Не губіть цю мить! Проживіть її так як хочете!... наступної може не бути.... :)

В горах легко жити

Можливо для когось це дурість, безумство, банально і зовсім неправильно, не логічно та навіть абсурдно... але отаке життя - це моє.



P.S. Завдяки коменту однієї прекрасної людини, який вона надіслала мені на почту, вношу поправку в цей пост:
Насправді я хтів би жити таким життям (схожим по духу), а наразі ним тільки мрію... і цим мріям немає кінця... а втілення далеко.... ну може не так вже й далеко :)

Карелія - земля куди ще повернусь

Не зустрічав дороги яка б не приносила мені радість і щастя. Уже день перед від'їздом в середині щось клокоче, йому не терпиться зробити перший крок, сісти в перший поїзд чи автобус, побачити те чого не бачив, відчути досі невідоме.

Чому саме Карелія? А просто так. Особисто не мав ніяких планів, добрі люди запропонували, без вагань погодився. Мені було всерівно куди, лиш би кудись.

Сіли в поїзд. Швидко налагодив побут: постелив свою верхню полицю, порозміщав потрібні речі в потрібних місцях, дістав улюблену книжку, виманив у Віталіка пакет з таранькою (ех смачна вона у нього). Все, я уже "приїхав до дому". Тобто, подорож тривала і в певному розумінні вже набула свого апогею.
Дорога до Петербургу була ну дууже веселою та приємною. Компанія зібралася така, що за одну добу сміялися стільки, скільки зазвичай сміюсь певне на протязі кількох тижнів. Аж крепатура була на лицевих м'язах. Дехто навіть плакав зі сміху. :)

Колишня "царська столиця" потішила нас сонцем не довго, а до того щей вирішила затримати, в перший день не змогли купити квитки до Петрозаводска (столиця Карелії), прийшлося залишитися на ніч у Льоші - весела і дивовижно позитивна людина, з усіх кого я знаю він не має рівних у цьому плані. То був дуже хороший варіант розвитку подій :) За зустріч обпилися пива і вкурилися з Льошою кальяном по саме "не хочу".
Він тоді навчив мене пускати величезні мильні бульбашки.



Для порядку погуляли містом, а потім була вечеря блінчиками з вишневим варенням...ммм.. от і зараз пишу а слина уже ледве з рота не тече. Пів ночі задушевних розмов про майбутні подорожі, кілька годин сну і в дорогу.

Серед ночі проснувся. Поїзд стоїть на якійсь проміжній станції десь на пів дороги до Петрозаводска. Одівся, вийшов на перон, підняв голову, побачив зоряне небо.... вдихнув холодне повітря... і разом з нічною свіжістю наповнився спокоєм, в голові стало тихо-тихо... не міг рухатися - ніби скам'янів. Душа і тіло знову відчули стан, коли нікуди не спішиш, нічого не потребуєш.

Зауважив одну річ. Сиситема контролю людей державою в Росії працює жорстко і налагоджено. Нам в цьому плані до них далеко, і мабуть слава Богу що так є. Краще бути в більшій небезпеці вільним, ніж під уявним захистом підневільним. Не буду розказувати в деталях чому у мене склалося таке враження, але були на те підстави і не мало. Таке враження ніби їх там постійно готують до диверсій чи військового нападу. Усе від телефонних розмов до пересування по країні продумано так, щоб максимально проконтролювати. Чого тільки вартує те, що майже в кожному найменьшому селі, через які автобуси курсують один раз на день, на зупинках нас "чекали" одягнені в цивільне працівники міліції, міграційної служби чи погранці.

Потріпаним ПАЗом (точно такий яким їздив свого часу на роботу в адміністрацію, дивно було як асоціації спрацювали: по великому рахунку той же я, такий же автобус.. але дорога та ціль зовсім інші) поїхали в напрямку центральної Карелії.
Нарешті майже вирвалися з пут цивілізації. Поселилися на березі озера Суоярві, біля одноіменного міста. Перше, що вразило то це червона вода. Кругом, в озері, в потічках, в болотах... усюди вода червоного забарвлення, колір - трохи гарячіший та світліший від кольору гранатового соку. Говорять то від великої кількості якихось металів у грунтах. Хоча на смакові властивості води то мало впливало, якби пив із закритими очима - мабуть не відчув би різниці. А от після купання в такій воді шкіра стає дуже ніжною і гладкою. Через що мав халепу. Часто мив руки від риби. Буквально вже у вечері першого дня не міг скрутити чергову самокрутку :). Не міг бо шкіра на пальцях стала такою гладкою, що папірки не крутилися, пальці ковзалися по папері і нічого не могли зробити... мусів постійно їх зволожувати чи мастити кремом. Так-так кремом, а ви думали, що я геть дикий? ))) Уявіть собі, постійно маю з собою крем і навіть кусачки-пилочку для манікюру :).

