Я сотню планів відкладу
На завтра. Нічого ще не пізно.
Моя труна шумить в гаю.
Вона ще дерево, вона ще няньчить гнізда...

Франтішек Грубін

Індія. Пустеля Тар: щасливі люди і верблюди.

Дні з сімнадцятого по двадцять перший. Завершення.
______________________

   Коли намагаюсь просто згадати деталі, то здається ніби відтворюю в пам'яті якийсь фільм, який бачив дуже давно і багато забув. Але коли дивлюсь фото чи відео, то так ніби це було кілька місяців тому. Деталі забуваються, а враження і відчуття живі та свіжі, як смак чаю, який тільки що допив.

  Вісім років тому, 19 листопада 2011-го, я вийшов з поїзда на притрушений піском перон Джайсалмерського вокзалу. Все довкола "говорило", що я посеред пустелі; хай у місті, але це місто було посеред Великої Індійської пустелі Тар. Третє ключове місце, де обов'язково хотів побувати під час подорожі Індією. Першим було Варанасі зі своїми вогнями, другим – узбережжя океану і от тепер – пустеля. Тому, замість пошуків готелю на ближчі кілька днів – одразу пішов гуляти містом в напрямку фортеці, серця Джайсалмеру.

  Джайсалмер, або, як його ще називають, "Золоте місто", побудований на піску і з жовтого пісковика. Мощені вулиці та будівлі, без виключень, жовто-піщаного кольору. Уся ця "жовтизна" розбавлена барвистими гирляндами, товарами торговців та рекламними вивісками.

  Не знаю, може мені везло в останні дні, а може я уже не виглядав "легкою здобиччю" для вуличних торгашів, або просто люди-пустелі не такі нарвані до заробітків на туристах... але тут в рази менше до мене чіплялись на вулиці, ніж в інших регіонах Індії. Навіть якось незвично було – йду собі, а мене майже ніхто не тривожить. А якщо і тривожать, то не жебракуваннями і пропозиціями, а здебільшого посмішками і цікавими питаннями. Особливо після Делі, це було так ніби надокучливі мухи, які супроводжували мене довший час, нарешті відстали.

  Цікаво те, що фортеця Джайсалмеру не просто пам'ятка архітектури, а живе "старе місто". Тут досі живуть люди. З покоління в покоління народжуються, живуть і помирають в стінах, яким більше тисячі років.

  Не снідавши нагулявшись, сів пообідати в одному з "руфтопів". Там же познайомився з двома аргентинками. Вони теж були вперше в Індії, і теж були в захваті від її колориту. Трохи розказав їм про Україну, але більше розпитував про Південну Америку, особливо цікавило озеро солончак Салар-де-Уюні (мабуть зараз немає людини яка не бачила фото його дзеркальної поверхні). Особливі такі розмови з людьми яких бачиш вперше і за звичай востаннє, але говориш так ніби давно знайомі і зустрінетесь завтра.

  Наївшись, пішов далі вештатися провулками старого міста, спостерігаючи за людьми.

  Ціни на житло поза фортецею виявились суттєво привабливіші. Тому, як би мені не хотілося пожити в стінах, яким більше 1000 років, оселився в дешевому гесті, в умовно сучасній частині міста. Там же замовив дводенний тур на верблюдах по пустелі. Із усіх запропонованих варіантів, вибрав маршрут через села, в які туристи майже не навідуються. В компанії зі мною мали бути ще кілька молодих японців.
  Організувавши собі наступні два дні, відправився шукати цікаве місце для вечері. І таки знайшов. В одному з готелів – ресторан на даху, з видом на нічне місто і фортецю.

  З вигляду, рестораном то важко назвати, але їжа, яку там готують, безперечно вартує найкращих ресторанів. Кухарем виявився непалець, який вже багато років живе в Джайсалмері та куховарить. Окрім мене, людей того вечора на диво не було зовсім, то ж, попри готування, кухар багато часу приділяв розмові зі мною. Час від часу, відходячи від плити, він розпитував про все на світі. А потім похвалився книгами відгуків. Це були реально списані, сторінка в сторінку, три зошити, кожен на 60-80 аркушів. А ще, попросив перекласти деякі записи, залишені українською та російською мовами. Видно, що йому приносило задоволення перечитувати відгуки, але він не все міг прочитати, адже люди писали на різних мовах.   Коротко, народ був у захваті. І я також. Не знаю в чому його секрет, чи секретів багато, але його страви дійсно були найсмачнішими з поміж страв усіх кафе і ресторанів де мені довелося побувати. Отак просто, простий кухар, в простому ресторанчику, зібрав захоплення і вдячність від людей з усього світу. І він не робить щось надособливе, він просто все за що не береться робить по-особливому, з любов'ю, і отримує від цього величезне задоволення. Спостерігав як він готує, з яким натхненням і відданістю справі. Могло скластися враження, ніби він старається зробити ідеальними страви, які буде споживати якийсь магараджа... а це був всього лиш звичайний бюджетний турист.

