, він почув з примхливих вуст, що були в кареті зовсім поруч, незнайоме слово, сказане Ліонеллою італійською, пізніше він дізнається, що воно означає «боягуз». Остап не був боягузом, він уже купався в ямах на річці, ловив руками раків і сам ходив до лісу, щоб побачити вовка. Він боявся тільки чужого світу, відчував дитячою інтуїцією, а вона є найправдивішою, що той незнайомий світ може його проковтнути й не повернути назад.

Новий світ одразу запропонував свої спокуси. Ці спокуси мали різні назвиська: іграшки, панський одяг, небачені овочі-фрукти, які танули в роті, шоколадні ласощі. Втім, до останніх Остап лишався байдужим. Що ж до решти… А решта була велика й неосяжна. Із села поїхали до міського палацу, де пробули лише кілька днів, далі через Київ до Криму, після двотижневого відпочинку на південному узбережжі, в палаці біля Ялти, де до них на пару діб приєднався граф Тальміоні, потягом дісталися до столиці. Тут затрималися до зими. Підданий Російської імперії, граф вирішив зробити кар’єру в цій варварській країні й, потрапивши до міністерства закордонних справ, швидко набув слави одного з найздібніших кар’єрних дипломатів. За плечима в нього вже була робота в посольствах у Нідерландах і Швеції, а тепер він упевнено підбирався до посади товариша (себто заступника) міністра. Він умів розставляти й переставляти чиновників, мов управний гравець фігури на шаховій дошці. Його прихильники шукали багато впливових і багатших фігур при імператорському дворі. Щодо дружини, то граф Рафаель обрав таку тактику — від давав графині Марії повну свободу, вона могла пересуватися Росією і країнами Європи, куди їй заманеться, але коли була потрібна чоловікові на світських прийомах, балах, а іноді як доречний антураж при зустрічах з іноземними високопосадовцями, то мусила бути в Санкт-Петербурзі. Графік певних зустрічей чи прийомів граф знав наперед, в інших випадках до його послуг було новоявлене диво техніки — телеграф. Телеграма з умовними словами змушувала відкладати всі справи і побачення (так-так, побачення) і мчатися (сама чи з донькою) до північного міста, яке наскрізь продували також варварські вітри і де графиня мерзла навіть у дорожезних соболевих шубах. За кожну таку поїздку і з’яву її чекала винагорода, а часом і їй необхідне знайомство з «особами, наближеними до імператора».

Гра в родині Тальміоні велася з обопільною вигодою.

Нічого цього Остап, особистий слуга і друг маленької графині Ліонелли, звісно, не знав. Хлопчик з поліського села спершу чманів од частих змін обстановки, від розкоші численних палаців, де вони зупинялися, від одежі, у яку його вбирали. Він був слугою, але жив не разом з іншими, дорослими слугами, а в окремій кімнаті — так було скрізь і всюди. Такою була примха, одна з численних примх, графської доньки, яку мама безмежно любила — єдину істоту в цілому світі — й називала відразу двома ніжними пестливими іменами — Ліо і Неллі. Графиня Марія вже давно визначила для себе, що в майбутньому в її доньки має бути найвдаліша партія не лише в Росії, а й у Європі. Для цього були всі підстави: їхній титул, знатність, розкішне генеалогічне дерево роду, яке коренями сягало Середньовіччя й проростало відразу в двох державах — Російській імперії й Італійському королівстві, блискуча кар’єра чоловіка і його майбутня посада. А ще не в останню чергу — краса й розум самої Ліо-Неллі.

Спершу графиня затурбувалася, коли постала найдивовижніша з примх її дива, сонечка, квіточки, чи не з’явилися, бува, у доньки якісь передчасні, хай ще й дитячі почуття до цього хлопчиська, хлопа, раба, замурзиканого селянського сина?.. Проте незабаром вона заспокоїлася. Маленька графиня поводилася з цим хлопчиком саме як зі слугою, з живою іграшкою, котра випадково потрапила до рук і рано чи пізно мала набриднути.

Остап небавом, поступово, переконувався, що Ліо-Неллі вимагає від нього неможливого — бути слугою, відданим, вірним, який терпеливо зносить оті примхи й образи, водночас — вірним, справжнім другом, якому довіряють всілякі таємниці й вимагають відданості й любові. Ліо викликала його до себе й наказувала грати з нею, виступати навіть у ролі великої живої ляльки, яку можна було смикнути за руку, ногу, ніс, покарати. Остапа ніколи не брали на зустрічі з участю інших вельможних дітей, але, вертаючись, Ліо-Неллі детально розповідала йому про ці збіговиська, про те, як вони гралися, яка кривляка ця маленька графиня, княгиня чи герцогиня (або графчик, князьчик), одним словом, не раз гострила зубки на вельможних ровесниках. Остап слухав і не слухав. Мусив слухати, ще й вставляти якісь слова. І водночас мова дівчинки навпроти нього начеб даленіла й даленіла, слова ставали чужими, геть чужими, хоч він уже добре навчився російської мови й дедалі краще розумів італійську. Але та мова не проникала в його душу.

Остапова душа лишалася вільною.

Хоча в ній часом починалося скімлення: бо життя в графських і всяких інших покоях не можна було рівняти із існуванням в курній сільській хаті, як не можна було порівнювати одяг і харчі. Не мусив щоранку-раненько вставати, ледь очі продирав — йти пасти гусей чи корову, або допомагати батькам по господарству. Панське життя, навіть у графського слуги, не можна й віддалено рівняти з мужицьким. Він був кмітливим хлопцем, тому міг би пристосуватися, якось призвичаїтися, стати частиною цього нового життя. Кажучи по-теперішньому, міг зробити кар’єру біля графів, з часом, може, й стати управителем котрогось з маєтків — на Поліссі, в Росії чи й Італії. Та коли починала скімлити душа, а може, й щось інше, йому на підмогу приходили подвір’я, стежка, що вела до воріт і од воріт, запах стружки з-під батькового рубанка, міцний круп коня, до якого торкався, сонце, що заглядало у вікно, коло якого вдома спав, і ще багато чого, що було рідним, чого позбувся, але про яке було солодко згадувати. Остап досі належав цьому, вже віддаленому світові. Не раз він дивився на вродливе лице Ліо-Неллі, на кучерики, що падали на лоба, на губи, котрі розкривалися, мов пелюстки дивно прекрасної квітки, на помах ніжних, мов крила в лебедів, що прилітали до них у село, вій. Якось подумав, що все те живе саме по собі, гарне й захопливе, не належачи нікому, навіть тій же Неллі. Бо Неллі вимагала неможливого — бути слугою, незмірно нижчим від себе, і воднораз справді другом, який мусить вислуховувати дівчачі теревені й таємниці, ба більше — перейматися ними.

Може б, стосунки склалися якось інакше, якби не один випадок. Восени для Ліо-Неллі найняли вчителів і репетиторів — маленька графиня мусила мати ґрунтовну домашню освіту. Неллі зажадала, щоб разом з нею навчався й Остап. Графиня Марія й тут не перечила, правда, посміхнулася скептично, навіть глузливо.

Та сталося диво — наука хлопові почала даватися набагато легше, ніж графині. Остап швидко освоїв грамоту, заввиграшки давався й рахунок, основи біології. Коли настала пора відповідей на уроках, він залюбки розв’язував задачі, спершу простенькі, потім складніші, складав докупи слова в речення. Здивовані позирки вчителів — одного, другого — і явно заздрісні, а далі й ненависні, малої подруги по навчанню. А потім трапилася істерика Ліо, коли Остап зміг так доладно пояснити те, на чому збилася вона.

— Ти не смієш, не смієш так казати! — закричала вона. Потім затулила обличчя руками й вибігла з кімнати, де проходив урок.

Після цієї сцени було кількаденне гнівання Ліо-Неллі, в’їдливі репліки на його адресу й навіть ніби ненароком прищемлені дверима пальці та підставлена в їдальні ніжка. До речі, на перших порах Неллі мала потішне задоволення, коли вчила друга-слугу, як їсти, тримати виделку, сідати за стіл. Тепер, коли упав на підлогу, почув тихенький смішок, слова: «Який же незграбний в мене слуга».

А потім була розмова з графинею Марією. Вона не кричала, не ображала, а дуже делікатно, але з притиском сказала, що хлопчик іноді має поступатися дівчинці, зокрема й на уроках.

— Ти не тільки слуга, а й друг Ліо, — значливо сказала графиня. — Розумієш?

— Так, — видихнув Остап.

Він усе зрозумів. Враз стало нудно й тоскно, ще нудніше, ніж почувався досі.

А проте Ліо-Неллі поводилася так, мов нічого й не трапилося, — вчила Остапа різних ігор: різновидів дитячого лото, розповідала про життя і звички своїх численних ляльок. Остапова нудота набувала фізіологічних ознак — нерідко після ігор з малою графинею він мусив піти і виблювати, крадькома, соромлячись. Разом з тим, Остап, коли Ліо-Неллі їхала кудись з мамою, а він лишався вдома, відчував дивне нетерпіння, поєднане з іще дивнішим страхом: він боявся, що Ліо не повернеться.

Через рік закінчувався строк його служби. Вже понад три десятиліття, як у Росії скасували кріпацтво, отож затримати його ніхто не мав права. Графиня Марія хотіла доручити одному зі слуг у Загорянах, аби він вибив з Остапових батьків згоду на його службу. Але вперлась донька: захотіла поїхати в те село, на те озеро, і все. Коли ж вони приїхали на літню дачу, затягла Остапа до своєї кімнати, взяла за руку й сказала, дивлячись у вічі:

— Поклянись, що ти сам попросиш залишитися, що ти скажеш, що дуже хочеш служити мені… Ну?

— Добре, я скажу, — пообіцяв Остап.

— А ти справді хочеш?

Остап відчув — мусить сказати, що так.

Проте, як вийшов за ворота, й відійшов до першої хати, повернувся й показав своїй мучительці язика. Він ішов і вітався — не тільки з людьми старшими й дітлахами, а й з деревами, домами під солом’яними стріхами, навіть з моріжком, що ріс під тинами.

Удома ж, після привітань і розкриття пакунку, якого передала старша графиня, Остап сказав:

— Я туди не повернуся, добре, тату?

Батько зиркнув якось так — і радо, й натужно.

— А ти міг би ще послужити? Тибе ж ни прогнали?

— Нє, — сказав Остап. — Та мала зараза просила вернутися.

— Просила? — Батько мало не вигукнув. — То й вернешся. Знаїш, як тут тобі заздрять?

Остап міцно стис губи. На його очах виступили сльози.

— Антоне, йому, видать, геть злецько тамика було, — сказала мати.

— Злецько? Били?

Батько Антон почухав потилицю, глянув на сина зі співчуттям.

— Нє, — сказав Остап.

— То шо за штука? — батько вже сердито.

— Не хочу. Набридло.

Увечері батько сказав, що піде сам до палацу. Якщо дадуть за службу ті самі гроші (ще тисячу!), то мусить Остап ще хоч би рік послужити. Бо за такі гроші й сам пан, не то, що хлоп, служив би. Оно глянь, якого коника воне викупили, яку корівку, плуга, поросєт, одежу… А зара мона би й земельки прикупити. Хай ни багацько, бо ж дорога, а таки хоть оту Гнатову шматину, коло річки мона, він питав, продається.

— Мусиш послужити, синку, раз такеє щістє до нашої доми, як тая ластівка прилетіло, — батько поклав синові на плече важку руку.

І був ще рік служби — дивної, вирослої з примхи, у примху ту міцно врослої. Остап відмовився вчитися — ни хочу, сказав, тяжко дається наука. Побачив, як радо зблиснули оченята Ліо-Неллі. Тепер він став гострим на язичок, не боявся заперечити малій своїй господині, навіть покпинити. Вона дивилася широко розплющеними, гарними голубуватими очицями, сердилася, а часом відказувала — дошкульно і зле. А через десь так півроку після однієї такої перепалки з обопільними шпильками його покликали до графині Марії й Остап довідався, що він, буцімто, спробував обняти й притиснути Ліо-Неллі, а коли вона не далася, грубо її стиснув за руку й штовхнув на підлогу.

— Це правда?

Графиня не дивилася ще ніколи так суворо. Й разом з тим наче хотіла отримати заперечення, свідчення того, що донька сказала неправду.

Ліо-Неллі стояла поруч, її очі, що, здавалося, от-от вискочать із орбіт, палали. Остап знову побачив у них виклик.

— Так, то правда, — сказав він. — Не стримався.

— Як ти смів, негіднику? — графиня закричала, вперше отак — різко й пронизливо. Підвелася з крісла й руки її тремтіли.

— Якось так вийшло, — глузливо сказав Остап.

Графиня випросталася, стала схожа на високу тополю за вікном.

— Ти розумієш, що тебе буде покарано?

— Так, — відповів Остап. — Я готовий.

— Він готовий! На кухню! Нехай П’єтро всипле різок.

Дивний холод, який раптом змішався з жаром, що став розливатися тілом, обхопив Остапа, коли йшов на кухню.

— Брехуха, — прошептав напівдорозі. — Брехуха… І я тебе переміг.

Та коли вже лежав на лавці зі спущеними штаньми й різка — раз, вдруге — болюче обпекла м’яке й сороміцьке місце, на кухню ввірвалася мала графиня.

— Перестаньте! — закричала до слуги. — Негайно! Я сказала неправду.

І забилася в істериці.

Прибігла графиня Марія.

— Я, я, я, це я! — кричала Ліо-Неллі. — Нехай він мене висіче. Я не піду звідси, доки мене П’єтро не висіче.

Звісно, її вдалося якось заспокоїти й слузі не довелося лицезріти оголену графиньчину дупку. Після цього прикрого (ганебного) інциденту графиня Марія довго міркувала, як діяти далі. Натякнула було доньці, що найліпше було б слугу-призвідцю все ж відправити додому, але Ліо-Неллі так зарепетувала «Ні!», що графиня тільки поспішно знесилено змахнула рукою. Ні, то й ні. Лишався інший варіант — замінити прислугу, котра стала свідком ганьби маленької графині, що й зробили.

«Добре було б, якби він узагалі зник, цей хлопчисько», — подумала графиня.

Прибрати істоту нижчого ряду, ну, хоча б влаштувати наїзд карети чи падіння в річку, багато не коштувало — виконавці знайшлися б. Але графиня Марія не відважилася, бо… Не могла передбачити (хіба, уявити) реакцію доньки. Ще один більший нервовий зрив — і хто гарантує від серйозних ускладнень з психікою. І так незрозуміло, в чому суть цієї дивної прив’язаності і в той же час явної ненависті й зневаги до цього малого простолюдина з села… «Треба набратися терпіння, — сказала собі графиня, — люба Ліо, люба Неллі, люба Ліонеллічка перехворіла кіром, коклюшем, вітрянкою, перехворіє й цією дивною хворобою. Болячкою, що наросла не на тілі, а в душі».

— Ти сердишся на мене, сердишся, сердишся, я така, така, така! — Ліо випалила це Остапові наступного ранку.

І далі вдарила його кулачками в груди.

Сказала, що й він може її вдарити.

Що далі не вимовить до нього і слова.

Вона його обмовила, але вона все одно графиня, а він слуга.

Слуга, який не став другом.

Може її ненавидіти й зневажати, але мусить служити. Тим більше, вона знає — про те, щоб він служив, просив його батько, так, вона знає.

— Неправда, — сказав Остап, у якого по спині пробіг холодок, а під пахвами цівки холодного поту. — Ти сама хотіла, щоб я лишився. Сама, чуєш?

— То й що? — Ліо-Неллі взялась руками в боки. — Що це міняє?

— Нічого.

Остап це вимовив спокійно, ніби байдуже.

— Нічого? Зовсім нічого?

Враз Остап побачив, як її очі закочуються, вона заточується, от-от упаде. Підскочив до неї, схопив за плечі, прошептав:

— Тихо, тихо, я зараз…

Ліо-Неллі похилилася на нього, Остап став міркувати, що ліпше — покликати когось на допомогу чи самому спробувати занести в покої?..

І враз почув голос дівчиська:

— Правда, моє волосся гарно пахне?

Різко відхилився й зіткнувся з її диво-очима (графиня Марія казала — небесні). Вони сміялися. І стали втягувати в себе. Наче два вологих смоктальця чи блакитні ямки. Остап відвернувся, легенько відштовхнув її.

— А в мене справді крутиться голова, — сказала Ліо-Неллі. — Я можу впасти…

— Ти зараза, хоч і графиня! — сказав голосно Остап і пішов від неї.

За його плечима враз почувся сміх, все дужчий — спочатку мов один, потім два, а потім п’ять чи й десять дзвіночків.

«Чого ти смієшся?» — хотів спитати.

Хотілося озирнутися. Подумав, що побачить іншу дівчинку. Не таку свавільну, не таку незрозумілу. Бо та, яку він вважав спесивою панночкою, від якої нудило, яку не любив, більше того — ненавидів, наче кудись відпливла.

Дівчина за його спиною просто сміялася.

Сміх цей прищемили двері, Остап ішов довгим коридором, потім залою, сам. Враз йому захотілося спинитися й почекати. Почекати Ліо. Ліо-Неллі. Що ще там вона вигадає, щоб сказати?

Стояв і чекав. Почув, як відчинилися двері за спиною. Відчинилися й різко зачинилися. Грюкнули. Побачила його. Бридка й свавільна. А волосся неїне й справді пахло чимось незвичним. Ліпшим навіть від того запаху, коли мама, як сестру в кориті купала, кидала любисток і м’яту. Пощо йому той запах? Мо’ піти назад?.. Подивитися, чи не стоїть за дверима? Ні, не піде.

То трапилося ранньою весною. А влітку Остап знову йшов сільською вулицею. Ліо-Неллі сказала на прощання:

— Ти сам попросиш, щоб ще рік бути у нас…

— Ні, — різко видихнув Остап.

— Ні? Тоді ти мене ніколи не побачиш.

— То й що?

— То й що? Огидний хам… Я бачила, як ти дивився на мене цієї весни… Влітку…

— Дивився, — сказав Остап. — Бо ти дуже гарна… Вельми хороша… Тико мух багато в голові…

— А в тебе… В тебе тарганів… І бліх… Фе… І в хаті у вас, напевне, повно бліх…

— Мені зовсім не хочеться обіжатися на тебе, — сказав Остап. — Дєкую.

— Ха! Він дякувати вміє, — вимовила вона з притиском.

— Ти нам, щитай, подарувала коня, корову, землю. Ну й плуга на додачу, — Остап засвистів.

Та йому було на душі зовсім не радісно. Чогось не радісно. Що сталося за цєї два роки? Дурна, свавільна і ще якась там… Бач, захотілося хлопським, мужицьким хлопаком погратися… Хіба слуга може бути другом графині?

— Хам, хам, хам! — почув за спиною викрики.

Повернувся, сказав:

— Ще дєкую, що грамоти навчився…

І з глумом нахилився, помахав картузом. Трохи начеб присів.

Дівчина в білому з блакитними оборками платтячку була схожа на квітку. Квітку, що тільки починала розпускатися.

З вікна на них дивилася графиня Марія. Подумала, що треба негайно продавати цей так званий літній палац, дачу, що стала призвідцем стількох хвилювань. І ще може стати… Продавати і більше ніколи сюди не приїжджати, в це комарине, болотяне місце, хай і з доволі гарним озером. На світі є місця набагато привабливіші, де можна відпочити. Є моря і гірські озера, курорти. Місця, де не проросте, як отруйні ягоди, тривога.

11. Дві пари

Через майже десятиліття після роздумів біля вікна літнього палацу-дачі в Богом забутому поліському селі Загоряни графиня Марія Тальміоні мала всі підстави сказати своїй дочці:

— Ти в мене справжня красуня.

Ліо-Неллі (мати й досі називала її й тим, і тим ім’ям, і доньці це подобалося) стояла перед нею в розкішному білому платті (улюблений колір обох графинь) й воно на диво добре, просто блискуче відтіняло, підкреслювало жагучу південну вроду, яка вкладала штабелями до ніг Ліонелли Тальміоні закоханих молодих і не дуже аристократів, і товстосумів Росії, Італії, Іспанії, де вони недавно відпочивали. А ще Австро-Угорщини, де молода графиня минулої осені зробила справжній фурор на традиційному віденському балу, ну і Берліна, Парижа, не кажучи вже про цей холодний (бр-р!) Санкт-Петербург.

З російською столицею графиня Марія мусила миритися, бо до неї був прив’язаний її чоловік Рафаель, зациклений на кар’єрі в цій неосяжній імперії. Він усе ще сподівався та ніяк не міг обійняти омріяну посаду товариша (заступника) міністра закордонних справ. Замість неї три роки тому несподівано був призначений послом в Італію.

Граф сказав:

— Я розумію, вони (кивок угору) хочуть перевірити, чи я відданий (підкреслено) нашої імперії, чи не лобіюватиму інтересів королівства. Ха-ха, я ще й не такі рифи, не такі пастки можу обійти.

— Звичайно, любий, — упевнила чоловіка Марія, серце якої застрибало від перспективи кількарічного (а може, й більше) постійного, не наїздами, життя в Римі.

І ось життя це закінчувалося.

Нещодавно графа-посла повідомили, що йому підібрали заміну, й відкликають до Санкт-Петербурга, де на нього чекає нове призначення. Те, що не було формулювання «у зв’язку з призначенням» на конкретну посаду, трохи насторожувало, але ж сам молодий імператор Ніколай півроку тому підкреслив, що задоволений, як зумів налагодити стосунки імперії й королівства посол.

Готувалися до від’їзду, у якому в Ліонелли мав бути ще й цікавий (і потрібний) супроводжуючий.

— Рифи обійдено, — могла сказати ще рік-два тому графиня Марія.

Бо минула й майже забулася дивна прив’язаність доньки до якогось там слуги-селянина з тих Загорян (варварська назва, яку й важко вимовити), Ліонелла пережила кілька легких фліртів й ні в кого — ані в Росії, ні в Італії, Іспанії чи Відні — слава Єзусу й Санта-Марії — не закохалася. Узагалі ж графиня Марія із задоволенням помічала, що донька дедалі більше набуває властивих їй самій рис. Головна з них — ніколи по-справжньому не втрачати голови. Чоловіки, а надто ці ще неоперені жевжики, хай і з титулами чи багатством (а ще ліпше — тим і тим), для того й існували, щоб дурити їм голови. І вибирати. Не тільки вмілих коханців, а головне — майбутню вигідну партію.

Титул на порозі двадцятого століття не надто багато вартує без грошей. Гроші мають доповнювати і підкреслювати вагомість походження. Графиня кілька разів прикидала, скільки важить той чи той претендент на руку доньки, і кожного разу чогось не вистачало за формулою-абревіатурою, яку вона й вигадала, — батикаста: багатство, титул, кар’єра, статура. Батикаста — так ще називали в тій місцевості, з якої походили її предки, чоловіків, які заслуговували непідробного жіночого кохання. «Та він справжній батикаста» — це було найвищою похвалою. Марія довго сміялася, коли збагнула, що абревіатура придуманої нею формули — те саме слово, яким оцінюють вартість чоловіків у південній частині Базилікати^[28], потім знову засміялася, бо згадала, що столиця їхнього краю має назву Потенца, і ця назва їй подобається, хоч італійською означає зовсім інше. Очевидно, в ній підсвідомо проросла згадка про дитинство в містечку на краю гір Аппенін, те життя, у якому вона ще не зустріла Рафаеля, котрий приїхав на батьківщину своїх предків. «Це твій шанс», — сказала вона, побачивши гарного статного молодика на набережній Тибру. Хоч і дворянка, але з бідного роду, вона вже освоїла науку спокуси, якою досконало володіли її менш родовиті землячки в барвистих спідничках з села, жителям якого навіть провінційне містечко Тетіочі (ще одне характерне назвисько, ха-ха) здалося великим містом. Молодик виявився графом (ай!), до того із таким гарним ім’ям — Рафаель. Правда, він жив у далекій, чужій, загадковій Росії, де, кажуть, ведмеді ходять по вулицях, але був багатим, і, видно, здорово запав на неї.

«Вперед, Маріє!» — сказала собі тоді майбутня графиня.

«Вперед, Маріє!» — подумки скомандувала вона, коли рік тому, приїхавши під час чоловікової відпустки до Санкт- Петербурга, на одному з прийомів побачила, як став упадати за донькою доволі симпатичний чоловік десь так під тридцять.

Команда означала, що треба навести довідки, що вона й зробила. Бідні і незнатні на такі прийоми не потрапляли. Спершу, звісно, спитала в доньки, хто це.

— Граф Аристарх Долганов, — відповіла Ліо-Неллі. — Тобі що, він сподобався?

— А тобі?

— Щось у ньому є. Увічливий і з гумором лади. І танцює майже добре.

Такі слова багато важили. Але були випадки, що крім титула й знатного, навіть древнього родоводу, в його ясновельможності мало що за душею водилося. Правда, вона чула, що є такі багаті промисловці — Долганови. Виявилося, що і промисловці, з тих аристократів, що не цураються відкривати заводи, й мають аж чотири маєтки в різних російських губерніях.

А через кілька днів Рафаель Тальміоні кинув ще одну скіпку до вогнища, що починало розгорятися:

— Люба, ти, звичайно, запам’ятала молодого чоловіка, котрий танцював з нашою Лієчкою на прийомі у князя Істоміна?

— А треба було запам’ятати? — лукаво спитала Марія.

— Гадаю, твоє око було пильнішим, ніж завжди, — Рафаель посміхнувся. — Це син графа Михаїла Долганова, а Михаїл Ардаліонович — один з найближчих друзів нашого міністра закордонних справ.

— Он як?

— Саме так, любонько.

Марія ледь не присвиснула, як давно, в дитинстві чи юності.

Породичатися не просто з багатою родиною, а й з другом міністра, від якого залежала кар’єра чоловіка, — це багато важило. Удача сама пливе до рук і треба бути останнім лайдаком, щоб її упустити. Крок за кроком Марія почала обережну обробку доньки. Про можливу роль старшого Долганова в долі батька вирішила до пори не згадувати. Та ніби ненароком похвалила й статуру, й манери молодого графа. Донька посміхнулася й, здається, замислилася. А ще через два дні дворецький доповів, що просять прийняти їх ясновельможність граф Аристарх Михалович Долганов. Графиня мало не заплескала в долоні й проспівала:

— Проси.

Так увійшов у їхню сім’ю, як і до зали, — скромно, елегантно, але енергійно, Аристарх Долганов. Граф. Майбутній володар власної імперії — окрім чотирьох маєтків, ще й два заводи, дві фабрики, чотириповерховий будинок у столиці. Все це мало дістатися йому (якщо не все, то в основному), оскільки двоє сестер — старша і молодша за нього — вже були заміжні й отримали своє придане.

Нарешті — син друга міністра.

Між молодими людьми зав’язалося листування. На різдвяні свята він прибув до Рима й зробив розкішні різдвяно-новорічні подарунки всім трьом: своїй обраниці — діамант, який італійський ювелір оцінив сотнями тисяч — і не лір, а фунтів стерлінгів, її матері — дорогоцінного браслета, майбутньому тестеві — набір дорогих люльок разом з пачкою сигар. Звісно, й він своє отримав.

Тепер вони чекали, що це відкликання старшого Тальміоні принесе радісні зміни.

І він приїхав, бо мав супроводжувати кохану разом з її мамою («мама´» казав з наголосом на другому складі) до Санкт-Петербурга у вагоні вищого класу. Під час переїзду Ліо переходила в його купе, але тільки вдень. Гра тривала і входила до завершальної фази. Вона завершилася ще в поїзді освідченням, а по прибутті — офіційним візитом Михайла й Аполінарії Долганових. Ще через два тижні відбулися заручини й було домовлено про весілля в першу неділю після Покрови з дотриманням усіх необхідних православних ритуалів.

Після заручин, вже в новому статусі, наречений і наречена (обидві родини дотримувалися доволі ліберальних поглядів) вирушили в літню подорож, під час якої запланували відвідати чернігівський маєток Долганових, а потім побувати в Криму, де саме мала відпочивати царська родина. Та в тому маєтку сталася придибенція — наречена забажала показати їхній палац на Волині. А чом би й ні? І вони поїхали потягом до Ковеля, а звідти найняли екіпаж до Любомля. У містечку наречена: любий Арику, тут неподалік у нас є ще літня дача, маленький, але симпатичний палацик неподалік чудового затишного озера, чи не бажаєш поглянути? Знову — а чом би й ні? Погода гарна, можна й скупатися, на Чорне море ще встигнуть. Так вони опинилися в Загорянах.

Літній палац-дачу так і не продали, бо хто захоче телющитися відпочивати в цю глушину? Його тільки орендував неповний десяток літ один місцевий поміщик. Тепер дача стояла пусткою, при сторожі й садівнику (біля дачі розрісся чималий сад) та покоївці, вона ж і прибиральниця. Тут і поселилися Аристарх Долганов і Ліонелла Тальміоні.

Дісталися вони в Загоряни під вечір, встигли сходити на озеро й помилуватися, як відбивається у воді призахідне сонце, що мовби заплутувалося й зависало у кронах високих сосен та рвалося й собі скупатися. Викупався й поплавав Аристарх. Ліо-Неллі намочила ноги, а потім зайшла далі у воду, підкасавши плаття, й Арик сказав, що тепер вона трохи схожа на молоду, дуже симпатичну, чаплю.

Вони вирішили, що побудуть тут ще наступний день — всього лиш день — і післязавтра вирушать у зворотну дорогу — до Києва і в Крим.

Вранці Ліо-Неллі відмовилася від нового походу на озеро, хоч Аристарх спокушав, що саме таке вранішнє купання запобігає передчасному старінню шкіри. «І в чоловіків також», — додав. Вона сказала, що хоче пройтися вранішнім селом, де минула частина її дитинства. Начебто воно, село, в цей час особливе — виглядом і запахами. Наречений не заперечував проти такої безневинної примхи, тільки нагадав, що в селі можуть бути собаки. Безпородні сільські пси.

— Вони мене знають, — посміхнулася Ліо-Неллі.

— Можна, я піду з тобою? — Аристарх сказав це швидше для годиться, бо його струнке тіло манили легенькі озерні хвилі.

Цієї ночі коханий приходив до неї, але Неллі послалася на втому від дороги. Хіба вони не накохалися минулої ночі в палаці та й у потязі, в купе на двох? Тепер лишала сліди на сільській вулиці, потім за дерев’яною церковкою повернула на другу, далі мала бути третя, куди, власне, їй і треба. Наодинці, в селі, що вже не спало й готувалося до виїзду в поле, бо ж починалися жнива, Ліонелла мусила собі признатися, що заради цього походу вона й підбила майбутнього чоловіка зробити такий крюк у їхній подорожі до моря. Не вранішній моціон, не милування сільським пейзажем покликали її сюди. Вона хотіла, прагла побачити його, Остапа. Глянути, перемовитися словом. Яким він виріс, колишній слуга, подивитися. Особливий слуга. Слуга, що мав ще, за дівчачою примхою, стати й другом, але не став.

— Кузьмо, йди, глєнь, то ж молода пані приїхали, — почула дзвінкий жіночий голос з чийогось двора. — А яка контетна, як виросла, геть чисто пава, — і тихіше, але чутно, — хвостом нашу вулицю замітає… Хі-хі, подивися… Їй-бо ни брешу… І куде то йдуть… А капелюшок який, глєнь!

«Я вернусь, — думає Ліонелла. — Куди я йду…»

Вона вернеться, цей похід безглуздий.

І розуміє — не вернеться. Мусить дійти.

Думає: «Моє право. Ось я скину капелюшка, дивіться на моє волосся».

І не скидає, і простує далі.

Ліонелла хотіла вдягтися в цей похід попростіше, у легеньку прогулянкову сукенку, та в останній момент переважило щось жіноче, потаємне, вперте, і ось вона в розкішнім довжелезнім платті справді тягне за собою шлейф сільської пилюки! Наче навмисне взяла сюди валізу з одягом. Для нього, репаного селюка, що певне, й забув набуті в ролі слуги манери?

Пси тільки двічі й загавкали на її дорозі. Зате все лункіше билося серце. Ніби знаходилося вже зовні, а не у ній. А ось і та хата, здається, вона не забула. Щось змінилося, хата чи не друга або третя в селі, крита тепер червоною бляхою, але та сама.

Авжеж, за службу Остапові Терещуку заплатили цілих дві фантастичні тисячі царських рублів. Три тисячі за два роки сякої-такої служби й розкішного, як для селянського підлітка, життя…

Побачила на дворі приземкуватого дужого хлопця, що порався коло воза. Як привіталася, то підвів голову. Ні, не він. Остап має бути молодшим. Збентежилася, спитала:

— Ви мене нє узнайоте?

— Чого ж, — хлопець вимовив невпевнено, а тоді голосно:

— Мамо! Тату! Остапе!

Він з’явився третім. Слідом за матір’ю і батьком (як і належало?), як і вони, поклонився. Виріс вищим за брата, зодягнутий у сірі полотняні штани й таку ж сіру сорочку, розхристану на грудях, а з-під сорочки виднілося густе смолянисте волосся. Став ще темнішим, начеб циганкуватим, і раптом не знати з якої далини Ліо-Неллі почула дитячі голоси.

— То ти циган, що такий смаглявий, — її дзвінкий і насмішкуватий.

І його, трохи начеб збентежений:

— Нє, ми не циганську, ми черкеську кров маїмо. Казали дідо Марко, що їхній батько його з солдатів привіз, а мама їхня ни нашої, черкеської крови. Того й, казали дідо, ніч з-за вуха визирає, а очі мовби дьогтем помазані.

— А я теж темна… Тільки в мене південна кров, морем посолена… Ми з тобою як родичі…

Чи від згадки, чи від тих голосів, несподівано видобутих, у Неллі раптом зашуміло в голові, стало душно в цьому шовковому, не знати навіщо вдягнутому платті.

— Дєкую, ваша ясновельможність, що тоді сина нашого, Остапа, ото пригріли, добру службу дале, — ще раз вклонився Остапів батько. — Ото господарка, і кони у хліві, й корови, й зимелька, що ме прикупили, — то все ж за тиї гроші, дай вам Біг здоровля і щістя. Чого ж ти стоїш, сину, як стовпець укопаний, кланяйся та руки цілуй їхній ясновельможности. Бо то, як ранній цвіт, прийшов той дарунок, як перстень золотей з неба на долоню впав.

Остап стримано схилив голову, й вона почула його густий чистий голос:

— Та чого там, вдєчнє ми, чого там казати… Мона й ноги, ни те, що руки поцілувати, — останнє вимовив з явним відтінком іронії.

У тій іронії (а раптом ні?) проступив колишній непокірний гоноровитий хлопчак, повіяло чимось давнім, замішанім на вітрі, запаху полину і м’яти, про які він, Остапчик покірно-непокірливий, їй і розказував. Цей запах забив ті, що доносилися з хліва, — гною, тваринного поту, від яких її починало нудити.

Її запросили до господи, неждана гостя чемно відмовилася, сказала, що їде зі своїм нареченим відпочивати до моря, тож завернули і сюди, в Загоряни, а вона до них вирішила заглянути, до свого колишнього слуги. Сказала про слугу (навіщо?) й знову обдав жар, на мить потемніло в очах. Спалахнули в мозку слова батька Остапа про золотий перстень, що впав на долоню. Зримо побачила його, тільки… на своїй долоні. І раптом ще більше задихнулася, бо захотілося притулитися до цих волохатих грудей, які були зовсім поруч, вдихнути запах тіла, якого ще ніколи не вдихала. Що за дивне бажання в нареченої графа Долганова, доньки без п’яти хвилин заступника міністра… Геть з цього двору, просмерділого потом і кізяками, від півнячого співу. Шелест шовку й криноліну, блиск діамантів, вальси на віденському балу — ось її світ. Що робить тут графиня Тальміоні, вже майже графиня Долганова?

Вона ще сказала, рятуючись од слів, спогадів, дивного видіння, що запрошує його, Остапа, увечері до палацу, на дачу, згадати дитинство, посидіти перед від’їздом, бо, можливо, вже сюди ніколи й не заверне, у неї восени весілля й нове життя.

Навіщо вона казала цим людям, чужим, із іншого, зовсім іншого, світу про весілля, а надто Остапу…

— Він прийде, прийде, — поспішно сказала Остапова мати.

— Тогда — до свіданія. Всєго хорошого, — вимовила дерев’яним голосом Неллі й поспішно вирушила з подвір’я.

— Бувайте здоровеньки, щасливої дороги, — сокоріла навздогін мати Остапа. — Вам увечері Остап принесе на дорогу молочка свіженького і сметанки, й огірочки вже перші є.

Ліо-Неллі йшла вулицею, з-за одного, другого тину вистрілили жагучою цікавістю жіночі очі, вони й збудили в ній дику, скажену й чорну злість.

«В тебе що, тічка почалася, графинечко Ліо-Неллі?» — подумала, й ці грубі слова, глузування з самої себе її трохи протверезили.

Повернулася графиня до палацу вже впевненою ходою. А тут її зустрів коханий (таки коханий) Аристарх — викупаний, свіжий, пахучий. Вона притулилася до пружних грудей, відчула, як б’ється його серце.

«Що тобі ще треба?» — спитала.

Неллі-кішечка — так називав колись доньку тато Рафаель — готова була замуркати.

— Це село належало колись вам? — почула в обіймах запитання.

— Ні. Ми купили ці палаци вже після відміни кріпосного права. А чому ти питаєш?

— Просто так. Мене вже напоїли смачним молоком. І нагодували пиріжками з вишнями і ягодами. Чорними, як ваші неаполітанські ночі.

— Чорницями?

— Мабуть. Хочеш?

— Так, любий. З твоїх рук.

Вони поснідали стравами, приготовленими служницею Одаркою, і це було екзотично. Потім пішли до озера й лісу — і це було романтично. А ще романтичніше — кохатися в лісі на ложі із лапатих соснових гіллячок, таке було в її житті вперше. Над їхніми головами шумів ліс, десь у вітті ледь чутно щебетали пташки. Ліо сказала, коли верталися з лісу, що вона запросила в гості свого колишнього слугу. Так-так, не дивуйся, слугу, він прислуговував їм маленьким хлопчиком, тепер виріс… Побачить його, може, зробить якийсь подарунок.

— Навіщо він нам? — Арик непідробно здивувався.

Вона не знала. Знала, що мусить прийти Остап, що після цього вечора вже жодного разу його не побачить.

Попрощаються, тільки й усього. А навіщо? Раптом подумала — вона спитає, чи скоро він одружиться, чи має вже обраницю? Це їй так важливо? Мусила визнати — важливо. Їй потрібно щось таке, щоб назавжди забути цього селюка. Вона його не згадувала цілих сім чи вісім років. Майже не згадувала. Тепер побачить востаннє, тільки й усього. Нічогісінько. Між ними прірва. Вони, звісно, ніколи не будуть кохатися, в цьому нема потреби. Думка про роман з простолюдином їй чужа. Аристарх Долганов був її першим чоловіком, він навіть здивувався, що така вродливиця досі незаймана. Були дрібні інтрижки, але це так, вона чекала на справжнє кохання.

— Я берегла себе для тебе, — сказала вона.

З жахом прогнала думку, яка несподівано завітала. Вдарила, мов блискавка: «Твоє кохання прийшло сьогодні вранці». Вона поглянула в бік саду, до якого підходили. По ньому вони бігали, таких двоє, таких різних дітей. Ховалися за деревами — грали в хованки. Остап мусив її не знаходити, так вона бажала. І тоді, торжествуючи, виходила йому назустріч.

«Хай швидше прийде і мине той вечір, — подумала. — А завтра вранці ми поїдемо. Навіть сьогодні. До міста можна доїхати за годину, якихось півтора десятка верстов. Так і зробимо».

Остап прийшов, коли сонце востаннє обціловувало в саду ще зелені яблука. Але… Разом з ним до дачі вступила миловида, ледь нижча за хлопця дівчина. Цього разу Остап був зодягнутий у білу святкову сорочку й білі полотняні штани, на ногах мав постоли, але з халявами, наче плетені чоботи. Дівчина, зовсім юна, на пару літ молодша за Остапа, зодягнута теж у святкову білу сорочку, тільки вишивану, так само вишивана в поясі й по боках спідниця, а в довгу (довжелезну) важку косу заплетені червона й блакитна стрічки. Обоє поклонилися перед ґанком.

Остап сказав:

— Спаси вас Біг, ваші ясновельможності.

— Спаси Біг, — швидше проспівала, ніж проказала дівчина. — Доброго здоровля.

— І ми привєствуєм, — відповіла Ліо-Неллі.

Остап простяг кошика, що тримав у руці, зняв з нього рушника.

— Тутика молоко, і сметана, і сир, і курку з півнем я зарубав. На дорогу буде.

Як прийняла Ліонелла кошика, подякувала, передала Одарці, Остап взяв за руку дівчину з косою.

— А то Тетянка, моя суджена. Ми уже заручені, пусля Покрови й весіллє має бути. То ми й прийшле, щоби ваша ясновельможність… ваші ясновельможності поблагословили, якщо буде на те ваша воля.

— Якщо буде на те ваша панська воля, — мов луна, повторила дівчина.

Сказала вона це з якоюсь такою обеззброюючою усмішкою, що Ліо-Неллі й собі мимоволі посміхнулася. А тоді відчула, як їй засмоктало під ложечкою, мовби їсти одразу захотілося (цей сир, сметану, курку з півнем одразу), а тоді стало бракнути повітря. Ліо-Неллі відчула: його, повітря, цей вечір, сонце, що от-от сховається остаточно за обрієм, — все те висмоктує ця дівчина з косою, зі світло-сірими, ледь-ледь голубуватими очима. Їй захотілося крикнути так, щоб почуло все село: «Вона відьма!» Але вона не крикнула, натомість сказала, зволоживши язиком піднебіння, звісно, російською:

— Что ж, ми вітаємо. І, звичайно, поблагословимо. Ти вибрав собі хорошу наречену, Остапе.

— Дєкую, — прошелестіла Тетяна.

— Як це у вас робиться? — звернулася Ліонелла до служниці.

— Та обнаковенно, — сказала Одарка. — Обнаковенно, як у людей. Перехрестіть, я зара ікону винесу.

Вона винесла давню ікону, яка зберігалася на дачі, дала в руки своїй хазяйці. Ліонелла невміло перехрестила — спочатку Остапа, потім його суджену. Зрозуміла — треба ткнути обом цю ікону, хай цілують. Вони й поцілували. І припали по черзі губами до її руки. Колись зі сміхом вона змушувала слугу цілувати ті руки і навіть черевички. Але тепер, коли його гарячі вуста торкнулися її довгих пещених пальців… На мить наче кольнуло шкіру, легко-легко.

«Нічого не сталося», — подумала Ліо-Неллі.

Треба було щось сказати. І вона вимовила дерев’яними вустами:

— Счастлівой вам жизні. І много дєтєй.

— Дєкуємо, ваша ясновельможносте, — відказали вони по черзі.

Потім благословив граф.

Ліонелла хотіла сказати, щоб Аристарх приніс вино — такий випадок! — та подумала, що те буде зайвим. Пани — вищі істоти в очах цих селян, ті, хто покликаний благословляти, не спускаються з небес, щоб пити вино з простими смертними.

Ліо-Неллі звеліла Одарці принеси коробочку, ту, що стоїть у шафі-серванті в її спальні. Тоді сказала: «Я сама», — і метнулася всередину. Коли діставала ту коробочку, у неї тремтіли руки. Враз відчула — їй хочеться кинути цю багато інкрустовану коробочку, впасти на цей килим, заплакати, заридати, забитися в істериці.

«Я тільки дівчина, жінка, — подумала. — Що знають ці двоє про любов?..»

Вона була жінкою, яка щойно поблагословила на щасливе життя з іншою свого коханого.

Свого коханого?

Який жах! Яка очевидна ганьба для графині Тальміоні й майбутньої графині Долганової.

Треба було дограти виставу й вона дограла. Винесла прокляту коробку й дістала з неї два золоті хрестики. Їх колись лишила тут мама Марія. Хотіла забрати, та вирішила зробити це, коли дачу продадуть. Навіть коли приїжджали ті, хто орендував дачу, хрестики лишалися на місці. Навіщо? Для того щоб одягти на шиї двом, яких хотіла б убити, змусити зникнути з цієї землі? Виходило, що так… Чому мама, яка прагла позбутися дачі, не забрала хрестиків? Учора, побачивши цю коробочку, подумала, що настав час це забрати…

Вчора вона не знала, що в Остапа є наречена, суджена (ха-ха, яке слово)…

Винесла коробочку, відімкнула, дістала хрестики. Сама одягла — спершу Остапу, потім його коханій.

— Ось і все, друзі мої, — сказала. — З Богом.

Так, вона проганяла їх. Проганяла геть зі свого життя. Розмова, яку заготувала для Остапа, була не потрібна. Як і спогади. І ще щось, якесь диво, на яке потаємно сподівалася…

Невже він привів цю прокляту дівчину, щоб насміятися?

Він, який не став ні слугою, ні другом…

Він, що зник з її життя й виник хтозна з якої підсвідомості, таємних думок і бажань. Забутий проклятий хам…

Вона не стала дивитися їм вслід. Повернулася й пішла всередину палацу. Коли ж туди явився Аристарх, спитала зневажливо, навмисне італійською:

— Ти щось хочеш сказати? Чи спитати?

— Про що ти, люба? — Аристарх відповів французькою. — Що, власне, сталося?

— Нічого, — сказала вона. — Дрібна пригода. Ми зробили благородну справу.

— Так, вони, здається, раді.

— Раді? Так, раді. У мене легка рука.

Чи відчував він цієї ночі, кохаючи її, що в глибині своєї безсоромної душі вона належала іншому — безрідному за походженням і породою, підлому й примітивному, хоч і вродливому? Який володів дивним магнетизмом…

«Як це сталося? — спитала себе Ліо-Неллі. — Не тоді ж, коли я брала його до себе слугою. Тоді була просто дитяча примха. Невже сьогодні?»

«Це пройде», — сказала вона собі.

Авжеж, пройде. Мусило пройти.

Дрібна пригода.

Вона не могла поєднатися з Остапом.

Була нездатна на розрив з Аристархом.

Подумала лише: «Чи вже Остап кохався зі своєю обраницею?»

Їй це важливо?

Подумала: ці двоє знають щось таке про життя, про кохання, чого не знає вона.

Вона бачила Рим, Відень, Мадрид і Париж…

Її бачили і знали Рим, Відень, Мадрид і Париж, не кажучи про Санкт-Петербург.

Двоє селюків, хамів, які ніколи, певне, й не вибиралися за межі свого села… Хіба в сусіднє, де такі самі смердючі й примітивні оселі.

Їх чекає спільне життя, якому не позаздриш.

Що могли вони знати…

«Чого чекав Остап, зраджуючи мене?» — думка пронизала її наскрізь, ніби велика, неправдоподібно велика голка.

Під ранок, після безсонної ночі, вона знала, що робити далі.

Колись у цьому палаці служив такий собі Гаврилко Цимусів за вуличним прізвиськом. Хлопець шалапутний, він був спійманий на крадіжці. Графиня Марія не стала звертатися в поліцію, просто веліла всипати п’ятдесят різок і прогнала. Ліонелла пригадала, як в останній, минулий свій приїзд у Загоряни чула, як та ж Одарка казала пані, що Гаврилко той дострибався — за бійку до криміналу потрапив, десь там у турмі сидить.

Тепер уранці вона сказала Аристархові, що мусить навідатися в село до колишньої їхньої служниці.

— Не бійся, я не піду туди, куди ти думаєш, — сказала вона.

— Я й не боюся, — відповів Аристарх. — Піду тимчасом на озеро, скупнуся наостанок. Тут м’яка вода.

Ліонелла мала добру пам’ять. Згадала, як колись Гаврило казав: «Живу он там, на цій вулиці, що од палацу веде, крайня хата, коло самої річки». Тепер і попрямувала тою вулицею.

Вчора ввечері ніби ненароком спитала сторожа Омелька, чи пригадує колишнього сторожа, Гаврилка.

— Чом би нє, — сказав Омелько. — Зувсім спаскудився чоловік. Два рази уже сідав до буцегарні. То за розбій, то за крадіжку. З хати все повитягав на шинок, мати бідує. То типерка, як десь щось потягне та продасть, ци мішок бульби з городу — і зновика за своє, очі заливати. Так і не жиневся, хто за такого пуйде?..

«Я до такого прийду», — подумала тепер Ліонелла.

Небо зранку затягло хмарами, збирався дощ. Що ж, їй це на руку. А ось нарешті й хата на березі річки — стара, чорна, перекособочена. Натужно рипнули двері, коли їх торкнулася. Вдарив у ніздрі важкий, застійний смердючий дух. Ліонелла затулила рукою носа й видивилася в напівтемряві чоловіка, що лежав, прикритий лахміттям. Пересилила себе, торкнула за плече. Чоловік щось пробурмотів, уткнувся лицем у брудну подушку. Ліонелла злісно шарпнула його.

— Мамо, я ж казав не будити, — просипів чоловік.

— Це не мама, — сказала Ліонелла. — Може, підніметесь?

Чоловік пововтузившись, таки звівся на лікті. Блимнув раз, вдруге, змахнув рукою.

— Бр-р, привидиться ж таке… Откуля, пані?

— З того світу, — сказала Ліонелла, не приховуючи в інтонації бридливості. — Вийдемо надвір.

У дворі вона спитала, чи пригадує її.

— Та вроді панянка. Виросла як. Звиняйте, що я так… Вчора тріньки випив.

— Заработать хотітє? — в лоб спитала Ліонелла.

— Заробити? Щось у палаці зробити?

— Ні. Інша робота.

Вона дістала з сумочки сто рублів, помахала перед носом Гаврила. Той очманіло поводив очима.

— І що ж то за робота така?

— Зараз поясню.

І вона пояснила. Спитала насамперед, чи знає він Остапа Терещука.

— Остапа? З Гапликівської родини? Того задаваку…

— Можливо. — Слово «задавака» їй сподобалося. — І наречену його знаєте? Тетяну.

— Та вроді. — Гаврило чмихнув. — Сусід мій, Платон, до неї сватався. Так одкоша дала, за того бугая збирається. Гордячка з косою.

Ліонелла сказала, що Остап з Тетяною її образили. Посміли образити. До суду вона подавати не буде, а от провчити варто. Ні-ні, бити не треба, не можна ні в якому разі, а ось просто провчити…

— І як то… Мо’ пудкажите? Коли бети ни мона…

— Вам видніше. Не бити і не убивати.

— Холєра… Задачка… То всьо за сто рублів…

Графиня дістала ще сто рублів. Сказала, що провчити треба не одразу, а через тижнів два, а то й три, як вони поїдуть. А восени вона повернеться і перевірить… Йому буде погано, якщо комусь скаже.

— Мовчєтиму, як риба, — пообіцяв Гаврилко.

Верталася до палацу-дачі, мов у гарячці. На село накочувався дощ, а її душили сльози. Що вона намислила… І що зробить цей страшний чоловік… Вбити чи покалічити не посміє… Якщо нічого не зробить — навіть краще. Сюди вона більше ніколи не повернеться. Але як він смів…

Останнє стосувалося Остапа.

…Через годину-дві карета від’їжджала із Загорян. Наполягла, хоч починався дощ. Ліонелла подумала, що це схоже на втечу.

Ось там поворот на той куток села, де живе Остап.

Вона його ніколи не побачить. Вона його забуде, забуде цю поїздку, мов кошмарний сон. Так, сон, що наснився навіть не їй, а хтось розповів, хтось розповів…

Дощ линув мов із відра. Глухо барабанив по даху карети. Коні спинилися, Аристарх узяв кохану за руку. Невже відчуває її стан?..

Ліонелла виглянула у вікно карети і раптом побачила, як крізь дощову завісу наближаються дві пари у весільному вбрані. Вона сама йде поруч з Остапом, а її Аристарх тримає за руку ту дівчину, Тетяну.

12. Бранці

Те сталося через три тижні по від’їзді молодих графа і графині. Вже вижали жито, частину й обмолотили, й Остап радо пристав на пропозицію Тетяни — сходити до лісу по ведмеді^[29]. Взагалі-то вона збиралася йти із сестрою, та — з лукавим зблиском диво-очей — якщо Остап раптом хоче… Остап не любив ходити по ягоди, то була бабоцька робота, востаннє в дитинстві з мамою був, ну, хіба підлітками робили набіги на малину, та з Тетяною…

— А чом би й ни пуйти, — сказав. — Вже мало зосталося обмолотити. Зроблю перерву.

— То підемо?

— Гайнемо. З самого ранечку?

— Нє. Пусля обіду. Зрання я мамі прати помагатиму.

Того дня Остап переконався: найліпша у світі робота — збирати ведмеді разом з коханою дівчиною. Вони минули громадський ліс й забралися в панський, де Тетяна знала ведмедячі місця. Тутика тре було остерігатися лісника, бо чекав штраф, в ліпшому випадку — конфіскація вже назбираного разом з кошиками. Та їм повезло — в цій частині лісу не було нікого. І яка то розкіш і насолода — класти ягоду до рота коханої, де ведмедик зникав за білим намистом зубків, ділитися одною ягодою на двох, злизувати сік з ніжного дівочого підборіддя, а особливо — цілувати поранені шпичаками (підступні ведмедячі корчі!) Тетянчині руки.

На їхньому кутку всі знали, що Остап і Тетяна заручені, навіть панське благословення мають, що до весілля лишилося вже якихось два місяці, тож ніхто з їхніх родин і не заперечував проти такого спільного походу по ягоди. І жінки, що їх завважили з кошиками в руках, не вельми гострили зуби.

Верталися, коли вже звечоріло й лісом тягли вслід за собою волохаті тіні. Кошики Остап ніс повні — обидва — і свій, і Тетянчин. Йшли трохи стомлені, націловані й веселі. Вже неподалік села рішили піти густим вільшняком коло Крисового болота.

Востаннє, що пам’ятав Остап, — раптовий удар по потилиці, потім по голові, а за ним він поринув у густу непроглядну темряву.

Перше, що відчув, коли прийшов до тями, біль — і в голові, й на плечах, а потім, як поворухнувся, різонуло і в спині. Довкола було темно, хоч у око стрель, й огидно смерділо.

«Де я? — подумав Остап, а тоді вже не здивовано, а злякано: — Де ми? Де Тетянка?»

Мацнув рукою — вона вперлася у вологу холодну землю. Мацнув другою й відчув явно людське тіло. Тепле. Тетянка?

Повів рукою далі. Здається, жіночі груди. Відняв руку, торкнувся вище. Шия. Лице. Таки Тетянка. Взявся легенько торсати.

— Тетяночко…

Вона не озвалася. Намацав своїми губами її вуста, став у них вдихати. Дівчина ворухнулася, застогнала, а тоді враз різко сіпнулася.

— Хто тут… Що… роби… те… Ти, Остапе?

— Я, — сказав Остап. — Не бійся. Я з тобою.

— Де ми? — Тетяна застогнала. — Ой, болить.

— Ми, певне, в якійсь ямі. Що в тебе болить? Голова?

— Голова. І шия. І плечі. Ой, і спина. Здається, ребро зламане. А мо’ й не одне.

— У мене тоже, — сказав Остап. — Руками ворушити можеш?

— Так. На мені щось стоїть.

— Де?

— На правому плечі.

Остап провів рукою.

— Здається, то кошик з ведмедями.

— Що сталося, Остапе?

— На нас хтось напав. Потім відволік, або відніс, і вкинув у цюю яму.

— То ми в ямі?

— Напевне. Десь у лісі. А мо’ й у селі. Хоча навряд.

— Але що сталося, Остапику? Хто з нами так зробив?

— Якби я знав.

— Як тут смердить…

— Може, якийсь звір тут сконав.

— Господи, за що? — Тетянка схлипнула. — Холодно, Остапе. Здається, з мене зняли спідницю. Тико їдна сорочка.

«Нивже над нею хтось поглумився?» — Остап здригнувся й мацнув рукою.

— У мене тоже тико підштаники.

— Ой, Остапику! — Тетяна глибоко й важко зітхнула. — Ой, любий… Нащо ж я тибе на тії ведмеді підбила…

Остап взяв неї за руку, погладив.

— Мовчи. Нам було добре. Ходи до мене, я тибе хоч трохи зігрію.

Вона слухняно притулилася. Остап обійняв кохану, посадив на свої ноги. Відчув її подих і від того начеб тепліше стало.

— Що ж будемо робити? — озвалася Тетянка після короткої мовчанки. — Як ми виберемося звідси?

— Зараз, певне, ніч. Дочекаємось ранку, роздивимося, а тоді й рішимо, що діяти. Диви, якось і виберемося. — І після хвилі тиші: — Тато казали, що дід Марко любили повторєти те, що батько їхній Панас вчив, — солдат ніколи ни здається. В яку біду ни втрапив би.

— Ми ж ни солдати, Остапе.

— Всеїдно тре ни падати духом.

Добре йому було заспокоювати. У самого було вкрай муторно на душі. Що сталося, як, а головне — чого сталося? Хто напав і хто над ними поглумився?

Остап знав їхню родинну особливість. Якась прикрість, невдача, біда не забирала сили, не опускала руки, не згинала, а мовби підтягала тую навіть приховану досі силу, змушувала думати, розпрямлятися й шукати вихід. Подумав, що найперше слід визначити, хто б міг зробити й чого. Поміркувавши, вирішив, що першу гадку — якісь невідомі, чужі розбійники напали — варто відкинути. Такі нападають, коли бачать чи знають: є що грабувати. А що в них було? Два кошики з ведмедями, тилько й усього. Ну, підштаники й спідницю забрали… Золоті хрестики, подаровані графинею, лишили вдома, бо рішили, що такий багатий дарунок вдягатимуть тилько на великі свята. Правда, матері їхні уже встигли похвалитися й декому з родичів та сусідів показати тиї дарунки. Хрестики, певне ж, вартували нималі гроші, али грабувати, забирати їх могли хіба які одверті великі харцизяки. Ни чути було останнім часом про якісь розбої ни те, що у волості, али й у повіті. Зайшлі бандюги по лісу ни вешталися б. Тоді хто напав, кудись відволік, відніс ци, може, й відвіз?

Тетянка першою вимовила вголос те, що він було подумав:

— Може, хтось із наших… Ну, з наших, тих, що на нас зуба має, лихим оком дивиться… Розумієш?

Він зрозумів — Тетянка каже про когось із тих, хто був проти їхнього одруження, їхнього поєднання. Йому виповнився двадцять перший рік, Тетянка на цілих три роки молодша, перед Покровою якраз вісімнадцять прийде. А проте, вже двоє сваталися. Та ні Платон, ні Дмитро, подумав Остап, на таке не здатні — обоє хлопці з порядних родин. Були й дівчата, що до нього б охоче прихилилися. Али хай навіть ни відгукнувся, гинчу обрав, щоби так мститися… Нє і нє!

Була в їхніх обох родинах і своя неприязнь — з сусідами, а то й родичами, всяке в селі трапляється, сварилися, навіть проклинали, потому мирилися. Як то в житті й буває. Ніхто з їхніх родичів такого зробити не міг. Перебрали й тих, котрі мали недобру славу — розбишак, гультяїв, п’яничок. За що б мали таку наругу вчинити?

— Що робити будемо? — Тетянка.

— Зара, певне, ніч. Дождемося ранку. Мо’ що й побачимо.

Тулив кохану до себе, зігрівав, як міг, хоч і самому все холодніше ставало. Спасівка вже, за три дні найбільший, яблучний Спас, а кажуть же — прийшов Спас, бери кожуха про запас. До того ж на землі сидів.

Все ж діждалися (перед тим навіть забилися в сторожкій дрімоті), що зверху стало слабке світло просіюватися. Виявилося — вони справді в ямі, до того ж глибокій, накритій наче залізними ґратками, прикинутими зверху гілками. Остап вирішив — підніме на руки Тетянку, хай спробує дотягнутися, мо’ й підважить ту завалу. Дівчина залізла йому на плечі, понатужившись, піднявся. Вперся руками в стінки ями й Тетяна якось стала на його плечі ногами. До ґраток то дотяглася, та підняти їх не змогла.

— Мо’ ти спробуєш? — жалібно-жалібно, аж йому серце зайшлося.

— Ти ж мене не втримаєш.

— То що ж робити?

— Ждати.

— Думаєш, хтось прийде?

— Мо’ й прийде. Або найде нас. Повинні ж шукати.

— Повинні.

Остап став переконувати — їх обов’язково шукатимуть. І його, і неїні батьки. Брати й сестри. Попросять сусідів, а то й старосту. Повідомлять волосне начальство. Вони не мусять пропасти. Їх знайдуть.

Переконував отак Тетянку і себе. Більше, звісно, неї. Али й себе також. Болісно відчув — так не хочеться вмирати — отако, молодим, не ожененим. Хлопцем, що й жінки ще не знав. З Тетянкою рішили — знатимуться близько вже пусля весілля. Як і годиться, щоб перша ніч була, а затим, як годиться, медовий місяць. На побаченнях обіймалися, цілувалися, пригорталися і обоє дрижали в передчутті чогось більшого. Тепер опинилися наодинці, зовсім поруч одне від одного. Та в холодній смердючій ямі. Де, хіба що, тулилися одне до одного.

Під ранок Тетянка сказала тоже жалібно, голосом, що дрижав:

— Остапе, я до вітру хочу.

— То сходи.

— Я… — затнулася, а тоді ще жалібніше: — Я стидаюся. Як же тут?..

— Мусово. Хтозна, ще скіко отако терпіти. Я одвернуся.

Одвернувся. Ніколи не чув, як то роблять жінки, подумав, що надто голосно. За різким запахом сечі прийшов схлип, а потім плач. Тетянка плакала, й дедалі голосніше. Став заспокоювати, погладив по голові. Вона ткнулася в його плече.

— Ой, Остапику… Як то буде далі?

— Тримайся, рідна…

Сам терпів, скільки міг. Коли ще більше розвиднилося, сонце ледь-ледь просіювалося, сказав, що нехай зновика залізе йому на плечі, він підніме, а вона ще раз спробує підважити ґратку чи що там лежить.

Тетянка залізла йому на плечі, Остап підняв її, тоді звелів, аби на ноги ставала. Якось підвелася, спираючись об стінки руками. Дотяглася до стелі й сказала:

— Воно занадто важке. Я ни можу підняти.

— Попробуй ще раз.

— Ни можу. Тєжко. Майбуть, чимось приклали.

Довелося Тетянці спускатися вниз. Підняти Остапа вона не змогла. Лишалося одне — чекати.

При світлі, яке просочувалося крізь залізну стелю й гілляччя, побачили, які ж вони побиті й брудні. Та ні вмитися не було чим, ні щось прикласти до ран.

Перегодя Остап запропонував:

— Давай хоч ведмедів поїмо. А то всередині шкребти починає.

— Давай.

Хоч при падінні частина ягід висипалася, все ж десь із півкошика осталося.

Ягоди, проте, не лізли до горла. Остап став їх смоктати, бо дедалі більше хотілося пити. Селянські діти, звиклі з дитинства бути практичними, вирішили, що їстимуть по жмені, бо хтозна, скільки ще ждати, доки їх порятують. Що таки порятують, на те була, хоча й не певна, але жагуча надія.

Сидіти мовчки було тяжко, то старалися говорити. Згадували дитинство, як часом на вулиці стрічалися, а потому, як уперше неї додому з вечорниць взявся проводжати, коли вдруге, здається, прийшла на ті прадьонки.

— Я вперше так дрижала, коли ти руки торкнувся.

— Боягузочка. Хто б міг подумати.

— Не смійся. Ти ж старший парубок.

Час тік поволі, наче вода в їхній річечці за тихої погоди. Тиша (бо й ліс не шумів) лякала ще більше. Невже вони справді не тільки вкинуті кимось злим, лютим до сирої, гнилої, смердючої ями, а й забуті? Рідними, цілим світом… Тильки поруч смердючий труп якогось звіра, здається, зайця, що, як і вони, втрапив до пастки.

У моторошній тиші, коли й говорити стомилися, й обсідав дедалі більше відчай, прийшла до Остапа вперше думка, од якої жахнувся: «А що, коли до їхньої біди причетна якось тая пані, вельможна графиня…» Відігнав, та думка вернулася. Згадав, як спіймав її погляд — зранку в їхньому дворі, а ввечері при благословінні. У тім погляді (він здригнувся) проступала крізь нібито насмішкуватий прищур, неприхований глум і панську зверхність — прихована темна жага, поєднана із… так, із відвертим захватом.

Він тоді здивувався, збентежився на хвилю, майнула думка — здалося.

Виходить, що нє…

Як же то?

«Чого ж я пуйшов, ще й Тетянку за собою потяг…»

І мусив признатися: того дня тривало їхнє з Ліо-Неллі давнє змагання. Йому хотілося похвалитися — он яка в мене красуня й начеб… так, досадити тій Ліо-Неллі. Він до того ж у якийсь момент почав боятися зустрічі з нею. Думав про ту зустріч, про дивне запрошення цілий день, коли косив жито і в’язав снопи. Тетянка… Вона мовби мала врятувати його, теперішнього, від того, що мало статися під час зустрічі, й… минулого. Так, і минулого.

І від згадки, поряд з ненавистю за вчинену над ними наругу, стало рости нав’язливе видиво — він біжить садом коло палацу-дачі й шукає маленьку, ще маленьку, дівчинку, то в білому, то в рожевому платтячку. Дівчинка ховалася й визирала з-за дерева, ховалася, а він біг і не знаходив, а вона знову ховалася й визирала, дзвінко сміялася, він кидався зновика бігти і… та гра здавалася безконечною.

Остап міцно стис зуби. Спогад ліз до голови і… мовби добував інші спогади, в інших палацах. Угорі нарешті щось зашелестіло й на мить йому привиділося — то падають гроші, ті гроші, великі, які заплатили за його службу, за дружбу, що мала настати між ним й малою графинькою.

«Я то в чім винуватий… Хіба в тім, що по-дурному поволік за собою Тетянку», — подумав Остап, і раптом та думка потягла за собою іншу: є якась не збагнута ним вина, вина з минулого. Яка, в чому… Не міг відповісти… Хіба в тім, що пішов на ту службу. Али ж батько просив…

Вночі Тетянка сказала:

— А може, Остапе, то тая…графиня… Найняла когось, щоб нас отак-о…

Він поворухнувся, скреготнув зубами:

— Може… Я тоже про те думав…

— Вона якось так на нас тоді ввечері подивилася…

— І ти помітила… Я в усьому винен.

— Нє, любий… Винні ми обоє… До щістя було рукою подати… Завгодя таким солодким здавалося… А, може, то гріх…

— Гріх бути щасливими? Як же то… У церкві при вінчанні батюшка каже: будете разом і в горі, і в щасті… Чого ж ми таку гірку чашу так зараннє п’ємо…

Відповіді не було. Була ще одна холодна ніч, коли хапали дрижаки, стид при більшому опорожненні, новий напад відчаю, новий плач Тетянки… Все ж якось дочекалися ранку…

Нестерпно повз день, що настав.