Місцеві жителі розказували, що цього року дуже мало грибів та ягодів, мовляв літо було дощове та мало сонця. Але ця обставина не завадила нам кожного дня їсти гриби та наїдатися ягід. Все майже як у нас, тільки у великих кількостях та розмірах. Одна риба ловилася лиш маленька, та її ми теж їли щодня, бувало що вже не хотілося зовсім.
Цілими днями находив собі заняття до душі: то в гриби піду, то на ягоди наляжу, то за вудочкою засяду, то дрова тягаю чи пиляю, їсти готую, потім їммм :). Що-що а їв багато і часто. Мій прискорений обмін речовин своє робить, особливо на природі.

Просто обожнюю ходити невідомими дикими місцями. Що і робив при першій нагоді, швендявся бувало по пів дня, а то й більше, околицями озер біля яких зупинялися. Повертався до місця стоянки тільки через відчуття голоду)). Але коли брав з собою вудочку то і голод уже не підганяв назад: риба та ягоди цілком вдовільняли неабиякий апетит.
Одного разу пішов довкола озера і натрапив на болото, справжню трясовину.Раніше не мав такого досвіду. На радостях почав чалапати по вилагоджених стежках із березових гілок, потім стало цікаво зійти в сторону... нічо, по кочкам можна було пересуватися, курок фотоапарату на готові і ношуся по болоті. Запримітив хороший ракурс, прикинув що він був би ще кращим з одного острівця півтора на два метра.. скочив на нього, тільки хотів присісти і взвести свого Нікона, як відчуваю що ноги уже вище котиків погрузли - йду на дно разом з половиною того міні-острову... як угорілий вискочив звідти назад. Мав нагоду переконатися як то вибиратися із трясовини самотужки, але вирішив що не цього разу.

Через кілька днів перейшли вздовж того ж озера на інше місце. Тут було дуже гарно, особливо туманні ранки.
Внутрішні та зовнішні конфлікти танули і набували рис того ж туману, що кудись зникає під променями сонця. Аж тепер моментами почав потроху зависати і заспокоюватися. Годинами міг сидіти дивлячись на поплавок, навіть якщо зовсім не клювало.




Важко бути постійно в конфлікті, коли тебе проймає до кісток гармонія природи, хоч не хоч (розум ж упирається як може) а починаєш приходити до себе і бачити безглуздість підстав для розчарування та смутку.

Від Суоярві переїхали до меншого та більш дикого озера Картахьярві, що являє собою розширення невеликої річки Кухмусоя. Розумію що усі ці назви нікому ніц не говорять :), але вже дуже вони мені подобаються звучанням.


І тут я насправді зрозумів, що таке багато ягодів - плантації з гогодзів (брусніка). Наїдався до "не хочу", потім їв ще поки не наставало "не можу")).
Також, аж тут нарешті добряче дістали комарі, якими нас усі залякували. Згадав, як в 5 річному віці їздив з батьком в тайгу на ягоди (батько робив на нафтових вишках, то ми сім'єю якийсь час жили в Сибіру), то там бувало аж темно від комарів: під'їзжали на машині, виходили одягнені в грубі куртки та штани, шапки, руки і лице намазані тройними одеколонами та іншими усілякими засобами від комарів, і через кілька десятків хвилин вибігали уже з лісу назад у машину, так сильно гризли оті малі кусючі зарази. А в Карелію ми приїхали, коли їх сезон уже практично минув. Так само не зустрічали ще більш "страшніших та небезпечніших" кліщів.

Дні минали ніби за звичним сценарієм: підйом коли захочеться, сніданок чим захочеться (так само обід та вечеря: рибка печена, жарена, грибочки, ягоди або звичайної кашки якоїсь), рубка дров, ловля риби, збирання і поїдання ягід, гуляння навколишніми дебрями, сидіння біля вогня, купання, втикання і споглядання. Але все постійно було настільки новим, що навіть моєму неспокійному розуму і в голову не приходило скучати чи нудитись (окрім того я завжди найду чим себе зайняти). Чого тільки вартує сісти і дивитися на хмари у воді. Коли вітру зовсім немає, то таке враження ніби перед тобою два неба. Ось тепер дивився на фото і полетів-поплив за тими хмарами... реально голову крутить на бік, і таке враження ніби втрачаю контроль над тілом, ніби воно лишається само по собі, а я лину (оце саме вдале слово, яке зміг підібрати) туди, в ті чисті води і безкрає небо. Відчуття зараз - слабка подоба того що відчував стоячи на берегу озера. Якби хотів то б не зміг додати нічого, щоб зробити той момент ідеальнішим... та про це навіть не думалось.