  Коли повернувся до гесту і вже збирався лягти відпочивати, власник запросив піднятися на дах. Там на горі, в світлі гірлянд, зібралися мешканці готелю: пили пиво та курили дурманячі трави (все було куплене у власника готелю) і розповідали небилиці. Компанія була весела, але мені було не до них. Дурманити голову не хотів, вистачало вражень без п'яних посиденьок. Хотілось просто "переварити" день який завершився та насолодитися його післясмаком. Тому трохи посидів з ними, зробив кілька фото та й пішов спати.

  Наступного ранку, прийшовши вчасно на місце збору учасників сафарі на верблюдах, я нікого там не зустрів... Згодом під'їхав організатор і сказав, що плани помінялися, але все буде добре. Збори тривали десь до пів години. Зібрались гід, я і ще один француз Людовік. Потім заїхали ще по двох іспанок – Мікаеллу та Марібеллу. І в такій компанії вирушили джипом "махіндра" до верблюдів. Не знаю де ділися обіцяні японці, та вже.
  По дорозі зупинилися в полі, але не через гарний вид на фортецю, а тому, що водія приперло "до вітру". Те як він це робив неабияк усіх розсмішило. Особливо потішно стрісав, схоже на танцювання ламбади))

  За годину доїхали до якогось села, де нас уже чекали два молоді гіди (віком близько 15 і 20 років) та п'ять верблюдів. Мені випала Папая, яка постійно посміхалась.

  Це була доля, ми одразу знайшли спільну мову. Від тоді, улюблений фрукт у мене асоціюється із верблюдом.
  Після недовгих зборів, наш караван вирушив у пустелю. Ну, не зовсім караван і мабуть трохи не в таку пустелю, як собі уявляв, та ще й гіди йшли пішки біля нас... на додачу – деяким верблюдам почепили дзвіночки, і під час руху, коли закривав очі, здавалося, що то гуцули отару женуть... але все ж таки, це було верхи на верблюді і по пустелі.

  Їхалось дуже незручно. Гід переконував, що це нормально і просто з непривички... Всього лиш через півтори години біль в задниці вже заставляв йорзати та щораз міняти положення. Коли ми врешті підійшли до наступного села, щоб верблюди попили води, то не знаю хто більше радів, верблюди – воді, чи туристи – землі.

  Ще через пів години зупинилися під великим деревом на обід. Верблюдів пустили пастися, а самі сховались в тіні.

  Поки наші гіди готували їсти та навчали охочих виплескувати долонями чапаті (схоже на малий лаваш), я, трохи охолонувши, пішов бігати по піску. Саме бігати, бо стояти босим на розпеченій Раджастанським сонцем жаровні було нереально.

Марібелла ліпить чапаті

  Через півтори години ми знову позалазили на наші пустельні кораблі та попливли далі.

  Не знаю, що змусило тих людей селитися та жити в таких складних природних умовах, але я б уже давно переїхав туди де більше зелені та води.

  Не одразу зрозумів, що не так з цим селом... Але згодом до мене дійшло. Довкола було чисто. Абсолютно чисто. Як я не намагався, але ніде не знайшов сміття. Ось тобі і Індія, яку дехто називає ще "великим смітником". Може це через віддаленість цивілізації та певний примітивізм життя, а може люди тут просто цінують чистоту, як внутрішню, так і зовнішню.

  Вразив момент, коли місцева жінка вперше побачила своє фото. Вона дивувалася і тішилася як мала дитина. Одразу тоді згадалась реакція (на камеру) аборигенки, яку знімав на узбережжі океану в Пурі. На скільки різне у них світосприйняття.