Сморід забивав дихання й рвав на шматки душу. Виблювали.

Дедалі більше мучила спрага, її тільки на хвилю вгамовували пригоршні ведмедів.

Під вечір нагорі почулося спершу віддалене шарудіння, потім явно людська хода.

— Ми тут… Ми тут! — слабким голосом закричала Тетянка.

— Ми тут, у ямі, — за нею й Остап.

Хтось спинився біля ями, став одкидати гілля, потім натужно відсувати ґратку. Мовчки, тільки сопів.

Вони побачили, що на голову прийшлого накинута мішковина. Їм спустили глека, якого прийняв Остап. Потім до низу щось полетіло. І чоловік у масці-мішку… став засовувати отвір.

— Гей, ти, хто ти не є… За що ти нас так? Скажи, хоч чим ми завинили? — Остап крикнув і вперше закашлявся.

— Хіба ж так можна? — Тетянка додала.

Чоловік наверху не сказав жодного слова. Зник, розтав у надвечірнім лісові.

— Хто б то міг бути? — спитала Тетянка.

— Якби я знав… Може, ще прийде…

Намацали кинуте їм. Хліб. При падінні вимазався, стали витирати.

У глекові була вода. Вода і хліб. Їх, отже, ніби рятували, не давали вмирати голодною смертю…

Чи продовжували муки?

— Давай пожуємо, — сказав Остап. — Віддеремо те, що вимазалося, і поїмо хоч трохи. Тре…

— І поп’ємо… Може, вмиємося?

— Хіба ледь-ледь… Воду треба берегти.

Тієї ночі до Остапа прийшла ще одна думка — той, наверху, хоче, щоб вони, перш ніж помруть (якщо уготована така страшна смерть), зненавиділи одне одного. Йому, що стільки вимріяв про єднання з Тетянкою, про кохання з нею, якого прагли душа і тіло, тепер здавалася начеб нелюдською, блюзнірською сама думка про те, щоб злитися, злягатися в цій брудній смердючій норі, на мокрій, вкритій лайном і їхнім блювотинням землі, злитися брудними, вже також смердючими тілами. Він завважив — у дівчини з’явилася, стала наростати відраза до нього, до його доторків, притуляння.

Як цьому зарадити — не знав. Вони обоє були живими, але людьми, а не просто істотами.

«Як то добре бути людиною, — подумав Остап. — Господи, поверни нам більшу людську подобу, дай світла, дай чистоти, бо ще трохи й ми не витримаємо, порятуй, якщо ни мене, то хоч цю дівчину, вона не повинна вмерти».

Молився й просив, просив і молився. Молилися обоє.

Та вони таки витримали й цю ніч, і день, і ще одну ніч, і частину дня… Тетянка вже вся палала, дрижала, мов у пропасниці, а може, й у пропасниці, зіпала. Остап проказував молитви, які знав, й вона намагалася, та тепер слабко одштовхувала його руки своїми й шептала:

— Ни чипай, ни чипай, прошу тибе…

І ще:

— Нащо ти… Нащо ти повів туди… Я хочу померти…

— Ти житимеш, — твердив Остап. — Житимеш. Ми обоє будемо жити.

Ледь не сказав: «За Покровою наше весіллє».

Весіллє… Саме слово стало наче волохатим, гидким, перед очима затанцювали тіні, що родилися кривавими, і Остап ледь стримав себе, щоб не скрикнути.

Надвечір п’ятого дня, коли стало темнішати над головами, почули сперш віддалені, неясні, мов крізь сон-марево, голоси. Потім вони поближчали, повиразнішали, а затим у тих голосах виразно зазвучали їхні імена.

— Остапе! Тетяно!

Ще як почули той шум, Тетяна стрепенулася.

— Люди, люди… Чуєш?

— Чую, люба…

Тетяна спробувала гукнути і тільки захрипіла.

— Ми тута… тута… Люди, — Остап тоже загукав, правда, і собі тихо й хрипко.

— Остапе! Тетяно! Тетяно! Остапе! — кликали нагорі.

Спробував звестися, заточився, та таки підвівся.

— Люди! Сюди, люди!

Шукачі їх, люди, люди, були вже зовсім поряд, крізь щілини побачили відблиски вогню, певне, смолоскипи.

І чоловічий голос Остап упізнав: то Павло, сусід їхній.

— Воне тута! Відкидайте ломаччя!

Ті, нагорі, відкинули гілля, відсунули ґратку. У світлі смолоскипів Остап побачив і Павла, і брата, і батька, і… маму, маму…

— Живі? — спитав Павло.

— Живі, — прохрипів Остап.

— Вони живі, — голосно Павло.

І мамин голос:

— Живі… Синку, Тетянко…

Довелося ще довго чекати, доки їх витягли з ями. Хтось нагорі сказав, що треба принести драбину, йому заперечили, що втратять час, бо ж до села верстов із п’ять. На щастя, один з чоловіків захопив сокиру, інший вила. Зі шматків одежі, кілків, попруг^[30] зробили щось наподобіє драбини.

Остап спочатку підсадив знесилену гарячу Тетянку, а потому й сам поліз навстріч чоловічим рукам. Хоч вони й смерділи, їх обнімали, мама припала до Остапових грудей:

— Синочку! Рідненький! Господи, живі…

Тут були люди тико з ближніх хат, а Тетяна далі жила, на межі двох кутків — Млинища з Козлищами, то, певно, й не пішли шукати. Чого, Остап довідався, коли вже верталися назад. Він якось ішов, шкутильгаючи, хоч і ноги, наче дерев’яні, й боліла забита спина, певно, таки зламав хребця, а напівпритомну Тетяну несли на руках.

Остап уже знав, що їх шукали всі ці дні і не могли знайти, бо надто далеко, збоку, в нетрях їх заховали.

— А цего разу вона показала, — сказала Остапові мати. — Братові твему, Михасеві, явилася.

— Хто?

— Вона… Діва Млинища…

Про Діву Млинища Остап чув колись од бабусі. Що являється раз на століття. Виходить, правда, що люде кажуть.

— Я надвір вийшов, на вулицю, коли бачу — неподалік жінка в білій одежі стоїть, — розказував брат. — Злякався навіть було, та дивлюся: рушила вона з місця й мовби рукою показує — йди за мною. Я й зметикував — може, показати хоче, де вас мона знайти. Страшно то страшно, али ж рятувати тре, раз самі ни могли найти. До хати кинувся, маму з татом гукнув, ну й пуйшле. А тутика, бачу, Павло стоїть коло свеї доми, то й гукнув його. А потому ше до килькох людей уступили, так нивеликий гурт і зобрався. Ну й повела нас тая Діва, ци хто вона… Добре, що ото Пилип Явтухів здогадався паклі взєти, то кілки обмотували, пудпалели, то ото й смолоскип вийшов. Так і найшле тибе, братику.

І уже зі смішинкою в голосі:

— Мо’ ви-те з тою Дівою знакоми, га?

— Цить, гріховнику, — мама. — Вона, як ішле, то вела, і то зникала, то з’являлася. Довго вела. Ну, а потому, дивимося, а вона в небо стала пудийматися. Декотрі хреститися почали. Тико Павло й каже — на те місце йдемо, бо то, може, знак. І точно — коло ями, де ви-те сиділи, возносилася. Отакі-то діла, синку. Правду люде про те, що в нашого Млинища Діва своя є, розказували. Прадідові твему, Панасові, казали бабуся, колись являлася, а типер от і тобі помогла.

— На все Божа воля, — сказала Явтухова невістка Мелашка.

— А то.

…Більше тижня мусив Остап провалятися в ліжку. Хоть і чоловік, а простиг, і не серед зими, а наприкінці літа добре накашлюкався. Мати відпоювали малиною, чаєм з липовим цвітом. Баба Ликера, котра зналася на всіх болячках, обмацавши спину, прорекла, що, видать, таки зламане ребро, і веліла туго обв’язати цупкою матерією, найліпше полотном, що на пояс іде, а зверху ще й попругою. То й зростеться, хлопець ще молодий.

Про їхню придибенцію стало відомо у волосній управі (тепер же в Загорєнах волость була) й десь так на четвертий день до хати, де лежав Остап, ввалився сам пан волосний поліційний пристав. Його червона морда добре підсвічувала побіліле Остапове лице. Взєвся розпитувати, що і як, хто б те міг зробити, на кого падає підозра. Аж горів завзяттям та водночас висяював поважністю.

— Всьо розберьомся і определім, — сказав.

Проте дізнавшись, що до нападу, і оказії опше, може бути причетна молода графиня, враз зів’яв і сказав, що «еті подозренія недоказуємі», на допит їх світлості графині потрібен дозвіл повітового начальства, а то й самого губернатора, та й де графиню шукати, тому він ліпше займеться пошуком реальних злочинців. З тим і підвівся. По його візиті в хаті^[31] ще довго лишався запах одеколону, дорогої махорки і горілки.

А через день сусід Павло приніс новину: повісився Гаврилко, що на краю Козлищ, коло річки живе. Мати, казав, найшла повішеним. А поліціянтові повідала, що вже десь зо тиждень Гаврилко не просихав, хвалився, що гроші йому неждано до кишені влетіли, а як упився, то кричав до матері, аби вона яму, що буцімто посеред хати з’явилася, лядою накрила, бо звідтам руки тягнуться, от-от задушать. Мати зрозуміла — щось недобре коїться з сином, а на ранок і знайшла у хліві — на мотузку теліпався, з висолопленим прокушеним язиком.

— Гаврилко…

Остап прошептав і заплющив очі, почув шелест за спиною, начеб кроки, та оглянутися не вспів. От хто по голові оглушив.

Вже як на ноги звівся через пару день, то й гинчу новину узнав: забрали Гаврилкового спільника — приятеля його всіляких походеньок і випивок — Трохима з хутора збоку од озера. Трохим і признався, що Гаврилко підмовив на недобре діло за цілих двайціть царських рублів. Пристав з дурної голови. Він і носив їм хліб і воду, хай поліція уважить.

За ці дні не раз питав Остап, як там Тетянка. Мати навідувалася до них, то сказала, що хорує, ледь жива, в жарі великому, ще більше, ніж він, кашляє. І, помовчавши, що вельми сердиті батьки Тетянчині, вважають, що він винен у тій біді, про ніяке весіллє типер і мови не може бути, як дочка виживе.

Прикро стало Остапові. Сам на себе злився. А як на ноги звівся, рішив таки навідатися. Будь що буде. Мати спекли пирогів з маком, то взяв за гостинця.

Ну, надворі Якилина, мати Тетянчина, накинулася — нащо прийшов, і без тибе тоскно, слаба-слабуща дочка, нащо було до тих панів пхатися. Все ж, повагавшись, Остап рішуче проказав, що Тетянку мусить побачити. Нима такого права в них, щоб ни пускати. Якилина таки одступилася.

Його наречена, яку тепер мовби забирали од нього, лежала на ліжкові геть бліда, помарніла. Як ступив до хати, привітався, тільки й прошелестіла:

— Нащо прийшов?

— А, певно, нащо? — спробувала втрутитися Якилина, та Остап так зиркнув на неї, що після його слів «Лишіть нас удвох» таки позадкувала з хати.

Остап присів на лавку, подивився на змарнілу, висохлу дівчину.

— Як ти? — спитав. — Кепсько? Болить?

— Як бачиш, — ледь почув її слова.

— Бачу, — сказав з натугою.

По довгій мовчанці Тетянка й вимовила, що ни тре було йому приходити, що вона його ні в чім не винить, що сталося, те сталося, тико не бути їм типерка разом, у неї перед очима весь час та смердюча яма стоїть і вони в тій ямі, тоже смердючі, огидні. А то приснилося, що він скидає неї в ту яму.

— Тетянко, що ти, то ж сон.

— То й що?.. Він уже ни забудиться…

Остап не знав, що сказати.

Сидів і думав, що вперше слова втікають. І найдалі ті, які найбільше шукає.

Там, у ямі, він думав, і вдома — як то все забути?

Тепер знав — тре забувати.

— Ни бачив тую Діву ще?

Тетянка спитала якось так — в’їдливо, мовби Діва, з’ява якої порятувала їх, заслуговувала осуду, а може, й була схожа на ту пані. Пані графиню.

— Нє, — сказав. — Я тико сьогодні вперше на вулицю вийшов за цеї дні.

— То йди пошукай неї, — сказала Тетянка й одвернулася.

Остап сидів і думав, що потрібних слів нема, а які-небудь, аби щось сказати, промовляти не хочеться. Виходило, що тая графиня перемогла. І їх, і їхню любов.

Підвівся, кашлянув. Потупцяв на місці. Врешті вимовив:

— То я пуйшов. Виздоровлєй. Прости.

Вже коло дверей почув тихий, слабкий голос:

— Остапе… Не йди.

13. Матвієва земля

Матвій Терещук ніколи не бачив свого батька Остапа. З пізнішої розповіді матері Тетяни дізнався, що батько наприкінці літа штирнайцятого року був забраний до царської армії, а через пару місяців, «десь пусля Дмитра, а може, й Михайла^[32]», як казали мати, прийшла бомажка, що солдат — рядовий Терещук Остап Антонович — зложив голову «за веру, царя и отечество». Мама Тетяна лишилася вдовою з п’ятьма дітьми — двоє дочок і троє синів. Сама й давала їм раду, хоч на вдовине обійстя було чимало охочих — Терещуки-Рекрути мали добре хазяйство, яке Остап успадкував од покійного Антона, ще й примножив, та й Тетяна у сорок літ виглядала ще контетною^[33] жінкою. Рішила Тетяна сама дати всьому лад — і сім’ї, й господарці — бо чужий чоловік він і є чужий, а вона своїх діток вельми любила. Дочки вдалися вродливими й розумними, тож одну за одною повидавала замуж, тим більше, що й приданого не шкодувала. Син Онисим у приймаки пішов. Син Митро тоже женився, жінку взяв собі роботящу та на язик гостру, вже через рік по весіллі в хаті з’явився внук, а через рік внучка, затим ще внук. При цій сімейці й підростав Матвій, і було йому ни вельми солодко. Робота його не лякала, тривожило інше. Ще як був підлітком, то Митро заявив, що хай ни надіється, хазяйства він ділити ни стане, а Митрова жінка Панаска прозоро додала, що двом невісткам в одній хаті буде тісно. Мати останнім часом хорувала, та вони й ни вельми на неї зважєли. Мав Матвій надію на військову службу, а там уже, вернувшись, долю визначив би, та до Війська Польського його не взяли, знайшли якийсь ґандж ув очах, сказали, що на курячу сліпоту схоже. І правда, очі у Матвія з настанням темряви геть сліпли, нічогісінько не бачив. Через років три, після того, як баба Настя якихось крапель дала і наказала, що більше чорниць тре їсти, пройшло. Та то сталося пізніше. А вже треба було долю визначати, та як? Мав було дівчину, проте застереження, щоб не смів приводити ще одну невістку, спиняло, й доки вагався — гинчий, Трохим Якубовський з Чинбарів, посватав, а Василина й рушники подала.

— А чом би тобі, братику, в приймаки ни піти?

Слова ці сказані вже були не вперше. Досі Матвій то віджартовувався, то навіть спробував піти навкулачки. І дарма, бо старший брат виявився сильнішим.

Тепер же, почувши слова, що вже набивали оскомину, промовив зло і насмішкувато:

— То, може, й порадиш — до кого?

— А чом би й нє, — Митро стояв з сокирою в дужих руках і його усмішка у відповідь, здавалося, заграла на лезі. — От хотя би до Лапущика. Господарка в нього не з останніх. А загнеться старий — тобі все й останеться.

— Що?

Матвій кинувся на брата, той вдарив обухом по руці. Засичав од болю, мусив одступити.

Старий Лапущик дістав своє прозвисько за те, що колись, у молодості, був до дівчат вельми охочий, ни одну справді лапав, та склалося, що лишився старим парубком і женився вже, коли за тридцятник літа добряче похилилися. Жінку обрав, правда, на літ десять молодшу за себе, та, як у селі казали, швидко заїздив, більше роботою й кулаками, ніж у ліжку, і лишився сам з двома доньками-підлітками. Старшу оддав замуж, ледь сімнадцятий минув, а от молодша… Менша Лапущикова дочка вдалася і невродлива, і на розум не багата. З дитинства, як ходила з пальцем, засунутим до рота, та так та звичка й лишилася. Майже не розкривала на мову рота, а як щось казала, то до купи рідко складалося. Могла, йдучи селом, прямо під чиїмось тином, на вулиці, сісти справляти нужду. Лице видалося таким, про яке кажуть, що сокирою витесане, до того ж виросла худа-худюща, і сусіди переговорювали, що, певне, Лапущик на їднех помиях дочку тримає та лушпинні з бульби.

Одним словом, охочих брати таку, чи йти в приймаки, не було. Спершу й Матвій відкинув навіть саму думку поєднатися з Лапущиковою Мариською. Уявити свею жінкою цю сухоребру й придурочну не міг.

Проте минав час і якось на вулиці він зустрів Марисю (в селі по-різному казали, як її звати, — одні, що Маруська, другі, що Марина), зустрів і…

Марися йшла навстріч, хилитаючись, мовби од вітру, посміхалася, але, як завважив Матвій, не дурнувато, а начеб приязно, до чогось заохочуючи. І як порівнялася, промовила голосом тихим, що раптом огорнув чимось лагідним і теплим:

— Доброго здоровля, дядечку Матвієчку.

— Здорова була, — відповів Матвій. — То ти мине знаєш?

— А чом би й нє? Хіба ми не з їдного кутка?

Сказала — й вулицею покотився легенький смішок, а вона подибцяла собі далі, сором’язливо опустивши очі. Та без пальця в роті.

Матвій подивився їй услід і вперше подумав, що, може, то й справді був би вихід.

За місяця півтора він перейшов місток через Мережку. Там на частині Млинища, підкутку, як казали в селі, й яка називалася Заріччям, знаходилося зо два десятки хат. Купріян Лапущик жив скраю, геть на краю Заріччя, Млинища і Загорян, у хаті під невеличкою гіркою. Матвій подумав, що, звісно, спершу ліпше було переговорити з самою Марисею, та зійде й так, піде ва-банк, як поляки мовлять.

Старий Купріян глипнув на прийшлого неприязно, хоч і не без цікавості. У цій крайній домі гості були нечастими.

— Земельки меї захотілося? — Купріян зиркнув уже майже презирливо, коли Матвій виклав, що хоче найближчої неділі заслати сватів. — І до господарки, певно, приглєнувся? Ну, правду ж кажу?

Матвій відчув, як у нього засвербіли руки.

«Стара пика», — подумав злісно, проте його злість адресувалася не тільки господарю, а й самому собі.

— Чом ви-те, дєдьку, думаїте, що ваша дочка ніц не варта? — Матвій намагався говорити спокійно.

— Чого вона варта, те я їден, може, тико й знаю, — сказав Лапущик. — А те, чого ни знаю, зара в самої Марисі спитаємо.

Він устав, одчинив бокове вікно з того місця, де сиділи, гукнув:

— А йди-но сюди, Марисю! Та швидше. Діло на цілих сто злотих є. А мо’ й більше.

Марися зайшла до хати з тим же засунутим пальцем у роті (на вулиці, пригадав Матвій, не було такого), вийняла пальця, сказала незадоволено:

— Я ж коло курей поралася. Бульбу варену їм кришила.

І тоді й Матвія помітила:

— Ой, здоровлячка тобі, Матвійку.

— Здорова була, — сказав Матвій.

— Сідай коло нас, — звелів Купріян і, витримавши мовчанку: — Тут діло таке, що цей чоловік сватати тибе надумав. Що скажеш?

Марися зирнула недовірливо, а тоді сплеснула руками.

— Тож мині тамтої ночі капуста снилася! І ни квашена, а свіжа. Ой, царство небесне в Матінки Божої на призьбі… Отаке до капусти…

«Видать, вона прикидається дурною», — подумав Матвій, і раптом йому стало легше на душі.

— Пуйду, пуйду, Матвійку, за тебе, — сказала Марися. — Ів, як пуйду… Побіжу…

Матвій гикнув і сплюнув.

Через два місяці по невеличкім весіллі Матвій перебрався до хати під горою. Хто в Млинищі переговорював, а хто й казав, знаючи добре його старшого брата, що з безвиході й ни на таке пуйдеш.

Усе ж Матвій, як ни старався, а полюбити Марисю не зміг. Першої ж шлюбної ночі, коли таки добре випив, намагався підступитися до законної жінки, Марися влаштувала неабиякий концерт, відбивалася руками й ногами, дерлася кігтями, репетувала, що в неї ще піст ни кінчився і оно дєдьки пуд окнами стоять. Матвій таки надавав їй по мордасах, днів п’єть-шість слід лишався, по тому вона роздягатися сама взялася, ображено, як дитина, схлипуючи, та в Матвія вже вся охота пропала. По тій оказії стала тихою, як миша під помелом, і слухняною, запобігала і готова була небо до чоловіка прихилити. Та Матвієві чогось здавалося, що от-от побачить на Марусиних тонких устах глузливу усмішку. Тої першої ночі, коли було тесть поткнувся та щось пояснювати почав, Матвій просто виштовхав його. А далі, як за дочку заступався, то міг і йому боки нам’яти. Ставав Матвій дедалі злішим, бо відчував, яку ото утяв дурницю. Чув глузування поза спиною — на вулиці, як у поле виходив, — і від того стискав п’ястуки та зганяв злість на Марисі.

Та коли поскаржився Купріян у гміну і явився поліціянт, Марися мовила, то батько все вигадує, бо затаїв злобу на Матвія, а вона любить свого чоловіченька. Так сказала — «чоловіченька». А от що синяки, то з драбини впала.

Купріян глянув на дочку осовіло, наче випив із півлітра «Виборової», хоч і зранку, і вчора, і позавчора ріски горілчаної в роті не мав.

Гаркнув з усієї сили:

— Щоб ви-те погоріли обоє!

І рушив з хати, а за ним і поліціянт. Марися ж опустилася на коліна й почала обіймати чоловікові ноги, примовляючи:

— Я тибе никому ни оддам, ни бійся.

Матвію захотілося погладити жінку по голові, та він вирвався, і тоже гаркнув, хоч і без злості:

— Дурний тибе піп хрестив, ногавиці не спустив, — та й собі вийшов.

Після того випадку між Матвієм і Марисею стосунки потепліли, а от зять із тестем постійно й далі гризлися. Купріян по-своєму любив і жалів нещасну дочку і потай мріяв, аби їй у житті трапився такий чоловік, який полюбив би нищасницю, хай ни за розум і красу, яких ни було, а за добре щире серце, відкритість душі, ту беззахисність перед світом, од якої плакати хтілося. У Матвія ж, бачив Купріян, не водилося за душею ничого, крім хіба мідного гроша співчуття та поблажливості. І од того Купріян супився, смалив свій бакун і гасив внутрішнє роздратування злістю на зятя, дочку, що так легко дала згоду на заміжжя, на коневі, корові й навіть кішці. Мав надію, що ставлення й поведінка Матвія змінилися б з появою дітей, особливо, якби народився син. Та минав рік, другий, третій, четвертий, а дитина не з’являлася. Тут злився Купріян, злився й Матвій. Мало, що женився на каліці, блаженній, а й дитину йому принести ни може. У тому, що ніяк жінка його не загрубіє^[34], Матвій звинувачував свою безталанну, ні на що ни здатну поторочку, незадоволення висловлював грубим словом і кулаками.

Марися за ці кілька років перетворилася на його покірну служку, більше того — рабиню. Вона помагала, як могла, в роботі, навчилася варити їсти (раніш те робив батько). Вона мовчки зносила побої й посміхалася на кожні, хоч трохи добрі, чоловікові півсловечка, навіть позирк.

Матвій же відкрив у собі незбориму прихильність, більше того — пристрасть до землі. Ті п’ять моргів^[35], які дісталися йому від тестя (а для поліських Загорян то було не абищо) він обробляв, доглядав, леліяв з любов’ю, яка виростала, як стебло жита пізньої весни й раннього літа. Усе на полі в нього мало бути розпушене, розроблене, доглянуте, виполоте, якщо якась грудка випадала на дорогу чи стежку, він підбирав і укладав її назад, на поле, ще й дивився, чи рівно лежить. На полі, навіть коли закінчив збирати урожай, пропадав з рання до смеркання. Народилася думка прикупити ще хоч моржок і він почав заробляти на то гроші. Якось у місті на базарі почув, що є міські пани, котрі укладають з хлопами угоди на вирощування певних культур — кормових буряків, цибулі, гороху^[36]. Він розшукав такого чоловіка, уклав угоду й навесні купив п’ять мішків димки^[37]. Восени в кишені мав триста злотих, на двісті більше, ніж заплатив за насіння. З буряками, правда, на другий рік не вийшло, та Матвій знав — тре шукати, й вигода прийде.

Земля в них була бідна, жито родило щонайбільше сімдесят пудів^[38] з гектара. Матвій чув, що десь там, на півдні є земля багатша, яку можна ножем різати, як масло, і вона не розсипається. Йому захотілося побачити таку землю. Щоб поїхати хурманкою, тре було витрачати дорогоцінний час, а в поїзді — гроші. Якось почув, що збираються паломники, щоб іти до Почаєва, в тамтешню лавру. Тільки харчі за свій рахунок. Стояла осінь, урожай був зібраний, то чого б не піти — вирішив Матвій. Піший перехід, який тривав півтора місяця, був для Матвія особливим. Баби й чоловіки (жінок було більше) дорогою заходили в церкви й монастирі, а він, де міг, відлучався, йшов за село чи на край містечка, пробував землю, брав на долоню, розтирав, нюхав. І чим далі йшов на південь, відчував — земля ліпшала, маснішала. Насипав трохи в торбину, яку ніс за плечима, й вертався до церкви. Раз навіть відстав од своїх, то мусив цілий день доганяти. Зате додому приніс хоч і невеликий, али мішок зовсім іншої землі. Висипав на поле, не скраю, всередині, аби хто не побачив, що земля інша, та не забрав, і довго стояв, думав, що й Бог буває несправедливим, раз дає людям у різних краях неоднакову землю.

Повним господарем своєї землі Матвій несподівано став уже, як прийшли совєти. Навесні сорокового року вкотре посварився з тестем та добре намняв йому боки. Та, видно, невдало, перестарався (хоча хтозна, мо’ й на ліпше вийшло), бо тесть почав скаржитися на біль у правому, а потім лівому боці, проклинав, казав, що, певно, поодбивав бочки^[39]. Невдовзі став виливати червону сечу, страшенно мучився, коли тре було випорожнитися.

Якось, коли осталися удвох у хаті, Купріян сказав майже спокійно та з притиском, од якого слова скрипіли, мов жорна:

— Тре було б тибе, харцизяку, таки посадити. Хтів міліціянтам їхнім заявити, то не поляки, ни стали б монькатися, червоні тибе б швидко до свого Сибєру запроторили б, у нех із законом строго, за вредітельство людині їден притирк^[40] — тюрма.

Помовчав, дивлячись, яке враження справили його слова на зятя. Матвій стояв із закам’янілим лицем, тилько скули ходили.

Купріян зітхнув, пововтузився на лежанці, з якої вже рідко і вставав, і продовжив:

— Тре, ой тре було б тибе посадити. Хай би чирвоних вошей погодував, мо’ б полюднішав. Тико ж тибе до білих ведмедів повезуть, а я, чую, що всеїдно вже на ноги не зведуся, умру, то Мариська сама зостанеться. Пропаде вона, ой, пропаде. Хай вже, живи, Господь тобі суддя, а ни Купріян.

— Дєкую і за те, що дозволяєте хоть жити, — глумливо одказав Матвій.

Тесть оддав Богу душу восени, намучившись і застогнавшись, на його похоронах Марися всю дорогу промовляла, як заведена, їдне слово:

— Таточку, таточку, таточку, ой, таточку…

Матвієві ж вона сказала:

— Молитимуся, аби він до тибе типеречки ни приходив. Таточко моцний, він із могили вилізти може…

— І коли ти вже порозумнішаєш! — Матвій сплюнув на дорогу і вийшов, щоб ни вдарити дурну бабу.

За місяць по тому він дізнався, що набирають охочих поїхати десь у південну степову Україну, подивитися, як то там добре люди живуть і господарюють у тих їхніх колхозах. Матвій рушив до сільради й почав просити голову, що й він хоче поїхати, подивитися.

— Беремо бідних, майбутніх колхозників, а ти — як ни куркуль, то підкуркульник, — суворо сказав голова Степан Семенаха, колишній капезеушник^[41]. — Нащо воно тобі.

— Тре, — одказав Матвій. — Вельми тре. Я, може, тоже хочу побачити щасливу жизню. Мо’ й собі до вас пристану. Возьміте…

Він таки упросив записати його на ту поїздку, приніс голові літрову банку сметани та добрий шмат сала. І таки поїхав, і про тую поїздку написала районна газета, і було там сказано, що виявив бажання ознайомитися з радісним колгоспним життям навіть багатий селянин Матвій Терещук, а побачене змінило його свідомість.

— То навряд, — буркнув Матвій, коли йому прочитали тую замітку.

Їздив-бо він зувсім для гинчого — подивитися на тамтешню землю, на той багатий чорнозем, про який чув. Чорнозем, густий шмат землі, якого взяв до рук, вразив своєю масністю, такою досконалою, що Матвієві аж душно стало. Подумав, що люди тут у золоті повинні ходити, у молоці купатися, а доми оно які незавидні, гірші, як у них. Як їхали поїздом, крізь вікно дивився, як потім вийшов за село, дух захоплювало — скільки ж землі в тому степу, і ни тобі болітця, ни корчів, ни лісу, усе земля та й земля. Багата, тлуста. Він таки привіз торбинку, хай і невеличку, «щасливого добра», як подумки назвав ту землю. Висипав перед самісіньким вікном, щоби бачити, як вранці встає.

Війна, що прийшла наступного літа, мало змінила Матвієве життя. Ходив коло поля й худоби, ні в поліцію не пішов, ні в українську партизанку. То було ни його, то було для нього щось таке, що відшумить, як часом буря за вікном. Лишившись удвох з Марисею, Матвій малу-помалу почав почувати до жінки більшу прихильність, часом і тиха ніжність повівала, якої соромився. Якось увечері, не в ліжку, а просто так, пригорнув. І відчув, як Марися дрібно-дрібно задрижала. Схилила йому голову на плече й він почув шепіт:

— Матвієчку, Матвієчку… Ой, Матвієчку…

Та йому раптом почулося те неїне, як за труною йшла:

— Таточку, таточку, ой, таточку…

Відштовхнув дурну жінку. Вийшов надвір, побачив, як з-за гірки виповзла тінь, і здригнувся: «Купріян?». Тьху, до чого довести себе можна. Старий сам винен, що накликав на себе біду, ни тре було зариватися, його чєсниця уже відспівана.

Біда прийшла, як, наблукавшись та насіявши смерти десь там на сході, у їхні краї вернулася справжня війна. До того хіба були чутки, що в місті жидів німаки геть усіх вибили, та ще поляки в сорок третім пусля Покрови до села навідалися. Мо’ й спалили б, як сусідські Полапи, та порятувала полячка Зоська Цвіркуниха, що з прийшлими, котрі людей у церкві мали палити, про щось там по-своєму переговорила. Відтоді Зоську в селі вважали мало ни за святу, а яка з неї свята, баба як баба, панство своє давно забула, зате цигарку за цигаркою смалить, а хіба то бабське діло…

Німцив погнали, загорєнци вийшли з лісу, де ховалися од вивозу в Германію перед приходом червоних. По пару днях другі совєти стали брати до свего війська. Принесли повістку й Матвієві. От того призову був їден спосіб порятуватися — піти в ліс до «степанових хлопців», стати повстанцем. Та то було як з вогню в полум’я кинутися. Не вірив Матвій, що теї лісові хлопци червоних подужають, раз уже Гітлеряка з такою силою драпака дає.

Матвій тримав у руці повістку і відчував, як його огортає дивна жага. То була жага жити — зара, сьогодні, завтра і ще багацько літ. І страх… Не так умерти, загинути на війні, як того, що він умре, пропаде, й так і не дізнається якусь важливу таємницю, котра призначалася тільки йому.

Йому одному.

Од Бога ци од цего світу.

Таємниця стосувалася землі.

Землі, яка є в нього, й землі на всенькому білому світі.

«Що ж то таке?» — Матвій подумав це й витер змокрілого лоба.

Запекло всередині. Серце? Нє, ни схоже. То що? Як узнати, що його мучить? Може, він просто боїться смерти? Так од свого ни втечеш, долю ни перехитриш…

Зрештою рішив піти до баби Насті Луцихи. Вона вміє вгадувати, яка дитина буде — хлопець, а чи дівчина — то, може, і йому скаже: вернеться з війни ци нє?

Баба, проте, сказала, щоб не вигадував. Щодо діток, то так, али ж на те, хто має на світ Божий явитися — хлопчисько ци дівка — на те особливі прикмети є. А заглянути, що жде? Куди? Хочеш почути правду альбо солодкої брехні ждеш?

Баба Настя зазирнула Матвієві ув очі.

Зітхнула.

— Те, що тибе, чоловіче, мучить, — більше за тибе. Воно таке, що нічим його ни дустати. Думаю, що ти так хочеш узнати якусь тайну, що мусиш вернутися. Тико скинь з душі камінь. Тєжко його на вуйні нести буде.

Камінь Матвій спробував скинути. Сходив на могилки^[42] і постояв коло могили тестя. Просив прощення за те, що, ни хотячи того («Тико чи ж не хотячи», — подумав), вкоротив йому віку. Таки вкоротив.

«Ви-те, Купріяне, вдалеся добрим хазяїном, — подумки звертався, — а чого ж дочка така низдала? Щось про душу неїну казали, а я глухий до теї душі. І де мині взєти слуху? І якби ни брат мій, то хіба б я прийшов тоді свататися…»

Відчував — не ті слова приходять, камінь не підважують, а що ще міг сказати?

«По-інакшому все їдно жити ни вмію, і за те простіть, Купріяне, — попросив. — А як мине вб’ють на тій вуйні, то кому од того полегшає? Самі казали ви-те, що пропаде тоді Марися, як сама зостанеться».

Диво-дивне, од згадки про свою непутьову та покірну йому жінку начеб полегшало на душі. Може, й камінь, каменюка той покотився?

Вернувся — непутьова Марися тут як тут:

— Ни бійся, я таткові ни скажу, що ти до нього ходив.

Хоч злися, хоч бий, хоч до ніг припадай, хоч плач, хоч скач, як то кажуть…

А жінка далі:

— На хуторі, за Перечипом, баба є сліпа, то по руці долю може вгадати. То мо’ й тобі сказала б, чи живий вернешся… Мині ж угадала.

— А ти що, ходила до неї? — витріщився Матвій.

— Ага, давно. Ще як молодюською була. Про чоловіка питала та долю, де вона пасеться. — Очі Марисі зволожилися. — Сказала баба, що вийду замуж, вдатний буде чоловік, вельми вдатний, і діток багацько. Я тогді додом як верталася, то всю дорогу сміялася од щістя. А бач… Правду про чоловіка сказала, тико про діток збрехала. А може, й ни розгледіла, воне ж малейкі.

І плакати, і сміятися од тої мови Матвієві хотілося. Ни заплакав і ни засміявся. Вийшов, щоб перед дорогою далекою щось на хазяйстві пудрихтувати. А десь за годину не стримався й до Марисі:

— Як ту бісову бабу, кажеш, звати?

Марися зиркнула якось так радо, мовби їй бозна-яку добру звістку приніс.

— Пріською й звати. За тим селом, там дуб такей пошті усохлий коло дороги росте, тамика й хутір їхній. Їдь, чоловічку, мо’ й успієш.

Матвій таки поїхав. Скочив на коня й помчався, мовби од біди якоїсь утікав. Найшов і хутір, і бабу. Старезна, порохно сиплеться, видать, управду сліпа. У хаті, де на лавці чипіла, вже ледь видно було. Та світло їй нащо? Як признався, чого приїхав, сказала:

— Видно, ти чужий чоловік, здалека. Якби по голосу упізнала, може, щось і сказала б.

— Із Загорєн я… А більше нащо вам знати?

— І то правда, — згодилася баба. — Дай тоді хоч руку.

Матвій простяг руку, яку баба довго обмацувала. Може, якісь лінії життя пальцями своїми карячкуватими, тремтячими справді намацувала…

Врешті видала глухо, мов із погреба на білий світ:

— Чую тико, що ти жити вельми хочеш. І ще думаєш, що те, що мав би на цій землі сповнити, ще ни зробив. За те ни печалься. Вернешся, голубе, у славі й почоті. Тико, як довго йтимеш, ни спотикайся.

Далі баба сказала, що мусить в убитих німців зрізувати волоссє й кудись складати. Як багато назбираєця, то закопати в землю.

— І так до самого кунця войни, — сказала баба.

— Думаїте, що то допоможе?

— Тибе нихто ни питає, щоб рота роззявляв, — несподівано сердито сказала знахарка. — Мош і ни робети, то твоє діло.

— Я робитиму, — поспішно пообіцяв Матвій.

— Ну й добре. Раз прийшов, то й послухайся стареї. А типерка йди. І то швидко, поки я всерйоз ни розсердилася. Бач, він питає… А сам, нибось, думаєш, що в баби солома на доми поїхала. Ми мо’ з тею панею, якої ти так боїшся, типерка, як рідні сестри.

Матвій виклав десяток яєць, які привіз, і хлібину. Отак подякував для годиться. Як виходив, сплюнув. Надворі вже сутеніло. Ще їден день — і до війська. Як на коня сідав, подумав, що якби ті бульбаші, «степанові хлопци» дорогою стрітилися, може, й пуйшов би за ними до лісу. Їден дідько, де вмирати. Ци повірити бабі про славу й почот? Що за дурню про волоссє варнякала… Солома їде, га…

Варнякає стара, сама ни знає чого. Уб’ють же його, точно уб’ють. У чужій землі лежатиме, і даремно ждатиме та земля, котру ни обробив, ни приголубив, бо ж проситься земелька до його рук, нутром відчуває. Нихто з такою любов’ю ни вміє обробити неї, доглєнути, мов малу дитину, як він, Матвій. І так мало ще неї пуд його плугом побувало.

Сів на коня, їхав і плакав. Без сліз, десь таким глибоким нутром, що сліз було не здобути. Жалівся світові, Богові, цьому погожому літньому вечорові, на брата, матір, що давно не навідується, бо ж брата боїться, з яким посварений, на долю, на батька, який колись молодим загинув. І враз подумав, що їдна жива душа, котра його любить і жде, й хоче, щоб він вернувся, то ж дурна, непутьова, досі дитина Мариська.

14. Служба Матвія й підступна Марися

Кинутий у пекло війни, Матвій все ж вирішив спробувати перехитрити стару каргу на ім’я Смерть. Хотя й попав у піхтуру, якій, відомо, на війні дістається найбільше. Просився в артилерію ци кавалерію, про останню повідав офіцерові з трьома зірками на погонах, що вельми коней любить. Ни зважили.

— Не трусь, мужик, — той офіцер плеснув по плечі.

Марисьці на прощаннє сказав:

— Я тобі ни писатиму, може, щоб і накалякав, трохи грамоти знаю, так ти ж всеїдно ни прочитаїш. Вернуся — то й вернуся. Худобу доглядай, поле чоловік меї сестри Килини виоре, я договорився. Як худобина яка здохне — сто лупнів получиш, ще й шкіру спущу, і сіллю посиплю. Дивися і жди.

— Ой, Матвієчку, — завела було Марися і прикусила язика, а тоді: — Я за тобою кожен день об стінку головою битимусь.

Матвій знизав плечима, закинув на них торбину з харчами на пару днів, ложкою та квартою.

За два дні був у запасному полку, за місяць на фронті.

Смерть була такою тварюкою, з якою варто погратися, — вирішив тепер Матвій. Коли піднімали в атаку, він кидався бігти чи не першим й одразу починав стріляти з автомата. Стріляв так часто й люто, поводячи дулом вправо-вліво, що смерть, певно, тильки ошелешено поводила очима, якщо вони в неї є. Як добіг до першого вбитого (а мо’ й кимось другим) німця, то спинився й подивився на нього, як та баба з хутора веліла. Очі вбитого ще не встигли заплющитися, й Матвій помітив у них здивування.

«Я вбитий, ти живий?» — здавалося, питали ті вирячені очі.

Матвій подумки похапцем проказав «Отче наш», зрізав бритвою з німця жмут волосся, як тоже веліла баба, й побіг далі. Торба з протигазом скоро була повна того мертвого волосся, й коли Матвій на привалі не стримався й зазирнув у неї, враз йому здалося, що волосся заворушилося. Матвій скрикнув, перед очима в нього затанцювали білі чоловічки. Він висипав волосся на землю й почав топтати. Те побачили солдати, дивилися ошелешено й, певно, вирішили, що рядовий Терещук з глузду з’їхав. Доповіли ротному командиру. Ротний, лейтенант з дивним прізвищем Красуля, підійшов і подивився на Матвія, котрий наче танцював по втоптаному в землю німецькому волоссю.

— Что ти робиш, солдате? — спитав ротний.

— Хіба не бачите? Танцюю, — одказав Матвій.

— Хватайте єго, — звелів Красуля.

Матвія схопили, скрутили й одвели до полкового лікаря — симпатичної, хоч і рябої жінки років під сорок. Та пильно оглянула солдата з ніг до голови й спитала, як він почувається.

— Добре, — сказав Матвій. — Я, пані дохтурко, цілком здоровий. Як не вірите, спитайте ще що-небудь.

Лікарка, котра була українкою, й спитала:

— Можете пояснити, що ви робили?

Матвій повагався, вирішуючи — казати правду чи ні. Він подумав, що дохтурка, певно, дуже стомлена. Оглянув стомлену жінку з офіцерськими погонами й раптом подумав про те, про що зовсім не мав би думати, — чи ряботиння в неї по всьому тілові, чи рябі груди й живіт, дупа й те, що в них зветься поцькою. Спитати не міг, бо ще більше повважають несповна розуму. Раптом відчув до цієї жінки таку довіру, яку не відчував до жодної людини у світі, навіть матері в дитинстві.

— Я, пані-товаришко дохтурко, — сказав Матвій, — зрізував волосся в убитих німців. А як його назбиралося багацько, то й викинув, і в землю втоптав. Тико й усього.

— А навіщо ви збирали волосся?

— Бо так веліла їдна баба з нашої мєстності. Вона, певно, думала, що так якось мона перехитрити смерть, от мені і нараяла.

— Ви дуже боїтеся смерті?

— Вельми, пані дохтурко, — признався Матвій. — А хто ж ни боїться? Якби хто пудказав, як неї перехитрити… Я от пробую й поки вдається. То мо’ й далі повезе. Я ще, пані-товаришко, коло землі ни находився й жінка в мене ни вельми розумна, хто ж неї догляне, як мине коцнуть? От і граюся з тою каргою, як можу. Тільки й усього.

«Такої обеззброюючої щирості я ще не чула», — подумала лікарка.

Вона сказала, що лишає його при полковому пересувному санітарному пункті санітаром. За однієї умови: якщо він згоден надалі робити геть усе, що вона скаже…

«Ну не наказуватиме ж когось убивати, — подумав Матвій. — А мо’ неї обслуговувати, то чого…»

— Дєкую вельми, — сказав уголос. — Я буду старатися, як мона.

— Ну-ну, — сказала лікарка.

Так почалися його нова служба й нове життя. Відтепер під час бою санітар Матвій Терещук разом з лікаркою, двома медсестрами, ще трьома санітарами і фельдшером, йшов услід за наступаючими. Підбирав поранених, клав на ноші, відносив до якогось визначеного місця. Часом і сам перев’язував. До них тільки зрідка долітали кулі, іноді розривалися міна чи снаряд, які випускала відступаюча німчура. Та небезпека згинути була вдесятеро, чи скільки, меншою. Матвій не раз подумки дякував бабі-провісниці й лікарці-рятівниці, яку звали Калерія Андронівна.

Десь через місяць (стояла уже пізня осінь) на пристановищі в якомусь польському місті Калерія відкликала Матвія за будинок. Спинилася й сказала, що є розмова, від якої багато що залежить.

Матвій і зрадів, і збентежився. Він уже знав (як і всі на пункті), що Калерія — коханка майора Геволіна, начальника полкового штабу. Той навіть з підозрою спершу поставився до нового молодого й ставного санітара, взяти якого наполягла Калерія. Та потім заспокоївся, певно, збагнув, що цей неотесаний солдат-селюк йому не суперник.

Розмова ж вийшла не про те, про що було подумав Матвій. Калерія поглянула на нього вивчаюче, якось так, наче вперше угледіла, зустріла несподівано серед воєнного виру.

Сказала по короткій мовчанці:

— Бачу, нова служба тобі подобається?

— Так, — видихнув Матвій. — Вельми дєкую. Хай вас Біг і далі береже.

— Спасибі за побажання.

Калерія всміхнулася, провела чобітком по землі, всипаній листям.

— Гадаю, і надалі хотів би так служити?

— Авжеж. Вельми у вас мині наравиться.

— Служитимеш. Пам’ятаєш, я тобі казала про роботу, яку маєш робити?

— Ага. Я готовий.

— От і чудово.

Вона сказала далі, що робота нетяжка. Відступаючи, німці лишають порожні будинки і квартири. У деякі йому треба буде заходити й забирати певні речі. За правом переможців.

— То як? Ти згоден? — позирк був ще пильнішим.

— Я згоден. Зроблю все, що тре.

Матвій став відданим слугою цієї жінки.

Калерія безпомильно вказувала йому порожню оселю. Уже потім зрозумів, що наводили на неї часом люди зі штабу майора, які й самі поживлялися. Він заходив, якщо було зачинено — виламував двері, обшукував, якщо були, забирав персні, ланцюжки, інші золоті й срібні прикраси, золоті монети, іноді кришталеву посуду, що аж світилася в руках. Усе те відносив Калерії. Подумав якось, що, майбуть, ділиться вона тим зі своїм майором, а, може, й командиром полку. А мо’ й ни ділиться, у тих є свої можливості. За сьомим чи восьмим разом таки не втримався, приховав пару золотих монеток, хоч Калерія попередила — хапне щось собі, зразу піде в роту. Вона сама йому вділятиме частку. І вділяла — і монетки дісталися, і перстеник, і годинник. Коли приховав, тремтів, кляв себе за захланність, али таки обійшлося.

Зимою простояли місяців два в обороні, а потому знов рушили вперед.

Те сталося весною, вже як цвіли садки (тут вони, виявилося, раніш зацвітали, ніж у них удома), за кілька десятків верстов од Берліна. За час зимово-весняного наступу Матвія зачепило всього двічі — по руці, й нозі — і то легко, перев’язали й гайда. Ни хтілося йому після госпіталю дослужувати десь в іншому місці, під справжні кулі втрапляти. Хоч за цей час убило санітара Федька і фельдшера Проніна тяжко поранило.

Вони прямували вулицею містечка, «на здобич», як, сміючись, сказала Калерія. Бій відкипів десь там, ген за крайніми будівлями, там ішли в атаку танки, а їхній полк передихав перед штурмом більшого міста.

У повітрі засвистіло раптово й пронизливо.

«Дальнобійна», — холонучи, подумав Матвій.

Інстинктивно пригнувся, шарпнув за рукав лікарку. Пізно. Снаряд розірвався зовсім поряд. Відчув, як черкнуло по щоці, запекло плече. Поруч упала Калерія. Нагнувшись, Матвій побачив, що осколок снаряда пробив Калерії черепа, що набухає кров’ю правий бік.

— Я зара, зара, однесу вас, — Матвій підклав руку під її тіло.

— Не треба. Хіба он під той будинок.

Калерія прохрипіла і враз обм’якла. Матвій розстібнув гімнастерку, зблиснув сріблястий ліфчик, а за ним — білі груди. Узявся масажувати там, де серце. Калерія захрипіла, шарпнулася, потім розплющила очі.

— Я вмираю. Весна, бляха, а я вмираю…

— Ну, що ви-те… Берлін оно під боком…

— До сраки їхній Берлін, — слабо, хоч і грубо вимовила. — Життя витікає, я чую. Я ж лікар. Череп, мабуть, пробило?

— Нє, — збрехав Матвій.

Підняв жінку, яка виявилася не такою й легкою, поніс. Заважав іти біль у плечі, тягнув руку додолу.

Калерія слабо посміхнулася.

— Як добре вмирати на чоловічих руках.

Спробувала обхопити його шию своїми руками, та вони безсило впали.

— І пригорнутися ніззя…

— Мовчіте, — наказав Матвій. — Зара прийдемо, оно медсанбат за тим поворотом.

— Ні. У голові шумить.

Матвій бачив, як її лице заливає кров’ю, чув, як набухає, стає червоною гімнастерка з пораненого боку. Намагався не дивитися. На вулиці, як на зло, не було військових, всі пішли в атаку, а їхній полк розквартирували за кілька кварталів звідси.

— Кохатися хочу, — раптом замарила Калерія. — Останній раз… З тобою… Я ж із Ростиком, майором своїм, не по добрій волі… З мого чемоданчика візьми, візьми собі трохи здобичі… — зашептала вже тихіше. — Тільки не все, бо побачать, що нема — будуть обшукувати… Тепер на хріна воно мені… Чоловік собі з війни привезе, — шарпнулася, захрипіла зовсім глухо. — Ключика в кишені візьми. Мародери ми з тобою, сука, тільки і всього…

Вона умовкла, та ще дихала. З-за рогу висипав гурт солдатів, які бігли, певне, до передової. Один з них поміг Матвієві донести лікарку до медсанбату. Там вона і відійшла. Матвій сів коло столу з мертвою жінкою і заплакав.

— Хто вона вам? — спитав лікар, який перед тим намагався якось порятувати колегу. Поруч, на другому столі, бився в конвульсіях ще один поранений.

— Начальниця моя була, — сказав Матвій.

Матвій знайшов той неїн чамойданчик, взяв ланцюжок, перстень (мо’ собі хотіла одягати), кілька монет. Руки його дрижали, али брав. Враз побачив перед очима землю, поле і здригнувся — на тім полі, на вологій чорній ріллі лежала мертва жінка. Стис свій скарб у жмені, щоб не випустити, вибіг з намету.

Додому вернувся восени. Мішечок з багатством, здобутим на війні, віз на тілі, під штаньми. Село було те саме і наче незнане. Дорогою од шосейки на свій куток од кількох односельчан довідався, що штири десятки солдат не вернулися, що на останнього, Павла Зозулика, похоронка прийшла уже через п’ять днів по війні.

«Виходить, мині повезло, — подумав Матвій. — Тра буде тій бабі щось занести, мо’ ще жива».

Жива-здорова була й Мариська. Кинулася на шию, почала обціловувати, аж усього заслинила. Матвій одяг їй пацьори^[43], які привіз, Марися аж засяяла, а як за стіл сіли, про війну взявся розказувати. Випив самогонки трохи — неї почали гнати в селі, ще як перші совєти прийшли. Марися сказала, що горілку швагрові брала в Кіндрата, як швагро по городі помагав, трохи осталося. Спати лягли рано і Матвій пригорнув Мариську, а потім і на неї вліз. Несподівано відчув, як наче якийсь горбик під його животом. Мо’ Марися так поправилася? І тут його як приском сипнуло, душно-душно стало.

— Ти що, груба?

— Ой, Матвієчку, тамика дитинка, — прошептала Марися, і в саме його вухо жалібно, дрижачим голосом: — Тико ни вбивай мине…

Матвій шарпнувся, зліз із жінки, вдарив по обличчю.

— Ти валандалася, доки мине ни було? Ти-и!..

Не йняв тому віри, що почув і побачив у присмерку, який заглядав у вікно. Струсонув Марисю.

— Хто ж на тибе полакомився, кажи, сучище?

Од його штурхана Марися злетіла з ліжка. Якось звелася на коліна.

— Я тико їден разок, їднесенький. Присяй-бо.

— Хто? — Матвій не спитав, а гаркнув. — Швагро?

— Нє. Салдат.

— Солдат? Який ще солдат?

— Воне тутика на горі вишку якусь ставили. Ну їден зайшов попити води. А потому ввечері зновика прийшов. Мині вельми дитинку хтілося…

— Що? Дитинку? А зо мною ни хтілося?

Матвій знову вдарив кулаком жінку-зрадливицю. Непотрібну, псяюху, якій, бач, захотілося дитини од солдата.

— І з тобою хтілося, — хлипала Марися. — Вельми хтілося.

— Чого ж дождатися ни могла? Надіялася, що мине вбили?

— Нє… Нє! — Марися злякано закричала. — Нє, Матвійчику. Бо я… Бо я… До тої баби Пріськи, що й ти, ходив тоді… І я тоже цей весни… Розказала їй, що десять літ ни можу родити. Спитала, ци таки буде в мене дитинка. Баба й сказала, як мене обмацала, що буде дитинка, тико ни од тибе.

— Дурна твоя баба й ти дурна…

— Я й подумала, що мині хочеться малейкого, ой, як хочеться, Матвієчку… Отакого манюсінького. Дівчинки альбо хлопчика… А тут той салдат… Ну я й подумала… Може ж, ти мине зовсім ни вб’єш… Як живіт почав рости, то я його гладила й просела, щоб ни вельми ріс до твого приїзду…

Матвій зціпив зуби, аж хруснуло. Виходило, що не жінка, а він удався безплідним. Дожився. Якби ж знав… А знав би, то що зробив би?.. Йому хотілося завити з розпачу…

Марися тим часом звелася на ноги, подибцяла до лавки, на якій лежала Матвієва солдатська одежа. Якось видобула зі штанів попругу із зіркою на блискучій блясі. Підійшла, ніби зважила, чи важка та бляха, тоді простягла Матвієві, слухняно знов на коліна опустилася.

— Вибий мине, тико ни до смерти… Може ж, я ще дитиночку зобачу… А хоч — ногами…

Матвій таки вдарив неї тою бляхою. По плечах і лиці. Раз, вдруге. А тоді люто жбурнув реміняку. Його трусила пропасниця. Хотілося плакати, а сліз не було. Підійшов до стола і випив з блєшки рештки горілки.

Подумав, згадав, як йому всі ці роки — до війни, і у війну — хотілося сина. З яким би колись разом горали поле, він би вчив, як тримати плуга, а потім разом би сіяли жито. Що таке земля, навчив би. А чий тепер буде син — солдата, невідомо звідки і якого?

Як був у підштаниках і без сорочки — вибіг надвір. Село лежало тихе, десь далеко гавкали пси, заблимав перший одинокий вогник. Вітер студив тіло. З хати вичовгала Марися. Підійшла і раптом почала ходити довкола чоловіка.

Бурмотіла:

— Бий псяюку, бий.

Спинилася і тоді:

— Я на вгород піду. Тамика я свої сльози закопала, то відкопаю…

Рушила. Матвій наздогнав і штурхонув на землю. Як упала, застогнала, став і обвів очима простір довкола. Його погляд упав на гірку за їхньою домою. На гірці справді бовваніла якась висока споруда.

Вишка… Вишка… Виш…

Вишка, яку звели солдати.

Яку зводив той солдат!

Матвій кинувся до шипки з інструментом. Намацав сокиру. Вибіг як був, напівголяка, помчався до гірки. Видерся наверх і почав підрубувати одну з чотирьох опор, на яких стояла вишка.

Рубав і глухі удари відлунювали у вухах, били по ногах. Рубав і тіло його наче набрякало. Стало ширшим і вищим. Він сам ставав другою вишкою, яка намагається повалити першу.

«Що вони хтіли дивитися з цеї вишки?» — спитав невідомо кого.

Жбурнув сокиру. Ударився головою об підрубану опору. Упаде, а його посадять за вредітельство.

«Де ж Марися, та бісова сучка? — раптом подумав. — Ще чого доброго, побіжить до річки топитися…»

15. Чекання Гандзі

Гандзею, Гандзюнею її маму називав тільки дід Остап. Про те Гані розказала якось неїна мама, тоже Ганна.

— А який він був, дід Остап? — спитала Ганя.

— Та який? Обнаковенний чоловік. Здоровецький, плечі — во. — Мама спинилася, задумалася, ув очах у неї з’явилися вогники. — В руках його все горіло.

— Як то — горіло? Він у грубці палив?

— Ех, дитинко! Золотеї руки були в діда. А нас, дитей, як любив! Соколятками звав. І за що тико згинув на тій вуйні проклєтій… Цар, казали, щось там з німцями ни поділив… А хлоп мусив за те в землю лягти…

Відтоді Ганні хотілося, щоб і неї звали Гандзьою. Гандзюнею. Сподобалося їй таке назвисько. Ім’ячко, яке вибринювало й брязкало, мовби вуздечка, і не просто вуздечка, а зроблена з ніжного-ніжного залізка, такого, яким ікона їдна в їхній церкві оббита, сріблом зветься.

Вона й попросила, щоб і неї так звали, як дідо маму колись.

— Ну яка ж ти Гандзя? — підійшов тато Корнило. — Ти звичайна Ганя. Так і зватиму, як звав. Ганю, хіба ти паня? І мати твоя Ганя.

Ганя надула губки. Їй хотілося бути Гандзею, а не Ганьою. Ганькою. Ганькою, фе.

Чогось при тім імені згадувалася пісенька-дражнилка:

Вони з мамою обоє зимові й обоє Ганни-Гані. Тільки мама народилася в Пилипівку^[44], а вона на другий день Громниць^[45]. А ще, як довідалася Ганя, мамину сестру Калину насправді звати Якилиною, Килиною, а Калиною, Калинкою звав тоже дід Остап, то так і повелося.

Ганя полюбила діда Остапа — здоровецького, у якого в золотих руках все горіло, і який давав жінкам такі ніжні імена. Бо ж іще одну тітку, Марусю, звав ни Марусею, або ж Мариською, як то прийнято, а Марусиною.

— От побачите, як вийду замуж, то мій чоловік зватиме мине Гандзьою, — сказала на другий день Ганя татові. — От!

— Та про мене, хоть і Гапкою, — засміявся батько Корнило. — Абись знайшла такого.

Відтоді в Гані й народилася мрія — аби неї полюбив хлопець, який зватиме Гандзьою. Вона підростала, вдома, родичі й сусіди кликали Ганею, декотрі й Ганькою — Гандзею ж ніхто.

Ім’я те почула при перших совєтах, коли на прадьонки стала ходити. На тих зимових прадьонках, після Водохреща, було людно й гамірно. І незнайомий хлопець, на якого вона й уваги ни звернула — ни високий, хоть і не вельми малий, худий, лице мовби засоромлене, як то у дівчєт буває.

Та хлопець той і підійшов до їхнього дівоцького гурту.

— І хто ж у нас вродливий такий, зубками, як намистом, висяює?

Ганя не одразу й збагнула, що то до неї звернуте. А хлопець до сусідки неїної, Катьки Румцевої:

— Може, познакомиш нас, Катрусю?

— А чом би нє? — Катька сяйнула усмішкою. — То Ганя наша підростає, як тая квіточка серед лужка.

— Гандзя, отже? Ганнусенька…

Ось хто назвав неї Гандзею — цей зовсім незавидний хлопець. Чий же він? Чого вона ни знає? Певно, з другого кутка… Та ще й до Гандзі додав отак — Ганнусенька…

— Я Ганька, — не знати чого сердито сказала вона.

— Гандзя краще, — усмішка в нього справді була сором’язливою. — Ну, а мене звичайним Семеном звати. Правда, кажуть, що на честь праведника Семена Верхотурського назвали. Тільки ж і до праведника мені далеко, і на верхотури навряд чи судилося дістатися…

Дивно якось говорив цей хлопець. Удягнутий у благеньке чорне пальтечко. Губа трохи випнута — чи не заяча? Потупцяв коло них трохи та й відійшов. Ні хоча б півжарту, а й півсловечка. Тико й спитав, як звати…

Ганя-Гандзя не стрималася, сама спитала в Катерини:

— Хто то? Щось я його раніше ни бачила…

— А ти й ни могла побачити. То з другого кутка, там, де панський палац був, збоку живе. Тихих синок. Все по учобі — то раніше в гімназії в місті, в типерка — в Луцьку самому, в гинституті якомусь на вчителя вивчається, ци що. Дивно, як ото на прадьонки заглєнув…

Он як… Хлопець з тих, що в пани пруться? З виду та одежі не скажеш. Чого ж підходив? Просто так?

І тут до голови прийшла химерна думка — підходив тому, щоб неї Гандзею, більше того — Ганнусею назвати.

Тепер Ганя почала чекати, коли ж то прадьонки скінчаться. Хлопці й дівчата розходилися по парах. До Гані підійшов Гнат, один із заводіїв на вечорницях-прадьонках, теж, здається, з того самого кутка, що й Семен.

— Пуйшле, чи що, молоденька? Проведу уже, щоб вовчики ни вкрали.

Ганя повела очима. Семен кудись зник. Отже, вона — Ганнуся, а проводжати гинчу подався, вчительок задрипаний…

Йшла, сердито щось одказувала до проводжальника на його жарти. Скрипів під чобітками сніг. Десь у вишині світили зорі, такі самі холодні, як цей вечір. І вона сказала, що холодно, в ноги зимно та до хати — юрк. До сінешніх дверей притулилася, подумала: «І чого б то мині переживати? Ни нашого поля ягода та й з виду, як опеньок засушений. Пройде…»

Не пройшло. Вдруге побачила Семена того на гаївках, на другий день Паски. У тому самому пальті — весна ж, ци й не має другого?

Підійшов і…

— Похристосуємось чи що, Ганнусенько?

— Ми ни коло церкви…

— Ну, тепер цілий тиждень можна, як людину вперше побачиш після Великодня.

Поцілувалися. Цьомнув легенько, мов у неї на губах вавка сиділа.

«Чого ж було добиватися?» — подумала.

Так почалася їхня любов. Їхнє кохання за два місяці перед війною. Підбивався й Гнат, раз хлопці мало не побилися, сила була явно на Гнатовім боці, й Гандзя стала поміж ними, сказала, що в них тепер з Семенком їдна дорога. Гнат не сперечався, тилько очима люто кресонув.

То було вже осінню, інститут у Луцьку закрився з приходом німців, й Семен повернувся до села назовсім.

Одна, та не одна дорога.

Гандзі було цікаво слухати Семенові оповіді про далекі краї, про які розповідав якось так, мовби побував там, про козаків, про січових стрільців, були, виявляється, такі люди, що за Україну боролися, ще багато про що — розповіді ті одкривали перед Гандзею зовсім інший світ, який і збагнути до кінця не могла. Мова та відрізнялася од тієї, що при їхніх дівоцько-парубоцьких здибанках чула — про сільські справи, хто з ким любиться, хто за кого збирається йти, про землю, сварки й приятелювання, про звичайні сільські плітки. У нього не така…

Гандзя слухала, їй було добре поруч із незвичайним хлопцем, у якого закохувалася дедалі глибше (тепер у цьому не боялася собі признатися), та вона чекала більшого, аж до того, коли ж нарешті під вінець покличе, бо на другий день Громниць вже й вісімнадцять виповнилося. Семенко часом пригортав неї, цілував неї, нарешті вона почула:

— Я, здається, Ганнусенько-Анниченько, у тебе закохався.

— Ой, бре, — у Гандзі солодко затьохкало серце.

— Не бре, а пра, — легесенько засміявся він. — Правда, щира правда, Анничко моя.

Ганнусенько-Анниченько, бо на зустрічі перед тим повідав їй, що десь там, на Галичині, дівчат не Ганнами, Аннами називають. А лагідно то виходило — Анничка.

Ім’я те також сподобалося Гандзі.

Хай буде Анничка. Як Гандзя і Ганнуся.

Ім’я з його тонких несміливих вуст однаково звучало солодко. Тепер цікавило одне — коли ж до вівтаря, перед яким батюшка благословлятимуть, покличе.

Він покликав на інше. Якось при зустрічі, то вже під осінь було, признався під великим секретом, що він член ОУН^[46], притому бандерівської, якщо хоче, може теж вступити, він би порекомендував — ти, Ганнусю, не ображайся, ще далека від наших поглядів, та справжня, щира українка, я те відчуваю. Вона пішла на збори. Десятка півтора хлопців і дівчат, кілька старших дядьків зібралися в тісній хатині під прикриттям ночі. Не всіх і знала, певно, з сусідніх сіл.

— Знайомтеся, подруга Ганна, — урочисто представив Семен.

Гандзю здивувало, що отак відверто назвав неї подругою, та виявилося, що тут кожен до кожного так і звертаються — «друже», «подруго». Гандзі те сподобалося, слово мовби зближало людей, у хаті теплішало. Хоч багато чого в розмові, яка велася, їй було незрозуміло, не збагнула, і що воно означає слово «тактика», а ще «тактика боротьби», правда, второпала, що сперечаються — вже починати битися з німцем чи ще пождати.

Після другого походу на такі збори Семен сказав:

— Готуйся, наступного разу приймеш присягу. На, ось, візьми, вивчи, — і ткнув до рук папірець. — Нікому не показуй.

Грамоту Гандзя знала — чотири роки вчилася в польській школі й навіть рік у совєтській. Уранці крадькома взялася читати спершу написане зверху: «Декалог українського націоналіста». Коли ж прочитала «Здобудеш Українську державу, або загинеш в боротьбі за неї», здригнулася. Їй було страшно гинути, і щоб Семенко гинув — не хотілося.

«Може, обійдеться, мо’ здобудемо свою державу», — подумала.

Вона так захопилася читанням, що не помітила, як зайшов батько. Шарпнулася, як слова почула:

— А що то в тебе? А ну-но покаж.

Гандзя сховала папірець за спину. Батько звелів, щоб оддала, а як дочка захитала головою, кинувся і таки видер «Декалог» із рук. Прочитав, бо сам колись ходив до церковно-приходської.

— Он воно що, — сказав Корнило. — То-то мині казали, що з тим Сьомкою Тихим валандаєшся.

— Я ни валандаюся, — образилася Гандзя. — Ми дружимо.

— А ж так дружите, що до свеї теплої кумпанії затягнув. Націоналістка вона!

— Я ще не прийняла присяги, — сказала Гандзя.

— І ни приймеш, — гримнув батько. — Ни приймеш, бо… Бо я тобі добра бажєю, дурна твоя бабоцька голова. Знаєш, килько тих націоналістів поляки пересадили, в турмах погноїли, а совєти, як прийшли, і того гірше. Оно Івана Лупиного й Лукаша Несміяна в Луцькій тюрмі постріляли на другий день вуйни без суда і слєдствія. Тиміш Вергун тико хитрістю врятувався, ни признався, як стрілєли, що політічеській. Та й німци по голові за тую Україну ни гладять. А ни дай Боже совєти вернуться — то прямий путь до того їхнього Сибєру, на шахти і в лєсоповал, як до стінки ни поставлять. Викинь дурне з голови.