За всю поїздку так і не побували в районі якихось скал, та біля о.Картахьярві знайшов парочку цікавих болдерів (тут Олег мабуть мене поправить і скаже "валунів")) ). Скельні туфлі виявились не даремно взятими з собою. Парочка годин вдовільнили мою спрагу до скалолазання. Один навіть виявився досить складним, добру годину його мурдував, чи то він мене, поки не заліз.

Рибалили з Вітальком часто і подовгу, шкода тільки ловилася постійно маленька риба. Не один раз лазили у холодну воду відчіпляючи гачок що зачепився за коріння чи водорослі, або дістаючи блєсну з під каміння. Багато годин намагалися піймати щупака, свої спроби вирішив завершити кидаючи у кам'янисту річку поки не зачепив в останнє і не обірвав жилку. Шкода було троха блєсни, та тепер міг спокійно ловити на червака кілько схочу, і пусте що клювали тільки малі окуні та верхоплавка, зате клювали та ловилися. Багато мали надій на риболовлю, багато чули позитивних відгуків про різноманіття риби, легкість ловлі, але все це залишилось тільки розмовами та надіями. Один місцевий житель сказав, що різка зміна погоди відбулась і риба узагалі не клює, виходить нам не повезло трохи. Але якось зовсім тим не журився.

Вечори біля вогня. Люблю коли не хочеться спати, пізня ніч, вогонь горить, жужжать поодинокі комарі, легкий прохолодний вітерець віє зі сторони, усі уже позасинали... і тут починаю робити собі нічне свято живота :) - печиво, риба на патичці, чайок, а ще як зефірчик заваляється, шоколад.. ехх.




Під час переїздів з місця на місце переважно слухав Silly Wizard, дуже вже мені їх музика пасувала тим землям.
Наступним було озеро Суйстамоярві.

На цьому місці найбільше збирали грибів. От уявіть, пройшовся Віталік понад вечір довкола місця стоянки в радіусі метрів 30-50, приніс купу червоняків та пару білих. Рано пішов туда ж "по справам" і знову приносить повну охапку молодих грибів. Моя трохи варьювата гурманна натура уже не знала що собі вигадати із тими грибами: жарені, варені, печені, з кашою, без каші, тільки білі чи виключно лисички...

Поруч з Суйстамоярві, було величезне озеро Янісярві. Одного дня вирішив піти до нього навпростець. Сказати, що довго ходив, то майже ніц не сказати. П'ять годин безперервного ходіння по зарослям, лісам і болотам. Переважно доста страшнувато ходити суцільними зарослями, але ж блін чомусь ще жодного разу не відмовився від таких пригод... правда цього разу мені вистачило з верхом. Все обличчя та руки були обідрані кущами малини та ожини, але їм виявилось цього замало, останній сюрприз від "колючих кущів" - мурашка в великій стиглій малині добре зробила свою справу, язик горів вогнем кілька годин. Після довгого блукання, в решті-решт, таки найшов вихід на якусь дорогу, що вивела до Янісярві. Саме озеро вразило значно меньше ніж його пошуки. (на фото Суйстамо).



Форель жарена в олії, без солі та приправ. То тема для окремого кількасторінного допису в блозі. І навряд чи мені вдалось би передати хоч десяту частину того на скільки вона була смачна... все більше не пишу про це, бо не витримую. Смакові рецептори дуже добре пам'ятають як то було.





Купалися не багато, бо було доста прохолодно, та усі рази чітко памятаю. Вода тепліша ніж у наших карпатських річках і на відчуття зовсім інша, так і не зрозумів до кінця в чому вона була особлива. Доречі, в цьому останньому озері вода була звичного нам кольору. Зараз би із величезним задоволенням скупався в ньому. Дуже не хотілося їхати звідти.
Коли прийшов час рухатись далі, вийшли на дорогу, простояли парочку годин, а єдиний автобус так і не приїхав. Залишилися ще на ніч. Тішився тому :), правда особливо не видавав своєї радості, бо могли "побити" :).

Смакував останні години перебування у далеко не дикій але доста чистій природі тих місць. Уже й рибалка та гриби були не цікаві, просто годинами сидів на березі чи прогулювався. Останнього дня надибав "грядку" голубіки, вперше тоді наївся нею.