Вдає що розуміє, про що її питають :)

  Зі слів старшого гіда (так мені шкода, що не записав тоді, а зараз уже не пам'ятаю їх імен... хай будуть Старший і Молодший), в кожному селі є хатина, в якій ніхто постійно не живе, вона призначена для гостей і подорожуючих, щоб ті мали де заночувати. Можна було б подумати, що це як міні-готель для туристів, але навряд чи в такому "готелі" зупинився би хоч якийсь турист. По суті, то просто стіни і дах над головою, без будь-яких зручностей.

Хатина для подорожуючих

  Не дивлячись на пустельність регіону, тут дуже розвинене сільське господарство. Люди фактично на піску вирощують городину та вигодовують худобу. Там я по новому зрозумів цінність української землі.

  Ближче до вечора наш караван нарешті відійшов далеко від обжитих пісків. Вперше з'явилося відчуття, що ми серед пустелі, далеко від людей.
  Не міг не спробувати реалізувати одну дитячу фантазію – спуститися з піщаної дюни, як зимою на снігу. Мав з собою тонкий каремат, який послужив клейонкою. В реалі виявилось все не так захоплююче, як на снігу, але було весело. До того ж, мене підтримали :)

По дорозі до піщаної ковзанки, побачив щось цікаве

Після спуску

  Поки гіди готували нам місця для ночівлі під відкритим небом, я пішов проводжати сонце та співати колискової верблюдам... здається їм сподобалось, і сонцю і верблюдам.

Вечірня йога від Мікаелли

  Після вечері, посідавши довкола вогню, ми довго говорили про спільні інтереси. Гіди, в свою чергу, розважали нас усілякими байками. Розумів я з тих розповідей мало, але вони від цього не ставали менш цікавими.

  Кульмінація вечора настала коли Старший заспівав, відбиваючи ритм на великій пластиковій бутлі. Я почепив на ноги гун-гру (брязкальця-дзвіночки), які завбачливо купив у Делі, і дзеленькав в такт. Решту плескали в долоні. В якийсь момент, заведені запальними ритмами, я і Молодший пустилися в танець. Ми були наче обкурені чи п'яні від радості та повноти життя. Мене просто розпирало від захвату, щоки боліли від сміху, а ноги гуділи та не могли зупинитися. В нас ніби вселилися духи давніх племен, які святкували вдале полювання. Реально був невладний над своїм тілом, поки не завалився на пісок без сил.

  Поступово пристрасті вщухли, все затихло, тільки вогонь тріскотів. Легкий вітер лоскотав піски Тар, а кожен з нас думав про своє, напевне про вічне... або про те, чи не залізе серед ночі в спальник якась зміюка. Потім я дістав дримбу і пустеля наповнилася карпатськими звуками та вібраціями. А ще – малював піском гори на піску.

  Коли усі уже почали моститися на ніч, мене не відпускало бажання продовжити такий особливий вечір. Взяв камеру, надів на чоло ліхтарик і пішов шукати нічну пустельну живність. Знайти вдалося тільки кілька великих чорних жуків. Пісок під босими ногами знову не давав встояти на місці, але цього разу він був холодним. Нагулявши сон, зарився в спальник відігріватися. Якийсь час ще рахував зірки і слухав нічні звуки пустелі, поки не заснув.

  Ніч була спокійною та здавалося надто короткою. Насичений попередній день сприяв глибокому здоровому сну. Прокинувся ще до сходу сонця, розбудили мене мухи своїм жужжанням, та... пташки! В день пташок не чути і майже не видно, спека усіх змушує ховатися. А вдосвіта вони щебетали наче в лісі, хоча довкола були тільки поодинокі кущі. Іспанки та француз спали, принаймні не думали поки вилазити із спальних мішків. Верблюдів Старший ще затемна відвів пастися. Молодший починав поратися на кухні. Ну а я – користав як міг з останніх, поки ще теплих кольорів ранкових променів – довго ходив довкола долини, в якій ми розмістилися на ніч, і фотографував.

  В кількох десятках метрів від нашого табору знайшов свіжі зміїні сліди. Якщо б прийшлося і наступної ночі спати під відкритим небом, я б уже не був таким спокійним.

  Снідаючи грінками з масала чаєм, слухав розповіді про те, що по пустелі досі ходять справжні каравани (принаймні на той час – 2011 рік, зараз не знаю). Верблюдами перевозять різні товари з одного краю пустелі на інший. Такі каравани можуть бути від одного до кількох тижнів в дорозі, залежно від маршруту. Найцікавіше те, що до такого каравану можна приєднатися, за певну суму, і відчути справжнє життя в пустелі – кілька тижнів верхи на верблюді, ночуючи під відкритим небом.