— Я люблю Семена, тату, — випалила Гандзя. — Люблю й ни одступлюся.

— Ну й люби собі на здоровлє, — тон батька трохи пом’якшав. — Ходіте, я не бороню. Діло молоде, тутика пута на ноги ни одінеш. Тико честь свою бережи і замуж ни лізь, як у піч за головешкою. Ще вспієш. Хай-но воно розвидниться, що й до чого, у який бік коняка голоблю поверне.

— Віддайте, тату, папір, — попросила.

— Оддам, як слово даси, що більш на теї їхні собранія ни ногою. Ну?

— Ни пуйду, — пообіцяла. — Присяй-бо.

Віддала Семенові «Декалог», мусила признатися, що воно і як. Боялася, що перестане з нею ходити, проводжати. Не перестав. І ніжності у словах не поменшало, навіть побільшало, мовби берегти тепер од чогось узявся.

Мала надію, що як старостів колись зашле Семенко (як ни типер, то в четвер), тато й мама ни одмовлять. А нє, то пуйде за коханим куди завгодно.

Пішов, проте, Семен. До лісу. Навесні сорок третього року сказав їй, що за рішенням їхнього осередку п’ятеро, в тому числі й він, вступають до Української повстанської армії. Будуть боротися за волю України зброєю.

Гандзя враз пригадала «Декалог». Два головні слова мовби зримо закрутилися перед очима: «Здобудеш або загинеш». Здобудеш або…

— Я ни пущу тибе, — і до грудей припала.

— Я мушу, люба.

Погладив по голові, як маленьку, і до губ сам припав — вперше міцно-міцно. Аж задихнулася.

— Я живим зостануся. — І повеселіло. — Обіцяю тобі головний весільний танець. На нашім весіллі. Тільки дочекайся.

— Я дочекаюся.

— Як можна буде — навідуватимусь, — пообіцяв.

Навідувався. У сорок третім тричі, не криючись, до села приходив. Раз і в хату зайшов, свято було, Спаса, то й за стіл сів. Вперше побачила, як чарку в руках тримає. Був уже обвітрений, мовби інший, і Гандзя подумала: «Боже, яким то буде через рік, через два і скільки ще чекати?»

Чекання тривало чотири з половиною роки, щоб потім стати чимось іншим, чому вона придумувала назву й не могла придумати.

У сорок четвертім прийшли другі совєти. Та перед тим прийшов він — на другий день після Громниць, з маленьким букетиком пролісків. Зима того року видалася теплою, от і назбирав у лісі ранніх провісників весни. І приніс. Гандзю зворушив цей вчинок, їй нестерпно захотілося опинитися в його обіймах — не на хвилю-дві, й щоб поцілунок був не таким, як при цій зустрічі. Випросила таки кохання своє, велике — у Бога, у сонця, у вітру, у тих руж, що коло хати посадила.

За ті роки двічі засилали до неї старостів — Прокіп, далекий їхній родич з іншого села, який пам’ятав її ще маленькою, й той же Гнат, Гнатисько. Як перестрів на вулиці й сказав, що пришле, вона сумно і в’їдливо:

— Нащо присилати, прийди так, я тобі диньки^[47] ни пошкодую.

Усе одно прислав. Ну, щодо Гната тато ніц не сказав, знав про того, як гультяя і розбишаку, що ни в одній бійці кулаками розмахував, та ще й з приходом червоних партизан записався до них, а як «другі совєти» затим утвердили свою владу, то в «стрибки»^[48] подався, котрі за повстанцями ганялися, а, отже, міг і сам з кулею поцілуватися. А от за Прокопа наслухалася — хазяїн добрий, чоловік розважливий, чого ждеш, хіба не знаєш, що з Тихими зробили?

І правда, Семенових батьків вивезли на поселення до Сибіру. І Наум, і Мотрунка були непомітними, тихше води, нижче трави, женилися старим парубком і старою дівкою, а синів, бач, повивчали — старший десь у місті, аж у Львові, інженером був, а молодший, Семен, став би вчителем, якби не війна, бо мав за плечима й гімназію, і курс учительського інституту.

Семенко спитав тоді:

— Завтра до лісу прийдеш?

Прийшла, з рядюжкою, безсоромниця, мовби хмиз чи листя збирати (серед літа!), а насправді знала — нащо бере. Кохаючись, потаємно собі дитину бажала — нихай, будь-що буде, душу гризе передчуття нидобре, коло довкруг лісових хлопців звужується, облава, кажуть, за облавою…

Тихий, несміливий на обійми Семенко виявився палким у коханні, мовби на руках ніс неї з тою рядюжкою аж до неба!.. Ще були три схожі зустрічі…

Восени сорок сьомого та ж Катька, у якої двоюрідний брат був у повстанцях, принесла і вручила їй маленьку трубочку, складену з липової кори. У трубочці знайшла невеличкого листа-записку: «Ганнусю, рідна! Вибач, що не можу попрощатися, за рішенням командування йдемо за кордон. Не хотів би йти, та мушу вивести свою сотню. Може, й зустрінемось колись. Виходь заміж. Прости, що не приніс щастя. Міцно цілую. С.».

Сиділа, мов одерев’яніла. За кордон? Як же то? Назовсім? Виходь заміж? Як же вийде ни за нього?

Ходила кілька днів, мов у воду опущена. Розлука, тепер надовго, а може, й назовсім, роз’їдала душу й здавалося часом, як хтось розпилює груди й виймає серце. Та подумала — може ж, типерка хоть живим останеться, бо вже двічі раненим був, бо натремтілася за нього, бо… Бо він був неїною другою половинкою…

А десь через тиждень потому, як получила те послання, що типер могла й серед ночі напам’ять прочитати, прошептати, побачила коло хати Гната. Пройшов, потім вернувся, постояв і далі поваландався. Спершу подумала: «Мало чого й куди чоловікові тре йти». А потому щось тенькнуло всередині, а за тим запекло на хвилю в грудях. Ой, неспроста тут Гнатисько з’явився… Та нихай, сказала собі, коханий далеко, може, вже й границю з сотнею своєю перейшов…

Наступного вечора вийшла за город — гуску шукати, ни вернулася додом їдна, шукала і ни знайшла, може, таки приблукає. Назад верталася, раптом у садку силует темний побачила. Хто б то і чого треба? Повагалася й сміливо пішла до темного чоловіка.

Наштовхнулася на Гната.

— Чого тобі в нас тре? Красти в нас нима чого.

— Є, — сказав зі смішком. — Є. Найдорогоцінніший скарб. Сам прийде.

— Ти що, Семена піджидаєш? — від здогадки їй аж весело зробилося. — Так даремно ноги й очі мориш. Він уже за границею.

— Ну? І ни попрощався? Ци попрощався й на прощаннє крепко обійняв?

Смішок його був противним. Засвербіли руки. Очиська, що світилися в темряві, видряпала б.

— Ни твоє діло, попрощався ци нє. Тико далеко вже звідси. Ни дуждешся.

— Ой чи…

Раптом схопив лаписьками, притиснув, відчула гнилий подих з рота.

— Пусти! Закричу!

— Кричи. Може, почує коханок. А мині того й треба.

І ще більше притяг до себе.

Зашептав-засвистів:

— Гратися і критися ни буду, бандерівська підстилко. Жду його і не я їден. Так то.

І далі хрипло і зло:

— Я ж із твоїм Семенком, щитай, виріс. Через дві хати жили. Знаю його, як облупленого. Вар’ят він. Тихий, а вар’ят. Як на щось западеться, то вже навіки. На Україну свою запався, то вже ни оддерти. І на тибе запався до смерти. Мусить він вернутися, чуєш, мусить! Ганзя, ха! Ганзя і Вкраїна! Топай до хати. І щоб з хати — нє-нє. І никому ни слова, що ми ждемо, якщо в Сибєр ни хочеш загриміти. Бандпособніцу в два щоти пришиємо. Ну? Зникай. І мовчок. Рота на замок.

Радість і відчай одхопили Гандзю, коли верталася до доми. Відчай і радість. Вона тоже хоче, аби Семенко вернувся. Та не хоче, аби до лап Гната і його поплічників потрапив. Треба попередити, та як? Кому сказати? Катерині? Так, сама, певно, не знає, де неїн братик Василь, а тим більше — Семен.

Удома мати:

— Що сталося, доню? На тобі лиця нима.

— Загубила разом з гускою, — усміхнулася кволо.

Півночі не спала. До шерехів за вікном прислухалася. Безсонною була й друга ніч. Глибокої ночі не витерпіла, тихенько вибралася в сіни, а тоді надвір. Почала крастися садом. Враз її схопили за руку, од болю аж засичала.

— Куда? Брось прогулочки.

То був ни Гнат, а інший «стрибок» — Микитка Лимарів. У повстанцях воював, зловили, типерка за своїми ганяється.

Мусила вернутися. Дрижала, мов хто відро холодної води на неї вилляв. Сон ни брав до самого ранку.

Мука її почала з тої ночі рости й посилюватися. Тремтіла, жахалася, бо дедалі більше упевнювалася, переконувала себе — прийде, повернеться коханий. Повернеться, щоб потрапити до лап цих насильників або загинути. Як його порятувати? Як?..

Багато чого перебрала в уяві — найняти когось, щоб убив Гната, самій те зробити (але ж як?), віддатися Гнатові в обмін на його слово, що зніме засаду… Останнє відкинула майже зразу і не тильки тому, що було огидно при одній думці, що так може зробити, хай і заради ж Семена, а й тому, що розуміла: такому, як Гнат, порушити слово — що раз плюнути. Покористується, посміється, тико й усього.

Думка прийшла — сказати, що готова віддатися, а як ляже у ліжко, захопити з собою ножа і вбити…

«Ци ж вистачить сили?» — подумала і злякалася, що має зарізати людину, хай і таку, як Гнат.

Через якийсь час Гандзі приснилося, мовби вона таки вийшла за Гната. Вони сидять і вечеряють, а потім лягають спати. Гнат торкається її плечей, грудей, руки у нього наче й ни руки, а залізні граблі.

— Що ти робиш? Мені ж болить? — Гандзя не кричить, а стогне.

— Цить, цить, — Гнат затуляє їй рота тою рукою-граблями, й вона кудись провалюється.

Прокидається й бачить, що на ліжкові сама, Гната нема поруч і тут вона з жахом розуміє — то ж він її приспав, може, якого зілля сонного, сон-траву в чай підсипав, а сам подався крадькома вбивати Семена до їхньої доми. Як була, роздягнута, тико в їдній сорочці й простоволоса, Гандзя виривається з ліжка, біжить, не тямлячись, ось уже й дома їхня, і тут вона бачить, як назустріч їй іде в напівтемряві, в тумані чоловік. Семен!

— Семене! Семене! Тибе зара вб’ють! — кричить вона й… направду прокидається.

Над нею стоїть мама Ганна й торсає за плече.

— Доцю, Ганю, що з тобою?

— Приснилося…

— Ти так кричєла…

— Тая любов окаянна неї скоро до Божого дому доведе, — подав голос батько.

— Щось же робити тре, — каже мама Ганна. — Бо й справді зведе себе…

— А що діяти? — відповідає батько. — Гадаїш, я ни відаю, що теї анциболоти, Микитка з Гнатом, за вуглом та за хлівом стовбичать. Сам убив би тих зараз, так тоді їдна дорога — до сибєрського Макара. Вийшла б за Прокопа й клопоту ни було б…

— То мо’ й зараз ни пізно? Мо’ тоді одчепилися б?

— А ти ций придурошній скажи, вона ж тобі очі видере. Тоже жде. Їдна малахольна у хати, а той вурдалак паршивий за хатнім вуглом.

Гандзя припала до подушки й зціпила зуби, а сльози, рясні, ни тико солоні, а й гіркі, лилися, й вона тонула в тих сльозах, пливла річкою розпачу, як самотня скіпка.

Майнула навіть думка: «Може, Микитку підговорити, може, йому віддатися, щоб убив Гната… Якось він надто тепло на мене дивиться…» До болю стисла зуби, а потім таки зубами в руку вчепилася і біль змусив отямитися…

Прислухалася. Тихо-тихо. Не скрипне ніде щось, ні шелесне.

«Може, світ помер, а я одна жива?» — Гандзя подумала так, і ніч мовби розсуватися почала, і вона сама стояла посеред тої ночі, сама-самісінька, та все ж когось виглядала. І знала, кого виглядає, жде серед тої величезної ночі.

Увечері ж до хати ввалився Гнат.

— Ось що, хазяї дорогенькі, я ни пес, щоб на такій холодіні гибіти. Мороз вже починаїться…

Далі прямо сказав, що віднині вони сидітимуть у хаті, спатимуть по черзі, про те, звісно, мовчок.

— І як зайде той голубок, то як подасть хто голос, загримите далеко звідси, обіцяю, ви-те мине знаїте.

Так почалося нове, ще жахливіше життя й напівсонні ночі. Гнат і Микитка по черзі спали на лавці. Той, що не спав, чипів з автоматом у руках. На ранок зникали, мов нічні примари.

Так минула ніч, друга, третя й четверта. П’ятого вечора прийшов сам Микитка, повідомив, що Гнат задержується трохи. Сидів на лавці, мовчав, а тоді почав говорити. Сказав, що хай ни судять його вельми, бо ж було так, що взнав — тих, чиї сини в лісі, сим’ї до Сибіру вивозять. А в нього й мати, й систра хорі, батько кульгають, колись у лісі ногу колодою придушило. Ну й рішив — здасться, мо’ й простять, й усіх на місці зоставлять. Вийшов з лісу, в сільсовєт явився, ну, й простили, тико в такий отряд записали, що ліпше ни згадувати. А потому в «стрибки», там тоже люде, кажуть, потрібен. Ну, а тут Гнат… Залізла йому в голову муха, що Семен вернеться, мусить вернутися. Хтів, щоб цілим гуртом робити засідку, ни тико воне, а й міліціянти, чи й солдати. Лейтенант, котрий ними командує, зрадів було: ще їдного «бандита» спіймають чи підстрелять, та й за відомостями — ни рядового. Та як довідався, що ждати тре невідомо скільки, що Гнатові тико видиться, бачте, що мусить той Сьомка вернутися з походу за границю й до коханої прийти, сплюнув і висміяв Гнатові фанаберії. Сказав, що людей ни дасть невідомо на що, для других операцій потрібні. Як хоче, може хіба сам вартувати вітра в садку. Ледь упросив собі в помічники його, Микиту. Ото й стовбичити мусить.

— Гнат заповзявся, що сам повинен і то ни вбити, а підстрелити Семена. У нього ліхтарик є такий, лістрічеський, то має осліпити Семена, як побачить, ну і в ногу та в руку пальнути. Щоб потому живим до емгебе доставити. Отоко-о… Тико ти, Ганю, ни бійся. Я собі рішив так — як мо’ прийде таки Семен, то ни в нього, а в Гната пальну. Навіть ось-о нагана собі приберіг, щоб ни звідали, хто стрілєв. Скажу — прийшлий. Мо’ й повєрять… Я, щобись ти знала, до тибе тоже симпатію мав. Ой, мав, Гандзю, мав… І маю… Ни дам щістю вашому згинути…

Гандзя глянула на Микитку, що сидів навскоси од неї. Лице зовсім молоденьке, ще худіший, як її Семенко, на років два молодший же. Хлопчисько. Мав і має почуття до неї.

«Дєкую тобі, Боже», — подумала.

— Дєкую тобі, — сказала до Микитки.

— Та за що? У грудях мині ось-о тут пече, бо ж якби ти знала, що наробив за цеї місяці… Од тої крови за вік не одмиюся…

— Прорвало хлопця, — зітхнув на другий день Корнило. — Як же то далі житиме…

Та ніч ще була сторожкою, безсонною і мовби порожньою. А під ранок у дрімоті здалося Гандзі, що й хата, і все в ній, і дерева, що тепер безлисто бовваніли за вікнами, кудись провалюються, може, в ту порожнечу, що тепер була у світі, а головне — у неї в душі.

Тилько на краю тої порожнечі стояло неїне чекання, таке ж безсонне, очманіле, як і вона сама.

Наступної ночі й почула Гандзя якийсь шурхіт, потім тихий стукіт у вікно.

І голос тихий, найрідніший голос у світі:

— Відчини, Ганнусю…

— Двері незамкнуті, заходь, — тремтячи сказала, як і веліли.

У темряві побачила, як зводиться Гнат з лавки, як стають обидва коло дверей — справа і зліва. Затулила рукою рота, щоб не закричати. Затим брязкіт клямки, стишений, тупіт у сінях і двері до хати розчиняються. Різко спалахує світло — ліхтарик — і оглушливо гримить постріл.

Ліхтарик падає на землю, лунає пронизливий крик Микитки:

— Не стріляйте! Я його вбив!

Як Семен, а то таки він був, підняв ліхтарика, побачили на долівці Гната у крові, з діркою в лобі. Микитка почав щось гарячково, збиваючись, пояснювати, а тоді спохопився:

— Ви собі той… ну, говоріте, чи що… А я мушу бігти до сільсовєта… Тико ни задержуйтися, бо мо’ стрілянину почули, там же діжурать, і стрибки, і чєсом з району… То прибіжать ще. Ти, Ганю, поясни, що й до чого…

Семен хтів було його затримати, та Ганя сказала:

— Хай іде, зара справді поясню…

Ще Микитка попросив, аби Семен стрельнув йому нижче лівого плеча, тильки ни в серце. Семен знизав плечима і вистрілив. Микитка застогнав, затис рану рукою, а правою вистрілив з автомата в одвірок. Тоді побіг й вони почули постріли надворі.

— Бідний чоловік, — сказав Семен.

Гандзя впала, як вискочив Микитка, Семенові в обійми, у солодкому маренні, напівпритомна, тулилася, обціловувала чоловіка, який пахнув махоркою (невже палити Семен почав?), лісом і ще чимось невідомим. І шептала, що йому справді треба йти, що Микитка хоть і здався на неї, і його виручив, що вона ще багато чого може сказати, та часу нема, хай іде…

— Давай вдень стрінемось на Циганковому хуторі, — сказав Семен, — тоді й розкажеш більше… Згода?

— Ага. — І щасливо: — Я знала, що ти прийдеш. Якби не Микита… Ой, Семеночку…

Провела за поріг, обнялися ще раз, і коханий розтав у темряві.

А потім прибігла ціла зграя. «Стрибки» їхні, і міліціянт сільський, і лейтенант з району. Гандзя підтвердила те, що вже знали від Микитки, — постукав у вікно, вона сказала те, що веліли сказати. Вони стали пообіч дверей, Гнат осліпив прийшлого світлом ліхтарика, та той встиг вистрілити, а потім ще раз, і кинувся у двері.

— Я тоже стріляв, оно кулі в одвірку, — сказав Микитка. — І біг за ним.

— Добре, — сказав лейтенант. — Виносьте тіло. Догрався, ідіот.

І до Гандзі:

— Хто це був? Семен Віліщук?

— Не знаю, — сказала Гандзя.

— Як то не знаєте? Його ж освітили?

— То ж тико на мить. Я з переляку очі заплющила.

— Зрозуміло, — лейтенант іронічно гмукнув, тоді сказав, що мусить опитати старших господарів.

Корнило сказав, що прокинувся од пострілу й чув, як ще стріляли, як хтось вибіг із хати. Ото й усе. Те ж саме потвердила й Ганна.

— Добре, — сказав лейтенант. — Вранці прийдете до сільради, проведемо допит по всій формі.

І знову до Гані:

— А ви збирайтеся. Підете з нами.

— Куди?

— Ви затримані за підозрою в бандпособнічестві. Семен Віліщук до вас же приходив, адже так? Крім того, й раніше, за нашими даними, ви неодноразово зустрічалися з ним, передавали йому певні відомості.

— Я нічого ни передавала. Я… Я тико любила його.

— А хіба цього мало? — лейтенант саркастично всміхнувся, і світло гасової лампи, здалося на мить, приліпило цю усмішку до стіни.

Як виходила з вузликом в руці, Гандзя оглянулася, прошептала:

— Простіть, мамо й тату.

Мама Ганна перехрестила дочку, батько Корнило зітхнув. Як Гандзя переступила поріг, гаряча хвиля раптом вдарила їй у голову, аж млосно стало — він же живий, він живий!

16. Поєдинок

Матвієві якось приснився сон — наче сидить він коло вогнища, яке гасне на очах. А він усе намагається не дати йому загаснути. Бере головешки, дмухає на них, намагаючись повернути їм вогняне життя, видобути із жаринок на чорних головах обвуглених полін вогонь. Він підносить одну із головешок до очей, дивиться, і йому здається, що в чорноті недотлілої ще деревини з’являється червоне око, яке вдивляється в нього.

Прокинувшись, Матвій подумав, що, власне, так воно і є. Той загаслий вогонь — то його душа, у якій дотлівають останні головешки, і хтось ніби даремно намагається видмухати з них життя, не дати зовсім загаснути.

«Я ще живий, — хотілося крикнути часом Матвієві, — ще мій вогонь не зувсім догорів, і ще жива земля, якій належать моя душа і серце».

Оговтавшись од побаченого й пережитого на війні, врубавшись заново до життя, до якого звик, яке було його і тільки його, Матвій взявся скуповувати землю — і в своєму, і в сусідніх селах. Він рознюхував, прислухався до розмов, визначав, хто б міг продати, а то й сам обережно цікавився. З війни не вернулося багацько чоловіків, з’явилися вдови, котрим самим було тяжко вести господарку. До таких приходив, починав обережну розмову. Коли чіплялися потроху на його вміло закинутий гачок, пропонував продати шматок земельки. Або казав так: хай земля надалі буде мовби ваша, а я знатиму — що то моє. Ну, дасте частинку якусь врожаю. За те пропонував персні й золоті монети. Часом люди зі страхом відмовлялися, та часом і брали. Просили живих грошей, бо що мона купити за хай і золоті речі? А дізнається влада, то заберуть.

«Треба дістати грошей», — вирішив Матвій.

У Володимирі, більшому місті, ще до війни, за Польщі, він познайомився з лихварем, у якого позичав гроші під грабіжницький відсоток, коли тоже мав прикупити шмат землі. Подумав, що такі, як цей пронира-лихвар, мусять вижити і серед воєнного коловороту. І точно, знайшов — геть постарілого, облізлого, але живого. Лихварством уже не займався, проте за монету звів зі знайомим колишнім ювеліром. При вигляді обручки, у якій зблиснув дорогоцінний камінчик, у ювеліра загорілися очі. Велів прийти за тиждень. Матвій і приїхав. За перстеник з камінчиком і кілька монеток одержав купу грошей, совєтських рубликів, цілу торбинку під куфайкою напхав. Ішов, сторожко озираючись, і точно, неподалік вокзалу, перестріли двоє жевжиків. Та в Матвія був приготовлений ломик, невеличкий, але замашний. Так огрів ним одного з напасників, що другий тільки зиркнув на оплічника, котрий, стогнучи, цілував землю, й накивав п’ятами.

Тепер мав чим розплачуватися з усіма.

Правда, донесли (не могли не донести), що в нього буцімто є і золото, і грошики. Золото надійно закопав під яблунею в садку та під коровою у хліві. Діставав, як тре було, потрохи, а грошей ни став ховати. Дивіться, законні, бульбу, буряки й жито продав, то й дещо заробив.

— Та хіба я, фронтовик, став би обманювати рідненьку державу, — сказав Матвій, і з його ока викотилася сльоза, чиста, як добре перегнана самогонка.

Ну й голова сільради, й дільничний міліціянт, і офіцер, начальник «стрибків», тоже хотіли їсти й дещо мати в кишені. Кожному окремо потроху і вділив. Декому відверто казав: «Нащо тобі та земля? Скоро всеїдно заберуть у той їхній колхоз, а так матимеш чисту копійку».

— А тобі ж нащо? — спитав Прокіп Коваліський.

— Тре, — одказав Матвій. — Тре. Я, може, нею хочу натішитися, перш ніж заберуть.

Прокіп знизав плечима.

Другому сказав, що хоче вступити до колхозу найбагатшим загорєнцем.

Певно, його вважали малахольним. Бо як же інакше?

«Господи, ци ти забрав у мине розум, ци даєш такий, що я ни здатен осягнути?» — спитав якось Матвій, звертаючись до старої, мовби задимленої часом ікони в кутку хати.

Бог мовчав та дивився на Матвія, як йому здавалося, не гнівно, а розуміюче.

«Якщо Бог — володар світу й усього добра, що на світі є, то хіба ни може зрозуміти чоловіка, створеного за його образом і подобою, який прагне мати хоч трохи більше землі — найсвятішого, що може бути в людини…» — так міркував Матвій, і від того мовби теплішало в грудях.

У Загорянах колгосп створили наприкінці зими сорок восьмого. Спершу, як і до війни, потяглася в те нічиє хазяйство голота, лайдаки і голодраби, а потім зі страху, що вивезуть до Сибєру, і ті, кого влада називала середняками. Хто не хотів іти, обкладали великим податком. Матвій податок сплатив, мав із чого, водночас придивлявся, як воно далі буде, чекав того моменту, коли таки доведеться підставляти голову під хомут. Од сільського міліціянта, котрий за добру блєшку самограю і матінку продав би, дізнався, що список на вивезення вже підготовлений, чекають команди, і він у тому списку на другому місці.

«Чого ж ни на першому? — подумав Матвій. — А хто ж спереду мине? Вергунів вивезли, бо ж син у бульбашах, хіба старий Уласик Матечко?»

На другий день він надягнув воєнні штани й гімнастерку й подався до колгоспної контори, де сказав голові, що тоже хоче разом з усіма йти до світлої щасливої жизні. Голова не знав, як діяти — приймати одного з найбагатших куркулів, а мо’ й найбагатшого, чи послати до дідька й потім розкуркулити. Подзвонив у район. Там сказали, що порадяться. Матвій дістав з кишені пожовклу довоєнну газету, де було написано, як він їздив з усіма на Херсонщину, і переконався, яке то добре життя при колгоспі. Яка то там соціалізма.

— Я ж фронтовик, — нагадав Матвій, — до Берліна пройшов, маю ранєнія, дві миндалі й грамоту за бойові заслуги з потретом й підписом самого товариша Сталіна.

Матвій дістав тую грамоту, медалі висіли на ньому, як і нашивки за поранення.

Голова почухав чорними од махорки пальцями лоба й ще раз подзвонив у райком, сказав, що вроді нивдобно одказувати — фронтовик, обратно же — ранєнія, медалі, а головне — грамота од товариша Сталіна. Дак, за бойові заслуги. І, видно, щиро хоче чоловік до колгоспу.

Йому щось відповіли, голова Федось Без поклав трубку і сказав уже з теплішою інтонацією:

— Чорт з тобою, уговорив. Раз хочеш, приймемо. Чоловік ти не ледачий і обратно же, той во… Їдне слово — шкрябай ото зара заявлєніє, а завтра зранечку приводь усю сім’ю й увесь реманент разом з худобою.

Матвій подякував, заяву написав, а як вийшов за конторський поріг, смачно сплюнув і ще смачніше подумки вилаявся.

Як додому дістався, зірвав медалі, хтів було викинути та подумав, що згодяться, і, як каже той придурок і голодранець Без, обратно же, шкода, все ж ни дарма всеньку, щитай, Польщу і половину Німеччини до самого Берліна пройшов, хай там як. Спересердя дав лупня Марисі, відкинув ногою, мов паршиве кошеня, не свою дочку, «солдатську дівку» Лідку — те поріддя гріха тільки скрикнуло, чи то писнуло з присвистом. Зойкнула й почала голосити неїна мамочка, та прикусила язика, бо глипнула на Матвієве лице.

Матвій вийшов на двір і заглянув до шопи. Там захопив сідло й попрямував на вигін, де паслися його коні. Осідлав гнідого, й від думки, що робить те востаннє, світ потемнів. Так на коні Матвій об’їхав усі свої земельні ділянки — і коло Загорєн, і Перечипа і ще далі. Коло кожного поля спиняв коня, стрибав на землю, й перехрестившись, ставав на коліна. Брав грудку сірої землі й цілував. Прощався й просив прощення, що мусить віддавати в чужі, невідомо чиї руки.

Земля була для нього живою істотою, живішою за людей, навіть тих, що лишив удома. Шкодував, що похмурий осінній день не відкидає тіней, бо тіні завжди мовби продовжували землю й усе, що росло на ній. В одному місці по недавно зораній ріллі ходили ворони, і вперше не прогнав їх. Ворони завше крали землю, на лапах і в дзьобах, а тепер те вже не мало значення.

«Як хмари пливуть по небу, так і ти відпливаєш од мене, землице», — подумав Матвій.

Сів на коня й пустив галопом. Ледве стримував себе, щоб не озирнутися, бо знав — за ним мчить ціла орда татарви. Ті чужі вершники хочуть одібрати крім землі ще й пам’ять про неї, а може, і його душу, де вже не проростало насіння — насіння на майбутній урожай — та ще не згас вогник примарної надії.

Наступного ранку село мало можливість споглядати незвичну процесію. Поперед неї йшов Матвій і вів за вуздечку коня. Поруч переставляв ноги молодий лошак, ще двоє коней з квітами коло вух тягли воза, навантаженого плугами й боронами, а далі кобила, увінчана вінком, — то Марися за наказом чоловіка постаралася — ще одного воза з дрібним реманентом. На другому возі сиділа мала Лідка й злякано позирала, то починала пхинькати, то переставала, бо згадувала, що попереду йде грізний чоловік, якого вона називала «тат». На тому ж возі лежала зв’язана за ноги свинка, а за возом переставляли лапи й час од часу ревли четверо корів, прикрашені вінками й дзвіночками. Замикали процесію десятеро овець, за якими слідувала Марися, котра пленталася за ними з хворостинами.

За ці два з половиною роки, відколи на світ з’явився і став рости плід її гріха, Марися з худющої виморочки непомітно перетворилася на подобу жінки з тілом. Її очі не переставали сяяти щастям, навіть коли бив чоловік. Щастя її було таким великим, що вона навіть сміла захищати доньку, коли Матвій піднімав на крихітку свою важку руку.

— Бий мене, бий! — кричала Марися. — Воно ни салдацьке, воно твоє, тико ти того ще ни знаїш.

— А щоб ти вигоріла з своїм байстрям, — казав у таких випадках Матвій.

Голова Федось Без аж присвиснув, коли угледів, скільки добра поповнить ввірений йому колгосп. Аж притупнув ногою й пошкодував, що нема гармошки, щоб заграла марш перемоги сіцілізму над куркульством. Подумав: «Таки добре, що ми не забираємо, а він сам привів те багатство. Сам, сам, сам!» Правда, з підозрою подивився на вінки й квіти (насмішка?), та рішив, що хай — мо’ в чоловіка направду радість.

Попрощавшись з усім, що нажив, — вдома лишилася одна корова й свиня, пара незарубаних курок і гусок — Матвій з порожньою душею, котра оберталася довкола світу, де все було покрадене, вступив у нове життя. Попросився, щоб його поставили їздовим. Та голова зиркнув дивно — не то зневажливо, не то запитально:

— На кониках своїх їздити хочеш?

— Як ни мона, то я згоден і на чужих, — сумирно відказав Матвій.

— У нас нима свого й чужого, в нас усе обще, — Федось Без значливо підняв догори вказівного пальця. — Поняв?

— Поняв, — Матвій ледь не скреготнув зубами. — Чого ж ни пойняти.

— Ну от. Потрудишся на обще благо на свинофермі. Там їднеї свинарки ни хватає, а як буде свинар — то ж вобще клас.

Федось-голова засміявся. Матвій подумав, що заліпити б цьому голяку, що набував чирвової масті, в рило, з їдного удару звалився б, тико кававкнув би.

Та він змовчав. Наступав час мовчання, чи довгий, чи короткий, а таки колись закінчиться. У цьому була надія. Свиноферма, то й свиноферма.

«Пережив таку войну, переживу й свиноферму», — подумав.

Ледарювати не вмів, руки самі просилися до роботи. А голова думала, як ліпше зробити. Коли через місяць до ферми, яку прибудували, сяк-так збивши, до клуні одного з вивезенців до Сибіру, завітав Федось Без, то зміг тільки й вимовити:

— Йолки-палки, лєс густой.

Бо Матвій і навів чистоту й порядок, і поробив акуратні перегородки, й змусив своїх напарниць по роботі вичистити гній та насипати соломи.

Через два роки потому голова зрозумів, що свинаря Матвія Терещука за добру роботу (який опорос вийшов!) варто нагороджувати, та колишнього куркуляку подавати на медаль не випадало, і Матвія перевели у телятник. А ще через рік його залучили до будівництва на пустирі за конторою свинарника, потім телятника і корівника. Матвієві руки скрізь годилися до діла, хоч серце просилося в поле, до землі й коли його залучали навесні, а потім ранньої осені, до роботи на сівалці — душа співала.

Саме тоді пішла мала Лідка до школи. Матвій так і не зміг (та й не пробував) полюбити Марисину дочку. Своєю визнати не міг, всі ж бо знали на кутку, що то не його дитина, з’явився той непотріб на другий день після теплого Олексія^[49], того й нарік батюшка Лідою. Каже Марися, що так звали якусь мученицю.

— Мученицею мона й мине назвати, — сказала Марися.

— Поварнякай, то бляха з попруги до мордяки пристане, — буркнув Матвій.

Він вперто, жагуче хотів мати свою дитину, часом, коли на нього щось мовби находило, вночі з усієї чоловічої сили м’яв Марисю. Та дитина не з’являлася, жінчин живіт лишався пласким, наче гладко вистругана дошка. І Матвія дедалі більше душила злість — і на себе, а більше на кляту жінку та на її виплодок од чужого чоловіка.

Він ставився до дівчинки, як до істоти, яку мусив терпіти, раз вона є в хаті, як до домашньої тваринки, котру ще треба навчити бути корисною. І Матвій вчив. Штурханами, паском (десь із років чотирьох), кілька разів аж до посиніння, брутальними словами, позирками, від яких бідолашній Лідці душа ховалася в п’ятки, й хотілося стати маленькою мишкою, яку вона раз бачила під припічком. З раннього дитинства Лідка була привчена до роботи — і замітати, і мити долівку, й годувати курей, качок і гусей, останніх пасти на березі річки, оббирати бульбу, мити посуду, мити і чистити батькові чоботи. Так було і до школи, і коли стала школяркою. Батько не пускав гратися з іншими дітьми і взагалі не дозволяв гратися. Дочка (яка дочка?) мусила завше щось робити, як і сам Матвій. Лідка росла затурканою, нещасною, переляканою дівчинкою. Єдиною розрадою були моменти, а в неділю чи свята, півдня чи й день, коли батько кудись ішов — зрідка перехилити в чоловічій компанії чарку, а більше пограти в карти на гроші в «очко» чи «триньку». Він був неабияким майстром цієї гри. Тоді Ліда лишалася вдвох з мамою і Марися дозволяла собі погладити дочку по голові, розчесати її коси після купання, просто посидіти й навіть стиха заспівати в два голоси пісню. Лідочці (як її мама називала, коли батька не було вдома) видавалося великим щастям просто посидіти, притулившись до теплого маминого боку, чи під маминим крилом, як вона казала, коли Марися пригортала дочку. Підростаючи, Лідочка стала розуміти, що мама, певне, ще нещасніша, ніж вона сама. Щемкий жаль огортав її сердечко й вона любила маму тихою таємною любов’ю — дужче й дужче, несучи цю любов, як свій дорогоцінний скарб, про який тільки вона й знає. Ну, хіба ще нещасна мама…

На восьмому році життя Ліда Терещук стала першокласницею. Навчання в школі їй відразу сподобалося. Вчителька Галина Калениківна не кричала, не била, а навпаки — могла не тільки похвалити, а й погладити по голові. Слова «Молодець, Лідочко!» вперше прозвучали, як щось неймовірне, як чарівна музика, відкриття дверей у світ, де після темно-сірого мороку раптом яскраво засяяло сонце. Лідочці захотілося ще раз почути ці чарівні слова, потім ще й ще, й вона з усієї своєї маленької сили старалася їх заслужити. Привчена до роботи й старання, вона акуратно виводила в зошиті палички, потім букви й цифри, потім — окремі слова й цілі речення. Природно, що в її зошиті з’явилася виписана червоним олівцем п’ятірка. Дорогою додому Ліда кілька разів витягала зошита з полотняної торбини, що слугувала за портфель, і крадькома обережно цілувала оцінку. Про свій перший успіх Лідочка похвалилася тільки мамі, а коли з’явилась і друга відмінна оцінка, вона не витримала і ввечері показала зошита й татові. У неї прокинулась надія, надієчка на макове зерня, що, може, хоч цим заслужить добре татове слово.

Матвій скоса глянув на зошит, гмукнув, а тоді його очі потемніли.

— Значить, учоною рішила стати? Відмінницею?

— Я старалася, — боязко, як завше, тихо вимовила Ліда.

— Мо’ потому й сама училкою будеш?

— Н-не знаю.

У Ліди затрусилися рученята, якими тримала зошита. Мовчки відійшла. Сльози покотилися по щоках і вона не стала їх витирати.

Вранці, коли Ліда збиралася до школи, Матвій сказав:

— Йди-но сюди.

Коли донька підійшла, несміливо посміхаючись, твердо промовив:

— Наука ни для тибе. Ни для тибе, запомни те. Твоє діло буде — крутити телятам хвости, ну, може, як твоя мати, робитимеш на полі, в ланці. То почотна робота. І ни старайся втрапити на панську дорогу. То ни для мужицької дитини. Щоб більше п’ятьорок ни бачив. Матимеш трояки і то добре. То для тибе оцінка. Зрозуміла?

— Зро… зуміла…

Хтось здушив Ліду за горлечко, запалали щоки, мов зробила щось недобре, негідне.

Мати не посміла її захистити.

Тільки сказала:

— Матвію, може б, того… Лідка ж ни дурна, як я…

— Яка вона, мині ліпше відати, — одрізав Матвій. — Усе. Тут я хазяїн.

У школі, коли Ліда виводила літери, рука в неї тремтіла.

— Що з тобою, Лідусю? Не захворіла? — Галина Калениківна.

— Я здо… Я здорова, мамо… Ой, вибачте, Галино Калениківно…

Учителька всміхнулася.

— Тоді пиши, старайся…

Але Ліда не могла старатися. Вперше затнулася, коли вчителька викликала до дошки.

Вона вже не хотіла вчитися.

Батько, чи його привид, стояв біля парти, за спиною.

Все ж вона принесла ще одну п’ятірку.

І отримала ляпас від Матвія.

— Я тобі що сказав, сученя?

— Я більше не буду вчитися, — схлипнула Ліда. — Я не хочу до школи.

— Будеш, — сказав Матвій. — Ни хватало ще, щоб мине оштрафували чи що там, за те, що в школу ни пускаю. Вчися. Но з тибе хватить і трояків. Пойняла? Ну?

— Пой…

Ліда не договорила. Проковтнула півслова. Їй захотілося відкусити язика.

Мусила і далі ходити в школу. По-дитячому, а далі й не по-дитячому, прикидалася, що не розуміє багато з чого, що їй каже вчителька. У неї погіршав почерк, з натугою рішала задачки. Галина Калениківна спершу дивувалася таким змінам, а потім перестала.

З часом забулися перші місяці навчання. Ліда Терещук серед однокласників поступово набула репутації маленького незграбного тугодума. Іноді дещо розповідала, коли викликали до дошки чи піднімали з місця. Свої законні трояки вона отримувала.

Та інтерес до навчання у неї не пройшов. Лідочка помітила, що їй і далі цікаво вчитися. Цікаво читати і вирішувати задачки. Не раз, коли чула відповіді, міркування інших учнів, казала подумки собі: «А я можу ліпше». І також подумки повторювала свою відповідь.

Спочатку таке подвійне життя її пригнічувало. Не раз хотіла виявити свою справжню суть, та щось стримувало. Не тільки панічний страх перед батьком. Ліда росла, розвивалася, відкривала не лише світ, а й саму себе. Їй раптом стало цікаво вести таку гру — з батьком, з іншими.

Її світ ріс, виростав, як і вона, з кожним роком, кожним місяцем і днем.

Іншою була Мережка і гірка за хатиною. По-інакшому росли стебла на городі — їм одним, як і деревам у лісі за горою, Ліда довіряла свої таємниці.

Таємниці своєї душі.

«Моя душа — птах, який живе в мені, — подумала якось Ліда. — Він має гніздо, а може, й виведе там пташенят. Тоді я годуватиму їх словами, віршиками й задачками. Я не покажу те гніздо нікому».

Щось у довколишньому світі було не так, вирішила вона.

Тато був працьовитим, але недобрим.

Мама доброю, але боязкою.

Однокласники добрими з тими, хто з ними дружив, у кого можна списати.

«Я інакша й чужа, — подумала якось Ліда. — Але чому я не чужа сама собі? Може, я щось повинна зрозуміти, що приховано так далеко, що не можу знайти…»

«Що я можу?» — якось спитала себе Ліда.

І поступово, крок за кроком виявляла, що може таки багато, що може дедалі більше. Вона могла запам’ятовувати не тільки вірші, задані для заучування, а й ті, які вичитувала в поетичних збірках, цілі прозові тексти, які їй подобалися, у яких мовби звучала дивна музика слів, задачі, формули, рівняння — виключно для себе. Треба було не виявити справжню себе — і вона не виявила. Вчилася, розкривала багатство думок теж тільки для себе. Все більше навчалася контролювати те, що каже, і навіть те, що думає. Слова приходили й відходили, а інші наче клалися на полиці. Вона була немовби великою сортувальною станцією для однієї особи — Ліди Терещук.

Ліди Терещук.

Та Ліда виконувала, як і перше, домашню роботу, ходила з мамою на поле, а з батьком на ферму (особливо влітку, під час канікул), але й там інтенсивно, таємно працювала. Повторювала в голові те, що задали в школі, — і коли полола грядки вдома, і сапала буряки на колгоспному полі, помагала висмикувати стебла льону. Вирішувала якесь рівняння для старшого класу, яке перед тим запам’ятала на дошці в чужому класі, й спинялася, зачудована. Чи, як вважали однокласники й баби на полі, — дурнувато усміхалася. На вустах її у той момент виростала квітка, яку ніхто не бачив.

Шкільна бібліотекарка, а за нею й сільська, дивувалися, що дівчинка, котра вчилася абияк, стільки читає. Вони вважали, що це свого роду блаж, психічна хвороба, коли бачили, як це незавидне, бідно одягнуте дівча, худюще, з мовби погано витесаним обличчям, приходить і вдає, що читає, а насправді, як вони вважали, перегортає сторінки. А забігала Ліда на перервах, приходила після навчання (удома казала, що знов затримали на зборах в школі чи лишили після уроків), в неділю. Деякі книжки Ліда брала з собою й ховала в кущах на березі Мережки, за гіркою, до якої тулилася хата. Пильно стежила, щоб ніхто не виявив її криївок. Як і раніше, ні з ким з ровесників не дружила. Поступово ставала все більше «вовчкуватою», віддалялася і від мами, котру тепер просто шкодувала — й за вічну покірність, страх перед чоловіком. За її долю, хоч і дедалі більше розуміла, що мама Марися в чомусь таки лишилась сама собою.

Від однокласників довідалася те, що знали на кутку, — Матвій насправді не був її батьком. Це спочатку вразило, а потім принесло полегшення, оскільки таким жорстоким до неї був не рідний тато, а чужий чоловік.

Десь у класі п’ятому чи шостому Ліда таки спитала:

— Мамо, а хто мій тато?

Марися жахнулася, приклала пальця до вуст, почала хреститися.

— Ну, що ти, що ти, доцю?

— Я все знаю, — жорстоко вимовила Ліда.

І мама зрозуміла з її вигляду — таки знає.

— Він був солдатом. На гірці вишку ставив. Отам-о.

— Як його звали?

— Гена, — видихнула Марися.

«Отже, я Лідія Геннадіївна», — подумала Ліда.

І спитала:

— А прізвище?

— Того я ни знаю, — сказала мама. — Ни спитала. Та й ми знакомі були, щитай, два дні.

— Хіба… Хіба ти його не любила?

Ліда була вражена. Приголомшена. Як так?

— Я вельми тибе хотіла, — сказала Марися. — Тибе, таку маленьку, як жовте пухнасте гусєтко.

Після тої розмови Ліда пішла за гірку й виплакалася. Підвела очі догори. Колись тут стояла вишка, яку поставили солдати. Солдати? Геннадій, її справжній батько?

Десь через місяць вона спитала маму:

— Звідки він був? З якого міста, якої місцевості?

— Ни спитала, — простогнала мама з мукою в голосі. — Десь із Восточної. Майже по-нашому гувурив.

Хтозна, до чого б могло привести це її розпитування. Це існування двох Лід, гра, що переставала бути грою, яка — Ліда це відчувала — приносить дедалі менше задоволення, натомість виснажує мозок.

Гра переросла в поєдинок — жорстокий поєдинок дужого чоловіка і малої худющої дівчинки, поєдинок, про який знали обоє, але знали кожен своє. Матвій те, що переміг ненависну йому істоту, її прагнення до «панськості». Ліда, що потаємно переграє того, хто звався її батьком, але таким не був.

Цей поєдинок мусив чимось закінчитися.

Чимось явним, що й сталося.

Вибух пролунав, коли вона закінчила сьомий клас. У Загорянах була семирічна школа, й раніше Ліда не раз із жахом думала, що буде, коли закінчить навчання. Їй хотілося вчитися далі. Але що діяти? Втекти з дому? Збунтуватися, і будь що буде…

Раптом вона довідалася, що школа стала восьмирічною, а далі, через кілька років, перетвориться на середню, тобто тре буде вчитися десять, а може, й одинадцять класів.

Та її радість і надію вбив батько.

— Хватить з тибе тої засраної учоби. Будиш мині на фермі помагати, поки п’ятнайціть літ ни виповниться. А тоді телятницею оформлять, я взнавав.

— Може, я поступлю в профтехучилище?

Ліда вимовила це покірно-тихо, стримуючи кипіння, що наростало в грудях.

— Я тобі дам «училище». Ти…

Батько видав порцію лайки. А потім сказав, що як буде їй шістнадцять, то вийде замуж. Житиме, як люди, по- сільському, без всяких витребеньок.

— Заміж? Колись вийду…

— Коли я скажу, — батько. — І за кого. Я вже тобі вибрав.

— І кого ж…

— Ни твоє діло. Хотя б і Федька Босого. Якраз для тибе.

— Ви жартуєте, тату.

— Поварнякай мині.

Федько Босий був відомий на кутку п’яничка років сорока, вже колись мав жінку, яку, казали, побоями довів до смерти, за що відсидів п’ять років.

Ось яку долю готував їй батько. Не її батько.

«Не буде так, — вирішила Ліда. — Я або втечу, або… Або вб’ю його. Каменем чи… ломакою. Нехай мене тоді відправляють у колонію для неповнолітніх».

Вибух стався наприкінці літа. Ліда пішла до центру села по хліб. Вже майже на підході до крамниці побачила, як з бокової вулиці вийшла жінка. Її класна керівничка Орися Михайлівна. Колишня класна, бо ж Ліда сказала, як велів батько, нерідний батько, неодмінно додавала тепер Ліда, коли його згадувала, що вона далі не вчитиметься, не ходитиме до школи. Орися Михайлівна тільки й вимовила: «Ну, що ж, це твій вибір». Певно, не вельми й шкодувала (або й зовсім), що втрачає ученицю, котра ніколи не хапала зірок з неба, не була активісткою, і взагалі наче невиразною сірою плямою.

Сама не знаючи, чого так чинить, Ліда не звернула до магазину, а пішла крізь шкільний сад за Орисею Михайлівною. Щось наче повело її за вчителькою. Вже на підході до школи вона відчула запах свіжої фарби (у школі щойно закінчили ремонт) і в неї защеміло серце. Потім голосно забухкало. Орися Михайлівна пішла до вчительської, а Ліда зайшла до шкільного коридору. Запах фарби забивав подих. У Ліди запаморочилася голова.

«Я зараз помру», — подумала вона.

Ось і її клас. Колишній клас. Заглянути? Вона відчинила двері, побачила рядок свіжопофарбованих парт. Чисту-чисту дошку. Шкода, що немає крейди, а то б вона написала… Написала одне-єдине слово «Прощайте!». Хай би потім ламали голову, хто це зробив.

Ліда поквапно вибігла з класу. Серце калатало ще шаленіше. Притулилася до дверей і відчула, що вони ще не зовсім висохли.

Нехай.

Тепер їй усе байдуже. Їй чужий цей світ, ця школа, яка не для неї.

«Ні, — раптом подумала Ліда. — Ні. Сьогодні. Або ніколи».

— Ні, — вимовила вона уголос.

Мов у гарячці, вона зайшла до вчительського кабінету. Там сиділи Орися Михайлівна і хімічка Ніна Борисівна, про щось розмовляли.

Ліда привіталася. Спинилася. Уся дрижала.

— Чого тобі, Терещук? — спитала Ніна Борисівна.

— Я до Орисі Михайлівни…

І після короткої паузи:

— Орисе Михайлівно, можна я вам почитаю вірша?

Її колишня класна керівничка подивилася здивовано і трохи злякано. Ця дівчинка завжди була неадекватною, це вона підсвідомо відчувала.

— Навіщо ти хочеш прочитати вірша? — запитала Ніна Борисівна. — Ти, здається, вже не ходитимеш до школи…

— Хочу, — Ліда. — Мені дуже треба. Дозвольте.

— Гаразд, читай, — дозволила Орися Михайлівна.

Ліда хотіла розпочати з вірша Тичини «А я у гай ходила», потім перейти до чогось серйознішого. Та враз передумала і почала:

«Але ж цього вірша не вивчали в сьомому класі, його, здається, взагалі не вивчають у школі. Хіба в якому десятому класі», — подумала Орися Михайлівна.

Хотіла це сказати. Але промовчала.

Ліда читала вірша за віршем — і ті, що вчили в школі, й ті, що не вчили. Потім почала розказувати про письменників, читати прозові уривки. Слова лилися з неї потоком.

— Навіщо ти нам це читаєш? — першою не витримала Ніна Борисівна.

— А хочете, я вам розповім із хімії? — Ліда дивилася задерикувато і трохи глузливо. — Наприклад, як проходить якась хімічна реакція. Або краще розповім про неорганічну хімію. А хочете, про колоїдну?

— Що?

У Ніни Борисівни очі полізли на лоба:

— Звідки ти це знаєш? Колоїдна хімія!

— З книжок, які є в нашій бібліотеці. І в сільській. Потім я розповім вам дещо з географії, історії. Ой, а в сьомому класі ми почали вивчати алгебру. Шкода, що тут нема дошки. Я б написала вам ті алгебраїчні формули, які ми вивчали. Ні, ліпше почну з економічної характеристики зарубіжних країн.

Вона знову обрушила на голови бідних ошелешених педагогинь цілий потік інформації.

До вчительської заглянув ще один вчитель.

— О, Яків Дмитрович! — зраділа появі історика Ліда. — Заходьте, не бійтеся. Я розповім вам історію Стародавнього світу й середніх віків. Знаєте, коли закінчилася Столітня війна? Коли і де стратили Жанну д’Арк? Ви чули про таке місто — Руан? Про що писав Томазо Кампанелла? Хто такий Френсіс Бекон?

— Що тут відбувається?

Яків Дмитрович був ще ошелешенішим. Ліда почала розповідати про Столітню війну, про страту Жанни д’Арк, потім перейшла до поезії трубадурів, далі до відкриття Америки.

— Гаразд, Лідо, — сказала Орися Михайлівна. — Ми вже зрозуміли, що ти все це знаєш…

— Навіть про складні випадки вживання прикметників і дієприкметників, — сказала Ліда. — І про частини мови, відмінювання іменників і дієслів, про суфікси, префікси і дієприслівники. Узагалі, мова і література — мої улюблені предмети.

Орися Михайлівна встала і підійшла до дівчинки, яка здавалася на диво спокійною, але якось так виструнченою, що аж схожою на живу натягнуту струну. Поклала руку Ліді на плече.

— Ми вже зрозуміли, що ти все це знаєш. Що ти багато знаєш, значно більше, ніж вимагає програма семирічної освіти. Ти можеш вчитися далі, якщо ти змінила своє рішення…

— Я змінила! — дзвінко вимовила Ліда.

— Але чому, чому ти приховувала досі свої знання?

І Ліда призналася:

— Так мені наказав батько.

— Батько? Чому?

— Він хотів, щоб я погано вчилася. Він казав, що моє діло працювати на фермі або на полі. Я… Я люблю працювати на полі. Але я хочу вчитися далі. І взагалі — мені подобається вчитися. Дуже подобається.

— Ти будеш вчитися, дівчинко, — вступив у розмову Яків Дмитрович. — А з батьком ми поговоримо. Якщо ти, звичайно, не проти.

— Я не проти… Але він, він мене буде бити, якщо дізнається, що я порушила його наказ…

— Не бійся, ми не допустимо цього, — сказала Орися Михайлівна. — Ми прийдемо до вас сьогодні ввечері.

«Він взагалі не мій рідний батько», — хотіла сказати Ліда. Але вирішила поки що промовчати.

Виходячи, вона почула, коли нещільно прикрила двері:

— Яка талановита і нещасна дитина. Як ми її з вами пропустили… — казала Орися Михайлівна.

— Але як їй вдавалося стільки запам’ятати? — дивувалася Ніна Борисівна.

— Я ж кажу — вражаюче талановита.

Серце Ліди того дня то співало, то знову починало калатати у тривожному передчутті. Але відступати вона не хотіла. Не могла вже відступати, повертатися до попереднього життя.

Надвечір на їхнє подвір’я вступила ціла делегація — Орися Михайлівна, Ніна Борисівна, Яків Дмитрович, які захопили з собою першу Лідину вчительку Галину Калениківну і шкільного завуча Людмилу Платонівну.

Було несказанним здивування Матвія і переляк Марисі. Страх упереміш із торжеством світилися в Лідиних очах. Вона перебувала тут і мов десь далеко.

Коли у відповідь на слова Орисі Михайлівни, що Ліді треба й далі вчитися в школі, Матвій сказав, що наука не для неї, Орися Михайлівна весело наказала:

— Розкажи, Лідочко, татові те, що нам розповідала.

Ліда знову розпочала з віршів, потім сказала, що вона чудово знає й історію, й географію, і літературу, й хімію, фізику, алгебру, геометрію, обидві мови — українську й російську, всі мовні правила. Що відтепер постарається стати відмінницею. Що вона хоче й буде вчитися.

Матвій дивився, хоч і люто, проте спантеличено. У нього засіпалася ліва повіка, потім права, щока, підборіддя.

— Я ж не проти, щоб вона вчилася, — видавив Матвій.

— Вона і вчитиметься, — сказав Яків Дмитрович. — Якщо, коли ми підемо, ви хоч пальцем зачепите доньку, я вам, як учитель і депутат сільської ради, обіцяю, що сядете в тюрму. Надовго. А як просто чоловік, що натовчу перед тим пику. У мене в інституті був розряд по боксу. Зрозуміли?

Матвій помовчав, а тоді сказав:

— Чого ж не розуміти… Я ни бив неї николи… Хіба шутком, як довгарала^[50] чєсом…

— Тоді до побачення.

Коли вчителі вийшли, Матвій тупнув ногою.

— Сука! Сучище! Поріддє прокляте салдацьке! Я вам ще покажу! Угрожати мині будуть!

Він вилетів надвір, спинився й раптом зрозумів, що світ обвалюється. Його світ. Що надто низьке небо, надто чорне. Як же могла вчитися цяя підла дівка, що він не знав… Матвій дико заревів з розпуки.

Рішив піти до Петра Кузьового, у того завсіди найдеться блєшчина самогонки.

Того вечора Матвій вперше в житті напився по-чорному — спершу з Петром, потім в іншій компанії. Йшов додому, хитався, світ був геть темним. Бурмотів погрози, що зараз він їх так відлупить, цих проклятих сук, що на все життє запомнять, у ногах повзатимуть, прощення проситимуть, плювати йому на теї вчительські погрози. Пику, казав, наб’є той хирляк! Ха! Та він три таких заткне за пояс!

Матвій раптом побачив себе на коні. Він вершник і наїжджає на того вчителюка. Кінь ірже і він, Матвій, починає мовби іржати. Ні, то він сміється. Зараз, отак сміючись, зарубає цього хирляка. А де ж його шаблюка? Чого хитається під ним кінь?

Переходячи в той момент поламаний міст через Мережку, Матвій не втримався й полетів донизу. Він ударився головою об камінь і втратив свідомість. Якби знався на медицині, то зрозумів би, що перед тим пережив після почутого од дочки гіпертонічний криз. Пиятика ще підвищила тиск, а падіння й удар головою об камінь довершили справу.

Його побачили вранці пастухи, які виганяли худобу на пашу. Марися протремтіла цілу ніч не в хаті, а в хліві, а Ліда сховалася у клуні в сіні.

У райцентрі, куди доправили непритомного Матвія, лікарі констатували обширний інсульт.

Лікування спершу в районній, а потім і в обласній лікарні нічого не дало. Матвій лишився паралізованим, безмовним. Доглядала його Марися. Годувала, раз на тиждень мила. Рідко коли вимовляла яке слово.

Ліда, коли верталася зі школи, теж годувала батька з ложечки кашею і… розповідала про навчання в школі, про уроки, про те, що задавали додому. Не могла втриматися од цієї своєрідної помсти.

Ліда розповідала, що стала відмінницею. Що хоче цим порадувати таточка. Що обов’язково поступатиме в педінститут, а може, й у столичний університет.

Матвій дивився, але не ненависним поглядом, а теплим, що просив жалю. Часом щось мичав. Тремтів ледь помітно.

Навесні Ліда якось сказала:

— Все, більше розказувати не буду. Досить, віддражнилася. Пробач, якщо можеш.

Матвій замичав, лице його перекосилося, ледь-ледь затрусилося тіло, а з ока витекла сльоза.

І Ліда раптом зрозуміла — він… він просить, щоб розповідала.

Прожив Матвій ще цілих десять років. Мав міцне серце. І ще мовби щось, що тримало його на світі, хай і в такому безпорадному стані.

Уже десятикласницею Ліда вперше сказала, що вона сама помиє батька.

Помила, не відчуваючи огиди. Ані жалю до висохлого тіла. Мила старанно і розповідала, що в неї є шанс отримати золоту медаль. Правда, щось у неї йде трохи не так. До одних предметів більший інтерес, інші мовби перестає розуміти. Цікавлять дуже українська мова й література. Ну й нехай, філологія — теж потрібна наука. Матвій мовби схвально промичав.

Вона таки стала студенткою. І коли приїжджала додому, мама Марися казала, що бачить, як її жде батько. З батькового вигляду Ліда розуміла — справді чекає.

Коли розповідала якось у черговий приїзд про навчання, мати промовила, що здається — батько хоче, щоб Ліда зновика його помила.

Що Ліда й зробила. Коли вже вдвох витирагунили після купання це геть висохле не тіло, а тільце, на ліжко, батько раптом замичав, затрясся. І… підняв руку. Ліда зрозуміла — просить подати свою. Вона подала — і Матвій неймовірним зусиллям дотяг її руку до своїх губ і поцілував.

ІІІ
Сім любовей

17. Сім’я Бройчика

«Без мене мій народ не повний», — класик мав рацію, коли писав це.

Млинище ж буде неповним без кількох колоритних персонажів і любовей. Чи кохань, якщо хочете.

У них — його сіль. Було й більше, але розповімо про сім. Точніше, про сім історій.

Почнемо з Бройчика, бо без нього Млинище усохло б, як сказав один місцевий гострослов. Та ще гострішим на слово був сам Бройчик.

Мабуть, не тільки на Млинищі, а й в усіх Загорянах, не було більшого й насмішника, як Іван Бройчик. На його язик, справді гострий, мов бритва, та ще й обліплений колючками, ніхто не хотів потрапляти. Він міг дати нібито непідхоже, але в’їдливе вуличне прізвисько і воно прилипало до людини, як реп’ях, навіть гірше. Так, до прикладу, Гриць Чоботан, який мав до цього прізвисько Беземський, як називали і його батька, став Зайчиком. Гриць був високим, дужим, але таки полохливим. У парубоцькі розборки не встрягав, майже завше відходив набік, бурмочучи при цьому:

— Ви-те, хлопці, тихіше, ладком.

— Ну, Зайчик наш зновика за корчем сховався, — сказав якось Іван.

І Гриць став Зайчиком. А коли він почав пред’являти до Бройчика претензії, мовляв, ну зовсім не підходить йому ця нова вулична кликуха, бо й статурою, і ходою, і мовою вдався не мовчазним, Бройчик сказав:

— Та ти на сибе поглєнь… Такий великий, добрий, пухнастий. Ну геть Зайчик!

Худа, як трясця, Ганна Крицька стала Шкваркою. І в Івана готове пояснення:

— Та шкварку, як ото з доброю шкіркою, то й посмоктати мона, ліпше, ніж з’їсти одразу, — і ще й підморгнув капосно.

Пилип Крутьковий, бідний, аж синій чоловік, з легкої Бройчикової руки став Багачем, а Яшко, що коло мосту живе, — Лапцидрицем, отаке чудернацьке прізвисько Іван вигадав. Правда, Яшко потанцювати любив, хоч і не вельми вмів.

Ніхто не міг пригадати, звідки пішло дивне прізвисько Бройчик. Казали, що то сам Іван видумав, щоб народ заплутати. Але ж ні — так прозивали і його батька, Тимоша.

Коли Іван Бройчик став старим, то вперше, як він казав, вступив лівою ногою у теє, як неї…

— У гамно?

То, здається, сказав Іванів сусід Марко.

— Гірше, діду, — у політику.

А сталося таке. У Загорянах після війни з’явилося кілька нових вулиць — за шосейкою, що тепер ішла в обхід села, коло озера і на Млинищі. Тут, на новій вулиці на краю кутка, коло болота почали поселяти переселенців з хуторів. Вулицю по-сільському називали Закутня. А як прийшла з району чи то й області вказівка, що всі вулиці мають обов’язково мати назвиська, то в сільраді й назвали по-народному — Закутня. Але в районі така назва поздавалася незрозумілою і якийсь грамотій не довго думаючи дав «правильну» — Тупикова. І правда, не вулиця, а тупик, глухий кут — кінцем нікуди не виходить, остання хата, Дровиняків, у такому тупику-куті й стоїть.

А Бройчик дав свою, іншу назву — Комуністіческа. Ну й в селі раптом стали так називати. Де той і той живе — на Комуністіческій, абож Комуністичній. Воно б нічого, так хтось доніс у те кагибе^[51], що так Бройчик над совєтською властю знущається — вулиця-то Тупикова, у болото впирається, а він Комуністичною назвав. Натякає, що комуністи народ у глухий кут, до болота ведуть.

Івана викликали в сільраду, а там товариш з району сидить, увічливий і прилизаний, а очі — буравчики. І пояснень вимагає. Іванові смаленим запахло.

Та він і тут викрутився.

— Я придумав, ни одказуюсь. Так, той-во, так і є воно — Комуністіческа.

— І в болото впирається шлях до комунізму, в глухий кут? — товариш з очима-буравчиками грізно.

— Та нє, я не то мав на увазі.

— А що?

— Так посудіть самі. Вулиця-то нова-новісінька, на ній живуть ті, що з хуторів переїжджали, щоб новою світлою жизню в селі зажить. А вулиця куди веде? До колхозного двору, де і є та жизня. А тут, як ото і є в житті… Ни хочуть наш народ імперіалісти гамериканські прокляті пущати. Ой ни хочуть! Ну й на дорозі до світлого будущого бац — болото, рів. Щоб перекрити ту дорогу. А люде що зробили? Греблю поставили, дорогу утрамбували. У колективне хозяйство — пожалста, нихто ни спинить. Обратно, куди дорога? До комунізма веде Комуністіческа вулиця…

Отак Бройчик і викрутився. Та перед кагебістом зміг. А от перед рідним батьком — нє. Як виріс Іван, парубком став, на дівчат почав задивлятися, а вони — на нього. А задивлятися було на що. Вдався і ростом — не надто високий, али й не малий, жвавий і міцний, до роботи зух, обличчя смагляве, живе, очі завше сміються і кудись мовби кличуть, за словом Іван нікди в кишені не ліз. Слова самі до дівчєт просяться.

Ну й ті очі й слова привели до дівчини, котра, чи не останньою у селі, мала тепер призабуте, а, як подумати, красиве ім’я — Мокрина, Мокриночка. Про Мокрину не можна було сказати, що надто вродлива — худа й плосконоса, та було в її поставі, лиці щось таке: загадкова тиха усмішка, природно граційна хода, вміння час од часу таємничо зітхати, поворотом голови кудись кликати і щось незбагненне обіцяти, що деякі хлопці мліли. Зімлів і Іван, бо він таки відчував щось непоясниме, що йшло од цеї дівчини, й Мокринчине серце до хлопця, одного з перших не тільки на кутку, а й і в усьому селі, заспівало: «Мій!»

Почали зустрічатися. Та в Тимоша Бройчика були свої плани. Він якось до сина:

— Кажуть, до тої Мокрини Бациківської клинці підбиваєш?

Іван віднікуватися не став:

— Подобається, тату, а вам хіба нє? Дівка з усіх боків файна, добра, лагідна, видно, що ни сваруля, ни дівка, а пісня, і до роботи вогонь, роботящу невістку матимете.

Тиміш погодився:

— Так то воно так…

І думки виклав на тарілочку перед сином. Не став кричати, тиснути, бо знав, який незалежний, упертий характер в Івана. Він, батько, ніц не має проти такої невістки, як Мокрина. Тико ж суди сам, синку. Живуть вони удвох з матір’ю, ни живуть, животіють. Далі сказав те, що Іван і так знав. Батько Мокринин Настасій загинув у двайцєтім році, під час спільного походу вкраїнців з поляками проти більшовиків на Київ. Десь там, коло Дніпра, і поклав голову. Параска осталася вдовою з трьома дочками. Двох якось видала замуж, та типерка десь півморга землі осталось, бо ж мусила приданого вділяти. Ото город на краю села та ще манюсінька латка в полі — і все їхнє добро-багатство.

— Знаю, — спохмурнів Іван. — Тико я люблю неї, таке діло. Ни на землі, на Мокринці хочу женитися.

— Я тибе добре розумію. Вельми добре. Сам колись вибирав, як чинити, коли женихався. Ну й вибрав, і ни жалію, — одказав батько.