Вирішили не повертатися до Петрозаводску, а здати білети і їхати із Сортавали. Це прикордонне місто зустріло нас "сюрпризом". Ніколи не міг уявити, що 3-х туристів можуть виловлювати бобіком-воронком по місту. Нас таки "піймали" у якомусь парку, звідки доправили до міграційної служби, впаяли штрафу по 2000 рублів і пустили далі насолоджуватися місцевими пам'ятками природи та культури. На якийсь час, зіпсували увесь напрацьований настрій та позитив... засранці блін :).

Заледве переночували на якомусь горбатому городі на околиці міста. Наступного дня таки наважились ще поплисти на Валаам - острів в Ладожзькому озері.

Валаам. Місце паломництва та здирництва. Рай для котів - усі вони тут явно не бідують, один жирніший другого, ходять по причалу із свіжою рибою в зубах. Священники катаються на яхтах, як рятівники Малібу. Купа лівого народу.
Але все це зовні. Якщо придивитися, Валаам - дивне, заспокійливе місце, там вдихаєш благодать. Думаю, ніхто з нас не лишився байдужим до нього, усіх зачепило та обдарувало по своєму. Кожен отримав те що потребував. Особисто я по новому зрозумів пару тижнів тому важливість тої поїздки.

Того ж дня в ночі були уже у Льоші на квартирі в Петербурзі. Гарячий душ насправді ціниш після довгих походів. Як казав Ошо: "когда стоишь под душем, пусть с водой весь мир обрушится на тебя". Знову допізна розмовляли з газдою тої хати про майбутні подорожі. Усе ще попереду.

Сказати, що поїздка була вдалою не можу, бо розум вмішується і стверджує, що могло б бути значно краще.... але і назвати поїздку невдалою, теж не повернеться язик. Одне знаю без жадних сумнівів - в Карелію я ще повернуся.. тепер знаю куди буду їхати і що буду там робити. Звичайно матимуть місце певні плани і цілі. Та життя внесе свої корективи і все станеться так як станеться.. і я це прийму та буду насолоджуватися.

Про чорне та біле

Переконувати себе, що чорне, насправді біле - це набагато гірше ніж сприймати все так як воно є.
Категорично проти таких поглядів, і якраз за те щоб бачити все в реальних фарбах, саме в реальних, а не в сірих чи темних чи світлих.. та в житті виходить по різному.

Наш вибір полягає в тому, що ми вибираємо як сприймати те що бачимо... не потрібно замальовувати сірий світ цвітучими вишнями, просто коли вони є, їх потрібно бачити, так само як і сиру холодну землю з якої вони виросли.....
чи багато з нас побачили б цвіт вишні в місячному світлі будучи холодним і голодним? чи багато з нас сприйняли б красу моменту за тих обставин в які потрапила монахиня?

коли кажу, що сам вибираю світ в якому живу, то маю на увазі те що цей світ такий який є, і тільки я сам даю йому визначення, назви, кріплю ярлики на речі: це світле а он то темне, то холодне а ось оце тепле.... і називаю (сприймаю) світ та речі в ньому в силу своїх переконань, стереотипів, які є набутими та часто змінюються.
Вся халепа в тім, що нам (більшості) чомусь набагато легше назвати річ темною та холодною, ніж світлою та теплою. Хоча та річ просто є сама по собі, і уже ми вирішуємо якою вона буде.
Звичайно, коли сиджу голодний та замерзлий в ночі під деревом, то нікуди не подінеш відчуття холоду та голоду, але й вишня так само буде цвісти наді мною не залежно від того бачу я її чи ні.
По собі знаю, що більшість "нещасть", що зі мною ставалися, які називав нещастями, були всього лиш певними подіями чи явищами, що мали не тільки один негативний аспект... і саме я сприймав їх як негативні... та з плином часу багато з тих "нещасть" зараз сприймаються як потрібні та позитивні обставини, чи навіть здаються смішними в сьогоднішньому світлі.
Як би там не було, мені дуже важко реально бачити речі, то ж наразі волію надавати їм більше позитивних ніж негативних оцінок. То моя особиста позиція, яка аж ніяк не претендує на істину.

Все що робить нас щасливими - просте. Ми ж пропадаємо в гонитві за чимось унікальним та незбагненним. Шукаємо чогось, що зробить нас щасливими завтра, упускаючи те що може зробити нас щасливими зараз.