  Верблюдів запрягли і ми поїхали далі, метляючи поміж невеликих барханів. Як виявилось, Старший вчора не обманув – срака дійсно звикла і подорож другого дня була вже не такою дискомфортною, як першого.

  Десь за годину ми несподівано зупинилися, гіди відійшли в бік і... почали зривати кавуни. Одразу і не помітив, що ми проходили повз чиїсь городи.  Кавуни здивували двічі, спочатку своїм кольором в середині, а потім тим, що виявилися ще й солодкими!

  Через пару сотень метрів зустріли селян, які працювали в полі. Вони, як тільки побачили нас, одразу попрямували в наш бік. При цьому не з порожніми руками.

  Мої індійські шаблони розірвало те, що було далі: оцей здоровань, схожий на грузина, на відріз відмовився брати гроші за кавуни. Він просто хотів нас пригостити і поговорити! Від нього віяло чимось настільки добродушним і безкорисливим, що це ніяк не вкладалося в моїй голові. Для мене він став певним символом людської щирості та гостинності. Так, виявляється гостинним можна бути навіть в полі.

Говорили вони на мові раджастхані

  Це була по особливому приємна зустріч, навіть не дивлячись на те, що ми не спілкувалися словами, бо не розуміли один одного. Склалось враження, що навіть у верблюда настрій став ще кращим.

Гід запевняв, що це дикий верблюд... хм.. може.

  На обідній привал ми знову зупинилися під якимось великим деревом. Не дивлячись на спеку, хотів по максимуму використати останні години тієї пригоди. Тому, вмовив гіда навчити мене вправлятися з верблюдом. За яких пів години, по моїй команді, Папая сідала/лягала і піднімалася на ноги.

Гуляю з верблюжачкою

Не слухається 

  Після кількагодинного відпочинку, наш інтернаціональний міні-караван рушив далі. За не цілу годину ми добралися до кінцевого пункту подорожі. Потім, уже на машині, повернулися в Джайсалмер. Ті два дні "верблюжого сафарі" були безперечно одні з найяскравіших в моєму житті. Багато погоди в настрої тих днів зробили люди, за що я їм щиро вдячний!

Людовік задумався

Знову "дикі" верблюди

  Повернувшись в місто, довелося заново звикати до нього. Пустеля ще дуже довго не відпускала моїх думок. Але кілька годин пішки по місту зробили свою справу – повернули мене до реального міського життя.

Жінка з права чимось схожа на Феону з "Шрека" :)

  На вечерю пішов в уже близький серцю та шлунку ресторанчик, до кухаря-непальця. Смакуючи рис з якимись не зрозумілими додатками, почув як в низу на вулицях заграла музика. Виявилось, то йшла весільна процесія, а саме – вели молодого до нареченої. Не розтягуючи смакові задоволення, швидко доїв і побіг в низ.

  По переду, в оточенні дітвори, несли величезні колонки з світломузикою. В основному веселилися чоловіки і діти, вони пританцьовували та співали. Жінки ж ішли окремо і стримано, час від часу поправляючи свої барвисті сарі.

Схоже молодий, бо якийсь він геть не веселий

  Потім довго гуляв вечірнім містом, намагаючись набутися. До гестхаусу повернувся втомлений і пізно ввечері. Перед сном піднявся ще на дах та зробив фото нічної фортеці.

  Наступного дня прокинувся раненько, за будильником. Хотів багато встигнути до потяга в Делі, який відправлявся під вечір. Через це, одразу впакував до рюкзака усі свої речі, щоб уже не повертатися в готель і пішов снідати до непальця. На сніданок замовив жарені штучки, які готували нам в пустелі хлопці-гіди.

  Потім пішов в старе місто, витрачати гроші, які ще залишились. Накупив усіляких  дарунків друзям та рідним, а найбільше собі. Зокрема, не міг поїхати з Індії без музикальної чаші. Тому купив одразу дві :) Торги за чаші проходили в два заходи, і загалом зайняли добрих пів години. Але воно того вартувало. По-перше, самі чаші виявилися якісними і з Тибету. А по-друге, ціна з 7000 опустилася до 2000 рупій. Для порівняння, за сафарі на верблюдах заплатив 1150 рупій.