Іван і про батькову історію відав. Батько якось признався, як разом випили, — мав гинчу дівчину, ніж твоя мама Марина, а таки на ній женився. Бо давали аж три морги й реманент, і корівчину. І що… Живемо по-людськи, давнє забулося. Діло таке: двох дочок оддав, лишився ти й Катька. Катьку тре оддати, та ти ж сам знаїш: таку, що накульгує, хіба із добрим приданим візьмуть. Тут і любов навряд ци поможе, та й хто полюбить…

— То як собі хоч, — завершив батько, — Катьку мусимо видати, а ти як так вже на ту Мокриницю запав, то можеш у приймаки йти, я ни бороню, хата там є, од вітру, правда, хилиться, ну ти ж хлопець хазяйновитий, підрихтуєш, можу плуга вділити, та чим горати, як і коня нима, та диви чимось і розживешся.

— Дєкую й на тим, тату, — Іван зітхнув, перечити батькові не хотілося, подумав: «Якось то воно буде, головне, він Мокринку любить, а вона, казала, його, як душу свою в серці викохує, — отако гарно й мовила».

Та тут Тиміш стиха, слово бочком, що є інший варіянт, генчий спосіб рушити справу. Він говорив ото з Митром Римачівським (прозвали так, бо колись з села Римачі в приймаки до Загорєн прийшов):

— Ну ти ж знаїш, сину, що в нього дочка Федоська на виданні, вже засилали кілько родин сватів, бо ж є на що — дівка дзвін, вибачєй, куди твоїй Мокрині, і Митро ни бідний, то чом би й ни жинитися? Тико казав Митро, що дочка вперлася, хоть кілля на голові теши. І той ни такей, і той ни до вигоди. Казав Митро, що сердитися почєв, бо якби ни сваталися, то й мови нима, а тутка злітаються, як пчоли до цвіту. Тико він чув якось, що матері признавалася Федоська — любить вона тибе, Іване, вельми любить, жити, каже, ни може, хоть бери топися, а ти ж од свеї Мокрини ни ногою. Ну й казав Митро, що якби зговоритися та сім’ями поєднатися, то він би за Федоською цілих три морги дав би та й худобину, — Тиміш казав так, а як побачив, що син скривився й кудись ніби рвонувся, завершив: — Ти-но, сину, ни горячися, добре подумай, бо воно любов і присядки з одного боку, а з другого — Федоська дівчина і вдатна, і розумна, й на руки вміла, кажуть, ну й, що ни кажи — три морги з худобою ни дурничка. Спитай мине, ци мині з твею матір’ю зле було, і любов якося прийшла, і діти ни з гірших, а що Катька накульгує, то як Біг дав, і панові не все золотом кладеться, а мужикові тим більше. Подумай, я кажу, як є.

Іван подумав. Спершу од батькових слів скипів і стиснув кулаки, навіть майнуло — чи не двизнути батька, піти, або без бійки назовсім піти до Мокринки. Та він просто пішов, навіть не чекаючи вечора. Дівчина здивувалася й зраділа, зраділа й здивувалася, бо посеред білого дня явився, бачив — жде якихось слів. Особливих слів. Ті слова сиділи у Йвана в горлянці й жалібно кававкали. Помагав тин підлатати і вперше глянув на бідне обійстя іншими очима. Звісно, він підрихтує і хатину, і все тут доведе до ладу, і тин, і хлів… Та бідна дома все одно дивилася на нього сумними вікнами-очима. Здалося — очима Мокриночки. А поруч стояла Мокринка, усміхалася, чогось ждала, і мовби в чомусь дорікала.

У чому й за що? Де він зараз і де був години дві тому, ци скіко там, із батьком…

«І що буде далі?» — подумав Іван.

Той Іван, чийого гострого слова вже боялися, а надалі більше боятимуться…

А того вечора сталося, що він вернувся додом, а там і мама посміхалася, і тато не сердився, і Катруся, сестричка люба й кульгава, наче щось просила в нього лагідно, хоч і безмовно, схожа на вечірній промінчик, що востаннє зазирнув у вікно.

Не знати чого, та Іванові захотілося, коли вийшов надвір, щоб раптом закувала зозуля й накувала роки. Щасливі, аж до терпкості. Та надворі скидала першу позолоту осінь, зозулі в цей час не кують. Надворі стояла осінь тридцять п’ятого року двадцятого століття. Наполеон Бонапарт, який зробив тектонічні зрушення не тільки у світовій історії, а й віддалено, за принципом ефекту метелика, у свідомості родини поліщуків (Іван Бройчик був далеким родичем Терещукам-Рекрутам) давно спочивав у паризькому Будинку інвалідів, куди його прах був перевезений з острова Святої Єлени. Друга Річ Посполита ще була вельми моцна, не готова віддати ані ґудзика з мундира своїх вояків, ані п’яді своєї землі, не кажучи вже про морг.

Іван Бройчик постояв трохи надворі й рушив у вечірню мандрівку вулицею з однією метою, одним бажанням — не зустріти Федоську.

Федоськи він того вечора не зустрів.

— Вінчається раб Божий Іван на рабі Божій Феодосії, — ці слова пролунали в Загорянській Свято-Дмитрівській церкві десь через місяця півтора, між храмовим святом Дмитра і Михайла, який мав приїхати на білому коні.

А перед весіллям були таки випадкові зустрічі Феодосії й Івана на вулиці, й на весіллі її подруги й Іванового товариша, і спільний танець, і прихід Дмитра, батька, в гостини до Тимоша Бройчика. І похід обох Бройчиків у гості до Римачівських, і перемовини, під час яких ціна Феодосії зросла, окрім трьох моргів, корови, ще й на коня, і сватання, і запитки, в обох сім’ях, які передували весіллю, ну й зустріч Івана з Мокринкою, теж на вулиці, і її запитання із широко розплющеними очима:

— Що сталося, Іванку?

Бо ж Іван вже кілька тижнів як уникав — і вечорниць, і приходів на обійстя Параски і Мокрини.

— Я женюся, — сказав правду Іван.

— На мені?

— Нє, ти ж знаєш, на кому, — відповів Іван.

І Мокринка сказала, мовби зовсім без суму, чудернацькі слова:

— Нє, Іване. Ти женишся таки на мині, тико думаїш, що мине звати Федоська.

Отак дивно й сказала.

Та женячка готувалася і відбулася вельми поспішно. Мовби хто за ними гнався і намагався щось одібрати.

Івана в Федоськи.

Чи Івана в Івана?

Подумав раз так і вилаявся. Село захиталося, а він устояв на ногах.

Весілля відгуляли за тиждень до Михайла, в останню неділю, коли ще й можна весільничати. Рішили, що переждати Пилипівський піст і ще святі вечори пусля Різдва — задовго.

На весіллі Іван щось казав, жартував, бо ж від нього ждали жартів, танцював з молодою головний танець, обличчя її, соковиті губи, все тіло аж пашіло любов’ю. Він уперше, отак зблизька, подумав, що Федоська таки з біса вродлива. Вродлива і розкішна. Як казали в них у селі — розкішна й до любові пишна. Враз до цього тіла захотілося притулитися. Порух якийсь зробив і відхлинув, подумав, що занадто довго щось грають троїсті музики цей танець. Наче спеціально затягують, щоб молодий з молодою натанцювалися.

Випала нагода — з подвір’я вийшов, спустився до річки. Сів на березі й осінній прохолодний вітер остудив лице. І сидячи подумав — чи тую музику коло їхнього двору чує Мокрина?.. Недалеко ж, усього через кілька вулиць, за поворотом, через десять домів. Бач, і порахував…

Хай би ни чула, він за обох чує.

А яке тіло у Федоськи побачив першої шлюбної ночі. Коли вдвох осталися. Катьку-Катрусю в другу хату батьки випровадили. Місяць, як на те, зазирнув у вікно, і в тому світлі Федося сорочку скидала.

Спинилася, нижня половина була вже голою, руки з сорочкою закривали груди й лице.

— Мо’ поможеш? — спитала. — Щось я заплуталася.

Вдав, що ни почув. Одвернувся. Чогось найбільше злякався, коли ті пишні білі груди в місячному світлі побачить.

Його законна жінка лягла поруч, на бік, і тими грудьми дотулилася. Почала пестити, а що він тилько слабко ворухнувся, сказала сердито, навіть зло:

— То що ж мині самій пробивати, щоб завтра родина кров на постелі побачила?

Виходить, незаймана була.

Незаймана, хоч така вродлива, для багатьох бажана.

Берегла себе для нього…

Од тої думки йому чогось стало соромно. А потім кинуло в жар.

Місяць освітив початок його сімейного життя і сховався. Він же сховатися нікуди не міг. І до, і після першого їхнього кохання.

Життя, проте, потекло, як і належало. Як Мережка тече — невідворотно.

Федоська виявилася вправною хазяйкою. Усе вміла, мама Марина не могла натішитися. Щебетала, рот ни закривався. І питала, хоч сама до роботи проворна, як те й те зробити, щоб ліпше було — свекруху те тішило ще більше.

Одне було погано, начеб ходу днів збивало, — Мокрина чогось унадилася в село швендяти, і все мимо їхньої хати, хоч була і стежка навпрошки, через городи. І чогось саме тоді проходила, як Іван у вікно дивився чи надворі щось майстрував…

Раз і сказала:

— Доброго здоровля, Іваночку. День який погожий і пухнастий од снігу.

Дрібно засміялася й потупцяла далі, щоб на другий день знов мимо двору пройти. Ніби маятник на годиннику настінному, що недавно в їхній домі з’явився.

На сьомі чи восьмі такі походеньки не витерпів Іван. Кожушка накинув і за нею рушив. Мо’ побачить, куди то вона так внадилася.

Мокрина спинилася коло повороту на вулицю, що йшла мимо церкви. До храму зібралася? Али ж сьогодні будень.

Як привітався, почув:

— А я знала, що ти за мною підеш.

— Я то пуйшов, а ти чого щодень внадилася?

— Куди? До вашого хазяйства кури красти? По-моєму, ти ще вулиці ни викупив, маю право ходити.

— А чого ходиш?

Вона усміхнулася. Погріла руки без рукавичок губами. Які він колись (колись?) цілував, і знов тихо всміхнулася — так вона тико вміла.

— Ходжу, щоб тибе причарувати. Причарувати і зурочити. Доки сто вроків на сотню сорок ни пошлю — ни перестану ходити.

Іван схопив неї за старий, благенький кожушок, струсонув.

— Ну добре, я падлюка, кинув тибе, на гинчій женився, прости, як можеш… Та назад ни вернеш… Дай мині спокій…

— Овва, який сердитий, — од холоду її рук, які поклала на його, защеміло в грудях. — Таким я ще тибе ни бачила… І ни падлюка ти, голубе Іванку, а нищасний чоловік. Щістя хіба виросте, як навесні з білої свеї Федоськи горох посадиш, та зо сто стручків пуд осінь виросте, отоді й намолотиш своє щістє.

Одпустив неї, подумав, що ніц і сказати ни може на ту чудну мову.

Сказала вона:

— Все, Іванку, до баби Насті за вроками йду. Виглядай мине завтра коло віконечка, як ясне сонечко.

Пішла, озирнулася і зі смішком:

— А ни виглядатимеш, вночі прийду білою відьмою, посеред саду стоятиму, доки ни виглянеш, кожуха зігрітися ни винесеш.

Тико й подумав: «Варіятка. Мокринка — варіятка?..»

І другого дня, і третього, до вікна старався не підходити. Надворі побачив знайому постать на вулиці — за хліва сховався.

А вночі щось його розбудило, а потім й до вікна покликало. Визирнув і одсахнувся — там, де садок закінчувався, виднілася постать. Жіноча. Тильки ни біла, а темна на білому-білому, і вночі те видно, снігові.

«Зувсім здуріла дівка, — подумав. — Околіє ж, що тоді робити? Піти чи що?»

Лайнувся подумки і почав одягатися.

— Куди ти, Йванку? — Федоська сонно.

— До вітру схожу.

— Так у сінях відро.

— Я по-великому.

— Мо ‘ зїв щось ни те…

Двір зустрів холодом і морозом. Вичовгав за вугол доми. Стовбичить постать. Та коли, чортихаючись, туди рушив, раптом знялася з місця й спершу пішла, а потім побігла крізь сніговий замет. Спинився. Не кричатимеш же посеред ночі навздогін…

Од постави раптом одірвався якийсь клубок і побіг навстріч Іванові. Пес. Їхній пес Бровко. Пізнав Мокрину й того не загавкав? Мало не копнув пса ногою, коли той підбіг. А постать все віддалялася й віддалялася, доки не зникла, не розтала в пітьмі зимової ночі.

Вранці подумав: «Чи не привиділось?» Зайшов у сад. Є людські сліди. Невеличкі, явно жіночі, від валянок.

«Та що ж то таке, людоньки?» — подумав.

Вертався — била пропасниця, гірше, як уночі.

Та з тої ночі перестали, зникли денні Мокринині походеньки. День, два, три… Минали дні… Довгі короткі зимові дні… Піймав себе на думці, що чекає, виглядає, коли та божевільна з’явиться на вулиці. Не з’явилася. На п’ятий день не витримав і вирушив на крайню вулицю. Звісно ж, злягла навіжена. Металася в жару, нікого не пізнавала. Схудла, справді схожа на відьму. Мати Параска тилько йому й сказала:

— Іване, як я без неї житиму?

— То робіть же щось! — крикнув, і тут думка, мов блискавка, пронизала: «А як я без неї житиму?!»

Сказав, не сказав, а гаркнув:

— У вас хоч липовий цвіт є? А молоком з медом поїли? Чого ж ви-те мовчите?

Умовк сам, і почув, як Параска щось тихо-тихо наче шелестить самими кутиками вуст.

— Що ви-те кажете?

У відповідь розчув, ледь-ледь, мов у напівсні, мовлене:

— Йди собі, Йване. Мої покійні дєдина од тої проклєтої любові тоже умерли. То, видать, родове в нас. Так і Мокринка…

— Ни од любови у неї гарєчка, а од простуди, — як і перше, сердито сказав Іван. — Од великої дурости свеї вмирає. Тико ми ни дамо їй теї радости. Хай ще поживе й помучиться.

— Що ти таке кажиш, Іване…

— Те, що чуєте… Ждіте…. Я зара…

Сказав і дверима грюкнув. Так гримнув, як тильки цяя ветха, за царя Гороха поставлена, хатинка устояла…

Увірвався до свеї доми й спинився геть захеканий.

— Що сталося, Іване? — Федоська розчервоніла од печі одірвалася. — Чого такий нахарапуджений? Де ти був?

— Тамика… Там умирає Мокрина.

— Твоя любка?

— Моя любка ще раніше умерла. Восінню… А Мокрина зара вмирає… Як хоч, а треба неї якось порєтувати. Чуєш? Я тибе вже нікди ни покину, а рятувати тре…

Федоська стояла проти нього, майже поруч, з рогачем, яким щойно вставляла у піч баняка, вогонь з печі відсвічував розпашілу щоку, а на лобі блищали краплі поту. Стояла по-особливому вродлива.

Всміхнулася — криво й начеб зверхньо.

— А ти б і так ни покинув. Попробував би. Я груба, Іване.

— Що? Відколи то…

— Пару день, як сама узнала…

— Ну ти молоток! — тільки й сказав. — Син буде, холєра! Син!

По рогачу пальцем тернув, а тоді пальцем із сажею Федоську по щоці.

— Хоч, на коліна стану… Тре порєтувати, бо інач… Ни прощу собі цего…

— Та бачив, як вона побіля хати, як та скажена свинка, гасала? — сказала Федося. — Зара щось пошукаю. А ти до мами меї за борсучим смальцем збігай. Ну, чого стоїш…

Днів п’ять чи сім п’ятеро чи й шестеро жінок — Параска, Федоська, Марина, сестра Мокрини Панаска і двоє сільських знахарок — Настя і Якилина — ну й їден чоловік, Іван — поперемінно не одходили од хорої. Напували, натирали й таки виходили. Гарячка меншала, а затим і хрипи, що душили, почали зникати.

Як блимнула вперше Мокрина, побачили в зіницях, що почали нагально розширюватися, коло ліжка матір Параску, бабу Настю і двійко — Івана і… Федоську.

Заплющила очі, прошептала знеможено:

— Нє, нє… Ни хочу…

— А тибе нихто й ни питає, — сказала Федося. — Ни хоче вона… Зима оно тоже ни хоче одступати… А весна вже коло річки тупцяє… Дайте-но їй ще напійки з калиною.

Через місяць Іван прийшов провідати, як там.

Худа та вже здорова Мокринка так блиснула — сердито, вдячно, заклично, розпачливо — що Івана самого кинуло в жар. Відчув — не в силі з цієї хати просто так піти. Не покине Федоську, али й Мокрину не покине. Його любов не вмерла ні восени, ні навесні.

Вона сказала:

— Як порєтував, то й доглядай.

Восени того року Федоська народила Іванові сина, а навесні наступного Мокрина — дочку. Обох потримав на руках, обома тішився. З того часу розпочалося чудернацьке життя Івана Бройчика на дві сім’ї. Робив, як звичне, усе вдома, та коли приходив до Мокрини — тоже порядкував, майстрував, латав. Орав городець і латку землі в полі. По-різному ставилися на Млинищі до цього подвійного життя. Звісно, обговорювали, переговорювали, гострили язики, засуджували, особливо жіноцтво. Декотрі й заздрили — і Мокрині, і Федосьці. Могли й спитати Федоську — ци знає? Федося спочатку вдавала, що ніц не відає, навіть захищала Івана, віджартовувалася, відказувала, що то клепають на чоловіка. Іванові довго не казала, та й боялася, що молоко в неї пропаде. А потім враз вибухнула, виговорила, вилила відро сліз і слів, з яких «кобель, псяюха, проклятий» були ще не найгіршими.

— Митро Чоботаниський каже, що той Іван, як султан. Вроді як цар такей… Що жінок багацько має… А якей ти цар? Пес паршивий, що сучку за версту чує, і тилько всього… Оно вже облізлим стаєш, зо шкіри струп’я обвисає. Тьху!

Іван мовчав, смалив цигарку, потому другу почав. Не заперечував, не виправдовувався. Смалив. Та коли Федоська зустрілася з його очима — мука й біль, безмовне каяття й мовби прохання про щось — спопеляли і неї. Купкою золи стала.

Вона задихнулася, ступила назад, заточилася.

Спитала глухо:

— Пуйдеш до неї? Назовсім?

— Я вже раз тобі казав, що нє, — одрізав Іван й раптом схопив за руки — Я й тибе люблю, чуїш. Перед обома моя вина. Землі захотілося, а потому вже любові. Такий я уже, направду виродок. І тобі життє поламав, прости…

— Мині нє, — раптом сказала Федоська. — Ой, нє, Іване.

Подвійне життя тривало і у війну. У сорок третім Федоська народила дочку. У сорок четвертім, у самісінькім кінці літа забрали Івана до Червоної армії. Проводжала його справжня сім’я — Тиміш, Марина, малий Колюня, Катруся, батько й мати Федосьчині. Іван тулив до грудей найменшеньку Вірочку і думав, що донечка на всеньку воєнну дорогу нагріє, а він — кровиночку свою. Щоб дочекалася тата.

Прощалися коло сільради.

А увечері перед тим таки забіг на годинку до Мокрини.

Сказав:

— Я тобі ни писатиму. Бо ти ж і читати ни вмієш.

— То тре було навчити, — Мокрина трохи ображено.

— Вернуся — навчу. А нє — й так обійдемося. І грамотні, і ниграмотні в землю лягають.

— Ни кажи такого, Іванку.

— Як що — узнаїш. А вернуся — прийду. А нє — то замуж виходь…

Звідтоді Мокрина прислухалася, що чути про солдатів на їхньому кутку, в селі. Пару раз спеціально знов побіля Бройчиків проходила — мо’ впаде яке словечко до ніг. Особливо завмирало серце, як почали в Загорєни, там і на Млинище, чорні вістки біди приходити — похоронки. Молилася за Івана, і дочку Олюсю вчила молитися.

На Громниці зібралася Мокрина до церкви. Матері сказала — за двох помолиться, внучку поглядіте. І знов кружною вулицею стежку собі човгала. Біля хати Бройчиків спинилася. Приглянулася: клямка на дверях палузкою^[52] перетнута, значить, никого вдома нема, богомільні Бройчики, певне, уже в церкві. Давня думка застукала в голові, обдала жаром скроні, щоки.

Письмо, письмо од Івана…

Пересилила себе — сьогодні ж велике свєто, гріх у чужу хату лізти, подвійний, потрійний гріх. Рушила далі, та молоточки в голові стукали.

Іванова родина була в церкві. Й найменшу Федоська на руках тримала. Хай моляться і вона помолиться. У неї своя особлива молитва за Івана.

Назад верталася з посвяченою громничною свічкою, як могла, долонею вогник од вітру затуляла. Мусить донести, бо тож тремтить на зимовому вітерці живе полум’я Іванової душі. Подумала: «Донесу, ни погасне, то життя коханого завчасно ни згасне».

Свічку вона донесла. Догорілу до половини, а друга, жива половина, гріла їй пальці. А всередині зігрівав другий вогонь — була вже на шостому місяці, з усіх сил старалася, щоб люди не помітили. Навіть думала — ци йти до церкви, та думка про ту свічку, яку мусить до оселі принести, повела. І ни одну, вдвох, разом з майбутнім дитєтком, повела до храму. Може, в такий день і гріх неїн поменшає.

Та навесні таки здійснила ту тоже грішну задумку. Вибрала деньочок, коли Бройчики мали бути в полі — бо ж рання весна — пройшлася вулицею, уздріла хворостинку на клямці, й уже ніяка сила, ніяка пересторога стримати не могла. Скрадаючись, мов кішка, котра лізе вчинити шкоду, зайшла до хати. Гупало шалено серце.

«Що я роблю?» — подумала.

А робила те, що шукала звісточку од Івана. Обдивилася стіл, скриньку на підвіконні, мисника, навіть під подушку на ліжкові (то тут спали Іван з Федоською?) зазирнула. Зі стіни на неї осудливо дивилася Божа Матір. І тут як голкою штрикнуло — божниця^[53]! Там мають бути!

І точно — за образком намацала папірці. Дістала. Цілих п’ять солдатських трикутників. Кольнуло — бач, скіко написав!

Розгорнула один. То правда — ни вміла читати, ни навчилася грамоти. Бідота вони, наука ни для неї. Стояла вдивлялася в букви, закарлючки якісь. І раптом до обличчя притулила Іванове письмо, а далі взялася буковки на папері обціловувати. Відчула — махоркою пахнуть. І начеб потом Іванових пальців.

Подумала — може, одненький прихопити? Не помітять. Стрималася. Не буде цей гріх брати на душу, ни по ній, по Іванові може вдарити.

Вийшла надвір. Вся тремтіла. Коло хати стояв пес, крутив хвостом. Знав неї — не раз приходив з Іваном.

Іван Бройчик вернувся наступної весни, живий-здоровий, тільки раз і поранений. Сина йому показала, до неї першим вступив — бо подарунки привіз, як додому зайшов би раніше, то вже й не приніс би. Губну гармошку дістав, сказав — підросте, грати навчиться.

Його роздвоєне життя тривало. Через рік і у Федоськи народився син. Взагалі ж і в тої, і в тої Іванових законної й незаконної жінок було по троє дітей. Тільки у Федоськи двоє синів і дочка (і це була перевага), а у Мокрини — дві дочки й син. Федоська мріяла переважити незаконну, позашлюбницю, і мрія ця здійснилася, правда, аж на сорок четвертому році життя. І тепер мала вона два сини й дві дочки.

Що цікаво — обидві жінки ніколи не виявляли неприязні на людях. Не переговорювали, не проклинали одна одну. Правда, якщо на гостинах чи на хрестинах, весіллях були Іван з Федосею, то там не було Мокрини, навіть у сусідів або й родичів. Жодного разу. Знаходила якусь причину, чого не прийшла. А мо’ й розуміли люди…

Відколи Іван повернувся з війни, Мокрина старалася не ходити мимо їхньої оселі. Все ж їм з Федоською час од часу випадало зустрічатися — на тій самій вулиці, біля крамниці в центрі села, у церкві й біля церкви, Провідної неділі на могилках, на польових стежках й навіть у лісі, куди обидві (звісно, окремо) ходили про гриби і ягоди. Якщо така зустріч відбулася наодинці, й поблизу не було видно людей, Федоська давала волю почуттям до жінки, яка крала її чоловіка й щастя, і язику, з якого злітали образи й брудні слова. Кілька разів добре гепнула по спині й плечах — копачкою, ломакою, порожнім кошиком. По статурі й силі перевага була на її боці. А втім, Мокрина навіть не відбивалася, раз сказала тільки:

— Як уб’єш чи покалічиш — полегшає?

Вдруге, коли Федося нагадала, як її рятувала од смерті, а тре було ни приходити, хай би вмирала така невдячна сучка, Мокрина промовила:

— За порятунок повік вдячна. Тико ж Іван мине любить і я його люблю. І що з собою зробити — ни відаю.

— А в мине діти од кого? Розказати, як він зо мною спить, із жінкою свею законною, а ни шльондрою, яка чужого чоловіка до себе закликає.

— Я ни кличу…

Сказала й одійшла. Ще чула прокльони навздогін. Звучали, й коли озирнулася, і вже Федоськи не побачила.

Діти їхні, підростаючи, довідуючись од сусідів правду, батька любили, та між собою ворогували — були й штурхани, й «байстрюк» чи «байстрючка» на адресу Мокрининих дітей.

Усе змінилося того дня ранньої погідної осені. Бройчики — і старші, й Федоська з Іваном — копали бульбу на своєму городі. І раптом Федоська завважила ще одну копальницю на іншому краю городу.

У Федоськи очі на лоба полізли — Мокрина.

Мокринисько!

Мокринище…

Чого їй треба?

Сказала до Івана:

— Гля, твоя уже прийшла бульбу красти. Чи якої трясці їй треба?

— Ни відаю, — Іван.

— Йди, прожени.

— Тобі треба, то й проганяй.

І Федоська, як стояла з копачкою в руці, попрямувала до найосоружнішого бабища в селі.

— Що, бульби краденої захотілося?

Мокрина підвела голову. Їхні очі зустрілися. У Мокрининих очах Федоська побачила не ворожість — муку, жаль і… Їй раптом здалося, що з тих очиць — не безсоромних, а якихось начеб незнайомих — раптом випурхнула пташка. Маленька сіра, як і очі, пташка й затріпотіла над землею, а потім почала підніматися в небо.

Федося здригнулася.

Одступила крок назад. Що ж то було?

— Я вам помогти прийшла, — сказала Мокрина — прохально й начеб вибачливо.

— Помочніца вона!.. Обійдемося…

— Так люди кажуть, що за день-два дощі затяжнеї мають почєтися. Дай, думаю, помогу…

Федоська не знайшла слів. Над бульбовищем стало раптом наче ще світліше. Подув легенький теплий вітерець.

«Який же сьогодні день?» — раптом не знати чого подумала Федоська.

Пригадала — вівторок. Чи п’єтниця? Чого вона питає? Хто ця жінка?

— Якщо вже прийшла, то ходи до кумпанії, — несподівано для самої себе сказала Федоська.

— Дєкую…

Мокрина раптом кинулася до Федоськи, впала на коліна й обхопила ноги.

— Ти що, здуріла?

— Ще н-нє…

Руки Мокрини дрижали.

— Я ни піду відси, — проказала тихо. — Я… помагатиму…

— То й помагай…

— Н-нє… тута, скраю…

— Ну, як хоч…

Лишилася Мокрина копати скраю городу. Та як накопала повний кошик, пішла висипати в мішок.

— Бог в поміч, — тихесенько до всіх проказала.

— І тобі тоже, — відповіла Федосьчина мати.

Мокрина зосталася з усіма. Іван копав поряд з Федосею. Перемовлялися, мовби й не було поруч тієї, що крала їхнє щістє.

Федося подумала, що вона все ж перемогла. І не раз, а двічі. Перший, коли рятувала од хвороби, од смерти. Тепер другий. Другий типерка.

З того дня почалося дивне начеб об’єднання двох сімей. Помагали одна одній і садити бульбу та іншу городину. І по господарстві, притому Федоська відверто експлуатувала Мокрину — могла навіть попросити вимити в їхній домі підлогу. Мокрина слухалася, ніби й раділа, що може прислужитися. Подружилися й діти. Гралися разом, по ягоди ходили. Здається, з тої придибенції не радів тільки Іван. Якось сказав Мокрині, що більше не прийде, ну, сама знаїш, як…

— Прости…

— Чого там, — одказала Мокрина. — Оно моя замурзана любов… Три любові… А тре щось помогти — ни одкажусь. Бо ж мати зувсім уже плохі…

Десь через осеней п’ять після тої знаменної розмови до Мокрининої хати ступив найстарший Федосьчин хлопець.

— Мама, тойво, — сказав голосом батька, явно копіював. — Ну, вас на гриби запрошують… Йдіть, бо вже насмажили, холонуть.

Мокрина пішла. Федоська була вдома сама. Тарілка з грибами смачно пахла. Мокрина повечеряла, навіть подумала, що добре, вдома ни готуватиме, а неїна орава й молока поп’є. Дорікнула, що Федоська ни покликала по гриби, разом й пуйшли б.

— Та мене саму Катька наша з чоловіком пузвали.

Іванова сестра таки вийшла заміж, уже по війні за вдівця з другого кутка, до двох Петрових додалося й двійко спільних дітей.

Мокрина вступила на своє подвір’ячко з легкою душею. Готувалася доїти корову, яка щойно з паші прийшла. Вже з дійницею в руках до хліва йшла, як на подвір’я не вбігла, ввірвалася з каструлею в руках Федоська.

— Що, Федосю? Ще гриби, чи що, принесла?

— Які гриби?! — Федоська схопила Мокрину за рукав. — Відро став. Став, кажу. І бери пий. Пий швидше.

Вона зняла кришку з каструлі. Там було якесь пійло.

— Пий, — наказала Федося. — Пий. То солона тепла вода. З травою помічною. Мо’ виблюєш, то спасешся…

— Що ти… Федосю!

Відро випало в Мокрини з рук. Боляче вдарило по нозі. Їй стало враз душно, мов на подвір’я знов ступило парне літо, а затим одразу холодно, зацокотіли зуби.

— Щ-що ти…

— Отруїла я тибе, — зло сказала Федоська. — Грибами нидобрими отруїла. Того й покликала. А ти й наїлася. Пий, кажу. І два пальці до рота. Мо’ ще порятуєшся. Ой, Божечку мій…

Мокрина взяла каструлю, почала пити теплу солону, з присмаком якоїсь трави воду. Випила і її майже одразу вирвало. Потім Федося дала солоної води з милом. Тоже наказала пити.

Вони таки геть прочистили Мокринині нутрощі. Обоє знесилені опустилися на колоду біля загорожі. Слів не було, тільки втома.

18. Бадилинки

Прізвисько «Бадилинки» дав їм, як і багатьом давав, той же Іван Бройчик. На їхню матір Марію казали — Башиха, і на дочок спершу — Башисині діти, Башенята. Та Іван якось рішив по-своєму:

— Башиха — то Башиха. Неї й возом ни об’їдеш. А то — які ж Башинята? Худющі, як трясця, мовби й родилися висохлими. Справжні тобі бадилинки^[54].

Так і повелося — Бадилинки, то й Бадилинки. Бадилинка старша й Бадилинка молодша. Бадилинка Тонька й Бадилинка Сонька. Вдалися сестри зовнішністю — обличчям, видовженим донизу, худорлявістю, навіть манерою ходити — рвучко, мовби вічно поспішаючи, — у батька. А батько, Франек, був не місцевим, поляком, осадніком^[55], ознайомився з Марусею в Любовні, дізнався, звідки вона, а через днів десять приїхав, розшукав, і так сподобалися Загоряни, озеро, річка, ліс, що вирішив лишитися тут назавше.

Він одразу взявся облаштовувати своє життя в селі. Марія з матір’ю жила в маленькій халупці, одній з найбідніших на кутку. Їхню сім’ю в Першу світову війну росіяни вивезли при наближенні австріяк на схід, десь аж до Волги, як у селі казали, на Саратовщину. Тоді більшість загорянців, не бажаючи покидати рідні місця, ховалися в лісі, але були й такі, що піддалися на агітацію про «звірів з тевтонськими рогами». Назад вернулися вже при поляках, тепер Ликерка з двома дочками — Марусею і Юхимкою. Батько, казали, пішов у Білу армію та й загинув. Хоча якось Ликерка призналася, що найшов якусь руську бабу, волочився за нею, то вона й прогнала невірника. Дочки обидві були дорідні, тілисті, не вельми вродливі. Що не завадило обом швидко вийти заміж. Юхимку уподобав хлопець з села коло Любовня, так само в місті на ярмарку зустріла своє щастя й Маруся.

На місці старої хати закипіла робота. Як виявилося, пан осаднік мав добрі гроші. І за два роки виросла новенька добротна оселя, з великими вікнами, обрамленими, правда, чомусь різьбленими віконницями швидше в російському, а не польському стилі, з просторим ґанком, а головне — крім кухні, аж з трьома кімнатами. Оскільки на Поліссі хату називають дома, а кімнату — хата, то на Млинищі казали заздро, що в того Франека з Маруською дома зі штирма хатами. У селі ж бо навіть у найбагатших було щонайбільш дві хати-кімнати. Стала Маруся «осадніцею» і «осадніковою багачкою». Франек натякнув тещі, що їй варто пожити у старшої дочки, доки ведуться роботи. Ликері й самій не вельми подобався той розгардіяш і вона пішки подалася до Юхимки, у якої вже з’явилася онука. Більше її в селі не бачили.

Закінчення облаштування будинку співпало з народженням доньки і в Марусі. Взагалі в цій родині жінки народжували тільки собі подібних. Друга дочка з’явилася аж через п’ять літ. До того часу Франек обсадив оселю молодим садком і викопав з допомогою сільських парубків ставок, у який запустив рибу, що було для Загорян, де і річка, й озеро, дивиною. Правда, на річку Франек тоже часто вибирався рибалити. Взагалі вів пан осаднік доволі привільне життя, з худоби мав корову, за якою ходила Маруська, коня, на якому любив проїжджатися верхи по селу, й пару курочок. Про свиней казав, що тримати їх — варварство. Ще будував за домою, в саду, якийсь чудернацький апарат — яроплан, казали в селі, а Франек охоче розповідав, що він стояв біля витоків польської авіації й обов’язково збудує диво-літака. З однієї деревини, щоб легше літати. Будівництво його, правда, затяглося на роки.

Це була предивна пара — товстенна Маруся, яка поправлялася з кожним роком і місяцем, і невисокий, піджаристий, швидше худий, холеричний Франек. На Млинищі дивувалися, як то вони сплять, чи не придушить Маруська колись свего чоловічка. Капосний Бройчик божився, що якось ідучи до Мокрини, ненароком заглянув у вікно. У хаті горіли, казав, свічки, на перині, вкладеній на підлогу, лежала простора, біла Маруська, а по ній бігав худий Франьо в їдних підштаниках і вигукував захоплено:

— І це все моє! Моє! Моє!

Ще Бройчик казав, що то Франьо будує насправді ніякого ни самольота, а машину, щоб підіймати Маруську, коли вона стане їднаковою в ширину й висоту, ну, й сама ходити не могтиме.

Маруся ж тішилася тим, що чоловік не змушує до роботи в полі (бо й поля було зо два морги), а велить виховувати гідних «доньок Ойчизни» та готуватися до народження сина.

Сина, проте, Маруся не народила. А коли почалася війна з німцями, Франек заявив, що він як справжній патріот Жечі Посполитої мусить бути на війні зі швабами й шкодує тільки, що не встиг до цього часу добудувати літака, що мав стати гордістю польської авіації.

Війна тривала місяць, через неповних три тижні після її початку прийшли німці, їх за кілька днів змінили совєти, яких потім назовуть першими.

Франек не повернувся.

Маруся вірила, що чоловік живий, попав у полон. Та через півроку, навесні сорокового, з’явився якийсь чоловік, котрий розшукав Марусю й розповів, що бачив, як на аеродромі капрал Франек Ступачинський при наближенні ворога спробував підняти літак у повітря та розбився. Маруся нагодувала гостя, притому поставила на стіл карафку горілки, то, випивши пару чарчин, вісник недоброї звістки поправився й розповів, як хоробрий капрал направив літака назустріч ворогам, як він збив німецького «месершмітта», та був скошений чергою із «фокке-вульфа», що саме налетів. Чоловік, якого звали чи то Степан, чи то Стефан, видко, добре розбирався на марках німецьких літаків і за це заслужив ще одну чарку.

Відтоді Марія не раз виходила з оселі й дивилася на недобудований, майже всуціль дерев’яний літак. Їй спочатку здавалося, що вона бачить, як коханий чоловік сідає в ту машинерію, вона здіймається в небо й зникає в синьому безмежжі. Потім вона стала бачити, як літак спалахує яскравим полум’ям, як борсається в тому вогні Франек, щось кричить до неї. Жінка дивилася, доки сльози не застилали очі й теж робилися тьмяно-червоними.

Марія й так слабувала в останні роки, все важче їй ставало утримувати тіло, що росло й наливалося тяжкістю, набрякали й розпухали ноги, а тепер під осінь вона геть злягла.

— Що ж ви-те будете робити, дітоньки? — сказала Марія дочкам, що в черговий раз стали коло ліжка.

— Будемо жити, мамо, — вельми серйозно відповіла старша Тоня. — Я впораюся з хазяйством.

— Треба написати тітці Юхимці, може, вона приїде й поможе. Або забере хоч Соничку до себе.

— Ні, — ще затятіше вимовила Тоня. — Ми будемо разом. Я догляну і вас, мамо, і наше Сонечко. Я вже доросла.

— Яка ж ти доросла, — зітхнула мати. — Тринайціть літ, зусім пуцьверіньок.

— Чотирнайцять скоро буде. Все, мамо, я пішла поратися. Побачите, як я вмію.

Отако Тоня рішила.

— Я тобі помагатиму, — сказала Софійка.

— Ти сиди ліпше коло мами.

З того дня почалася героїчна боротьба, сказати б без зайвого пафосу, життєвий подвиг зовсім юної Антоніни Ступачинської. Старша Маріїна дочка виявила неабиякий характер і гідну подиву затятість у поєдинку з випробуваннями, що навалилися на сім’ю. Вона поралася в хаті, готувала їсти (недаремно придивлялася, як робить то мама), мила підлогу, а в суботу гріла у відрах воду на плиті, наливала в балію й мила маму, казала при тому, що зовсім їй не стидно й не важко, ретельно вимивала, а потім витирала велике мамине тіло. У неділю гріла воду для сестри. Купання Софійки, котру старша сестра називала тільки Сонечком, перетворювалося на справжній ритуал-священнодійство. Тато Франек добудував до їхньої оселі спеціальну кімнату, у якій стояла велика кругла балія, що правила за ванну. Туди Тоня й наливала теплої води, у яку вкидала за рецептом матері сушені м’яту, любисток, ромашку, а влітку — свіжозбирані, а потім і мила. У це пахуче шумовиння й залазила Софійка-Сонечко. Тоня старанно, як і мамі, мила спочатку голову, потім усе тільце. Причому робила це ніжно й любовно. Вона відверто милувалася сестричкою, казала, яка та гарнюня, називала запозиченими в батька словами «королівна» і «принцеса». Співала пісні, а ще розповідала, як повернеться, обов’язково повернеться з німецького полону татко, то вони полетять на літаку подивитися на далекі невідомі краї. Аж до того краю, де сходить сонце.

— І маму візьмемо, — казала Сонечка. — Вона ж виздоровіє, правда?

— Звичайно, люба. Мама виздоровіє, обов’язково виздоровіє. Побачиш.

Взагалі Тоня любила співати, коли ж їй ставало особливо важко, коли бачила, що мамі стає гірше й гірше, виходила на край городу й дарувала пісню — іноді веселу, а частіше сумну, тужливу — вітрові й простору, що тягнувся крізь поле й лозняки аж до лісу, а над лісом ставав манливим небом, а часом одягав корону-серпанок.

Витирання Софійки також було повільним урочистим дійством, а ще більшим дійством-святом для обох ставало розчісування волосся, що виростало все пишнішим, і як казала Софійка-Сонечко, дужче пахло від поцілунків Тонечки. Очі її притому дивно світилися.

Потім утрьох пили чай з липовим цвітом або м’ятою, листям суниці чи вишневими гілочками. Марія думала, що Бог, забравши чоловіка, позбавивши здоров’я, все ж лишив найбільший скарб — таких доньок. А найбільше — таку Тонечку.

За порадою матері Тоня віддала коня далекому родичеві, дядькові Трохимові, який за це орав город і шматок землі в полі. Жито сіяла Тоня сама, жати й садити та копати бульбу помагали сусіди. Вони ж за монети, які лишилися од тата Франека, привозили дрова. Правда, суворої зими сорок першого — сорок другого років довелося покликати дядька Івана Бройчика й він порубав дерев’яного літака. Тоня перед тим помолилася й попросила вибачення в «татового птаха», як називала це дивне творіння батькових рук. Коли дрова з літака горіли в грубці, Тоня стримувала сльози, а другого вечора їй здалося, що з вогню вилітає маленький пташок-літачок і жалібно квилить. Вона міцніше притисла до себе молодшу сестричку.

Так якось вони пережили воєнні літа. Через рік після спалення літака в них з’явився постійний помічник — хлопець Зенько з третьої од їх вулиці. Він приходив рубати дрова, садити й копати бульбу, а раз почав прибивати штахетину в огорожі. Якось за роботою Тоня зловила себе на думці, що їй дивно приємно дивитися, як переливаються м’язи Зенькових рук при роботі, як він смішно хекає, коли розрубує колоду, як витирає долонею піт з лоба.

Наступного разу вона раптом збагнула й від того залилася густою червоною фарбою — Зенько навідується не просто по-сусідськи помогти, а приходить саме до неї. Вони були ровесниками, разом вчилися в чотирикласній польській школі і в п’ятому класі української школи за «тамтих совєтів». Обопільна симпатія росла й перетворювалася на щось більше, од чого в старшої Бадилинки солодко завмирало серце й перехоплювало подих. Вона дозволяла Зенькові вечорами обіймати за стан і тремтіла, коли він пригортав уже по-чоловічому дужими руками. Навесні сорок четвертого Тоні виповнилося сімнадцять, робота не тільки загартувала, а й витворила з неї сильну привабливу дівчину. Влітку «сімнадцятка», як він жартував, виповнилася і неїному коханому.

Та восени того ж року, після приходу «других совєтів», їх чекала розлука. Зенька забрали до війська, як і кількох інших сімнадцятирічних загорєнців. У селі подейкували, що «нові совєти» боялися, аби ті хлопці не пішли до лісу, в «українську партизанку», в армію повстанчу. Тоня провела хлопця до сільради, а перед тим вони вечір і частину ночі наобнімалися й націлувалися за хатою, на вулиці, в полі. Тоня вся тремтіла, аж заходилася в боязкому й солодкому передчутті чогось більшого, та Зенько тільки прошептав:

— Вернуся, закохаю до смерті.

— Я хочу жити, — прошептала Тоня. — З тобою жити, Зеньочку. Довго-довго.

— Будемо жити до самої смерті, — стиха засміявся Зенько. — І народимо купу гарних голопуцьків. Тільки діждися. Може ж, нас на фронт не пошлють.

— Я діждуся, любий, — пообіцяла Тоня.

Ждати їй довелося довго — цілих сім років. Пізніше їх, призваних сімнадцяти-, а то й шістнадцятилітніми, назвуть останнім воєнним призовом. Зенькові Личуку неймовірно пощастило. Він не підірвався на міні, коли найперше наспіх обучених послали розміновувати поля довкола Луцька, не згинув од холоду й голоду в таборі під Саратовом, де навіки лишилося кілька тисяч волинських хлопців. Його тільки зачепило осколком на двотижневій війні з Японією. Але до того часу Червона армія була геть виснажена. Уцілілих солдатів старшого віку мусили демобілізовувати, а тих, хто мав прийти на зміну, не вистачало. Замість трьох лишили й на четвертий, а потім на п’ятий, шостий, сьомий, а декого — й восьмий роки. За цей час від далекосхідних сопок, коло яких служив Зенько, у поліське село прилетіло майже три сотні листів, а полетіло туди ще більше.

Навесні сорок п’ятого сестри лишилися самі. Мама Марія, відмучившись майже п’ять років, відійшла тихо, уві сні. В останні роки між стогонами, коли тіло, яке все більше ставало схожим на велику білу гору, відболівши, трохи затихало, Марія думала про велику милість, яку їй послав у цім житті Всевишній, — чоловіка і старшу дочку. Чоловік не тільки покохав неї, а й дав відчути себе майже панею, котрій заздрило жіноцтво цілого Млинища. Дочка проявила себе святою — ця ще дитина (правда, з кожним роком росла й міцніла) не тільки вела ціле господарство, а й з ніжною самовідданістю доглядала матір — годувала, мила, обмивала пролежні, які все більше давали про себе знати, кликала, коли тре було, котрогось із сусідів — дядьків Івана, Корнила чи Петра, щоб ті помогли перевернути важку жінку. Кілька разів помагав і Зенько. Марія могла хіба покласти руку на доччину голову й дивитися з вдячною мукою на лице, що випромінювало, як їй іноді здавалося, якесь дивне сяйво. Іноді Марія думала, як багато клопоту матимуть люди, а головне — дочка з неїним великим тілом, коли вона помре. Якось вона згадала оповідь про Діву Млинища, котра з’являлась рідко, але у вирішальні моменти, й почала, помолившись, просити тую Діву аби… явилася по її відході з цього світу й перенесла тіло на могилки, вона ж, казали старі люди, могла робити всілякі чудеса.

Дива не сталося, в останню путь тіло Марії Башихи повезли на возі, хоча Діва чи доля таки помогли — в останню воєнну зиму тіло стало всихати. Тоня тримала матір за руку, їй було зимно й від того страшно, та вона подумала, що війна вже там, у далекій Германії, й Зенько обов’язково повернеться, тим більше, що коханий не на фронті, а десь у Росії, на Волзі, як писав, риє землю.

По смерті Марії постало питання — що робити з Софійкою, якій ішов тринадцятий рік. Разом з сільрадівським головою до хати прийшли чоловік і жінка з району і заявили, що мусять забрати дівчинку в дитбудинок. І тут Тоня знов виявила характер і сказала, що нікуди сестри не віддасть, що житимуть разом і вона догляне, як і доглядала раніше.

Вона тепер зувсім доросла, їй перед Паскою виповнилося вісімнадцять літ, от дядько голова Кирик може потвердити.

— То правда, — сказав голова сільради.

— В такому разі можна оформляти опіку, — сказала жінка з району.

Тоні довелося пішки сходити в селище, де тепер був райцентр, і підписати якісь документи. Правда, через місяць несподівано явилася тітка Юхимка, про яку вже й забувати стали, з чоловіком — довідалася про смерть сестри. Ходили довкола хати, прицмокували, тітка заявила, що вони доглянуть і Соньку, і Тоні в їхнім домі місце знайдеться.

— Хати нашої ви-те не получите, — рішуче сказала Тоня. — То тато неї поставив, він сюди скоро й вернеться.

— Та, певне ж, таки загинув на войні, — почала було Юхимка. — А я все таки систра і тутка тоже родилася…

Тоня схопила рогача й сказала, що як тре, то візьме й сокиру. Софійка вперше побачила сестру в гніві — очі палали, вона була схожа чи то на вояка у спідниці, чи на молоду відьму.

— Засранка, — Юхимчин чоловік сплюнув. — Ходімо, хай пропадають… А нє, то по суді одсудимо.

Під осінь Тоні таки прийшов папірець — од нової влади виклик на суд. Її чекав ще один похід — тепер до міста, бо жила Юхимка в другім районі, допит судді, де розповіла, що тітка ніколи не проживала в новій хаті, що покійна бабуся, як розповідала мама, сама поїхала до старшої дочки, коли тато взявся будувати новий дім. Суд, який відбувся ще через місяць, закінчився на її користь. Тоня йшла додому півдня й цілу ніч пішки. Їй було страшно й гірко, вона зупинялася й плакала, в лісі кричали сови, чувся чийсь стогін, та вона знала, що мусить дійти — там, удома, ждало неї любе Сонечко, а тіло зігрівав засунутий за пазуху черговий лист од Зенька, початок якого вона перечитала вже з десяток разів: «Доброго дня чи вечора, моя кохана Тонечко, моя Тонюсінька і ріднюсенька. З привітом з далеких країв, де проходить моя солдатська служба, навіки твій старшина і генерал Зеновій».

Він справді був її солдатом, старшиною і генералом, усім на світі, сам цілим світом, коханий Зенько, Зеньчик-бреньчик, як часом колись називала. Вона ждала його і мусила діждатися, хоч на неї уже задивлялися й інші хлопці, а один, Вітько Торців з другого кінця села, на два роки старший, який і повоювати встиг, через три літа навіть освідчився.

— Я іншого жду, — одказала. — Ти ж знаєш…

Тоня не ходила на вечорниці, поралася по господарству, доглядала сестру, котра пішла до школи одразу в третій клас, хоч мала тринадцять літ, а значить, скоро закінчувати семирічку. Та в ті перші повоєнні роки школи були заповнені переростками.

І ще всі роки розлуки й марудного чекання Тоня дожидалася листів, що долали довгий-довгий шлях з далекого Приморського краю. Кожен день виходила під вечір до воріт, виглядала поштарку, котру звали, як і її маму, Марусею. Поштарка частіше здалеку хитала головою, нема, мовляв, вибачєй, подруго. Та тоді — два-три рази на місяць — випадала й щаслива мить, коли її, після танцю на побажання Маруськи, долоню зігрівала тепла паперова пташка. Коли ж була на городі, листа вручала Сонечко-Софійка, бува, ще й дражнилася, помахувала здалека конвертом, а потім втікала в хату чи за хату. Листи від Зенька читали вдвох, тобто читала вголос Тоня, іноді пропускаючи окремі речення, де капосний Зеньчик писав, у які місця її (безсовісний!) цілує. Вона не знала, що листи ці її сестричка також перечитує крадькома, притому з дедалі більшим пієтетом. Зрештою, з одного із листів, зі вдячності «за добрі слова Соні», старша сестра довідалася, що Софійка-Сонечко сама написала Зенькові.

— Могла б і мені сказати, — дорікнула.

— А хіба ни мона?

Софійка дивилася чисто-наївно.

Вперше щось недобре ворухнулося в серці Тоні. Вона прогнала геть цю тінь. Зблиск тіні.

— Я йому ще колись напишу, — сказала Софійка. — Якщо ти, звісно, дозволиш…

— Чого ж, пиши…

І молодша сестра писала. Рідко, але писала.

За цей час Зенько кілька разів повідомляв, що от-от приїде у відпустку, але так і не зібрався. Точніше, не відпустили. Командування частини, де він служив, повважало, що то надто велика розкіш — простому солдату їхати через всю величезну країну, три тижні туди, три тижні назад, та ще й десять днів перебувати в самій відпустці. До того ж рядовий Личук був із Західної України, де й після війни, за інформацією відповідних органів, орудували фашисти-бандерівці, а отже… У дивізії існувала таємна інструкція — не пущать. Замість відпустки йому присвоїли звання молодшого, а потім і просто сержанта. Мав і медаль за перемогу над Японією.

Зате за цих сім років Зеня прислав п’ять фотографій і на кожній з них він поставав усе мужнішим і мужнішим. Дивлячись, як і старша сестра, захоплено на чергову фотку, Софійка раптом відчула, як незвично щось тепле припливло до серця, а до щік мимо її волі прилилася кров.

Сталося те, що мало статися, — Софійка-Сонечко поступово, через прості, але ніжні листи, фотографії, спогади, котрі розросталися в її уяві, закохувалася й собі в Зенька, коханого її старшої сестри. Крок за кроком, день за днем образ мужнього чоловіка-солдата ставав мовби зримішим і ближчим. Вона картала себе, переконувала, що — ат, дурниця, вона ж просто радіє за сестру й жде разом з нею.

Дорікала за щось гріховне, але начеб не собі, а комусь іншому.

Перечитувала листи, адресовані сестрі, й уряди-годи, й окремо, й підсвідомо шукала потаємного змісту.

Їй було соромно, але соромно якось по-особливому солодко. Наче підглядала за чимось сороміцьким, забороненим, у шпаринку. І хотілося підглядати. Але підглядала не за кимось іншим, а сама за собою.

«Як то?» — спитала себе й не змогла відповісти.

«Все вирішиться, як Зенько вернеться, — подумала вона. — От побачиш, ничого ни станеться, а ти дурна коза, тико і всього».

Зенько повернувся зі служби пізньої осені п’ятдесят першого року. Тоні навесні мало бути двадцять п’ять років, а Соні-Софійці щойно виповнилося дев’ятнадцять.

Вони знали, що їхній солдат от-от має приїхати.

«Я відріжу собі руку, якщо посмію до нього доторкнутися», — подумала Соня.

«Невже це дівчисько щось справді має до мого коханого?» — думала останнім часом не раз Тоня.

Софійка першою побачила його на дорозі. Вона якраз згрібала в садку останнє опале листя. Стояла й дивилася, як до їхньої оселі наближається високий кремезний чоловік у солдатській шинелі. Йде впевнено і розмашисто. Враз граблі випали з її рук і Софійка-Соня кинулася за будинок. Так вона й стояла, притулившись до стіни, чула, як він відчиняє двері, голоси — радісний сестрин і глухуватий Зеньків.

Потім неї покликали.

— Сонечко, де ти? Зенько приїхав. Десь же вона була… — говорила Тоня.

Софійка не могла відірватися од прикипучої стіни. Подумала, що куфайка буде геть білою. Як перший сніг.

А її, неїна душа, якого вона кольору?

Таки відірвалася, подибцяла неслухняними ногами і, як ступила до хати, сказала навмисне незадоволено:

— Ну от, не дали й листя дозгрібати.

Зенько стояв із солдатською шапкою-вушанкою в руках. Софійка раптом відчула, як їй нестерпно хочеться зануритися в цю шапку обличчям, вдихнути. Вдихнути запах, якого досі не знала.

— Ну, здорово, Сонечко. Виросла як.

Зенько промовив начеб здивовано і… І задоволено… Ступив крок, обняв, щокою об її тернувся. Сказав тихо:

— А вона в тебе полохлива. Невже й не цілувалася досі? Ну, признавайся, красунечко?

— Ждала, що ви-те поцілуєте, дєдьку Зенько, — пустотливо проказала Софійка.

Зустрілася раптом з його темно-сірими очима, і страшна та солодка водночас думка обпекла неї: «Ми обоє пропали».

У справедливості цієї думки вона невдовзі переконалася.

Наступного дня Зенько запросив їх обох на вечірку з нагоди повернення з війська. Обох. Ще й наголосив, що зійдеться рідня, а він їх, як теперика рідних, запрошує. Коли вже почали збиратися, Тоня раптом сказала:

— Може, тобі ни тре було б іти?

— Чого нє? Він же обох запрошував…

— Ну, дивися…

Отака розмова.

— Я таки піду, — сказала Софійка.

— Дивися, — повторила Тоня з притиском.

Вперше вони йшли вулицею мовчки, мов чужі. Софійка зайшла за сестрину спину, ступила в її сліди, подумала: «Бідна Тоня, що ж вона почула? Вухами чи серцем?»

На вечірці Зенькова мати сказала до гостей:

— А то ж Тонічка, наша будуча невісточка.

І до Тоні:

— Ни стидайся, доцю, тож усі те знають. І Маруся-поштарка казала, кіко-то пісьом поносила. Я й ни проти. То ж золота дівонька. Як то матір покійну доглядала, сестру зростила. Ліпшої невістки й ни угадаєш. Хоч до нас — приймемо, а захоче синок в приймаки — тоже не перечитиму. Місця у вас, слава Богу, й на дві сим’ї хватить.

Зенько мовчав. Ніби язик одморозило. Схопив шмат курки, став гризти. Якось аж люто. Мовби та курка була його ворогом…

Певно, й гості відчули цю незручність, двозначність, бо Віра, сестра Зенькової матері, запропонувала:

— Мо’ пісню вже пора заспівати?

Після вечірки Зенько їх проводжав, жартував, мовби нічого й не трапилося. І Тоня намагалася жартувати.

Софійка сказала біля хати:

— Ви-те постійте ще, а мені щось зимно.

Зенько враз стиснув їй пальці, шкрябнув нігтем по долоні. Софійка зашарілася, рвонулася. Вбігла до хати і, не роздягаючись, впала на ліжко. Було нестерпно гаряче.

Тоня із Зеньком стояли недовго. Софійка почула скрип дверей, підвелася.

— Що ти йому писала?

То були перші слова, які промовила Тоня.

— Писала?..

— Так. Що ти йому таке писала, що він уже, ледь явився, на тебе дивиться, мов ковтнути хоче…

— Що я писала?

Софійка раптом побачила рядки. Мовби на грядці, вони росли — великі, живі, схожі на ростки, які щойно з’явилися та одразу встигли підрости.

Буковки з її письма. Майнуло — раптом вони ще більше виростуть, і Тоня дізнається, що вона писала…

Вона ж ничого такого не писала. Ні про любов (ще не було неї), ні про себе, швидше, про щось таке, сільське, що було, як само собою зрозуміле, як живою частинкою її життя-буття-існування. Описувала хіба стеблинки в їхньому садку, ще як вона їдного разу побачила, як сходить сонце, а ще як сонце опускалося в річку…

Та то ж так, плелося щось у голові, вона думала, що Зенько хоче про все те прочитати. Вона не писала слів про любов, які писала, дарувала, вибризкувала із серця сестра (одного разу прочитала крадькома неїне недописане письмо), вона мовби гралася, вона посилала кудись далеко-далеко частину їхнього Млинища.

— Про село, як у нас вдома, що де росте й садили, як вчилася у школі, потому про роботу. Які слова приходили, такі й писала.

— Не бреши… Хай спробує ни посвататися, уб’ю вас обох. Виняньчила на свою голову почвару. Гадюку.

— Ну що ти таке кажеш, Тонюнечко…

— Що кажу? Думаїш, ни бачила, як на тебе зирив? Красунечка! А я вже хто?.. Кобеляка проклятий…

— Заспокойся… І посватається, і на весіллі я ще погуляю.

Софійка вимовляла слова й відчувала — каже нещиро. Але ж навіть, як щось між ними пробігло, то вона…

«А що я?» — думка-напасниця перехопила подих.

Зрозуміла — скільки б не дорікала собі, навіть невдячною свинкою чи й гірше не називала, а те ні вбік, ні назад ни поверне. Чого вона полюбила? Бо полюбилося, бо…

Єдиний він такий на світі.

І для неї, і для Тоні. Найліпшої у світі Тонечки, яка стала рідною мамою, більшою, ріднішою й за матір, і за сестру. Що ж діяти?

Чого він отак, одразу все проявив? Без слів, одними очима, порухами безмовних губ, лицем, що мов місячне сяйво серед ночі (ночі душі?) стало випромінювати…

Те все мало не одразу проявитися…

Те все… Чого його не тилько вона, а й Тоня одразу відчула…

Сестри проплакали цілу ніч. Безмовно. Без сліз. Уперше в різних кімнатах.

А під ранок Софійка не витримала, встала, пішла до Тоні. Лягла поруч, притулилася. Тоня не відштовхнула, вони обнялися, як колись у дитинстві, мовби геть по-дитячому почали цілуватися.

— Я відмовляюся, я вже відмовилася од нього, — прошептала Соня.

Вранці вони обоє встали мовби новими. Поглянула Софійка за вікно й скрикнула:

— Сніг… Глянь, Тонечко, випав сніг!

— Сніг… Справді сніг, — прошептала Тоня.

— Ти ж не бачиш… Поглянь, яке все біле довкола.

— Я відчуваю, — сказала Тоня.

Вона підвелася й теж підійшла до вікна. Земля, сад — все було білим-білим. Казковими, мовби вирізьбленими, віти дерев у садку. І все чистим-чистим, аж святковим.

— Це неспроста, — прошептала Тоня.

Цей ранок приніс їм примирення й новий стан душі.

Та зима тривала й життя тривало.

Вдень прийшов Зенько й без слів почав помагати одгортати сніг. Софійка лишила їх удвох, пішла до хати, сіла на лаві, прихилилася до стіни й кусала губи. Аж кров на них виступила.

Тоня і Зенько стрічалися цілу зиму. З настрою сестри, коли та верталася з побачень, Софійка відчувала — Зенько не пропонує одружуватися. Тоня силувано усміхалася й розповідала, які ніжні слова він дарує.

— Ми чекаємо весни, — якось сказала Тоня.

— Навесні все зміниться, справді, — відповіла Софійка.

Навесні, коли першими, як звично, зацвіли сливи, вернувшись з вечірньої зустрічі, Тоня не ввійшла, навіть не вбігла, ввірвалася до кімнати, де Софійка вишивала рушника.

Її крик пролунав різко, мов прогримів перший весняний грім.

— Ти чуєш, що він мені сказав? Чуєш, що він сказав, сучко?

— Що? — відказала Соня помертвілими губами.

— Він просить у мене дозволу сказати тобі про свою любов. Дозволу… — Тоня задихнулася. — Щоб я йому дозволила женитися на тобі. Ти чуєш? Чуєш… Думав, що любить мине, а полюбив тибе, сучко… Просить дозволу! — Вона кинулася до сестри, стала трясти її, бити по щоках, а потім знов трясти, дряпати лице.

Софійка не боронилася.

Хтось незримий мовби насипав їй у душу солодкого цукру впереміш з гірчицею. Вона ковтала ту суміш, майнула думка, яка ж вона щаслива й нещасна. Нещасна й щаслива.

Мовби дві Софійки в одній.

Дві в одній і поруч сестра.

Коли сестра трохи заспокоїлася, то сказала:

— Щоб я тибе більше в цій домі ни бачила. Забирайся, їдь куди хоч. Ни можна удвом нам тут жити.

— Ни можна, — прошептала Софійка.

Через пару днів вона справді поїхала. У голови колгоспу якось випросила дозвіл на виїзд, сказала, що вельми хоче вчитися в ремісничому училищі. На швачку. На вишивальницю, читала про таке в газеті. Хочеться їй вишивати, одпустіть, дєдьку Федосю. Вона й справді добре вишивала.

Голова глянув на її згорьоване, подряпане обличчя й щось певно відчув.

— Добре, їдь, раз таке діло…

Софійка йшла селом з дерев’яним чемоданчиком в руці й думала, що йде, рухається в невідоме життє. Тико неїне тіло. А душа… Душа й серце лишилися, закопані десь там — може, в садку, під яблунею, біля місця, де колись стояв батьків літак, а може, перед хатою в Зенька.

«Чого ж він хоче? Провести ни вийшов…» — подумала, й відчуття порожнечі стало ще більшим, захльоснуло, залило з головою.

Верталася до Загорян через рік, так само навесні. Тільки тепер вже цвіли вишні й от-от мали вибухнути білим шумовинням яблуні. А за ними без. У повітрі стояв той особливий, трохи запаморочливий запах, коли іноді людині здається, що вона не впізнає саму себе, що от-от відкриється щось несподіване, потаємне, призначене тільки для неї, що змінить, зробить інакшим неї саму й цілий світ. Коли світ стає теплим не лише од весняного сонця, а й від цього буйного квітування, під час якого все довколишнє немовби набуває обрисів білої, вродливої, щойно засвіченої пелюстки.

«Село мовби інше», — раптом подумала Софійка.

Позаду був шлях у далеке місто на сході України, робота на будові, бо на швачку не пішла вчитися, де вона спершу підносила, а потім вчилася класти цеглу. Було життя в робітничому гуртожитку, до якого вона почала поступово звикати, — і до його укладу, й до шумливих вечірок та спільного відзначення свят. Був хлопець Ігор, котрий працював на будові кранівником і взявся проводжати її з роботи до гуртожитку. Софійка дивилася на нього, слухала його балачку, часом і собі вставляла якесь слово. Часом вона думала: «А як там Тоня? Як там Зенько?» І тоді слова високого симпатичного хлопця мовби зникали, падали кудись у невидиме провалля.

Хоч дозволяла проводити.

Бо хотіла забути, забути, забути Зенька.

Десь під осінь вона таки написала в село, на їхній куток, до Ніни, сусідки, ровесниці, з якою колись трохи дружила.

Після розповіді про себе: «Усе нормально» — питала мовби ненароком: «Що чути у них? Як там Тоня, які такі звєстія?»

Ніна відповіла: «Тоня живе сама, ходить на роботу в ланку, сумна, та воно й пойнятно, а Зенько, капосний, завербувався кудись, вроді як у степову Вкраїну, де дають роботу й хату, а нащо йому хата, як ще ни женився, може й в общежитії пожити…»

«Він мене знайде», — подумала Софійка.

Зенько не знайшов, а від Ніни регулярно приходили довгі листи з описами родинного і взагалі сільського життя. У першому зимовому посланні сусідка дописала, що заходила ото до Тоньки, бо вже кілько-то день ніде не видно, то побачила — лежма лежить подруга, вдягнута, очима в стіну вперлася, пробувала заговорити, так ніби глухоніма. Отакі діли, ще, звісно, заходитиме.

«Заходь, — написала Соня. — Заходь і пиши, як там».

Ніна відписала, що заходила, поралася Тоня вже по хазяйству, в хліві, гній у корови чистила, вона, як зайшла до хати й ни побачила, то налякалася, мало чого случитися може, ну й кинулася до хліва, а там — Тоня. «Півслова, може, сказала, а як я вже йти зібралася, — писала Ніна, — то Тоня раптом й питає: як там Софійка?»

«Од поштарки, майбуть, узнала, — додавала Ніна, — що переписуємось, бо ж я ни гу-гу. Ну, я й сказала, що на роботі ти, а про кавалєра твого, що ти писала, — мовчок».

Софійка у листі-відповіді написала, що передає сестрі велике вітання.

Ніна: «Вітання твоє передала, так, звиняй, напишу вже як є. Ото кажу, що вітання передає Соня, велике притом, а вона тико розігнулася од миски, у якій бурака чистила свині, певно, зиркнула, як сто рублів подарила, ну й отвічає: «До дупи мині те неїне вітаннє, а хоче вертатися, то хай вертається, місце є, де жити, хата велика, ни вкушу, хай ни лякаїця». Отаке ответствіє на твоє привєствіє, звиняй, що написала, тако було».

Софійка зайшла на подвір’я, таке знайоме, її подвір’я, й раптом подумала, що вона мовби й не покидала його. Довго стояла перед порогом і все ж переступила. Всередині нікого. Тільки кіт їхній, Мурзюня, поглянув, упізнав, радо нявкнув, став об ногу тертися. Софійка взяла на руки котяру, погладила, притулила до грудей.

— Мурзюка… Мурзючище… Скучив хіба? Де ж твоя хазяйка?