Нічне небо

Люди! Там на вулиці таке небо, безсоромно красиве небо! Повний місяць і багато багато рваних хмар, які світяться у його сяйві, а сам місяць ніби навмисне оминають. Все сяє і пахне осінньою свіжістю.
Згадав історію про монахиню яка просилася на ніч до людей в одному селі і ніхто її не прийняв. Вона не розчарувалася і пішла за село та заночувала під квітучою вишнею. Коли серед ночі мандрівниця проснулася від холоду то була вражена і зачарована красою вишні з якої опадав цвіт при місячному світлі. Жінка дякувала і благословила тих людей що не прийняли її на ніч до своїх хат, бо тепер мала змогу дивитися на ту красу що була перед нею..

Боже, яке ж це життя прекрасне.. і воно тут, не десь далеко в горах, не десь в глибинах океану, зовсім близько.. і навіть не там на дворі над головою... просто отут.

Сидів робив роботу, пішов за чаєм, підняв голову.. а там :). Чесно, вже й не шкода, що прийшлося так довго сидіти за компом.

Де б я не був. Що б не робив. Все щастя і все нещастя світу ношу в собі.

Все що потрібно - трохи світла

Прекрасне... воно так близько. Навіть руку простягати не потрібно. Воно уже тут.
Тільки трохи привідкрити очі і воно від незвичності починає сліпити. Спочатку це може налякати, але з часом привикаєш, освоюєшся, і потім закривши очі знову уже не можеш цілковито забути його. Час від часу воно нагадує про себе легким тягарем на душі, темним кутком що потребує того світла. Все що потрібно зробити, тільки привідкрити завісу. світло приходить, темрява розсіюється. Як кажуть мудрі люди, темнота - це всього лиш відсутність світла.

Ще згадались слова Поля Моріа: "Якщо хочеш почути спів пташки, то почуєш його і серед шуму вантажних автомобілів."

Коли одна мить спокою в голові розганяє хмари перед очима

Одної миті достатньо... не знаю як визначити цю мить в часовому проміжку.. то значно меньше секунди... мить світлої голови і все стає зрозумілим, простим, уся складність пропадає, життя легке і приємне.
Трохи попустити хватку, збавити темп, повернути як собачка (коли їй цікаво шось) голову на бік... і клац.. світ міняється..... чого ж блін так рідко це стається!?

Крим - життя учить по різному

Кінець квітня. Травневі свята на носі. Робота, як завжди, кипить та бурлить. За відпочинок якось навіть не доходить подумати. І тут... несподіваний дзвінок від Олега (якраз вчасно - сидів по самісінькі вуха в роботі): "Поїхали в Крим вуйку!". В голові одразу думки забігали зі швидкістю бабульок з варениками в Жмеринці від вагону до вагону повз потяг що тільки но прибув. Крим... крим.. крим... еех.... та немає часу... роботи копицями, а то й стиртами... грошей немає... . Але ж все ж таки перша думка була "Крим.. ееех!" :), роблю швидкий висновок, що не буду приймати рішення отак одразу, нехай розум звикне, заспокоїться трохи. Сказав Олегу, що дуже хочу і подумаю.

Вдома заспокоївся, думав не довго. Коли в голові світло, то нічого не заважає бути щасливим.
Минув тиждень, традиційно збираюся в останні години перед виходом з дому, сплю пару годинок, автобус до Тернополя, а там на потяг, в якому уже їхав Олег з Ларою до Сімферополя.

Задоволені обличчя подорожуючих радують око та тішать сердце.


Подорожувати, так як і жити можна завжди двояко. Наприклад потягом. Можна сидіти розвернутим за рухом потягу і спостерігати та зустрічати все нові види за вікном що з'являються. А можна сісти обличчям у зворотню сторону і весь час проваджати поглядом краєвиди що зникають за рамою вікна та залишаються далеко позаду поїзда. В любому випадку, ми рухаємось по житті завжди у перед, назад дороги немає. Тільки ми або зустрічаємо життя або проваджаємо його. Люблю дивитись у перед.

Сімферополь зустрів нас дощем, та це зовсім не зменьшило радості від приїзду. Далі автобусом до Севастополя а звідти до Ласпі. Трохи вблудили на спуску до місця посадки, але добрі люди зустріли і навели на шлях істинний :).
Нарешті мореее!
Уже третій раз їду до Криму і вкотре весною. Все зеленіє, розцвітає... а разом із природою розквітає і щось в середині мене.

Основна мета поїздки поскелелазити. Район ми вибрали не самий популярний. Вірніше зовсім не популярний і навіть мало відомий. Пробиті маршрути по чуткам та інтернет форумам мали бути десь на Ільяс-Каї.