  

  В одному з провулків фортеці натрапив на магазин старовини. Це була не просто антикварна лавка. Все виглядало як в музеї, в якому не прибирають, більшість речей була присипана багаторічним порохом, поки якийсь шукач незвичного не потривожить їх. Там я багато пороху струсив, з старих статуеток, ламп, предметів побуту та усіляких ритуальних артефактів. В результаті залишив господарю майже усі свої незаплановані гроші, взамін за кілька особливих речей та історій з ними пов'язаних. Досі вважаю, що мені надзвичайно поталанило попасти в те місце в той час.

  Додавши до наплічника кілька кілограм добра, поїхав тук-туком владнати ще одну важливу справу: відправити в Україну листівки. Здавалось би, що тут складного? Тим більше, самі листівки купив ще в Варанасі, Треба було тільки підписати їх і наклеїти марки. Але не так сталось, як гадалось.

  Отже, коли врешті найшов поштове відділення, одразу зрозумів, що це діло на довго. Черга в середині була величезна і незвична: більшість тих хто очікував посідали на підлогу. Ну і правильно, чого стояти, якщо можна посидіти, тим більше рухалось все надто повільно. Мені здалось, що то був день якихось соціальних виплат. Постоявши трохи біля тої "черги", пішов шукати допомоги. Бажаючих допомогти знайшлося одразу і багато. Хоча чергу вдалося оминути, конкретики було мало. Врешті, мені вдалось отримати менш-більш ясну відповідь: щоб відправити листівку, потрібно мати для неї конверт. Тому мене відправили в інше місце, де мені зможуть допомогти. Виявилося, що то місце, через кількасот метрів від пошти, було магазином канцтоварів, де мені тільки продали конверти. Потім я знову повернувся до пошти, там мені продали марки і сказали вкинути конверти в ящик на вулиці. Все це, з підписанням листівок, забрало добру годину часу.

  До речі, відправив тоді три листівки. Одна прийшла десь через два тижні в Україну, друга десь через місяць, а третя не прийшла взагалі. Усі відправляв одночасно і з однаковими марками.

  На завершення прогулявся до місцевого озера, в якому плавали священні соми. Усі чемні віруючі купляли спеціальний корм та кидали сомам, а усі зіваки, такі як я, лиш спостерігали за цим дійством. Для людини, яка любить ловити рибу, – це було одночасно цікаве та болюче видовище, бо ж ловити рибу там не можна.

  Більше пригод того дня не було. Без поспіху добрався до залізничного вокзалу і сів у поїзд. Дуже хотілось ще побачити рожеве місто Джайпур і блакитне місто Джодхпур, які були по дорозі до Делі. Але не ризикнув, щоб не застрягти десь в день відльоту додому.

  Останній ранок був туманним, що надавало певної таємничості завершенню подорожі.

  На в'їзді у місто спостерігав за делійськими трущобами. Ось де люди живуть бідно.

  Вийшовши з поїзда, пішов блукати вулицями Делі. За цим заняттям і провів решту дня. Залишки грошей витратив на обід, спеції, чаї та ароматичні палички.

Мейн Базар

Царський обід

Останній перекус на вуличному тротуарі

  Пам'ятаю як не хотів летіти з Індії, мені було мало. По великому рахунку, я тільки освоївся в цій постійно інакшій, мінливій як погода в горах, країні. Але все має свій початок і, на щастя, свій кінець. Те, що завершується, дає можливість розпочатися чомусь новому, ще кращому. З такими думками я покинув тоді Індію, з такими думками рухаюсь далі.

     Зараз, згадуючи як все було, маючи за плечима також подорожі Європою, я б зробив все зовсім інакше. Набагато більше часу приділяв би спілкуванню з людьми, аніж відстороненому спогляданню, наодинці зі своїми думками. Безумовно, люди інших цивілізацій – то є найбільша екзотика, то найкрасивіші храми та найбільш захоплива природа незвіданих земель. Треба лиш трохи більше відчайдушної сміливості, всеосяжної відкритості та чистої щирості. Тоді, сама звичайна подія запам'ятовується на все життя; сама небезпечна ситуація переростає в дружбу з "ворогом"; сама примітивна їжа вражає своїм смаком, коли її з кимось розділяєш; і врешті-решт, саме звичайне життя робить тебе щасливим, поруч з іншими щасливими людьми.