Тоня виявилася за домом, скопувала грядку. Софійка підійшла і також довго стояла, шукаючи слів. Подумала, що й зі спини видно, як змарніла сестра. Зрештою Тоня повернулася, глянула здивовано, поглядом мовби питала, хто ж то прийшов? Тернула рукавом лоба й сказала:

— Ну чого стоїш, як вкопана? Бери оно городника^[56], помагай копати.

19. Кров з молоком

Про таких дівчат, як Варочка Лзьова, казали — як кров з молоком. І справді — висока, але не занадто, статна, проте й не товстуля, не скажеш, що така вже красуня, та симпатична, як у селі казали, до холєри, зеленкуваті очі ледь з косинкою дивляться так, що дядько Іван Бройчик зітхнув зі смішком: «Був би ото молодим, через річку пуйшов би за такою й штани ни закачав би». Про ходу ж самої Варочки (так до неї всі зверталися, хай би хто спробував Варкою назвати, припечатала б гострим язичком у два щоти), казали навіть не «йде, як пише», а — «йде, як грає». Грала Варочка вміло — стегнами не надто похитувала, хіба вряди-годи, та ступала якось так, що гострослов з молодших Васько Бирець кинув: «Подивишся — хочеться за нею стежку прокладати».

З дитинства Варочка знала ціну своїй привабливості й у ній росла впевненість, що має вона дістатися найвдатнішому в селі парубкові. А ще ліпше — сама вибере, хто неї гідний увести у свою хату, а то й у Вароччину ввійти. А хата, дома, у Варочки була своя, саме своя. Батько неїн з фронту не вернувся, мати Гапка зосталася з трьома дітьми та дала їм раду. Син, як виріс, подався в Донбас на шахти та там і женився, раз якось приїжджали вже з внуком. Люба, старша дочка, швидко заміж вийшла — уподобав молоденький, хоч і вельми худий інженерик з емтеесу^[57], він же й наполіг, щоб жінка його, як Гапка казала, вчоною була, й Люба працювала в колгоспі рахівником та заочно вчилася на якихось курсах. Інженерові дали службове житло — пристойну хату на колишній єврейській вулиці, з тої оселі, як звів будинок у місті, щойно виїхав сам директор МТС. Люба охоче перебралася в нову, добротнішу оселю. Через рік по весіллі у Гапки схопив живіт, боліло знизу, з правого боку, думала — переходить, як переносила на ногах чи трохи відлежуючись, всякі болячки, та за пару днів боліло вже так, що Варочка, почувши материн стогін, побігла до дільничної лікарні за фершалом. Іван Антонович помацав місце, де боліло, Гапка зойкнула й сіпнулася, а фельдшер констатував, що, певне, апендицит, і спитав, чи давно болить.

— П’єтий день, — відповіла Гапка. — Нє, кажися, шостий.

— Це гірше, — Іван Антонович нахмурився. — Треба негайно в лікарню.

Емтеесівською ж машиною і відвезли Гапку в районну лікарню, та врятувати не змогли — гній розлився вже по кишечнику. Мати досі берегла молодшу дочку, як уміла, бо відчувала, що та, як казала Гапка, крутьвертькова. І прикрикнути могла, коли та десь затримувалася, й насварилася, коли завважила, що з нею, шістнадцятилітньою, вже вистоює за ворітьми дорослий парубок.

Тепер Варочка лишилася сама й вирішила, що їй одній треба свою долю та життя облаштовувати. Виждала належних сорок днів по материній смерті, вистояла в церкві пам’ятну молитву, зібрала родичів і сусідів на сороковини — другий поминальний обід з приводу відльоту душі у далекі світи, і вже, як проводила сестру зі швагром, натякнула, що хтіла б і вона на людській роботі побути. Натяк Євген, Женьчик, як називала чоловіка Люба, зрозумів, пообіцяв подумати. Довго думати Варочка не дала і вже через день сама заявилася в ту МТС перед його світлі очі. Зі збентеження, з яким зустрів швагро, Варочка збагнула, що думання ще й не починалося. Проте збентежений Євген велів почекати й сказав, що зараз переговорить з директором, у них взагалі-то вакансій нема, особливо для жінок, але, може, у майбутньому… Він щось придумає…

— Давай, я тоже піду з тобою, — несподівано для самої себе сказала Варочка.

— Ну, якщо хочеш…

— Хочу…

Варочка вперше опинилася за цегляною загорожею на території машинно-тракторної станції. Директора вона вже бачила на весіллі Люби й Жені. Він був ще не старий, літ під п’ятдесят, із залисинами. Тепер вона згадала, як її вразило на весільному подвір’ї перетворення суворого поважного чоловіка-начальника на веселого, навіть безшабашного танцюриста, як він сказав: «А станцюю-но я з цею кралечкою-сестричкою». І їхній танець, і блиск живих, лукавих, хтивих очей при танці — все постало перед очима.

У приймальні директора сиділа невродлива гостроноса дівчина — донька вчительки, присланої зі сходу. Варочка глянула на неї й не могла приховати відвертої зневаги. І раптом подумала, що з часом вона може перейти сюди, в приймальню.

— Ви до нас у якійсь справі? — спитала дівчина.

— І справа, і зліва, — відповіла усміхнена Варочка.

З кабінету директора Євген вийшов швидко. А потім ту величеньку кімнату осяяла і усмішкою, і ходою, якою зачаровувалися всі загорянські хлопці й чоловіки, Варочка. Ледь ступивши до кабінету назустріч директорському позирку, вона знала, що тут працюватиме.

Так воно й сталося. Директор сказав, що їм не завадить третя прибиральниця, штатним розписом при розширенні штату посада передбачена, а штат у них якраз розширюється, з часом, можливо, з’явиться потреба в другій посильній… Він багатозначно кашлянув… Робота Варочку не лякала. Тим більше що її виявилося не так і багато — вранці прийти, протерти пилюку в кількох кабінетах, помити підлогу, вигребти і винести папірці з корзин, що стояли коло столів, часом поприбирати огризки з їжі — в конторі станції працівники часто влаштовували вечері з випивкою. З двома іншими прибиральницями Варочка порозумілася швидко й навіть почала ними командувати — то були сільські баби старшого віку. На дівку-посильну, котра сиділа в коридорі й вічно гризла то яблуко, то сухаря або шкоринку хліба, дивилася іронічно. Робота в неї, звісно, не бий лежачого — час від часу то щось віднести в контору колгоспу чи сільраду, або когось покликати, але ж треба сидіти цілісінький день. Варочка ж, помивши та поприбиравши пару годин, могла бути вільною, щоб з’явитися під кінець робочого дня. Вона або йшла додому і поралася на городі, доїла корову, яка верталася з ранкової паші, готувала пійло поросяті або просто вешталася по станції.

Машинно-тракторна станція — то було всуціль чоловіче царство, окрім трьох прибиральниць, видри-секретарки, ледачої посильної, товстенної бухгалтерки й кривоногої дівчини- обліковця. Чоловіки, а головне молоді симпатичні хлопці, приганяли й забирали зі стоянок і майстерні гусеничні й колісні трактори, вантажні машини-таратайки й міцніші самоскиди, комбайни, бульдозери, нарешті великого тягача. Чоловіки трудилися в майстерні, кузні й на ремонтно-складальному майданчику. Всі вони мали щастя час од часу спостерігати її диво-ходу, загадково-звабливу посмішку й позирк великих зеленкуватих очей, ледь-ледь зі знаменитою косинкою. Часом кидала гостреньке слівце у відповідь на надто масний жарт, часом дивилася оцінювально й заклично, раз-два й підморгнула.

Незабаром вона стала на станції своєю. Могла й затриматись побіля якогось гурту, навіть пийнути краплину самогонки — тут те пійло не виводилося. Та від чиїхось надто довгих рук спритно виверталася, а то й била — рука в самої Варочки була міцною. Така поведінка хлопців розпалювала, як і хода, як позирки, будила уяву, й у Варочки з’явилися залицяльники. Кількох вона відкинула одразу — одного за корячкувату поставу, іншого за плескатого носа, в третього явно зарано намічалися залисини. А от між двома завагалася.

Грицько працював у майстерні, виходив надвір із вічно замурзаним носом, був токарем якимось таким умілим, як казали, ніби вродженим, так вправно виточував деталі для ремонту тракторів і комбайнів, що директор уже двічі вибивав йому відстрочку від служби в армії. Він був вічно заклопотаним роботою, виточуванням тих деталей. Варочка заходила до майстерні, аби щось прибрати, а то й просто так, щоб у черговий раз побачити, як Грицеве лице, коли вона проходила повз, наливається рум’янцем, його осяває щаслива усмішка й він засоромлено (геть би дитина) одвертається. Селянська дівчина з практичним розумом Варочка знала, що з таких виростають найліпші чоловіки — віддано-слухняні, вірні й роботящі. Та надто вже сором’язливим і мовчазним був Грицько — жодного разу не зачепив, не пожартував, слова тре було з нього тягти кліщами, тільки й того, що бовкнув одного разу, коли її угледів:

— Гля, хлопці, наша квіточка зновика в нас цвіте.

І одвернувся, мовби сказав щось сороміцьке.

Слів тих йому стачило на тижнів два.

Інша річ — Роман. Він робив водієм єдиного в МТС тягача, яким завозив поламані трактори й машини, що їх вже не можна було відремонтувати в полі чи на дорозі, часом витягав загрузлі на болотистих дорогах. У жнива пересідав на комбайна й заробляв, як для села, чималі гроші й зерно. Роман був, на відміну від Грицька, веселим, товариським, за словом у кишеню не ліз, сипав жартами й анекдотами, легко ставав душею компанії, а головне, був теж явно небайдужим до Варочки. Одного разу, коли вона йшла додому, почула за спиною гуркіт. Озирнулася. Мимо проїхав тягач, Роман помахав з кабіни рукою. І раптом з тягача, який продовжував поволі котитися, вистрибнув Роман, схопив Варочку в оберемок, поніс і так само на ходу посадив на платформу, причеплену до залізної черепахи.

— Сиди, — наказав і сам на ходу застрибнув у кабіну.

Довіз її аж до повороту на куток. Спинився, підбіг, бережно зсадив дівчину на землю.

— Ти самашеша зараза, — сказала Варочка.

Але щось в її серці тьохнуло і тьохкало з кожним днем усе сильніше. Вона дозволяла Романові проводжати її після роботи додому, хоч знала, що той, пройшовши з нею крізь усеньке село, мусить вертатися назад і йти майже п’ять кілометрів до свого села. Така відданість її тішила. Про Романа вона знала від його односельчанина, котрий теж гарував у МТС, що в цього хлопця-зуха була в селі дівчина, яка збирається заміж за іншого. Це трохи навіть образило Варочку — як такого можна покинути, чому?

Вони йшли, балакали, жартували.

Коли спинялися побіля неїної доми, хотілося запросити хлопця до себе, та стримувалася. І все ж запросила — надто п’янко пахла черемуха того вечора за хатою. Варочка накрила стіл — знайшлася і випивка, і закуска. Він раптом спитав:

— Я можу лишитися? Набридло, знаєш, додому вертатися…

Його обійми були дужими й ніжними.

А от слів про любов не було. Були інші слова, коли проводжав наступного вечора. Варочка йшла тепер поруч із трепетом і солодким сподіванням.

— Ми славно вчора побалувалися…

— Поба…

Їй перехопило подих. Аж спинилася.

— А хіба нє?

Він тоже спинився.

Тоді рішуче:

— Ходімо. То розмова не на вулиці.

У хаті, її хаті, він взяв неї за руку.

— Слухай, Варочко, мене, по правді, й учора мучило, і зранку, і цілий день… Тобі ж зі мною було добре?

— Ну, питаєш…

Вона щасливо усміхнулася. А потім:

— А чого завів питанку?

— Бо я… Я оно з Павликом посперечався. Він каже, що ти на мене запала. А я кажу — нє, вона ж свійська дівчина. Видко, погуляти не проти… Ну, ми ж погуляли…

— Погуляли…

— Ну, ти ж уже не дівчина… Кажуть, з директором…

— Хто каже? Та сука, що у приймальні?

Варочка згадала той вечір, коли директор зайшов до кабінету, як прибирала. Його обійми, коли згріб всю… Коньяк, дивний напій, який пила потім.

Його, засапаного після кохання, здивований вигук:

— А ти ще, виявляється, целка!

Вона ще лишалася в кабінеті на його вимогу кілька разів. Любилися на столі і в кріслі.

Роман тепер сказав:

— Та я тебе не засуджую. Та мені байдуже, з ким ти…

— Байдуже?

Варочка подумала, що варто його прогнати. Але не було сил. Від Романа йшло дивне тепло. Сидів, м’явся. Начеб ховав руки.

Того, другого вечора, Варочка почула його історію.

До армії в Романа була дівчина. Дружили, клялася чекати. Ну, там, уже на службі, чорт його смикнув написати своєму другові, щоб спокусив, перевірити хотів, чи вірна його Олюня. Перевірив…

— Ідіот я… Сволоч і ідіот…

— То чого ж ти переживаєш, раз вона тебе зрадила? — Варочка ніц не розуміла. — То, може, й на ліпше… Як ни тепер, то в четвер… Ліпше, що до женячки взнав, чого варта…

— Не ліпше… Люблю я неї… Досі люблю… Сьогодні, після ночі з тобою, остаточно зрозумів… А вона ж…. Вона за Костика, друга мого… Виходить, весіллє буде на тій неділі… Аж типер… Ех, тре було мині простити… Дурень я, дурень…

Він обхопив голову руками. Отаким виявився цей хлопець. Жартівник, справжній зух…

«Тютя, — подумала Варочка. — А може, то й, по правді, на ліпше… Типерка буде зовсім моїм, нікуди вже не дінеться. А там і виліплю, що схочу…»

Вона обняла Романа. Притулилася. Він відповів — мляво якось, несміливо. А тоді шарпнувся.

— Вибач, піду я… Далеко мені йти…

— Так нихто ж тибе ни гонить…

— Воно то так… Так воно… Тико я піду…

— Ну й іди… Іди до свеї зрадниці… Ци до їх обох… Тютя розмазана…

Зиркнув жалібно. Він пішов. Пішов, аби більше ніколи не повернутися до її оселі. Порожньої оселі. Варочка проплакала півночі, вранці пішла на роботу з твердим наміром — помститися й Романові, й собі. Тільки не мстилося. Вона, як і раніше, мовби то жартувала з хлопцями й чоловіками, і до Гриця в майстерню заходила. Та в голові крутилося вперто одне: та нивже з нею можна тико так — силою, владою взяти, як директор, чи погратися, помститися іншій, як Роман…

Варочка відкрила в собі дивну гордість. На Романа вона дивилася і з презирством, і співчуттям. Через місяць вона довідалася про весілля… Весілля Романа з Ольгою, тою дівчиною, на якій мав женитися його друг, що спокусив… Варочка відчула, як у неї попливла земля під ногами… Вона справді нічого не тямила в цьому житті.

Ще через місяць з чимось вона остаточно зрозуміла, що груба. Чи як там по-вченому кажуть… Вагітна… Вагітна, овечка кітна… Першою думкою було — позбавитися, геть, геть… Вона, Варочка, принесе в подолі байстрюка… Чи до іншого тюхтія, Гриця, підкотитися, такий може взяти і з чужою дитиною…

У Вароччиному єстві переплелися й виявилися у всій своїй гостроті дві її основні риси — бажання виявити, подати себе, показати, що вона таки не остання на цьому світі, багато чого вартує, і ота гордість, ба, не гордість, а гординя. Вона не могла навіть признатися сестрі Любі, що загрубіла. Знала, що в селі є баби, котрі, як казали, вишкрябують жінок, що носять у собі й не бажають родити… Та піти до таких, знаючи, що все одно стане відомо…

Варочка вирішила — будь що буде. Якщо вона чогось варта, то й з дитиною візьмуть… У неї почало рости бажання мати донечку, рідну крихітку, прихисток для самотньої душі. Удавала, що нічого не сталося, навіть не приховувала живота, що почав зримо рости. Ходила, розмовляла, жартувала…

Роман, правда, раз спитав:

— То… моє в тебе буде?

— Нє… Ни надійся, — вона гордо піднесла голову й продемонструвала свою знамениту ходу.

Наздогнав. Хвать за руку.

— Прости, — сказав ще тихіше, ніж спитав. — Ни думав, що так вийде… — І по хвилі. — У нас із Олею мею тоже дитина зав’язалася…

— Вітаю, — тільки й вимовила.

Сказала з чимось таким, що здушило горло, розлилося жаром над грудьми, далі зібралося в клубок. І той клубок не міг з неї вийти.

У неї народилася наприкінці зими справді дівчинка. Родила вдома, коли вже геть стало не в силі терпіти болю, якось добралася до сусідки, баби Явтушихи, вона й прийняла, і перерізала пуповину. Дівчинка була нівроку, міцненькою, здоровенькою на вигляд, схожою, як їй здалося, і на неї, і на Романа. Назвала донечку Валерією — таке ім’я почула в емтеесі од їхньої бухгалтерки, і воно їй вельми сподобалося. Та час замилування дитиною швидко минув. Настала весна і Варочка відчула, як до неї повертаються і сили, і бажання жити. У МТС прийшли нова машина і новий трактор, а значить, з’явилися й нові молоді механізатори, на початку літа приїхав ще один інженер. Вона бачила, що уваги чоловіків не втратила, тепер тільки поглядали на неї трохи інакше (а може, то собі нав’язала?) — як гулящу, доступну. Зранку, нагодувавши малу, вкладала спати й поспішала на роботу. Тоді в селі ще тільки запровадили чотиримісячні декретні відпустки, по два місяці до і після народження дитини. Коли ж лишалася в чоловічій компанії, на вечір просила доглянути Лєрку ту ж Явтушиху чи сусідку Марину, у якої самої була маленька дитина.

Подія, що ще крутіше змінила Вароччине життя, сталася влітку. Варочка раненько шпацірувала на роботу. Вийшла на шосейку, вже підходила до станції, коли почула шум за плечима, потім і сигнали. Озирнулася — ціла колона машин. Воєнні. Здогадалася — зновика понтонники з Любовня їдуть наводити через їхнє озеро свої мости. В останні роки такі навчання проводилися по пару разів на рік. Оскільки МТС знаходилася неподалік від озера, вона теж ходила дивитися, як складають ті мости — залізні й гумові, як через озеро рушають по них машини й навіть гармати.

Колона обминала неї, обдавала ревищем двигунів, газами і вітром, з кабіни офіцер чи старшина привітно помахав рукою, вона теж змахнула у відповідь, солдати, котрі їхали у відкритих кузовах, кричали: «Приході к нам, дєвушка!», посилали повітряні поцілунки. Машини минули, а Варочці зробилось легко й радісно на душі. Вона й справді дівчина, всього лиш двадцять перший рік іде, все життя попереду, вона молода, красива, як казав той Васько Бирців, до холєри симпатична, то й що, що має дитину, ни одна вона така, мусить же знайти свою долю.

В обід вирішила подивитися, як тренуються солдати, те можна було робити тільки здалеку. Понтонники вже розбили табір на другому березі, під лісом. Щось потягло неї вздовж берега. Йшла, доки не почула:

— Стой, кто ідьот? Стоять на мєсте.

Побачила двох озброєних солдатів, поцікавилися, хто вона така. Варочка сказала, що місцева, з села, а робить в емтеесі, а то хотіла подивитися, як ото мости наводять. Солдати засперечалися — відпустити її чи доповісти старшині або ротному? Таки повели, і біля крайнього намету один із солдатів сказав:

— Товарищ старшина, вот нарушітельніцу привели…

Старшина виявився високим, молодим, з мужнім обвітреним обличчям. Варочка подумала, що десь вже його бачила і посміхнулася — то ж він махав їй з кабіни.

Старшина теж спитав, хто та звідки. Варочка пояснила і раптом подумки попросила: «Не відпускай мене». Старшина сказав, що ходити тут, звісно, цивільним не можна, навіть із цього села, але таким симпатичним порушникам можна й пробачити.

— Дєкую, — видихнула Варочка.

І подумки: «Симпатичний… Тоже… Не Васько».

Старшина відпустив солдат і сказав, що однією подякою не обійдеться, доведеться провести, щоб ще раз не заблукала.

Так Варочка знайшла свою долю. Принаймні, думка, що виникла, коли попрощалася зі старшиною, гріла її цілу дорогу і підносила на невидимих крилах. Вона вперше задала собі два запитання, які задавала й потім, на які не знаходила відповіді. Перше: чому вона пішла вздовж озерного берега аж до військового табору, і друге: чи справді то Ростислав, як звали старшину, виглядав із кабіни військової машини на шосейці й привітно махав рукою… Зрештою, це не мало великого значення, мало інше: вона йшла назустріч своїй долі, своєму щастю й прийшла до нього. Вдома того дня на неї, звісно ж, чекала Валерка — зарюмсана, охрипла від крику, геть мокра і закаляна, бо ж мама ще ніколи так довго не затримувалася на роботі. Швидко обтерла, перевдягла, погодувала, а потому нагріла води й вимила доцю. Вона обціловувала маленьку й розповідала, якими вони відтепер обоє будуть щасливими. Бо ж доля, Бог мусять зглянутися над ними. Нарешті змилуватися… після смерті батьків і її невдалих пригод.

З того дня розпочався роман Варочки й старшини Ростислава Тищенка. Вони зустрічалися щовечора, а часом і вдень, цілий місяць, доки понтонники стояли табором на березі озера. А потім, коли повернулися до міста, Варочка їздила автобусом і попутними машинами до Любовня, а Ростислав приїжджав (часом теж автобусом, а часом воєнною вантажівкою чи й командирським «бобиком», що неї особливо тішило) до Загорян. Зустрічалися в лісі, на лавочці, в гайку поблизу емтеесу, в його кімнаті в гуртожитку для офіцерів і надстроковиків, на квартирі в його товариша. Ростислав не сипав жартами й дотепами та анекдотами, як Роман, не зітхав безнадійно, як Грицько, слова добував не часто, але були вони для Варочки по-особливому вагомими й значимими. Незабаром вона знала про коханого (так, так, коханого, ще й якого) геть усе. Ростик був із селища біля великого міста над Дніпром, туди ж незабаром мріяв і повернутися. Бо він служив строкову солдатську в їхньому місті, по її закінченні лишився на надстрокову і через пару літ служби став старшиною. Шкодував, що як був ще сержантом, не ризикнув поступати у військове училище, ну, та нічого, своє наздожене, йому ж тільки двадцять сім. Вже домовився про переведення восени у військову частину в їхньому місті, а там поступить на курси молодших лейтенантів і все одно стане офіцером. Ростикові батьки, як він казав, мали їй сподобатися. Батько був простим роботягою, все життя слюсарював, а мати хоч і вчителька початкових класів, теж проста, із села. Мають свій гарний будинок. У Ростика були ще старші брат і сестра («Як у мене», — щасливо сказала Варочка), обоє вже одружені, мають дітей.

— Познайомишся ще з плем’яшками, — сказав Ростислав, і од цих слів Вароччине серце солодко завмерло. — Хуліганисті стервеці, особливо Костик Толіків, ну, нічо, наведемо порядок.

Про себе Варочка розповідала теж усе. Крім одного — про пригоду з Романом і про її Лєрку-Валерку. Доця по поверненні мами з любовних мандрів вже стрічала її щасливим агуканням, віднедавна навчилася й сидіти. Варочка з трепетом чекала дня чи вечора, коли муситиме розказати коханому про Валерочку. Було боязко, але втішала себе тим, що раз любить так неї, то мусить полюбити і неїну крихітку, кровиночку.

Ростик довгенько не поспішав розвивати їхні любовні стосунки, це її трохи навіть ображало, але й водночас радувало — бачила, що він в усьому статечний, ґрунтовний, як і належало бути справжньому чоловікові. Поки що великою радістю для Варочки було нетерпеливо поспішати на побачення в селі чи місті й блаженством потрапляти в міцні, дужі, солодкі обійми. Вона ще не знала, яке ще більше блаженство чекає на неї попереду.

Коли Варочка стала повністю його, то віддалася, впала у справжні обійми й любощі, як лягає на долоню доспіла-доспіла вишня, по вінця налита соком, але ще не переспіла. Незабаром вона переконалася, що Ростикове кохання не йде ні в яке порівняння з тим, що знала досі, — грубим, квапливим зляганням з директором, дужими, але якимось надто обережними любощами тієї єдиної ночі з Романом, не кажучи вже про короткі сеанси з кількома слюсарями і шоферами в каптьорці коло ремонтної майстерні чи в кабіні самоскида — ті здавалися дурним сном. Ростик виявився настільки потужним чоловіком, що від захвату у Варочки дух відлітав кудись аж за хмари. Вона іноді сама мовби не перебувала під ним чи зверху, а літала в час любощів так високо, що боялася впасти.

Після таких побачень Варочка ловила себе на думці, що їй хочеться зробитися маленьким слухняним кошеням, котре треться об ноги коханого чоловіка. Найкращого у світі чоловічища, її власника і повелителя. Восени Ростик вдруге їй освідчився й сказав, що справа з переводом його в рідне місто фактично вирішена й незабаром вони туди поїдуть. Обоє. Так і сказав — обоє. Він познайомить її з татом і мамою, братом і сестрою, плем’яшками.

— Ти, до речі, так і не завела мене до своєї хати, а казала, що живеш сама, — з легким докором додав.

Варочка зрозуміла, що настав час, що мусить відкрити те потаємне, що досі приховувала.

Завмерла її душа, тільки шалено на ціле село стугоніло серце, враз стала мокрою спина.

— Ти мене справді любиш? — вона здивувалася, як хрипло звучить її голос — геть чужий.

— Ну, Варуню, ти даєш!.. Ти ще й сумніваєшся?

Звісно, вона не сумнівалася. Досі найбільшою турботою було приховати, що вона годує дитину грудьми. Направляючись на побачення, змушувала Лєрку перед тим пити, або ж зціджувала молоко. Коли ж їздила в місто, то раз, як побачення затяглося, мусила обдурювати, що хоче в туалет і там позбавлятися зайвої білої рідини, яка могла її видати. Під час любощів старанно ховала груди (чим ще більше розпалювала Ростика), казала, що їй стидно, ще націлується колись. Здається, коханий нічого не помітив. Чи вдавав, що не помічає?

— Прости, — пригорнулася, цього разу несміливо й винувато. — Прости, любий. Я не сумніваюся… Я… У мене…

І помертвілими вустами:

— У мене є дитина.

— Дитина?

— Так. Дочка.

Він скривився, потім присвиснув.

— Ну діли… Коли ж ти встигла?

— Недавно. Валерці зимою рік буде.

— Валерці? Валерія… Гарне ім’я.

Гарне ім’я… Як він вимовив…

У Варочки трохи полегшало на душі.

Він… Він зрозуміє і простить… У Валерки буде тато…

— Невдала любов?

Ростислав спитав мовби знехотя. Не зацікавлено, а байдуже.

— Майже. Обпеклася. Лєрка й осталася…

Він рушив. Варочка слухняно за ним. Не знала, що думати й що казати.

Нивже зновика облом, біль і …

Ростислав спинився. Потім взяв неї за плечі. Пригорнув і відпустив. Сказав, що дуже любить. Що йому байдуже, що в неї хтось був, що дитина, що сам не святий, проте… У нього дуже суворі батьки, ще тої, старої моралі. Особливо мама… Коли старший, Толік, почав було дружити з дівчиною, у якої була недобра слава, мама суворо заборонила, та й батько раз добре пройшовся паском і кулаком по сестрі Райці, коли та надто пізно прийшла додому… Ні, він не проти дівчинки, він би… Але… Він не уявляє, як він приведе до них у дім жінку з дитиною… Він уже написав батькам, що має гарну дівчину… Дівчину…

— То що ж нам робити?! — Варочка швидше зойкнула, ніж вимовила.

Ростислав сказав, що він хоче, щоб Варочка була з ним, стала його дружиною, але…

Але без дитини…

— То що, мині вбити Лєрку? — Варочка мало не викрикнула.

— Чого ж убити… Зроби щось інше… Можна ж в дитбудинок здати чи куди там… А тоді поїдемо до наших…

— Ну, дєкую… До побачення…

Ростислав схопив неї за руку. Стис. Проте не надто боляче.

— Не гарячкуй… Подумай… Я ж хочу бути з тобою… І туди мушу вернутися… Подумай… Якщо любиш… Зустрінемося післязавтра… Приїдеш до міста…

Варочка думала ніч і наступний день, і ще ніч. Обурення змінилося розпачем. А на зміну розпачу приходили картинки їхнього кохання з Ростиславом. Ще й якого кохання! Побачила, як вони їдуть в те його місто. Як їдуть вулицею — обоє молоді, вдатні, вродливі, дужі. Гарна пара. Чудова пара. Заходять на подвір’я будинку, де їх зустрічають Ростикові тато й мама. Вона буде доброю, роботящою невісткою. Вона вміє ладити з людьми. До того ж Ростик каже, що вона може піти вчитися на продавця… Потім робитиме в магазині…

Варочка поглянула на доньку, котра мирно посапувала у сні. І раптом відчула до цієї істоти глуху неприязнь. Може, справді здати в дитбудинок? Але що скажуть люди? До того, що в неї дитина, вже якось звикли… Хоча скільки наварнякали, нагудили за її спиною… І чула, й хорохорилася… Проте скільки пережила… Як заявитися в той будинок, де його шукати… Треба ж буде заповнити якісь бомаги…

У неї ще була зустріч з Ростиславом. Коли побачила коханого, перехопило подих від одного його вигляду — високий, стрункий, міцні руки й широкі плечі, на які скоро замість старшинських ляжуть офіцерські погони.

Він поводився, мовби нічого не сталося. Жодним словом не згадав про вчорашню розмову. Казав ніжні слова.

Повів у ресторан (вперше), в кіно.

Потім вони кохалися в квартирі його товариша… Варочка верталася додому пізно ввечері — Ростислав відвіз до села позиченим мотоциклом. Варочка обіймала його за плечі, тулилася до них і думала, що ніколи й нікому не віддасть цього чоловіка. Неїного чоловіка. У тілі жив солодкий трем сьогоднішнього кохання. Кохання перед розлукою. Бо він сказав, що дали відпустку, після якої служитиме там, у своєму місті. А перед тим приїде, щоб забрати її. Заяву до загсу подадуть уже в них, так ліпше.

На прощання сказав:

— Ну, ти вирішуй за цей час свої справи…

— Може, зайдеш? — спитала несміливо — стояли біля її будинку.

— Пізно вже. Мотоцикла сьогодні обіцяв віддати.

Не хотів навіть глянути на Лєрку.

Але її любив.

Любив. Ще й як любив!

— До зустрічі, кицюню. До скорої зустрічі.

І собі видихнула:

— До зустрічі.

У хаті — Марина, сусідка, налетіла:

— Ну де ти швендяєш? Дитина ж уся скричалася. Якби я ни зайшла…

— Дитина… Дєкую вельми…

— Знов якийсь ухажор возив мациклєтом до лісу?

— Ни твоє діло…

— Ой, Варко, дограєся ще раз…

— Та йди ти…

— Я то піду, — сказала Марина.

«Тре таки щось рішати», — подумала Варочка.

Глянула на дочку. Де воно взялося, за віщо…

«Тре щось рішати», — ще раз подумала.

Рішення прийшло через два дні, коли купала своє нещастя. Доливала в тазик до води, загарячої, холодну.

Вода, вода… Холодна вода… Чого прийшли ці слова?.. Холодна вода лилася крізь пальці…

Наступного дня, йдучи поратися на город, де тре було підрізати рештки капусти, Варочка вперше посадила доньку у глибоку виварку з водою. На початок не вельми холодною. Мала запхинькала, потім замовкла, стала плескати ручками по водичці. А може, й не знала, що то таке.

Відтоді, йдучи на роботу, вона лишала Лєрку, одягнуту тільки в сорочечку, у виварці з водою. Все холоднішою.

20. Ошукана

Вони верталися із заробітків у Росії, їхали через Білорусію, а що вирішили зекономити трохи грошиків, рубликів, вже ліпше було потратити їх на випивку, то добиралися з Москви не як звично — на Мінськ, а тоді на Брест і додому, а місцевими дизель-поїздами. Мусили кілька разів пересідати на менших станціях, та спішити їм було нікуди — позаду було каторжне літо й частина осені, коли, надриваючи жили, зводили аж два корівники в далекому сибірському селі. Зароблені зерно й солому вони також продали, перетворили на ті ж рублики, які тепер зігрівали міцні чоловічі тіла в гаманцях, передбачливо пришитих зсередини до сорочок і штанів дружинами і матерями. Таких бригад з Полісся, які шукали ліпшої долі по всьому Союзу, в ті роки було багато. У їхніх селах людей було також багацько, сім’ї багатодітні, а земля така бідна, роботи всім не вистачало, діти просили їсти, а потім їх тре було ставити на ноги, тож місцева влада дивилася крізь пальці на оті поїздки-відлучки. Тим більше, що вертаючись, заробітчани несли місцевим князькам — головам колгоспів і сільрад — своєрідну данину за дозвіл весною вирушати у виснажливі мандрівки, як тоді казали, за «довгим рублем».

Із Загорян бригади їхали зазвичай одразу після Пасхи, а верталися в кінці жовтня — на початку листопада, перед празником, храмовим святом Дмитра. Бригада, яка зробила пересадку в білоруському містечку, складалася з чотирьох чоловіків різного віку. Найстаршим був Іван Бройчик, якому перевалило вже за п’ятдесят, але його взяли, бо досі був вправним і теслярем, і муляром, до того ж своїми жартами, підколочками (вживали міцніше слівце) й анекдотами дядько Іван скрашував одноманітне життя-буття, при якому не розгинали спини од раннього світання до пізніх сутінків, і заїдав проклятий сибірський гнус, хмари якого частенько налітали з місцевих лісів і боліт. Степану Крипуку перетупцяло за сороківку, а двом іншим — Петру і Захаркові — не добігло й до тридцяти. Захарко серед них єдиний лишався неодруженим. З виду непоганий, лице світилося якимось особливим світлом, вії довгі, не чоловічі, карі очі притягували й дівчат, і в тому селі, дерьовнє, де в совхозі^[58] корівника виклали як лялечку. До нього дівчата й самі приходили — утю-тю, симпатюлька-хохольчик — та Захарко ховався од них вечорами в кімнаті радгоспівського гуртожитку, коли інші чоловіки могли й до місцевих молодиць приліпитися. Ця сором’язливість, а ще люта бідність — жив Захарко з матір’ю і теж старою дівою-сестрою, у манюній, найбіднішій на кутку, а може, й у цілому селі, хатинці — й привели до того, що хлопака ніяк не міг женитися. Хоч муляр з нього був ніякий, взяли за рекомендацією дядька Івана, який пожалів бідаку — хай і в їхній хатинці на курячих лапках, де в обох жінок латана-перелатана одежина, тоже нарешті зашелестять грошики. Захарко старався з усієї сили — і цеглу підносив, і вчився кельмою орудувати, і розрізував та обтесував кругляки. Тож і віз у маленькій полотняній торбинці під сорочкою, яку постійно обмацував, фантастичну суму — мало не шість тисяч рублів^[59], а ще три трохи поношені, куплені на барахолці сибірські кожухи. Ото зрадіють мама і сестричка!

До потрібного їм дизеля лишалося цілих чотири години, тож зайшли у пристанційну їдальню — перекусити й почаркуватися. Тоді ще й у таких їдальнях працювали офіціантки, тож замовили в дівчини в білім фартушку по котлеті з картоплею, по капустяному салату, огірочки, повагавшись, додали й ковбаски і, звісно, наказали принести дві блєшки казьонки.

— «Московской» алі нашєй бєлоруской «Зубровки»? — уточнила дівчина.

— А чо, ваша добра горілка? — дядько Іван. — Пити мона?

— Попробивайтє, нє пожалкуєтє, — порадила дівчина, ще й підморгнула.

— Давай «Зубровку», — звелів Бройчик.

Випили, закусили, заговорили — про роботу згадали, сибєрських кацапок-молодичок, які охоче підставляли дупи для їхніх рук, про те, як ото вернуться в Загорєни, на їхнє Млинище, та гарненько попразникують. Взимку заготовлятимуть дрова, а весною знову в путь, туди саме, бо приїжджав директор другого совхозу, якому сподобалось, як швидко й добротно працюють западенці-бандьори й сказав, що йому тоже тре телятника поставити.

— І мене ж візьмете? — Захарко весь аж напружився.

— А як же без тебе…

— Дєкую, — Захарко засяяв.

Незабаром чоловіки помітили, якими великими, захопленими очима дивиться на офіціантку Захарко кожного разу, коли підходить до їхнього, а то й сусіднього столу. А потім він сказав, що з’їв би ще котлєтку і водички солодкої випив.

— Що, братику Захарію, дівка в око запала? — спитав Степан.

— Та я тойво, пити хочеться…

— Та ти ни сумлівайся, дівка, їй-бо, козирна, вісімки виписує, як іде, — дядько Іван засміявся. — Хоч, поможу?

— Як то? — Захарко аж злякався.

— А зара побачиш.

І коли дівчина підійшла на його поклик, Бройчик похвалив і «Зубровку», і їхні страви, і те, як капуста хрумтить, майбуть, добре виквашена й посолена, а тоді спитав, як же звати таку красуню.

— Алєся, — не сказала, проспівала офіціантка.

— Та за їдне таке ім’ячко варто на край світа йти, — Бройчик, здавалося, аж помолодів. — Їй-бо, правду кажу. Ото якомусь чоловікові повезло, для такої жіночки я би щодня ни зорі, а сторубльовки з неба знімав. Олеся… Ну, хлопці, за чиєсь щістя й випити не гріх.

— Я ще не заміжня, — раптом сказала офіціантка.

— Ото да, — присвиснув дядько Іван. — Куди ж ваші хлопці дивляться?

— Як і ви, большей у чарчіну, — вже менш привітно вимовила Олеся.

— Та ми ото із заробітків їдемо, то й розслабитися рішили, — відповів Бройчик. — А дехто в нас більше ни в чарку, а на вас, Олесю, поглядає. І, замічу, Захарко в нас тоже нижонатий.

Дівчина глянула на наймолодшого в компанії трохи скептично. Й начеб оцінююче. Як одійшла, дядько Іван сказав:

— Ну, хлопче, вроді клюнуло. Та то так, приспівочка була, а зара я й музику видам.

Захарко було несміливо, знічено:

— А мо’ ни тре, дєдьку Йване?

— Тре, ще й як, тре! По носі твему бачу. І по очах, де вже зайчики-олесічки до сонця мригають.

Він замовив ще ковбаски, а як офіціантка принесла, сказав, що то правда — їдуть із заробітків. Вельми по домі скучили, признається, що є що привезти, а найбільше заробив з них Захарко. Бо ж майстровитий у них він хлопак, на всі руки, і муляр, і тесляр, їдне слово, майстер, хоть і молодий. Робота в руках горить. Ну, тико до дивчєт нисміливий, як то кажуть, стидливий, до роботи зух, а до дівки, то ловить мух. Та комусь таки випаде щістє, приведе в свою домину, а приводити є куди, бо ж найліпша в селі хата, як дзвін, а віконниці які, а шафи своїми ж руками змайстрував… Одним словом, Бройчика, як то не раз траплялося, казали в селі, повело без налигача.

І Степан слово доклав. Дівчина відійшла, видко, уже геть збентежена.

Захарко тоді:

— Що ж ви-те набалакали таке?

— Усе буде, як у тій пісні, хай-но тико поїде з тобою… — сказав Бройчик.

— А поїде? Ой, коби ж то поїхала… Али ж хата у мене найбідніша, що ж то буде… — журився хлопець.

— Ти тико з нами більше ни пий, — наказав Бройчик.

Як виходили з їдальні, дядько Іван велів Захаркові остатися. Захарко остався… Коло прилавка стояв і дивився, як дівчина по залі снує… Йому було й радісно, й соромно водночас. Раптом подумав, що не поїде додому, от не поїде і все. Хай будь що буде, тут, у цьому білоруському містечку останеться. Житиме, він уже навчився мулярувати, може, Олеся колись і вийде за нього.

Олеся, зрештою, підійшла й на дивній своїй мові, що для Захарка звучала, як музика, промовила — йди вже, мовляв, твої товариші чекаюць. Захарко у відповідь сказав, що неї пожде, доки робота не закінчиться. Дівчина зиркнула на нього.

Сказала-проспівала:

— Ой, горенько ти мойо… Чого же рабіць будєм?

Захарко не знав. Зате знав, що без цієї дівчини геть помре. Що світ без неї для нього обвалиться. Олеся пообіцяла, що писатиме. Хай він їй тільки напише, прямо на столовку їхню.

— Напишу, — пообіцяв закоханий Захарко.

Написати йому не довелося. Іван Бройчик прийняв тверде рішення. Вони всі лишаються в містечку. Петрові, який спробував щось буркнути, що вдома ждуть — цить, тута чоловіка тре виручати. Іван знав, що таке любов…

Наступного дня свіжопоголений, геть тверезісінький і напахчений одеколоном, купленим у місцевому універмазі, Бройчик повів Захарка до їдальні. Там узнали — Олеся сьогодні вихідна. Бройчик спитав адресу. За півгодини вони стояли перед дверима квартири у двоповерховому будинку, де жила Олеся.

Той візит, як то кажуть, треба було бачити. Іван Бройчик постав перед Олесиними батьками — а була якраз неділя — урочистішим, ніж посол перед врученням вірчої грамоти главі іноземної держави. Сказав одразу — хай не дивуються тому, що почують, таке тоже трапляється. Розказав, як ото вони додому із заробітків на Україну вертаються. Про геть позитивного й майстровитого Захарка. Про те, що хлопець йому, як рідний син. Тут, в їхньому місті, трапилося те, що трапилося. Що мало трапитися — хлопець без пам’яті закохався в їхню дочку. Він од його імені, і од свого, просить неїної руки. Він не якийсь там пройдисвіт, а батько чотирьох дітей, уже й п’ятьох онуків має.

Олесині батьки — простий столяр місцевого деревообробного комбінату й санітарка районної лікарні — дивилися ошелешено. Перед ними стояли мовби нормальні люди. Старший чоловік говорив зв’язно й переконливо. Дивився очима геть тверезої людини, мова була хоч і дивна, але майже цілком зрозуміла. Зрештою, покликали Олесю:

— Що ж то таке, дочко?

Дівчина зайшла збентежена. Засоромлена і… щаслива. При одному позирку на Захарка, що весь пашів, їй стало зрозуміло — то її доля. Сказала, що так, відучора вона полюбила цього хлопця. Не знає, як те сталося, але полюбила. Згодна їхати за ним хоч на край світу.

— Добре подумай, — мовили на те батьки.

— Я й тутика, у вас, могу зостатися, — вперше вставив свої слова Захарко.

Як не дивно, саме ці слова справили вирішальний вплив. Бо в двокімнатній квартирі, окрім Олесі з батьками, жили ще старший син з невісткою, котра от-от мала родити, і молодша дочка. Тож батьки тільки зітхнули… А там, хоч і в селі, а таки великий будинок, у якому живуть Захарко з матір’ю. Де господинею буде Олеся, як сказав чоловік-сват.

Компанія заробітчан ще пожила й погуляла в містечку три дні. Олеся за цей час розрахувалася з роботи. Розрахували її швидко. Бо на це місце накинула оком племінниця завідуючої їдальнею. Захарко майже не відходив від неї, дивився захоплено й закохано, і під тими поглядами Олеся танула, як морозиво на сонці. Солодке передчуття несподіваного щастя не покидало її. Вона вже пережила нещасливе кохання, чоловічу підступність, пустилася було берега, а тепер думала, що Бог таки винагороджує за все пережите, за прикрощі, яких зазнала.

Їхали вп’ятьох, Захарко й Олеся весь час трималися за руки, а вийшовши в тамбур, крадькома цілувалися. Цілувалися й обіймалися на станції пересадки і за вуглом на вокзалі в Бресті. Солодке передчуття більшого, першої медової ночі з хлопцем, котрого так несподівано покохала, не покидало дівчину. До того ж Захарко признався, що хоч йому вже двайціть вісім скоро, а вона в нього буде першою. Його, правда, мучив сором при думці, що так підло обдурює кохану, але ж він любив неї більше за все на світі. І дедалі більше, міцніше. При думці, що ж то буде, коли побачить замість обіцяних хоромів їхню бідацьку хатину, де жила ще й нещасна сестра, як він казав, із заскоками, у нього міцно стискалися щелепи й холонуло на душі. Та весь час приходили рятівні слова: «Якось то буде. Я же неї люблю. І вона любить».

Коли нарешті добралися до Загорян, потопали через всеньке село, бо з Бреста приїхали на автобусну зупинку на протилежному боці села. Олеся придивлялася до більших і ліпших хат. Може, ось ця чи ось ця… Та вони йшли і йшли, далі і далі. Напарники… Першим покинув Петро, потім Степан, останнім Іван Бройчик. Обняв обох, Захаркові шепнув на вухо:

— Ну, тримайся, синку…

Лишившись сам-на-сам з Олесею, Захарко відчув, як у нього все затерпло. Задрижав, як самотній листок на дереві, повз яке проходили. Обпекла думка, що то зара буде…

Нарешті коханий сказав:

— От ми й прийшли.

Олеся не повірила своїм очам — вони рушили з вулиці до малесенької, перекособоченої, наче вбитої в землю дерев’яної хатини з манюнім віконечком, що підсліпувато зирило на світ й на прибульців.

— То є твоя хата? — Олеся спинилася, руки в неї затремтіли, а обличчя болісно скривилося. — Твоя хата…

— Так, — тихо, мовби втратив голос од побаченого, прошелестів Захарко. — Прости, люба. Я… Я…

— А де будинок з шістьма кімнатами? Де хороми? Ти… Ти підло обдурив мене… Ти і твоя шайка… Той дідуган! Я вб’ю вас обох.

Олеся випалила це й шарпнула свою валізку з рук Захарка, щоб негайно вирушити геть, назад. Може, до вечора є ще який автобус…

Захарко валізи не відпустив. З чужого, сусіднього подвір’я дивилися жінка й чоловік. І Олеся пересилила себе, пішла до хатини.

У хаті було вкрай бідно й напівтемно. Із лавки підвелася зморщена жінка. Незабаром прийшла ще одна — з лицем, котре відлякувало. Олеся дала волю почуттям і виклала все, що думала. Про підлого ошуканця, про те, що любов так не починається. Сказала, що тут ноги її не буде. Зараз же поїде назад, до себе, додому в Білорусію.

— Та вже пізно, дитино. Мо’ хоч завтра поїдеш? Хоч заночуй у нас, хай уже люде зранечку сміються, — сказала Захаркова мати.

Олеся відмовилася од вечері, заночувала на єдиному в хаті ліжкові. Спала, не роздягаючись, бо здавалося, що стара полатана постіль смердить. Захарко примостився на лавці, мати залізла на піч, а сестру випровадили до якихось родичів. Спалося їй погано, весь час прокидалася й лежала з думкою — швидше б дочекатися ранку. Чула, як той, кого ще сьогодні кохала, зітхав, навіть пробував щось шептати, та вона не відповіла.

Вранці вона відмовилася й снідати, сполоснула лице водою і рушила, покидаючи місце, де її ще раз так жорстоко обдурили. Крикнула Захаркові, щоб не проводжав, що ненавидить його. Захарко вже поплентався за нею до вулиці й сказав:

— Прости ще раз…

— Нєнавіжу, — сказала Олеся. — Нєнавіжу… Божейку…

— Ти той… Ліпше до Ковеля їдь, а там сядеш на поїзд до Бреста, а може, й Мінська… Я тобі грошей дам…

— Обойдуся, — процідила Олеся. — У мене єсть свої.

Вулиця чужого села стелилася їй під ноги. Сльози застилали очі. Навіщо над нею так насміялися?.. Ось хата того старого чоловіка, який найбільше її переконував, запевняв, як багато живе цей Захарко. Старий виявився найбільшим, найпідлішим обманщиком. Пройдисвітом.

Швидше проминути, бо з вікон дивляться чужі очі, вікна з неї сміються.

Минувши цю хату, вона почула чоловічий голос:

— Куди ти, дівчино? Зажди-но…

Той дідуган!

Олеся пришвидшила крок. Довкола неї не просто лежало чуже село, а село обманщиків. Таких, як і цей старий.

Вона приїде додому і все забуде, як дивний дикий сон. Якого, може, й не було. Десь вона читала, що снитися може так реально, мовби відбувалося насправді.

Здається, ось тут повертати, щоб вийти до автобусної зупинки. Там закінчаться її пригоди, почнеться повернення. Але чому вона така довірлива, чому так легко повірила, піддалася на спокусу?..

Вона дійшла до зупинки, голодна, ковтаючи сльози, в чужому селі, самотня, обдурена, зневажена. Через годин дві таки послухалася Захаркової поради й сіла на автобус, що їхав до Ковеля.

Автобус уже виїжджав з села, коли чоловік, який стояв обіч шосейки, раптом кинувся й опустився на коліна посеред дороги. Водій засигналив, а потім загальмував за якийсь метр-два од чоловіка на колінах. Бувало, автобус зупиняли тут, на краю села, просили взяти, але щоб так…

«Божевільний він чи що…» — подумав шофер і вистрибнув з кабіни, матюкаючись.

Чоловік на дорозі справді дивився, як несповна розуму. Очі його викочувалися з орбіт. Сказав, що нікуди не піде звідси, доки з автобуса не вийде їдна дівчина, яку звати Олеся. Підповз до автобуса і вчепився за бампер.

— Та твою мать! — лайнувся водій.

Підійшов до кабіни, відчинив двері, гукнув у салон:

— Хто там Олеся? Виходь… Не вийдеш, далі не поїдемо. Там якийсь псих…

Олеся вийшла не одразу, але вийшла. Коли наблизилася до Захарка і він підвів очі, здригнулася. Такий біль, жах, благання були в тих очах. Губи, якими намагався щось вимовити, дрижали.

Олеся стояла і раптом сама почала дрижати, мовби довкола її оточила зима. З вікон автобуса очманіло дивилися пасажири.

— Що будемо робити? — спитав шофер. — Мені їхати треба. Графік…

— Добре, я лишуся, — сказала Олеся. — Зара токо чамодана заб’яру.

Вона лишилася в Загорянах назавжди. Через рік з’явилася перша дитина, потім друга, третя. Олеся пішла було посудомийкою в місцеву маленьку їдаленьку, та ця робота їй не сподобалася, й вона почала ходити в колгосп на польові роботи. З чоловіком часто сварилися, розлютившись, била його чим попало — рукою, качалкою, поліном. Захарко тільки винувато посміхався. Він любив її більше за все на світі. Відчував — і Олеся любить, хоч і часто свариться. Захаркова сестра таки вийшла заміж. Хату нову побудували вже для сина, коли виріс і захотів женитися. Олеся розмовляла на суміші українських і білоруських слів і якось довідалася, що колись у Загорянах жила полячка Зося, яка сама сюди приїхала до чоловіка.

21. Гаряча вода

Вода у виварці, з якої мала не могла вибратися, ставала дедалі холоднішою. З Мариною Варочка була посварена, Явтушисі сказала, що лишатиме дочку в родичів. Двері запинала на внутрішній замок.

Нещасна істота повинна була простудитися, просто простудитися. А від запалення недалеко було й до смерті.

Правда, мала вперто чомусь не хотіла простуджуватися. Наче загартовувалася. У Варочки дедалі більше росла злість на цю живучу ляльку.

На п’ятий день маля почало вже покашлювати…

Як розповідала потім Параска Явтушиха, того надвечірка вона випадково визирнула у вікно й раптом побачила на вулиці жінку — в дивному довгому білому одязі. Наче б і не жінка, а якась світла пляма. Параска перехрестилася. Та жінка не зникла.

«Мо’ циганка? — Параска вирішила вийти надвір, вона не з боязких. — Ходять тут воне останнім чєсом…»

Вона вичовгала на подвір’я. Жінка стояла вже трохи поодалік. І тут Парасці здалося, що жінка наче б кличе неї йти за собою.

«Господи, нивже тая Діва мині явилася, про яку покійні бабця розказували?» — Параску ошелешила ця думка.

І все ж вона, перехрестившись, рушила за жінкою. Та коли дійшла до доми, у якій жила та непутьова Варка Лузьова, жінка раптом зникла, мовби випарувалася. Параска завмерла, трохи постояла. По тілові пробігли мурашки. Все ж вирішила зайти до Варки, щось мовби підштовхнуло неї до хатини, до дверей. Натисла на клямку. Двері були зачинені, Параска згадала, що Варка їй казала, буцімто дочку теперка відносить до родички, й та глядить малу, доки Варка на роботі. Параска хотіла вже рушати назад, додом, та раптом почула якийсь дивний звук. Наче скімлило мале цуценя. Звідки взявся песик у Варки й чого вона його зачинила в домі? Параска прислухалася, незважаючи на вік, слух ще мала добрий, як і очі. Всередині явно тихо плакала чи жалібно пхинькала дитина. Нивже тая окаянна Варка таки лишила дочку саму вдома? Али чого плач-пхинькання доноситься десь із сіней чи комори? Параска обійшла будинок, притуляючи вухо до стіни. Тихий, жалібний, ледь чутний, та якийсь такий, наче мала істота жалілася на весь світ і когось кликала на допомогу, плач таки доносився з того місця, де мала бути комора.

«Ци вона здуріла, тая Варка, щоби дитину в коморі оставити?» — Параска подумала це й затупцювала на місці.

Пробурмотіла:

— Я зара, зара, маленька.

Вона подибцяла до сусіда через дорогу Пилипа, той, на щастя, був удома, колоду кінчав обтесувати. Параска пояснила — таке й таке діло, щось чи хтось ніби плаче всередині доми в тої Варки, неї нима, хтозна де, мо’ маленьку тре рятувати. Таке діло, що мо’ й двері тре виламати. Пилип лайнувся, забурмотів, що то якось нивдобно чужі двері виламувати, та все ж послухався бабу, рушив за нею. Вони обоє прислухалися й тепер обоє визначили — плаче, хоч і вельми тихенько, дитинка. Понатужившись, Пилип сокирою підважив і таки висадив двері. Потому одчинили двері до комори, звідти доносився тихий жалібний писк.

Те, що вони побачили, коли Пилип дістав з кишені й запалив сірника, вразило обох. Так, мовби несподівано спалахнула осіння блискавка серед темряви, а за нею прогуркотів грім. У коморі на підлозі у виварці з водою сиділа дитина, зодягнута в тоненьку сорочечку, а знизу зовсім гола.

Параска торкнулася пальцями води й відсмикнула руку.

— Та ж вода геть зимна, — вражено сказала вона. — Та шо ж то таке робиться, людоньки… А Боженьку милий, напастє яке.

Коли Пилип виніс малу надвір, у присмерку побачили, що дитина геть посиніла — певно, од холоду й плачу, а личко все в сльозах і шмарклях.

— Світ рушиться, людоньки, — забурмотіла Параска.

— Ви-те вдягніте-но неї, — наказав Пилип. — Та скоріше, бо направду вмерзне.

Параска знайшла в хаті пелюшки, замотала в них і одіяло дівчинку й оддала Пилипові. Удвох вони й понесли дитину, що ледь дихала, до дільничної лікарні. Людям, котрих бачили дорогою, Параска розказувала, яка то нилюдська біда приключилася. Кілька жінок і всюдисущий Іван Бройчик рушили за ними. Вже на підході до лікарні перестріли Варочку, котра, похитуючись, бо на станції було чаркування, верталася нарешті додому. Почала було питати, що таке, куди йдуть.

— То вона, дітовбивця! — закричала Параска.

Жінки оточили Варочку й почали штурхати, а далі й бити.

Разом зайшли до дільничної лікарні, викликали фельдшера, котрий віддавна жив у скромній кімнатці на другій половині будинку.

Іван Антонович констатував переохолодження дитини й узявся розтирати малу якоюсь маззю. Дізнавшись, у чому річ, сказав, що треба покликати дільничного й голову сільради. Що й зробили. Варка поткнулась було до дитини, та котрась із жінок дала їй міцного стусана, й Варка, не боронячись, затулила лице руками та заревіла в увесь голос, а потім осіла на підлогу.

Котрась із жінок сказала, хай, мовляв, погодує дочку.

— Та вона ж п’янізна, хіба ни бачите? — сказала інша жінка. — Ще отруїть дитинку.

— Ой, п’яна я і валяюся, а народ говорить — притворяюся, — заспівала було Варка, та од штурхана стихла і знов заридала.

Перед представниками влади вона нічого не заперечувала, визнавала свою вину, казала, що не знає, що неї поплутало і ввело в гріх. Певно, те, що мала дитину не в шлюбі. Те саме вона твердила і слідчому в райцентрі. Перш ніж відправити її туди, дільничний вияснив, що в селі є дві недавні породіллі та одна жінка, у якої трохи старша дитина, ще не відлучена від грудей. Отже, доньку злочинниці було кому годувати.

Жах того, що накоїла, для Варочки-Варки наростав поступово. У тому, що сталося, вона бачила присуд, перст долі, від якої даремно намагалася втекти. Іноді їй здавалося, що за дверима камери попереднього ув’язнення стоїть дідько, страшний рогатий чортисько і сміється з неї. Вона відмахувалася руками, хрестилася, проказувала слова молитви.

— Ви хоч розумієте, що ви хотіли зробити?

Варочка на це запитання слідчого подивилася на молодого чоловіка так сумно, що слідчому враз стало холодно, мов жінка перед ним розчинила двері в цю пізню осінь.

— Вбити свою дитину, хіба не знаїте? Судіте скоріше.

Оскільки все в цій справі було ясним, суд відбувся вже за два місяці. У ті роки модними були так звані «одкриті суди». І цей мав проходити в загорянському клубі, при народі. Та Євген попросив директора МТС, той звернувся до секретаря райкому і засідання провели в райцентрі. У маленькому зальчику сиділа тільки Люба. Варочка вже знала, що донька виздоровіла од простуди, неї саму позбавили материнських прав, що хотіли віддати в будинок немовляти, та Люба не дала й удочерила Валерочку. Десь за дверима чекали своєї черги, як свідки, Параска і Пилип. І Ростислав. Бо слідчий доручив дільничному перевірити, чи не причетний ще хтось до злочину. І той встановив — Варку-Варочку бачили не раз із якимось військовим. Допитана Варочка визнала, що дружила зі старшиною Ростиславом, так, то був неїн коханий, тико він не казав убивати дитину, просто десь подіти дочку, може, в дєтдом. То вже вона сама надумала звести зі світу крихіточку.

Варочка зиркала з лави підсудних на старшу сестру й відверталася. Їй було нестерпно соромно. Бажала одного: аби це судилище швидше скінчилося. Тривало засідання справді лише кілька годин. Баба Параска Явтушиха й Пилип розказали, як все було, як застали бідну дитину у воді, як понесли до фершала. На суді зачитали характеристику з МТС, де прибиральницю Фень Варвару Петрівну характеризували дуже позитивно. Прокурор кваліфікував злочин, як замах на вбивство та вимагав десяти років ув’язнення.

Варка здригнулася й закрила лице руками.

А до того був допит свідка Ростислава Тищенка.

Старшина зайшов при повному параді. Варочка подивилася й зрозуміла: досі любить цього красивого, аж надто, чоловіка.

Завмерла. Її затрусили дрижаки.

Ростислав сказав, що не заперечує — він знав цю особу. Можна сказати, навіть кілька разів зустрічалися. Але він не знав, що в неї є дитина. Тим більше, не міг давати ніяких злочинних порад.

— Ви хотіли на підсудній одружитися? — спитала суддя, немолода вже жінка зі стомленими очима.

— Що ви, товариш суддя, — сказав Ростислав. — Про це навіть не йшлося.

— Що? — Варочка вигукнула так голосно, що всі присутні здивовано поглянули на неї.

— Ви хочете сказати, підсудна, що свідок каже неправду? — поставила питання суддя.

Варочка глянула на Ростислава, що примружено зиркнув на неї, й опустила очі.

— Підсудна, відповідайте…

І Варочка сказала:

— Нє, громадянко суддя, він каже правду. То я збрехала, а він хороший.

Їй було тепер все одно.

Суддя не мала підстав не вірити старшині доблесної Радянської армії.

У своєму останньому слові підсудна просила розстріляти неї, та потім спохопилася і попросила лишити жити, вона ж ще хоче колись побачити дочку. Донечку.

— Ви позбавлені материнських прав, — нагадала суддя.

— Дєкую, — сказала Варочка.

Здивувала перед тим назначена державою адвокат, геть молоде дівчисько, яке почало з того, що вона повинна захищати цю жінку, це її обов’язок, але потім закричала, що вона таких сама б убивала й, затуливши лице руками, вибігла із зальчика.

Суддя після короткої наради із народними засідателями зачитала вирок. У ньому йшлося, що вину підсудної повністю доведено, справді, йшлося про замах на життя. Та зважаючи на те, що потерпіла лишилася живою й нині перебуває в задовільному стані, що підсудна повністю визнала свою вину й активно співпрацювала зі слідством і судом, що вона позитивно характеризується на роботі, є молодою особою, суд знайшов пом’якшуючі обставини, й іменем Української РСР засуджує Фень Варвару Петрівну до п’яти років позбавлення волі з відбуттям покарання в колонії загального режиму. Вирок може бути оскаржений у суді вищої інстанції в десятиденний строк.

Вирок Варварочка оскаржувати не стала. Не протестувала б, і якби дали «десятку», як вимагав прокурор. П’ять років відбула, як мовиться, від дзвінка до дзвінка, коли їй запропонували подати заяву на помилування і дострокове звільнення — відмовилася. Втім, у колонії їй велося не так і погано. До роботи звикла, навчилася шити, їй навіть через три роки видали папірця, що така-то швачка третього розряду. Годували ліпше, ніж їла в селі, давали чисту постіль і регулярно водили митися в лазню.

Тільки довгий час у неї була фобія — холодна вода здавалася їй гарячою, вранці навіть вмиватися боялася, і коли перед обідом руки мила, то остерігалася, а помивши, дмухала на пальці й долоні.

До Люби Варочка все ж написала, сестра відповіла десь аж за півроку. Писала, що Валерія росте, нівроку, здоровенька, вже ходить і вимовляє деякі слова, само собою «мама» і «тато», прорізуються зубки і вже видно, що буде «зюзюмненька дівчинка». Вона також вагітна, писала Люба, скоро буде дитина, обох доглянуть, як і належить. Оскільки МТС ліквідовують, не тільки в них, а й по всьому Союзі, то Євген вже отримав нове призначення, через день-два переїдуть. З нового місця вона писати не буде і просить, коли Варка вийде, їх не шукати, так буде ліпше для всіх, а особливо для Валерочки. Не треба, щоб вона знала, яка в неї мати, тепер і навіки в неї мама Люба.

«Живи, як знаєш, хай і до тебе прийде щастя», — такими були останні слова того листа.

Варочка довго сиділа заціпеніла.

Майнула думка — ось і все, типерка найліпше просто попрощатися із життям, найліпше повіситися, як зробила сусідка по ліжках.

І все ж у ній не хотів умирати маленький паросток надії.

Відбувши строк, вона не повернулася в село — Люби з Валерією там не було, та й повертатися туди, де всі знали про її злочин і ганьбу, не хотілося. Поїхала в місто за оголошенням у газеті, де писалося, що на швейну фабрику потрібні робітниці. Жінці у відділі кадрів виклала геть усе, не криючись, — і що сиділа, і за що сиділа, і як закохалася, і як ледве не вбила донечку, і як гірко каялася і кається. Сказала, що її доля в їхніх руках.

— Ну, добре, візьмемо з випробувальним строком, — сказала жінка.

Варочка не тільки успішно пройшла той строк, а й зарекомендувала себе неабиякою майстринею. Працювала клято. Через чотири роки стала закрійницею.

Життя брало своє, дядько Час творив свою лікарську справу. На момент виходу з колонії Варочці виповнилося двадцять шість років. Вона стала ще кращою, ніж була до колонії. Якось подруга по кімнаті в гуртожитку підбила піти на танці. І тут Варочка побачила, що хлопці ще більше, ніж колись, косяками падають до її ніг. Претендентів провести виявилося аж четверо.

Олегові, майстру з електроапаратного заводу, якого вона обрала, Варя (так тепер її всі називали) призналася через два тижні, коли зрозуміла, що він всерйоз запав на неї. На черговому шляху з танців до гуртожитку випалила геть усе — і що мала дитину, і що хотіла її вбити, коли закохалася і прагла вийти заміж за військового, і що відсиділа за це цілих п’ять років.

— Це правда? — Олег дивився недовірливо-ошелешено. — Чи фантазуєш? А може, перевіряєш? Так я тебе щиро полюбив.

— Правда, — сказала Варя. — Можеш не сумніватися. А хочеш — перевір.

Більше неї майстер не проводив.

Відтоді Варя розпочала і вперто вела злостиву гру, якою мстилася й собі, і всім чоловікам на світі. Вона знайомилася і на другім-третім побаченні, а то й одразу розповідала про себе геть усе. Через рік її історію знали хлопці на всіх танцмайданчиках доволі великого міста, в усіх клубах і будинках культури.

Під час танцю в клубі на міській окраїні довгий і худий, як тичка, хлопець сказав:

— Ви не ображайтеся, я от придивляюся третій вечір до вас… Ви йдете з танців кожен раз з іншим…

— То й що? — Варя подивилася виклично і зневажливо.

— У мене таке враження, що ви або когось тут шукаєте, або, пробачте за таку химерну думку, шукаєте саму себе…

— Ти що, шизонутий? — Варя аж збилася з ритму танцю.

— Ага, — чомусь весело потвердив довготелесий. — І, здається, до шизухи мене штовхаєте ви…

— Зараз я тебе вилікую, — пообіцяла Варя. — Ходімо.

Вони передчасно покинули ті танцульки. На вулиці Варя й виклала, як завше, свою історію. До кінця. З подробицями.

— То й що? — хлопець, здавалося, ще більше повеселів.

— Як «то й що»? Я колишня зечка… Мала дитину, яку десь виховує моя сестра… Яку я вбити, замучити хотіла… І взагалі, щоб ти знав, шлюха… Шлюха я, пойнятно?

— По-моєму, це вже художня творчість, — сказав провожатий.

— Можеш перевірити…

— Навіщо? — хлопець повернувся до Варі. — Я вам вірю, що так могло бути… Ну й що? Що це міняє?

— Як то що? Ти або справді псих, або вирішив гульнути з такою, як я… Давай, я не проти…

— Слухайте, — довготелесий вперше торкнувся її руки. — Від вашої балаканини мені нестерпно захотілося пити…

— Горілки чи портвейну? — Варя спитала відверто глузливо.

— Газовки. Пішли разом шукати автомата. Або краще з простою водою.