Туди й направились з Олегом на третій день після того як пройшли дощі. День перед тим вишуквали болдери на берегу моря. Парочку цікавих таки надибали.
Пошуки маршрутів на Ільяс-Каї не увінчалися успіхом, зате находилися досхочу, намилувалися дикими скелями, нанюхалися квітучої вишні.. трьома словами - отримали масу задоволення. Олега так поперло що він навіть хайку про сосну написав, мабуть згадав свої японські коріння :).

Наступного дня історія повторилась. Пошуки маршрутів знову не увінчалися успіхом. Шукали довго й нудно двоє, потім лазили місцевими скалами й дебрями поодинці... нічого.
Окрім краси неймовірної.

Окрім захоплюючих подих гір.

Навіть місцевих жителів зустріли :)

Єдине що знайшли (що мало хоч якесь відношення до скелелазіння) то це три болдери. Один з яких мав назву "От заката до рассвета" - що нам дуже нагадало наші пошуки, а другий "Зіпсоване враження", який змогли залізти. Зробили з Олегом висновок, що то ми не перші блудимо тими краями у пошуках пробитих скелелазних маршрутів )). Та гори нас не залишили байдужими і розчарування не змогло заволодіти нашими головами... виснаженому, обдертому і голодному тілу було не до того )))).

Починалися перші дні ранковою пробіжкою по узбережжю та купанням в холодному морі, до самого вечора перебував у постійному русі. П'ятого дня вирішили хоч трохи вгамувати спрагу скелелазіння. Поїхали в Сімеїз.

Оооо! Дорвався! Лазив в кайф, але був присутній якийсь острах.
Десь на п'ятій трасі зірвався, пролетів декілька метрів і до того як натягнулася динаміка попав пяткою на полицю що виступала в скелі. Спочатку нічо, зліз і навіть ще страхував Олега, але вже коли він спускався то відчув що не все так просто з ногою. До вечора, поки доїхали до Ласпі, нога розпухла, страшно боліла і не міг зовсім на неї ступати. В медпункті сказали що тріщина пасує. Депресняк навалився не маленький. Для мене сидіти на одному місці і не рухатися то щось жахливе! А тут світить кілька тижнів, в кращому випадку, ходити з гіпсом. Це був жах!

З ранку встав а нога стала меньше боліти, що значно заспокоїло. Та розчарування від того що скелелазіння накрилось було не мале.

Поволі приходив до себе і приймав ситуацію. Життя набирало зовсім інших обертів. Воно рухалось але уже не летіло стрімголов. Пейзажі за вікном уже не так скоро минали і набували яскравіших фарб. Решту чотири дні провів на пляжі з книжкою Ошо "Неведомое путешествие", фотографував, слухав і дивився на море, спілкувався з людьми, загаряв.. незвично то було для мене, але отримував задоволення від такого ритму.
Вечорами палили вогні, варили глінтвейн, грали на дримбах.. ну і звичайно співали про Довбуша. Кримські скали знову здригнулися від Карпатських звуків та голосів... а ось кримські відпочиваючі, що нас здивувало, після пісні про славетного опришка чомусь усі затихали і таке враження немов засинали одразу :)))).

Існування цього разу дало мені невеличку взбучку, щоб зупинився і подивився довкола.. а то все біг тай біг кудись, пропускаючи все найцікавіше. Коли сидиш на місці, стільки нового можна побачити довкола себе і в собі. Вдячний життю за той дар.
Поїздка знову набула для мене значення вдалої.

Життя кльове! Просто інколи щоб це зрозуміти, потрібно роззути ноги, підігнути їх під себе, заспокоїтись і трохи придивитись.

Жаба змогла то і я зможу :)

Приймати серйозні рішення і щось кардинально міняти у своєму житті завжди так важко. І як же ж "добре" сидіти у своєму привичному тихому болотці, де все знайоме і безпечне. Сіра рутина дає безпеку і гарантію, що все буде так і на далі, нічого нового страшного не станеться - це у неї не забереш... але водночас вона позбавляє можливості статись чомусь новому прекрасному, вона виїдає душу яка хоче кольорового життя. І той хто боїться пуститись у "вільне плавання" завжди знайде сотні причин щоб виправдати себе: така доля; я маленька людина і нічого не можу вдіяти проти цього жорстокого і несправедливого світу; завжди є хтось хто кладе палиці в колеса; сонце не з того боку світить і т.п.
Отак і я засидівся у своєму "болотці". Навіть вдосконалював умови в ньому. Та геть забув що на світі є ще озера, ріки, моря і океани. Давно пора вилазити.
Скільки мені говорили раніше, скільки прикладів бачив.. та всерівно як та жаба у колодязі якщо і не те щоб не вірив то просто ігнорував розповіді про океан... але факт, що з болота не видно океану зовсім не значить що його не існує.
Людина має вибір завжди.. і варіантів дуже багато. Навіть серед тих же жаб найшлася така, що колись давно наважилась на зміни, вилізла з води на дерево!... еволюція зробила своє і ось результат: деревна жаба, або квакша (райка звичайна) :).