Коли пили воду з колонки, він бризнув на неї. А як вона набрала в жменю, раптом припав і почав пити з тої жмені…

Через півроку вони з Анатолієм розписалися й справили в його студентському гуртожитку скромне весілля. Ще через місяців чотири Варя відчула, що вдруге в житті понесла. Коли сказала про вагітність Толику, він схопив неї в обійми, підняв і з дружиною на руках затанцював дивний танець.

— Пусти, навіжений, — Варя тої миті відчула, що коли є на цьому грішному світі щастя, то воно нарешті прилетіло пташкою і сіло їй на плече. — Дитину розтрясеш.

Не раз у житті Варя подумки дякувала Богу й долі, що привели до того клубу. У них народилося троє дітей — двоє хлопців і дівчинка. Отримали дво-, а потім і трикімнатну квартиру — і знатну закрійницю, і майстра-електротехніка на їхніх фабриках цінували.

Все було добре, аж надто добре, та років через десять спільного життя Анатолій сказав:

— Знаєш… Мені здається, тебе щось мучить… Вже давно, а може, й з самого початку. І, здається, я знаю що…

У Варі вперше за час їхнього життя похололи руки і потекла по спині холодна цівка.

— І коли ти перестанеш зазирати в душу і все вгадувати! — сердито сказала вона.

— Ніколи, — засміявся Анатолій. — Я навіть знаю, коли ми помремо…

— Ти що — пророк? Чи астролог…

— Ми помремо в один день…

— Якби ж то… Я вмру раніше і ще подивлюся, чи ти плакатимеш…

— Ні…

— Що ні?

— Ні, бо лежатиму поруч…

— Ну тебе… Кажи вже…

І він сказав, що мучить її те, що хочеться знайти сестру і побачити дочку. Що давно хоче цього, але боїться його реакції.

— Господи, — сказала Варя. — Ти є на світі. І чоловік у мене є…

— Ну… — Анатолій широко всміхнувся. — Не факт…

Варя поїхала в село і через далеких родичів узнала Любину адресу. Написала листа і просила дозволу приїхати. Запевнила, що ні словом, ні півсловом ніколи не дасть знати, хто вона Валерії насправді.

Коли вперше через стільки років побачила майже дорослу дочку, Варі перехопило подих. Світ плив і не міг зупинитися. Донечка, її кровиночка, яку колись хотіла позбавити життя, була і вродливою, і… Варя побачила себе саму — ту, юну, таку ж привабливу, статну і з сяйвом зеленкуватих, ледь-ледь скошених великих очей.

Вона почула:

— Яка ж, виявляється, у мене гарна тітонька…

Варя припала до доччиного плеча, намагалася вгамувати плач і не могла.

Голос зовсім поруч убивав її й кликав за собою:

— Ну що ви, що ви, тітонько… Що ви, рідна…

Варя зрозуміла, що жодного разу вона більше не приїде сюди, що ніколи в неї не стачить сил знову бачити Валерію.

Її Валерію.

Любину, сестрину Валерію.

І все ж вона двічі її побачила. Перший раз на похороні сестри. Згорьована Валерія стояла поруч із братом, якого звали Валерієм, і її краса під чорною прозорою хусткою здавалася особливо виразною, хоч і печальною.

Після похорону і поминального обіду, вже вдома, Валерія простягла Варі конверта.

— Мама лишила вам листа.

Тремтячими пальцями Варя розпечатала, відійшла до вікна, взялася читати.

«Дорога сестричко! Варочка моя! — писала Люба. — Мене з’їдає проклятий рачище й на то нема ради. Не хочу, щоб ти бачила мене іншою, бажання виглядати красиво в нас родинне, тому тобі повідомлять, коли мене вже не стане. У мене до тебе велике прохання. Валерія рано чи пізно вийде заміж. Життя не спинити. І я хочу, щоб ти на весіллі поблагословила її на щасливе подружнє життя. Як це зробити — вирішуй сама. Я навіть не проти, щоб ти їй все розповіла, хто ти насправді, — так, як вважатимеш за потрібне. От і все, сестричко. Прощай і будь щаслива. Каюся, що так довго не бачилися. Дякую за таку гарну, розумну доцю. Твоя Люба».

Варя дочитала, глянула на Валерію і раптом зрозуміла — вона їй ніколи не відкриється. Поблагословить від імені мами Люби, як тітка. Тітонька Варя. Варочка.

22. Кохання горбатого Лева

Немов у насмішку його назвали Левом. Втім, вини батьків у тому не було, бо це грізне й величне ім’я дав священик. Батюшка, коли батько щойно народженого хлопчика Кирило, по-сільському Кирик Стругач (так прозивали, що був умілим столяром та й дітей «настругав» аж восьмеро) прийшов, щоб домовитися про день хрестин, поглянув у святки і прорік:

— То кажеш, п’ять днів тому народився твій отрок?

— Еге ж, у святу суботу, — повторив Кирик.

— Ага, то значить, другого березня за новим стилем, або вісімнадцяте фивраля по православному. То день святого Лева, то й бути нареченим таким величним ім’ям.

— Як скажете, батюшко, — покірно згодився Кирик. — Воно-то жінка моя казала, що Григорієм тре було б, на честь діда покійного, али як Лев, то й Лев. Левко, значить, чи що…

— Я вже вимовив ім’я, — суворо проказав батюшка. — А переназивати гріх. Буде Лев Кирилович, як то ваше прізвище?..

— Фамілійо? Лицюки ми по польському пачпорту, — сказав Кирик.

— Лицюк Лев Кирилович. Так і запишемо.

Ніхто, звісно, хлопчика Левом не називав. Левко та й Левко, як у селі прийнято. Спершу називали його Левко Стругачів, а потім причепилося вельми образливе — Горбатий Пацюк. Бо якось дражнячись, сусідський хлопчисько Сашик сказав:

— Лицюк… Лицюк… Лицюк-Пацюк… Ха-ха, та ти — горбатий Пацюк…

Левко стиснув кулаки й кинувся на кривдника. А тому те й тре було — відбіг, і ну далі пащеку роззявляти:

— Горбатий Пацюк, горбатий Пацюк…

У Левка справді ріс горб, і з кожним роком дедалі помітніше. Ще як з’явився на світ, то бабниця, тітка Параска, як уперше взяла на руки, помітила, що в немовляти начеб праве плече трохи вище за ліве і тільце трохи перекособочене.

«Господи, хоч би горбатим не виросло», — подумала.

Таки виросло. Чим більшим ставав Левко, тим помітніше виявлявся горбик, що більшав, виростав у горба. І плече праве над лівим підіймалося.

Дитинство Левка припало на воєнні й перші повоєнні роки. До лікарів не зверталися, та й був Левко шостою дитиною, не вельми й звертали увагу, який він. Що Біг дав — такою була філософія матері Ликерки, а Кирик з усім, що міркувала жінка, погоджувався.

Пізніше в Загорянах трапився випадок, що став рости горб у сина сільського чиновника, присланого зі Сходу, який керував сільпом, а деякий час був парторгом^[60], то батьки забили тривогу, кілька років хлопчик носив спеціальний корсет — пристрій з двох дощок, які вирівнювали поставу, — і деформація поступово зникала. Та батьки Лева про таке не знали. Зрештою, Левко звик до свого каліцтва, до того, що не такий, як інші. Хіба було образливо, коли помічав зневажливі, насмішкуваті погляди ровесників. А особливо, коли чув оте — Горбатий Пацюк. Кулаки стискалися, а на очі набігали сльози. Втім, подивившись якось у люстро^[61], мусив таки визнати — вилиці, а надто загострений ніс робили його чимось схожим на осоружного гризуна. Від того ще більше стало душно, мовби притулився до грубки.

Брати і сестри ставилися до нього приязно, шкодували, тільки один старший брат Тимко дивився зневажливо — «каліччя». Левко відповідав йому холодною байдужістю, втім, брат після школи пішов у будівельне училище, потім в армію, жив і працював далеко, навідувався до батьківської оселі раз на два-три роки. Найбільше шкодувала сестра Вірочка, за що отримала від Левка ніжне звертання — Вірунчик, Віренятко моє.

Вчився Левко у школі не надто добре, але й не погано, переважили трійки й четвірки, але з арифметики, а потім алгебри і геометрії, траплялися й найвищі оцінки. Це відіграло свою роль, коли після школи (тоді ще семирічки) настав час облаштовувати життя. Як і належало, Левко, замельдувався^[62] в колгоспну контору (тоді ще ніяких пенсій, у тому числі інвалідних, у селі не платили) і на скептичне запитання голови, що він уміє робити, сказав:

— Рахувати вмію. Математика мені дається.

— Ну що ж…

Голова поміркував і виніс присуд:

— Підеш обліковцем у тракторну бригаду. Проявиш себе — пошлемо вчитися заочно.

Та у тракторній бригаді Левко пооблікував недовго — десь коло року. Тут був світ здорових чоловіків, котрі пахли бензином і мазутом, володарювали на могутніх тракторах і комбайнах. Серед них він відчував не тільки свою ущербність, а й почував нехіть до постійних випивок і похмілля, до залізних потвор, якими вони керували. Він ледь терпів поблажливо-зневажливе ставлення, до того ж ненавидів будь-які приписки, фальшування (а тре було приписувати і оране, чи засіяне, і маніпулювати витратами пального), то став помічати, що дивляться на нього, як на горбату білу ворону (так він собі визначив) і як тільки дізнався, що звільнилося місце обліковця на фермі, попросився перевести туди. Світ корів, телят, коней, навіть свиней був йому набагато милішим. Йому подобалося облікувати, скільки хто надоїв молока, записувати, як зростає вага в теляток, скільки дала приплоду та чи та свиноматка. Запах свіжого молока, яким його пригощали доярки, зворушливий вигляд маленьких, спершу безпорадних теличок і бичків, навіть добродушне свиняче порохкування тягло Левка з контори на ферму. Він гладив теля, котре набирало вагу надто повільно, і нахилившись до вуха, просив:

— Ти ж той, Чорнику, рости швидше. Я тобі кілограмчиків пару припишу, але щоб до другого разу виправився…

Доярки й телятниці поблажливо підсміювалися над його дивацтвами, але ставилися набагато тепліше, по-жіночому жаліли. Він почувався тут своїм, людиною, яка може і вміє робити щось корисне. Таки поступив на заочне навчання в зооветеринарний технікум. Мав стати бухгалтером. Та коли йому запропонували нарешті працювати помічником бухгалтера — відмовився. І надалі хотів більше часу проводити на фермі. Часом брав до рук лопату чи вила, викидав гній, і деякі доярки чи телятниці зловживали такою допомогою. Зрештою, вони зрозуміли, що горбатим Левком (Горбатим Пацюком позаочі) можна помикати, що ніякий він не начальник, а такий собі каліка-поштурхач, і користувалися цим. А йому було байдуже, йому навіть подобалося таке жіноче (бо на фермі працювали переважно жінки) ставлення. Часом посміювалися й питали, коли вже він жениться.

На те Левко якось сказав:

— Як найду принцесу, що полюбить горбатого дурня, — і сам перший засміявся.

До дівчат Левко ставився, як до вищих, майже неземних істот. Але ще школярем зрозумів, що істоти ці люблять вродливих, дужих, бажано ще й високих, які вміють жартувати і лестити тим же дівчатам. Він же був не тільки горбатим, а й низькорослим, з не вельми симпатичним, вилицюватим лицем, надто довгими руками. Горба свого Левко ненавидів і часом уявляв, як він бере сокиру і стесує якимсь дивом цей проклятий горбисько. Чим більше виростав, тим гостріше розумів, що йому судилася довіку самотина. Він змирився з цим, але десь на самому денці душі, в закутку його серця, жила надія на диво. Диво, що його хтось таки полюбить таким, яким він є, що він колись матиме сина або дочку, а ще ліпше і сина, і дочку, а потім і внуків, як усі люди. Що якась, звісно, не принцеса, а звичайна дівчина, зуміє оцінити його добре серце, те тепло, яке волів би віддавати не тваринам, а людям. Втім, він і так ставився до людей, що були поруч, — батьків, братів і сестер, сусідів, тих, що трудилися на фермі, — незлобиво, приязно, хоч іноді хвиля заздрощів до цих нормальних, здорових людей заливала з головою і тоді на мить-другу темніло в очах і до серця підступав згусток непояснимої злоби.

У школі Левко пережив кілька таємних закоханостей в однокласниць, одна з них, Пербусьова Любка, навіть часом дозволяла носити їй портфель, але дружила вона з Вітьком Мищаком, на клас старшим, міцним хлопцем, що до того ж добре грав у ручний м’яч і мав юнацький розряд зі штовхання ядра. На фермі з молодих йому подобалася Катька, але й та мала хлопця й хвалилася, який він дужий і майстровитий. Все ж іскорка надії в Левковій душі вперто тліла. Він любив ходити в кіно і дивитися на веселих, щасливих дівчат, що вміли своєю любов’ю робити щасливими хлопців.

Дивлячись на них, Левко дедалі більше поринав у світ фантазій. Він знав, як звати не тільки персонажів, а й акторок, і особливо подобалися Людмила Гурченко і Надія Румянцева, коли показували «Карнавальну ніч» і «Дівчата», він з контори колгоспу дзвонив у інші села, а потім їздив туди (одного разу підмовив колгоспного шофера, який заодно підвіз свою дівчину), дивився і раз навіть йшов додому пішки мало не півночі. Потім полюбив Ларису Голубкіну в «Гусарській баладі» й ледь не вмер, коли побачив Бріджит Бардо в картині «Бабетта йде на війну». Ще були менш відомі акторки й персонажі. А одного разу він побачив у документальному фільмі, який крутили перед художнім, дівчину, котра приміряла плаття, і вона заполонила Левкову уяву надовго.

Та все ж він був селянським дитям, й, прокидаючись серед ночі, казав собі, що все це химери, безмовно кричав у нічний простір, що він же живий, живий, живий, хоч і з горбом, хоч нещасний каліка. І чекав, чекав, чекав, нестерпно і в той же час терпеливо, мов спраглий дощ, чекав дива свого, єдиного, дива з див.

І диво сталося, точніше, половина дива.

У ті часи в Загорянах ще була дільнична лікарня. А в лікарні, що розташувалася в колишній, ще царській волосній управі і колишній плебанії^[63], було двоє лікарів (по штату належало троє), четверо медсестер і старий фельдшер Іван Антонович, котрого в селі називали поштиво «дохтуром» за його високу кваліфікацію, три санітарки й дві прибиральниці. Медсестри, як правило, в селі довго не затримувалися, приїжджали за направленням по закінченню медучилища, відпрацьовували три роки і вирушали шукати ліпшої долі, ніж життя в поліському селі. Лиш одна, яку звали Марія, вийшла заміж за місцевого, то лишилася в селі, обзавелася й дітьми.

Молоденькі медсестри наймали в селі комірне, себто квартири, яке їм оплачувала держава. Тож коли приїхала чергова медсестра, вона, замельдувавшись до головного лікаря й оформившись на роботу, поцікавилася, де житиме. Лікар порекомендував їй санітарку тітку Танаску, котра знала всіх і вся в селі й, звісно, хто міг надати комірне. Танаска подумала й рішуче сказала до медсестри Тамари:

— Ходімо.

Дорогою вона пояснила, що дівчині пощастило, бо веде неї до баби Гані, котра живе сама, дома, в неї, правда, ни вельми завидна, али до лікарні зувсім недалечко, в домі дві хати, то буде де жити, поки заміж вийде. Тамара посміхнулася, бо виходити заміж поки що не збиралася, у неї були свої плани.

Баба Ганя, невисока, спрацьована, зі слідами колишньої вроди й жвавості, Тамарі сподобалася. У невеличкій кімнаті, відведеній їй, було хоч майже порожньо — ліжко, стіл і маленька шафочка — зате чисто, приємно пахло травою і явно лікувальними квітами — визначила квартирантка своїм медсестринським нюхом. До лікарні було справді недалеко — метрів триста-чотириста, подвір’я зелене, баба Ганя, привітна, не вельми охоча до балачок, за вділені пару рублів згодилася готувати сніданки й вечері, одним словом, тут можна було прожити й цілих три роки принуки, як називали в селі направлення. Так Тамара почала мешкати в хаті на межі Млинища й іншого сільського кутка — Чинбарів.

Левка вона побачила наступного ранку. Якраз вмивалася, коли почула тихий, трохи писклявий голос:

— Доброго ранку.

Озирнулася. Біля тину стояв хлопець, невродливий, з не вельми приємним обличчям, до того ж з правим плечем вищим за ліве.

— Доброго ранку.

— Ви, певно, наша нова сусідка?

— Напевне, — сказала Тамара. — Я медсестра, квартируватиму тут.

— Дуже приємно, — перекособочений чоловічок спробував посміхнутися, та усмішка була швидше схожа на оскал якогось звірка, може, хом’ячка чи що. — Я тут живу. Ну, вмивайтеся собі, я не заважатиму.

— Дякую, — посміхнулася й Тамара.

Коли закінчила умивання, не витримала й озирнулася. Хлопець віддалявся, й вона побачила ззаду його чималий горб.

«Бідний чоловічок, — подумала Тамара. — Як же це? Чого ж він такий скалічений?»

Відповіді не було. Од баби Гані Тамара дізналася, що сусіда звати Левком, що працює він обліковцем на фермі, кажуть, що міг би й у конторі робети, так чогось ни хоче, хлопець хороший, привітний, грамотний, тико от біда така — горбатий. «Певно, через то й жинитися ни може, ни всяка піде за такого, а воно, як подумати, то хіба людська душа в тому горбі», — завершила Тамарина хазяйка.

Тамара забула про сусіда до наступної зустрічі, також уранці. Він так само підійшов до тину, привітався, вона відповіла. Перекинулися кількома словами, про гарний літній ранок, і Тамара нагнулася над мискою з водою. Цього разу озирнутися не одважилася, не було потреби, до того ж знала — побачить горба. У нещасного молодого чоловіка, який дивився на неї явно захоплено, але був їй зовсім не потрібен.

Їхні ранкові зустрічі стали своєрідним ритуалом. Тамара вмивалася, а Левко виходив і вітався. Дівчина бачила, як з кожним разом росте його захоплення, поєднане з чимось ніжним і в той же час пекучим, наче щоки торкався лагідний промінь, що ставав все гарячішим, доки не обпікав. Цей нещасний хлопець дивився на неї, мов на якесь неземне диво.

Тамару спочатку це тішило, а потім почало лякати. Якби ж він був хоч трохи вродливішим і не мав горба… Вона сама була симпатюлькою і знала про це. Знала, як прикрашають її ямочки на щоках і додає особливої звабливості маленька, ледь витягнута у формі краплинки, що падає, родимочка зліва од носика. Яка струнка, не худа і не повна фігурка. Тоді, на початку шістдесятих минулого століття, стали коротшати дівочі сукні й спіднички, наступала епоха міні, яка поступово доходила й до віддалених містечок і навіть сіл. Тамарі було що показувати і вона із видимим задоволенням демонструвала свої литі диво-ніжки і звабливі кульки колінок. За нею упадали хлопці в її селі кілометрів за сто звідси, у місті, де навчалася в медучилищі, та майбутні медбрати і фельдшери. Вона вже спробувала солодкого гріха кохання і вкусила гіркого плоду розчарування. Заміж поки що не збиралася, попереду, після трьох років заслання, як вона казала, чекав медінститут, і вечорами вже іноді заглядала в шкільні і медичні підручники. Мусила підготуватися, щоб вступити й стати лікарем. Час ще є, три роки промайнуть швидко. Інколи ходила в кіно, після першого ж походу з’явився провожатий, якому дозволила провести себе до воріт оселі баби Ганьки, а потім швидко шмигнула до хати.

Тамара не бачила, як слідом за ними йшов назирцем Левко — він теж дивився в клубі те кіно, як зазвичай, в останньому ряду. На екрані тракторист все обіцяв своїй дівчині стати передовиком. З Левком зіткнувся Колька-тракторист, від якого так раптово втекла Тамара.

— Що, тоже був у кіно?

— Ага, був, — сказав Левко.

— Я бачу, штучка у ваших сусідів поселилася. Городська чи що?

— Не знаю, — несподівано для себе збрехав Левко.

— Нічо, приручимо, — пообіцяв Колька. — Ха, штучка.

Левко подивився на вікно сусідського будинку, побачив у освітленому вікні дівочу фігурку. Тамара стягувала через голову плаття. Ось уже підняті руки над головою, дівчина дивно вималювана у вікні, здається, от-от готова злетіти. Левко завмер, йому перехопило подих. Хоч вікно було завішене фіранкою, Левку здалося, що от-от побачить щось потаємне, чого йому не можна бачити. Він поспішно відвернувся.

— Ну, сучка яка, — почув за спиною.

Колька. Теж бачив. Левку чомусь стало соромно. За цього нахабного брутального хлопця й за себе. Більше навіть за себе, що дивився разом з ним.

— Не смій, — сказав.

— Чого? Хіба не бачиш — городська. Хвойда. Ни їден, певно, вже встромляв.

Левко повернувся, ступив крок і невміло, мовби то не він, ткнув Кольку пальцями в груди.

— Ти чо? Оцапів? — Колька сплюнув. — Втюрився чи що, у цю хвойду?

Левко ще раз штовхнув нахабника.

— Ну, бляха, горбатий, — казав Колька. — Врізати б тобі, так же каліка… Тьху!

І пішов. Левко — до своєї хати.

Довго не міг заснути. Було образливо за дівчину, бо був певен — вона не така, як каже цей паскудник. Вона чиста і… схожа на пташку. Левко простяг руку перед собою і заплющив очі. Враз йому здалося, що він чує шурхіт крил і на простягнуту руку сідає маленька пташка. Подумав — то Тамара, яка стала пташкою. Боявся розплющити очі, довго так тримав руку перед собою.

Він захистить цю пташку.

Він…

Наступного ранку хотів знову побачити, як вона вмивається, і чогось боявся. Дивився крізь вікно. Вона, похлюпавши на обличчя, перш ніж вернутися до оселі, раптом… Раптом озирнулася, обвела поглядом довкола. Мовби чогось чи когось шукала.

Невже шукала його?..

Шукала його!

Левкові захотілося вибігти надвір, заспівати, затанцювати од щастя.

Він зрозумів, що закохався. Нехай. Ніхто йому цього не заборонить. Його кохання, його почуття йому належать.

Як і перше, виходив уранці надвір, щоб побачити, як вона умивається. Часом заходив до баби Ганьки — просто, щоб по-сусідськи перекинутися словом, щось почути з сільських новин. Та знав, що в сусідній кімнаті їхню мову слухає Тамара, і від того солодко завмирало серце. Іноді вона виходила й собі вставляла якесь слівце. Мова її звучала для Левка, як музика, незалежно від того, про що вона говорила. Настала осінь, він назбирав грибів і заніс дівчині. Вона подякувала і запросила його на смаженину. Як радісно було дивитися, як його солодко-гірке кохання їсть смажені гриби.

Через тижнів два, в неділю прийшла до них дєдина Ярина. І Левко почув, як вони розмовляють з мамою Ликеркою.

— Та вже пора твому Левкові й женитися, — сказала Ярина. — Скоро старим парубком стане.

— Та хіба я проти? — почув, як по цих словах мама голосно зітхнула. — Та хто ж на такого полакомиться… Оно бачу, як на сусіцьку квартиранку, у баби Ганьки живе, заглядає, бідаха… Та то ж дівка, як дзвіночок, хіба ж піде за такого, як мій Левко…

— Бачила кралю… Скоро теї дівки зувсім без спудниць ходитимуть… А тая йде й дуписько своє на продажу виставляє… А ще медичеська систра… Ох-хо-хо… — Вже тихіше: — Ни, вона йому пара. Оно в наших родичів із Мочинців тоже нещасна дівчина є…Тоже з горбом, тико меншим, али ще й накульгує, бо їдна нога трохи коротша… Но на лиці ничо… Тоже страдає… Тоби їх і поєднати…

— Левка з тою?..

— А чом би й нє? Дивися, двоє зийшлеся, обоє з ганджем, то й порозумілися б… Оно я їх з матір’ю запрошу на празник^[64], попрошу на нич лишєтися, а ранечком на другий день ви-те з Левком і прийдіте… Або хай сам Левко забіжить… Ну й познакомлю… Може, й складеться між ними…

Левко чув їхню розмову. Не витерпів, увірвався в кімнату.

— То що ж, для мене тільки така сама каліка й годиться? Ну, дякую…

— Левочку! — зойкнула мати.

— Та я жи ничого такого злецького… Як ліпше хотіла… — дєдина Ярина опустила очі. Підвелася. Сказала, що має йти додому.

Коли мати провела сестру, то, вернувшись, стала гладити Левка, як маленького, по голові.

— Ни хоч, сину, то й ни тре…

Та на другий день Дмитра^[65] Левко таки з якоїсь дивної впертості пішов до родичів. І побачив ту дівчину, Неонілу, Нілочку, як її називали. Була явно молодша, кофтина майже приховувала горба, а те, що кульгава, Левко побачив, уже як проводжати вийшла. Вона майже мовчала, і взагалі скидалася на заляканого звірка. Левко намагався щось говорити, навіть жартувати. Та до голови лізли слова «обоє рябоє» і чуте десь речення «Зібралися каліки, дурні недоріки». Спиняв себе, гнав ті думки, говорив знову, а слова вперто лізли до голови. Того дня він вперше в житті напився.

Чим більше пив, тим ставав говіркішим. Сказав, чого прийшов. Тітка Ярина хоче посватати його до цієї дівчини, що ж, він згоден, а чому б ні? Вони обоє однаково нещасні. Якось уже дадуть собі раду. Чом би й ні… Їм тільки вдвох і жити… Левко налив собі в склянку самогонки, випив залпом і став наливати ще.

— Ни тре, Левочку, — тітка Ярина взяла його за руку. — Ни тре…

— Що не тре? — Левко стукнув кулаком по столі.

— Пити тобі ни мона…

— А то що, Бозя насвариться? — Левко повернув голову до ікони на стіні, обіч столу. — Чого він таким мене створив, ваш Бог? Чого ж?

— Він не тико мій, а й твій, нибоже, — сказала дєдина Ярина. — Ми не можемо знати, чого він так задумав… Нихто ни ввійде в Боже сокровеннє…

— Авжеж, одному красу і щастя, а другому — горб. Носи мій дарунок на здоровлє. Тішся, горбатий Леве…

— Йди до доми, Левочку…

— Ну й піду, а завтра прямиком і свататися…

Левко підвівся, вибрався з-за стола. Похитуючись, дійшов до дверей. Схопився за одвірок. Озирнувся і побачив, що Неоніла теж вибирається з-за стола.

Вона провела його на вулицю. Помітно шкутильгала. На воротах Левко почув її тихий голос.

— Я згодна за тебе вийти замуж. Ти… Ти тико ни бий мене, як тато маму били… Мо’ тоді в нас і дітки вдатні получаться…

Левко глянув на горбату, як і він, дівчину, що, здавалося, от-от заплаче, і раптом відчув, що тверезіє. Стає геть-геть тверезим. Як чисте незапотіле скельце. Хміль мовби миттєво вивітрився й відлетів кудись. Може, он за ті високі тополі. Йому стало нестерпно соромно.

— Пробач, — пробурмотів і рушив додому.

— Пробач, — бурмотів на ходу.

Сил озирнутися не було. Хоч знав, що та дівчина стоїть і дивиться йому вслід.

Тверезий і засоромлений, з клубком, який пік у грудях, він ішов і відчував, що нестерпно кохає Тамару.

Через день увечері він одяг свого єдиного святкового костюма, почистив черевики і зайшов до сусідів. Тамара підвела очі від книжки.

— Ой, Левку, ви такий урочистий…

— Я прийшов, щоб запросити вас у кіно, — вимовив і завмер, наче хто встромив йому всередину довгого рівного патика.

— А чом би й ні, — Тамара відклала книжку. — Чом би й ні, Левку… Яке там кіно сьогодні?

— Не знаю. Але кажуть, що хороше. Може, й про любов…

Він стиха засміявся. Подумав, що сміх дурнуватий. Але в кіно вони підуть…

Вони й вирушили. Левко почувався на сьомому небі. Та коли проходили мимо лікарні, Тамара спохопилася:

— Ой, Леве, я мушу забігти, там одному хворому ліки забула дати… Ви йдіть собі…

— Я почекаю, — сказав Левко…

— Ні, йдіть. Я потім прийду…

І побігла. Не пішла, а побігла. Левко стояв і розумів, що вона не вийде з лікарні, доки він стоятиме. І не прийде до клубу. Що дорогою, може, почувши он з Семенкового двору голоси, а може, й без голосів, засоромилася, що прийде з ним до клубу, в кіно під десятки очей. Що він її проводжатиме після кіно теж під тими очима.

Левко розвернувся і рушив назад. На серці було не те, що гірко, а наче б усередині хто просвердлив дірку й вона стала все більше розростатися. А з теї дірки почало щось капати, витікати… Може, його кров…

«От і все», — подумав.

Але то було не все. Дівчину, що жила поруч, не легко було викинути з серця. До того ж, вона гукнула його вранці, як ішов на ферму.

Спинився і раптом відчув, що вчорашня злість проходить. Зовсім немає злості, от яка біда.

Тамара простувала од хати в накинутому наопашки пальтечку.

— Я вчора прийшла до клубу, а тебе нема (вперше вимовила «тебе»)… Що ж ти так…

— Я думав…

— Ти думав, що я не піду з тобою?

— Так, — признався Левко.

Вона стояла, спершись на схилені старі ворота. Дивилася поглядом — ясним-ясним, у якому, здавалося, світилися зорі. Й трохи збентеженим.

— Левку, — сказала Тамара. — Ти більше так не думай… І не роби… Мені зовсім не соромно йти з тобою… Тільки… Ми ж можемо просто лишитися друзями, правда?

— Так, — знову видихнув Левко те саме слово.

— Ти згоден? От і добре…

Вона посміхнулася якось незвично, пустотливо, простягла руку з відставленими двома пальчиками.

— Мир миром?

— Мир миром, — сказав і обережно ледь-ледь торкнувся цих, дорожчих за всі скарби світу, пальців.

Як віддалявся, пригадав кінцівку тої дитячої мирилки: «Мир миром, пиріжечки з сиром, а другії — в маслі, ми дружечки красні — поцілуймося».

Цілуватися — то не для нього.

Для нього було спостерігати ранками, як вона вмивається — навіть взимку Тамара виходила вмиватися надвір. Як, з настанням весни, розчісує надворі ж дівочу гриву свого пшеничного волосся. Він заздрив гребінцю, адже той мав можливість обціловувати кожну її волосинку. Левко іноді крадькома спостерігав, як Тамара йде на город баби Ганьки, щоб нарвати ранньої цибулі — стиперу, як у них казали. Влітку, він знав, вона певно ж ходитиме туди по трускавки^[66]. Раз не витерпів і собі прийшов за їхній хлів. Виглянув і побачив, як нагнувшись, рве стиперинки. Побачив ноги і вище ніг. У нього перехопило подих. Потім вона верталася, і вранішнє сонце, здавалося, несло її на своїх променях-руках. Левко заздрив і сонцю, і навіть самому собі, адже він міг усе це, хай і крадькома, спостерігати. Уявив, як він проходить, пробирається на сусідський город, на ту стежку, де ступали босі диво-ноги, й цілує її сліди. Цілував подумки.

Того травневого ранку він прокинувся, ще ледь просіювався у вікно світанок. Сіріло, а потім засвітліло небо. От-от мало почати підніматися сонце. Десь далеко закувала зозуля — і Левко затамував дихання, бо став рахувати те її «ку-ку». Потім широко посміхнувся, бо зозуля кувала довго, аж збився з ліку.

«На нас двох вистачить», — раптом подумав.

Перші сонячні промені заблищали на склі. І тут Левко подумав, що незабаром підніметься дівчина, його гірке й щасне кохання, у сусідській хаті. Ще, напевне, спить.

Не тямлячись од хвилювання, од передчуття чогось невимовно щасливого, дивного, що мало статися цього неповторного весняного ранку, від підвівся з ліжка. Як був, у довгих своїх трусах і майці, підійшов до вікна, обережно розчинив. За перегородкою чулося похропування батьків. Скоро й вони прокинуться. Левко виліз у вікно, пробрався до тину. Ось і стежка до спільного колодязя, з якого часом і Тамара набирає воду. Раз, коли витягла відро, поставила на цямриння і почала пити просто з відра… Він дивився і теж пив цю холодну колодязну воду…

Левко, обережно ступаючи, хоч ходи його босими ногами, певно ж, не було чути, пройшов на сусідське подвір’я. А ось і стіна, і вікно, коло якого, знав, спить вона. Він став біля вікна. Знов озвалося серце. На його щастя, біла фіранка закривала тільки нижню частину. Левко заглянув і ледь не задихнувся од побаченого. По подушці розкинулося її густе пишне волосся. Воно здавалося німбом довкола голови. З вирізу нічної сорочки виглядало сліпучо-біле персо. Левко зажмурився й одвернувся. Тихо-тихо, ще тихіше, як ішов сюди, став скрадатися вздовж стіни.

Здавалося, він бачив її сон.

Бачив те, що не мав права бачити.

Віднині володів дуже великою, найбільшою у світі таємницею. Таємницею-скарбом.

Відтепер він прокидався рано-рано. Лежав і згадував.

Вдень, увечері старався не потрапляти Тамарі на очі. Бо ж його позирк, голос міг видати його таємницю.

Десь через тиждень не витерпів, не зміг пересилити бажання подивитися ще раз. Тільки на мить, одним позирком побачити, як вона прокидається.

Так само напівголий пробрався до заповітного вікна. І ошелешено завмер од побаченого. Тамара не спала, а сиділа на ліжку, повернута боком до нього. Груди її високо здіймалися. Потім… Потім вона стала стягати нічну сорочку через голову. Левко дивився і не мав сили одірватися од видива того священнодійства. Сорочка впала на ліжко, й Левко угледів у профіль її геть голу — руку, плече і персо з коричневим соском.

Наступної миті дівчина раптово поглянула у вікно і побачила частину обличчя, а головне — палаючі очі сусіда-горбаня. Скрикнула.

Левко прожогом кинувся од вікна, од стіни, йому здалося, й од самого себе.

Вліз назад у своє вікно, а у вухах, здавалося, досі стояв той розпачливий, голосний крик. Що ж він наробив…

Того ранку вона не вийшла надвір умиватися.

Певно ж, криком своїм розбудила й бабу Ганю. Сказала чи не сказала бабі про те, що побачила? А головне, що сама подумала… Як тепер їй пояснити, як виправдатися?

Вранці не одважився, продумав, докоряючи собі, цілий день — і на фермі, й у конторі, і вдома… Шукав слова, знаходив і відкидав.

Ввечері таки одважився і поплентався до сусідів. Баба Ганя сиділа в хаті, сумна, якась сама не своя.

Спитав, що сталося.

Баба сказала — хіба вона знає, що сталося… Тая дівка, Тамарка, квартиранка, ни з того ни з сього вибралася.

Левко весь похолов.

— Як вибралася? — спитав омертвілими губами.

— А так і вибралася. Сьоннє ранечком чогося закричєла… Я вже ни спала, якей там у старої сон, до неї, а вона сидить на ліжкові голісінька. Що лучилося, питаю, мо’ що вкусило, дай подивлюся, а вона — нє, тико, каже, сон страшний виділа. Мовби хтось у вікно лізе. Я їй чайку з м’яти зробела… Вроді вспокоїлася… А в обід приходить з теї свеї больници і каже, що генчу кватеру собі найшла, а тутика в мине боїться оставатися, бо ще що приснеться. Як ни вговорювала — нє, піду і все. Отакеї типерка дівки.

— Вона ще повернеться, от побачите, — сказав Левко.

— Нє… Навряд… та хіба мона тако лякатися… Ти ніц не бачив? Мо’ й направду хто приходив?

— Не бачив, — сказав Левко.

Зрадів, що бабі не призналася, кого бачила у вікні сьогоднішнього світанку.

Мучило ще більше — що ж вона подумала? Може, що не раз вже приходив за нею підглядати? Що може зло зробити…

Що ж він ото натворив…

Через два дні таки відважився, зайшов до лікарні. Став коло порога сестринської винувато.

Почув чужий холодний голос:

— Ви до кого? До лікаря чи Івана Антоновича?

— Я…

Затнувся, важко дихав. А тоді таки видавив:

— Прости, я не хотів… Не хотів нічого поганого… Тільки подивився. — І збрехав. — Тільки раз… Я більше не буду… Прости…

Тамара одвернулася. Мовчала. Він стояв, тупцяв на місці теж мовчки. Врешті вона сказала, що їй треба йти, давати хворим ліки, що зла на нього не тримає, але просить більше не приходити і взагалі до неї не наближатися.

Левко покірно вийшов. Виконав її волю. Пекло в горлі, мов би з’їв щось гостре чи простудився. Хотілося ще раз напитися, та стримався. Не знав, як далі жити, але жити мусив.

Через місяць вирішив піти в сусіднє село, посвататися до Нілки. Видно, то його доля. Дівчина вона, видко, добра, якось житимуть. Обоє однакові, їм і бути разом.

Навідався до тітки Ярини, щоб розпитати, де живе Ніла. Тітка на нього вже не сердилася, невдовзі після його пиятики відчитала мораль, він сказав, що, може, й женяться. Тепер, як видно, настав час. Та коли спитав про Нілу, почув, що вона вийшла заміж. Так, так, не дивуйся, небоже, за вдівця вийшла, у котрого жінка при родах умерла. То була п’єта дитина, ну старшому вже скоро й до армії, а найменшеньке, бач, без мами одразу зосталося.

— Нілка й пуйшла за нього. Уже й сама груба, буде восінню, каже, спільне дитєтко, — сказала тітка Ярина.

Левко вертався додому. Навпроти лікарні спинився. Зайти ще раз? Не простить. Та й нема у нього слів, щоб переконати. Хіба вбити і себе, і неї… Здригнувся од такої думки.

«Вже ліпше прийти увечері, як не буде никого, й напитися ліків, щоб потім віддати кінці», — подумав.

І зрозумів — не зробить і так. Поїде кудись, світ заочі. Чи готуватиметься, щоб, як закінчить технікум, поступити в зооветеринарний інститут. Ветеринара в колгоспі якраз не хватає. А з тваринами йому ліпше, ніж із людьми. Поїде кудись за направленням.

«Господи, як же жити? Як же жити без неї? — подумав. — Як виправдатися за те, що хотів дівчину сплячу побачити, що не стримався й дивився, що…»

23. Вибраний

Настя Лапцьова, або ще Крукова, бо звали її батька Лапцем (Лаптем), і Круком за похмуру натуру, виросла веселою, трохи шалапутною дівчиною. Ще малою — була останньою в сім’ї дитиною, мати вродила пізно — разом з батьками переїхала з хутора. Поселилися на краю вулиці для хутірських переселенців. Тяга до хлопців у Настуні, як звала її мати Люда, була з самого дитинства, ще підлітком набула слави гулящої, й казали, що вечорами Настуню можна швидше найти під корчем^[67], ніж удома. Заміж Настя ніби й не збиралася, бо минали роки, а вона тільки заводила собі кавалерів і з легкістю давала їм одкоша. Та одного разу приблукав до оселі Лапців-Круків хлопець з далекого села Крилець і сказав, що хоче побачити дівчину, про яку йому його родич розказував, що перед тим у Загорянах побував. Мовляв, і файна, і весела, одним словом, вогонь. І він хоче той вогонь запалити й погрітися коло нього.

Настя, коли те почула, постала перед чудернацьким сватальником у всій своїй красі — руки в боки, а з вуст колючки розсипаються. І сказала, що вона, може, й вогонь, тико ж вогонь мокру солому ни запалить. Потліє вона, і яке гріття?

— Ну, того, як знати, — промимрив хлопець, котрого звали, як для села, трохи дивним ім’ям — Веня. — Як добрий вітер подує…

— І хто ж того вітру нашле?

— Може, і я… А може, й ти будеш того вітру шукати.

Отак сказав і за шапку. Мо’, й зрозумів, що зі свавільною дівкою каші не звариш. А мо’, щось інше вже мав на думці.

Таки, певно, мав, бо десь за місяць по дивній здибанці Насті захотілося ні з того ні з сього побувати в далеких родичів у тому Крильці. Ну, й до Вені заглянула, а за днів десять і Веня до Круків вдруге припхався. Ще за два місяці скороспіло гуляли весілля. Через місяців сім у пари (Веня прийшов у приймаки) з’явився син, і злі язики казали, що невідомо, чий він. Та як би там не було, нова сім’я народилася, діти пішли мало не рік по року, й незабаром їх було уже троє. Потім і четверте виклюнулося. Жили Настя і Веня не вельми дружно, часто сварилися, іноді міг чоловік руку підняти, особливо, як чув чи підозрював, що його Настуня з кимось знов гульнула. Настя в боргу не лишалася, і мало не весь куток знав, який у неї чоловік охверма^[68]. А могла й собі ляпаса одвісити. Так і жили. Як у тій гуморесці, де «вовк з лисицею жили, гризлись, не мирились, дня такого не бувало, щоб не посварились».

Веня був простим, не вельми говірким, працювати пішов на ферму підвожчиком кормів. Та була в чоловіка одна пристрасть — до мотоцикла. Десь купив собі старого «Їжака»^[69], сам перебрав його, склав по-новому, пофарбував. І між роботою та по святах гасав на тому мотоциклі, як навіжений, по селі, по польових і лісових дорогах, а то й по шосейці. Та з такою швидкістю, мовби хотів на своїй тарадайці в небо злетіти. Гасав і все.

— Доїздишся, — не раз пророкувала Настя. — Яка холєра тибе носить?

— Вітру шукаю, — кидав чоловік, натякаючи на давню їхню розмову при першій зустрічі. — А ти не каркай, Кручихо.

Настя таки накаркала. Зимовою порою Веня не знати чого погнався польовою дорогою вздовж Мережки. Хотів перескочити через шосейку та не помітив, як виїжджає з-за повороту машина. Щоб уникнути зіткнення, вивернув кермо. З машиною не зіткнувся, та не справився, як було сказано в міліцейському протоколі, з керуванням і врізався в придорожнє дерево. На його обличчі застигли здивування і ще наче якесь запитання — може, чому не дали наїздитися, посперечатися з вітром чи втекти од прикрощів цього світу.

По наглій загибелі чоловіка Настя лишилася з четвіркою дітисьок, найстаршому з яких добігало до десяти, донька тільки в школу пішла, а найменша дибцяла під стіл та витирала шмарклі.

Веня загинув на початку зими, а наприкінці весни Настя заглянула до сусідки Федорки, яка жила через хату. Між ними була різниця десь в одинадцять літ, але дружили, позичали одна в одної і хліб, і сіль, сварилися й мирилися, часом і разом перемивали кістки млинищівських жінок. І цього разу покалякали про те про се, Федорка, звісно, поспівчувала, що типерка Насті доводиться самій і з хазяйством управлятися, й дітям давати лад.

Тоді Настя й видала:

— А знаїш, чого я до тебе прийшла?

— Кажи, то знатиму. — Федорка. — Мо’ що позичити, то чого ж…

Настя стояла, запнута легкою косинкою, у станіку і довгій спідниці, а по губах раптом пробігла, начеб зазміїлася, загадкова посмішка.

— Віддай мині свого Юрка, — сказала вона.

— Як то оддати? — Федора подивилася здивовано. — Якщо помогти чого, то як приїде, скажу, щоб зайшов. А нє, то Потап щось поможе.

— Я не про те, — Настя потерла носком черевика по землі, а посмішка набула іншого забарвлення, ще веселішою стала й водночас начеб соромливою.

— Мо’ вкосити тре, то скоро в нього канікули, то поможе. Юрко, ти ж знаєш, хоч і студєнт, косити вміє по-наському.

— Федорочко, я ни про таку поміч, — сказала Настя. — Оддай мині його назувсім, за чоловіка.

— Як то за чоловіка? Здуріла, бабо, чи що? Ци, може, вже й з Юрком гуляла?

— Не бійся, ни спокушала твого синочка, — сказала Настя. — Він же в тебе такий аліганцький^[70]… Як тая дівка, що ще ни гуляна…

— То що ж ти хочеш?

— Кажу ж — за чоловіка оддай. Назовсім.

— А, то ти жартуєш, — нарешті второпала Федора. — Ой, Настуню, хай-но Юрко вивчиться, інженєром стане, то, диви, й найде собі пару. Йому ще спішити ни тре.

Настя раптом тупнула ногою.

— Тре спішити. Тре. Я направду прошу, щоб ти його мині оддала. За чоловіка. Юрчик тибе любить, завше за мамину спідницю тримався, слово твоє, як учоні кажуть, — гавторитєт, того й до тибе перше звернулася.

Федора нарешті второпала — таки ни жартує сусідка-навіжениця. Направду таке надумала-нагадала. Як же то? Що ж то діється?

— А ти ни забула, скіки між вами літ? — Федора не приховувала зневаги в її інтонації.

— Ну, знаю… Штирнадцять літ. То й що?

— То й що? — Федора стала закипати. — То й що, кажеш, бабисько дурне? І те, що в мого сина ни хазяйство, а наука в голові, тобі ніц ни значить? Ще року по чоловікові ни минуло, а вже між ногами засвербіло? То йди потрися в хліві об двері, коло свеї свинки. Отако тобі скажу, хоч обіжайся, хоть нє. Все, мині тре ще попоратися, а тобі в ланку колхозну йти. Поговорили, називаєця…

— Ну, як хоч… Я те і Юркові можу сказати, — кинула Настя наостанок.

— Кажи, кажи, — Федора їй навздогін. — Ото потішиться хлопець.

З тим і розійшлися. Федора спершу про оте Настине варіятство розказала чоловікові. Потап тільки буркнув:

— Та в Насті всіди мухи в голові літали. Чо вона хоче, щоб Юрко учобу кинув та на неїних дітисьок прийшов? Ет, регоче, певно, зара з кимось, а ти й повірила… У дурних бабів — дурна й мова. Нидарма кажуть: «Чоловік, як жаба, і то вартніший за бабу». Тьху!

Федора подумала, що таки правду каже чоловік. Стала й собі вважати, що Настя просто неї розіграла. З тим через кілька днів до сусідки навідалася.

Настя відразу мокрим рядном накрила:

— Як там Юрчик? Ще не приїхав? Бо я таки з ним стрітися хочу.

— Якщо дурна, то перехрестися, — тільки й сказала Федора, сплюнула і вернулася додому.

Юрко приїхав наприкінці весни. Сказав, перш ніж остаточно вгризтися в екзамени, хоче пару днів дома розслабитися, до того ж взимку забув одного підручника, то зара забере. Федора дивилася на доладну, пружну поставу сина й раділа — до армії Юрко був худющий, аж світився, а тепер вилюднів, не такий сором’язливий, як колись, за словом у кишеню не лізе, як казала та ж Настя: «Гуморний став у тебе синок». При згадці про шебуршну, з мухами чи й тарганами в голові сусідку Федора спершу було нахмурилася, а потім вирішила, що таки розкаже синові про той неїн дурний прихід і ще дурнішу пропозицію. Справді, посміються та й усе. І сказала за вечерею.

Юрко посміхнувся — зневажливо-іронічно, сказав, що б ніколи не подумав, що Настя колись щось до нього мала. Як підростав, сміялася все, що над книжками нидіє, замість того, щоб за дівчатами бігати. І взагалі над наукою сміялася. Гульки, скільки пам’ятає, були в голові. Старший син, казали, не од Вені.

Одним словом, мати Федора остаточно заспокоїлася. За вечерею батько і Юрко перекинули по чарочці-другій. Мати аж здивувалася, подумала: «Хоч би в тих студентах пияком ни став, усяке розказують про ту братію».

Юрій похвалив молодшого брата Мишка за те, що взявся за розум, готується поступати в технікум. Сестру Маринку, що, мов кошеня, підластилася, по голові погладив. Обох менших він, уважай, виглядів, виняньчив, доки батьки в колгоспі затято працювали — мама на полі, тато — на фермі. Спитав, чи від Ольги не було листів, як там, ще заміж не вийшла? Мати — та нє, кавалєр, казала, новий, як приїжджала бульбу садити.

— Я їй — скіко то мона, а вона — доки ни найду своє щістє. А тут Вітько з Козлищ зновика прийшов, та затєто бульбу помагав садити. А сам соловейки з очей випускає, як на Олюню нашу подивиться. Я й кажу — отямся, дівко, от тобі пара, на руках носитиме. А вона ж: «Хочете, мамо, щоби в село вернулася? Нізащо». То забирай, кажу, Вітьку до себе в місто, обоє будите штукатурити, ни велика манація, навчиться, хлопець до роботи беручкий. Сміється, зараза, хай сам здогадається до мине приїхати. Ну, провів до автобуса разом з нами, за руку тримав, мо’ що і вийде, я ни проти. Отакі то діла, Юрчику-мурчику. Знаю, що ти ни женишся, поки своєї учоби ни скінчиш, то хай би вже Олька виходила шмидше^[71], онуків хочу побачити.

«Вже бачите», — ледь не сказав.

Як скінчили вечеряти, Юрій вийшов надвір. В обличчя війнула вечірня прохолода. За Бригадєровою річкою, в полі, гули трактори — там і ввечері тривали меліоративні роботи. Змінитися мало все довкола Загорян.

«Пройдуся», — подумав.

Спустився городом до лужка, якого ж, певне, скоро з’їсть меліорація. Прохолода приємно остуджувала голову. Десь за спиною зазвучала на повен голос музика і пісня. Здається, на сербській — хтось ввімкнув радіолу — змінилося село. І раптом заграла, загриміла інша музика — тоді, того вечора, три з половиною роки тому, як його проводжали в армію. Він також вибрався, вирвався з людського юрмиська, що пило, веселилося, сміялося, танцювало, співало, аби побути наодинці з самим собою, з тишею осіннього вечора, далеким силуетом лісу на темно-синьому обрії, із зорями, котрі блукали вгорі. Подумав, що зорі бачитиме й там, на майбутній службі, але вони будуть інакші, чужіші. Ніби й не надовго розлучався — всього на два роки, а щось раптом защеміло в грудях, замлоїло, довколишній простір став тулитися до нього, а потім кудись відбігати.

Вже як перетнув рівчака, за городом почув за спиною чиїсь кроки. Хто б це пішов за ним? На проводжальному вечорі було серед гостей кілька колишніх однокласників і однокласниць, а от його дівчини, тої єдиної, що сидить поруч за столом, що проводжає по-особливому, що обіцяє ждати, як у тій пісні, дві зими й два літа, у нього не було. Колись прийшла й мовби розчинилася в повітрі, в часові дитяча закоханість, подобалася одна однокласниця, Любка Віртусьова, та в неї був хлопець, що вже вернувся з армії. Жаль за «своєю дівчиною» якщо й був, то легенький, мов подмух ледь відчутного вітерця. Ще все попереду, все попереду…

Хто ж вирушив за ним? Він спинився, з темряви виріс жіночий силует. Сусідка Настя?.. Чого б їй іти за ним…

— Не бійся, то я, — почув стишений, трохи чогось мовби зворохоблений голос. — Що, прогулятися рішив, з рідним болотом попрощатися? — і тихенько засміялася.

Спинилася вже зовсім поруч, чув її важке, засапане дихання, неначе пробігла хтозна яку відстань, відчував жар, який пашить з її тіла, й дедалі ближче й сильніше.

Раптом обняла, припала, затулила собою весь вечір, весь світ.

— Не пручайся, — почув шепіт. — Хоч в останній вечір зроблю тебе чоловіком, а то підеш до війська нечіпаним і нецілованим. Таким і служити тяжче…

Губи її були зовсім поруч, руки вже під його сорочкою. Не гарячі, а чогось холодні. Мов у зими позичені.

— А Веня?

— Що Веня? У Вені стакан у жмені. Нагльокався вже, от-от мордяку в тарілку встромить. Хоч стати чоловіком? Хочеш, хочеш, я вже чуствую…

Настя скинула кофтину, жбурнула на пахучу траву й потягнула на неї за собою і Юрка.

Вона таки зробила того вечора його чоловіком — взяла раз, і другий, вміло, шепочучи брутальні слова. Юрій знав про її гулящість, недобру славу, сусід Дмитро, на два роки старший, хвалився, що мав неї прямо у її клуні, та в нього й на думку ніколи не спало мати її, скористатися слабкістю цієї жінки. Котру знав з раннього дитинства, на очах якої виріс.

Але до якої придивлявся, колись ще, підлітком, з якимось особливим інтересом.

Гріховним?..

Чоловічим?..

Іноді щось тягло заглянути на сусідське подвір’я.

— Давай допоможу, — сказала вона, і він відчув руки, що враз потепліли, нижче живота. — Бідна дитина… Горенько моє…

Відчув пекучий сором, коли вертався на подвір’я, повне музики й танцюючих тіл, коли сідав за стіл, за яким дивився геть посоловілими очима Веня, законний чоловік Насті. Вона ж поводилася, мов нічого не трапилося, сиділа тільки в платті, бо ж кофтина була вимазана, весело сміялася та першою завела старовинну пісню про рекрута, котрого забирають ой, до війська, в сторононьку, і на службу, й на війноньку.

Наче наганяла жалю.

Мовби хотіла спеціально нагнати на нього жалю за розлукою з рідним домом, з усім, до чого звик, біля чого виріс і… І за нею самою?.. Виводила про те, як наливають срібну чарочку рідна мати, молодичка ще й шинкарочка.

Він раптом почув тихі слова, сказані наостанок, перед тим, як підвелися із землі:

— Я ж давно тебе люблю, дурний хлопчиську… Давно про те, що сталося, мріяла… Суди, як хочеш…

Тоді не повірив, тільки здивувався, а тепер… Здивувався… Як чоловік?

«А тепер?» — Юрій думає те саме наприкінці весни, через три з половиною роки після тих пам’ятних проводин.

Він так само йде городом, «провітрюючись». Ось і рівчак, якого скоро не буде. А може, й буде, меліорація не все з’їдає. Лужок перед полем. Трава, на якій вони кохалися. Тільки тепер нова. Сповнена весняного буяння.

«Що це значить?» — Юрій питає самого себе і сам же відповідає: «А нічого не значить. Нічогісінько. Гулящій, аморальній жінці забажалося попробувати незайманого сусіда, от і все. А тут ще й самогонки пийнула. Чоловік за столом куняє…»

Він казав сам собі й раптом прийшла інша думка. Згадалися оті слова про любов. Може, він щось не знає… Важливе й сокровенне. Не знає про жінок, про любов, про таїну людських почуттів. Хоч багато чого знає про машини, а закінчивши політехнічний інститут, мріє стати не тільки добрим інженером, але й винахідником.

«Дідько візьми, над чим я мучусь…»

Юрій провів поглядом по рядку крайніх сільських осель. Звідси вікон дому, де жила Настя, не видно.

Раптом відчув, що хочеться побачити.

Несподівано, неусвідомлено відчув.

Мов блискавка пронизала весняний вечір.

Він потюпав уздовж рівчака. Рівчака, якого не буде, чи буде? А він буде?

Звісно, після того вечора ще не раз бачив сусідку.

Найперше, як приїхав у десятиденну відпустку під час армійської служби. Зустрів Настю на вулиці.

— Боже, який красунчик!

Очі начеб глузливі, але й радісні. Й захоплені. Чи закохані? Про те вже думає зараз…

— Ти, звісно, до нас не зайдеш?

— Ні, — каже він. — Не зайду.

«І ти знаєш чому», — думає.

— Бідний хлопчик, — вона майже як тоді ввечері. — А в мене дитина ще одна з’явилася. Дівчинка.

— Я знаю, — каже він. — Вітаю. Хай росте здорова.

— Дєкую. — І порух вбік, і перехід голосу в стишений, майже шепіт. — Знаєш, на кого схожа?

— Що ти хочеш цим сказати? — не впізнає свого, начеб враз подерев’янілого голосу.

— Нічого, любий. Нічогісінько. Лесею, Лесунею назвали. На Веньку й схожа. А ти думав що? Ха-ха-ха!

Дзвінкий сміх розсипався по вулиці. Настя пішла. Метнула подолом і зникла, наче вихор.

І тоді, й коли вернувся після служби, боявся побачити Настину доньку. Побачив на вечірці, яку батьки влаштували з нагоди його повернення. Настя і Веня прибули з малою. Очі ніби його… Та хіба мало темно-сірих, мовби волошкових, очей. І ніс… А що ніс? Ніс як ніс. Дурниці. Але точно, не на Веню схожа дівчинка. Ат, чим він забиває собі голову, чим переймається. Хоча строком підходить — Леся, дізнається він, з’явилася на світ на початку серпня, на Іллю, а вечірка і його гріхопадіння сталися на початку листопада.

Уникав дивитися Вені в очі. Подумав: «А Настя… Звикла? До чого…»

Тепер вікна в її хаті світилися.

І тут Юрій побачив людську, жіночу фігурку збоку від сараю, якраз навпроти освітленого вікна. Стояла підсвічена, і на мить здалося, неначе просвічена, пронизана тим світлом. Зіткана з нього сама.

Настя?..

«А кому ж іще бути?» — Юрій повернувся й став повертатися уздовж рівчака назад.

— Юро! Юрчику!

Крик наздогнав уже на підході до їхнього городу. Розпачливий, мовби хто різав жінку. Йому навіть здалося — ось оглянеться й побачить, як Настя біжить, вся охоплена вогнем, живий палаючий факел. Спинився, став ждати. Не оглянувся. Та вона не підбігла, а підійшла. Тихо і… якось мовби скрадливо. Ледве почув, а швидше відчув ходу. Тоді нарешті повернув голову.

— Привіт, втікаче-боягузе, — сказала Настя. — Прийшов, щоб постояти і дати дьору? Нащо? Жінки злякався? А ще в армії був! Не бійся, не кусатиму і не ґвалтуватиму. Студент! — І по короткій паузі: — Що налетіло, те минулося. Як вітер серед поля.

— Минулося? — у нього це вирвалося мимоволі.

— А ти думав, як… Щоби я страдала, ти хотів? Чи й ни хотів такого? — Вона відхилилася, не відійшла, а відхилилася, стала якоюсь перекособоченою. А тоді видихнула. — Прости, що я рано вродилася. Ци ти пізно. Прости бабу гулящу… Ет, що казати… Вже мамка твоя пожалілася, що я приходила з дурістю свею…

— Не пожалілася, але…

— Али розказала, так?

— Так.

— Ну й посмійтеся над бабиськом дурним, як вона сміялася, тико і всього. А мо’ і вже посміялася… Ну й забудь… Нащо тико до мего двору прийшов?

— А ти нащо вийшла?

— Надвір захотілося, то й вийшла. Моя господа, що хочу, те й роблю. Ну, бувай… — руку простягла й одразу забрала. — А хоч — зайди, можу й чарку самограйчику налити. Посиділи б, покалякали. Діти уже спати вкладаються.

— Я вже випив трохи, — сказав Юрій.

— Ясненько — не хоч… А я жінка тепер вільна, совість уже ні перед ким не мучила б, якби й зновика покористувався…

— Нащо ти так, Настуню…

— Настуню… Їден ти так і звав… «Доброго дня, Настуню», культурний. Ще мама покійні… Настунечко, Настусю… Настусю, зара усцюся…

— А Веня хіба ні?

— Де там… Настька хіба. А то — Настюха! Псяюха! Де й навчився так… Нічо… Я звикла…

І вже відштовхнувши, весело, виклично:

— Ех, ни вдалося тибе, дурника аліганцьського, вченого, заполучити… Чом же я про Лесю Федорці ни сказала?.. Може, гляди, і вдалося б надурити… Бо ж внуків хоче твоя мати. Бувай здоровий, студєнт…

«Що ж воно таке?» — думав Юрій.

Простував уже своїм городом. Подумав раптом, що вечір мовби кудись провалюється. Зникає, а довкола суцільна темрява і в тій темряві нічого нема — ні дерев, ні будинків, ні вогників, зір, довколишнього світу взагалі. Він пливе в тій темряві й темрява всередині нього. Щось треба зробити, щоб вибратися з неї, а він… не знає він, що… Покликати когось, себе самого? Себе?

Він спинився перед хлівом. Відчував, що не хочеться вертатися до хати.

Стояв, услухався в тишу.

«А чи не закоханий ти, друже, в Настю? — думка з’явилася, мов несподівана блискавка — тільки сяйнула, але не зникла, не забулася. — Зараз, або вже й давно… Коли приходив, щоб подивитися на неї… Що за химера, що за бридня… Закохатися в жінку, котра має четверо дітей, одне з яких, може, твоє, а може, й ні… Химера… Химера совісті з’явилася? Не вистачає тільки персонального фюрера, щоб пообіцяв звільнити од цієї химери… А власне, в чому проблема? До тебе, здається, немає жодної претензії… Більше того, над тобою сміються, друже…»

На подвір’ї його чекала мама.

— Що, Настя оглашенна перестріла?

— Настя? Чому Настя?

— Ну, я чула неїн голос… А потому ви-те удвох стали говорити…

— Перекинулися кількома словами.

— Не приставала?

— Ні. На себе помиї лила.

— Я ж і кажу — оглашенна. Чи щось друге… Вроді й за Венею не сильно переживала, а щось, певно, таки зтронулося, як сама осталася…

«То, може, то вона таємно любила Веню, — подумав Юрій. — Насміхалася, обдурювала, зраджувала і… і любила…»

Від цієї думки йому стало зимно.

Мовби замість пізньої весни на їхнє подвір’я прийшла осінь.

Йому несподівано захотілося, щоб так не було.

Він… Він ревнує до покійного нещасного простака Вені? Який хвалився колись, як брутально, грубо бере свою жінку.

Юрій зайшов до хати. У передній кімнаті, що правила і за кухню, і батькам за спальню, батько вже лежав на постелі. Юрій підійшов до тумбочки, дістав недопиту пляшку горілки.

— Вип’ємо ще, тату?

— Ти як хоч, а я вже не буду, — сказав батько. — Та й тобі не раджу.

— А я вип’ю…

Налив повну склянку, перехилив.

— Щоб вони згоріли, теї баби, — почув голос батька.

— Синім полум’ям, — Юрій посміхнувся.

У його збаламученій голові зашуміло. Піти, впасти на ліжко й заснути?

«Я не засну, — подумав. — Мій сон блукає десь там, де вона… На пару з її сном…»

За порогом зіткнувся з матір’ю.

— Куди ти?

— Ноги помию.

— Не йди хоч до неї…

— Не бійтеся, не піду.

Але він таки пішов. Вийшов на вулицю. Вікна в першій хаті за їхньою не світилися. Сплять уже сусіди Дзеленьки. І в Настиній хаті у вікнах темрява. Не стала його чекати…

Юрій пройшов до її хвіртки і спинився. Загавкав і стих старий Настин псисько — впізнав сусіда. Юрій присів на лавку біля ворітець. Подумав — чого він ішов, чого прагнув і на що сподівався? У цій хаті живе звичайна сільська жінка. Живе і житиме, як уміє. Має славу гулящої, то й що? Очевидно, що інакшою й не могла бути… Чи могла? Чи ждала якоїсь іншої любові, іншої долі? Його ждала, а він пізно народився? Та що спільного може бути між ними? Один раз тільки й кохалися того вечора. Точніше, два рази на її святковій кофтині.

Що змінив той вечір? І що змінив цей?

Чортова оглашенна варіятка Настя…

Пригадався почутий у студентському гуртожитку анекдот: «Улюблена фраза всіх психіатрів: «Характер не лікуємо»». А хто вилікує його… Який лікар, який священик…

Що ж йому робити…

Невже його притягувала і досі притягує Настина гріховність…

У інституті, як йому здавалося, у нього народжувалося кохання.

Віта… Віточка… Худе дівча з величезними очима. Яке раз якось притулилося, геть як кошеня. Чи песеня?

Разом ходили в інститутський спорткомплекс, тільки він до легкоатлетів, а Віта — на художню гімнастику. Він чекав, доки в неї закінчаться виснажливі тренування.

Цієї весни почали цілуватися.

Вперше міцно притулив її худеньке тільце.

Юрій підвів голову. Намацав поглядом Велику Ведмедицю. Далі можна прокласти уявний шлях до Полярної зірки — довкола неї, кажуть, обертається весь Всесвіт. Чи летить до цієї зірочки в незримому польоті. Центр Всесвіту… А може, Полярна то та, крайня, у Великій Ведмедиці… Невже ж для нього центр Всесвіту ця грішна, безпутня жінка? Треба йти додому. Вже досить прохолодно, ще тільки весна, а не літо. Забути дурниці, химери, маячню…

Юрій раптом відчув, як об ногу щось тернулося. Пес, Кабанюра, як його називав Веня. Як же він тут опинився, невже старий через хвіртку перестрибнув? Озирнувся і побачив… побачив Настю, яка стояла, спершись на відчинену хвіртку, в самій лише нічній сорочці.

…Од цієї новини вибухнуло навіть Млинище, яке багато чого перебачило і перечуло на своєму віку.

Юрко Лець, син Потапа і Федори, по-вуличному Карасиків, студент політехнічного інституту, в минулому шкільний відмінник, що закінчив школу мало не з медаллю, мав славу розумника і спортсмена (казали, бігає вельми добре), женився на Насті Круковій. Отій самій шалапутній Насті, що недавно овдовіла, мала четверо дітей (кажуть, не од їдного тико покійного дурника Вені) і мала славу гулящої, як на Млинищі казали, «слабкої на передок» жінки. Федора розказувала, скільки то разів намагалася вправити синові мізки, а ніц не вийшло.

— Причарувала ота заразниця, — зітхала Федора.

Подруги-товарки, хто позаочі, а хто в очі погоджувалися, що обкрутила, обдурила досвідчена баба-вдовиця молодого та ще й гарного і розумного, вченого хлопця. Зорабила^[72], затуманила, то й женила на собі, безсовісна.

Юрій перевівся на заочне відділення і став працювати в колгоспі інженером. Настя сама розказала сусідці Ганні Дзеленчисі, як вона построїла своїх дітисьок і наказала: однині слухатися і поважати дядька Юру ще більше, як слухалися тата Веню, бо інакше получатимуть таких лупнів, що мало не поздається і довго дупи болітимуть.

Потім стала розказувати вже Федорі, що найменшенька, Лесечка, то донька Юркова. Що геть на нього схожа, присяй-Бо.

Юрій поступово втягався в сільське життя. І город обробляв, і косив, і дрова рубав. Люди підсміювалися, а потім перестали. Більше дивувалися. І з того, як на весіллях чи хрестинах сільських називає «пан інженер» свою жінку тико не інакше, як Настунею. І що обоє йдуть вулицею попідручки, як молодеї.

Настя-Настуня незабаром загрубіла і в тридцять вісім літ народила сина, а ще через два роки — дочку.

На запитання, як вони живуть, та ж Дзеленчиха казала, що все як у людей: і сваряться, й миряться, а то бачила, як тая Кручиха бігала за чоловіком по дворі з поліном, а то чула, як він казав, що як подивиться жінка ще на когось там, то ременяки скурає^[73]. І ни раз.