Коли робота як вовк.

Робота не вовк, в ліс не втече. Мабуть не завжди, бо буває така робота, що просто загризає, забирає всі сили, виїдає душу. Після якої уже не хочеться нічого, окрім як загубитися від усього і усіх, нічого не чути і нічого не бачити. І коли отак допікає, задаюсь питанням: хіба це те чого я хочу? хіба це і є вершина моїх потреб від життя? невже воно отак і має бути надалі?....
та ну його...
.. людина дійсно може привикнути до любого "болота". Інколи воно підсихає, з гори засвітить сонечко і все не так вже й погано виглядає зовні.. і вже не памятаєш (якщо коли небудь знав), що десь там, не так далеко звідси, є галявина з пахучими квітами.
"Файні слова", а отак за вихідні оклигаю менше більше і з понеділка та сама херня! Ніби щось і робиш щоб воно не було так надалі, але чомусь то так повільно міняється.. чи не те роблю, щоб щось змінилось?.. чи то я просто собі думаю, що щось роблю?

"Оманлива" зовнішність

Кажуть зовнішність оманлива, і за нею часто прихована зовсім інша сутність.
От павлін. Хто б міг подумати (не знаючи наперед) що така казково гарна птаха як павлін співає.. ні.. кричить, саме так.. кричить, ну не те щоб жахливими, але достатньо неприємними, як на мене, криками. Та щей гонорується при цьому. Перший раз нормально його розгледів в живу минулої весни в Криму. Зробив тоді декілька десятків його фото, а потім ще довго стояли з друзями і втикали. Птах гарний, не те слово. Гра кольорів на пір'ї вводить в ступор. Але спів, то геть не його "коник", краще най мовчить. Чув від старших людей: "чого кричиш як недорізаний?!" - ото про павліна :).
"Спів" павліна:

Ще один:


А соловей. Зовсім не привертає увагу ока. Маленьке, сіреньке, одним словом ніяке. Та коли заспіває... еех. Душа розгортається.
Співи солов'я:

Та ніякий аудіо чи відео запис не зрівняється і на соту частину з реальністю. Не втратьте нагоду, весна не така довга як здавалось би, найдіть час і послухайте цього щебетуна. Бо співає тільки самець, обхожує самку, а як тільки вона знесе яйця, то і спів припиниться, щоб непроханих гостей до гнідза не зазивати. Пам'ятаю одну весняну ніч в горах, ніколи як тоді не був поглинутий співом солов'я. Кожен наступний перелив, кожне наступне коліно його пісні закручує довкола тебе вихри ейфорії. Тихо млієш, не існує нічого окрім чудних і постійно нових звуків, що буквально зачаровують. Голова відкидається трохи назад і в бік, очі закриваються самі, тіло йде в повний аут, працюють тільки вуха і серце яке відчуває те все. Годинами можна слухати, особливо посеред ночі.

Та чи така вже й оманлива зовнішність. Думаю, що ні. Вона нас не обманює, вона просто така як є. Інша справа в тому, що ми шукаємо в об'єкті. Якщо хочемо побачити витончену красу то дивитися потрібно на "павліна", а якщо хочемо почути милозвучні співи, то слухаймо "солов'я". Кожен особливий по своєму, у кожного своя сутність. І ніяка зовнішність не оманлива, просто ми шукаємо одне по ознакам іншого.

Ще деякі думки вголос про любов

Прочитав в одному інет щоденнику: "...прошу верни мне все, что было вновь..... Ты не играй со мной!!!"
Знову маю на рахунок цього свою думку, з якою більшість підозрюю, що не погодиться.

Ніхто з нами не грає в любов.. ми самі в неї граємо, самі вибираємо правила і самі ж їх порушуємо... ми бачимо не те що є, а тільки те що хочемо бачити, а коли і не бачимо то уявляємо що воно так є (неважливо погане чи добре, кому як пасує) і самі ж потім звинувачуємо в тому що сталося інших або дякуємо їм за це... але майже ніколи ми не беремо до уваги себе.

Ніхто нас не полюбить якщо ми не відповідатимемо певному образу, і ніхто нас не зрадить, якщо ми самі не створимо цьому умови і не повважаємо себе обдуреними, зрадженими... все в нас.... винити чи дякувати комусь іншому - вважаю не розумним!