— Все як у людей, — сказала Дзеленчиха, — хоть він і грамотний.

— А як він, ну, Юрко, до Настиних дітей ставиться?

На запитання свеї родички і куми Дзеленчиха відповіла:

— Та чого ж, добре, і до Лесечки свеї, і до тих гицелів однаково. Сашик, старший, правда, чєсом огризається. То тут уже йому од Насті перепадає. «Заткни рота, бо без язика застанешся!» — якось чула, як кричєла. Тико ж хлопчисько росте і хтозна що буде, як виросте… Бо ж кажуть, то не Веньчин, а Павлика Рубцьового синок. А той такий, що пальця в рот ни клади. То ще, кумцю, все впереді, може, й корчик дубком вирости. А дубка не вельми нагнеш.

— Ой, поламав собі долю Юрко, — відказала родичка.

— Казали мої покійні бабця — любов зараза з пазюрєми, всюю душу видряпати може.

— Ой, правда, кумцю…

…Десь через рік після одруження Юрій став їздити на роботу на відремонтованому колишньому Веніному мотоциклі.

24. Вітер

У Загорянах на початку двадцять першого століття лютував осінній буревій. Сильний рвучкий вітер шматував садки і тополі, верби та ялини, що росли обіч вулиці. Відламував гілля й дерева тужно стогнали. Вітер бився об стіни, двері й вікна людських осель, і часом здавалося, що він проситься, натомлений і холодний, всередину, хоче, аби його зігріли. Самотньому чоловікові, котрий сидів за столом у хаті, що колись започаткувала так зване «нове село», сільський мікрорайончик, що розрісся до річки і другим боком тягся до озера, було також холодно і незатишно. Останнім часом він рідко палив грубки, звик уже лягати одягненим, а поверх натягати одну, а то й дві теплі ковдри. Так зробить і сьогодні.

Раптом він подумав, що грубку таки б годилося розпалити. Бо сьогодні має неодмінно прийти, якось добратися крізь цей вітер і холод Оленка, якій, певно, такого вечора там особливо холодно. Там, на могилках, які також, ще більше, ніж його хату, шматує цей вітер, цей буревій. А ще Оленка має привітати його з днем ангела, іменинами, бо ж учора, певно, забула. Вони сядуть обоє біля грубки, у якій потріскуватимуть дрова, й дивитимуться на язички полум’я. Так сиділи не раз, обоє любили так сидіти, просто сидіти і мовчати. Слова, які народжувалися на цих вечірніх посиденьках, при вогню, були особливими, теплими, зігрітими — і вогнем, схожими на казкові істоти червоними язичками («Дивись — по грубці біжить саламандра», — казала Оленка), і їхньою загадковістю й таємничістю, дивною вечірньою аурою. Вони сядуть біля вогню і розповідатимуть, розповідатимуть про те, що обоє знали і мовби не знали, розповідатимуть і згадуватимуть.

«Ну от, пане вчителю, ти вже готовенький до такої міри, що здатен повірити, ніби до тебе може прийти мертва жінка, мертва дружина», — подумав і здалося, що гіркота цієї думки розливається по всьому тілу.

Поглянув на стола, де стояли пляшка самогонки, банка з помідорами, лежали на тарілці квашені огірки, шматки дрібно нарізаного сала й цибулі, рештки яєшні. Рештки його постійної гіркої трапези…

«Тим більше що жінки не приходять до зрадників, а ти ж зрадник, пане вчителю», — друга думка потягла руку до пляшки.

Спинив. У голові й так шумить. Все ж надвір він вийде, хай там і лютує вітер. Мусить вийти. Не тому, що вірить — прийде Оленка, а тому, що… Хоча б принесе дров.

Звівся, хитаючись побрів до дверей. Подумав, що треба накинути куфайку, та тільки махнув рукою.

Надворі вітер майже одразу налетів, ледве не збив з ніг. Де ж Колобок? Певно, забився в буду чи, може, побіг шукати ліпшого прихистку. Треба буде забрати до хати, бо ж справжня холодрига. Колобком псиська назвала внучка Лізочка, щеням він справді був круглим, схожим на того казкового персонажа.

Ліза вже ходить до школи десь там, далеко, в місті.

Він виставив руки і на них упали перші краплі дощу.

Поглянув у бік вулиці. Звісно, там нікого.

Приплентався до хліва, щоб набрати дров. Хоч і був зодягнутий у теплого светра, холод заповзав і під нього, обіймав дедалі дужче. Бр-р… Набере дров і швиденько назад.

Вітер налетів з новою силою, коли ніс дрова. Поліна посипалися донизу, він перечепився об котресь і полетів униз. Виставив автоматично руку й вона трохи пом’якшила удар.

Зводився довго, натужно. Здогадався стати спершу на коліна, одне, друге, обпертися.

«Значить, я ще не зовсім п’яний, раз таки знаю, що треба робити», — думка змусила посміхнутися.

«Усмішка облізлого кота», — подумав далі.

Хай не одразу, але все ж звівся на ноги. Заболіло забите коліно. Нехай. Збирати дрова не буде. Завтра збере. Треба ще випити, ще випити, бо… Бо холодно, бо самотньо, бо нестерпно, бо… Бо осінньо. Осінньо і холодно довкруг. В селі тільки де-не-де видніються вогники. Здається, і їх от-от загасить цей клятий вітрисько. Може, і йому самотньо? Може, він шукає когось, до кого міг би притулитися, прихиститися?

Вже за дверима згадав вірша, вірша про зимовий буран, мабуть, ще холодніший вітер, який побачив на вікні квітку герані й закохався в неї. Полетів, щоб потім вернутися, а квітка не змогла полетіти за ним, та не тому, що квітки не літають, а тому, що, бачите, їй не було чого сказати тому вітриськові. «Балада про буран і герань», Роберт Фрост, американський поет. Бач, пам’ятає. Ще не все вивітрила, вигнала з голови горілка. Оленка дуже любила цього вірша. Обидва його варіанти, бо ж у книжці, яку колись привіз із Луцька, було два різних переклади, і в одному з них квітка була не геранню, а трояндою.

— Правда ж, гарно? — він чує Оленчин голос.

І свій:

— Красиво, але дика вигадка. Вітер закохується у квітку… Ха! Як казав колишній вождь, єнта вещ посільнєє «Фауста» Гьоте. Ще раз — ха!

— Не смійся… Ти не такий…

— А який?

— Ти розумієш поезію.

— Нєзабвєнний Лев Нікалаєвич казав, що він…

— Знаю-знаю твоє йорнічання. «Ізо всєх поетов я люблю одного лішь Пушкіна, да і то потому, что он пісал отлічную прозу»…

— От бачиш… З класиком не посперечаєшся.

— Та твій Толстой і Шекспіра не визнавав. Як він іронізував над «Гамлетом»… По-моєму, він любив тільки казку «Маша і медведь».

— Значить, у нього був гарний смак.

— Та ну тебе…

Оленка ображено відвертається. Надуває губи. Та довго вона ображатися не вміє:

— А знаєш, як по-українськи герань?

— Ні. Я ж не філолог, на відміну од декого.

— Причому тут філологія… Ти ж виріс у селі…

— Як і ваша величність. Хоча здаюся… То як?

— Журавець.

— Ніколи не чув.

— Ти багато чого не чув, друже мій Горацію-Сашуню… Скажи, як гарно і поетично…

— Вах! Вах!

— Ще раз — ну тебе!

— А тебе — ні!

Вона підходить і обіймає його. Чи він її. Не важливо, хто кого. Важливо інше…

Як він любив ці їхні розмови, розмови про поезію, історію і все на світі, дружні пікірування, взаємні підколки, навіть її образи, справжні і вдавані. Любив, чи здається тепер, що любив, бо тоді й справді міг образитися на якийсь жарт… Як і вона… І обоє надовго замовкали…

Тепер її мовчання вічне.

Олександр підійшов до стола, налив у склянку горілки, залпом випив. Хотів закусити чимось, вже було простяг руку до огірка, але передумав. Навіщо? Ця вітряна осіння буря — навіщо? І навіщо він у холодній порожній хаті? І чому неможлива містика серед такого буряного вечора? І взагалі… А що — взагалі?

Він взяв до рук пляшку, не став наливати пекучу рідину в склянку, випив із горла.

«З горла в горло», — подумав.

Ніколи не випивав цілих півлітра за вечір. Тим більше сам-один.

У Загорянах за всю повоєнну історію було кілька пар, де хлопчик і дівчинка дружили зі школи, потім ставали хлопцем і дівчиною, нареченим і нареченою, чоловіком і жінкою. Дві пари полюбилися у старших класах, ще одна у п’ятому чи шостому, і дві дружили з першого класу і до десятого (в одному випадку) чи до одинадцятого класу, бо в шістдесяті роки минулого століття, як відомо, кілька років існувала одинадцятирічна освіта.

Було й кілька пар, які розпалися після школи, одна, коли дівчина вийшла заміж, не дочекавшись хлопця з армії, правда, потім таки поєднала з ним долю, ще одна, коли хлопець поїхав заробляти гроші на весілля десь на Східну Україну, та там і женився.

Випадок Олександра й Олени був особливим.

Сашко побачив її на шкільній лінійці в рядку таких самих першоклашок, як і він сам. Мала стояла геть набурмосена і раптом усміхнулася. До нього… Чи йому так здалося…

«Потрібна ти мені, як роверу^[74] третє колесо», — подумав Сашко.

А може, й не подумав, а ту фразу придумав пізніше.

Тоді ж, після лінійки, їх повели до класу. Вчителька сказала, що вони повинні вибрати, з ким хто хоче сидіти за однією партою. А хто не визначиться, вона попарує сама.

Сашко хотів сидіти з Михасем, котрий жив через три хати од них і з яким вони дружили. Він кинувся, зайняв останню парту. Коли підійшов якийсь хлопець, певно, з іншого кутка, Сашко сказав, що місце біля нього зайняте.

Гукнув:

— Мишко! Йди сюди!

А Мишко-Михась пішов до іншого хлопця. Сашко лишився сам за партою. Розгублений і ображений на друга. І раптом та дівчинка оглянулася. Величенькі сірі очі блимнули раз, вдруге. І вона встала з-за парти, де сиділа поруч з іншою дівчинкою, і… І прийшла до нього. Сказала просто й чітко, мовби про давно вирішене, що сидітиме з ним.

— А я тебе просив? — Сашко був сердитим вже не тільки на Михайла, але й на цю нахабу.

— Просив, — сказала дівчинка. — Я чула.

Сашко покрутив пальцем біля скроні.

— Ліпше вухо прочисть, — порадило це нахабеня.

Вчителька почала називати дітей по прізвищах та іменах. Так Сашко довідався, що дівчинку звуть Оленкою, а вже після уроку дізнався, що вона живе на іншому кутку, неподалік від школи. І пішли вони зі школи разом, хоч і поруч своїх мам. Коло її доми Сашкові раптом захотілося, щоб вона потюпцяла далі, як і він. Вона, певно, почула цю думку-бажання, бо сказала до своєї мами:

— Можна, я проведу Сашка?

— А не заблудишся?

— Ні, — сказала Оленка. — А він потім проведе мене.

Так почалася їхня дитяча любов. Яка потім переросла в дорослу. Над ними поступово перестали сміятися. Тим більше, що за насмішкувате слово Сашко міг дати кривднику стусана чи й у вухо, а Оленка боляче тузнути насмішника портфеликом по спині. Якось одразу вони навчилися заступатися одне за одного. І завше бути разом.

Вчителька Глафіра Семенівна казала про них:

— Унікальна дружба.

А якось, вже в третьому класі, на уроці:

— Я чула, що Сашка й Оленку дехто дражнить женихом і нівєстою, тобто нареченою. Ви побачите, що так і буде колись. І нічого поганого в цьому нема. Вони обоє народилися одне для одного. А ви, мої друзі, не соромтеся. Дружити повинні і хлопчики, і дівчатка. У нас дружний клас, правда?

Учні гукнули врізнобій, що правда.

У них була розумна вчителька.

Звісно, Сашко дружив і з хлопцями. Ганяв у ручний м’яч, а потім і футбол. І косив оком, чи дивиться на гру Оленка. Хай побачить, як він забиває голи!

Знав, що вранці, коли йтиме до школи, біля воріт свого будинку вона вже чекатиме. Можна було піти іншою вулицею, навпрошки, але він завжди обирав дальшу дорогу. Вона чекала біля воріт або вибігала з хати, де виглядала його у вікні.

Унікальна дружба!

Вона тривала всі одинадцять років. Після восьмирічки ще три роки їздили автобусом у сусіднє село, бо в Загорянах ще не було середньої школи. Вже тоді знали, що разом і поступатимуть, тільки на різні факультети: Оленка — на філологічний, українська мова і література, Сашко — на історичний. Бо хотіли разом працювати, в одній школі. До того ж Оленка знала безліч віршів. Розбуди серед ночі — й вона все розкаже про підмет і присудок, особливості вживання дієприкметників і дієприслівників. Він любив занурюватися в давні часи й наче наближати їх до теперішніх, уявляти, як поступив би той чи той історичний діяч, якби жив у наші дні.

Їх за час навчання прозивали по різному. С — О — від двох імен, котрі трансформувалися в Сашка й Оленочку, О — О — від Оленки й Олександра. Сашоле — від Саша й Оленка. Олешура — від іншого вимовляння двох імен. Даремно ті, що кпинили, намагалися досадити.

Як не дивно, Оленку це навіть тішило. Мовби спонукало до гри.

— Сашоле! — вона з якимось видимим дивним задоволенням вимовляла це ім’я-прізвисько. З особливою інтонацією, наче виспівувала.

— Сашоле!

Сашоле поїхали після школи поступати до Луцька. Вона склала всі екзамени на «відмінно». Як і належало. Він… написав твір на трояка, часто плутав, де треба ставити коми, двокрапку, тире, от, мабуть, і тут наплутав щось. На екзамені з німецької одне питання не знав, збився на іншому і знову — трояк. Дарма, що з історії й усної мови та літератури отримав, зубами вигриз відмінні оцінки. Не пройшов за конкурсом.

Її великі розгублені очі. Зі сльозами в них.

— Сашуню, це ж не кінець світу.

— А я й не кажу, що кінець… Ще прорвуся.

— Поступиш наступного року. Або… Або я заберу документи й знов поступати будемо разом.

— Не дурій!

— Я й так дурітиму без тебе.

— Не смій. Ти приїжджатимеш в село, я — до Луцька. А ні, то… Я краще влаштуюся тут на якусь будову. І готуватимусь до вступу. Так, це ліпше.

То було справді ліпше. Ліпше. Вдень він підсобник, носив цеглу на будівництві заводу, ввечері бігав на побачення. І ревниво допитувався про однокурсників.

— У нас тільки четверо хлопців. І всі розібрані. Це ж філологія. Йдуть переважно дівчата.

— Ага, то тобі не дісталося, — він злорадно й задоволено водночас. — Дивно. Така красуня й на тобі… Облом.

— Я й не брала участі в змаганнях. Пас, бо принц у нас.

Якщо по правді, то Оленка не була красунею. Як і він — красенем. Хіба очі, виразні, вічно запитливі й трохи збентежені, ледь помітна родимочка над губою, смаглявість (він сміявся — признайся, що ти трохи циганка), особливий порух голови, коли закидала косу чи розпущене часом довге темне волосся. Він любив усе це і всю її з голови до ніг. Як і вона його — в міру міцного, з іронічним поблиском так само сірих, тільки світліших очей, ходою, про яку вона казала:

— Ти йдеш, як рубаєш…

— Як це?

— А отак… Розмашисто. І взагалі… Ти все робиш найкраще. Весняно…

Весняно…

Та зима принесла радість — вони нарешті пізнали одне одного. Фізично. В її гуртожитку, під час вихідних, коли подружки по кімнаті роз’їхалися по селах. Вони теж їздили обоє, але навесні чи восени, коли тре було садити й копати картоплю, на свята. А то були просто вихідні наприкінці зими. Невдовзі після зимових канікул, коли вона їздила додому, в Загоряни, а він мусив працювати.

Півтора дня розкошування, коли навіть не виходили з кімнати…

А навесні йому вручили повістку на армійську комісію. А потім і про сам призов.

— Що ж це таке? — журилася Оленка.

— Відслужу й вернуся.

— Але ж тепер… Цілих три роки…

— Всього три роки.

— А твоє навчання?

— Поступлю на заочний. Тільки і всього. Будемо разом, любонько.

Так він і зробив. Але не через три, а чотири роки. Бо коли вернувся зі служби і поступив на заочне, на заочному відділенні сказали, що бажано працювати за спеціальністю, інакше можуть відрахувати. В їхньому районі посада вчителя історії виявилася в невеличкому селі Вільшани, де була восьмирічна школа.

Оленка якраз отримала диплома. Вільної посади українського філолога в Загорянах теж не було і вона поїхала вчителювати в інше село їхнього району.

Вони домовилися зустрічатися, звісно, у вихідні в Загорянах. Весілля мало бути на початку червня. Перебравши можливі варіанти — осінь, зима, весна — спинилися на початку літа. Оленці найбільше подобався цей час, коли щойно відбуяла весна, листя на деревах ще молоде, мовби прозоро-зелене, а не тьмяно-зелене (так вона казала), коли в повітрі починає пахнути майбутнім п’янким липовим цвітом.

Весілля було, точніше, скромна вчительська вечірка. Тільки наречену звали не Оленка, а Віола. По-вчительськи — Віолетта Софронівна. Незвичне ім’я в неї і в її батька. Коли приїхав у Вільшани і познайомився з колегами, яких тут було півтора десятка, про вчительку хімії і біології дізнався тільки, що вона закінчила столичний педінститут, сама вибрала їхню область, учителює у Вільшанах вже три роки. Ні з ким не дружить, не товаришує, нікому не відкриває душу. Приходила рівно за п’ять хвилин до початку уроків. На перервах сідала біля вікна з книжкою в руках. Через кілька тижнів упевнився — то була художня література, переважно зарубіжна і російська класика. Діккенс, Бальзак, Флобер, Джек Лондон, Толстой, Достоєвський…

«Стандартний набір», — подумав.

Що вона встигала прочитати за десять чи п’ятнадцять хвилин? Як можна так читати? Він, коли читав якийсь художній твір (втім, як і Оленка), захоплювався, читав запоєм, не міг відірватися, доки не дочитає. Чи вона тільки дивилася на сторінки тих книжок і думала про щось своє? Якось він придивився і підрахував, що за десять хвилин вона прочитала чотири сторінки.

Прочитала?

Ні, вона не прикидалася, а читала.

На уроках у неї, розповідали інші вчительки, в класі завжди стояла дика тиша — чути, як муха пролетить. Казали — Віолетта Софронівна одразу попереджає учнів, що за шум на уроках і порушення дисципліни каратиме. Безпощадно. Доки не доб’ється зразкового порядку. І добивалася. Порушникам дисципліни безпощадно ставила двійки. Силу її руки і лінійки в тій руці відчули найбільші вільшанські хулігани. Звук її різкого голосу наганяв на дітей дивний паралізуючий страх. З нею намагався проводити бесіди директор.

Вона сказала:

— Тимофію Андрійовичу, заспокойтеся, будь ласка. Я знаю, що бити — це антипедагогічно. На жаль, слова до них, до їхньої зовсім не налаштованої на навчання свідомості, не доходять. Зрештою, я вимагаю тільки елементарного — тиші, коли я викладаю чергову тему уроку, й елементарної поваги до вчителя. І до самих себе, тобто тієї ж тиші й уваги, коли хтось із них відповідає. Якщо це буде, я навіть пальцем їх не зачеплю.

На момент появи Олександра у Вільшанах дисципліна була наведена, і на уроках Віолетти Софронівни завжди стояла гробова тиша. Учні ставилися до тих уроків, як до неминучого зла, яке треба перебути. Хоча частина тих же учнів стала майже зразково вчити і хімію, і ботаніку та зоологію.

Одягалася Віолетта Софронівна майже виключно в червоні сукні. Мала кілька того самого кольору. Щоправда, сукні — взимку теплі, навесні й ранньої осені шовкові і ситцеві — були яскраво-червоного кольору, темно-червоного, а одна — бордового. Вони не надто облягали таки досить доладну фігуру «червоного монстра», «червоної гідри», як позаочі називали учні й педагоги, але й не висіли мішками. Притому Віолетта Софронівна не була якоюсь ідеологічною фанатичкою, до ідеології взагалі ставилася індиферентно. Якщо доручали провести так звану політінформацію, відчитувала її байдужим дерев’яним голосом. Директор та й вчителі із задоволенням б її позбулися, але предмети свої вона знала чудово, встигла підготувати двох учнів, які перемогли на районних олімпіадах, до того ж, охочих учителювати у віддаленому селі не знаходилося, й директору набридло, що перед появою «червоної гідри» хімію й біологію викладали не один рік «за сумісництвом». До відчуження хімічки встигли звикнути й мали надію, що колись вона, якщо залишиться в селі, таки відтане й вийде заміж за місцевого, може, навіть когось із учителів, бо час од часу у Вільшанах з’являлися неодружені випускники інституту або вчителі-заочники.

Таким неодруженим був і він, Сашко.

Та одружуватися, навіть просто дружити з цією дивною, показово-самотньою, нелюдимою дівчиною він і не збирався. Хоча його теж дивувала така поведінка.

Спроби заговорити закінчувалися нічим. На запитання відповідала ввічливим, наче й не холодним, але неприховано байдужим голосом. Слова наче ковзали по склу чи льоду.

У Вільшанах був споруджений невеличкий будиночок для вчителів і працівників місцевого медпункту. Це була така собі хатинка з коридором навпроти входу, по обидва боки якого розташувалися по чотири кімнати. Семеро з них були житловими, а восьма правила за спільну кухню. У цьому будиночку, як і ще п’ятеро вчителів, жили Віолетта й Олександр.

Він знав, що Віолетта приходить після уроків і зачиняється у своїй кімнатці. Тільки під вечір вирушає на коротку прогулянку сільською вулицею до лісу.

Спершу він якось постукав у її двері.

— Не зачинено, — почув.

У кімнатці стояла невеличка шафочка, стіл коло вікна, біля якого один-єдиний стілець, біля іншої стіни — ліжко. Вона сиділа за столом і читала книжку. Вона не повернула навіть голови. Він стояв і відчував, як наростає бажання вирвати цю книжку з рук, жбурнути на підлогу або за вікно, а саму господиню цієї бідної оселі добряче струсонути.

Врешті-решт вона промовила, не повертаючи голови:

— Кажіть.

— Є таке поняття, як ввічливість, — сказав він.

Вона повернулася. Глянула з неприхованою іронією.

— Безумовно. Але я читаю. Книжку, яка мені цікава. А ви прийшли, очевидно, ближче познайомитися. Проте такого бажання я не маю. От і все. Чи ви хотіли щось позичити? Тільки не брешіть, терпіти цього не можу.

Треба було повернутися й піти. Але щось заважало це зробити.

— Я справді хотів би якось законтактувати, — зрештою сказав.

— Навіщо? Судячи з того, що в суботу одразу після уроків ви зникаєте, вам є до кого їздити. Якщо ж ваш благородний порив стосується моєї поведінки, то це моя особиста справа. Можу тільки сказати, що колись було таке поняття, як заслання. А може, й зараз є. Я себе заслала в ці Вільшани. Хочете знати, чому?

— Хочу, — сказав Сашко.

— Якщо вже так хочете, то це звичайне покарання. Самої себе. Так. Можете вважати мене ненормальною. Я мала необережність повірити одній людині. Як ви, певно, здогадуєтеся — чоловікові. Повірити до такої міри, що віддати йому тіло й душу. Він виявився банальним негідником, який просто покористувався тим та іншим. Постає питання — як я, відмінниця й інтелектуалка, могла не розпізнати в ньому негідника? То хіба за це не варто було покарати?

«Ти просто була закохана, дівчино, — хотілося сказати Сашкові. — Закохалася й обпеклася».

Натомість він промовив:

— І скільки ж триватиме це ваше заслання?

— Не знаю, — сказала вона. — Може, й довічно. Мені здається, у вироку написано — без права помилування.

Вона, як і перше, вимовила ці слова монотонно, трохи іронічно, ніби байдуже, але з ледь помітним притиском.

І раптом йому стало не тільки неймовірно шкода її, цю нещасну дівулю, але й весело. Наче хто звалив з пліч цілий, наповнений бульбою чи камінням, мішок.

— Яка ви зануда, — сказав. — Зануда і неймовірна гордячка. Чемпіон по гордині.

— Та як ви смієте, — почала було вона. — Як ви…

— Вважайте, що я прокурор з вашого трибуналу… Прокурор шкодує, що вас так мало, так ліберально засудили. За любов, як правило, карають каторжними роботами. Чи, може, в цій шафі сховані ваші кайдани? Я вимагаю, щоб ви їх одягли. Негайно. І носили весь час.

— А ви просто хотіли б зі мною переспати… Хоча, напевне ж, маєте в своєму селі дівчинку…

«Ось і перший твій інтерес до життя, голубонько», — подумав Сашко.

Але то був тільки вогник її інтересу. Бажання порятувати її — од зневіри в людей, од гордині, від самотності — мовби підштовхнуло до неї. Оленку… Оленку він за ці роки, здавалося, вивчив до найменшої краплини, а віднедавна — й до найменшої частини її тіла. До найменшої родимочки на цьому тілі.

Тут життя піднесло дівчину-загадку. Жінку-загадку. Він навіть не підозрював, що то водночас вміло розставлена пастка.

Наступної суботи він уперше не поїхав у Загоряни. Вони вперше пішли до зимового лісу. Він уперше побачив, як Віолетта сміється, граючись у сніжки.

Цю історію можна розказувати довго, день за днем, крок за кроком. Історію його захоплення іншою жінкою. Можна назвати історією його зради. Чи затьмарення. Можна коротко — на початку літа, у червні, таки було весілля. Точніше, скромна вечеря в тому ж гуртожитку. Двох учителів — Віолетти Софронівни й Олександра Васильовича. За день перед тим дійством вона розклала перед ним на ліжкові й столі всі свої червоні сукні.

Спитала:

— Яку ти хочеш, щоб я одягла на вечірку?

Він повагався, озирнув її багатство.

— Ось цю… Але я досі не знаю…

— Чому я ношу тільки червоне? У мене, як ти, сподіваюсь, помітив, — і комбінашки червоні. Я знаю, що мене прозивають червоного гідрою… Тож у цьому щось є…

— То чому?

Вона всміхнулася. Усмішка була не іронічною, а на диво беззахисною.

— Якби я знала… Червона Віола… Божевільна Віола…

І кинулася, почала пристрасно його обціловувати. Вся дрижала.

Була й зустріч з Оленкою. В Загорянах. Її великі очі. Біль, що вихлюпувався з них.

— Що сталося, Сашуню? Ти розлюбив?

— Н-ні…

Чому він це сказав? Справді, не розлюбив… Ось вона поруч. Ось… Так само бажана.

— То в чому річ?

— Я… Я одружився…

— Не розлюбив і одружився… Ти сволота чи нещасний чоловік? Мовчиш?..

Десь наче здалеку прийшло дивне, чуже слово… З якоїсь недавно прочитаної новели. Яке означало…

Божевілля в коханні!

І вона сказала те слово, що тепер подумки промовляє він…

— Ти зрадник.

Повернулась і пішла. Втікала?

Він дивився їй услід.

Дивився.

Не міг відірвати погляду.

Потім ще був той її лист. Надрукований у київській молодіжній газеті. Лист-крик про їхню дружбу з дитинства, їхнє кохання, його зраду. І останні слова з того листа, якого прочитала вся Україна: «Я не знаю, що мені тепер робити…»

Три крапки. Три крапки, наче три сльозинки. Він упізнав, хто написав того листа. Довго сидів, наче заморожений. Нащо вона написала? Чому вилила свій біль перед усіма… Чи тільки перед ним… Перед ним і перед… собою… Під листом стояв підпис «Олена. Волинська область».

Віолетта тільки й спитала:

— Це вона?

— Вона.

— І що ж ти наробив?

— І сам не знаю.

— Пошкодував нещасну дівку?

— Ні. Ні! Ні!

Закричав і теж став утікати. Вийшов з їхньої маленької кімнатки. Кімнатки його, де жили тепер удвох, — так Віола забажала.

Наступного року Олена вийшла також заміж. У тому селі, де вчителювала.

Він знову почав навідуватися в Загоряни. Казав, що треба провідати батьків, що треба помагати по господарству. Що поїде сам. Віола казала коротко: «Їдь». А приїжджаючи, блукав селом, сподіваючись її зустріти. Оленку. Як потім виявилося, вона так само приїжджала. Так само блукала. Чомусь розминалися.

Потім вона скаже:

— Я знала, що ти все одно до мене повернешся.

А перед тим буде поїздка Віолетти до Києва, її повернення, її слова:

— Пробач, я тебе зрадила.

— Що? З ким?

— З Георгієм. Своїм колишнім коханцем. Коханим, якщо точніше.

— Ти обдурюєш…

— Ні, — сказала вона. — Ні, Сашуню. Я досі його кохаю. Соромно собі признатися, але кохаю. І хочу від нього дитину. Від нього. Хоч він уже одружений і має сина.

— Ти таки ненормальна.

— Не більше, ніж ми всі. Правда, я ще й «червона гідра». І як там ще… Здається, «червоний монстр». Треба буде пошити собі сукню із прапора. Сподіваюся, за це не посадять.

— Я б тебе посадив. А може, й ти вже себе посадила.

— От і гарненько. Відсиджу і цей строк.

Її зрада стала приводом виїхати з Вільшан, подати на розлучення. Тим більше, що в Загорянській школі передбачалася вакансія.

Потім Олександр не раз думав, що мовби чекав цієї зради. Чекав? Але ж не було підстав чекати… І зрадів, так, зрадів, коли це сталося…

Віола знову коротко промовила:

— Їдь.

— І все, що хочеш сказати?

— А що ще ти хочеш почути? Твоя любов до червоного на мені випарувалася. Їдь, Сашуню.

— Я ж полюбив не твої плаття…

— Я з них вже вислизнула. Коли ти поїдеш, просто спалю їх. Сенсу тобі лишатися нема чого…

Розумна «червона гідра». Чи нещасна? Чи розумна, нещасна і… і щаслива?

Коли прийшов до школи, своєї колишньої школи, влаштовуватися на роботу, директор сказав:

— У нас буде ще одна нова вчителька. Втім, ви її знаєте. Ваша колишня однокласниця…

І поглянув дивно, мовби вивчаюче й заохочуюче воднораз.

Чого б то…

— Однокласниця? — у нього затерп голос.

— Так. Олена Миколаївна.

— Що-о…

Солодка хвиля радості залила його.

Видихнув:

— Не може бути…

— Чому не може? Олена Миколаївна вже давно казала, що хоче повернутися в рідне село. А тут якраз Ірина Петрівна разом з чоловіком виїжджає на свою Київщину. Теж у те село, звідки родом. Гадаю, ми отримаємо гарного філолога. У неї, правда, як і у вас, сімейні проблеми…

— Проблеми…

— Вона розлучилася з чоловіком…

— Он як…

Тепер він уже не вигукнув — прошептав.

І подумав давнє. Прочитане колись. Здається, в Гончара: «Доля… У справедливих армій доля завжди прекрасна…»

До чого тут армії, до чого Гончар, якщо Оленка буде також учителювати в Загорянах! Чи таки… доля… їхня доля, від якої вони намагалися втекти… він намагався…

Як він боявся, прагнув і боявся їхньої зустрічі…

А вийшло просто…

Іронічне:

— О, в нас ще один новий вчитель… Може, познайомимося? Мене звати Олена Миколаївна.

— О… Олександр Васильович…

Чи розуміли ті, хто був у той момент у вчительській, що він почував…

Були кілька місяців показного відчуження. Мовби вони тільки справді вперше зустрілися і познайомилися. А потім те зимове надвечір’я, коли він простував засніженою вулицею за нею, ступав у її кроки в снігу. Коли вона спинилася біля хвіртки. Коли він підійшов, поволі наблизився, повернула голову. Дивилася примружено, мов крізь нього…

— Оленко… Може, ти простиш…

— Ти вже… набігався…

Він силувано всміхнувся… Намагався всміхнутися.

— Від тебе ж не втечеш…

— А я тебе вже не люблю.

— Навіщо ти так…

— А як треба? Так, як ти зробив?

— Прости.

Він кинувся і схопив її в обійми.

— Пусти…

— Ніколи.

Вони прожили разом майже сорок років. Двоє доньок і син. Син був третім, Олена народила, бо він хотів сина. Збудували хату. Він хотів на Млинищі, коло родичів, та Оленка — давай тут на краю села, якраз посередині між річкою й озером. Навіть ходила й кроками вимірювала відстань. Щоб однаково до річки й озера. У відповідь на його підсміювання: «Ти ще раз переміряй, може, на крок-два помилилася» сказала:

— Не смійся. Я шукаю рівновагу.

— Рівновагу між чим? Чи для кого?

— Для щастя. Нашого щастя.

Діти роз’їхалися по світах в пошуках цього самого щастя — це закономірно. Але навіщо проклятий рачисько спалив її всього за місяць? Казала, що трохи поболює в спині, мабуть, знову дає знати хребет, остеохондроз, а виявилося — рак спинного мозку.

«Навіщо?!» — скільки б не кричав — уголос чи безмовно — не допоможе.

— Добре, що ти не морочився біля мене, — останні її слова.

А вони питають, чого він п’є…

Ще десь є пляшка і не одна. Сам навчився гнати самогонку. Теж поезія. У змійовику, у краплях, що починають падати, доки не потече пекуча рідина із дзьоба змійовика, в особливому запаху…

«Якби я був філософом — написав би трактат про самогонку, — останнє, що думає, — голова вже лежить на столі. — Написав би… трак… тат…»

Він прокинувся од грюкоту в голову. Хтось її довбав і довбав, і хотів розбити. Чим? Молотком, долотом, кайлом? Чи то вітер усе ще лютує, гримає по дахові…

Нарешті розплющив очі й зрозумів, що то стукають у двері.

«Хіба я зачинив їх? — подумав. — І чого я лежу на ліжку?»

Пригадав — заснути то заснув за столом, але вночі прокинувся й перейшов на ліжко. Впав, не роздягаючись, і знову заснув. Незважаючи на завивання вітру…

— Та зайдіть нарешті, — насилу повернув сухого важкого язика. — Скільки можна стукати…

Вони таки зайшли. Зайшли і в цю віддалену од входу до хати кімнату. Дві жінки. Старі, як і він. Одну він добре знав — його колишня однокласниця Люда, Людка, як він колись називав. Люда Сомик, живе на Козлищах, стара холостячка, що так і не вийшла заміж. З Оленкою вони дружили, а відколи Оленка померла, час од часу приходила, помагала варити їсти, часом дещо брала прати. А другу жінку не зміг пізнати.

Вона й спитала:

— Не впізнаєш, Сашуню?

Три жінки його так називали. Мама, Оленка, і… його перша дружина. Віола. Віолетта.

Його таки вдарили по тім’ю. Боляче. Мовби важким обухом.

— Ві… Віола?

Жінка ледь-ледь усміхнулася. Мовби позичала щось дорогоцінне і шкодувала, що віддає.

— Впізнав?

— Як ти знайшла мене?

Віола глянула і відвела очі. Потім знову зиркнула. Втома… Ні, в неї було інше обличчя… А якщо не Віола, то хто?

— Ось, пані Люда, — сказала Віола. — Їй дякуй, або лай…

— Вставай-но, вмийся, побрийся, — наказала Люда. — Гостя все ж у тебе. Я то, мона сказати, своя… А то — гостя все ж….

Він і вмиється, і побриється. Жінки візьмуться прибирати на столі, потім готувати чи то сніданок, чи обід, бо, як виявилося, вже одинадцята година.

«Вітер стих, — подумав Олександр. — А який був той вчорашній вітрисько…»

Пригадав, що вчора (чи то було вже сьогодні?) розкидав дрова надворі.

Пішов збирати, потім розпалював грубку. Враз відчув — біля вогню, що мовби його облизував, — йому стає затишно. І боязко. Так боязко, наче ці жінки хочуть прогнати його ж із його оселі…

«Вітер… Вчорашній вітер», — подумав.

— Певно, наробив лиха вітрисько, — сказав до жінок.

— Ага. У моїх сусідів шифер позривав, — сказала Людмила. — І дерева по вулицях та садках валяються поламані. Ти, мабуть, й не чув, як була буря…

— Звечора чув, а потім — ні…

За столом він довідається — Віолетта так і прожила все життя у Вільшанах, у тому гуртожитку, дві кімнати якого разом з кухонькою переобладнали їй під квартиру. Прожила сама, вже коли було під сорок — всиновила сина передчасно померлої колеги-вчительки, матері-одиначки. Син тепер в столиці, бізнесмен, кликав до себе, та їй уже не під силу щось міняти.

«Чому ти поїхала й привезла Віолу?» — крутилося в голові запитання до Люди, він казав щось інше, а запитання мовби заштовхував у якийсь закуток свідомості.

Доки не зрозумів — його й не треба задавати. Здогадався — Людмила поїхала тому, що якось довідалася про існування Віолетти. Чомусь якось… Знала ж, що він був одружений. Довідалася про те, що Віола живе у Вільшанах. І вирішила, що Віола зможе порятувати його — од пиятики, од туги за Оленкою, од цієї безпросвітної самотності, од його самого, чоловіка, котрий виявився доволі слабохарактерним, став топити своє горе і всього себе в горілці. Сподівалася, що в них обох збереглися досі якісь почуття. Думала про них, а не про себе? Чому? Не вірила собі чи йому…

«Мене от-от прониже блискавка, — раптом подумав. — Я, здається, нарешті зрозумів, бевзь такий, що мене кохали три жінки. Три таких різні справжні жінки…»

Він пригадав шкільні роки. Пригадав, як часом Люда нав’язувалася до них, двох нерозлучних, щоб іти зі школи додому. Як просила допомогти розв’язати задачку чи пояснити тему з історії… Він відмахувався, як від набридливої мухи. Підсміювався, бо… Бо поруч була Оленка… Потім, втікаючи од того, що наче стало звичкою, захопився Віолою… Кохала й Люда…

Він подумав: «Навіщо?»

І спинив думку. У кого він запитує? У себе, у Бога? Сподівається, що Люда почує його думки? Справді — навіщо?

Тут прийшла й інша думка: «Чи справді Віола була незнайома з Оленкою?»

Може, вони змовилися… Про що…

— Тобі полегшало після вчорашнього, Шуро? — запитала Люда.

— Вже. А коли ж Віола приїхала?

— Вчора ввечері. У мене й заночувала. Вітер завадив до тебе піти. Двоє бабів тоже посиділи. Навіть щось мугикали. Під той вчорашній вітрисько.

— А я то сам жлуктив…

— Ти один раз в житті тільки й ніс мого портфеля, — раптом сказала Людмила. — Оленці щодень, а мені тико раз. У п’ятому класі. Точно, портфель ніс. Оленка тоді грипувала, а ти зі мною йшов додому.

Вона умовкла. Олександр подумав — не пригадує того проводжання.

— Я тобі носив, і коли втрьох йшли зі школи…

— Так то коли втрьох…

Настала довга тягуча пауза і він мусив її перебити.

— Дівчата, — сказав. — Дівчата, який сьогодні день?

— Середа, — відповіла Люда. — Середа — середина тижня. Направду, який вітрисько був учора. Я думала, шифер на хаті позриває. Добре було Сашкові, він, певно, нічого не чув.

— Я прислухався до ваших кроків, — сказав Олександр. — Десь же ви йшли до мене. Крізь вітер.

— Як завше, у тебе хахоньки, — сказала Люда. — Али тепер тобі Віола не дасть загнутися. Мовчіть, Віолетто Софронівно… Мовчіть обоє. Оленку не повернеш, а люди мусять бути разом. Пам’ятаєш, Сашко, нам учитель розказував казку, як якийсь чоловік, ну десь там в Гамериці, чи що, вдень із свічкою шукав…

— Не в Америці, а в Греції, — сказав Олександр. — У Древній Греції. То був філософ Діоген, який жив у бочці. І то не казка, а правда.

— Во, він завше був такий грамотний, усе знав, — Людмила промовила ніби й іронічно, і в той же час із гордістю.

— Якби ж то все… Мабуть, іноді ліпше бути Діогеном, що жив у бочці…

Олександр потягнувся до огірка.

Віола… Що робити з Віолою…

— Дехто у нас не в бочці, у блєшці живе, — зітхнула Людмила.

— Прошу без натяків, — сказав Олександр. — А Віола Софронівна мусить у мене погостювати… Тут робота для неї знайдеться.

Віола слабко, з сумом:

— У мене там уроки, у Вільшанах…

— Досі вчителюєш?

— У Вільшанах завше бракувало вчителів, — сказала Віола. — Зараз, правда, учнів ще поменшало, от-от школу закриють… Я на день відпросилася.

Олександр раптом подумав, що він, по суті, дуже щаслива людина. Тільки не зміг зробити щасливою Віолетту. І Людмилу. Бо кохав насправді Оленку. І раптом інша думка, інша згадка обпекла — а що, як тоді, колись, Віола насправді не зрадила його, що, як вона вигадала цю зраду, бо знала, що в нього є та, яку він кохає, і мовби підштовхувала, повертала до неї? Такі божевільні, як Віола, здатні на все…

ІV
Мапа

25. Загадка мапи

Син умовив нарешті Їгона дати дозвіл на знесення його старої хати. Тепер у селі рідко хто називав хату по-старовинному — дома, а кімнату в домі — хата. Хата, то й хата. «Дому забрала солома», — казали. Була хата в Їгона хтозна колишня, як на Млинищі мовили, — шевченківська. Ніби й стара-престара, а ще міцна, постояла б, так вважав Їгон. У паспорті в нього було записано Євгеній, та по-сільському звали Їгоном. Хата то й хата, Їгон то й Їгон.

Син, Гандрій, вчепився: Віталику пора женитися, вже дівку собі напитав у Любовні, ну, дівчина не з міста, а з села за містом, у приймаки він категорично «нє», до нас не приведеш, хіба тимчасово, бо ж Ростик живе, скоро друга дитина намічається, то тре Віталику свою хату ставити. Коло нашої місце не вельми, а нащо десь місця шукати, як оно у вас — ліпше не придумаєш.

— То хай приходять і живуть, — сказав Їгон. — Хіба я бороню? Місця всім хватить. Хата просторна.

— Просторна… Не смішіть, тату. То для вас просторна. А для молодих то — на курячих лапках. Мо’ колись і вважалася мало ни куркульською, а типер пора їй на злом. Скілько вона стоїть?

— Та Бог його відає. Бабуся казали, що їхній прапрадід ще за царя Миколая, тико ни того, що большевики вбили, а давнішого, цюю хату в якоїсь баби, переказували, викупив, як з войска царського вернувся. Ну, покійний дід мій Остап ще неї, казали, перекривав, пуд бляхою хата вийшла, як дзвін, а потом черепицею перекрили, то й стоїть.

— Во-во… Точно за царя, тико не Миколая вашого, а за царя Гороха поставлена, як було людей троха. Все, тату, переберетеся до нас, а хочте — тут лишайтеся, тико в новій хаті. Сорудимо внукові вашому таку, що направду буде — як дзвін.

Їгон зрозумів, що пора здаватися. Ще як покійна жінка жива була, то опирався, і як чужі люди просили продати… типерка хай вже ламають.

Пропозицію — доки побудують нову хату, пожити в Андрія чи в дочки Ніни — відкинув. Поживе в літній кухоньці, яку літ двадцять, як поставив на подвір’ї. Як баба ще Пріська жила, закомандувала — хочу, як у людей, літню кухню, от і поставив. Там є і грубка, і стіл, і ліжко. А тоді вже й перебереться до новеї доми, куди має привести Віталик свою дівку. Ци то вже жінку.

Як ту хату розбирали, то й знайшли під кроквою, де кроква зі стелею сходиться, якийсь мішечок, наполовину струхлявілий, туди засунутий.

Віталик, внук Їгонів, і гукнув:

— Тримайте, діду, ваш скарб. Думав, червінці які царські, тільки ж легкий мішечок. О, щось шелестить. Мо’ рублики царські, то для колєкції згодяться.

У мішечку виявилися не гроші, а начеб невеличке полотенце чи шкіра. Їгон придивився й побачив на тім полотенці-шкірі якісь значки, риски, щось намальоване. І букви, тико не наші.

«Звідки й взялося цеє чудо? — подумав. — Мо’ ще той солдат заткнув туди… Що воно таке?»

Віталик у відповідь на запитання діда, що ж робити з цією знахідкою, порадив:

— Та до Павлуся Стручка сходіте. Він же грамотний та й старі монети збирає. — І по складах: — Бух-гал-тер.

Увечері Їгон і подався до Павла Борчука, що мав прізвисько Стручок. Працював він справді бухгалтером раніше в райспоживспілці, а тепер у якійсь приватній фірмі. Відзначався тим, що вже багато років дотримувався одного й того ж розкладу. Вставав рівно о шостій ранку, робив зарядку, хоч був уже пенсійного віку, поволечки снідав і рівно чверть на восьму виходив з дому, щоб за сорок п’ять хвилин, не поспішаючи, дістатися через все село із Заріччя до автостанції, яку тепер розжалували в автобусну зупинку. Притому казав, що спеціально резервує п’ятнадцять хвилин на можливі вуличні вітання й розмови.

Павло-бухгалтер глянув на шкіру, обдивився пильно, поцмокав і прорік:

— Явно карта. Чи яко типерка по-новітньому велено казати — мапа.

— Яка ще мавпа? — Їгон здивовано.

— Не мавпа, а мапа, Євгенію Онисимовичу, — пояснив Павло. — Новоє, питомо українське найменування. Да, от ніби річка, а то як вулиці. І будинки по них. А то напісаніє не по-нашому. Мли… Млиніще… Холєра ясна, Млиніще… То що ж, вроді як наше Млинище намальоване… А то… Та туди його в доску… Мережка написано… Ха-ха… То де, кажете, найшли сеє ізобретеніє человечєского ума і мислі?

— Під кроквою в старій хаті…

— Ну… Виходить, карта, тоїсть, мапа кимось нарісована… А то що написано? Анно Доміні… І цифри якісь римські…

— І що то значить?

— Та вроді доміна, тоїсть дом, дім, дома якоїсь Анни. А то, певно, рік, коли той домик зведений… Цифри, я звиняйте, не розберу та вони, певно, рік по-римські зображають, коли карта намальована. Да, історічєскоє багатство припливло до вас, дядьку Євгеній… О, ще їден напис. Паріс… Гм, може, то той, що неї намалював, так звався…

Їгон почухав потилицю, матюкнувся подумки.

— І що ж мені з цим багацтвом робити…

— У музей здайте… Або продайте… Хоча б мені… Сто рублів, тобто гривень, дам. Не вірите?

— Вірю, — одказав Їгон. — Вірю, як і всякому звіру. Тико ж охота більше трохи довідатися, що за придибенція. Вроді Млинище, кажеш, намальоване? А хто намалював?

— То вже я не відаю… Хотя пождіте… Йолі-палі, дядьку Євгеній… У нас же на кутку свій історик є. Учоний. І не просто учоний — кандідат наук. Ну? Йому, йолі-палі, й покажіть цюю карту-мапу. З вас сто грам і пончик за ідею.

— Ти про Славика Чишучкиного?

— А то про кого? До нього прямо і шмаляйте.

— Так він же десь у Києві чи що…

— Мати повинна знати, коли приїде.

Ввечері Їгон і направився до старої Чишучки. Років на три, а мо’ й штири старша за нього. Та не зігнута, як то буває, а мовби палицю проковтнула, та й досі не виплюнула. Взялася одразу на дочку скаржитися, що рідко заходить, хай вже син, той далеко, чи старша, та аж за Білорусією, ото де море живе, а Танька ж у свему селі.

— А Славик часто приїжджає?

Їгон зразу рішив узяти бика за роги.

— Та де там, раз на пару місяців, хоть і машину свою має. А невістки, то вже літ зо п’єть чи й більше, як ни бачила. Мо’ хіба на похорон приїдуть…

Видно було, що скарги на дітей — улюблений коник Чишуїхи.

Треба сказати, що її прізвище було водночас і сільським прізвиськом — Чишуїха, Чишучка, та й усе. Од неї й довідався Їгон, що син приїде, певно, типерка на Паску.

— То хай, як навідається, до мене заглєне, — сказав Їгон. — Маю до нього нагальну балачку. Вельми важну. Як то кажуть — на сто рублів.

— Що, поступати хтось із родини думає? — Чишуїха ще більше оживилася.

— Нє. З онуків хіба Леська Коліна до школи ще ходить, так вона до науки не вельми тєгниться. Ну, Славик хай зайде, я типерка в літній кухні времяно житиму. А ні, то й сам заглєну, діло для обох інтересне.

І таки прийшов на другий день Паски. З тою картою чи мапою-мавпою. Бо ж Чишуїха могла й забути, ни сказати синові.

Пояснив учоному Чишуїшиному синові, який був ще тико трохи випивши, що воно й до чого. Святослав взяв карту до рук, уважно оглянув.

— Цікаво, цікаво… То, кажете, в старій хаті за кроквою найшли?

— Тамечки… Вроді, як давно там хтось поклав. Може, й солдат царський той, що, як бабця покійні казали, в родині був. Хто ж його зна… То що мені з цією штукою діяти?

— А зараз ми й визначимось, — сказав Святослав Чишук. — Розберемося, що й до чого. То кажете, у родині царський солдат був?

— Та, казали бабця, був. Ще за Миколая-царя.

— Миколая Першого?

— Може, й першого. Ще тоді, як у рекрути на двайціть п’єть літ до войська брали служити. І його колись взяли. Хто його зна, який то прадід.

— Ха, за Миколая… Міг і в Парижі побувати, коли Наполеона розбили. Я до того, діду Їгоне, що отут написано. Не Паріс, як вам Берчик утомкував, а Париж по-французьки, чи, певніше, по-латині. На мові латинській. Колись на тій мові все писали. А «Анно Доміні» означає «року Божого». І римськими цифрами той рік тисяча шістсот сорок сьомий. І виготовлена, за логікою, ваша карта, що за кроквою пролежала хтозна скільки часу, у Франції, в самому Парижі року Божого аж тисяча шістсот сорок сьомого. Якщо не пізніша підробка. Бо тут справді ось написи латинським шрифтом — Млинище і Мережка. Питається — звідки в Парижі в сімнадцятому столітті могли знати про наш куток Млинище і про річечку Мережку? Га, діду Їгоне?

— Або я відаю, — сказав Їгон. — Ти вчоний. Тобі й знати…

Святослав ще раз уважно оглянув зображене на пергаменті. Аж до очей близько підніс, мо’ хотів ще якийсь напис побачити.

— Так, інтересна штука, — промовив по повторних оглядинах. — Від руки начеб букви й позначки якимсь різачком вирізані, а потім залиті фарбою. Справді, схоже на наше Млинище. Ось наша найдовша вулиця, от бокові вулички. І будинки на них. Так… А це хати за річкою Мережкою, теперішнє Заріччя. Так… А то що? Ні, діду, ваша мапа, як тепер кажуть, таки підробка.

— Підробка? — Їгон чогось аж затерп.

— Ну, виготовлена пізніше. Хтось тако пожартувати захотів. Ну й ну…

— Чого ти так щитаєш? — Їгона образила підозра.

Наче то він підробив той малюнок. Ту карту. Чи мапу. Чи дідько її знає, як там називається.

— Бо он, бачите, та лінія. То ж нова вулиця, на якій переселенці з хуторів живуть. Ну, яку покійний Іван Бройчик назвав Комуністичною. Неї ж у сімнадцятому столітті не було, факт. Її ж забудовувати почали у двадцятому столітті, вже по війні, як з хуторів людей почали в село переселяти. Точно, хтось пожартував. І от хати тільки по один бік, як і є на тій вулиці.

— Зажди, — Їгон взяв Святослава за руку. — Я в своїй старій хаті, скільки себе пам’ятаю, живу. Хату бляхою покрив ще дід Остап, який на війні ще до реваруції, як цар з німцем воював, згинув. Бляху тико пару раз перекрашували, щоб не іржавіла. Моцна була бляха. Потому черепицею покрили хату, али крокви нихто ни чіпав. То хто міг той мішечок, тую карту підкласти, га? Що скажеш?

— Ну ви майстер загадки задавати, діду Їгоне, — тільки й сказав історик Святослав і звелів ще раз розказати, що відомо про рід Терещуків, якого ще по-вуличному Гапликами звали, а потому Рекрутами. Їгон, що знав, — повідав. Солдат був — точно. Ну, коби ж то знаття, як його звали… Діда — Остапом, те Їгон точно відав. Батька Остапового вроді Антоном. А далі — то вже тьма. Остап десь у тій Пруссії нимецькій згинув, там, видать, і похований. Прадід Антон, певно — на старих могилках, що були за селом. Ото, за Заріччям, за гіркою, так, як громада, кажуть, постановила перенести могилки ближче до шосейки, то ще до тої першої війни і революції було, то й прийшли у запустіння могилки, доки зувсім ни зникли.

Їгон розбалакався. І закінчив:

— Батько мій, Онисим, казали, що ходили в сім’ї чутки про карту якусь, що нібито той солдат привіз, а нихто ни знав, де вона. Ото й уся історія.

Зітхнув:

— Цяя хата до вуйни дядькові Митрові належала. А як його в Сибєр вивезли — Плискунам оддали, актівістам. Вони то й перекрили черепицею, а бляху продали. Тато мої покійні, уже, як Йоська вусатий вмер, викупили братову дому, а пусля них мині вона досталася. Так ото… Типер все.

Святослав подумав — потрібно насамперед перевірити, чи мапа справжня. Методом радіовуглецевого аналізу. Є в нього знайомий радіолог — допоможе. Став просити Їгона, аби той віддав мапу. Їгон поглянув недовірливо й хитрувато і відказав, що дасть у тимчасове користування, ненадовго, бо то, щитай, родове багатство. Али при їдній умові — хай він, Славик, напише бомагу, що так і так, взяв тую мапу, чи як там, і об’язується непремінно повернути.

— Ну й недовірливий ви, діду Їгоне, — сказав Святослав.

— А як хоч, синку, так і лоскоч. Щось мині як дихнуло у груди, ни оддавай, каже, — ще хитруватіше посміхнувся Їгон. — Воно памнять, то ж така… гарєча штука….

— Добре вже, добре, напишу вам розписку, — зітхнув Святослав.

І написав. І вручив дідові.

Через два дні з дивною мапою Млинища кандидат історичних наук, доцент одного із київських вишів Святослав Чишук відбув до столиці. А через кілька тижнів науковий аналіз, проведений в одній із аналітичних лабораторій, приголомшив його. Карта була справжньою. Матеріал виготовлений у середині сімнадцятого століття, такої ж давності виявилася й фарба, знайдена на мапі, і рештки та пилок якоїсь рослини. Святослав своїм науковим, історичним нюхом відчув — запахло сенсацією. Може, навіть і гучною, здатною принести йому дивіденди як науковцю.

Узагалі як історик Святослав Чишук нічим особливим не відзначився. Мав десяток-другий статей у наукових збірниках, видав книжку про встановлення радянської влади в невеликих містах України. Про тему й історію написання кандидатської дисертації взагалі волів би не згадувати. Починав писати її ще в застійні брежнєвські часи, а захистив за рік до початку періоду, який назвуть перебудовою. Якби ж знаття, що та перебудова настане, що полетить у тартарари й ціла система, постане Україна незалежна, про яку навіть страшно було казати…

А тоді він вирішив — якщо захищатися, то не просто на якусь прохідну тему, а щось значиме. Щоб продзвеніло на всю республіку. Перебрав кілька тем і напрямків. І його раптом осінило. На обрії маячіла чергова річниця революції. І Святослав вирішив довести, що радянська влада в Луцьку, на Волині взагалі, встановилася найраніше в Україні, одразу за революцією в Петрограді.

У його дисертації ту владу в окремих військових частинах, розташованих довкола Луцька, рядового повітового містечка, тоді, в сімнадцятому році, проголошували на третій-четвертий день після більшовицького перевороту в Петрограді. А в самому Луцьку — через три тижні після столиці. Заперечувати щодо того, що стосувалося революції, ніхто не посмів. Тільки один в’їдливий землячок з Луцького інституту, теж історик і до того ж зі схожим прізвищем — Чишій — покпинився у приватній розмові:

— А скажіть-но, Святославе Петровичу, як то так могло бути, що радянську владу в Луцьку проголосили в середині листопада, а керівники луцьких більшовиків сиділи у в’язниці майже до кінця грудня, про що є документи… Для конспірації чи що?

— Для конспірації. — Святослав засміявся тому зануді у вічі.

Плювати йому було на цю прискіпливість. Одразу після захисту дисертації він отримав трикімнатну квартиру в столиці. Допоміг через свої зв’язки перший секретар Волинського обкому, у якого він побував, ще коли писав дисертацію. Виклав, яку сенсацію готує. Їхні інтереси співпали. Перший секретар, присланий у західну «бандерівську» область, як звично, зі Сходу України, волів швидше з неї вибратися. Якщо не в Київ, то хоча б в якесь більше місто на сході. Впроваджував всілякі новітні технології в сільському господарстві. А тут підвернулася ідеологічна підпорка. Луцьк випереджав за темпами встановлення влади східняцькі міста й області! Могло пригодитися. Святослав уловив зацікавленість керівника області. Прозоро натякнув, що для роботи при написанні дисертації йому потрібні належні умови. Секретар виявився діловою людиною й пообіцяв після захисту належну квартиру в столиці. І таки дотримав слова через свого друга із Цека.

Була в Святослава й активна рухівська діяльність. Навіть депутатом Київради побував. Та відчув — то не його. Не вмів, як належить, розпихати ліктями конкурентів, інтригувати, не міг і бізнесом, як слід, займатися. Прогорів раз і другий, коли пробував організувати маленькі фірмочки. Лишалося викладання історії двадцятого століття, на якій спеціалізувався. Наука. Наукові пошуки. Тут теж не ладилося. За десять років написав п’ять статей. Якраз по статті за два роки. Теми були відомі і уже вивчені до нього. Він прагнув нових тем і нових досліджень, а їх не було.

І ось доля, доля чи пан випадок послав йому цю карту, мапу, мапу, мапу з давнього часу, ще сімнадцятого століття. Її належало розгадати. У Святослава знову прокинувся інтерес гравця. Але водночас це був інтерес історика.

Насамперед потрібно було отримати мапу-малюнок у постійне володіння. Коли вернувся додому з лабораторії, майнула думка: «Може, сказати, що цей шматок шкіри десь загубився?» Та зрозумів, що хитруватий (а хитрі завжди підозріливі) дід Їгон не купиться на таку версію, не повірить. Запідозрить обман. Розкаже в селі. Святослав дорожив репутацією серед односельчан. Не вистачало тільки, щоб його — поважного науковця, доцента, кандидата наук — вважали банальним обдурювачем, крутієм, злодієм. Вирішив спробувати викупити мапу в діда.

Подумав — як би йому зараз пригодилася підтримка Люсі. Вона вміла вчасно порадити й підтримати. Авжеж. Та дружини поруч не було. І невідомо, де вона зараз, все ще формально його законна дружина. Спробував вивідати в доньки, та капосна Зірка-Славка сказала по мобільнику:

— Таточку, ти, по-моєму, вже повинен добре вивчити мамин характер. Якщо я тобі дам її адресу, я назавжди втрачу її прихильність. А я цього не хочу. Шукай сам. Якщо, звичайно, вона тобі насправді потрібна.

Святослав подумки лайнувся.

Доньку звали Зореслава, а дружину — Люсьєна. Химерні імена, а от історія в нього банальна. Як і все в його житті. Люська на момент їхнього знайомства працювала лаборанткою їхньої ж кафедри. І була донькою декана. У міру вродливою, в міру розумною. Трохи манірною, вразливою.

Хто б йому повірив, що розпочавшись з банальної ж інтрижки — так, так, так, хотів лишитися на кафедрі столичного вишу (тоді ще казали вузу), — їхні взаємини закінчаться не тільки одруженням, ростом його кар’єри за допомогою тестя, а й поступово дедалі більшою його закоханістю в Люсю-Люсьєну. Яка поступово, крок за кроком, позбавлялася манірності, рис великосвітської левиці, що почали було намічатися, а ставала відданою, турботливою дружиною, що заглядає йому у вічі й рота, згідна виконувати всі його забаганки. Він не тому полюбив її, що відбулися ці зміни, а тому… А тому, що полюбив, покохав, бо виявив, що вона одна така в цілім світі, що ні в кого не має такого повороту голови, усмішки й голосу, такої здатності вгадувати його настрій та розраджувати при неприємностях. Вона перевелася з кафедри у ліцей, бо відверто сказала, що наука не для неї, що це була забаганка батька.

Був присуд, вибір долі, який їх познайомив.

Іван Платонович давно вже не декан.

Вони навіть не вітаються.

Яке це має значення.

Має значення те, що Люсі немає поруч.

Та його інтрижка зі студенткою — то була помста самому собі. Спроба позбутися влади й почуттів до дружини, запізнілого кохання. Дідько його знає, зрештою, що то було.

Люся сказала:

— Я ні про що не шкодую. Я тебе кохала і, здається, все ще люблю. Ти ж лишився теж самим собою…

— Неправда! — вигукнув Святослав. — Я не знав, що вона внучка академіка Кривцова. Дурне короткочасне захоплення, тільки й усього.

— Я тобі не вірю. Все повторюється.

— Що мені зробити, щоб ти повірила і простила?

— Нічого.

Вона просто зникла з його життя.

Звільнилася з ліцею.

Донька, звісно, знала, де мама.

І батько-тесть знав.

Зате Святослав не знав, що йому робити, — вже третій рік.

А робити щось було потрібно.

Він поїхав у рідне село. Запропонував тому дідові за дивну, незрозуміло де чи звідки виниклу мапу пристойну суму в п’ятсот доларів. П’ятсот доларів! Потім збільшив ще на двісті.

Дід вперся — ні за які гроші не віддам. Йому самому потрібна ця карта-мапа.

— І що ви з нею робитимете?

— Ни знаю. Хай лежить. Як памнять.

— Пам’ять про що?

— Ну, може, про того салдата. Про наш рід. Ти, Славцю, конєшно, учоний чоловік. Тико ж я тоже вроді своє життє прожив, а ни проскакав, ни протанцював… Щось у мині проснулося. Прокинулося. Ну, як тая зернина, що десь давно лежала, а типерка проростати стала…

Дід Їгон дивився ясними очима, які ледь-ледь сльозилися. У Святославовій голові майнула дурна думка, що то сльоза давно минулого часу, який не може втрапити в теперішній. Та чому дурна?.. Він раптом побачив річку. Більшу за їхню Мережку, може, й більшу за Прип’ять чи навіть Дніпро…

Та широка, широченна ріка тихо плинула, проте так величаво й могутньо, що стало зрозуміло — її не може спинити ніяка сила.

— Значить, не продасте, Їгоне Онисимовичу?

Ще раз перепитав, хоча навіщо? Відповідь він і так знав.

— Ни продам.

— І за більші гроші?

— І за найбільші. Звиняй уже, Славцю.

— Що ж, воля ваша. Хазяїн — пан. Бувайте.

Від упертого діда він ще заїхав до мами. Привітався і попрощався. Мусив спішити. Мама не знала, що Люся зникла з його життя. Що він сам, що сам-один на світі, який усе розширюється. Для неї він був сином, котрий багато досяг у житті. Якого в селі називали паном професором.

Мама тільки сказала:

— Хай би хоч Славця приїхала. Як ни з чоловіком, то хоч сама. А то ни внучки, ани невістки.

— Приїде, — пообіцяв Святослав. — Мамо, приїде.

Мама, як завше, провела до воріт. Виїхав своїм «Пежо» на центральну вулицю Млинища. Неподалік їхньої церковки вулиця переходить у головну вулицю села, яка тепер називається вулицею Незалежності. Їхав повільно. І враз подумав — як багато і разом з тим мало знає про своє Млинище. Їхня хата крайня на кутку, ще крайніша за хату покійної баби Мокрини. Тої самої, про яку казали, що вона друга жінка діда Бройчика. А отут у хаті, що колись була найбільшою, найзнатнішою на весь куток, а може, й на все село, а тепер видається не тільки постарілою, а й геть незавидною порівняно з тими доминами, що виросли в Загорянах останніми роками, жили самотні сестри Бадилинки, що так і не вийшли заміж. Кажуть, любили одного хлопця — Зенька, вже покійного, що подався у світи й приїжджав вряди-годи в рідне село з численним сімейством. Тепер лишилася одна самотня Софія. А тут у новій хаті, що звели для сина, живе коло нього білоруска Олеся, Алєся, як співається у їхній «пєснярській» мулявінській пісні. А от поворот на нову колись вулицю Комуністичну, переселенську, як у них казали, хутірську, яка є на мапі з сімнадцятого століття, але якої не могло тоді бути. Він має розгадати ту загадку… На тій вулиці жив донедавна (виїхали кудись на південь області) колгоспний інженер і винахідник Юрій Лець, котрий здивував не куток, а ціле село, бо покинув інститут, вернувся в село і женився на вдові Насті Кручисі, що мала четверо дітей… Ось і хата безсмертного жартуна і насмішника, султана, як казали на кутку, бо ж мав дві сім’ї, Івана Бройчика. Ба, він, Святослав, і не знає, хто тепер живе в дідовій хаті. А далі поворот на бокову вуличку, де зводить собі хату внук діда Їгона, на місці якої стояла хатина, у якій була захована загадкова карта, виготовлена більш як три з половиною століття тому не де-небудь, а в самій столиці світу Парижі. Повернув направо, поволі котив, кивав головою землякам, котрі стояли чи сиділи на лавочках біля деяких хат. Так добрався до крайньої оселі Млинища, де живуть дядько горбатий Левко, що теж здивував село, бо женився таки на красуні медсестрі Тамарі, донедавна лікарці районної лікарні. За тою хатою оселя тітки Ганни (чи жива ще?), котра побувала на Півночі за зв’язки з повстанцями і брала участь у знаменитому Норильському повстанні. Кажуть, у неї була велика любов з Семеном Віліщуком, по-сільському Тихим, повстанські псевдо Ярий і Голуб (які різні!), котрий відсидів цілих двадцять п’ять років і таки перед смертю ще п’ять літ пожив з тіткою Ганною.

«Як мало я знаю про село, про свій куток, — подумав Святослав. — Писав дещо, та то крапля в морі».

І дав собі слово, що в найближчу відпустку обійде весь куток. Намотуючи кілометри й кілометри на шляху до столиці, пригадував історії Млинища і його мешканців. Так добрався до згадки про загадкову Діву Млинища, про яку й мама згадувала. Загадкова Діва в білому з’являлася час від часу перед млинищанами, щоб допомогти чи подати якийсь знак. Красива, поетична легенда, що й казати. Теж треба буде розпитати!