Весна :)

Вийшов з ранку у двір, і тепер уже впевнено відчув весну. З одного боку, то і в зимі ще не набувся. Але з такими висловами, потрібно бути обережним, бо коли оточуючі чують, що хочу зими... бували такі що навіть кидались із сварками.. ніби допрошуся :).. бо більшості уже дуже сильно і дуже давно хочеться справжньої весни, літа, тепла, сонця, квітучих полів, зелених лісів.
... а я зібрався на лижі :)))
та в будь-якому випадку, поїздка в гори то позитивно, не буде лижні, то обов'язково буде купу інших речей, які сповна замінять її. Чесно скажу, за грубо кажучи 10 років походів у гори, за любої погоди, ще жодного разу не мав відчуття, що даремно туди пішов.
От і зараз, зібрав речі і за двері, хоча важко сказати, що то похід, скоріше прогулянка з друзями... ну що хоч, лиш би не сидіти вдома... ееех! :)

"Весняна купель"

Зібралися вчора з Олежиком на ніч в гори...
Приїхали в Дору уже темніло. Мали замовлення від "Мильного магната" назбирати різних травичок... та не все вийшло як гадалось, за останні декілька днів нападало такого снігу що уже за селом був по під коліна.
Поїдання заварних з чаєм під лісом над селом, потім вогонь, яєчня, зоряне небо, глінтвейн, пісня про Довбуша, дримби і, як не дивно серед таких снігів, тепла ніч.
Весняна прогулянка, збирання крокусів і лазіння по скелям замінилися пробиванням по сніговим заметам, розпорпуванням метрового снігу під вогонь і палатку, вигадали «Snow krazy solo» (лазіння болдерів і зривання в снігові кучугури).. і ще одна ярка подія – купання у снігу :).
Давненько уже купаюся у холодній воді, а от в снігу повалятися голяком ще не доводилось, от цього разу була чи не найкраща нагода…
Сніг свіжий і за рахунок цього м’який та пухнастий як бабина пирина…

Розганяюсь і у прямому розумінні ниряю в сніг. Окунаюся у нього як у морську спінену хвилю.
З десяток секунд борсаюсь а потім коли сніг уже починає танути на тілі то відчуваю холод, з кожною миттю все більше і більше… далі з криком ( не так від холоду, як від переповнення, радості) вилітаю на сонце!
Хтось скаже, що це дурість, хтось скаже що це дикість, хтось скаже, що це не нормальність, оригінальність, екстремальність чи ще щось там….. а я Вам скажу, що ТО РАДІСТЬ !
Радість тіла і душі, свято снігу і сонця!

Інколи так добре згадати, що щастя тут, у найменших дрібницях… і для цього зовсім не обов’язково скакати голяком у сніг :)
Радості Вам усім!

Про те, чого не хочемо бачити

Смерть... більшість людей просто не помічають смерті... навіть тоді коли вона тут...
Сьогодні був на панахиді. Тіло вивбирують, доглядають щоб кожна деталь була як найкраще подана на загальний огляд: одяг, вервичка на руках мерця не може бути схиленою, квіти мають стояти тільки в певному порядку, все має стояти "на своїх місцях" і не інакше... хоча кому то потрібно?.. Кожен находить собі заняття: хтось молиться; хтось говорить про те якою хорошою людиною була померла, що зробила і що ще могла зробити (тем для розмов предостатньо); деякі ніби служники ходять і постійно шось поправляють; спостерігають один за одним; інші плачуть і ридають... кожен находить собі заняття "до душі", і практично ніхто не бачить того що відбувається.... не кажу постійно усвідомлювати цей факт, але хоч на мить !!! зупиніться і подивіться!! ось вона тут!! Саме явище смерті ніби невидиме для людей...
Говорив з одною жінкою. Одна її фраза мені дуже запам'яталась: "В 25 років уже мала троє діточок, казала тоді: "йой я така вже стара!", а тепер маю 72 і здається, що ніби ніц і не жила...".
Але ж від нашого ігнорування вона нікуди не дівається!... сказав би що вона стає навіть ближчою, бо в період її ігнорування ми упускаємо частину свого життя.
Чи може нам спокійніше жити в ілюзії, що Вона ніколи не прийде за нами?

Згадав за свій блог. Подумав і вирішив, шо можна зробити з нього щось путнє... тай в голові ціла купа думок назбиралась, дам троха їм волю, най йдуть інтернет світами :)
Окрім думок є що згадати і розказати, сподіваюсь комусь буде цікаво... в будь-якому випадку то свого роду творчість, якої мені так не вистачає зараз....