При під’їзді до Житомира зателефонував деканові й попросив надати відпустку за власний рахунок. Сказав, що вкрай треба. Декан почортихався, але таки врешті-решт дозволив. Правда не п’яти-, а триденну відпустку.

Ці три дні Святослав провів у архіві, і наприкінці третього дня в архівних матеріалах Волинської губернії дістався до справ по рекрутських наборах. Так він дізнався, що в Загорянах перший такий набір був у 1804 році. І серед восьми перших загорянських рекрутів угледів (еврика!) прізвище Терещук. Терещук Афанасій, син Петрів. Отже, як і він, — Петрович.

Святослав переписав усі прізвища й імена. Так почалася його робота, його пошук. Ще дорогою із Житомира до Києва він поміркував і дійшов висновку: Панас Терещук міг бути у складі російської армії, яка навесні 1814 року ввійшла до французької столиці. Тут у когось із тутешніх, чи, допустимо, в казармі або й якійсь крамничці, солдат Терещук міг побачити карту. Якщо був грамотним, то міг сам прочитати написи. Знайомі слова його заінтригували й він купив чи й просто конфіскував за правом переможця цю карту. Мапу. Добре, хай буде мапу. Раз він благополучно повернувся, за родинними переказами, в село після довгої служби, то потім сховав, може, побоюючись, щоб його скарб не пропав, під крокву.

«Цілком логічно», — подумав Святослав.

Лишалося найголовніше — хто й коли створив цю карту? Якщо аналіз показав її вік у триста п’ятдесят років, отже, вона була виготовлена (намальована й місцями викарбувана) таки 1647-го року в Парижі. Але ким? Хто міг у Парижі знати в середині сімнадцятого століття про далеке українське поліське село?

Уже в Києві Святослав став перебирати можливі контакти українців, зокрема, тодішніх можновладців з французами.

І тут він таки вигукнув, тепер на повен голос:

— Еврика!

Саме тоді, перед визвольною війною під проводом Богдана Хмельницького, українські козаки, якими командував майбутній гетьман, допомагали французам воювати з англійцями і їхніми союзниками. А знаменита облога Дюнкерка і його здобуття, де козаки з далекої Сарматії, як називали французи, відіграли ключову роль! Після закінчення операції частина козацького війська й сам Богдан-Зіновій та отаман Іван Сірко вернулися в рідні краї, в Україну. А частина лишилася у Франції, навіть у Голландії, обзавелася сім’ями. Чому б не уявити, що серед них був і виходець з Полісся, із Загорян. Міг утекти на Січ від свого пана, потім стати реєстровим козаком. І потрапити до Французького королівства. І під впливом ностальгії за рідним краєм замовити оту карту в якогось француза. Або розказати йому, що є таке Млинище, така річка Мережка… Чи він лишив ту мапу, чи хтось із нащадків продав якомусь крамарю. Чи якось інше було.

Тепер лишилося одне — вийти на слід того козака.

Цьому Святослав присвятив свою відпустку. Віднайшов видані в Україні й наявні в архівах списки реєстрового війська тих часів. Для більшої певності зателефонував і написав у Варшаву знайомому польському історику. Той теж розшукав у архівах Першої Речі Посполитої відповідні списки. У них мало, мало бути якесь західнополіське прізвище.

У Святослава затремтіли руки, коли він знайшов у списку реєстрового війська те прізвище. Спершу їх було кілька на — ук, — юк. На їхні інші прізвища схожі. А майже на самому кінці одного з полків — Чишук. Лука Чишук. Козак Чишук Лука. Аж прочитав двічі. Потім ще раз. Отже, виходило, що не просто виходець із села, а саме його предок міг, міг побувати у Франції в ті далекі роки. Святослав раптом подумав, що заради цієї знахідки варто було шукати, а, може, і взагалі жити на цьому світі.

Попереду були й інші пошуки.

У списках реєстрового війська вже після Зборівського миру Луки Чишука не було. Отже, або десь загинув, або… Або лишився у Франції. Мав зібрати гроші й продовжити пошуки його слідів вже у французьких архівах. Але то в майбутньому. Поки що ж треба якось заволодіти мапою. Він зробив кілька ксерокопій мапи, але то не те. Має, має в нього. Саме в нього бути отой дорогоцінний шматок шкіри із зображенням Млинища, яке замовив або й сам намалював (а чому і ні?) його далекий предок, славний (був переконаний в цьому) козак Лука Чишук.

З тим наміром і поїхав до рідного села.

Та дід Їгон вперся як осел. Ні, й ні, йому теж дорога тая карта-мапа. Він, бачте, уже зріднився з нею. Хай якийсь там Лука, може, й був у тій Хранції, тому Парижі, у якому дупа рижа, так вони колись дражнилися, али ж привіз неї, той дорогоцінний малюнок у село, на Млинище не якийсь хтозна колишній Лукаш, чи як там його, а Панас, Панас Терещук, сам же кажеш, Славику, що був такий солдат.

Не спокусила Їгона, старого впертюха, навіть ціла тисяча доларів, на яку у відчаї розщедрився Святослав. Не допомогло й умовляння внука, якому були потрібні гроші на добудову нової хати і майбутнє весілля.

«Нє і все», — твердив старий облізлий осляка.

Аж почервонів зі злості Їгон. Син Андрій змахнув рукою — йди вже, Славку, старого не перепреш. Хай буде, як буде, може, колись умовимо. А то ще чого доброго копита відкине, а попереду ж новосілля і весілля.

Перш ніж вернутися до Києва, Святослав дізнався чимало цікавого, окрім того, що знав, — і про Терещуків-Гапликів-Рекрутів, зокрема про службу Їгонового діда Остапа, коли ще був малим, в італійських графів, котрі після графа Драницького були власниками літнього палацу-дачі у Загорянах. Про Їгонового дядька Матвія, про того ж Семена і батька Софії-Бадилинки, Франека.

Щодо мапи, то лишилося чекати. Може, Андрій з Віталієм вмовлять старого продати. Або… Або дождатися, хай Бог простить, що старий помре. Все ж йому йшов вісімдесят сьомий рік.

Та старий дідок віддавати кінці явно не збирався. А в останній приїзд Святослава на храмове свято, коли навідався до Їгона, той відверто й нахабно вигнав його зі своєї літньої кухні, ще й ногами, що тряслися, як і руки, затупотів.

Святослав знову їхав Млинищем, що святкувало другий день Дмитра, як і всі Загоряни.

«Що ж робити?» — подумав.

Захотілося напитися, але знав, що не нап’ється. Як хочеться побачити Люсю — і не побачить. Попрощається з мамою. Мама ще жива, але чи живий він сам? Загадка мапи, історії і ще чогось непояснимого пече йому все більше. Іноді з’являється відчуття, що хтось би міг розказати і про загадкове зображення Млинища, і те, що було далі, після створення мапи, і про нього самого розказати…

Але хто… Коли… Що потрібно для цього?

У Києві Святослав відчув, що бажання мати давню загадкову мапу Млинища наростає просто таки катастрофічно. Але як це зробити?.. І тут прийшло це слово — погане, вкрай незручне, огидне, протизаконне — «викрасти». Раз іншого способу немає, просто викрасти і все. Звісно, сам він цього робити не буде. Найняти когось із загорянців? Останнім часом там розвелося чимало лайдаків, вимушено безробітних, готових за гроші на все. А він дасть грубі, як для села, гроші. Та поміркувавши, Святослав вирішив, що із сільськими зв’язуватися не слід. Їгон, певно ж, підніме хай, почнуться пошуки, можуть і на нього вийти. Та й проговоритися потенційний крадій може. За чаркою, наприклад. І сказати під секретом такому ж алкашу, що крадіжку замовив пан професор. Ні. Треба… Треба викрадача знайти…

Так, знайти в Києві.

«Добра думка», — посміхнувся.

І Святослав став шукати. Не одразу, аж у кінці зими, після роздумів і мук. Знайомих у кримінальному світі у нього не водилося. Спершу вирішив придивитися до типів, яких можна зустріти на вулицях, на ринках, у барах, кав’ярнях. Пробував кілька разів заговорити, та коли потрібні слова, пропозиція от-от готові були зірватися з губ, щось його спиняло. Недовіра, побоювання, що таким особам не особливо можна довіряти? Мабуть, все потроху.

Зрештою вирішив піти іншим шляхом. У їхньому будинку жив хлопець років двадцяти п’яти, може, трохи більше, який уже відсидів за крадіжку. Проте поводився чемно, скритно, не задирався, як то буває. Зі Святославом завше вітався, раз навіть спитав, як там наука. Вирішив звернутися до нього. Запросив на сто грам і пиво. Хлопець охоче згодився. За розмовою і сказав, що потрібна людина, чоловічок для однієї справи. Може, порадить когось.

— Прибрати тре якогось типа?

Хлопець, якого звали Назаром, подивився гостро і разом з тим розуміюче, начеб співчутливо.

— Ні, — сказав Святослав. — Мокре діло мені не потрібне.

— Тоді що? Дати комусь у вухо? Фізію розмалювати?

— Ні. Дістати… Тобто… Точніше, забрати одну річ.

— Ясно. Грабонути.

— Не зовсім, — Святослав зам’явся. — Швидше, повернути те, що належить мені, тобто повинно належати. Пошукаєш когось?

Назар обіцяв подумати й пошукати. Попросив тільки розказати, де й що треба повертати. Святослав розповів про карту. Сказав, що його предок замовив її колись, отже карта має належати йому. А один дід її привласнив. Ну й треба експропріювати. За це він солідно заплатить.

Через день Назар прийшов і сказав, що подумав і вирішив — краще сам це зробить, нащо їм хтось. Довідавшись, що красти треба не в Києві, а в далекому селі на Поліссі, навіть повеселів.

Святослав пояснив, як дістатися до Загорян. Як знайти хату Євгенія Онисимовича, діда Їгона. Він тепер живе і спить у літній кухні біля хати, яка будується. Там на ліжкові в матраці й зберігає привласнену ним карту. Можна вибрати час, коли вдома нікого не буде й проникнути в літню кухню. А можна вночі, собаки там нема. Нова хата майже споруджена, й краще встигнути до новосілля. Зрештою, вчити не буде, хай дивиться по обстановці. У селі його ніхто не знає, оселя на бічній вуличці. За операцію дає двісті доларів, після того, як привезе карту, — ще триста. Поїзд туди й назад, звісно, за його рахунок.

— П’ятсот, — сказав Назар.

— Що п’ятсот?

— П’ятсот доларів авансу і п’ятсот після повернення з картою, — сказав Назар. — І зроблю все по вищому розряду, з повною доставкою.

Святослав поглянув на хлопця і зрозумів, що таки не розбирається в людях. Або погано розбирається. Відмовитися, сказати, що пожартував? Ні, відступати пізно. До того ж, жага отримати заповітну мапу за останні місяці ще більше зросла.

— Гаразд, я згоден, — сказав.

— Тоді по руках.

— Вважай, що так.

Вони вийшли на вулицю.

Темніло.

Святославові було вкрай незатишно. Коли попрощаються, одразу подзвонить доньці.

Зореслава йому телефонує рідко, вряди-годи. Змовниця. Завжди була на боці матері.

— Зараз підемо і я тобі винесу аванс.

— От і чудненько, — сказав Назар. — Та ви так не хвилюйтеся, все буде в ажурі.

— Я не хвилююся.

— Тоді щось вас мучить…

«Злодій-психолог», — Святослав подумки вилаявся.

— А мене мучить, — Назар вимовив раптом з довірливою інтонацією. — Мучить, бо дав слово зав’язати. І ще є одна обставина… та вам те ні до чого…

— Я не силую… Вибач, що втягую в аферу.

— Нічого… Мені просто треба гроші теж для одного діла. А карта, кажете, все одно вам належить…

— Належить, — потвердив Святослав. — Належить, не сумнівайся.

— Я й не сумніваюсь.

26. Подарунок Назара

Назар прибув до Ковеля потягом, а вже звідти вирушив маршруткою до Загорян. Вдивлявся в пейзажі за вікном, дивувався, що тут можна проїхати півгодини, а то й більше, доки побачиш людські оселі чи зупинку зі стрілкою з написом на бляшанці-показнику за нею — до такого-то села три, п’ять, а то й сім кілометрів. На деревах, які траплялися обіч бетонки, вже проклюнулося молоде листя, а луг, що вигулькнув за полем, рясно зажовтів кульбабами. Весна! Весна набирала обертів. Та найбільша весна була на серці в Назара. Його персональна весна прийшла ще зимою, серед вкритого снігом великого міста й мала персональне ім’я, котрого він і не чув до того, — Таміла. Не був хлопцем, котрий соромиться підійти до дівчини, яка сподобалася, чимось зачепила, та знав свою планку. Його контингент (слово те він привіз з колонії) — дівчата прості, може, й не надто привабливі зовні й не перебірливі, але живі, з якими легко й не треба особливих зусиль познайомитися. Ті, з ким Назар досі знався й час від часу лягав у ліжко, а то й трахав на траві чи на лавочці в парку (його друг Вітік любив делікатніше слово, яке вимовляв із видимим задоволенням, — «злягався»), то були дівчата, котрі торгували пиріжками, біляшами й піцами на численних київських базарах і базарчиках, присланим зі щедрої Європи одягом і взуттям у секонд-хендах. Прибирали й мили посуд у кафешках, а то й просто проводили вечори в тих же кафешках, барах, барчиках і біля них, в надії підчепити кавалєра на вечір з грошима, а частіше в обіймах таких, як він, Назар. Була в нього навіть дівка, котра підробляла тілом на трасі за Києвом. З усім цим контингентом («Шушерою», — вимовляв Вітік) він проводив час, особливо коли з’являлися в кишенях грошики, але ні заводити тісніших стосунків, ні, тим більше, ставити штамп у паспорті поки що не збирався. Нащо? Йому тільки продзеленчав двадцятьп’ятник, позаду була колонія, яку згадував з огидою і не бажав знову туди потрапляти, теперішнє життя мало гарне назвисько «свобода». Роби що хочу й де хочу. Заради заробітку міг і найнятися на тимчасову розвантажку якогось товару, знав компашку, яка заробляла тим, що комусь тре було «дати в рило», або щось перекинути чи розкинути, і час від часу за ті ж не грубі, але пристойні, як для нього, гроші, приєднувався до них. А коли особливо припікало, не гребував, щоб щось потягти в ґави-продавчині, а потім загнати за копійки іншим перекупникам. То було його життя. Батько пив і все безпробудніше, він підкидав своєму старпеху іноді червінця, а то й півсотні гривняків, мати гризла батька, що ніяк не може знайти роботу і просохнути. Мати теж торгувала секонд-хендівськими шмотками на одному з базарчиків, приносила сякі-такі грошики й тоді в доброму гуморі могла простити батька та перехилити з ним чарчину. Часом до них приєднувався й Назар, коли був удома.

Так і жили. І донедавна Назар не уявляв, як це життя можна змінити, та й не вельми хотів міняти. Життя котилося колією, яка хоч і скрипіла під вагою щоденних проблем, та все ж дозволяла їхній сімейці сяк-так триматися дороги.

Так було до того зимового дня, коли він побачив тих дівчат з дивними не то сумочками, не то футлярчиками в руках. Він ішов їм назустріч, дівчата розмовляли про щось своє, він вловив слова «мелодія», «камертон», ще якісь, подумав: «Музичні фіфочки», — проминув і… І раптом спинився, розвернувся, подивився услід. Коли наближався до них, то зирнув на них, по вищій ковзнув поглядом та й усе. А от менша на зріст… Її худеньке лице мало риси трохи ображеної не дівчини, а дитини, а великі очі, коли на мить зустрівся з ними, мовби про щось його запитали. Про щось таке, що хотіли дізнатися тільки в нього.

«Симпатична мордашка», — подумав, коли розминувся.

«Чого я став? — подумав уже, коли не знати чого завмер на місці. — Що вона хотіла спитати?.. Дурня якась…»

Раптом відчув, що йому хочеться за ними йти, за цими «музичними фіфочками».

Не за ними, а за тою меншою, у якої і сумочка-футлярчик в руці була меншою.

Йти… Не з’їдять же його, не вкусять, він же ніколи не боявся навіть таких культурних дівуль.

І Назар пішов. Кпинив з себе, дурного, але простував далі. А що вони пленталися поволі, то незабаром майже наздогнав.

«Дудка там у неї чи що…» — подумав.

Вони, певно, відчули його ходу. Бо вища озирнулася. Раз і вдруге. За другим разом він спинився. А потім рушив, бо смішно було ставати живим стовпом.

За третім озиранням дівчата почекали, щоб він став зовсім поруч.

— Послухайте, — сказала вища. — У нас нема чого красти. Ми музиканти, тут у нас інструменти. У мене — скрипка. А в Міли — взагалі кларнет. Скрипка в мене не від Страдіварі, навіть не Аматі. У нас на такі ще немає грошей і навряд чи будуть. Все?

— Чого ви рішили, що я злодій? — Назар вимовив це ображено й трохи дратівливо.

— Бо ви ув’язалися явно за нами.

— Справді, Клемо, чого ти ображаєш людину? — озвалася нижча.

І нарешті повернула голову. Назар побачив, що обличчя в цієї, другої, зовсім не дитяче. Воно мовби подорослішало за цей десяток хвилин, відколи він ішов за ними. Тепер це доросліше обличчя питало саме в нього, Назара, чому так сталося? Назарові уперше в житті прийшла до голови така дивна думка. Чому прийшла? І раптом він подумав ще дивніше: тому, що віднині йому належить — саме йому — шукати й знайти відповідь на це запитання.

Він, звісно, не знав, не підозрював, що такий стан і називається закоханістю, що він в одну мить перетворив його зі звичайного київського хлопця, прямо сказати б — балбеса, колись судимого за крадіжку, на філософа за сутністю думання.

А тоді він просто сказав:

— А може, я хочу запросити вас…

— На сто грам? — та, що звалася Клемою (чудернацьке ім’я), не дала договорити й не приховувала іронії.

— Ні. На каву.

— Отже, чувачок не хоче пограбувати, а просто банально клеїться. Яка радість, правда, Тамочко? Але от біда — ми кави не п’ємо.

Назарові хотілося вже вбити цю довготелесу насмішницю.

Пізніше, на тій же каві в маленькому барі, Назар дізнається, що звуть її Клементиною, а її подругу — Тамілою. Ось що означає «Клемо» і «Міло», «Тамочко». Втім, Таміла теж називала подругу Томою.

Тоді ж Таміла сказала:

— А я б випила кави.

— Взагалі-то на дурняк можна, — несподівано згодилася її подруга.

І ще він дізнається, що обоє навчаються в музичному коледжі, Клементина буде (вже є) скрипалькою, а Таміла — кларнетисткою. Отака дивна в неї професія, є такі, виявляється, на світі навіть у час, який Клема назвала диким капіталізмом. А ще вона спеціально сипала музичними і ще якимись там термінами, відверто знущаючись над несподіваним пригощальником-залицяльником.

Ні, він у спогаді чомусь змістив дві їхні зустрічі. Бо першого разу Назар не повів їх на каву. Причина виявилася ще банальнішою за бажання підклеїти їх — у нього того дня при собі не було грошей. Хіба якийсь дрібняк, якого не вистачить і на три чашки кави, а до кави ще ж належало щось узяти, так він уважав. Коли він це пригадав, своє безгрошів’я, то зробив ганебний вчинок, ганебніший навіть за ті його пару дрібних крадіжок, на четвертій з яких він попався. Він уловив момент і кинувся під арку між двома найближчими будинками. А далі розчинився у чужому старому дворі, переконаний, що ніколи в житті більше не побачить цих музичних дівуль. Перед якими так зганьбився.

Але було щось більше за ту ганьбу, що змусило його через два дні знову прийти на ту саму вулицю, вирахувати, звідки могли дибуляти, швендяти Клемочка й Тамочка. Так дійшов до музичного коледжу. І почав стовбичити напроти виходу, згораючи від пекучого сорому, але пересилюючи себе. Того дня ні в одній, ні в другій групці, котрі з інтервалами вивалили із занять, Клеми з Тамою не виявилося. Мусив прийти вдруге, наступного дня. І таки діждався їх.

Були в тих самих, не вельми дорогих куртках, і тих самих чобітках: Клема в червоних, а Таміла — темно-коричневих.

Клема тільки глянула на нього презирливо, навіть з огидою, як могла, і схопила подругу за руку:

— Ходімо, Міло.

Назар не відстав.

Почув:

— Ну чому до нас клеяться тільки якісь малахольні?

— Я не малахольний, — відповів і пішов поруч з ними.

— А хто ж ви? — спитала Клема. — Ми покличемо міліцію.

І він сказав, що покинув їх тоді, позавчора, чи коли там, бо виявив — у нього немає грошей. Тому й ганебно змився. Просить вибачення, але…

— Значить, зараз у вас гроші є? — звісно ж, запитала Клементина.

— Так, є. На каву й до кави.

— Але в нас немає жодного бажання йти з вами на ту каву.

І знову нарешті озвалася Таміла:

— Підемо, Клемо, з ним на каву, бо цей тип не відчепиться. Він же чесно сказав про гроші.

«Мені треба тебе», — хотілося крикнути Назарові.

Клементина сказала:

— Добре, підемо. Але з однією умовою… Одразу після кави він відклеїться, як і приклеївся. Згода?

Назар погодився. Від тієї кави з музичною розмовою-знущанням промайнуло чотири найщасливіших місяці його життя. Їх можна поділити на кілька періодів. Перший — коли він приходив до того їхнього коледжу, стовбичив з усією дурною впертістю, на яку був здатен, доки вони не виходили, й не проходили мимо, вдаючи, що не помічають, не знають його, не реагуючи на його слова. Пізніше Таміла признається, що так діяти вимагала Клементина. Доки Таміла не збунтувалася і з цього бунту почався другий період. Зустрічі майже без розмов, коли вони просто йшли кудись, частіше не знаючи самі, куди йдуть, їм було добре. Потім був той пустир, на якому Таміла діставала свій кларнет і грала.

Просто грала, а він слухав. Ніколи особливо не любив музику, хіба пісні, такі, що брали за душу (не розумів, чому їх називають блатними), а щоб така музика… Мелодія лилася переважно сумно, наче дзюрчала, він слухав. Слухав і здавалося, що будинки за пустирем наближаються, щоб теж послухати. Йому не подобалася музика, вона наганяла нудьгу, але грала Таміла… Дівчина, з горла, з душі якої добувалися мелодії, які він не розумів, не сприймав, але мовби боявся сполохати, як дивних птахів, котрих уперше побачив і намагається пригадати, як їх звати.

— Тобі ж не подобається, правда?

Питання Таміли його злякало.

— Я не знаю. Правда… Але ти ж граєш.

— І не має значення — що?

— Майже.

— Майже… Отже, щось подобається?

— Ти…

— Ой, як смішно…

— Ні.

— Що — ні?

— Не смішно. І не сумно. Добре.

— Найсмішніше те, — сказала вона, — що й мені добре.

Йому було тривожно на душі. Треба було починати нове життя, а Назар не знав, як. Влаштуватися на роботу, але яку? Вантажником? Поступити переростком в якесь училище, де навчають робітничих спеціальностей? Тепер був третій період їхніх стосунків, коли зустрічалися рідше, розмовляли, згадували дитинство і Назар боявся сказати щось таке, що сполохає цю дівчину, раз і назавжди обірве їхнє дивне спілкування.

Дивне, але без нього він уже не міг жити.

У Таміли була тільки мама, викладачка музичної школи в місті на Полтавщині. Вона розповідала про неї з якоюсь особливою ніжністю. І трохи сумом. Бо мама мала б стати, на її думку, відомою піаністкою, і не стала. Зустріла хлопця, водія-далекобійника, від якого тільки й лишилася вона, Таміла. Він не повернувся з якогось рейсу, тобто повернувся, щоб лише розрахуватися з роботи, бо в далекому місті, десь у Прибалтиці, знайшов своє щастя.

Як було розказати цій дівчині про свою сім’ю? Як привести в неї цю дівчину? Він щось вигадував, розповідав про школу, про те, що працював на будівництві… Іноді виникало бажання розповісти геть усе — і про життя своє непутнє, безтолкове, тепер він це розумів, і про колонію, і про пияка-батька, і про матір, а далі — будь що буде. Стримувало, щось стримувало, і те щось було коханням до Таміли, побоювання її втратити. Таміла якось зізналася, що пережила вже закоханість, сказала, що вже не дівчина, він мусить це знати… Ця дивна, більш ніж дивна, як для їхнього часу, щирість, якась обеззброююча наївність його зворушили і… І мовби зв’язали по руках і ногах. Потрібно було в душі посміятися, але сміх не приходив. Знав одне — цю дівчину він ніколи не втратить, не повинен, не має права втратити.

Тут у його житті, сумнівах, сум’ятті, бажанні щось змінити, прийняти якесь кардинальне рішення й виник цей сусід-професор. З пропозицією про крадіжку. Якоїсь дурної, але потрібної йому карти. Виник шанс отримати цілу тисячу доларів. Вони були йому вкрай потрібні. Зробить ту крадіжку в далекому селі на забутому Богом Поліссі й на цьому остаточно зав’яже. Гроші були потрібні на одежу, бо являвся перед Тамілою в одних і тих же курточці й джинсах, й на хабар за майбутню роботу — охоронцем на тому ж ринку, де працювала мати.

…Ось і те село. Назар побачив спочатку табличку на узбіччі шосейки «Вас вітають Загоряни», потім, як розповідав той професор, вигулькнуло кладовище й перші хати. За інструкцією замовника Назар попросив спинитися при в’їзді в село, вийшов, озирнувся. Село як село. Ось, певно, й та вулиця, якою треба йти з кілометр-півтора, а тоді повернути наліво. Так і зробив. На двох довженьких вулицях зустрів кілька людей. Це було на руку. Мав точний опис і навіть сяке-таке креслення, як дістатися до потрібної вулиці. А вулиця, запевнив професор, бокова і глуха. Всього чотири будинки на ній і один з них, крайній, неподалів од річки, той, що йому треба. Ось і він — гарний будиночок, як для села, щойно зведений, але з усього видно — незаселений. Йому явно пощастило, бо на подвір’ї нікого нема. І звуків ніяких не чути, отже, роботи не ведуться. Ось і літня кухня. Ризикнути й перевірити, чи вдома старий з чудернацьким іменем Їгон? Професор-замовник казав, що дідок дома сидіти не любить, може бути або в сина, або у свого майже такого самого за віком друга. Професор інструктував — при зустрічі спитати, де живе такий-то й такий, назвав при цьому кілька імен місцевих жителів.

Назар переліз через паркан, зайшов на подвір’я, наблизився до літньої кухні. Трохи з осторогою шарпнув за двері. Зачинено. Придивившись, визначив — замок такий, що знешкодити його проблем не буде. Дістав в’язочку відмичок (добре, що не викинув, як було хотів) і через дві-три хвилини вже заходив до кухоньки. Маленької кухоньки, прохолодної, із грубкою, ліжком, лавочкою, столом і тумбочкою. Все. Ліжко застелене, під грубою старою ковдрою той самий заповітний матрац, у якому дід Їгон береже свій скарб. Ага, ось і отвір. Назар засунув руку, пошукав, повертів туди-сюди рукою. Не намацав нічого. Жодного предмета. Вийняв руку, ага, ось і ніж на столі. Не втримався, розпоров матраца. Нема ніц. Може, дід переклав у тумбочку? Але обшук тумбочки нічого не дав. Обшукав і невеличку поличку над ліжком, і навіть грубку. Під відро, що стояло на стільчику, заглянув. Перетряс старе пальто, що лежало на лавочці, штани, підняв стосик старих газет під столом. Карти-мапи, чортової, такої потрібної, ніде не було. От тобі й везіння! Невже дідок носить із собою? Прийти ввечері чи вночі, притиснути і силою забрати? Небезпечно, бо ж дідок знає, хто цікавився тою картою. Так через дідькового професора вийдуть і на нього. Коцнути старого? Ні, на мокруху ніколи не піде. Отже, невдача… Ну, хоч авансу не віддасть. Він чесно зробив спробу. П’ятсот доларів теж гроші.

Назар вийшов з кухні, акуратно зачинив двері. Замкнув. Вирішив, що б там не було, перевірить і нову хату. Замки в ній виявилися складнішими. Зазирнув у вікна. У кімнатах ще порожньо, в одній тільки стоїть відро і мішок з чимось, певне, з цементом. Все, пісня, його невдала пісня в цьому селі, відспівана.

Він знову переліз через металеву огорожу, певно, недавно поставили. І побачив на вулиці жінку років п’ятдесяти, котра дивилася на нього. Свідок. Але свідок чого? Він тільки трохи розпоров матраца. Ніц не взяв. Та й скоро буде далеко од села. У бабці навряд чи є стільничок, щоб повідомити в міліцію. Сміливо пішов мимо неї, навіть привітався, і тут майнула думка схитрувати.

Спитав:

— А де всі з цієї хати?

— Та де ж, — сказала жінка. — В Гандрія. З дідом Їгоном прощаються.

— Прощаються? — Назар сторопів.

— Ага. Хіба ви-те ни знали? Приставився дід.

— Помер?

— Еге ж. Уночі віддав Богові душу. У сні, видать, помер. Як праведник. Цяя, Віталикова хата, ще ж незаселена, порожня, то поклали в синовій. Тамика всі. Я було подумала, що на похорон приїхали.

— Я до внука діда Їгона приїхав, — зметикував Назар. — За ворота шарпнув, зачинені, думаю, що таке, то й переліз.

— Біда в них. Біда. Хотя дід пожив таки. Два ци три роки тико до дев’яноста ни дотяг. Сьогоднє Віталик прийшов, снідати дідові в його кухоньку приніс, а дід вже ни дихав. Ну, до нас найперше кинувся, бо ж сусіди. Так і так, нима вже діда. Син мій тіло виносити помагав. Думали спершу в хаті новій покласти, тико ж порожня хата, ще й ни освячена. То до Гандрія повезли. Ще тую бомагу ци то шкірку якусь, де нібито куток наш намальований, шукали. Віталик казав, що пару днів тому дід Їгон велів, щоб, як умре, йому неї в труну поклали. Каже: вперся старий — продасте тому пройдисвіту, Славику Чишуїшиному, чи ще комусь, а то родова штука, хай ліпше зи мною в могилу лєже. Отак учудив дід Їгон. Ну, мусили дідове слово уважати, то ж вроді, як завіщаніє, а внук же в хаті тутика житиме, хоть і новій. Казав Віталик, що гроші цималі за той малюнок, ци як там, дають, тико волю дідову порушити ни сміють. Отако воно… Ви-те, певне, до Гандрія типерка?

— До Андрія, — потвердив Назар.

Від говіркої Їгонової сусідки він дізнався, як знайти оселю Андрія. Дорогою придумав легенду. Він — онук друга діда Їгона по армійській, фронтовій службі. Дідові було вісімдесят сім чи вісім років, то ж цілком імовірно, що воював. Приїхав провідати, як його дід, Їгонів друг, велів, а тут дізнався, що дід Їгон помер. Зайшов попрощатися.

Далі все було, як мовиться, справою техніки. Біля хати, у якій жив син Їгона, стояли люди. Назар скромно став між них. Знав, що при похоронах не вітаються, як звично, кажуть тільки «Слава Богу». Сказав, скромно став збоку. Послухав розмову, а тоді — бочком, бочком і до хати.

Покійник простягся у труні геть висохлий, старезний, сивочолий. Коли Назар нахилився над ним, то й побачив те, що шукав. Обіч руки діда лежала трубочка, перев’язана чорною ниткою. Мапа. Його скарб.

Він постояв, покосився на жінок, які сиділи обіч на лавці. Зараз брати ризиковано. Вижде момент.

Як виходив, почув за спиною жіночий голос:

— Хто то?

— Певно, родич їхній, з Головна, ци мо’ Рушинця.

Назар вирішив, що й буде дотримуватися цієї версії. Родич то й родич, ще ліпше. Вийшов надвір, став поруч двох чоловіків старшого віку. Слухав їхню балачку про звички діда Їгона, про якогось Петра, що вчора набрався, й ще прощатися не приходив, а син же Їгонового друга.

Люди заходили на подвір’я, потім ішли до хати. Інші виходили й, постоявши, рушали з подвір’я. До нього підійшла якась жінка, може, дружина господаря хати.

— Ви-те, чєсом, ни Любин зєть?

— Зять, — згодився Назар.

— Я то думаю, вроді схожий. А де ж Таня і Люба?

— Завтра на похорон приїдуть.

— І то добре, — сказала жінка.

Пора було змиватися. Назар ще трохи виждав. Вийшли четверо. В хаті не повинно бути людно.

У кімнаті, біля труни з тілом діда-впертюха, на лавці чипіли тільки дві старі бабці.

«Зручний момент», — подумав Назар.

Підійшов, став до прощальниць спиною. Нагнувся над тілом. Порух руки — і трубочка в ній. Новий порух — мапа в рукаві куртки. Постояв зі схиленою головою і вийшов. Ще довелося вистояти кілька хвилин у дворі.

— Пройдуся, — сказав до дідка, що поруч плямкав губами.

Трохи потремтів, коли виходив на вулицю. Але ніхто за ним не гнався. І не збирався гнатися. З розповіді професора (чи хто він там) Святослава, якого дід Їгон вважав, виявляється, продисвітом, Назар знав, як добратися до автобусної зупинки.

Простував швидко, боявся дивитися по боках. Ще з кимось зустрінеться поглядом, то запам’ятають. Та й навіщо йому це село, де ніколи більше не побуває. Село як село, хати як хати. Багатші й бідніші, як і скрізь. Є тут, казав той чмур- професор, гарне озеро. То й що? Швидше, швидше звідси й капець його пригодам.

На зупинці Назар заглянув у трубочку. Мапа. Карта. Карта-картиночка, те, що треба. Сховав у внутрішню кишеню куртки.

Йому капітально повезло. Маршрутку на Ковель довелося чекати недовго. Встиг і на київський потяг. Що мапа зникла, навряд чи помітять до завтрашнього дня. А тоді він буде далеко. А може, за похоронними клопотами і взагалі не помітять.

Він благополучно доїхав до Києва. Там вирішив спершу перевірити, чи не можна отримати за цю старовинну карту ще більші гроші. Однак торговці на базарі, оглянувши її, тільки презирливо хмикали. Один сказав, що, може, хіба дати сто гривняків.

— Ха, — сказав Назар. — Нема дурних.

В антикварній крамниці оцінщик повертів карту туди-сюди, навіть принюхався. Сказав, що може дати щонайбільше сто доларів. І то по своїй доброті.

Назар зрозумів, що та мапа — дурна лапа, має велику цінність тільки для того звихнутого на ній професора-пройдисвіта. Чи просто професора. Мусив іти до нього. Віддав вкрадений, і цінний, і наче не вельми цінний, скарб замовнику, коли той поклав йому на долоню другу половину гонорару.

Матері відвалив сотню, сказав, що підзаробив.

— Хоч не обчистив когось? — спитала муттерхен.

— Не хвилюйся, законна здобич.

Мати віддала ту сотню йому. Не став опиратися.

Тепер міг купити й собі вдягачку.

Через чотири дні постав перед Тамілою в новій куртці й джинсах. І звелів заплющити очі. Коли його дівчина слухняно це зробила, поклав на її таку маленьку долоньку коробочку. У коробочці лежав перстеник. Не те, щоб вельми дорогий, а все ж на п’ятсот доларів — половину здобичі. З маленьким камінчиком всередині.

— Навіщо? — Таміла все ж дивилася не сердито, не розчаровано, а швидше збентежено.

— Тому, що я тебе люблю, мала, — сказав Назар. — Люблю, хоч вір, хоч не вір. Ціннішого подарунка поки що не можу зробити.

— Я вірю, — Таміла всміхнулася. — Це найцінніший в моєму житті подарунок.

27. Мапа і могила, Діва і чоловік

Назар не міг передбачити, що восени він повернеться до Загорян, притому з власної волі.

Спочатку все складалося якнайліпше. Він літав на побачення, радів, бо бачив, як тихо, але висяюють Тамілині очі. Потім вони трохи посумнішали.

— Що, Томочко? — спитав Назар.

— Що — що? — Таміла спробувала віджартуватися.

— Ти стала якоюсь не такою. Щось удома, з мамою?

— З мамою? Ні. Тільки дуже хочу її побачити. Хочу побути з нею і ще з бабусею, бо вона старенька і хвора. І тебе не хочу покидати. Я… Я звикла до тебе, Назарчику.

— Звикла? Тільки й усього? — Назар спробував образитися. Чи вдати ображеного.

— Ну, не бурмошся, — сказала Таміла. — Тобі це не личить. Канікули швидко промайнуть.

— Хіба ти їдеш на цілі канікули?

— Мабуть.

— Але ж до канікулів ще пару тижнів…

— Я достроково склала екзамени. Поїду, побуду з мамою й бабусею. І вернуся.

— Може, я поїду з тобою?

Сказав несміливо і завмер. Сам, як міг, відтягував знайомство Таміли зі своїми предками. Боявся її реакції — надто простими й безцеремонними були і батько, і мама. Муттерхен (втім, останнім часом Назар уникав цього слова) могла заговорити будь-кого, до того ж тепер, після спілкування з Тамілою, Назар став морщитися, коли чув її жаргон. Він таки влаштувався охоронцем на ринок, де вона працювала, мав стабільний заробіток, але майже одразу з’явилося відчуття, що все це рано чи пізно доведеться міняти. Якщо в нього з Тамілою все серйозно. Але міняти на що?

«Може, вона хоче просто втекти від мене? Набрид, от і все», — подумав це і стало начеб морозно наприкінці теплої весни.

— Давай, я повернуся, — сказала Таміла, — повернуся і тоді й вирішимо, коли я познайомлюся з твоїми батьками, а ти з моїми. З мамою і бабусею. Добре?

— Добре, — зітхнув.

Її такі міркування викликали підозру. Щось тут було не так, але що? Там, у тому її містечку, в неї є хтось інший? Не схоже. Таміла, він уже це знав, не з тих, що стала б приховувати, обдурювати. Бабуся хвора дуже серйозно? Ще якісь проблеми?

Провів кохану на вокзал. Цілував і відчував її сум. Інакшість, ніж раніше. Подумав: «Все, врешті-решт, виясниться. Рано чи пізно. Зачекай».

Вияснилося. Місяць вони щодня, а то й два-три рази на день зідзвонювалися по стільничках (це слово вимовляла Таміла) чи мобілках (до цього він звик). Таміла розповідала про маму, про те, що підпрацьовує, як вона казала, на городі, поле, збирає полуниці й суниці. Вони закрутили десяток банок, попробуєш, посмакуєш, як привезу. Передавала привіти від мами й бабусі, якоїсь своєї тамтешньої подружки, що їй вона розповіла про нього, Назара.

Голос її хотів здаватися веселим — ось яке визначення він знайшов. Хотів, але до кінця не міг. Наче десь губився, втікав од самої Таміли. Не хотів її жартиків, смішок її сам гасив.

Зрештою, Назар не витерпів і поїхав у те містечко. Будь-що-буде. Не настільки ж розгнівається, щоб порвати з ним. А може, йому все здається? Часом він чув, коли дзвонив: «Зачекайте, абонент розмовляє». І тоді зеленоокий звір ревнощів (Тамілин вислів) вгризався своїми зубиськами йому в самісіньке горло, перехоплював подих.

Він знав, на якій вулиці Таміла живе. Липовій.

— Майже як у Берліні, — сміялася вона. — У Берліні — Унтер-ден-Лінден^[75], а в нас — просто Липова.

Розпитав, знайшов і її маленький будиночок. Хвіртка зачинена. І двері також. Марно дзеленькати у хтозна-коли причеплений дзвінок. Вирішив, що чекатиме. Та після години чекання не витерпів, направився до сусіднього будинку і в жінки, котра щось підкопувала в саду, спитав, чи не знає, де її сусідка.

— А ви хто будете їм?

— Знайомий Таміли.

— Знайомий? — жінка років п’ятдесяти приклала руку козирком до очей. — У Києві вони.

— У Києві? — він таки вигукнув, не сказав, а вигукнув.

— Так. Катерина Василівна, відколи ця біда з Тамілою сталася, біля неї. Вернеться сюди — і назад, до Києва.

— Таміла… Таміла хвора?

— Не знаю, чи маю право казати. Але раз питаєте…

Жінка зробила паузу. Назар відчув, як щось обривається всередині. І вже назад не повернеться.

— Білокрів’я ж у неї. Кажуть, якась така форма, що за границею, може, й вилічили б. Тільки грошей великих треба. А де в них ті гроші? Трохи якісь благодійники помогли, та замало…

«Чого ж вона мені не сказала?» — мало не вигукнув.

Мов у гарячці, дістався до Києва.

Щоб побачити її в тій страшній лікарні — геть змарнілу, з очима, що всміхнулися йому назустріч, — і почути:

— Вибач, я не хотіла, щоб ти мене такою бачив.

З того дня він почав свою нову боротьбу за Тамілу. Напозичався грошей — гривень, доларів, євро — у кого тільки міг. Найбільше, як не дивно, отримав у колишніх корешів, з якими налітали на всяких там дрібних бізнесменчиків. Ще якась благодійна фірма, чи як там неї, розщедрилася. За ті гроші привезли ліків з Німеччини. Та лікар чесно сказав — можуть хіба дати відстрочку.

Він брав Тамілу за руку і відчував, що найліпше мовчати. Або… Він відкрив, що йому хочеться читати вірші й записався в бібліотеку. І вчив рядки, яких колись (будь-які вірші) терпіти не міг. І читав їй.

Вона слухала, посміхалася, а він дивився на помарніле (куди ще) обличчя і думав, що втратити його, ці очі, цю слабку, але таку ніжну усмішку не зможе. Це більше, ніж втратити цей світ. А, може, й своє життя.

…Та думка прийшла несподівано, вже восени. Він знав, коли Тамілі поставили страшний діагноз, коли вона вперше дізналася, що в неї білокрів’я.

А тут, раптом зіставивши час, подумав… Мов щось ударило по тім’ю — то ж трапилося через місяць після того, як він побував у тому поліському селі й украв ту прокляту карту. Як за гроші, отримані за крадіжку, купив собі вдягачку, а Тамілі перстеника з камінцем. Невже його так покарано? Страшною хворобою коханої дівчини. Назар ніколи не задумувався — є Бог чи нема? Міг і сходити з батьками до церкви, наприклад, щоб освятити паску. Стояти було нудно і він чекав, коли ж закінчиться церемонія і можна буде розговлятися, хоч, власне, й не постив ніколи. Таміла якось повела його до католицького костелу. Грав орган, якоїсь миті він відчув, що на нього накочується потужна хвиля не чуваних раніше звуків.

— Тобі сподобалося? — Таміла спитала це вже після концерту.

— Так, — відповів цілком щиро.

Тепер він сходив до церкви, найближчої до їхнього будинку. Слухав спів, дивився, як хрестяться люди, і собі невміло хрестився. Намагався пригадати якусь молитву і не зміг. Навіть у словах «Отченашу» заплутався. Попросив Бога, аби той поміг Тамілі.

Та після тих відвідин церкви, не зразу, а через кілька днів, почало й наростати те відчуття — його, Назарової, вини в тому, що сталося з Тамілою. І чим далі, тим більше росла певність — він винен. Не тільки украв річ, цінну саму по собі, а й украв у мертвого, із труни. Як виправити цю вину? Дійшов, зрештою, висновку, що є єдиний вихід, спроба, яка може допомогти, — повернути карту.

Але як це зробити? Як? Найперше потрібно було отримати її самому. У пана професора чи хто він там. Не віддасть. Але й якби вдалося розжалобити чи переконати, звісно, затребує назад суму за ту мапу. Назар був і так по вуха в боргах. Лаврик, тобто Вітя з колишньої компашки, натякав, що тре віддавати півшматка, тобто п’ятсот зелених. Іншим теж мусить віддати. Боявся, що не уникнути розборок. А мо’, й ховатися доведеться. Позичати ще при таких обставинах не випадало. Лишалося одне — знову красти. Тепер з квартири пана історика. Що Назар і зробив. Довелося для цього марудного діла позичити відмички й вистежити, коли пан професор буде на лекціях.

Назар так і вчварив. Допоміг маленький лазерний апаратик. Поморочившись, двері таки відчинив. Шукати надто довго не довелося. Омріяну карту-голубоньку знайшов у шафі, в альбомі з фотографіями. Сліди були ліквідовані. Пан професор спробував було поткнутися з претензіями-підозрами, але Назар засміявся у вічі:

— Що, і у вас потягли?

На погрозу, що буде заявлено в міліцію, засміявся:

— Може, заодно й повідомите, хто замовляв мені ту бісову карту?

З того, як пан замовник зам’явся, зрозумів — не стане ризикувати своєю професорською (чи якою там) репутацією. Вислухав ще погрози. І почав готуватися до поїздки в село. Думку — просто віддати мапу — відкинув. Хтозна, як зреагують. У ліпшім випадку матимеш по мордасах, а то й по ребрах. У гіршому — здадуть ментам. Посилати поштою? А раптом не дійде? Так міркував Назар. До того ж було невідомо, як тим скарбом розпорядяться син і онук. Швидше за все, продадуть або залишать в себе. А дідок заповідав поховати мапу разом з ним.

Назар відчував — тільки коли той шматок шкіри лежатиме разом з дідом Їгоном під землею, у нього є якийсь шанс. Шанс від вищих сил на порятунок Таміли. Доведеться їхати і розкопувати могилу. Іншого виходу не було.

Він поклав до сумки лопату — держак і металеву частину окремо, сокиру, молоток, десяток цвяхів, старезний батьків комбінезон, ще з тих часів, як предок трудився на заводі, старі гумові чоботи. Про всяк випадок купив ліхтарика. Планував розкопувати вночі, шкірою пробіг морозець. А потім і добре поморозило.

«Побачимо, — сказав собі Назар. — Не трусь, падло. Нашкодив, то вмій і розплачуватись. Головне — врятувати Тамілу».

Розумів — врятуватися й самому. Бо, як помре ця дівчина, світлий промінчик у його житті, то або зап’є по-чорному, або пуститься берега і повернеться до життя попереднього. Бо від гріха не судилося йому звільнитися.

Знову прибув до Загорян по обіді. Зійшов із маршрутки так само, на краю села. Тепер одразу направився на кладовище. Поділялося воно на дві частини: старе, де ще росли за колишньою звичкою дерева, і нове, більше, де були тільки могили. Пишні, навіть із чорного й «димчатого» мармуру, і скромніші. За логікою, дід Їгон мав бути похованим десь скраю, в тій частині, яка виходила в поле. Але могили його там не виявилося. Отже, поховали біля родичів, швидше за все, лишили місце коло дружини, раз жив дідок сам. Став шукати. То виявилося марудною справою. Помітив, що за його походеньками від найближчої хати спостерігає доволі молода жінка. Тож про копання, доки не стемніє, слід забути. На його щастя, могила виявилася, коли, врешті-решт, знайшов, на протилежному від хати краю цвинтаря. Ще стоїть тільки дерев’яний хрест з табличкою «Терещук Євген Онисимович», датами народження й смерті, а сама могила щедро обкладена вінками зі штучними квітами. Від думки, що доведеться сюди вертатися увечері, ближче до ночі, стало вкрай марудно на душі. Поруч могили старого справді стояв пам’ятник його подрузі довгого життя.

«Ех, діду, і захотілося тобі забрати карту з собою», — подумав Назар.

Та відступати не міг. Не міг. Мовби якийсь дятел засів у його непутьовій голові. Довбав, видовбував єдину думку: те, що задумав, таки треба зробити. Життя без шансу для Таміли, без позбавлення від його тяжкого гріха, для нього не має сенсу.

Направився до лісу, який ріс неподалік села, обіч шосейки. Там розклав вогнище біля старого пенька, дістав із сумки пляшчину, припасені шматки копченої ковбаски, хліба, сала і голландського сиру. Хильнув із горла, закусив і став чекати. Коли почало темніти, натяг стару батькову робу, а замість черевиків — гумові чоботиська.

На цвинтар повернувся Назар після десятої години вечора. Вже при підході відчув, як йому моторошно. Хрести й пам’ятники виступали з темряви погрозливо, готуючись його оточити. Те, що з-за хмари визирнув майже повний місяць, не порадувало, а додало довколишньому простору ще більшої зловісності. Здалося, що крізь хаос могил до нього хтось наближається. І все ж, переждавши, прогнав це видиво, ще раз ковтнув для хоробрості горілки і взявся відкидати з могили вінки.

Не будемо травмувати ніжні читацькі душі розповіддю про те, як при блідому світлі місяця, що то з’являвся, то зникав за хмарами, і тоді довелося підсвічувати принесеним ліхтариком, Назар кілька годин розкопував могилу діда Їгона. Не раз йому здавалося, що хтось наближається і навіть встає з віддалених могил, а двічі на його плече лягала важка рука. Пересилював себе й оглядався, а раз двизнув страшного пришельця лопатою. Нікого, звісно, за спиною не виявилося. Поступово став зникати страх, він раптом відчув себе частиною й мертвотного простору, і цього моторошного села для мертвих. А раз так, то чого боятися?

Він копав і копав, наче не своїми руками.

Хтось копав за нього, а він десь збоку стояв і спостерігав. Водночас був лопатою, холодним осіннім вітром і місяцем, який грав у свою гру, то з’являючись, то зникаючи. Його оточували могили, його душу шматував вітрисько, що завивав, а він, також вітер, намагався ту душу не віддати.

«Повна шиза, — подумав, коли стало особливо нестерпно. І спробував посміхнутися: — Я сильніший за тебе, сестро Шизухо».

Найстрашнішим був момент, коли довелося спускатися в могилу й підважувати сокирою віко труни. На його удачу, в селі ще забивали віко цвяхами. Коли підважив край, в ніздрі вдарив трупний запах, правда, не такий важкий, як чекав, бо із часу похорону минуло півроку. Все ж його вирвало. Витерся. Поспішно сунув у труну прокляту карту. Притис віко ногами. Передбачливо захопив із лісу дубця, по якому й вибрався сяк-так наверх. Хоча почувався добряче стомленим, засипати могилу було набагато легше.

Коли покидав кладовище — брудний, смердючий, з ногами й руками, що натужно гули, головою, котра розколювалася од болю, — довкола вже ледь-ледь просіювався світанок. На значній віддалі од цвинтаря таки озирнувся. З села мертвих долинав глухий шум осіннього вітру. Вітер той ридав, і стало ще страшніше. Раптом подумав, що там був не він, що того Назара, якого знав, лишив серед могил і чогось такого, що відтепер житиме на кладовищі. Новий Назар має право побачити Тамілу, котра неодмінно житиме.

На краю лісу скинув смердючу, вимазану землею робу, чоботи. Тре, якщо не закопати, то хоча б прикидати хмизом. Неподалік є річка, то вмиється і піде до міста. Може, пощастить спинити попутку, вже назабаром повинні їздити машини. Хоча, певно, запах, який іде від нього, не з приємних, треба йти довше, хай вивітриться. В селі ніхто його не бачив, на кладовище з доброго дива не прийдуть, навіть з тої близької хати, ніхто його не шукатиме.

«Гарний же, певне, у мене вигляд», — подумав Назар.

Він не знав, що коли через кілька годин гляне в дзеркало, то жахнеться, побачивши очі дикого загнаного звіра, а в смолянистому досі чубі пасма сивого волосся.

«Щоб тебе підняло й кинуло, сволоту», — подумав Назар про призвідця його пригод і нещасть.

Та в міру того, як він приближався до річки, злість його зникала. Її мовби поглинала втома, і ще цей світанок, що повільно, але неухильно свідчив про прихід нового дня. Втома і світанок… А серед них безмовний крик його відчаю і надії…

«Добре, живи, я не бажатиму тобі смерті, — подумав Назар. — Навіщось ти ж мав зустрітися в моєму житті…»

Наче у відповідь на його думки десь далеко у лісі прокричав птах. Невидимий і безіменний, бо чий то був голос?

Той, кому адресувалися перед тим Назарові слова, приїде до рідного села вже взимку, коли загорянські вулиці й будинки після затяжної осінньо-зимової слякоті густо присипле сніг. Ідучи засніженою вулицею, Святослав Чишук раптом подумав, що, можливо, такої білої, далекої вже зими, повертався до рідного села Панас Терещук, єдиний з перших загорянських рекрутів, який вижив у великих світових круговертях.

Він не знав про нього майже нічого і… І знав начеб усе. Як і про свого предка Луку, котрий замовив у Парижі колись карту. На ній, чи то Лука нафантазував, чи невідомий француз домалював вулицю, яка виникне у двадцятому столітті після ще більших воєн і світових катаклізмів.

Коли писав у Загорянах історію села, так, як він її уявляв, прийшов онук діда Їгона і сказав, що хтось украв ту мапу. Очевидно, якийсь незнайомий молодик на його, Святославове, замовлення… Украв із труни.

«Ось, діду, і ти захотів забрати з собою ще одну загорянську таємницю, — подумав Святослав. — Може, найголовнішу таємницю».

Виходило так, що викравши мапу, той крадій Назар врятував її од зникнення в могилі.

Святослав вирішив віддати мапу родині Терещуків, хоч і заперечував свою причетність до її викрадення. Та повернувшись до Києва, виявив, що мапа Млинища з далекого сімнадцятого століття зникла. Знову викрав той же Назар? Кому вона потрапить до рук? Спроба вияснити долю мапи в Назара нічого не дала.

«Хай буде, як є», — вирішив Святослав.

Щось було у вигляді, очах цього хлопця таке, що спинило його від боротьби за скарб, який мовби належав і йому.

І ось він знову в Загорянах. Приїхав, бо сестра подзвонила, що мама вже не може вставати. Перед від’їздом сам набрав номер Зореслави.

…Святослав другий тиждень чекав на приїзд своєї доньки. Годував маму, котра їла тепер тільки переважно свою улюблену гарбузову кашу (динькову, казала мама), ще хліб зі свіжим сиром, слухав мамині розповіді про далеке її дитинство.

Святослав слухав маму і думав, що так не зумів би прожити життя, так його любити просто за те, що воно є, так захоплюватися простими речами… Згадали і Діву Млинища…

— Не казка то, ой не казка, Славику, — сказала мама.

— Я й не кажу, що казка… Легенда…

— Нє…То небо людям підказує те, що саме їм ни може сказати…

«Як це?» — хотів спитати і не спитав.

Наче побоявся, а може, так і було.

Святослав думав про те, що своє життя поламав у погоні за примарними благами — науковим званням, яке здобув фальсифікацією історії, за квартирою в столиці, яку принесла та ж фальсифікація.

Щось прагнув потім виправдати.

Одружившись не по любові, заради тої ж кар’єри, на доньці декана, таки полюбив, закохався в дружину — несподівано, раптово, мовби в докір самому собі. Засоромився цього щастя, цього почуття й зрадив.

Йому хотілося кричати од розпачу й каяття в безсонну ніч, яка приходила, коли засинала мама, в білий безмовний простір. Найчастіше з’являлося останнім часом, пекло, мучило єдине слово: «Навіщо?» Навіщо так жив, навіщо все це довкола нього, навіщо знайшов і втратив мапу Млинища, навіщо життя, коли поруч немає Люсі, котру любив дедалі більше. Після смерті мами залишиться сам.

В один з таких вечорів, очікуючи чергової безсонної ночі, коли мама задрімала, Святослав глянув у вікно, потім вийшов надвір. Над ним дзвеніло високе, геть усіяне зорями, небо. Тут, у селі, їх у такі безхмарні вечори особливо добре видно: і планети, і далекі галактики.

«І відчуваєш бездонність Космосу, — подумав Святослав. — Справді — навіщо?»

Вийшов за хлів, стояв, вдивляючись у поле, що починалося тут, на краю села, у темний простір і зірні небеса. Хто він під цим бездонним небом?

«Боюся, що моє запитання адресоване не мені, — раптом подумав. — Не мені? Тоді кому? Богові, Космосу? Яке їм діло до мене і моїх проблем?»

Хотів уже повертатися до хати, бо вийшов тільки у светрові, й морозець давав дедалі більше про себе знати. І тут він побачив у полі білу постать. Хто б це міг бути? Постать, здається, жіноча. Хтось вийшов, як і він, подивитися на зорі? Комусь так само тривожно на душі? Піти, глянути, хто це? Може, комусь потрібна допомога…

Він уже рушив і раптом спинився. Мов блискавка, пронизала думка: «Біла Діва? Діва Млинища?!»

З усіх оповідей і легенд, які чув колись і за цей рік почув на Млинищі, найбільш таємничою і в той же час зрозумілою була Діва Млинища. Колективний витвір сільської уяви, у який, здається, тепер навряд чи хтось і вірив. Хіба старі люди, як мама. Гарна і сумна легенда про зниклу дівчину, котра час від часу з’являється, щоб допомогти людям. Чи, як повідала одна бабця, змінити їхню долю. А ще мовби символ совісті його односельчан… Здається, востаннє її бачили, коли з’явилася, щоб порятувати дитину, котру надумала загубити мати-одиночка…

Невже вона справді існує, Діва Млинища? Це ж суперечить всім реаліям… У нього теж видіння, галюцинація?

Постать виразно біліє в полі. Таки галюцинація? Він сьогодні зовсім не пив, краплини спиртного ось уже тиждень чи й більше, не було в роті.

«Хто б ти не була, я зараз доберуся до тебе», — подумав Святослав і рушив з місця.

Страху не мав. Зовсім не відчував страху. Тільки бажання дістатися до білої постаті, якщо вона реальна, торкнутися. Щось навіть сказати. Чи переконатися, що фантом Діви Млинища таки існує. І метафізика така ж реальність, як це всипане зорями небо…

Святослав наблизився до постаті так, що остаточно зрозумів, — це таки жінка. І тут біла постать почала рухатись. Поволі, але віддалятися.

— Куди ж ти? — прошептав.

Кличе за собою? Там, у полі, чи в лісі, що бовваніє на обрії, комусь потрібна допомога?

«Зачекай», — подумки попросив Святослав.

Однак Діва Млинища (чи хто там) не спинялася. Святослав ішов і йшов за нею. Рухалася попереду і біла постать. Несподівано Святославова нога втрапила в ямку. Зойкнув і беркицьнувся на землю. Добре, що лежить сніг, він пом’якшив падіння. Та коли спробував підвестися, ногу внизу, біля стопи, пронизав гострий біль. Знову впав. Коли за кілька хвилин взявся підводитися, зрозумів, що не зможе стати на ноги. Вивих, чи ще гірше — перелом? Що ж робити? Від села відійшов десь на кілометр, якщо не більше. Здалеку блимають вогники, та й то не в усіх крайніх оселях. Кричати, звати на допомогу — марно. Такої пори ніхто не почує. Вдома лежить безпорадна мама. Можна було б подзвонити до сестри, але стільникового телефона залишив на столі в хаті.

Святослав глянув у бік лісу, куди його вела Діва Млинища чи якась інша примара. Жодної постаті не видно. Зникла, піднялася, як у легенді, в небо? І перед тим по-жіночому помстилася йому… Вперше не допомогла, а помстилася?..

Дідько візьми, боляче. Ні, не зможе звестися. Ще одна спроба нічого не дала. Біль, блискавка, короткочасне потемніння в очах. Стає все холодніше. На ранок, коли навідається сестра, і, певно ж, піде шукати, він геть задубіє. Яка безглузда смерть…

«Повзтиму, скільки зможу», — вирішив Святослав.

Натужно, згрібаючи під себе сніг, взявся повзти. Це було важко й боляче. Спинявся, перепочивав і знову починав свій мученицький шлях до рідної хати.

Повз по снігу й відчував, що от-от покинуть сили. Мама там, треба доповзти, якось добратися, але як… Довгий цей шлях, надто довгий, а попереду ще ж рівчак… Мало не простогнав: «Попереду ще ж ніч»… Ще ж ніч, яку має не проповзти, здолати… Стис зуби…

Коли проповз метрів двісті, раптом побачив з боку села ще одну постать. Постать, яка рухалася йому назустріч. Не біла, а темна. Отже, це людина. Жива людина. Напевне, Тетяна, сестра. Боже, він врятований.

Постать наблизилася, очевидно, помітила його, бо спинилася і далі пішла швидко.

— Я тут, — прохрипів.

— Славику, це ти? — почув жіночий голос.

Але голос не сестри, а… А Люсі… Це був голос дружини.

— Це я, — сказав тихо.

— Славку, що з тобою?

Дружина спинилася вже зовсім поруч. Зовсім поруч. У білих своїх чобітках і кожушку.

— Я, здається, зламав ногу, — сказав Святослав. — Думав — кранти… Звідки ти взялася?

— Зореслава подзвонила, що ти в селі. Біля хворої мами. От я й вирішила приїхати. Добралася останньою маршруткою. Давай, допоможу підвестися.

«Чи простила вона мене? Але хіба це має значення?» — Святослав подумав це і зрозумів — має, так, дуже має.

— Тримай руку, — сказала Люся.

Рука її була геть холодна. Без рукавичок. Рука жінки, котру він любить.

Вона таки допомогла. Від Люсі пахло ледь вловимими парфумами. Святослав, спираючись на її руку, а потім плече, якось звівся, хоч біль — гострий, нестерпний — дав про себе знати.

— Знову хотів подивитися на зорі?

— Ага, — сказав Святослав. — Як ти мене знайшла?

— Славцю, ти в дечому так само тупий, як і був, — кепкування Люсі цього разу його порадувало. — Зайшла до хати, мама сказала, що ти кудись вийшов. Я трохи почекала, подумала: де ж ти пропав… Вийшла й собі. На городі побачила сліди й пішла по них…

Примітки

1

День перевороту, що привів до влади Наполеона. (Тут і далі прим. авт.)

(обратно)

2

Тітка (діал.).

(обратно)

3

Конкретніше, прихильніше (діал.).

(обратно)

4

Болотяна трава (діал.).

(обратно)

5

Підстилка (діал.).

(обратно)

6

Журавлина, бруслина (діал.).

(обратно)

7

Свіже (діал.).

(обратно)

8

Штани (діал.).

(обратно)

9

Смалець (діал.).

(обратно)

10

Зіпала (діал.).

(обратно)

11

Різдвяний піст, триває з 28 листопада до 6 січня.

(обратно)

12

Гарбузи (діал.).

(обратно)

13

Великий шматок, кавалок (діал.).

(обратно)

14

Що, не хоче? (пол.).

(обратно)

15

Не знаю (пол.).

(обратно)

16

Прикмети (пол.).

(обратно)

17

Запам’ятав (пол.).

(обратно)

18

Обряд, який проводили сім'ї, нареченого й нареченої.

(обратно)

19

Хата (діал.).

(обратно)

20

Самоназва ряду тюркських народів Північного Кавказу.

(обратно)

21

Квасоля (діал.).

(обратно)

22

Тітка (діал.).

(обратно)

23

Вагітна (діал.).

(обратно)

24

Бузок (діал.).

(обратно)

25

Народна назва Успенського посту.

(обратно)

26

Перший Спас — 14 серпня.

(обратно)

27

Успенський піст, що триває з 14 по 28 серпня.

(обратно)

28

Область в Італії.

(обратно)

29

Ожина (діал.).

(обратно)

30

Паски, реміняччя (діал.).

(обратно)

31

Кімната (діал.).

(обратно)

32

Дмитра відзначають 8-го, а Михайла — 21 листопада.

(обратно)

33

Гарна, приваблива (діал.).

(обратно)

34

Не завагітніє (діал.).

(обратно)

35

Морг — 0,56 гектара.

(обратно)

36

Квасоля (діал.).

(обратно)

37

Насіннєва цибуля.

(обратно)

38

Пуд — приблизно 16 кг.

(обратно)

39

Нирки (діал.).

(обратно)

40

Відповідь (діал.).

(обратно)

41

Член КПЗУ (Компартії Західної України).

(обратно)

42

Кладовище, цвинтар (діал.).

(обратно)

43

Намисто (діал.).

(обратно)

44

Пилипівський різдвяний піст.

(обратно)

45

Стрітення, 15 лютого.

(обратно)

46

Організація українських націоналістів.

(обратно)

47

Гарбуза (діал.).

(обратно)

48

Члени «истребительних батальонов по борьбе с бандитизмом».

(обратно)

49

Відзначається 30 березня.

(обратно)

50

Допікала (діал.).

(обратно)

51

КГБ, КДБ — Комітет державної безпеки.

(обратно)

52

Гілочка, прутик (діал.).

(обратно)

53

Місце, де висять ікони (діал.).

(обратно)

54

Висохлі стебла, огудиння, картоплиння (діал.).

(обратно)

55

Поляки, яких розселяли у східних воєводствах Другої Речі Посполитої (в т. ч. Волинському) між двома світовими війнами.

(обратно)

56

Лопата (діал.).

(обратно)

57

МТС, машинно-тракторна станція.

(обратно)

58

Державне сільгосппідприємство.

(обратно)

59

Після реформи 1961 року шістсот рублів.

(обратно)

60

Секретар партійної організації

(обратно)

61

Дзеркало (діал.).

(обратно)

62

Заявився, звернувся (діал.).

(обратно)

63

Житло, збудоване громадою для священика.

(обратно)

64

Храмове свято (діал.).

(обратно)

65

9 листопада.

(обратно)

66

Полуниці (полонізм).

(обратно)

67

Кущем (діал.).

(обратно)

68

Нездалий, сякий-такий (діал.).

(обратно)

69

Від марки ІЖ «Іжевський завод».

(обратно)

70

Інтелігентний (діал.).

(обратно)

71

Швидше (діал.).

(обратно)

72

Спокусила (діал.).

(обратно)

73

Отримає (діал.).

(обратно)

74

Велосипед (пол.).

(обратно)

75

Під липами (нім.).

(обратно)

Оглавление

Володимир Лис Діва Млинища

І Рекрут

  1. Метелик Наполеон

  2. З’ява Діви

  3. Гідність і гріх

  4. Жереб

  5. Вибір Панаса

  6. Двоє на колінах

  7. Купівля в Парижі

  8. Вибір Асміне

  9. Повернення Панаса

ІІ Родичі

  10. Іграшка графині

  11. Дві пари

  12. Бранці

  13. Матвієва земля

  14. Служба Матвія й підступна Марися

  15. Чекання Гандзі

  16. Поєдинок

ІІІ Сім любовей

  17. Сім’я Бройчика

  18. Бадилинки

  19. Кров з молоком

  20. Ошукана

  21. Гаряча вода

  22. Кохання горбатого Лева

  23. Вибраний

  24. Вітер

ІV Мапа

  25. Загадка мапи

  26. Подарунок Назара

  27. Мапа і могила, Діва і чоловік